Талан та талант

Автори: Дан та Юлія Даніленко
Анотація: Монах та удовиця шукають викрадену дівчину у фантастичному світі Далекого Сходу.

Чжу Приходько був дуже благочестивим монахом. Наставник бойових мистецтв моїстського монастиря Луньхе, аскет та взірець просвітлення оправив небесну блакить монашої ризи, повторив про себе: “Не роблю зла, не прагну зла, не бачу зла!” — і рішуче відкрив двері борделю.

Бордель “33 Задоволення”  бачив різних відвідувачів, але Монах та його сумна супутниця справили враження.

Гості озиралися сором’язливо та сконфужено, дівки зацікавлено обмацували статну фігуру монаха поглядами, а охоронець нерішуче сунувся навперейми.

Чжу обвів поглядом все, крім дівчат, знайшов хазяйку закладу і показав їй штуку срібла.

Та відреагувала миттєво. Жестом зупинивши охоронця, вона шанобливо вклонилася й запитала:

— Чого бажаєте?

— Чи є у вас руді дівчата?

— Ого! — здивувалася хазяйка, — якби в мене були, то це був би чайний дім. Та нащо вам так переплачувати?!

— Треба руду.

 

Коли вони вийшли, хазяйка тихенько шепнула охоронцю:

— Вбий їх!

Більше того охоронця не бачили.

***

Тим часом незвичайні відвідувачі борделю опинилися на площі Весільних Дарунків. Там було велелюдно. В центрі стояв височенний помост без огорожі. Натовп, здебільшого моряки та службовці, ревів і вирував, напираючи на низеньку огорожу.

Два бійці завзято билися на рингу.

Поки Монах із Гу — так звали його сестру —  прокладали собі дорогу через натовп вболівальників, один з бійців послав суперника за край кола. Той перевернувся в повітрі і важко впав на бруківку.

Пролунав довгий удар здоровенного мідного гонгу. Глиняна табличка з ім’ям переможеного зірвалася з самого верху височенного табло і впала на гору черепків, піднявши куряву. Натовп вибухнув. Ті, кому пощастило, кинулися міняти ставки на гроші.

Не звертаючи увагу на весь цей гамір, наші герої перетнули майдан і зупинилися під старою дубовою вивіскою. Лаковані ієрогліфи вицвіли з часом, але назві це, радше, личило:

“Гамаюн. Розмови та роздуми”, — прочитала Гу, гадаючи, щоб це могло значити.

Монах поправив ризу, нарочито розправив плечі і сказав:

— Прийшли. Ось тут мій добрий знайомий…

— Він теж військовий?

— Ні, — монах озирнувся на сестру

— Вчений?

— Корчмар

З відчинених дверей на Гу накотила хвиля голосів. “Розмови”, — шепнула Гу брату, — “До роздумів, або не дійшло, або вони просто тихіші”.

Повітря пахло гарячим вином та гарним м’ясом. Гу підняла брів і косо глянула на брата. Монах у корчмі?

Всередині корчма складала величезний єдиний простір. Напівтемна зала з дерев’яними колонами охоплювала три крила чималої будівлі.

Зараз там було майже порожньо. Невеличкі компанії відвідувачів розділяла значна відстань і надійна завіса тютюнового диму. Але любителі розмов та роздумів компенсувала таку ізоляцію гучністю. Сперечалися, кричали, горланили.

В принципі, в кожній з компаній уважно слухали, але Гу це не спало в очі. Вона очікувала щось іншого.

— О! Ось цей в них відповідає за роздуми! — Гу ткнула пальцем, але не розрахувала чи то гучність голосу, чи то слух цілі. Похмурий тип у формі судді підняв голову від прозорої пляшки поважного розміру.

Брат кинув на неї косий погляд: “Ну-ну!”. З усіх сил намагаючись невимушено посміхатися, Гу сховалася за його спиною.

Чжу кинув торбу за порожній стіл.

— Сідай. Як раз поїмо

— Раки під сливами, як ти любиш? — Гу була рада можливості відволіктися

— Так. Корчмарю! Раки під сливами… — Чжу якось ніяково запнувся

— І, звісно, під рисову горілку, як ви любите! — корчмар вже був біля них

— Гм, без спиртного

***

Корчмар — невисокий спритний старий на ім’я Юань Беззубатий — виявився не просто старим знайомим Чжу, а, радше, його шанувальником:

— Я чув, ти знайшов себе на шляху просвітлення?

Замість плати він попросив захистити корчму від нечистої сили. Монах посміявся, але погодився і, протягом наступних днів, обвішав все оберегами, а всі стіни та двері пообводив лінією чарівної в’язі.

Юань був дуже радий і тепер поруч із вивіскою красувалося:

“Заклад убезпечено від сварливих жінок та демонів!”

***

— Хто це?

Корчмар прибрав зі столу порожню пляшку і подивився на слідчого.

— Монах? Чжу Приходько, з роду Рябощурів, колись служив тут.

— В монастирі?

— Льотчиком. Кореш твого боса, до речі

— А вдовиця? Що їм тут треба?

— Ти для чого цікавишся?

Живе обличчя старого зберегло вираз чемної уваги, але не треба було добре знати людей, щоби помітити, як посмішка стала штучною.

Обличчя слідчого майже не змінилося, і треба було добре знати його, щоби помітити, як гіркота в його погляді підсилилася.

— Юанє, ми знаємо одне одного… не знаю, скільки я тут служу, мабуть. Закон…

— Закон? — корчмар розлючено грюкнув новою пляшкою,  — Як так у тебе постійно виходить, що закон на одному боці, а правда — на іншому?

***

Гу з жахом зрозуміла, що до неї йде той самий похмурий суддя, якого вона призначила відповідальним за роздуми в закладі.

Брата поруч не було, тож не сховаєшся. Гу вдягла свою найчемнішу посмішку.

— Слідчий Янь, до ваших послуг, — сказав він, приклавши кулак до долоні

Гу теж вклонилася.

— Гу, я сестра Чжу Приходько

— Так. То ви шукаєте свою доньку, яка незаконно потрапила в рабство? — тут корчмар подивився на слідчого від стійки, — Опишіть мені її. Що сталося?

Гу розповіла все як є.

— Сяо-Сі руда, тендітна, гарненька. Велика розумниця.

— Як мати

На очах Гу бриніли сльози.

— Ну, — слідчий торкнувся її плеча, — Ноги, як у вас?

— Ні, — схлипнула Гу, — не перев’язані. Ви нам допоможете?

Слідчий скривився.

Гу знову схлипнула.

— Ви служите в карному відомстві…

— Не просто служу, а очолюю карників. Відповідаю за сраний спокій у цьому сраному місті. І мене ваші визвольні війни дістали уже!

Гу відчула безпорадність та безсиле роздратування. Вперше їй спало на думку, що знайдуться люди, які не вважатимуть, що вона робить праву справу. Хай безнадійну, хай навіть деякі вважають, що вона чинить не вірно. Але вона й гадки не мала, що хтось сумніватиметься, що правда на її боці.

— Я знаю, правда на вашому боці, — слідчий подивився їй в вічі, — Просто від того мало користі. Мені, людям, вам і вашій доньці.

Гу охопила злість.

— То що ви від мене хочете?!

Слідчий відкрив рота, щось сказати. Закрив. З досадою клацнув язиком і опустив очі долу. Потім подивився їй у вічі і сказав:

— Пробачте

І в цю мить Гу відчула, наскільки щиро він це каже. Від усього серця. Але як зауважив сам пан Янь: ” від того мало користі” йому, людям, їй і Сяо-Сі.

Вона торкнулася його руки.

— Будь ласка. Ми всі робимо те, що можемо

Вони проговорили ще більше двох годин. Але ці розмови не принесли нікому полегшення.

***

Невдовзі у Чжу теж відбулася цікава розмова, хоча зайняла вона набагато менше часу.

Якось раннім вечором, коли вони з сестрою поверталися до корчми, їх перестріли вісім яскраво одягнених парубків і запросили до бесіди.

Із легким поклоном Чжу відповів:

— Панове, судячи по зброї у вас в руках, питання релігії вас не цікавлять…

Для тих з вас, хто вважає, що Вулинь — то географічна назва, треба сказати, що характерною зброєю монахів-вушенків моїстського монастиря Луньхе є залізний ланцюг особливого устрою. Вони носять його через плече. Це символізує циклічність.

Зброя це дуже коварна, але не спроможна відвести удар супротивника м’яко. Можна тільки перебити удар чи ухилитися. Звідси мистецтво миттєвого переходу від повного розслаблення до максимального напруження. В монахів це називається Великий Вибух у Малому Просторі

Майстер цього мистецтва може проткнути пальцем глиняний глек. Зовні це виглядає так, ніби глек трухлявий. Він приставляє палець, без помітного зусилля, потім — раз — ткнув і кераміка провалилася.

Але в бою цих прихованих рухів не буде. Злі короткі удари, високий темп, дуже жорстка техніка.

Тож, поки ви все це читаєте, монах вже давно пішов, а комунікабельні хлопці з битками лежать на землі і глибоко переживають ту “бесіду”

***

Вечором того ж дня Чжу спитав корчмаря:

— Юань, чуєш, хто у вас тут мафія? Хто кришує всі заклади?

— Мафія? Ха! Магістрат міста, не хочеш? Євнух Пу.

— Пу!? Не може бути! — Чжу аж підскочив.

Співрозмовники подивилися на нього, і сестра запитала:

— То ти і його знаєш?

— Так, то мій старий друг!

Корчмар хмикнув:

— Он воно як!

— Цікавилися алхімією, а що?

***

Наступного ж дня монах пішов до приймальні магістрату. Він злетів по розкішних сходах. Привітно кивнувши спантеличеним охоронцям, відчинив собі двері і жваво зайшов усередину. Блакитна риза вилася за ним мов курява за вершником.

Заклад справляв двозначне враження доглянутості і недбалості водночас. Серед драпірованого шовку, мореного дерева та полірованого каміння губився непоказного виду клерк. Голос в нього був такий самий блідий та невиразний.

Він, здається, не дуже повірив близькому знайомству з Пу, але пішов доповісти “вельможному панові магістрату”. Попросив зачекати і зник на півгодини.

Через півгодини таким самим невиразним голосом він передав “гарячі вітання” і запрошення до маєтку пана Пу на чай через 2 дні.

***

— Мені треба перевдягнутися

— Гу, одяг в тебе чистий

— Та! В нарядне. Така нагода!

— О! І багато з тобою… нарядів?

— Один. Дивися!

