Багряний ліс

Автор: Ольга Козій
Анотація: У маленькій таверні з’являється молодий постоялець, що представляється аптекарем. До нього, немов до давнього знайомого, тулиться хазяйський кіт. Та на ранок новоприбулий йде на цвинтар збирати, правда, не трави, а інформацію. Він – спадковий некромант, що шукає способу врятувати убиту наречену – жрицю богині-кішки. 

---

Компанія у таверні була досить різношерста. Кожен займався своїм: хтось перехиляв із друзями чи випадковими знайомими дерев’яні келихи із дешевим вином, запах якого потім виривався із потужними відрижками, схваленими сміхом оточуючих, інші хрумкотіли смаженою дрібною рибкою, яку можна було їсти разом із кістками та головами, що більшість і робила, і лише особливо м’якосерді час від часу кидали залишки на підлогу, де крутився здоровезний рудий кіт із напівроздертим вухом, інші травили більш чи менш пристойні байки, хтось плакався на життя чи просто нудився.

– Хазяїн, ще пива! – гукнув якийсь, певно, ще тверезий клієнт.

– А нам ще риби! І просмаж добре, – це вже хтось зголоднів. – Киць-киць, йди сюди, рудий чорт, – по підлозі заторохтіли риб’ячі голови. Кіт, сповнений власної неабиякої гідності, неквапливо пішов продовжити трапезу. Вмостився біля ніг любителя смаженої дрібноти і взявся хрумкотіти.

З’явився тут Рудий пару місяців тому, і навіть ніхто не знав звідки: просто якогось літнього вечора (не грозового, і не дощового, а досить теплого, хоч і трохи вітряного: шелестіло зелене листя, блимали яскраві зорі) молодша дочка хазяїна таверни, руденька дівчинка із товстими косами та яскравими зеленими очима, не могла заснути, хоч і шумних гостей не було. Вона щось почула і тихенько, щоб батьки не побачили й не насварили, вислизнула з кімнати і з будинку. На порозі ледь не впала: під коліна ткнулося щось м’яке й величеньке. Ледь не скрикнула, коли почула муркотіння: кіт заходився тертися од ноги.Нахилилася і погладила, а той одразу ткнувся мордочкою дитині у вухо.Та засміялася від лоскоту. Засміялася досить голосно, тож вийшла мати, вже хотіла почати сваритися, що мала вийшла вночі без дозволу. Але, побачивши кота, посміхнулася і присіла, щоб і собі познайомитися.

– До нас? – спитала. Та не дочекавшись відповіді, запросила: – Заходь, коли сам прийшов. – Кіт не змусив довго припрошувати.

Поводився пристойно: зі столу не тягав, по кутках нічого не загрібав, миші ловив, хоч і без особливої охоти: так, коли мав відповідний настрій. Любив спати у куточку ліжка хазяйської дочки (якось дуже швидко втерся у довіру), вночі надвір не просився, а сам вилазив з вікна й, перебираючись карнизом, зістрибував на дерево, на землю, а потім таким самим шляхом і повертався. Та якось посеред глупої ночі почав тикатися мордочкою дитині в обличчя, а та спочатку відмахувалася, легенько відштовхувала. Та Рудий був наполегливий: виліз на груди і став тертися активніше та дуже голосно мурчати. А тоді – спочатку тихенько, а потому все голосніше і голосніше – вже став волати, ніби на дворі був березень, а він якраз збирався з’ясовувати стосунки із хвостатим опонентом. Дівчинка прокинулася та роздратовано пішла до дверей, аби випустити скандаліста. Але в того, певно, на думці було розбудити усіх: став коло сходів і почав кричати, мов різаний. Почулася лайка із кімнати господарів: Чоб, хазяїн таверни, ліг пізно і дуже розсердився, що його розбудили. Тож він вийшов зі спальні із чітким наміром добре всипати хвостатому, принаймні дати доброго копняка.

– Хвостата падлюка, – прошипів він, – кінець тобі. –Чобсонно почовгав до дверей. – Та лежи, – озвався до жінки, яка теж прокинулася.

 

Вийшов зі спальні, але кіт вирішив не чекати на копняка, тому вже був спустився і вперто нявчав біля вхідних дверей. Чоб був чоловіком не дурним, тож зрозумів, що тут щось було не чисто: бо ж і Рудий – тварина кмітлива, і коли мав нагальну потребу, то виходив через вікно, а тепер волав, мов його хто різав тупим ножем. І так жалісно, із таким жахом (чи йому спросоння здалося), що Чоб стишив кроки і став прислухатися. А це що? Ні, просто здалося: господар обережно відчинив вхідні двері, і йому здалося немов повз сковзнула якась тінь, або ж це був потужний потік повітря. Та надворі було тихо, навіть листок не ворухнувся. Чоб здригнувся, відчувши дотик м’якої котячої спини до босої ноги. Одразу перевів очі на Рудого: по-перше, вірив, що коти можуть бачити невидиме, а по-друге, саме ж хвостатий його кликав. Кіт виглядав вже абсолютно спокійним, зосереджено дивився кудись у нічну порожнечу.

– Що там? Що бачиш? – спитав Чоб не дуже сподіваючись на відповідь. Та раптом щось почув: наче м’які кроки, шелест трави – усі відчуття були загострені, від сну не лишилося й сліду. Скрипнула хвіртка, яку він причинив на ніч. Народ у селищі був спокійним, на ніч розходилися спати під теплі боки до дружин, до бійок доходило рідко. На другому поверсі таверни було три кімнати на випадок гостей, але місце Чоб обрав невдало, далеко від шляху.

Тож він неабияк здивувався, ледве роздивившись – то була ніч молодого лякливого новонародженого місяця – невисоку незнайому фігуру.

– Це хто там? – у відповідь почув лиш скрип хвіртки, яку причинив за собою прибулець. Чоб штовхнув двері ногою, аби випустити назовні трохи світла. Фігура окреслилася трохи чіткіше: середньої статури досить молодий ще чоловік, скорше юнак. Але видно було, що досить міцний. У тьмяному світлі Чоб розгледів довге як для хлопця волосся (чи може, там, звідки він прийшов, це було звичним), грубі штани, залатану сорочку, хоч на жебрака й не був подібним. За плечима була торба, що виглядала новою.

Хлопець махнув головою, привітавшись. Від цього довге та, як здалося Чобові, русяве волосся над чолом злетіло догори. Потому повівши головою у бік дверей, спитав не голосно:

– Пустите? – спантеличений вигляд чоловіка від пізнього відвідувача хлопець прийняв за роздратованість та недовіру, тому поспішив запевнити господаря: – Гроші є, – видобув з-за пазухи схований там гаманець-мішечок.

