Автор: Артем Бебик
Жанр: кіберфентезі, химерний роман (weird fiction)
Анотація: Миколаївець Остап Ловецький опритомнює під Варварівським мостом. Туманні спогади про вчорашню ніч натякають на незвідану небезпеку, яку він, мов вірус, підчепив напередодні в глибокій мережі. На нижньому шарі інтернету, куди не долинають пошуковики, панує торгівля зброєю, важкими наркотиками і заборонена порнографія. Остап поспішає додому, тікаючи від самої думки про жаских переслідувачів звідти. Раптом його перестрівають аґенти СБУ…

…я вражений… страшенно чудово, страшенно цікаво почитати далі… і ви питали про авторський стиль – його у вас аж через край…

Тарас Прохасько (про уривок з роману “Тихий Дім”)

1.

Я прокинувся під Варварівським мостом, змерзлий. Стояла ніч, час від часу наче бив двійку бас-барабан проїжджало авто наді мною.

Блимкучі вогні знадгори різали очі. Знов здригнувся від холоду.

Мій літній одяг, перемазаний болотом і дерном, кепсько хистив од нічної вологості. Я обійняв сам себе, гріючи пальці од пліч – й навпаки. А за хвилю підвівся з голої землі з-між кущів під обривом майданчика для пішоходів.

Чи не з нього я це впав, що здер усі руки і вимазався?

Хитаючись (ще й долаючи схил), доплівся до балки та сперся на неї всією вагою. Як і завжди, тут пахтіли вишукані аромати з громадського (неофіційно) нужника поряд.

Ніби по сильнім похміллі, чи перевтомі, крихтіла голова.  Од кожного вдару бас-барабану, що відбивався у балці вібрацією, ще дужче стискало у скронях. Облизавши смагу на порепаних губах, я подумав:

Що сталось?

Якась шумна п’яна компанія почала спускатись під міст, викрикуючи “Слава Україні! ”. Хоч і слабкий, боячись, що вони побачать мене в такому стані, я подався вниз до річки. Колись я круто спускався тут великом.

Тепер обійшовся без нього.

Оддихався, спираючись на парапета, і побрів уздовж нього уже самотуж. Озирнувся нагору – компанія таки прямувала до “громадського” нужника поміж балками мосту.

Ідучи, трохи зігрівся. Слухав шум нічних хвиль, що вони лупили червоняве каміння, та намагався згадати.

Що сталося напередодні?

Слава Аллаху, пам’ять мені не одшибло геть, як то часто буває в зав’язці дешевих палп-фікшн романів.

Тож я: Остап Ловецький, 1990 року народження, корінний миколаївець, живу неподалік на Сухому Фонтані. Куди й попрямую – постановив я, намацавши в правій кишені ключа. На місці також був гаманець і смартфон. 00:17, 25 серпня.

По дорозі я купив пляшчину негазованої мінералки, котру й тут же вихлебтав, щойно вийшовши з магазину. Ще одна п’яна компанія, насмішкуватими голосищами підігнала мене крокувати додому бистріше. Прямо якась фобія – щось збуривсь я (подумки).

Далебі.

Я боявся людей, особливо незнайомих чоловіків. За що їх і ненавидів, цих тупих мужланів, з їхніми вузькими бидло-стереотипами про то какім ДОЛЖЕН бить мужик (ілі пацан).

Усе, звісно, почалося з авторитарного батька і гіперопіки матусі, від яких я втік щойно почав заробляти… І цей антимаскулінний бум емо, припав на мою юність… Але зараз не про те.

Бо саме згадав, як потрапив під міст.

З самого дитинства я мріяв про магію, якісь незвичні штуки тощо. Обожнював читати фентезі, скай-фай, потому більше перейшов на аніме і фільми – нуарний кіберпанк і така інша крутизна. До того часу бажання дивини давно вже перестало бути явним – жило в мені хіба затамованим потягом. Котрий, певно, і призвів до того, що я сидячи за звичкою ввечорі на укрочані, був зацікавився тим тредом про загадковий Тихий Дім. Причому не просто зацікавивсь, а почав ревно слідувать інструкціям у треді, котрі направляли – добутися дна інтернету. Першопричини, казали вони…

З задуми вирвав рип гальмування – коло мене спинилась чорна автівка. Якась модна іномарка (ніколи я не розбиравсь в машинках), з неї вибігло три чоловіки – і прямо до мене. Я подався назад, готовий тікати.