Гу гордо дістала з гаманця на поясі вишиваний мішечок. Хитро подивилася на Чжу і, наче фокусник, почала тягнути невагоме прозоре полотно. Вона витягала й витягала, раз за разом випростовуючи в повітря хмари кольорового шовку, які звиваючись наче дим, плавно осідали долу.

Чжу приголомшено споглядав за цим священнодійством.

Сукня була не просто несподівано великою. Вона була величезна. Багатошарова. Що було зовсім не зайвим, якщо врахувати прозорість неймовірно тонкої тканини. Вона сяяла ніжними барвами і лилася муаровими хвилями. Чжу в житті не бачив нічого подібного. Він зачаровано простягнув руку торкнутися шовку, переконатися, що це — не ілюзія.

— Така тонка. Як вони це роблять? — він протягнув тканину крізь пальці — Як вона не рветься, коли її шиють? А ще цікаво, скільки воно коштує?

“І звідки в тебе гроші на це,” — подумала Гу про себе.

— Це не вони роблять. Це Сяо-Сі виткала. З павутиння. — Гу посміхнулася.

Як би сильно Чжу не здивувала несподівана поява сукні, але ефектна поява самої Гу його по-справжньому вразила.

Вона з’явилася на сходах з впевненістю жінки, що знає силу своїх чар. Замість того, щоби спускатися, вона зробила кілька граційних рухів — напівкрок, напівтанок — і покрутилася туди-сюди, ніби питала: “Ну як?”. Питання було риторичним.

Контингент корчми складали чоловіки, як любив казати корчмар, філософського складу. Але в ту мить розмови та роздуми в корчмі “Гамаюн” припинилися.

Усі голови повернулися в її бік.

Плаття було довгим і великим. Воно закривало все кількома шарами, але не сховало тіло, а оповіло його наче туманом, обіцяючи солодкі таємниці під своїм ніжним покровом. Поли, рукава та шлейфи злітали і дихали з кожним рухом повітря.

У дзвінкий тиші слідчий оглушливо гучно перекинув склянку на своєму столі. Він підвівся і приклав кулак до долоні в урочистому привітанні.

Хтось зааплодував. З усіх боків посипалися компліменти.

Гу подобалася собі в ту мить. Вона рано вийшла заміж, стала вдовою і все життя прожила в своєму тихому маєтку, де ніколи не було публіки. А ще вона була впевнена, що старий друг її брата вирішить їхню проблему. Успіх кружив голову, і, здавалося, ніщо не може зіпсувати її гарного настрою.

Чарівну мить порушив саркастичний голос Чжу:

— Дарма стараєшся. Він євнух.

***

Багато прикрашена шовком кімната зустріла напівтемрявою та прохолодою. Легкий бриз з веранди коливав шовкові полотна

Чотири дівчинки років дванадцяти грали тиху мелодію і співали

Дивлячись на них пані Гу не змогла втримати сліз, а Чжу насупився і прискіпливо подивився на Євнуха

Гладка фігура господаря випливала з сутінків внутрішніх покоїв. Спочатку з’явилося віяло, потім широкі рукава до підлоги, потім загорнуте в шовк та парчу черево і, нарешті, велика голова із високим чолом. Хольоне обличчя виражало гостинність

Вони обмінялися поклонами і Пу запитав:

— Що так засмутило вельмишановну пані?

Бідолашна вдовиця кинулася на коліна і розповіла все євнухові:

— Будь ласка, віддайте її мені! У вас там дівчат повно. А ми нікому не розкажемо, ніхто ніколи не дізнається!

Магістрат квапливо підняв її з колін:

— Ну, ну, будь ласка, встаньте. Обіцяю я зроблю все можливе. А зараз, як старі друзі, чому би нам не попити чаю. А ви розкажете, що ви збираєтеся робити

Вони сіли за стіл і євнух подав знак співачкам продовжувати. Чжу підняв брів:

— Друже, я прошу прибрати музику

— Чжу, ну яка різниця? Ну, відішлю я їх? Хоч викупив та звільнив би! Таких співачок у Місті — тисячі й тисячі. Співачки і доходні доми — традиція цього міста. Може, єдина традиція. Сам ти, в свій час віддав їй належне, ні? Хотів би ти тоді, щоби всі дівки поїхали додому?

***

— То як ваше чаювання?

— А, пане слідчий. Здається, так як і ваша допомога.

У цей час в корчмі “Гамаюн” було вже порожньо. Брат хлюпнув Гу по плечу: “Здужимо!”,  — і прочапав нагору. Гу зі слідчим лишились фактично самі.

— Розбиті мрії? Заради Вічного Неба, Гу, ви аж з лиця спали!

— А ви уважні, — Гу зміряла Слідчого поглядом, — як на карника, який замість, щоб злодіїв ловити, горілку п’є.

Слідчий обвів воловими очима стіл, ніби бачив його вперше і зупинився на великій напівпорожній пляшці. Не задоволений інспекцією він зітхнув, хмикнув і, показуючи обома руками на стіл, запропонував:

— Гу! Зробіть честь! Складіть мені компанію, — і зовсім іншим голосом, —  Я знаю як воно…

Гу розлютилася й набрали повні груді повітря, щоби кинути різкі слова прямо в вічі… Але, дивлячись у ці сумні очі, вона відчула, що не зможе.

Несподівано для себе самій вона розплакалася.

Пекучі сльози застили їй світ. Вона ридала.

Вона лаяла слідчого, й кричала, що він у всьому винен. Била його кулаками. Вона жалілася на свою долю. З плачем, вона розповідала йому про свою доньку Сяо-Сі.

Гу не дуже помітила, як він змусив її випити повну чарку горілки. Як він опинився на ногах біля неї і обійняв її. Просто, коли вона виплакала сльози, він був поруч. І їй стало легше.

Слідчий стояв, тримаючи її в своїх руках, великих та незграбних. Він відчував, як пахне її волосся — жорстке й руде, навіть охайно зібране воно пахло чимось диким, чистим і недоречним у цьому клятому місті. Якби він ще вмів плакати, він би заплакав. Оплакуючи її доньку, саму Гу і своє грішне життя, де він не знає, як допомогти жінці.

Коли він був молодший, він би поклявся зробити так, щоби ця жінка, ніколи не плакала. На жаль, він давно переріс такі клятви.

Янь притулив її ближче до серця.

— Ви п’яні, — сказала Гу. Просто щоби щось сказати, бо їй було ніяково.

— Так. Щовечір.

— Відмінна програма!

Обдавши його крижаною зневагою Гу пішла.

Так за мить все розпалося, і слідчий Янь опинився там, де і був усі ці роки.

***

Шовкові прапори по обидва боки від входу ліниво вигиналися на вітру, напис на них зазначав:

“Фешенебельний чайний дім “Колиска Природи”.

Спокій та насолода”

Але Чжу було неспокійно від він в останнє озирнувся на сестру і вони увійшли.

Обстановка всередині рішуче відрізнялася від кількасот попередніх закладів.

Замість південної стіни зала виходила на терасу. З тераси відкривався вид на гори і море внизу.

У небі пливли силуети вітрильників. Так повільно, що здавалося, що вони висять у повітрі. Чжу завжди зачаровувала ця різниця між ревом вітру на палубі, і безтурботним спокоєм, коли дивишся с землі.

***

Щоразу як вони заходили до чергового притону, серце Гу обливалося кров’ю. Але тут вона із полегшенням помітила, що ніякого розпусти не видно. Де не де, траплялися невеличкі компанії, цілком пристойні. Люди насолоджувалися музикою, вели жваву приємну бесіду.

Тим не менш, синю ризу її брата косими поглядами зустрічали і тут. У Гу защемило під серцем.

Аж раптом:

— Чжу! Вітер у чоботях! Чого ти так вирядився!? Стривай, я зараз Янголятко покличу. Вона тепер рулить!

Це, мабуть, була перша жінка в закладі, таки схожа на шльондру. Смазлива, дорого вдягнута, але помітно старша за решту дівчат. Вона безцеремонно повисла в монаха на шиї. Гу подивилася на брата з жахом.

— Ви знайомі?!

— Серденько, — розсміялася шльондра, — у цьому місті важко знайти жінку, з якою він не знайомий! Блискучий Чжу Приходько, — вона похитала головою, поцокала язиком, та, нарешті, відчепилася і припустила кудись вглиб закладу, — Пані Лусінь! Янголятко! Іди подивися на це!

Чжу потупився собі під ноги, ніяково посміхнувся, і розвів руками:

— Помилки молодості

Як потім з’ясувалося “блискучого” Чжу дійсно знають у всіх дорогих закладах. Знала його і тутешня хазяйка:

— Приходько, ти би хоч ризу зняв, конспіратор!

— О, цей чарівний плащ може робити мене невидимим.

Лусінь сяяла, як начищений п’ятак, але хоча б не лізла обійматися. “І то добре,” — подумала Гу.

Втім, брат, схоже, довіряв хвойді, бо розповів усе як є і попросив знайти Сяо-Сі. Лусінь пообіцяла допомогти.

Разом з подругою вони обсіли його і щебетали без зупину години з дві. Раптом Лусінь стала на мить серйозною:

— Так то ти і є. У місті тільки і говорять, що про божевільного монаха. Слухай, тобою вже зацікавилися, — вона показала на стелю

— Здогадуюсь

Не вірячи своїм очам Гу дивилася, як брат обіймається з повіями. Ще й посміхається як ідіот.

Ні, це не міг бути її брат. Блискучий офіцер… “Блискучий”, — Гу скривилася. Офіцер. Зразковий офіцер. Гордість повітряного флоту, яким вона запам’ятала його з візитів “з міста” додому. З цього самого міста. Зразковий монах. Та навіть інші монахи-моїсти розповідали легенди про його аскезу! Блискучий Чжу Приходько. Тьху…

Думки Гу перервали самим безцеремонним чином. Молодий панок — веселий володар життя ляснув її по сраці й, наче нічого не сталося, пройшов далі, куди він там йшов.

Вдовиця в два кроки наздогнала його заліпила ляпасу, вклавши в нього все своє розчарування та злобу. Такого, що той панок аж оступився. Й не слухаючи невнятних вибачень, рушила до виходу.

***

Гу хлопнула дверима й пішла додому сама. Пекуча образа краяла їй серце. Щоки її горіли.

Точніше, їй здавалося, що вона йшла додому… Бо вже через кілька поворотів вона зрозуміла, що ніколи тут не проходила. А ще після кількох, що й повернутися не може.

Словом, Гу заблукала.