Чоб труснув головою, відганяючи підступний сон, і запросив пізнього гостя: все-таки ніч на дворі, та й треба було хоч коли-не-коли приймати людей у пусті кімнати нагорі.

– Надовго?

– Як вийде, – так само тихо мовив юнак: певно, очікував, що постояльців було більше. – Скільки… – хотів спитати про ціну, вже простягнув руку до мішечка, та Чоб торкнувся його руки, якось перейнявшись симпатією до незнайомця: мовляв, іди спати, а вранці розберемося.

Піднялися скрипучими сходами. Дорогою прибулець з подивом глянув на закріплений у світильнику зеленуватий кристал, що вже ледве-ледве світився. Такі кристали ще дід господаря привіз з-за лісу (правда, лісу тоді ще не було), вони без диму й вогню світили майже до ранку, але для того треба було їх виносити на денне світло, вночі ж закріпляли у світильниках, або ж просто розкладали в будинку.

Тож пізній гість отримав кімнату та пішов спати. Пішов спати і Чоб, навіть не глянувши, чи зайшов і кіт: сам знайде дорогу.

Вранці до досить пізнього сніданку хлопець не вийшов. Чоб із Варою та дітьми влаштувалися біля столу. Чоловіки їли мовчки, завзято наминаючи розварений горох, здобрений пекучими спеціями, та запиваючи то все кислим молоком. Не те, щоб дуже поспішали, але не барилися, бо могли надійти відвідувачі.

– Батьку, звідки ж він прийшов? – не міг заспокоїтися Ярек. – З-за лісу? – на тих словах мати злякано глянула на нього, але нічого не сказала.

– Мамо! Ма… Де Рудий? Він учора звечора спав зі мною. Де він? – не вгавала донька. – Ну де?

– О, а може він вночі вискочив, коли той хлопець прийшов? – припустив Чоб. – Не бійся, маленька. Він повернеться, – чоловік сьорбнув холодного молока, витер губи долонею, подякував дружині та пішов сам на кухню помішати печеню для відвідувачів й глянути на тісто для пиріжків. – Ти доїв? – звернувся до хлопця.

– Мавже, – Ярек трохи підняв голову, аби недожована страва не випала. Хлопець ледь не вдавився, коли від несподіванки обернулася уся родина: скрипнула стара дерев’яна сходинка – спустився нічний гість. Радісно скрикнула мала Варочка: біля ніг хлопця терся Рудий.

Кіт впевнився, що довів гостя, тож попрямував до столу, аби раптом усе не з’їли без нього. Дівчинка покинула тарілку й заходилася шукати миску, щоб поділитися з улюбленцем. Хлопець спустився й привітався, приклавши руку до серця, хоч і не сказавши ні слова. Чоб тепер роздивився, що насправді волосся у нього було не русяве, а біле, але не сиве, бо аж дуже блискуче та здорове. Такими ж були і брови – густі та рівні.Риси обличчя були різкими: гострі вилиці, одна брова неначе надломана, проте загалом був досить привабливим. Вночі він був розпатланий, а тепер перетягнув волосся тонким шкіряним ремінцем. Вдягнений був у полотняну сорочку із вишитими навколо горловини символами, схожими на котячі очі із зіницями-смужками, темно-зелені штани були закачані до колін, на ногах були сплетені зі шкіряних смужок черевики.

– Сідай до столу, хлопче, – припросила хазяйка. Той не змусив довго просити.

Кіт закінчив трапезу раніше та, вилизавши миску, скочив хлопцеві на коліна. Це неабияк здивувало господарів: по-перше, Рудий чужих не надто жалував, а по-друге, тут була його фаворитка – мала Варочка.

– Ти йому подобаєшся, – всміхнувся Чоб. Хлопець глянув на господаря, тоді на кота і мовчки продовжив трапезу. Навіть не глянув – вони стрілися поглядами. Не погладив Рудого, та й той, незважаючи на дивну увагу до гостя, не мурчав, не терся, не товкся, а просто ліг на коліна.

– Дякую, – хлопець облизав ложку і відсунув тарілку, зробив останній ковток молока і посунув грубий кухоль.

 

Після їжі гість розповів трохи про себе. Звали його Арум, жив у великому Місті Світанку, працював аптекарем і прийшов сюди, у селище, зібрати якісь трави.

– А чого Рудий до тебе побіг? – подала ревнивий голос дівчинка й, піднявшись навшпиньки, глянула на кота, що лежав біля юнака на лаві.

– Не знаю, – посміхнувся Арум, – люблю я котів, і вони мене люблять. – Погладив руде хутро, а кіт вдячно замурчав, прикривши очі. – Я на пару днів затримаюся, – звернувся вже до господаря. – Скільки з мене? Буду вдячний, коли й нагодуєте.

– Десять монет.

Арум кивнув на знак згоди.

– Може б я допоміг чим?

– Ні. Ти в нас єдиний постоялець. Йди шукай свої трави.

Той вклонився, піднімаючись, ще раз глянув на кота, просто у вічі, і пішов.

Рудий лишився на лаві, а Арум вийшов з таверни та озирнувся, вивчаючи місцевість. Селище було невелике: десятки два будинків, з яких зо три були двоповерховими, де-не-де паслася нелякана свійська птиця та легконогі кози, які то скубли траву, то, граючись, нападали на гусей. Бігали діти, а дорослі підозріливо косили на нове обличчя. Хлопець вирішив нікого ні про що не питати, бо принаймні дві ночі він мав тут перебути і не хотів непорозумінь і зайвих питань. Трохи прогулявся і знайшов, що шукав. А шукав він цвинтар.

 

Арум, як і його батько був спадковим некромантом. Але таланти потребували вдосконалення. Він не збрехав Чобові, сказавши, що родом із Міста Світанку. Коли він вивчився грамоті (вчили батько і мати, а старший брат закріплював вивчене потиличниками), його відвели до Того, Хто Все Бачив, на науку. Це був чоловік, навіть молодик, який виглядав років на двадцять п’ять, хоча ніхто не знав, скільки століть йому вже було двадцять п’ять. Не лише некроманти, а й чаклуни обох статей, алхіміки й травники, ба навіть неупокоєні душі знаходили місце в домі Рона – так його звали. Ніхто не знав, ким був високий чоловік із очима кольору блідого аметисту й без зіниць. Та і не намагалися дізнатися. Він брався за талановитих вроджених магів, виховав кілька поколінь у деяких сім’ях, заспокоював невгамовних привидів.

