Гравітація мене не приймає (Книга Перша). Глава 1

Автор: Олюся Коваленко
Анотація: Раптово юнак починає бачити у людей над головами дивні числа… Що це означає?

Глава 1
Коли все сталось вперше

Осінній вечір повільно перебирає хвилину за хвилиною, карбуючи армійським кроком відстань до першого снігу. І дивлячись на підмерзлі калюжі та пронизуючий до кісток вітер, який впевнено пробирається під пальто, молочний дим, який наче зі сонних вулканів, виривається з ротів перехожих, до першого снігу рукою подати.

             Я підняв голову і подивився на міський клен.
Ви взагалі уявляєте, як сильно відрізняється міський клен від лісового? Міський клен не такий зарозумілий в порівнянні з лісовим. Адже, там йому і місце, і побратими клени, і білочки у вигляді квартирантів, і пташки раз у раз сідають заспівати на гілочках. Ну, він, лісовий клен, як би в соціумі знаходиться, такий собі молодий екстраверт.

              А міський клен не такий, зростає в метрі, а то і трьох від будь-якого свого побратима. Щороку, майже, піддається стрижці, щоб гілки не падали на проїжджу частину або електричні дроти муніципального транспорту. Пташки сідають рідко, хіба що ворони та горобці, а про білок він навіть і не чув. Хіба, на картинках в журналах бачив, коли люди кольоровий натовпом під ним проходили. Ось і виходить, що росте міської клен в своєму маленькому світі, споглядаючи гомін нічного міста. Типовий такий інтроверт.

              Листя міського клену вкрилися легкої памороззю, розгладилось і побіліло на кінцях. Я сховав ніс у теплий шарф і з головою поринув у справи.
Які?
Та різні: туди треба під’їхати, звідти забрати, туди відвести, місцями посміхатися, час від часу, щось підписувати … Простими такими життєвими справами середньостатистичного міського жителя.

               Я йшов спокійно, слухаючи «звуки природи» і «дабстеп» в навушниках, пропустив пару–трійку тих, хто поспішає вперед і зупинився на світлофорі. Праворуч від мене стояла офісна працівниця в яскравому шарфі з червоним носом і спідницею до колін, а зліва чоловіків двадцять, різного зросту, статури, соціального статусу, що добре видно по моделям та рівню начищення черевиків, з пакетами, файлами, папками, руками в кишенях , телефонами і різними рівнями задоволеності.
Я, власне, рідко так глибоко замислююся щодо людей.

              Перепрошую?

              Звідки така “не любов”?

              Хто сказав, що я не люблю людей?

              Я сказав?

              Так, я просто поважаю чужий простір. Не питаю, не розглядаю, не обмірковую сторонніх мені особистостей. Та я не ненавиджу або зневажаю людей, просто немає часу та й потреби.

              Ось і зараз, я просто стояв і краєм ока дивився на них, залишаючи повний вакуум всередині своєї черепної коробки. Раптом, мій погляд зачепився за мерехтливі цифри блідо помаранчевого кольору. Я навіть не відразу зрозумів звідки вони взялися. Моргнув і подивився на натовп ще раз. У всіх цих чоловіків над головою мерехтіли одні і ті ж цифри: 37984.

            Спочатку я подумав, що цифри тримаються на головних уборах або на тонесеньких обручах і почав по можливості придивлятися до того місця, де цифри повинні були кріпитися до голови. І НЕ ЗНАЙШОВ. Не побачив. Світлофор горів хвилини дві, поїдаючи очима незнайомців, я все гадав хто вони такі?

            Це акція протесту?

            Флешмоб?

            Обов’язкова робоча форма?

            Збір божевільних?

            Клуб математиків?

            Зустріч батальйону 37984?

            Секта?
Коли червоний щез і загорівся зелений, я рушив по переходу і автоматично перевів очі на тих, хто йшов попереду і назустріч мені. У перші секунди я мало не зойкнув і не заїхав носом об асфальт від несподіванки. У ВСІХ! У всіх поголовно, від старушенцій до немовлят у візочках, над головою сяяли блідо помаранчеві цифри 37984.

           Поки я йшов, скоса поглядаючи на перехожих з забобонним жахом, а вони в свою чергу відсувалися, прискорювали крок, а деякі навіть встигли покрутити пальцем біля скроні. Мене два рази ледь не збили, бо я почав від несподіванки сповільнюватися, що було вкрай необдумано, адже за мною йшов натовп, а з боків стояли машини готові натиснути газ, як тільки світлофор змінить свій колір. Подібне уповільнення на проїжджій частині розглядалася поспішаючими кудись людьми, як знущання над ними, конкретними особистостями, що спізнюються на роботу.