Вона запитала кількох перехожих дорогу до корчми “Гамаюн”, але ніхто їй не допоміг.

Бідолашна вже вирішила, що треба спитати дорогу до площі, насилу пригадавши назву. Як, раптом, до неї підійшли два хлопця й сказали, що знають дорогу.

На вигляд хлопці були такі, що вірилося, де корчма вони знають точно. Один був кривий і по-підлітковому шклявий, другий — сутулий і на дві голови нижчий товариша. Неповнолітні п’янички, шпана.

Зовнішність їй не сподобалася, та Гу розсудила, що вони вдвічі молодші від неї, а довкола повно народу. До того ж, варіантів було небагато. То ж Гу подякувала, і вони вирушили.

Хлопці вивели її з загромаджених лотками вулиць у якісь провулки. Коротким шляхом, як пояснив один з провідників.

Гу тривожно озирнулася.

Обмальовані стіни. Бруд.

Жінка вийшла вішати білизну і зиркнула на Гу так, ніби це вона їх сюди привела.

Втім, Гу була несказанно їй рада. Будь-які люди. Будь-які свідки…

Раптом сутулий буркнув щось, і та хутко зникла.

Серце Гу впало.

Промекавши щось типу: “Я згадала дорогу!”, — вона припустила назад.

— Ні, пані, ні! Не в цей бік!

Гу почула, що попереду — звідки вони прийшли — хтось насвистував простенький мотивчик і йшов розв’язною ходою професійного лотра.

Гу перелякалася ще більше.

***

Але з-за рогу вийшов птах зовсім іншого польоту. Юнак в білому. Стрункий, але кремезний, він тримав між пальцями довгу сопілку.

“Чи не заодно він з ними?” — промайнуло в голові Гу. Вона озирнулася на хлопців-хуліганів, але нікого там не побачила.

Юнак подивився на Гу, ніби її в цій підворітні й шукав, і спитав:

— Пробачте, будь ласка, ви часом не сестра Чжу Приходька?

Гу це набридло:

— Я — Гу Бурштинова. А ви один з його дружків? — останнє слово вона наче сплюнула.

Крижана відповідь, здається, не так образила, як засмутила парубка, але він швидко взяв себе в руки.

— Пробачте.

Гу стало трохи соромно. Вона уважніше роздивилася свого рятівника.

Що ж, мабуть, саме так вона уявляла собі друзів Чжу.

Розслаблена плавність рухів видавала знавця бойових мистецтв, проте обличчя світилося розумом. Це було безтурботне обличчя людини, яка не звикла багато працювати. Він міг бути молодим вченим чи поетом. не кажучи вже про дудку. Любитель музики, як і Чжу.

Гу розповіла йому, як вона заблукала. Коли вона дійшла до орієнтирів серед яких були: лоток зі смаженими кажанами, червона білизна у вікні та мертвий голуб, Гао — так звали юнака розсміявся так щиро, що Гу з легким серцем приєдналася. З ним було легко.

Він був дуже чемний. Говорив майже книжними фразами. Як дітей вчать говорити в школі.

— Ви не голодні? Я знаю місце де чудово готують… кажанів.

— Кажанів?

— Так. Ви не любите?

— Не знаю. Я не пробувала. У нас не було часу ходити по генделиках

— Чому? Як можна приїхати до Зорепаду й не ходити по ресторанах?

Гу розповіла про доньку. Гао слухав не перебиваючи, але так само розслаблено.

Дочекавшись до кінця, він спитав:

— Чому ж Чжу не знайшов мене?! Знаєте, нам неодмінно треба з ним зустрітися й обговорити цю справу! Як чоловік з чоловіком.

Тим часом, Гу не зчулася, як погодилася спробувати кажанів. Ще й з гарячим вином.

Гао щедро підливав, але сам пив ще більше, тож Гу вирішила не перейматися.

Було приємно після всіх отих нервів просто сісти розслабитися. Просто побалакати.

Виявилося, Гао знає звідки вона родом:

— Чжу багато розповідав про ваші края. Я завжди хотів побачити річкові заводі.

— Плавні.

Гу помітила, що Гао насправді справляв враження радше чемного співрозмовника, ніж освіченого. Він не розповідав ніяких дивовижних речей, як її брат, проте чудово вмів слухати. “Мабуть, таки музикант”, — подумала Гу.

— Слухай, хотіла спитати. А що в тебе за дудка? Така довга. Вона справжня?

— А як же!

— Ти граєш?

— Ще й як!

Гао встав, розпрямився і весь подався навшпиньки, так що Гу злякалася, що він зараз злетить. Підніс сопілку до губ, прикрив очі, й полилася чарівна потойбічна мелодія. Пальці його порхали, а Гу ніби бачила далекі тумани на пагорбах, дівчат, що проводжали коханих, зламані верби, дивних птахів і знову пагорби в тумані.

Мелодія змінювала мелодію і Гу, трохи нетвереза, втратила відчуття часу. Нарешті, Гао зупинився і спитав, як їй сподобалося.

— Дуже гарно. Де ти навчився так грати?

Гао розповів, що він сирота, не знає своїх батьків. Але дитиною його підібрав посадовець і виховав як рідного сина. Бо своїх дітей у нього не було. Сам дуже освічений чоловік, євнух не жалів нічого задля освіти прийомного сина.

Гу не одразу зрозуміла, що йдеться про євнуха Пу — нинішнього магістрату Міста. Це одразу нагадало їй про справи, й вона зазбиралася.

Гао вивів її до знайомої вулиці й церемонно відкланявся.

“Цікаво скільки йому років? Такий молодий,” — подумала Гу. “Чорт! Скільки ж йому було, коли Чжу жив тут?!”

***

Слідчий Янь не з’являвся в корчмі кілька днів.

Він не пив. І якщо дні його заповнювала служба, то вечори зяяли порожнечею, наче дірка від зуба.

З рештою, він зрозумів, що діла не буде. Треба поговорити.

Тож він пішов зі служби раніше. Привів себе до ладу й відправився до корчми.

Ні Гу, ні її просвітленого брата ще не було. Тож слідчий замовив міцного… чаю — чим чимало перелякав Беззубатого — і сів чекати.

Гу заявилася пізно під вечір.

Не вірячи своїм очам слідчий Янь дивився, як Гу зухвало прокладає собі шлях від входу просто до його столу.

Вона сперлася обома кулаками об стіл і, обдавши страшним перегаром, сказала:

— О! Слідчий! Привіт. Як я рада!

— О, Небеса! що з вами? Де ви були? Ваш брат побіг вас шукати. Я відрядив карників!

Вона проігнорувала це повідомлення

— Я зустріла чудову людину, яка мені допоможе.

— Гу. Ніхто, чуєте, ніхто в цьому клятому місті не допоможе вам.

З легким серцем удовиця відмахнулася і з величезним задоволенням розповіла про свою зустріч.

Шок на обличчі Слідчого змінився глибоким занепокоєнням.

— Гу! Це був Гао Підорлик — викормиш Євнуха Пу.

— Підорлик?! — її більше зацікавило чудернацьке прізвисько.

— Ну, його так прозвали. Але, Гу, зберіться! Це людина є дуже хитра й небезпечна. Він веде всі темні справи Євнуха. Гу-у! послухайте! — слідчий поклацав пальцями — Як багато ви йому розповіли?

***

В решті решт за них взялися по-справжньому.

Двері корчми ривком відійшли в бік і на порозі з’явилися молодики міцної статури. Вдягнені нагло та дорого. Пики, як на підбір, такі, що молоко кисне.  

Монах кинув оком на гостей:

— А, хлопці з Вулині.

Полум’я свічки на його столі пружно хитнулося. Він незворушно прибрав папери і сьорбнув гарячий чай.

Хлопці мовчки розійшлися і пропустили юнака в білому. Це був Гао — той самий “знайомий Чжу”, якого зустріла Гу.

В його руках була та ж сама сопілка. Юнак хвацько стукнув нею о поріг. Звук вийшов дзвінкий, металевий.

Отже, Гао безцеремонно зайшов і сказав:

— Монах, дарма ти не втік. Магістр Пу кілька разів попереджав тебе по-доброму

— Та, останні три посланці Євнуха Пу були, я би сказав, не балакучі

— Як прикро… Ну, нічого, в пеклі побалакаєте

Хлопці біля стіни підібралися. Один енергійно розім’яв шию.

У цю мить на сходах позаду Чжу з’явилася сестра Гу. Вона була із торбою на плечі, в дорожньому одязі. Вона перелякано глянула на людей євнуха, нервово облизнула губи і гукнула:

— Чжу! Я готова!

— Добре, ходім!

З цими словами Чжу запалив щось від свічки і щигликом відправив цю крихітну річ хлопцям під ноги. Біла іскра прокреслила рису в повітрі і торкнулася срібних знаків від нечистої сили.

Ті хто дивився, що воно там полетіло, постраждали більше за всіх. Лінія вздовж всієї стіни жахнула злим біло-жовтим спалахом, бризнувши бамбуковими друзками під коліна зарізякам. Юнак зненацька присів, а його хлопці були ближче до стіни, тож впали як підкошені.

Позаду стала стіна кольорового диму.

А монах в ту мить уже був на ногах і встиг відвернути обличчя.

Він схопив сестру за руку й вони проскочили в задні двері на кухню.

З бокових дверей їм навперейми кинулися двоє озброєних, але в них за спиною вибухнув оберіг, що висів над дверима.

Одним махом втікачі пролетіли всю кухню. Монах затримався біля жаровні, хапнув вогню в якусь кружку і всучив сестрі.

Вихід на вулицю перекривали двоє хлопців з шаблями наголо. Чжу відпустив руку сестри і, не збавляючи ходу, рушив на них. Але за мить він відчув різкий рух позаду.  То був ще один бандит біля стіни.

Той пропустив його вперед і рубанув по потилиці. Розвертатися було пізно, рух тягнув тіло монаха вперед.

Чжу впав нападникам під ноги. Важке лезо на довгому ратовищі зі свистом пройшло над його головою. Продовжуючи рух, він підсік їх. Хлопці з шаблями накрилися ногами.

Продовжуючи той самий рух, Чжу вскочив на ноги обличчям до нападника позаду. Коротким ударом ланцюга він поцілив у скроню. Той ще не встиг зупинити важке лезо дадао після першого промаху. Хруст

Все це відбулося за мить, швидше ніж Гу встигла зупинитися. Чжу схопив сестру за руку й потягнув до виходу.