До нього батько привів дванадцятирічного Арума. Рон обійняв чоловіка, як давнього друга, потис руку хлопцеві, викликавши просто ступор у того –йому руку потисла легенда! У Рона було правило: він цінував власний простір, тому учні у нього вдома не жили і під ногами не крутилися. Це стосувалося і привидів: знайди собі склеп і сиди там нишком, або ж скидай каструлі з поличок на чиїйсь кухні – розважатися ж якось треба. До Рона всі приходили у свій час: чаклуни увечері, некроманти, зрозуміло, вночі, привиди – вдень, алхіміки – увечері. Коли він відпочивав? Батько влаштував підлітка на більш-менш пристойний постоялий двір: повій звідти гнала в шию старенька хазяйка-вдова та й надто завзятих пияків розганяла. Частину грошей за ліжко й стіл було заплачено, а частину Арум відробляв сам, миючи посуд і підлогу.

 

Найперше Рон познайомив його з іншими учнями: двома чаклунами (точніше, чаклуном і молоденькою відьмою, якій було ще менше, аніж Аруму) та талановитим, але дуже впертим алхіміком. Впертість і затримала його в учнях аж до тридцяти років. Вона ж (впертість та похмурість), а ще вік і не дали їм зблизитися. А з чаклунами Арум заприятелював. Потім вони, аби зекономити батьківські гроші, вирішили винайняти одну кімнату на трьох у все тої ж вдови. Вона пронизливо глянула на обох хлопців, зміряла очима дівчинку. Ще раз з-під брів кинула оком на хлопців: не задумали, мовляв, якої срамоти, – для годиться сказала «Дивіться мені» і дала кімнату. Так друзі жили аж тринадцять років. Вчилися кожен за власним розкладом. Частенько Арум йшов на науку разом із друзями увечері. Вони сідали за книжки, вправлялися у підкоренні стихій, ганяючи по кімнаті то вогняні, то водяні вихори, вдивлялися у кристали. А некромантмедитував, вводячи себе у потрібний для нічних занять стан. Вночі приходив на кладовище. Для початку Рон порадив йому працювати зі свіжими могилами: людина (сутність її, тобто душа) дуже прив’язана до власного тіла, тому тримається його. А коли смерть була наглою, несподіваною, душа спантеличена, розгублена, не може змиритися, що її відірвали від оболонки. Тож охоче погоджується поговорити. Бувало, що молодий некромант не лише самовдосконалювався, а умудрявся заробити, допомагаючи знайти чийогось вбивцю. Рон одразу наголосив, що спрямує Арума стежкою тіньового, а не брудного некроманта. Хлопцеві було дозволено лише говорити, а не піднімати залишки з могил, перетворюючи на покірних зомбі.

– Тільки спробуй підняти кого, – грізно наказав Рон, зазираючи у саму душу хлопця своїми прозорими без зіниць очима, – станеш їх закускою. Ти ж знаєш, чим вони люблять поласувати?

Арум знав. Та і не намагався: поважав життя, поважав і смерть. Його батько ніколи не намагався підкорити померлих і синові наказував, лякаючи незавидною долею декількох некромантів-невдах. Дуже незавидною долею.

Рон умів викликати душі, коли йому це було потрібно і ніколи задля розваги. Міг викликати того, кого знав чи про кого щось знав, навіть сидячи в своєму улюбленому кріслі та потягуючи трав’яний чай. Початківці могли робити це лише на цвинтарі, спочатку лише біля свіжих могил, а потім і біля давніх.

– Все менше зараз народжується вашого брата, – сказав якось Аруму вчитель, коли той спитав, чому не зустрічає в оселі Рона інших некромантів. – Раніше, знаю, усі діти вроджених некромантів теж були такими. Дивно, що твій брат, особливо беручи до уваги, що він старший, не чує.

– Може, ще почує? – спитав хлопчина, якому стало якось ніяково за старшого брата, з яким завжди дружили, хоча і билися частенько, як справжні брати.

– Може, може… – задумливо мовив Той, Що Все Бачив, – може. Буває й таке. Та ліпше б такого не було.

– Чому? – неабияк здивувався арум.

– Коли синнекроманта не відкриває свої здібності одразу, то, переважно із заздрості до батька чи брата, – глянув на хлопця, – може ступити на брудний шлях.

– Ар не такий! – палко скрикнув учень.

– Сподіваюся.

На тому розмова закінчилася і Арум розпочав медитацію.

 

Якось засидівся на кладовищі: цікавий знайшовся співрозмовник. Старий вчений не відчував жодного занепокоєння чи розпачу, що не мав можливостей ходити, їсти, спати… А три дні тому вмів. Це був третій день: душа мала відбувати. Куди? Про це старий не знав, а Рон не казав. Може, теж не знав. Хоча навряд…

Засидівся до світанку.

– Все, друже мій, – почув уже якийсь далекий голос молодий некромант, – все. Дякую, що ці три дні ти був зі мною, – останнє слово розчинилося у шумі вітру, який завжди починався на світанку. Тож і місто раніше звалося Містом Світанкового Вітру.

Хлопець підвівся, дістав із торбини, яку завжди носив із собою, шмат хліба, маленьку хусточку, підібрав камінь поряд з могилою і поклав це все горбок. Коли обернувся йти вже спати, ледь не впав на могилу, позадкувавши від несподіванки: його з цікавістю у сумних очах розглядала дівчина. Досить висока, трохи широка у плечах, як на дівчину, з гарним і витонченим обличчям, хоч і кирпатенька. На ній був короткий балахон з каптуром, що приховував і довжину і колір волосся, тому Арум впізнав у ній жрицю богині-кішки Меви.

Померлий був дідом Арауки – так звали молоду жрицю – і вона приходила його навідати. Некромант одразу відкрив карти, розказавши, хто він, хто його вчить і чому (Рона у місті знали і поважали, хоча і боялися). Розказав, чому сидів на могилі її діда, про що говорили. Упевнив, що старий мав добрий настрій (як на мерця) і пішов спокійно. Певно, на другій фразі, Арум вже знав, що закохався.

 

Навчання було перервано трагедією: Араука – на той часвже його наречена – на світанку не прийшла на побачення. Молоді люди стрічалися саме у цей час, бо ніч некромант-учень зазвичай проводив на кладовищі. Міг бути й у лабораторії разом з двома друзями-чаклунами. Служіння у храмі Меви теж відбувалося вночі. Тому перед тим, як піти додому спати, закохані майже щодня виділяли хоч трохи часу для зустрічей.

Побачення призначали на околиці міста, на березі озера. Сиділи, обійнявшись, біля води, вітали Життєдайну, вслухалися у голоси птахів, шум вітру у траві, який також, здавалося, прокидався саме на світанку.