— Пане Ловецький, СБУ. Стійте на місці, будь ласка, — перший з них на ходу вийняв з кишені документа й розгорнув його фотом до мене.

Я не рушив з місця, ніби прибитий всьою тяжкістю пост-совєцького б’юрократичного апарату. Два інших людей у чорному проробили такого ж самого трюка, як і перший (хіба не так спритньо).

Як вони наблизились, я тут же подивився їхні посвідчення – на мій погляд (доводилося вже мати справу з дерзькомордими пепсами), все було в порядку. Загалом, ситуація спадала більше на сцену з якогось голівудського фільма, ніж на роботу української служби (хоч і спец). Усі ці манери, ця ввічливість, ніби в досвічених агентів ФБР (з телика).

— Не хвилюйтеся, — мовив той перший, за документом Підгорний. — Ми маємо до вас лише кілька питань.

— Щодо чого?

— Щодо вашої недавньої діяльності в інтернеті.

— Я ж не дивлюсь дитяче порно, в чому річ? — Підгорний всміхнувсь, і я трохи розслабився.

— Діло не в тому, — провадив сбушник. Інші стриміли обабік нього мовчки. — Ви недавно заходили до глибокого інтернету.

— І що з того?

— Та нічого особливого. Ви зламали таємний сайт СБУ. — він зробив павзу. — І це нас турбує.

— Еее…

Я не мав що відповісти, притьма силкуючись згадати бодай якісь-небудь деталі. Лише зринуло: я заліз у deep web – і, з подачі анонів того лиховісного треду, серфив. Чи то пак радше – надсерфив, провадячи техніку “перевантаження”, коли зчитується купа сайтів у мить. Програмне забезпечення я викачав з того ж діп вебу загодя. Ох, як же ж мене нудило, від інфи… і ковбасило… А ці тіні…страшні… Либонь, тоді й зачепив якогось секретного інфосховка цих хлопців.

— Не хвилюйтеся. Жодних претензій ми до вас не маємо. Лише просим розказати — а може й показати — як вам це вдалося, — він показав жестом на чорну автівку.

Хотів не хотів, а мусив. Посадовили мене на переднє сидіння, без жодних натяків на арешт. Поїхали ми, як не дивно, саме до їхнього офіційного штабу на розі Спаської та Лягіна. Підгорний вів машину, решта двоє вмостились позаду. Усі мовчали, хіба Підгорний раз запропонував цигарку. Я відмовився, то й бач і він не курив.

Відтак, без жодних посутніх розмов, ми приїхали. Мене завели у ту презентабельну будівлю й минувши охорону при вході без жодних реєстрацій, попровадили у просторий кабінет на першому поверсі. На дверях блищала штучним золотом цифра 7. А усередині — звичайна офісна обстановка, без совку, з мінімумом світло-коричневих меблів і сірим комп’ютером. Мене попрохали на чорний пластмасовий стілець, з м’яким сідалом — для відвідувачів, проти письмового столу, за котрий сів Підгорний. Двоє решта мовчазних супутників вийшли за двері.

— Отже, розкажіть, будь ласка, як ви натрапили на наш сайт у глибокому інтернеті? — сбушник розмашистим рухом увімкнув електрочайника, що білів на тумбі в кутку.

— Нíчого особливо й розповідати, — я відкинувся на спинку, що, закоротка, втислася мені під лопатки пластмасовим краєм.

— У діп вебі я повний нуб… новачок, — поправився я за інерцією, хоч Підгорний і з розумінням кивнув на перше слово.

— Ніколи не займалися хакерством?

— Ні.

— Кеш вашого бравзера свідчить (якого (…)?), що ви часто заходжаєте на іміджборди.

Я знизав плечима — типу “ну і шо?”.

— Це ж звідти угруповання “Анонімус”, котре було хакнуло сайт Пентагона?