Вони опинилися у вузенькому провулку. Стіни стояли близько і вікон в них не було. То була задня вуличка. Праворуч від них був глухий кут, а ліворуч провулок повертав і далі виходив на вулицю з лавками та лотками. Чжу знав, що там їх не впіймають.

Зсередини почувся гуркіт і нові вибухи — погоня просувалася.

Вони знов припустили вперед. Гу вже не могла бігти

Коли вони пройшли вперед, з інших дверей позаду непомітно вислизнув чоловік у плащі з товстого льону. Він ніс вогнемет.

Утікачі, тим часом, завернули за ріг. Попереду було добре видно вулицю.

Вони пробігли ще кроків двадцять, коли з вулиці, не кваплячись, зайшли здоровенний бугай з ракетницею і біловолосий мечник в окулярах від сонця.

Важка ракетниця на 30 комор — здоровенний такий барабан розміром з діжку — висіла на широкому шкіряному ремні через плече.

Бугай вперся ногами в землю і розвернув її вздовж провулку. Альбінос став поруч і перехопив довгий меч зручніше.

За спинами втікачів з ревом піднялася стіна вогню.

З обох боків почулося тупотіння. Посипалася черепиця, і на дахах по обидва боки з’явилися стрільці з десятизарядними джуганами.

На мить все завмерло.

Було чутно тільки гул вогню. Раптом один зі стрільців  вистрілив. Стріла дзвінко висікла іскри зі стіни. Зарядні рами самострілів заторохтіли всі разом, стріли дощем посипалися вниз у провулок.

Монах змахнув перші стріли плащем, і вдерся на дах.

Мов ламана блискавка він пролетів вздовж карнизу, стрибаючи з одного боку на іншій. Стрільці відсахнулися, хто не встиг — то капець. Ті, що стояли подалі автоматично перенесли вогонь за його рухом і кілька чоловік по обидва боки влучили одне в одного.

Але вже за мить останні стрільці оговталися і впорядкували вогонь, так щоби накрити площу і не чіпляти своїх. Троє метнулися знов до карнизу — за жінкою

… Яка ти часом підпалювала запали гранат! Цілу в’язанку характерних бамбукових трубок з хвостами запалів.

Кілька хвостів вже жваво диміли, а Гу, бліда як смерть, і далі мочала усю в’язанку в кружку з вогнем.

Стрільці на карнизі викотили очі, один із них гаркнув:

— Не стріляй! — і вже до Гу, — Викидай в огонь, курво! Викидай гранати, кому кажу.

Та переляканими очима подивилася на націлені самостріли, і навмисно кинула шашку собі під ноги. Стрільців наче вітром здуло. Гу обома руками кинула весь оберемок вперед і вгору. Шашки розкотилися по всьому провулку.

Пролунали глухі вибухи.

Але замість вбивчої хвилі, на волю вирвалися клуби бурого диму. Миттю вони затопили провулок і повільно вируючи поповзли вгору на дахи.

Монах зістрибнув вниз і миттю розчинився в диму.

Знову все завмерло.

Над задимленим провулком в повітрі з’явилася біла фігура. Гао, юнак із сопілкою, перелетів будинок і м’яко опустився позаду стрільців.

Стрільці перезаряджалися і тривожно вдивлялися в дим. Хтось відтягав поранених.

Гао лунко вигукнув у провулок:

— Монах! Тобі не втекти!

У кінці провулку бугай з ракетницею заревів і відкрив вогонь. Він гатив навмання. Ракети з воєм вистрибували з діжки і пірнали в каламутну завісу. Вулиця здригнулася від вибухів. Вогняні спалахи підсвічували дим зсередини. Кілька уламків пролетіли над головами стрільців.

Раптом просто перед стрільцями в диму спалахнула небесно-блакитна риза монаха. Знов застукотіли самостріли. Здавалося ціль на мить підвисла в повітрі, щоби вибрати більше стріл і каменем рухнула вниз.

Тим часом, голий по пояс монах не чутно виліз на дах біля крайнього стрільця. Той полетів вниз головою, не встигши зойкнути.

Заволодівши самострілом монах вправно розрядив його в ракетника. Стріляв він нешвидко, проте, стріли одна за одною били в ціль.

Стрільці як раз припинили шалений вогонь по його плащу, і кожен удар зарядної рами віддавався гулко та лунко. Вони заклякли з жаху.

Монах відкинув розряджену зброю і кинувся на них. Наче косяк плотви, стрільці сипанули врозтіч.

Чжу помітив юнака в білому, на ходу підхопив джугани і стрілив.

Той легко відбив три стріли і вони зійшлися

Юнак виявися гідним суперником. Але після кількох сходок він розірвав дистанцію і вказав головою в бік. Там, на протилежний дах виліз білоголовий мечник. Одяг його був у безладі. Окуляри пропали, і абсолютно червоні очі горіли нелюдською люттю. Поруч з ним кілька стрільців готувалися стріляти з коліна.

Крізь дим з усіх боків було чутно кашель і стогін поранених.

Гао, все ще ошатно одягнений в незаплямованому білому одязі посміхнувся і підняв долоню.

У цю мить між ними впала бамбукова димова шашка і покотилася назад до карнизу.

Нові клуби щільного диму поглинули дах.

З півхвилини Гао напружено очікував удару з туману. Потім зрозумів, що удару не буде. Треба прибрати дим. Він недбало кинув кілька слів і впевнено накреслив пас рукою.

Цієї ж митті дужий порив вимів дим з провулку, наче зірвав покров. На землі валялося кілька тіл, позаду догоряли цятки вогню з вогнемету, курилися стріляні димові шашки. Люди відкашлювалися.

Монаха та жінки ніде не було видно.

Гао Підорлик в серцях кинув свою дудку під ноги.

***

Євнух Пу прийняв фіаско на диво спокійно.

Коли Гао Підорлик прийшов з повинною, він відірвався від гральної дошки, сумно посміхнувся і сказав:

— Чжу, Чжу, кого ти шукаєш… — міркуючи, Пу відстукував дріб пальцями — Гао! Знайдіть, кого він шукає! І викличте слідчого Яня!

***

— О, пане слідчий! Ви до нас? Заходьте, заходьте!

Монах енергійно махав рукою з альтанки біля фонтану з плямистими коропами. Він щиро посміхався і сяяв так, ніби дійсно побачив старого друга, а не карника, який знайшов його схованку.

Щоправда, схованкою це назвати важко. Вони стояли на вулиці, в Місті Знань. Охайні будиночки потопають у зелені й квітах, ліхтарі на кожному кроці, ставки з лелеками і горбаті містечки через канали. Феншуй!

Слідчий уявляв собі зустріч зовсім не так. Привітність монаха збила його з пантелику. Проте робота є робота.

Розігруючи гостинного господаря й далі, монах повів його в один з будинків — дім пана Хо, Археолога. Двері, як і скрізь у Місті Знань, були не замкнені. Янь про себе зітхнув.

Господаря ніде не було видно. Вони піднялися до комірки на горищі.

З середини з чайником в руках визирнула пані Гу. Але, щойно побачила карника, посмішка на її обличчі змінилася тривогою.

— Гу, дивися, які в нас гості! — вигукнув монах з порога

Слово “гості” неприємно нагадало слідчому мету його візиту. Він зупинився в проході й сказав:

— Я прийшов вас заарештувати!

Гарний карник вміє виглядати й говорити погрозливо. Їх спеціально вчать цьому

Чжу перебив його:

— Перепрошую, мене чи Гу? Бо вона, здається, не проти!

Гу обурено вхопила ротом повітря. Чайник з’їхав з таці і впав. Але монах, не змінюючись в обличчі, перехопив його в падінні, невимушеним жестом ніби взяв з полиці. “Хай йому грець! Ще й кришку піймав!” — подумав слідчий.

Гу рефлекси брата не вразили:

— Дуже дотепно!

Слідчий сказав:

— У вас там монастир чи циркова школа? Я серйозно.

— Отакої! То часто ти ходиш заарештовувати сам один? Без наряду? Бо твоя уніформа не така вже й нарядна. Заходь, поговоримо.

Гу пішла в кімнату за ганчіркою, обернулася з кімнати і привітно посміхнулася:

— Бачите, пане Янь, як із ним важко! Проходьте вже, не стійте на порозі!

— Ви ледь не спалили квартал в центрі міста. Розпочали збройну бійку. Вбили шістьох людей і ще багато поранили. Це тюрма.

— Ну щодо руйнації, то все вона, — веселий монах показав на сестру, — доведеться тобі її такі заарештувати. А щодо жертв, то, вибач, вийшло прикре непорозуміння. Тепер я бачу, що як законослухняний громадянин я мусив дати себе вбити. Просто там, звідки я родом, трохи інші звичаї. Але друже, тут трохи є і твоя провина… Жертви були, як би це сказати…. Зарізяки? Вбивці? Гангстери? То, може, тобі слід їх краще ловити, щоби їх не вбивали? Гадаю їм було б краще за ґратами.

Слідчий сумно посміхнувся. Йому хотілося схопитися за шаблю і провчити цього блазня, йому хотілося випити і напитися, йому хотілося перебити всіх злочинців, яких він терпів в своєму місті, і щоби ніхто ніколи не закидав йому нічого подібного в вічі… Натомість, слідчий Янь сумно всміхнувся. Він похитав головою і зайшов усередину. Пити чай.

Маленька кімната на горищі мала, як одразу помітив Слідчий, два виходи. Два вузеньких ліжка, гарний міцний стіл. Над ним висіла велика паперова лампа. На столі лежали тонесенькі деталі якогось механізму і кілька аркушів з грубими кресленнями.

— Як вас таких у монахи беруть?

— Та! А яких ще брати?

— Значить так. Послухайте, що я скажу. Я можу закрити очі, правда ваша й усе таке інше. Але я на службі. Коли ти отримуєш прямий наказ, ти виконуєш. До того ж, я не можу “закривати очі” довго. Завжди є людина, яка хоче вислужитися, — слідчий замислився, — може, навіть, не одна… Якщо я вас знайшов за пару днів, то вас знайдуть і інші. За тиждень. І потім будуть питання до мене. У вас, Гу, є 5 днів, щоби знайти свою доньку. Або не знайти. І покинути місто. П’ять днів.

Монах насупився, а Гу почала дякувати. Щиро та гаряче. Слідчому було неприємно. Він відчув неясну провину.

Але, з рештою, Гу зробила ще чаю і незграбна мить поступово минулася.

Парою годин пізніше, коли розмови давно перейшли на легші теми. Монах раптово спитав:

— А як ти знайшов нас?