Того дня Арум не дочекався. Він якийсь час посидів сам, якийсь тривожний і неприємний був ранок: світило зійшло крізь сірі хмари, заплакало холодним дощем, вітер і птахи вирішили ще поспати.

Не стрілися і наступного дня. І наступного. Хлопець почав нервувати, почав щось передчувати. Розпитав, де знаходиться храм Меви, і замість відсипатися вдень, пішов туди. Йшов занурений у власні думки, не звертаючи увагу ані на продавців різного непотребу, солодощів, ароматних пиріжків, ані на набридливих злидарів…

Знайшов храм, а у храмі стареньку жрицю. Але це мало допомогло: бабця востаннє бачила Арауку на пару годин пізніше, аніж молодий некромант. У місті дівчина жила у домі свого діда, завдяки якому вони й познайомилися. Це все, що знав Арум про кохану. З своєю бідою пішов до вчителя. Той кристально глянув на хлопця і чомусь почав настійливо кликати … кота. Два роки тому некромант підібрав худющого вуличного кота із надірваним вухом: забіяка неабиякий. За кілька місяців той роз’ївсятак, що на колінах не вміщався. Припав до душі і хазяйці постоялого двору, бо приніс кілька пацюків просто їй під двері. Коли некромант привів кохану до кімнати, яку винаймав уже сам (юна відмочка вийшла заміж за жерця Тіні, встигла завагітніти і народжувати вирушила до тітки, а її брат, як і Арум, вже міг дозволити собі власну кімнату), лиш ступили через поріг, рудий кіт скочив з ліжка і підійшов знайомитися. Араука захоплено відкрила свої і так величезні зелені очі, присіла і без зайвих слів схопила кота на руки. Він одразу визнав нову господарку (може, через те, що вона служила Меві).

– Гей, Рудий! – сказав тоді хлопець жартівливо. – Я ревнуватиму вас одне до одного! – на що Араука спочатку цьомкнула кота у ніс, засміявшись від лоскоту, а потім міцно, вже без сміху, і господаря.

 

Через місяць десь після знайомства кіт раптом зник, засумувала юна жриця. Чи через Рудого, чи через що інше. За кілька днів молоді люди заручилися у присутності Рона та верховної жриці з храму Меви. Тої ж ночі уночі до Арума явився батько і привітав: некромантам були підвладні незримі сфери буття. Рон із посмішкою сказав, що перекаже батькові хлопця гарну новину, бо сам Арум ще не міг так запросто кликати ані живих, ані не дуже.

Тепер поряд не було і Арауки.

– Де твій кіт? Отой рудий і нахабний? – спитав Рон, коли учень прийшов до нього зі своєю бідою.

– А до чого тут він? – майже обурився хлопець, але вчасно опанував себе, бо знав, що вчитель не знав зайвих і непотрібних слів. – Не знаю, – понурив він голову, – я вам казав, що він пропав. Давно.

– Шукай кота, – глянув на Арума, в очах якого був якнайменше шок. – Араука – жриця Меви. Вони чують котів, а коти – їх. Твій Рудий до неї прив’язаний. Я одразу це побачив. Він знайде.

– А ви? – він ладен був благати.

– Мене прозвали Тим, Що Все Бачить. Я скоріше чую, а не бачу. Я чую тих, кого вже нема. А твоєї жриці я не чую. Вона – не там. Коли ти вчора сказав, що вона не прийшла, я, вибач мені, одразу поговорив з ким треба. Вона не йшла тою, – неоднозначно глянув на Арума, – дорогою. Вибач, все чим я можу допомогти, це сказати: шукай свого кота.

– Як? – некромант був у відчаї.

– Йди до храму, – це було сказано тоном: «Розмову закінчено».

 

І він пішов. Жриця, що благословляла заручини, пристально зміряла хлопця очима, а вислухавши, вказала на лавку біля стіни. Сіли. Зморшкуваті руки жриці міцно вхопили голову хлопця, а очі вхопили очі. Зіниці старенької стали повільно-повільно звужуватися, поки не перетворилися на чорні щілинки. Арум не сказав, скільки вони так сиділи.

– На захід від Багряного лісу. Маленьке селище. Таверна, – руки відпустили і безсило впали.

Далі не розпитував. Зібрався і пішов.

 

Обійшов десятою дорогою ліс, про який ходила недобра слава. Йшов і картав себе, чому, занурений у основну лінію своєї науки, він майже не цікавився, що відбувалося навколо. Був у дорозі більше тижня, минув два маленьких містечка. Зупинявся у тавернах чи місцевих жителів, бо якісь гроші мав. Майже не спав, бо вдень ішов, а вночі, влаштувавшись, тихенько вислизав із будинку і йшов до місцевого цвинтаря. Питав, шукав, дізнавався…

Вночі прийшов маленького села, з одного боку якого були гори (ще батько в дитинстві чомусь розказав про таємний прохід там), а з іншого – Багряний ліс. Вночі некромант бачив не гірше за кота, тож навіть у світлі молодого місяця розгледів таверну.

Двері відкрив приємний чоловік, влаштував хлопця на ніч. Той був такий стомлений, що одразу й влігся, але довго спати не довелося: прокинувся від не дуже голосного «няв» і настирливого м’якого тицяння в обличчя. Арум таки вибився з сил за день і не одразу прийшов до тями, нарешті відкрив очі і одразу стрівся із величезними очима, що світилися у темряві. Хлопець аж підскочив і ледве не закричав: давно не відчував такої радості, але боявся розбудити господарів.

– Ну, разом ми впораємося. Правда, мандрівник? І де ти був? – кіт, звісно, не відповів, а тицьнувши ще двічі своїм мокрим чорним носом у ніс старому другу, щось промурчав (може, «на добраніч») і вмостився в ногах.

 

Вранці, поснідавши, вирушив оглянути місцевість. Рудий лишився у таверні: знав, що господар поки нікуди не йшов. Дівчинка буде плакати, думав Арум, але нічого не поробиш. Нічого. І чого він втік? І чого я стрів його саме тут? З цими думками некромант йшов селом, боковим зором вивчав людей, які з цікавістю позирали на прибульця. Знайшов цвинтар.І – пощастило. Несказанно пощастило. То був старий-престарий цвинтар за селищем, жодної свіжої могили. Арум ходив поміж могилами, інколи нахиляючись, щоб струсити суху траву з якого надгробка, аж раптом відчув, немов рука торкнулася розпеченої пательні і примерз до шматка металу лютою зимою: його так голосно покликали, що ледь не оглух. Та ще й вдень! Насправді ж пальці торкнулися гладенької поверхні полірованого каменя. То було «котяче око» – самоцвіт, подібний до ока кішки, бо мав тонку світлову смужку, яка бігала його поверхнею від сонячного чи іншого світла. Камінь був майстерно вправлений у плиту-надгробок. Арум відсмикнув руку, неначе поверхня і справді була розжарена: так зазвичай прикрашали могили жриць Меви, викликаючи найкращих різьбарів. Тут лежала жриця.