Оце в них і бачення інтернету, подумав я. А сказав:

— Дійсно. Але насправді ніякого угруповання і нема.

І розвів руками, нібито винувато.

— Просто є спільнота анонімних юзерів — зі своїми традиціями, сленгом, і звичками. Якщо бажаєте — субкультура. Навіть зі своїми міфами.

— Міфами?

— Так. Ось якраз міф про всесильного Анонімуса, господаря інтернетів — певно, ті хакери ним і надихнулися, приписавши йому свої здобутки, — я схилив голову набік і задер погляд на стелю, прикидуючи шо б ше сказати. Відтак:

— А так – то на бордах сидить різношерстий люд. І більшість анонімусів геть не продвинуті хакери. Переважно там контингент — якшо чесно — інфантильні задроти, котрі сидять у мамки на шиї.

— Хм… цікаво, — шиплячий чайник з кліком вимкнувся і сбушник запропонував:

— Чай? кава?

— Кави, будь ласка, — а шо, все одно вже десь друга, чи й більше.

Чиновник навіть троха здивував, шо заварював тута не стікери. Він вивудив десь зісподу стільниці червону упаковку «Кави зі Львова», зразу з ложкою — і поклавши по добрячій дозі з гіркою, мені й собі, залив окропом обидва паперових стаканчики (з написом «Nescafe»). Троха перемішав дерев’яними паличками, що безладно лежали на блюдці поблизу чайника.

У кімнаті запахтіло бадьорістю. Повернувшись до мене, він поспитав:

— Та, виходить, серед тих задротів трапляються й неабиякі спеціалісти. Он як ті хакери Пентагона, — знов ота його фірмова павза, — чи, наприклад, ви.

— Оо, ні. Я зовсім не хакер, і навіть не близько. Працюю, звісно, через інтернет, але навіть не програмістом, — посміхнувся я, наче дама, котрій полестили тим, що їй байдуже.

— ?

— Копірайтером.

— Пишете рекламні тексти? — як же ж кумедно вигляда його кирпа з такого запитального ракурсу.

— Типу того.

— Але як же ви примудрилися спершу знайти, а потім зламати секретний сайт СБУ? якщо не тямите в хакерстві? — і цей зморшкуватий лоб. Йому б коміком працювати з такою моторною мімікою.

— Нууу, я досить кмітливий хлопець, — замилувавсь я на мить псевдовтішеним марнославством, — але справа зовсім не в тому.

— То що ж? Розкажіть, — Підгорний простягнув мені стаканчика з запашистою парою горі, і я привстав уперед, поманений ароматом натурального напою. Умостившись назад, я намагався тримать спину рівно, пам’ятаючи про невдобності під лопатками. Так і попивав свою каву, балансуючи на хребті – вона вийшла геть непоганою, хоч і «зварена» швидкоспособом для «лінивих».

— Був на укрочані один тред. Скажу одверто – він мене заінтригував.

— Чим саме?

— Там оповідалось про Тихий Дім.

— Тихий Дім?

— Так, Тихий Дім, — повторив я удруге. — За легендою – я її там і дізнався – це таке містичне місце в глибинах інтернету. Початок усього, і кінець усього. Мов, Першоджерело. Нірвана інформаційного простору. Або — потойбіччя, як бажаєте.

— Дійсно, містика якась.

— Не те слово. Та саме це мене й зацікавило, — я акуратно сьорбнув. — Особливо на хвилі буддизму, котрий я відкрив для себе зовсім недавно.

— Щось у цьому є схоже, дійсно, — одповів сбушник таким тоном, ніби говорив про крейзануті ЛСД-тріпи, а не про наймиролюбнішу релігію світу.

— Так ось. Я зацікавився настільки, що аж почав той Тихий Дім шукати.

— Шукати?

— Так, шукати. Там, у тому треді, були цілком чіткі інструкції, як можна дістатися Тихого Дому.

— Ов. І як же ж?

— Є три шляхи. Загалом, це все робота радше з власним станом свідомості, ніж з інтернетом. Розумієте, Тихий Дім розташований поза звичним досягненням комп’ютерної техніки…

Підгорний звів брови (лоба?) у подиві.