— Для приходька, який тут не мешкає, ти несподівано добре сховався. Але, Чжу, це моє місто

Вони помовчали, сьорбаючи чай.

Слідчий подивився у крихітне віконце на сонливі вулички.

— Слухай, а як сталося, що вас не помітили? Місто Знань. Самі науковці. Тут всі всіх знають. Така парочка?

Відповіла Гу. Не приховуючи захвату, вона пояснила:

— А нас помітили, але не надали значення. Це ж дім головного археолога. Тож всі звикли, що до нього навідуються дивні гості

Слідчий посміхнувся і покрутив головою. Потім зітхнув і насупився.

***

— А щодо нашого слідчого, — євнух поставив чашку на блюдце і подав знак наповнити, — ти бачив його шаблю?

— Так, звичайнісінька шабля. Казенна.

— Ні, Гао. Ні. Цю шаблю йому подарував я. Замовляв її у Фаня Начемасла

— Ого!

— Так, з кращої заморської криці, яку він спеціально порадив. Він зробив досконалу шаблю. Ідеал, яким “казенна” шабля мріє бути. Пан Янь не знає про це.

— Але чому?! Нащо робити дорогу звичайну шаблю?

— Бо я помітив, що йому іноді дарують зброю. Коштовну. Та він її не носить.

— А вашу носить?

— Не розлучається з нею.

— То й що?

— Підхід, Гао, підхід.

— Підхід. Чи не занадто складно, вчителю?

— Не знаю, Гао, — євнух посмикав накладну бороду, — не знаю…

***

Минали дні. Чжу із сестрою прочесали більшу частину злачних закладів. Вони були у матроських кабаках і постоялих дворах з “додатковими послугами”, у звичайних борделях, та у окремих хатках на одну шльондру. Вони бачили співачок та танцюристок, що торгували своїм тілом і були у фешенебельних закладах де торгували, насамперед, приємною кампанією. Лусінь та корчмар розпитали по своїх каналах. Але марно.

Вони перебирали останні варіанти, які Чжу спочатку відкинув, як невірогідні.

***

Зала була тісна, брудна та прокурена. Автомат в кутку дзвінко грав жахливу музику, яка мала би заволікати клієнтів. Вздовж стін стояли лави, на яких сиділи “дівчата” — всі за межами “стиглого віку”. Здебільшого затаскані шльондри, кілька з них палили люльки. До них де не де тулилися діти 8-12 років — недостатньо гарні, щоби поважні притони взяли їх на виховання.

“Добре, що я не взяв Гу із собою,” — вкотре подумав Чжу.

“Товар” пасли два товстопикі чуваки, одягнені помітно краще за дівок та клієнтів. Байдужість в’їлася в їхні пики мов старий бруд.

Один затуляв собою прохід до “кімнат” і ледаче сперечався з замурзаними дегенератами за додаткову плату. Ті  з впертістю п’яних наполягали, що дівка одна, і вони беруть її в складчину.

Другий мордоворот страхував ззаду.

На монаха вони кинули оком, коли він увійшов, і більше не звертали уваги. Його небесна риза теж не справила враження.

Звичайного щебету тут не було і близько. Проте через картонні стіни було чутно все.

Раптом п’яна ругань перекрила решту звуків. Хтось із сильним південним акцентом кричав матом, щоби шльондра зробила… багатого досвіду і ерудиції Чжу бракувало, що би зрозуміти що саме. Жінка ревіла. Почулися удари і плач перейшов у виття.

Сутенер, що стояв ближче, неквапом повернувся на звук і прищулився, міркуючи. Його товариш харкнув на підлогу:

— Забий! Він там нічого не ламає. Чуєш.

Обидва повернулися до трійки проблемних клієнтів

Чемні вітання тут зайві, монах придушив бажання спалити гадючник — “Не бачу зла!” —  й прочистив горло:

— Агов! У вас є руді дівчата?

Так! Тепер на нього звернули увагу. Лайка стихла, здавалося, шум за картонними стінами якось ущух і віддалився.

Найстаріша шльондра хлопнула себе по коліну і заржала.

Старший охоронець сплюнув і сказав:

— Йди звідси!

***

На вулиці монах побачив корчмаря Юаня. Той, схоже, чекав на нього. Після квапливого поклону корчмар сказав:

— Чжу, в мене для тебе погані новини!

— То не новина. Кажи!

— Люди Пу забрали з “Чорної Лилеї” руду панянку з блакитними очима

— Я там був. Там такої нема

— Її не показували клієнтам

— Цікаво

— Та правда!

— Я перевірю

— Перевіряй!

— Слухай, єдина причина забрати її, це щоби знайти мене. То ж звідки ти, — монах ткнув в бік корчмаря пальцем, — звідки ти дізнався?

— Я, — почав той досить впевнено, потім передумав і припустив вулицею

Кроків за двадцять він озирнувся і крикнув

— Монах! Післязавтра Пан Пу віддасть її своїм солдатам!

***

Наступного дня Слідчого Яня викликали до магістрату, той сидів з Гао у гральному павільйоні. Не відповівши на привітання, євнух спитав:

— Як просувається справа з тим монахом-убивцею?

— Злочинців шукаємо по всьому місту. Варту на брамах подвоїли. Порт та літовисько перевіряємо. Я відібрав найкращих людей. Ми готові схопити їх щойно знайдемо!

— Ну, знайти їх не так важко. Гао?

Гао неохоче відірвався від гральної дошки, ніби щойно помітив Слідчого і точно вказав, де схованка монаха.

Коли слідчий вийшов, євнух, міркуючи, покрутив в руках фігурку і сказав:

— Як ми добре знаємо, відбірні бійці йому не знадобляться. Бо монаха там нема, його сестра там сама.

— Ах! — зітхнув Гао, — Беззахисна жінка, як це зворушливо.

— Саме так! Гао, відправ когось за ним придивитися.

— Я пошлю Негативного.

— Альбіноса? Він має зуб на них, це не завадить?

***

Незграбно націливши джугани на бамбукову завісу, що заміняла двері на горище, вдовиця щосили вдивлялася в темряву і напружено слухала. Там хтось був! Серце несамовито калаталося

Брат лишив їй зброю і розповів що робити. Але, здається, просто щоби не було так страшно його чекати.

Тактичні переваги допомагають тому, хто збирається битися. А якщо ти не можеш битися, то вони тобі ні до чого. Гу не уявляла собі, щоб вона билася… чи стріляла.

Вона все ще нічого не чула, коли на бамбукову штору лягла ледь помітна тінь.

Гу облизнула сухим язиком сухі губи і затамувала подих. От і все.

Усе завмерло.

Гу несподівано заспокоїлася. Повільно й нечутно видихнула і плавне-есенько натисла спуск, так, ніби робила це тисячу разів.

Але в цю мить тінь раптово хитнулася. Стріла з різким ударом прошила завісу. І знайомий голос пролунав з-за порогу, несподівано гучно в цій тиші:

— Ого! То ви вмієте цим користатися?

— Ні, — відповіла Гу з явним полегшенням, — Пане Янь?

— Так, — слідчий відсунув завісу — Не стріляйте. Я прийшов попередити. А де Чжу?

Гу запалила лампу і вони прояснили ситуацію.

Гу зібрала речі й приготувалася тікати до іншої схованки. Слідчому пора було повертатися до своїх людей.

У цю мить лампа знову погасла

— Чого це воно?

Гу схопила його за руку:

— Це сигнал! Хтось іде сюди!

***

У глибині приміського маєтку Пу був потаємний закуток. Там за густою кулісою грабів стояло невисоке склепіння у вигляді панцира черепахи.

Гостям його не показували. Мало хто зі слуг знав, що всередині, тим більше, бував там.

Зараз непримітною стежкою поспішав рослий слуга у конічному брилі. Аж ось він зник всередині.

Кошлатий Вонг був у Павільйоні Чорної Черепахи Півночі неодноразово, але таке, як сьогодні ще не бачив!

Зсередини приміщення здавалося значно більшим, можливо, тому що сходило вниз, наче землянка.

Посередині зали з’явилося узвишшя, оббите червоним шовком. По кутах стояли вівтарі і курилися пахощі, над ними висіли довгі вузькі прапори з написами.

Підлогу вкривала складна мережа ліній та знаків. Серед них горіли жовті свічки. Ще у підлозі скрізь були отвори. Деякі закриті важкими чавунними кришками. Інші відкриті. Кришки стояли поруч, а з отворів рівними стовпчиками било вгору синювате полум’я.

Стояла страшенна задуха. Важке гаряче повітря липло до шкіри як патока.

Вікон не було, світло давали численні свічки та роззявлені пащі керамічних драконів та демонів — топки пузатих апаратів. Апарати стояли на столах та підлозі під стінами. Десь за ними були полиці з посудом, але Вонг ледь бачив їхні контури. Усе здавалося масним та неясним.

У глибині горіла ще одна велика пляма. Там стояла висока пічка пірамідальної форми. З усіх її вікон на всіх поверхах виривалося полум’я.

Усе це гуло і булькало, як далекий гірський потік, чи, радше, бурхлива підземна ріка у глибокій печері.

Євнух Пу у дивному вбранні стояв на узвишші. На його голові — велика рогата корона, яка теж курилася благовоніями. Знизу в мокрій від поту сорочці стояв Гао.

Вонг якусь мить очманіло витріщав очі, потім схаменувся і швидко вклонився і завмер, не розгинаючись повністю.

— Усе готове?

— Так, пане магістрате, стрільці виставлені, тривогу активовано, — голос Вонга трохи здригнувся, — Ті ваші… чаклуни. Прийшли.

— Добре, йди.

Переляканий Вонг кулею вилетів нагору, а Пу звернувся до учня:

— Бачиш, Гао, Пастка готова. Нема потреби ризикувати життям на передньому краї. Вважай це уроком

Гао вкотре приклав кулак до долоні:

— Учителю! Цей монах тренувався у Дані. Нам не подолати його без мого кунгфу! Скільки б людей там не було!

— Пусте. Він тільки людина. Ніхто не встоїть проти тисячі стріл. А я боюся, що ти полізеш один на один. Ось, де небезпека! Я люблю тебе, як рідного сина, і наказую тобі як батько

— А якщо вони втечуть. Наші люди

— Гао! Він тільки людина. І він один. Та я не лишаю нічого на удачу. Якщо він вирветься, то я задію, — чаклун обвів рукою довкола, — сили непідвладні людині.

Гао дикувато озирнувся, інфернальне видовище його не переконало

— Чари? Вони не зігнуть метал, не зупинять занесену руку.

На мить пихате обличчя Пу стало дуже втомленим.