– От я переляканий дурень! – вилаявся некромант, зрозумівши свою помилку: могила була застара, малюнок кішки, що спала, відкривши, проте, одне око, був напівстертий від часу. Хлопець опанував себе і нахилився. Торкнувся великого, з кулак розміром, «ока».

Жінка звідти озвалася сама, не чекаючи на запрошення:

– Що привело тебе сюди, Той, Що Чує? Я відчуваю горе, відчай, – це був спокійний і проникливий голос.

– Я шукаю твою сестру, – і Арум обійшовся без звичної форми. – Вона служить Меві, вона зникла. Мій вчитель – Той, Що Все Бачить – не знає, де вона. Жриця із храму вашої богині сказала, аби я йшов цим шляхом…

– Знаю, про кого ти, – якщо мертві можуть перебивати, то Арума якраз перебили на півслові. – Її вже нема серед живих.

Хлопець заціпенів і ледве видушив із себе:

– Але ж Рон…

– Твій вчитель не помилився, – голос у голові намагався заспокоїти. – Моя сестра не йшла тою дорогою, але на поріг таки ступила.

Арум дізнався, що Араука таки померла. Але не природною смертю: до неї застосували якісь чари. Тож жриця Меви, що лежала у цій могилі, відчула присутність сестри на якусь мить, а тоді зв’язок обірвався.

– Її ув’язнено, – сказала жриця.

– Про що ти таке говориш? То кажеш: мертва, а то – в’язень, – Арум почав злитися.

– Я не сказала «мертва», я сказала – убита.

– А є різниця?

– Є.

Короткими, немов порубаними фразами повідала, що Арауці було видіння-прозріння. Яке? Вона не знала. На мить відчула, що двері трохи прочинилися, і крізь шпаринку до дівчини щось прийшло. Певно, ще хтось це відчув. Тому відкрито було полювання. Вірний супутник жриці – кіт, міцно зв’язаний з нею, тому подався геть, аби відволікти переслідувачів. Деякий час їм це вдавалося – жриці і коту, хоча втік він далеко.

– Якому коту? Це мій кіт! Він був у мене ще до зустрічі з … – чогось важко далося ім’я. – А коли ми заручилися, він пропав.

– От розумник! – вона абсолютно не здивувалася. – Певне, він сам тебе обрав для хазяйки. А тоді взявся плутати сліди. Тепер от знову кличе за собою. Жриці Меви, як і коти. Чув, мабуть, що у котів дев’ять життів? Араука перша, що пройшла справжню посвяту, отримавши дар. Дар Чекання чи Переродження – як тобі більше подобається. По смерті – природній чи наглій – вона може вертатися у цей світ, якщо їй цього захочеться. Тепер вона ув’язнена. То такий тонкий світ, не-життя – не-смерть. Через її недовисвячення вона змогла там втриматися. Але не надовго. Врятуй мою сестру. Іди!

– І куди я маю йти?

– У Ліс Крові.

– Де це? – Арум здогадувався, але бажав, щоб то було неправдою. Та його сподівання не справдилися.

– Не трать мого часу, некромант, – незадоволено пробурчав голос, – ти знаєш. Іди і не забудь кота.

– Мені всі говорять про кота. Я знаю, що Рудий – розумник, але чим він мені тут зарадить? Допоможе знайти її. Але де? Вона що у тому лісі?

– Коти бачать незриме. Сюди можуть прийти. Не хотілося б, аби ви стрілися.

– По кота чи по мене?

– По вас трьох.

– Рахувати не вмієш? – Арум почав дратуватися. А співрозмовниця лише хмикнула.

– Я кажу тобі: той світ тонкий, немов прошарок, і твоя наречена там. Вважай, що застрягла. Не може докричатися до тебе, тому тримається кота. Він же був зник, – це було не питання. – Ми пов’язані з цими тваринами: моя кішка тричі відводила від мене смерть. На нас полюють не вбивці, їм потрібні не наші життя – їм потрібне наше єство, наші очі, що бачать крізь темряву, наше буття поміж життям і смертю. Як кішка у мить небезпеки, мобілізує усі сили, так і ми, її слуги. Я відчувала – не чула, не бачила, а просто відчувала мою сестру десь поряд. Її любов до тебе поширилася і на твого кота. Коли ж відчула небезпеку, віддала йому частинку себе, можливо, цим і врятувалася.

– Кажучи, що нас троє, ти маєш на увазі…

– Нарешті! – в голові пролунав задоволений голос. – Вона поруч, чує і бачить тебе. Скоро світанок. Я маю йти. Ти теж.

– В ліс? – немов марево перед Арумом стала жінка: він очікував, що жриця була старою, але ця була ненабагато старша за Арауку. Може, там не було старості? Це вперше він бачив, а не лише чув. Справжній вітер підхопив волосся видіння. Печально-гарна жінка кивнула головою і була розвіяна.

 

Повернувшись до Чоба, найперше взявся роздивлятися дивні кристали, виставлені господарями на сонячне підвіконня. Аруму було соромно, що з таким він ще не стрічався. Теж мені, чаклун-некромант! Взяв, покрутив у руках, пішов на темну кухню й прикрив рукою: на вечір лише збиралося, тож світився ледь-ледь. Повернувся, щоб покласти на місце і наштовхнувся на Чоба.

– Цікава штука? – з посмішкою спитав господар. Хлопець кивнув у відповідь. – Дід мій привіз. Здалеку. Оце недавно у скрині знайшов. Спочатку й не знав, що таке. Жінка думала, що коштовності. Та кому вони тут треба. А тоді дочка гралася, на світло дивилася, а увечері дивлюся, а вони світяться. Уявляєш? По свічки їздити не треба, та і пожежі не боїмося.

Хлопець слухав і гладив прозорий камінь.

– Хазяїне, а продайте один. Я чоловік подорожній: може знадобитися, – хоча некромант вночі бачив не гірше за звіра, але камінь чомусь припав до душі.

– Продати? – задумався Чоб. – Якби я знав, за скільки. Бери один, як дуже треба, – а тоді придумав. – Ти ж аптекар, то дай, коли маєш, щось для Варочки, бо животик слабий має.

Арум не мав нічого, але підказав, які трави і як заварювати: Рон вчив його чути не лише мертвих, а починав із голосів, якими промовляє земля, вода, вітер… Вчив готувати отрути і протиотрути, різні ліки, вчив робити амулети і обереги.

