Некромант і чорний метелик. Темна богиня білого снігу

Автор: Ольга Мігель
АнотаціяЦя історія сталася на зорі Розсипаної епохи, під час невеликого затишшя між війнами. У покриті мороком роки, коли залишені напризволяще, покинуті забутими богами люди відчайдушно тягнулися до будь-якої віри.
Оповідання – “вбоквел”, що трохи розширює світ трилогії “Некромант і Чорний метелик”. Але в той же час є сюжетно самостійним твором, який можна читати і окремо!

Двісті сорок першого року Розсипаної Епохи несподівана звістка, немов гірська лавина посеред степу, вдарила по селу: богиня йде! Мисливці побачили її сьогодні вранці. І в тому, що до вечора паскуда буде тут, ніхто не сумнівався. Вона йшла повільно, зі зміїною грацією, залишаючи за собою чіткий слід на пухкому снігу.
Горювати часу не було, тож всім селом негайно кинули жереб.

– Така вже моя доля, – важко прошепотів зблідлий Пилар, тримаючи в руці найкоротшу паличку.

До чоловіка підбігла молода дружина, яка почала лити сльози. Двоє малих дітей схоже ніяк не розуміли, чому це їхній батько з вологими очима покликав їх до себе та міцно обійняв.

– Шкода їх, без годувальника залишаться, – сумно проговорила стара Варіна.

– Що поробиш, так жереб випав, – відповів її зять, Намар. – Якщо почнемо перетягувати, то вже ніколи порядку не буде.

Щойно Пилар попрощався з родиною, його, не зважаючи на сльози дружини та збентежені погляди дітей, відвели до кімнати в хаті старости, де йому належало чекати приходу богині. Хоч він і обіцяв, що все розуміє, тож не втече, але трьох дужих чоловіків до нього охороною таки приставили.

А решта селян, не гаючи часу, заметушилися в погребах та на кухнях, аби якнайкраще все підготувати. Кожен щось смажив, варив та зносив до спільного столу. Тож коли надвечір межу села перетнула богиня, на неї чекав пишний прийом.

– Вітаємо вас у Білих Запрудах, – красиво та рівно, з найвищою повагою проговорив староста. На його слова богиня лагідно посміхнулась тонкими сріблястими губами.

Селяни завмерли немов заворожені, споглядаючи нічну гостю. Висока худорлява панна випромінювала грацію та велич настільки природно, що здавалось – це сама її суть. Гладеньке білосніжне волосся тягнулося по снігу довгим шлейфом. Ніжними пасмами воно огортало блакитні шати, розписані сріблястими візерунками, які нагадували зміїну луску. Біла шкіра здавалось зробленою з чистого снігу, а великі очі з вертикальними зіницями виблискували променистим сріблом.

– Ми безмежно раді приймати вас в нашому селі, – продовжував староста та вклонився сніжній красуні. – Запрошуємо вас до столу та просимо прийняти наше підношення.

З цими словами троє дужих чоловіків розступились, відкривши Пилара, який стояв навколішки на холодному снігу. Очі бідолахи дивились на цей самий сніг, в той час як губи невпинно ворушились – напевне, в молитві одному з тисяч нових богів, у якого чоловік вірив.

– Дуже дякую за ваше запрошення, – дзвінким сріблом пролунав чистий голос величної панни, на губах якої ґречно засяяла найщиріша посмішка. – А підношень мені не треба, я богиня скромна та невибаглива.

– Як це, не треба підношення? – здивовано вигукнув старий Маваній. Всі погляди одразу спрямувалися на нього, немов хтось потягнув голови селян за довгий сталевий ланцюг. – Не буває такого, щоб богині не треба було підношення. Так заведено: який би бог чи богиня не приходили до села, вони поїдають когось з його жителів, щоб потім провести ніч за спільним столом та на ранок вирушити далі, благословивши село.

– Відчепися від богині, Маванію! – роздратовано вигукнула дружина Пилара. – Якщо богиня каже, що їй не треба підношення, то й не треба.

– Схаменися, жінко, – рявкнув старий. – Не буває винятків.

У відповідь селяни загомоніли, наче осиний вулик:

– От старий буркотун.

– Невже так смерті Пиларової хочеш?

– Що він зробив тобі?

– Ану замовкніть! Проявить повагу до богині, – люто вигукнув староста, і всі разом стихли. – Просимо до нашого столу, пані, – продовжив чоловік, в той час як дужі молодики відтягли Маванія подалі.

– Вельми дякую, – ще раз посміхнулась богиня та граційно пішла… ні, попливла по снігу поперед старости. Селяни рушили слідом.

– Бовдури, – загарчав собі під носа Маваній, споглядаючи здалеку за тим, як односельці наливають богині вина, пропонують їй найсмачніші страви.

Не треба богині підношення? Як же. За весь його вік ніколи не бувало такого, щоб богині не потрібне було підношення. Лише раз на його пам’яті, ще коли він в іншому селі жив, прийшла колись така «добра» богиня. Її всі, звісно, радо зустріли, ніхто навіть не засумнівався. Але потім…

Старий не міг гаяти часу. Поки односельці, немов зачаровані, піклувалися про богиню за столом, Маваній хутко осідлав коня і, не зважаючи на поважний вік, щосили погнав його в ніч. Темне небо було чистим та ясним, тож зорі надійно вказували йому шлях.