— Це, синку, не “чари”… Це — Таблиці Сі

— Таблиці Сі!?

Очі Гао округлилися з жаху, він кинувся на коліна і, благаючи, склав руки:

— Учителю! благаю, не робить цього! Ви самі казали, не торкатися Таблиць Сі. Нізащо, навіть, коли я познаю Шлях Демонів! Нізащо!

— Тобі це казав я. То я знаю, що я роблю!

— Але йдеться не тільки про нас!

Розмову перервав слуга у брилі. Він увірвався до приміщення і квапливо схилився в поклоні.

— Якісь новини?

— Це точно!

При звуках цього голосу, юнак глянув на слугу з підозрою, а євнух Пу підскочив від несподіванки.

Монах підняв голову і широко посміхнувся. Він скинув халат і бриль і риза його засяяла в підземеллі, наче шматок весняного неба.

Він прискіпливо окинув оком інтер’єр:

— Бачу колупаєшся в тому самому лайні?

Пу сіпнувся відповісте щось різке, але передумав захищатися. Він кивнув на монаше вбрання:

— А ти все шукаєш безсмертя?

— Усе на світі безсмертне. І все марніє.

Ланцюг тихо дзенькнув. Крапля крові скотилася по ньому на підлогу.

***

Слідчий озирнувся через плече. Судячи зі звуків, бандити оговталися від несподіванки.

Першим в провулок вибрався Альбінос. Він виринув з диму, стискаючи меч в одній руці, а іншою він тримався за стіну. Нові окуляри він так і не купив, і тепер очі його палали в сутінках червоним.

Невдовзі за ним з’явилися інші.

Альбінос помітив слідчого з Гу, ткнув в їхній бік мечем, і щось коротко крикнув.

Бандити побігли за ними. Слідчий піддав ходу.

Чорт, по прямій не втекти! Слідчий зиркнув на ноги Гу, та дріботіла, як могла, але її крихітні ніжки просто були не придатні для бігу. Єдина надія загубитися й дістатися якось людних вечірніх вулиць.

— Сюди!

Слідчий заштовхнув Гу в відкриті двері якоїсь хати й ширнув за нею.

Люди в залі вечеряли. Жінки заверещали, діти заплакали.

Слідчий потяг Гу до дверей задньої кімнати. Там мали бути вікна.

— Матінко рідна! Що ти робиш!?, — Гу вперлася обома ногами. В очах її був такий жах, що, здається, його вона перелякалася більше ніж бандитів.

“Чорт! Що я роблю!?”, — подумав слідчий, і ривком закинув Гу до кімнати.

Спальня. Вікно! Янь рубанув раму з одного боку і вирвав її разом з папером. Вперед!

Людей на вулиці було мало. Не загубитися!

З дому позаду них лунали крики. Їхня поява через вікно дуже налякала перехожих. Хтось тікав. Хтось зупинився на безпечній відстані — дивитися. Хтось кликав карників.

“Дуже дотепно!” — подумав Янь, — “Я в формі!”

В кінці вулиці з крамниці вискочили два дужих хлопці. Перший вибіг без зброї, другий тримав в руках стілець.

— Вори! Вори!, — крики поширювалися вулицею.

“Чудово! Вуличне правосуддя. Тільки цього не вистачало!”

У цю мить на даху з’явилися розбійники. Погоня!

Слідчий вказав на них і закричав:

— Тримайте!

А поки люди дивилися, штовхнув Гу вздовж вулиці:

— Біжи!

Першій бандит зістрибнув вниз. Здоровенний зарізяка з м’ясницьким тесаком.

Хтось одразу огрів його ззаду голоблею. Він розвернувся, але в спину йому полетів бочонок з під риби.

“О! Або народ вірно оцінив ситуацію, або всі мочать всіх, що теж непогано!”

Бандит заревів і кинувся на людей. Ті сипанули врозтіч. Але ззаду в нього полетіли стільці. Ще один бандит зістрибнув з даху — на допомогу.

Решта швиденько позадкували.

Але Негативний та ще троє побігли стрибаючи з даху на дах вздовж вулиці.

— Чорт!

Слідчий кинувся наздоганяти.

Якийсь добродій перехопив Гу. Мабуть вирішив затримати всіх, доки не розберуться.

— Чорт!!!

Слідчий кинувся виручати. Викрутив тому руку, щоби кинути, але права рука була зайнята шаблею

Вони якось вирвалися до бокової вулиці. Слідчий відстав від Гу кроків на сорок. Бандитам доведеться або йти в обхід, або зістрибнути в натовп…

І вони таки зістрибнули. Негативний рубанув кого попало і гаркнув:

— З дороги! З дороги!

Вуличне правосуддя кинулося від них на всі боки. Слідчий розвернувся до них лицем. Затримати.

Він кинув останній погляд на Гу… і побачив, як вона зробила ще один поворот праворуч.

— О, чорт! Гу! Не туди!!!

Він прожогом кинувся за нею.

***

Гао тим часом узяв свою залізну сопілку. Впевненим кроком вийшов вперед і зробив пару складних блискавичних рухів, запрошуючи.

Чжу вибухнув.

Гао ледь встиг закритися від першого удару і вислизнув у бік. Монах був, здавалося, одразу з усіх боків. Ланцюг обплітав його сопілку і — ф-фух — пролітав поза захистом, так що Гао ледь встигав прибрати голову. Залізний ціпок давав чудовий захист, але Гао ледь встигав захищатися.

Монах не рухався. Він з’являвся в різних місцях між серіями ударів, і Гао бачив його стоп-кадрами.

Улучивши мить Гао відштовхнувся від підлоги і злетів, шукаючи порятунку вгорі… На жаль, він забув з переляку, де вони були. Він одразу врізався головою в склепіння. Не встиг ні отямитися, а ні впасти, як його скаженим ривком рвонуло вниз. Ногу оплів залізний ланцюг.

Гао збив щось важке, перекотився і вскочив.

Монах був уже поруч! По його чолу стікав піт, але стійка здавалася повністю розслабленою, навіть розхлябаною. Він трохи переніс вагу на одну ногу

Гао метнувся під стіну. Праворуч була якась полиця, позаду — стіл з алхімічним знаряддям.

Монах атакував, завдаючи ударів з обох боків ще й в в трьох рівнях. Полиця вибухнула бризками скляного крошева і реактивів. Раніше ніж сам усвідомив, що він робить, Гао дзиґою вкрутився під стіл і розвернувся у стійку вже по той бік від монаха.

В ту ж мить залізний ланцюг розірвав пузатий апарат на столі. Гао, як міг, прикрив обличчя. Із хмари пари, іскор та бризок на нього вилетів кам’яний стіл.

Чжу знав, що євнух з ним не битиметься, тому не беріг сили. Але й на повну він не викладався. Хлопець бився блискуче, та, звісно, не рівня йому.

Зараз кінець було вже вирішено і Чжу спокійно та обережно підходив до жертви, поки той підводився.

Десь в глибині зали євнух бурмотів свої закляття. Монах знав, що йому вони не допоможуть, але приглядав упівока. Раптом Чаклун різко вигукнув і замовк, викинувши руки до свого учня.

Гао підскочив з підлоги ривком і ногою підкинув до рук свою зброю. Залізна труба миттєво перетворилася на сяючий диск. Вона гула, співала чисту ноту, а напівмертвий юнак бездоганно проходив одну форму за іншою.

Трохи здивований цим несподіваним спектаклем і другим диханням ворога, монах підібрався для кидку і рвонувся вперед!

Ланцюг жалісно дзвякнув і страшна сила сіпнула його з рук. В ту ж мить Чжу відчув сильний удар знизу в ребра. Він відлетів назад. Гаряче повітря палило легені.

Зібране та відсторонене обличчя монаха прийняло звірячий оскал. Вродливе обличчя юнака, навпаки, перетворилося на срібну личину шолому. Жодна емоція не торкалася цієї маски.

Вони знову зійшлися. Але тепер бити Гао то було все одно, що бити воду. Блокувати — все одно що захищатися від бурхливого потоку. Він не встигав за різкими рухами монаха, але це — єдине, чому монах був досі живий. Чжу метався мов заєць, а Гао став недоторканий.

Монах ширяв непередбачено з боку в бік, міняв нижні та верхні форми, та пропускав удар за ударом. Його лють перейшла якійсь поріг, за яким він знову отримав змогу спостерігати і думати. Він бачив як вбивають його тіло, ніби зі сторони. Було видно що його поразка — питання часу. Але в цьому стані він був не здатен здаватися.

Обпалений люттю розум бачив однаково добре все й одразу, близьке чи далеке, помічав речі невидимі звичайним оком. Він бачив зв’язок між блискавичними рухами юнака і швидкоплинними змінами гримаси євнуха, дрібним здриганням його простягнутих рук. Він відчув силову артерію, пульсуючу ріку енергії, що бриніла між вівтарем та його опонентом.

Він зібрав останні сили і рвонувся в обхід Гао, щоби дістати справжнього ворога. “Серце і голову”, а не його “руку”.

Гао кинувся навперейми й невдовзі він затиснув Чжу до стіни з полицями.

Раптом ланцюг намертво обвив сопілку Гао. Чжу відчув, те є його останній шанс, і рвонув тіло назад, наче батіг. Цей рух вириває зброю з рук. Але Гао спритно перехопив лівою рукою ланцюг, і викинув праву вперед, в обличчя монаху. Його ціпок підлетів догори і закрутився в повітрі.

В ту ж мить в голові монаха розірвалося сонце. Білий спалах перекрив його зір і рука зіслизнула з ланцюга.

Гао відкинув ланцюг по-за себе, впіймав свою дудку в повітрі і перевів її рух в удар.

Без зброї, майже без сил, Чжу відступав вздовж стіни. Намагаючись дістати його одержимий юнак трощив полиці. Друзки сікли шкіру і одяг обом, та жоден не звертав уваги.

***

Слідчий запізнився. Як він не біг, але Гу опинилася там раніше. І кричати їй більше не можна… бо почують свої.

Попереду вже блищали широкі конічні шоломи. Гу добігла до засідки карників. Засідки, яку слідчий Янь сам і поставив!

І ось картина. Підозрювана біжить по вулиці, щоправда, з несподіваного напряму, проте прямо в пастку. А він — слідчий Янь  -переслідує “злочинця”. Герой!

То що тепер робити?

Двоє карників перегородили їй дорогу. Гу зупинилася за кілька кроків за них і розгублено озирнулася на слідчого. Груди її ходили ходуном як в загнаного звіра.

“Краще пізно ніж ніколи? Раніше було озирнутися!”.

Що тут поробиш. Владним голосом слідчий скомандував:

— Взяти її!

***

Раптом Євнух Пу на своєму п’єдесталі відчув спиною пронизливий погляд. Потойбічну присутність, що прагне набути форми та образу. Він озирнувся. Очі його в димному мареві підземелля нічого не побачили, але помилки бути не могло. До нього прийшла підмога!

На мить чаклун відволікся і втратив зв’язок з учнем.

Гао, тим часом, заніс розмачулену палицю для удару, в котре сподіваючись, що він має бути останнім. Безмежний спокій та визначеність охопили його. Повз нього повільно пропливали осколки, хаотичні ривки і удари супротивника розбивалися на окремі непередбачувані, але дуже плавні рухи.

Раптом джерело цього спокою дало збій, похитнулося. Шалена швидкість герцю мутною хвилею захлеснула його, біль у кожній частині розбитого, посіченого тіла встала перед ним стіною.

За мить все пройшло… Та було вже пізно. Він відчув як жорстка долоня супротивника входить в його сонячне сплетіння, Чжу зник з його поля зору, потім ривок і поштовх. Він відчув як дугою вигинається його хребет. Кам’яна підлога налетіла на нього звідкись згори й ззаду. Темрява.

Чжу весь в крові, знесилений сів поруч з переможеним супротивником. Видихнув, втомлено глянув на євнуха.

— Тобі кришка

Той зблід. Але тут євнух знову відчув, як за спиною повітря згущається, набуваючи форми. “Ще трохи часу!” — подумав він з відчаєм

— То ти тепер зайнявся кунгфу, Чжу? Які в тебе завжди мужні, які чоловічі захоплення. Навіть, в монахах

— Кунгфу? Зараз я тобі покажу

Чжу скривився і встав спираючись на поторочену дудку.

“Погано!” — подумав євнух, — “Говори! Говори! Говори!”

— Чжу, в мене нема твоєї племінниці.

— Я знаю, Пу, — Чжу перевів дух, хитаючись, — Я перевірив бордель. Ви взяли іншу дівчину.

— Брешеш. Якби ти знав, ти би не прийшов

Чжу хмикнув.

Він вже зробив кілька кроків до євнуха, але тепер зупинився. Він подивився на залізну сопілку в руках, і пішов підібрати свій ланцюг. Коли він нахилився підняти його, то закашлявся і ледь не впав. Отруйне повітря не давало дихати.

Він знов озирнувся довкола

— То ти не кинув Шлях Демонів?

— Ні, і як бачиш, досяг успіхів

— Як бачиш?

Чжу уважно озирнувся, придивляючись до вівтарів та написів. Раптом страшна здогадка вразила його

— Ти божевільний!..

Він впився очами в темряву за спиною євнуха.

— А ти жалюгідний. Візьміть його!

***

“Це те, про що ми домовлялися. Я попереджав!”, — казав собі слідчий.

Арешт йшов пройшов гладко. Гу не робила спроб утекти, і кангу їй вдягати не стали.

Слідчий відвів очі. Він почувався паскудно. Коли Гу подивилася на нього, він відвернувся зовсім.

І наштовхнувся поглядом на альбіноса

Той стояв через вулицю від карників і посміхався в увесь рот. Довжелезний меч він типу сховав за спину. Поруч стояли три його поплічники. От вони дивилися на карників, як солдат на вошу.

Але Негативний був саме задоволення. Він мерзотно причмокнув губами і показав жест “гарний песик”.

Гірка образа піднялася в слідчому. Він подивився на Гу і звернувся до своїх підлеглих:

— Оце нам везе! Дивіться, ось Негативний Фей — в розшуку за вбивство у трьох князівствах, а у нас підозрюється в контрабанді, розбої і торгівлі людьми. Лі Дурман, позбавлений медичної ліцензії, — Янь показав на наступного зарізяку  — сухорлявого лося з обвітреним обличчям, — наркотики, викрадення зі зломом, зґвалтування, розбій і торгівля людьми. Далі, Бао Журба  — підозрюється у вбивстві посадовця і торгівлі людьми. Сяо Цуцик, — Янь зробив паузу, — дрібні крадіжки та чоловіча проституція.

Кров кинулася в обличчя наймолодшому. Він вихопив приховану зброю, але альбінос втримав його за лікоть.

Сам він, проте, аж почервонів від злості й просичав до слідчого:

— Ти що, сука, робиш?

Так файно слідчий давно не почувався! Смакуючи мить, він продовжував, не звернувши уваги:

— Тож слухай мою команду! Перед нами, панове, небезпечні й давно розшукувані злочинці. Заарештувати їх! — і вже до злочинців, — Іменем закону, складайте зброю і не чиніть опору!

***

Білоголовий мечник подивився у вічі слідчому, ніби не вірячи: “Ти це серйозно?”.

Поступово вираз його обличчя змінився. Так дивляться в вічі ворогу перед битвою, оцінюючи його сили, рішучість, дух.

Карники, тим часом, почали обережно розходитися на два боки, відрізаючи бандитам шляхи відходу.

Вони робили свою справу мовчки, не обмінюючись словами, перезираючись, щоби переконатися, що кожен товариш зайняв своє місце і всі розуміють, що їм робити, однаково.

Бандити стояли біля стіни. Вона прикривала їм спину, але не давала втекти.

Їх було менше, четверо проти сімох. Але це були ватажки шайки, загартовані злодії. Тож здаватися вони не збиралися.

Охочі глядачі, що назбиралися подивитися на арешт, тепер швидко тікали. Першим вхопився замурзаний лотр неясного віку. І одразу побігли всі інші.

Впала така тиша, що її можна було різати ножем. Дивлячись в очі слідчому, стежачи за дрібнішим його рухом, альбінос виставив вперед меч.

Наче за командою, карники потягнули зброю. Обережно, не зводячи очей з супротивників, ще потроху підправляючи позицію.

В глибокій тиші було чутно їхні м’які кроки і тихе сичання металу, з яким шабля повзе з піхов.

Бандити вихопили свою зброю ривком, відчайдушно і нагло.

І бій розпочався.

Слідчий кинувся на альбіноса.

Той легко випурхнув з-під його клинка і рвонувся назовні — з півкільця карників.

Плечистий рубака з дадао, який тримався позаду, перекрив йому шлях.

Слідчий Янь замість того, щоби розвертатися забіг на стіну і відскочив з неї назад, через голови.

Білоголовий пройшов блискавичним зиґзаґом і одним махом зрубав двох карників, що заходили збоку.

Бій на мить завмер, всі призупинилися з несподіванки. Слідчий аж задихнувся.

Альбінос побачив, що вихід йому перекрили, вищерився на слідчого, відступив трохи вглиб і кинув крізь зуби:

— Євнух тебе зариє! Чуєш? Усіх вас поховає.

“Це ще треба дожити!”

Карники знову рушили на бандитів. Цього раз вони не схльоснулися, а підступали обережно, але впевнено.

Бандити перегрупувалися так, щоби не заважаючи одне одному прикривати боки.

Але завирував бій і за мить все змішалося.

Після кількох сходок слідчий дістав одного з ворогів. Зі страшенної рани на нозі хльостала кров, але той лишався на ногах. “Накурений, чи що”.

Поки слідчий забарився, дивлячись на недобитого ворога, він і сам дістав мечем під коліно. На щастя удар не розсік кістку, і карник теж лишився на ногах.

Ще один зарізяка — завзятий і наймолодший — вискочив вперед і рубанув когось по ребрах. Але йому розрубали плече і він упав поруч.

Троє проти п’яти. І пораненні з обох боків.

Та ніхто вже не зупинявся з приводу поранених! Запах крові ударив у голову.

Ніздрі роздуті, очі витріщені. Клинки виблискували і свистіли в повітрі. Всі билися руками і ногами, блискавично ухилялися і відскакували.

Невдовзі дісталося всім, так и інакше. Але билися ще завзятіше.

Раптом на вулицю вискочив натовп. Попереду біг той самий лотр, що першим втік на початку схватки. А за ним — не менше десятка озброєних зарізяк.

Лотр показав пальцем на карників і відскочив в  бік вулиці.

Хоча навряд чи бандитам були потрібні вказівки. Це була бригада альбіноса!

Вони набрали швидкість і з розгону врізалися в бік карників…

Ті, якимось дивом, устояли. Але тепер вони опинилися в оточені, а ворогів було набагато більше.

Альбінос відступив і голосно скомандував:

— Відпустіть їх. Хай тікають. А з тобою, Янь, сволото, ми поговоримо потім.

Схватка зупинилася. Бандити відтягнули поранених з-під ніг і дали дорогу карникам.

Ті збилися спина до спини і виставивши шаблі, почали відходити.

Негативний щось стиха сказав слідчому. Два слова, не більше.

Почувши це, слідчий з криком наскочив на альбіноса.

І герць поновився з несамовитою люттю.

Після кількох скажених сходок, які неозброєним оком було б навіть важко розділити одна від одної. Слідчий підсік ногою свого суперника. Той втратив рівновагу і Янь коротко рубанув його через обличчя. Альбінос впустив меч і упав на коліна, притуливши до рани долоні.

Тим часом бандити втратили ще кількох чоловік.

Вони відтягнулися і невпевнено перезиралися. Поглядали на пораненого ватажка, який вив щось, стоячи на колінах. Ударом ноги Слідчий збив його на землю.

Бій остаточно зупинився. Карники знову були в оточені і стікали кров’ю. Вони ледь трималися на ногах, важко дихали. На кожного приходилося ще по двоє, не менше.

Проте й бандити не очікували на таку відсіч. Ніхто не хотів бути наступним…

У цю мить, з іншого боку вулиці з шумом і тупотом показався великий загін карників. З шаблями наголо, з алебардами, джуганами і в бронях вони бігли строєм, а вів їх… той самий чоловік, про якого Янь казав, що він хоче вислужитися.

Янь прищулившися подивився на нього, потім на небо, і витер рукавом кров з обличчя.

“Хай йому грець, нехай забирає посаду!” — подумав Янь.

Загриміло залізо. Це хтось кинув тесак на бруківку. Бандити почали здаватися.

Коли Негативного уводили, він підняв спаплюжене обличчя. Молочно-біле з чорно-червоною кров’ю. І проштовхнув через неслухняні розсічені губи.

— Євнух мене випустить. А тебе, курво, з-під землі дістануть!

Слідчий втомлено смикнув плечима і пошукав очами Гу.

***

Першу потвору Монах зустрів ударом розкритої долоні. Удар пройшов крізь булькату морду без опору, але все її довге, схоже на змія, тіло одразу зупинилося і розсипалося сивим димом.

Монах, напівпримруживши очі, повільно і зосереджено перемінив стійку, ніби робив вправу.

По обидва боки від євнуха, як переляканий табун рвонулися вперед напівоформлені тіні.

Монах у вирі димних потвор почав свій божевільний танець

У нього відкрилося друге дихання, дивлячись на нього, ніхто би не повірив, що він щойно ледь ворушився, кульгаючи по залі.

Сили демонів літерально розсіювалися. Та Євнух Пу тільки посміхнувся. Він відчував, як за першою хвилею молодших і жадних духів, вилазять на цей світ старші та страшніші.

Повз нього пройшла істота схожа на величезну хижу мавпу, цілком оформлений кошмар з плоті і крові. Вона вже йшла по землі, а не летіла в повітрі. Чудовисько мимохідь зиркнуло на нього, і була в тому погляді така лють і зневага, що в євнуха все охололо всередині. Щось торкнулося його ноги. По іншу руку від нього людиноподібна сороконіжка плавним рухом зтекла з узвишшя в зал на підлогу.

Холод пробіг по спині євнуха: “Що я роблю! Я знав, що буде гидота, але не думав, що настільки.” Але найгірше, що це відчуття було десь глибше, ніж те що він бачив очима.

А в залі тим часом кипів шалений герць. От тепер Чжу викладався на повну. Він ніколи не знав, не підозрював, що в нього є такі сили.

Повітря наповнював рев і гарчання. Із уламком залізної дудки в одній руці і ланцюгом в іншій він бився вже навіть і не на смерть. Неважливо виживе він чи ні, що станеться з Сяо-Сі та й з усіма нещасними в цьому клятому місті. Ставки були тепер вище. Очі його горіли, він сам був схожий на демона.

Вороги насідали хвилями. Коли їх ставало менше, він рвучко просувався вперед. Він розумів, що йому треба пробитися до вівтарів —  лише кілька кроків. Бо найголовніше — заткнути цю діру.

Але одразу насідала наступна хвиля і його відсували назад. Чудовиська були дедалі реальніше, вбити їх було дедалі важче.

Там де він проходив, безплотні демони жадно припадали до крапель його крові на підлозі, ловили їх на льоту, гризлися, як голодні собаки.

Безтілесні химери не могли заподіяти йому шкоди, а його удари проходили скрізь них. Але вони відвертали увагу й приховували справжні чудовиська.

Просування Чжу до вівтарів зупинилося, і його почали тіснити

Відступивши під захист стіни, він помітив велику скляну пляшку. З неї текла олія, чи що це було, і жваво палала жарким жовтим вогнем.

Обпікаючи руки Монах схопив склянку і відгородив себе широким палаючим колом. Демони відскочили, а він опинився у широкому вільному просторі. Монах витер з лоба кров, повісив ланцюг на плече і сів молитися.

Демони оскаженіли і з несамовитим воєм кинулися до нездоланної перешкоди. Раптом, одне з а одним вони почали стрибати просто у вогонь. Він поглинав їх, але полум’я змінило колір на фіолетовий, а язики перетворилися на гострі зуби. Саме вогненне коло перетворилося на повторну пащу. Та з силою захлопнулася на грудях монаха.

Але той не поворухнувся.

Невдовзі сильний порив вітру прокотився підземеллям. Він розсіяв і здув всі химери. Проте кілька демонів, які встигли набрати плоті і крові, лишилися.

***

Тим часом, євнух Пу на своєму узвишші давно не дивився у залу. Він розвернувся туди, де його стараннями з’явилася дірка у просторі. Вона виглядала дуже вагомо і матеріально, як невеличке віконце неясної форми. Це не сподобалося євнуху.

Він гарячково згадував і пробував одне за одним закляття для контролю демонів.

У отворі з’явився величезний пазур, спробував краї на міцність. Пу побачив, як вони піддаються. За пазуром пролізла велетенська лапа. Вона пройшла до упору, застрягла, звільнилася і обмацала простір довкола “вікна”. Потім лапа зникла і у отвір зазирнуло око. Воно дивилося просто на євнуха

Той кинувся до вівтарів на краю платформи

Пу хотів зрушити вівтар з місця, але руки проскочили крізь дерево, як крізь примару. Пу зойкнув, змінився обличчям і гарячково вдарив вівтар кілька разів. Марно.

Позаду нього роздався регіт і ревіння. З перекошеним від жаху обличчям євнух озирнувся і там, замість ока, побачив десятки дужих рук. Ці руки хапалися за край отвору і щосили розсували його

Пу вигукнув коротке закляття, але голос його зірвався. Він закрив очі облизав покусані губи і повторив теж саме закляття впевнено та співуче. І з силою вдарив по тих руках.

Ті, по яких він вдарив, миттєво обвуглилися і позбиралися назад у пекло.  З того боку почулося виття.

У пройомі з’явилася цілком матеріальна потвора. Вона ощирилися на чаклуна, і той розрядив в бойове закляття. Він кинувся відчіплювати ті руки, але зсередини полізли нові чорти.

Закипіла сутичка і дуже скоро він опинився в оточенні з трьох сторін

Аж раптом:

— Тримайся!

Поруч з ним опинився монах і вони стали пліч о пліч.

Так вони билися, доки не перестали розуміти, де вони і скільки часу пройшло. Потороч перла на них спочатку з усіх боків, потім — з самого отвору, який на той час був уже розміром з чималі двері.

Коли натиск ущух, вони не одразу збагнули, що сталося.

Вони розійшлися один від одного, шукаючи нових нападників.

Заморені, виснажені по-над  межі людських можливостей, вони стояли і очманіло посміхалися одне одному.

Раптом, одна й та сама думка промайнула в обох. Євнух метнувся в бік виходу, але в нього не було шансів.

Чжу вбив його одним коротким ударом і ногою штовхнув тіло в палаючий отвір.

Він повернувся до найближчого вівтарю і навідліг перетягнув його ланцюгом. Той розлетівся вщент і ворота до пекла провалилися всередину себе.

Монах розбив всі вівтарі і підпалив поміст.

Сили покидали його, зламані ребра боліли, скривавлений і знекровлений він почвалав на вихід.

— Треба вибиратися звідси.

***

Того ж вечора опівночі, з погорілого склепіння Павільйону Черепахи вилізло на волю кілька неясних фігур. Притискаючись до землі — чорнота на фоні чорної сажі — вони розповзлися по саду.

Тієї ж ночі тіло Гао — прийомного сина зниклого магістрату теж зникло без сліду.

З ти х пір маєток із дивним садом кілька разів перепродавали, щоразу дешевше. Але ніхто з хазяїв у ньому так і не обжився. Люди закинули той клятий маєток і він занепав.

 

***

 

Біля самих воріт вязниці слідчий побачив Гу.

— Ти що, здуріла!?

— Не сердься, будь ласка. Це єдине місце, де тебе можна було знайти. Хочу подякувати тобі, як слід.

Він подивився на неї дуже довгим поглядом. Потім раптово отямився.

Взяв її за руку:

— О, Небеса! Ходімо, доки тебе не побачили!

— Ходім. А куди?

“Цікаве питання”. Куди він може піти після сьогоднішніх “подвигів”?

Слідчий невесело посміхнувся:

— Ну, я — додому. Речі пакувати.

— Можна спитати, куди ти поїдеш?

— Не знаю.

Гу подивилася йому в вічі:

— Янь, їдь до мого маєтку!

***

Обшукавши всі злачні місця злачного міста, вони так і не знайшли Сяо-Сі. Ще одне життя розчинилося в цій безодні без сліду.

Наступний день застав монаха та його сестру у придорожньому гендлі на краю міста.

Чжу був у мирському і зливався з подорожніми. Літовиська були для них тепер закриті, стража шукала їх по всьому місту, тож вони вирішили йти через гори.

Гу сиділа перед свічкою і тихо плакала. В руках у неї повільно горів портрет її доньки. Це був передостанній.

Чжу мовчки їв.

Раптом, хтось поруч запитав:

— Пробачте, а звідки ви знаєте пані Сяо-Сі?

***

Через пару годин монах, пані Гу та їхній новий знайомий в п’яні та піднесені з’явилися біля величезних дубових воріт. Поруч був напис:

“Небесні верфі вельможного пана Фу Манчу.
Відомі на землі, шановані у небі”

Їхній балакучий супутник, зубатий хлопець у потертих бавовняних шортах і куртці, з п’яним запалом затарабанив у ворота. Після коротких, але дуже експресивних переговорів з охороною їх пропустили.

Голосно балакаючи та жестикулюючи, гості із захватом роздивлялися довкола.

Вони проходили величезні павільйони, де збирали грандіозні вітрильники.

Проходили заставлені деталями оснастки коридори, та розкидані по всій площі майстерні, де кипіла робота.

На невеличкому внутрішньому літовиську чарівники проводили ритуал Запалення Вогню.

Люди пробігали назустріч. Начальники орали на підлеглих. Звідусіль лунав шум роботи.

З рештою, вони вийшли до павільйону ткацької майстерні

— Вам чого?

Провідник упер руки в боки:

— А де тут є пані Шовкопряд?

— Пані головна майстриня дуже зайняті

Хлопець усім своїм видом показав, що так не піде

— Сяо-Сі! Родина кличе!

Зсередини з’явилося розлючене личко Сяо-Сі. Але вираз обличчя одразу змінився:

— Мамо!!! Ти жива!

Пані Гу одразу розплакалася. Сяо-Сі кинулася їй на шию і залізла на руки разом з ногами.

Сяо-Сі щебетала без зупину. На шум з павільйону вибігали дівчата. Звістка про дивовижну зустріч поширювалась, бо люди підходили і підходили. Здавалося, кожен робітник прийшов розділити їх радість. Всі вітали Сяо-Сі і дуже раділи за неї.

Дівчина розповіла, що як тільки работорговці дізналися про її уміння, то вирішили продавати її як ткачиху. Так вона опинилася на Верфях, наразі начальницею  над ткачами, що роблять вітрила та інші шовкові речі для вітрильників.

Додому вона не схотіла, натомість звала маму до себе.

Відповів за сестру Чжу:

— Гхм-м. Ну, може, потім, якось… колись. Вона в розшуку.

***

За воротами. Чжу:

— Гаразд. Тепер треба придумати, що казати учням.

Сестра, глузливо:

— Як пройшло паломництво?

— Просвітлився.