– Дякую, – сказав Арум, отримавши камінь, і сів на лаву, озброївшись ножем: знайшов у торбині шматок міцної шкіри, в яку той ніж і загортав, відрізав більшу частину, а все інше порізав на тонку смужки, з яких тепер плів обрамлення для кристалу. Придумав носити його на шиї, аби вдень той набирався світла, а вночі віддавав. І сам не знав для чого те робив, оскільки вночі додаткового світла не потребував.

Почув те, що почути важко: як одна м’яка лапка переступила поріг, а потім іще одна. Почув майже безшумне дихання: був уже не один.

– Вона з тобою? – спитав Арум, а про себе подумав: «Я геть збожеволів». І немов у відповідь кіт глянув догори: і не на нав’язливу муху, і під стріхою не висіла, лоскочучи ніздрі в’ялена риба, і над ним не стояло мале дівча із прив’язаним до мотузки клаптиком. І кіт не дивився у порожнечу.

Затамувавши подих, Арум стежив за жовтими очима, навіть примружував свої. Нічого. Рудий же раптом трохи прогнув спину, наче його хто погладив. Некромант, мов заворожений, дивився на кота і випустив з рук кристал. Стукіт привернув увагу Рудого, він підійшов до господаря і став тикатися головою в долоні. Хлопець погладив тваринку, що вже відволіклася від споглядання… Чого?

Продовжив роботу з обрамленням для кристалу. Це допомагало заспокоїтися. Жодна часточка його не вірила, що Арауки більше нема. Від цієї думки хотілося кричати. В той же час неясна можливість врятувати її не стільки тішила, скільки дезорієнтовувала. Спілкування із померлими, готування ліків, підкорення стихій – речі не ефемерні, а цілком конкретні, потребують спеціальних інгредієнтів, слів, певної послідовності дій. Одною з перших настанов Рона було: «Не сподівайся на швидкий результат, не спіши. Магія – не млинці. Там коли не вийде, то поласує собака, якщо ж під час ритуалу щось піде не так, то загинути можеш не лише ти – це найменша ціна, яку може заплатити чаклун – а, – вчитель тоді посміхнувся, – кінець світу учень не організує, але все-таки… ». Та одразу ж, випивши чаю і заївши його солодким млинцем, Ронлукаво глянув на хлопця і додав: «Але ніхто не заперечує Прозріння. А найчастіше очі відкривають не книги, не уроки, а почуття. Ненависть, любов – аби сильне. Але, – він тоді відставив чашку, – доки не закохався, або не здобув сердечного ворога, давай мухою за книги».

Із цими думками та спогадами Арум сидів майже до світанку. Спочатку з відвідувачами у таверні. Новина про молодого аптекаря рознеслася по селу, тож він направо й наліво роздавав поради про полегшення болю при пологах, про те, що робити, як перед дощем ниють суглоби, як вивести вошей та втамувати зубний біль. За це отримав щиру подяку і велику миску із печенею та смачні пиріжки. М’ясо Арум ум’яв, не забувши про друга, що терся під ногами, а пиріжки та три шматки хліба непомітно кинув до торбини. Нікому не сказав, що скоро йде. Не хотів засмучувати малу Варочку, що прикипіла серцем до кота, і не хотів, аби хто почув. Хоч і досі не вірив, що хтось забрав життя Арауки, проте йому ж було сказано (до речі, тими, хто не бреше: там це не треба), що жриця і досі була у небезпеці.

Майже перед світанком задрімав, але ненадовго. Схопився, кинув торбу на плече, лишив на столі ще кілька монет і тихенько вийшов. Потім вийшов за межі села.

Піднялися на горбочок, й перед ними (трьома) став ліс, немов виринув з-під землі. Пагорб повністю закривав його, коли стояти з іншого боку, а тепер, особливо, коли спуститися донизу, відчував себе у пастці. Некромант, що звик «спілкуватися» із не дуже приємними і вже колишніми людьми, і той відчув холодок по шкірі. Глянув на кота: той відповів красномовним поглядом, закипівши і піднявши шерсть на хребті.

– Вибач, друже, – сказав Арум. – Я теж туди не хочу, але нічого не попишеш. Не хочеш – не йди. А Арука… Сподіваюся, вона не відстане. Ти десь тут?

Відповіддю було нявкання Рудого та його погляд крізь простір угору: немов дивився в чиїсь нікому невидимі очі, а тоді замуркотів та вигнув спину, наче його погладила незрима рука. Чаклун печально похитав головою.

– Вона тут, – сказав чотирилапому компаньйону. – Тут… Може, не підеш? – відповіддю було мурчання кота, що вже терся об ногу Арума. – Ясно…

Хлопець озирнувся на пагорб позаду та синє небо над ним, а тоді перевів погляд на ліс – багровий на фоні багрового (чомусь) неба, неначе кидав свій кривавий відблиск.Зітхнув, нахилився погладити кота і обоє (чи троє?) вступили під склепіння гілок. Саме склепіння, бо дерева були не зеленими, а багряно-чорними, немов неживими. І в той же час якимись особливо живими, здавалося, що ворушилися за спиною.

Незважаючи на абсолютну темряву, у лісі все було видно: і стовпи у кривавому павутинні, і гілля на землі, і ще якісь обриси, які не хотілося й роздивлятися. Тьмяне світло неначе сочилося з-під кори, із гілля, самої землі під ногами, стікало густими краплями й огортало все навколо. Саме повітря в такому світлі було густим та тягучим. Здавалося, що під ногами хлюпало, як після рясного та тривалого дощу. Арум час від часу поглядав на підошви, але вони були чисті. Кіт ошивався поряд, очевидно, йому дорога теж була не до вподоби: ступав обережно, наче по мокрій землі, користуючись кожною можливістю перейти по камінцях чи купах зламаних гілок – все, аби не торкатися землі. Арум вгледів добру палицю під дрібним ломаччям, видобув її, відламав пару гострих гілочок, постукав, випробовуючи на міцність. Годиться. Та й куди подорожньому без палиці? Далі крокував, намацуючи дорогу, бо очікував, що у цьому лісі знайдеться калюжка, що засмокче по шию.

– Араука! Араука… – вже тихше гукнув хлопець, аби не порушувати густо-тягучу тишу лісу. – Де ти? – більше за диво-ліс його лякало те, що вже не відчував присутність коханої. – Рудий… – бракувало ще кота загубити. Але той якось випередив господаря – може, сухішу стежку знайшов – та стояв, піднявши хвіст за десяток кроків. Без видимої причини Рудий вигнув спину й замурчав. Молодий чаклун полегшено видихнув: Араука була поруч.

Мацаючи шлях палицею, Арум йшов і йшов. Жоден промінчик не потрапляв згори крізь густе гілля, хоча на них не було жодного листочка. Неначе темрява висіла, обплівши усе, як павутиння. Відкинув палицею кубло, що могло здатися згнилим листям. І відсахнувся: залишки одягу у перемішку із довгим волоссям – мабуть, жіночим, – в якому заплуталася стрічка та намистинки-прикраси, кістки, які розсипалися на порох від дотику палиці. А біля жахливих залишків, як не дивно, росли якісь невисокі кущики, листя яких подібне було до шматочків не дуже свіжого м’яса: затовсті для листків рослини, усі різної форми. Перевіряти, чи піде кров, якщо розірвати його, у хлопця не було.

Рудий вів далі: знайшов шмат деревини на стежці, спинився там, задерши догори хвоста й нявкав.

– Туди? – спитав Арум. – Іду.

Довіряв компаньйону і пішов углиб лісу.

Знову щось помітив, знову щось, що йому б не хотілося бачити зблизька. Проте підійшов. За пару кроків відчув запах, запах напівзгнилої плоті, настільки сильний, що зовсім не тендітний вельможа, а некромант, що вже більше десяти років чи не кожну ніч проводив біля могил або ж у лабораторії Рона, прикрив носа рукавом. Такий «аромат» йшов від трупа коня, як міг бачити Арум, сірого у яблуках. Просто із черева ріс такий же кущик, але листя було більш м’ясистим і яскравим. Загалом уся рослина більше походила на тварину ще й через те… Що це?Всупереч запаху, від якого під горло вже підійшов смачнючий грибний суп з таверни та пиріжки з цибулею, хлопець нахилився. Листок на якусь мить наче сіпнувся, запульсував і став ще товщим, у його прожилках, немов у венах блиснула кров мертвої тварини.

Хлопця аж сіпнуло, і пішов по стежці. Та зробив кілька кроків, коли почув позаду невдоволене «няв», та озирнувся. Рудий стояв біля тіла, яке вже оплели кущі-трупоїди, хоча і йому не було особливого задоволення від такого сусідства, і не рухався з місця. Кіт знервовано смикав хвостом і дивився на господаря.

– Чого тобі? Пішли! – та хвостатий не рухався з місця лише ще раз і ще більш знервовано нявкнув. Нарешті до Арума дійшло. Але те, що до нього дійшло, йому аж ніяк не сподобалося. – Не жартуй так.

Але той не жартував. І був правий. За мить Арум вже назвав себе ідіотом, що сам не додумався. І варто було десять років вчитися у найкращого й найкращих, щоб у потрібний момент розгубитися і не знати, що робити.

– Ти правий, а я дурень, – присів біля трупа, добре, хоч той був свіженький, підкотив рукава, щоб якнайменше контактувати і не замаститися, хоча крові видно і не було: певно, рідину кущі «випивали» одразу ж.

Арум вже не потрібні були години медитації, аби налаштуватися на «спілкування». Хоча місце було і неприємне, але була очевидна перевага: тіло було навіть не прикрите землею, та ще й досить свіже. Ще не торкнувшись, а лиш зібравшись це зробити, хлопець почув віддалений голос. Пальці торкнулися холодної, якоїсь гіпсової руки із мідним перснем – знаком зброярів.

– Вибач, що потурбував, – почав він звичною для тіньового некроманта формою, – коли ти тут, то дозволь звернутися. – Арум закрив очі і побачив міцного чоловіка зі шрамом на щоці і перебитим горбатим носом. Обличчя трупа він не бачив, бо чоловік лежав обличчям донизу.

– Турбуй, – почув печальний голос немов з глибокого підвалу.

Почав Арум із ввічливих питань про життя-буття та смерть. Чоловік був справді був зброярем з Міста Під Горою, працював сам, учнів не брав, бо батько заповів берегти секрети усередині родини. Що встиг, передав сину-підлітку. Але небагато. Нещастя спіткало його, коли їхав з копалень із коштовним камінням для мечів. Самоцвіти він використовував не лише для оздоблення (лише за особливим замовленням), а дробив на дрібнесенькі часточки та вплавляв у лезо – для гостроти, а деякі камені призначалися для ритуальних цілей. Арум знав про це, але мовчав: був першим, з ким мав змогу перекинутися словом померлий, тому слухав.

– А коли все трапилося? – спитав, коли зброяр закінчив розповідь про сина, що спочатку неохоче ставав до батькового ремесла, красуню-доньку, яка крутила парубками та ніяк не могла вибрати нареченого, дружину…

– Два дні тому, – почув Арум сумний голос і зрозумів, що йому певним чином пощастило, бо після третього дня прикликати душу складніше, та й душа вже починає призабувати що і коли сталося. – Знаєш, помирати – це не весело. Це, в принципі, не страшно. І не боляче. Може й було, але то було так давно, що вже і не пригадаєш.

– А як? – обережно поцікавився.

– Вислідили. Розбійники, – коротко відповів зброяр. – Мабуть, розпитали кого, чи вислідили. Я ж самоцвіти віз.

Майже коло лісу, який оминали мандрівники та купці й навіть найлютіші головорізи, відчув, просто шкірою почув переслідування. Але запізно: спину пронизав біль від ножа, кинутого меткою рукою. Стало важко дихати і неможливо закричати, але чоловік лише сильніше вдарив коня п’ятами, а перед очима вже пішли білі й червоні кола. Майже падаючи з коня, перевалив через горбок перед лісом. Розбійники, як побачили, куди звернула їхня жертва, вирішили не наздоганяти. Зовсім без сил, поранений впав з коня і крізь червону пелену побачив, як той побіг геть.

Арум тепер не стільки чув розповідь, скільки бачив і навіть відчував те, що відчував і чоловік у останні свої хвилини. Але тут він був не для розмов, тому перебив потік картин, які йому надсилав співрозмовник.

– Що ж це за місце? Ти ж мав уже відчути. Що за рослини скрізь? Вони якісь…

– Вони п’ють, – тільки й сказав зброяр, а інше Арум побачив сам.

Дух, який поки що не відлетів у місце остаточного (чи не остаточного) призначення, мав сильний зв’язок із маленьким світом. Зброяр одразу розвіяв страхи некроманта, що рослини, які виглядали живими, були небезпечними. Можна було б назвати їх трупоїдами, але то було занадто грубо і не зовсім правдиво. Багато з них мали вигляд не дуже, бо були голодні. Звісно, живі у лісі почувалися незатишно, але їм нічого не загрожувало. Та і не жив тут ніхто. Коли ж волею випадку забрідав хтось помирати, то останнє серцебиття пробуджувало маленький корінець, які обплели тут усе. З корінця виростав кущик, проростав крізь мертву плоть, витягував усі соки, наливався силою, аж поки труп не розсипався.