За годину він прибув до невеличкого містечка. Чоловік знав напевне: нещодавно туди перевели молодого чародія. А він вже точно знатиме, що робити.

Будиночок, в якому оселився чарівник, знайти було нескладно – майже кожен в містечку знав, де шукати чаклуна. Тож за кілька хвилин Маваній вже наполегливо стукав, допоки йому не відчинили.

У дверях стояв зовсім молодий чорноволосий чоловік. На його стегнах на два вузли було зав’язано блакитний шовковий пояс, який, звисаючи до колін, розвіювався від зимового вітру.

– Чим можу допомогти? – ввічливо поцікавився чародій.

– Лихо сталося, пане, – вимовив Маваній. – Я з села Білі Запруди, що неподалік. І до нас сьогодні богиня прийшла…

– Ох, людоньки, – змучено видихнув юнак, закотивши очі. – Та скільки можна вам пояснювати: ніякі це не боги та не богині, звичайні блудні тіньові духи. Взимку вони, разом з холодами, приходять з півночі, в той час як літні духи йдуть зимувати на південь. Зрідка вони забрідають в села та нароблюють там лиха. Справжні богині вже давно покинули нас, і вони крові не вимагали. А ви, дурні… вам аби собі божества вигадати, вже породженням тіні вклоняєтесь. Може ще нежиті молитися почнете? Не встигли перевертні вимерти…

– Та я все це розумію, пане, – пробуркотів Маваній, стискаючи пальцями капелюха. – Мені теж ці боги не до душі. Знаю я, що вони просто химери якісь. Он навіть мій прадід – якщо вірити тому, що мені мати розказувала – на фенікса перекидуватись міг. Тільки на дуже маленького, бо вже кров була слабка…

– Що у вас з тим духом? – перервав чарівник.

– Погано все. Прийшла сьогодні до нас зміюка…

– Зміюка? – перепитав чарівник. – Себто, сніжна змійовиця? Погано, дуже погано.

– Щонайгірше, вона від підношення відмовилась. Каже – не треба мені. А я їй не вірю, бачив вже…

– Справді, – задумався чарівник. – Блудні духи зазвичай не відмовляються від підношень. Звісно, бувало так, що воно їм дійсно не потрібне було, але все одно я б таким духам не довіряв.

– То як, ви врятуєте наше село? – з надією запитав Маваній.

– На жаль один я не впораюсь, – зітхнув чарівник. – Породження тіні – не моя спеціалізація. Та й необхідних матеріалів для боротьби з нею в мене немає. Я негайно напишу в Гільдію, щоб вислали допомогу. Зачарую поштового птаха, щоб лист надійшов до Фетесаріну якнайскоріше… Але навряд загін прибуде до ранку.

– Так до ранку ж уже…

– Знаю, – знервовано випалив чарівник. – Та допомогти не можу. Я один зі сніжною змійовицею не впораюсь, тільки сам загину.

– Тоді що ж мені робити? – гірко запитав дідусь.

– Пройдіться по шинкам. Кажуть, в місті днями вільних мисливців на чудовиськ бачили. Може вони досі тут, і коли добре заплатите, вони візьмуться за роботу.

– Чим же я їм платитиму? – забідкався чоловік.

– Пробачте, але я ні чим не можу зарадити, – зітхнув молодик. – Знавець нечистої сили може сам би і впорався, але я лікар, а не борець з потворами. Все що я зараз можу, це покликати на допомогу.

Понуривши погляд, Маваній попрощався з чарівником та побрів обшукувати шинки. В третьому йому нарешті пощастило: у відповідь на запитання про мисливців шинкар вказав на стіл, за яким сиділо троє чоловіків та дві жінки. Щоправда, чи можна їх жінками назвати? Вдягнені в чоловіче, з коротко стриженим волоссям, та ще й пили пиво та горланили, наче мужики.

– Даруйте, панове, – ніяково заговорив Маваній, не наважуючись торкнутись рукою плеча найкремезнішого з мисливців.

– Чого вам, діду? – напрочуд привітно відгукнувся чолов’яга.

Заспокоєний товариським настроєм мисливця, Маваній як на духу виклав йому всю проблему: і про богиню, і про задурені голови односельців, та й про відмову чарівника негайно вирушити на допомогу теж розказав. Чоловік вислухав його зі спокійним, зосередженим виразом обличчя, й дочекавшись, поки старий закінчить, спитав:

– Взятися то ми можемо… але ви майте на увазі, що це вам не дешево обійдеться. Тому хочу переконатись, чи впевнені ви, що зможете оплатити наші послуги.