— Треба там бути самому, ну, розумієте, зануритись усією своєю суттю…

Підгорний підозріло зирив і мовчав. То певно від міцної кави мене так розпирало, шо я трохи надто захопився розповіддю.

— Ну, про це вам скаже  будь-який нетсталкер.

— Нетсталкер?

— Так, людина, котра займається дослідженням глибин інтернету. Ну, як сталкер, тільки «нет», ви зрозуміли.

— Зрозумів, — одрізав сбушник.

— Так ось, аби усвідомити інтернет як складний автономний інтелектуальний механізм – пам’ятаєте оці пікчі мережі, схожі на нейронні зв’язки? – так ось, аби сприйняти інтернет на психологічному рівні, потрібно й діяти на власну психіку.

Перший шлях – це звісні усім психоделіки. Причому нетсталкери пропонують навіть якийсь особливий рецепт варива з мухоморів і псилоцибів, і там ше чогось, саме для цієї мети. Ну, таке.

Другий шлях – свідомі сновиддя. Подейкують, один прокачений нейронавт міг вільно пересуватися сайтами як засне й усвідомиться, причому лишаючи сліди свого перебування й поза простором сновидіння.

Кажуть ше про спосіб медитації, але щось я дуже сумніваюсь, що люди західної культури отак от спроможні взяти й силою думки перенестись на сайт.

Отже, третій шлях – наразити свою свідомість на інфоперевантаження. За їхніми свідченнями, у такому разі деякі ділянки мозку, котрі заважають бачити істинну (віртуальну?) реальність, вимкнуться – і тоді є шанс побачити, ба навіть побувати у Тихому Домі.

Я вибрав цей останній шлях.

— І що? Вам вдалося? — спитав сбушник трохи якось насмішкувато.

— Ну, як вам сказати. Забезпечити собі інфоперевантаження мозку – так. А от Тихого Дому я так і не добувся.

— Скажіть тоді одне, — мовив сбушник, хильнувши добряче кави. — Яке місце в цій історії посідає злам нашого сайту?

— А я й гадки не маю, — Підгорний звів у здивуванні лоба. — Ну як, вірніше маю, лиш припущення.

— І яке ж воно?

— Що під час процесу інфоперевантаження зачепив і вашого сайта. Оскільки швидкість перегляду сягала космічної, то інерція пробила ваш цифровий, чи як то – digital – захист. Може й завдала шкоди – я ж не знаю, ви не казали. Ну от, таке от моє пояснення від людини без технічної освіти.

— Зрозуміло, — протягнув Підгорний, сьорбаючи каву та утупившися невидним поглядом десь поза стіну. Либонь, не очікував сбушник, що йому замість маститого хакера попадеться якийсь пришелепуватий гуманітарій, воннабі-буддист, з кулсторіями психонавтиків з райчика.

Знадвору заволала чиясь сигналізація.

Сбушник увімкнувся – й увімкнув комп’ютера.

— А можете показати, як ви це робили? — повертаючи монітора до мене.

— А що саме? — спитався, посуваючи стуло до столу.

— Ну, ви ж якось робили інфоперевантаження.

— А, та то треба скачувати… — мене знову пройняло крижаним струмом, щойно я сконцентрувався на сторінці пошуковика Google, що його показував комп’ютер сбушника. Так, знайоме відчуття: саме воно діткнуло мене, коли інфоперевантаження майже добігло кінця. От тоді я і стрівся з Отим.

— Ааа!!! — мій крик змішався з какофонією телевізійних поміх, котрі заревли з монітора. Картинка бравзера застрибала і зникла. Наче здерта запона – вона крила білий шум, котрий химерно переливався всіма барвами пекла. А крізь його вал прорізалися стогони мучених. Тінь!

Тінь згустилася посеред екрану, чимчіткіше приймаючи риси фігури у темній, чорнющій, без жодного проблиску, ризі. Вона наближалась до мене. Вона бачила мене. Вона дивилась на мене, мовби прозираючи до найтьмавіших закутів полохкої душі. За мить хижі лабета вже вилізли за монітора, чіпляючись за обрамок екрану. Вона йшла по мене, йшла з того світу, що він донедавна був мені прихистком, набагато безпечнішим за реальність по сей бік монітору. А тепер – саме звідти прийшла моя смерть, чудовисько з найжаскіших глибин інтернету. Я потривожив був спокій цієї тварюки – і тепер вона не одстане, прибивши мене гіпнотично до місця страти отут: перед екраном. Ось її кігті вже в парі см од мого горла, ще хвиля – і моя крихка плоть спасує під навалою надлюдської моці хтонічної сутності замонітор’я. Порятуйте!

Не знаю, чи я кричав це уголос, але, бува, чи не почули. Спалах, іскри та вогонь, хутчій затушений червоним балоном з кабінета Підгорного.

Це він скинув ногою монітора зі столу – і стався вибух. Це він розірвав зв’язок з потойбічною сутністю.

— Шо то було? — врешті промовив Підгорний, опускаючись у своє шкіряне затишне (ледве не) крісло.

— Ну, я не експерт… Можу лише сказати… що вперше стрів таких сутностей у діп вебі… я… — все ще не очуняв од шоку, тремтів.

— То вони за вами слідкують.

— Виходить, що так.

Підгорний одкинувсь на спинку й похрустів в’язами. Потім:

—Через комп’ютери?

— Гадаю, скоріш через інет.

Запала мовчанка. Підгорний певно думав, що з тим можна зробити. Він потягнувся за рештками своєї кави, і похилитавши денцем, навхильці проковтнув усе враз. Мій стаканчик валявся на підлозі, певно вже без духм’яного напою. Я стиснув дрижачі долоні між стегнами.

За вікном знов застогнала чиясь-то сигналка.

— Точно шо якась містика.

— Далебі.

Підгорний спер голову на руку, постукуючи факом по скроні. Раптом навалився на стіл:

— То може вам тоді і звернутись до профі в цім ділі?

(wut???)

—Знавав я одного колдуна, звуть Барно́. Він раніше жив прям на Радянській, де й приймав клієнтів. Тепер – не знаю. Але можете спробувати подзвонити йому на мобільний.

Я не з першого разу висмикнув телефона, записати номера: руки все ще слухались кепсько. І помітив боковим зором, що Підгорний злегка мов підібравсь.

Що за…?

Ааа!

— Ви не переживайте, інтернет на телефоні закінчився ше позавчора.

І сбушник розрядився заливистим сміхом, заразивши й мене ним на кілька десятків секунд.

Він заодно дав мені й свого особистого номера, пропонуючи дзвонити у разі потреби. Підвіз аж до самого під’їзду.

Не зважаючи на випиту каву й бурхливі події, я завалившись ув одязі в ліжко, миттю заснув.

***

ДО ЧИТАЧА

Роман “Тихий Дім” (його жанр я називаю “кіберфентезі”) готовий був ще наприкінці літа 2016. Пробитися до видавництв я не бачу для себе можливості, бо не маю зв’язків, не вмію й не бажаю підлизувати і не багатий. Тому, вірячи в те, що текст – особистість, і має власну долю, коли завершений, – я вирішив пустити його в світ.

Для того, щоб надрукувати романа за власний кошт, потрібно близько 10 000 грн. (там рівно 100 стор. 14 шрифтом Times New Roman)

Тут лишаю номер своєї приватівської карти:

4149 6054 6036 2122 (на моє ім’я)

І градацію винагород для меценатів:

більше 20 грн. – висилаю вам на емейла повний текст у форматі .doc

більше 100 грн. – висилаю вам примірник з автографом, щойно роман вийде друком (оплата доставки за власний кошт) + звісна річ, повний текст у форматі .doc

Коли переслали гроші, скидайте, будь ласка, мені на artem.bebyk@gmail.com свою електронну адресу, куди хочете отримати файл з текстом, і в разі потреби фізичну адресу й ім’я. На цей же емейл, або тут же в коментах, або на соцканалах (фейсбук, твітер) пишіть відгуки.

Тепер, чи буде цей текст надрукований, вже його проблеми, не мої. 🙂

Більше про автора.