– Може, тебе поховати? У землю? Поки є що, – обережно спитав некромант і злякався, що образив останніми словами.

– Для чого? – на диво спокійно не згодився той. – Я і так іду в землю. По шматочку, по частинці. Не бійся цього місця: воно живе.Йди у серце лісу і все зрозумієш, а поки виконай моє прохання, некроманте, – голос став тихішим, – останнє. – І не чекаючи згоди продовжив. – У кишені мішечок із самоцвітами. Віднеси його, якщо будеш проходити повз, у Місто Під Горою. Спитай, де живе дружина Рума-зброяра. Вона… – у неї на щоці татуювання. Мушля…

Арум кивнув. Відв’язав полотняний мішечок, зазирнув, аби переконатися, що там були камені. Багряні відблиски не давали можливості розрізнити, що то було за каміння. Ненароком торкнувся землі і почув останнє зітхання Рума, відчув дивний імпульс, що побіг від тіла. Проводив поглядом невидиме і побачив супутника: кіт переминався з лапи на лапу на стежці.

Тьмяно блимав кристал на шиї, його зеленувате світло дивно мішалося із червоними відблисками. Минули кілька кістяків, але хлопець вже не спинявся для розмов.

Раптом дерева розступилися майже правильним колом. Галявина. Рудий стояв поряд, як і господар, переминаюсь один з ноги на ногу, а інший з лапи на лапу. Хлопець озирнувся, але не побачив жодного куща, що росли із трупів. Затамувавши дихання, вслухався, а нічого не почувши, різко вдихнув. Дивне повітря: свіже, мов після грози. Наче не вдихнув, а втамував спрагу. Ледве наважився зробити крок. Потім ще один: здавалося, щось вело його до центру галявини. Пошукав очима кота, але той не зрушив з місця, немов кажучи: а далі, друже, сам, сам…

– Чуєш мене? – це було схоже на думку, яка проти волі господаря виникла у його голові, але голос був Арауки. Хлопець ледь не підскочив. – Чуєш… – такою теплотою повіяло від слів у власній голові. – Зроби ще кілька кроків, – він не міг не послухатися і опинився у самому центрі.

Раптом кристал, принесений із таверни, став просто важезним. Ноги підкосилися, хлопець став навколішки, без страху (і сам здивувався) нахилився до землі. Кристал засвітився, мов зірка, освітивши чи то мертві, чи сонні дерева, поборовши їх багряно-туманні відблиски. Тягнув нижче й нижче, нарешті торкнувся землі. На мить його світло охопило все навколо, засліпило некроманта. Коли він вже міг бачити, важкість з шиї зникла: кристала там не було. Він зник, давши замість себе щось набагато важливіше: перед Арумом стояла вона. Щось усередині підказало, що це був лиш фантом. Та голос звучав уже не в голові.

– Печерна зірка… Ти молодець, що приніс печерну зірку. Вона говорить із темрявою і п’є світло. А тут – серце, у ньому тече вся кров землі. Моя кров. Тепер і моя, – останнє слово було тихим. – Клич мене. Будь ласка…

І він покликав. Кликав її очі, її усмішку, дві сльозинки, які побачив у перший день зустрічі, коли Араука прийшла на цвинтар, кликав ім’ям її богині і саму богиню. Кликав голосом, який не раз чув у своїй голові, приходячи на науку до чиєїсь могили. Кликав… Але слова і саме дихання поглинула темрява. Чорна. Не чорна – пуста. І в порожнечі з’явилася пульсація, серцебиття. Темрява розділилася, стала фігурами – тими, хто стрів свою смерть у цьому лісі, віддав свою плоть, злився з ним. Всі вони були там. І водночас у лісі: їхнє життя продовжувалося у кожному страхітливому кущику, кожному його листочку. А Араука ні. Та тепер він знав, що зробив те, що мало бути зроблене. Не важливо, де знаходилося тіло дівчини. Перед тим, під ним, навколо нього було тіло землі, яка брала, але і давала. Все – єдине, все – одно, все – з одного, бо єдиною рукою. Чи печерна зірка, на яку він звернув увагу у таверні, чи він сам, чи сила, яку отримала молода жриця, але відбувалося те, що відбувалося.

Арум бачив ліс: не трупно-багряний, а вогненно-багряний. У ньому, мов у горнилі, плавилися тіла, і не були вони добривом для рослин, а продовжувалися в них. Ні, не душі. Душі були далеко. Можливо, споглядали, можливо, думали про повернення і були вдячні лісу за збереження. Кожна крапля крові, що проливалася на землю, найдрібніша часточка того, до чого тулилася душа, – все було тут, текло сюди, мов дрібніші й більші річки до моря. І буває, хоч і не часто, що і море дає життя струмку.

 

– Дай руку!!! – цей голос, у якому він безпомилково впізнав Арауку, належав людині, яка помирала у страшенних муках, належав дитині, яка з болем йшла у світ. Простягнув руку і відчув тепло. Пальці до болю впилися у пальці. Поступово темрява розсіялася: некромант стояв навколішки, впершись одною рукою в землю Багрового лісу, де ще відчувалося биття першого і останнього серця. Пальці іншої руки побіліли від напруги: він стискав дівочу руку. Немов новонароджена (певним чином так і було), жриця Меви скрутилася на землі. Жодним чином не змінилася. Відкрила очі – мов блідий аметист, без зіниць. Це були Очі, Що Бачили. Ініціація була завершена. Хлопця здивувало, що на ній був звичний короткий сірий балахон. Але потім вирішив не дивуватися: все зроблене єдиною рукою, навіть те, що створено нашими. Все – єдине, все – одно, все – з одного.

Арум допоміг їй піднятися, зняв із шиї залишки ремінця та перетягнув ним волосся, торбу перевірив на дірки, міцніше затягнув, озирнувся на супутника, посміхнувся до Арауки, яка була поруч, та рушив. Скільки часу пробули у лісі – невідомо: може, півдоби, може, довше. До лісу підійшов під вечір, хоч і поспішав, аби не блукати у такому місці вночі, а тепер сходила Життєдайна – як вони звали денне світило.

Хлопець зійшов на пагорб, з якого Ліс Крові виглядав, мов багряно-сіре марево. Повернувся спиною до Життєдайної і пішов у напрямку до Міста Під Горою, аби віддати шану Руму-зброяреві, віднести останні вітання дружині. Бо знали, що таке втрата.

Довга вранішня тінь вказала дорогу.