– Та розумію, що ви не чарівника на службі в держави, тож не за «спасибі» працюєте. Я бідний старий селянин, але за вашу допомогу чим розплатитися знайду. Тільки врятуйте від лиха. Самі ж знаєте, що станеться…

– Так, знаю. Але й ви знайте, що ми чимало ризикуємо, тому не будемо йти на ризик заради благого діла – для цього, як ви самі сказали, є чарівники на службі в держави, але їх, тим паче фахівців у цій області, не так вже й багато, тому скрізь вони не встигають. Отже, ви можете або сподіватись на їхню допомогу, або заплатити вільним мисливцям на потвор. Вибір за вами, – закінчив мисливець. І нашкрябав ножем на кришці столу кілька цифр.

– Лишенько, які гроші…

– Що ж, був радий побалакати…

– Стривайте! – відчайдушно вигукнув Маваній. – Мій прадід феніксом був. І мабуть тому мені від нього й передалося, хоч ні мій дід, ні тим паче я вже перекидатись не можемо…

Руки старця тремтіли, коли він підніс їх до серця та на хвилину стулив повіки. А за мить всі п’ятеро мисливців, присвиснувши, вирячились на маленьке вогненне перо, яке тріпотіло в зморщених, потрісканих руках нерівним жовтогарячим полум’ям.

– Бабцю мою за ногу, – нарешті видихнула чорноволоса жінка. – Та він хранитель пера Королеви феніксів. А здався ж мені звичайним дідом.

– І не кажи, Байро, – гмикнув голова команди. – Ці реліквії такі рідкісні, і хранителі їх так добре приховують, що багато хто в них і не вірить… так само, як і в самих трьох Королев. А ще я чув таку от легенду… що для хранителя найбільший гріх – віддати, або навіть гірше – продати реліквію. Не боїшся, дідусю?

– А яке це має значення? – сумно зітхнув Маваній. – Я готовий хоч душу продати, аби лихо відвернути. Бо грець вже з тими дурнями, але ж…

– Так, розумію, – кивнув мисливець. – Тоді домовились, нас влаштовує твоя плата. Вирушаємо негайно, – скомандував командир, потиснувши Маванію руку.

Не втрачаючи жодної хвилини, загін мисливців, слідом за старим селянином, щодуху погнали коней до Білих Запруд. Коли вони приїхали, потомлені селяни вже міцно спали, влаштувавши богині перини в садовій альтанці.

– Стій осторонь та не заважай, – попередив голова мисливців. – За кілька хвилин від цієї наволочи тільки калюжа смоли залишиться.

Всі п’ятеро заметушились, розкладаючи навколо альтанки чудернацькі амулети та запалюючи в світильниках товсті свічки, що пахли дивними травами. Щойно приготування було завершено, голова мисливців змахнув рукою та щосили вдарив по богині батогом!

Різкий крик розірвав ніч, ніби пазура яструба м’яку плоть кроленяти. Знавісніла богиня обернулася величезною білою змією, злетіла в повітря, здіймаючи цілу хурделицю… але не змогла перетнути кордон, збудований амулетами мисливців. Повернувшись на своє місце, вона безсило впала та знову перетворилась на молоду красуню, яка зацьковано розпростерлася підлогою альтанки. Тоді батіг мисливця ляснув вдруге.

– Пожалійте, благаю, – змолилася богиня, поливши сльози зі срібних очей. – Я нікому не хотіла зла, нікому б нічого поганого не зробила…

Несамовитий крик, який послідував за третім ударом батога, зірвав іній зі старих дерев.

– Будь ласка, не треба, – знову заблагала богиня, але мисливець вже заніс руку для четвертого удару…

…коли раптом з його рота потекла кров!

– Що це ти робиш, навіжений! – несамовито закричав Тифар та вправно витягнув ножа з горла мисливця. Розбризкуючи кров, чоловік впав на стоптаний сніг.

Не минуло й хвилини, як решта мисливців лягли поряд зі своїм командиром. Але навіть після того оскаженілий натовп селян не припиняв бити трупи ногами.

– Ти зовсім з глузду з’їхав, Маваній! – очманіло загорлав дідові в обличчя один з односельців… один з десятків односельців, обличчя яких злились для старого в суцільну скажену мішуру. – Як ти міг богиню скривдити?

– Це ви всі йолопи! – не витримав Маваній. – Та вона ж…

Договорити йому так і не дали. Тримаючись за проколотий вилами живіт, старий впав на сніг та назавжди замовк. Він більше не бачив, як селяни кинулись в ноги до богині, як обтирали її шкіру снігом, поправляли одяг, переносили з перинами до альтанки в іншому кінці саду.

А ще він не почув, як зранку село розрізав несамовитий жіночий крик. Незабаром до нього приєднався ще один, і ще, і ще… аж доки Білі Запруди не потонули в трагічній симфонії істеричного плачу.

– Пропали, всі пропали! – голосила молодиця, притискаючи до себе двох мертвих дітей. Несамовита, вона бігала вулицею разом з усіма іншими матерями Білих Запруд: в усьому селі не лишилось жодної живої дитини. І на кожному з маленьких, вкритих інеєм тіл, було по оточеному великим синцем сліду від зміїного укусу.

3 коментарі

  1. Доволі сміливо написано як для сучасної української літератури, яка не може відійти від канонів радянської соціальної фантастики. Запрошую Вас на портал україномовної фантастики та фентезі http://ukrfankniga.at.ua

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *