“Гра в життя”, або Сходинками першоміфу

“Гра в життя” Олега Рибалки — порівняно нова книжка, вийшла восени 2017 року у видавництві “Легенда” і вже встигла принести авторові славу “не другого Коельйо, а першого Рибалки”. Це недивно, адже, на перший погляд, жанр книжки подібний до улюбленого жанру Коельйо… тільки при цьому має яскравіше виражені фентезі-елементи.

Олег Рибалка. Гра в життя. – К.: Легенда, 2017. – 224 с.

“Гру в життя” можна сміливо назвати фентезі-притчею, фентезі-алегорією, філософським фентезі. Ця книжка напрочуд легко читається, проте, як вряди-годи схильні до філософії фентезійні романи, її не можна назвати “казковою” у маргінальному розумінні цього слова. У “Грі в життя” заховані більші глибини, можливо, не одразу помітні — ті, котрі зрештою є як і в серйозному фентезі, так і у казках.

Почнемо з першого, на чому зупиняється погляд — з назви. “Гра в життя”. Начебто вона має негативну конотацію — як так, не справжнє життя, а тільки гра в нього. Забавка. Чернетка, яку можна сто разів переписати.

Проте пригадаємо, що стверджував Йоган Гейзінга: гра створює досконалість у недосконалому світі, хай тимчасову. Гра також може бути засобом пізнати світ. Коли у “Старшій Едді” бог Тор розпитує карлика Альвіса про світ — це одна з найдавніших ігор, гра в загадки, і саме ця гра створює світ для читача-слухача еддичних поезій. На перший день було створено небо та землю… тільки в ігровій формі.

Еддичний матеріал — це давньоісландські священні тексти, вони розповідають про богів і світобудову. І розповідь про світ подано саме у формі гри невипадково.

Цю невипадковість помічав не тільки Йоган Гейзінга. І навіть не тільки Джон Рональд Руел Толкін, котрий запозичив зі “Старшої Едди” і вирішальну гру в загадки (питання життя та смерті!) у своєму “Гобіті”, і сварку між тролями… навіть імена Ґендальфа та гномів.

Якщо придивитися до назви роману Олега Рибалки ще раз, пильніше, виникне моментальна літературна асоціація з іншою філософською книжкою, вочевидь добре знаною.

Із “Грою в бісер” Германа Гессе.

Принцип, за яким побудовано обидва твори, можна назвати тотожним чи принаймні таким, що має спільний корінь.

Адже загадкова “гра в бісер” так до ладу і не була описана Германом Гессе. Ми знаємо тільки, що ця гра — поєднання усіх мистецтв та наук, можливо, ідеальна синестезія; а ще вона інтерактивна і постійно вдосконалюється.

Чи не можна те саме сказати про життя? І чи не саме це відбувається у романі Олега Рибалки — гра в життя як творення самого життя, постійне творення світу, котре триває і досі?

Ця ідея приводить нас до вчення Кабали, яке багато що може пояснити у “Грі в життя”. Та й не тільки в ній — це вчення можна використовувати для тлумачення різних фентезі-творів, у тому числі українських. Адже межа між фентезі і філософією подекуди така тонка: фентезі має засоби втілення філософських ідей, якими не наділений, мабуть, жоден інший жанр.

Кабала — це містична течія іудаїзму, що описує, окрім іншого, і причину появи людини. Світ, стверджує Кабала, ще не створено до кінця, і завдання людини — допомогти Творцеві завершити Творення, щоб Світ прийшов до гідного стану.

Людина складається з матеріального тіла та душі — частинки Творця. Ця душа і має повернутися до Творця, коли підніметься небесними сходами. Але право на повернення треба заслужити, провівши над собою певну духовну роботу. Коли ж усі душі повернуться до Творця, розвинувши необхідні духовні якості, Світ буде виправлено, і Творення досягне своєї мети.

Саме втілення цього принципу ми і бачимо в романі Олега Рибалки “Гра в життя”. У першій історії книги, “Долина”, троє людей, що вийшли з вищого, духовного світу — Іскра, Ліза та Стан — потрапляють у світ інший. Матеріальний. Його в романі названо Долиною. Одразу сказано, що звідти дуже важко повернутися, окремі люди мріють про це, але не можуть цього зробити. Не здатні на це і Іскра з друзями, і зовсім невипадково у романі так до ладу нічого і не сказано про країну, в якій вони жили досі. Адже ця країна — не тільки їхня домівка, вона — колишній дім для всіх мешканців Долини, місце, куди насправді всі вони хотіли б повернутися.

А поки люди не можуть цього зробити, у недосконалому світі Долини панують найгірші людські якості, породжені матеріальним світом: заздрість, ненависть, злість, недовіра, несвобода, брехня.


Матеріальний світ має безліч спокус. Не лишаються до них байдужими і мандрівники: Ліза, Іскра, Стан. Кожен проходить своє випробування. Дивну річ Лізі після її випробування каже Іскра: “Судячи з нашої першої зустрічі з місцевими мешканцями, вони впливають передовсім на тих, хто на них схожий: подібне притягує подібне! У Лізи десь глибоко сиділи заздрість і злість, певно, в усіх жінок це є” (с. 17).

Чому така позиція щодо жінок? Адже після випробувань чоловіків ніхто їм такого не каже.

Щоб зрозуміти цю деталь, повернімося до вчення Кабали. Кабала стверджує, що в основі усього світу закладено дві сили, і окрім них, фактично, більш нічого і нема. Ці сили протилежні одна одній і постійно вступають у взаємодію — вони можуть ворогувати або навпаки поєднуватися в одне ціле. Усі різні за інтенсивністю проміжні стани, які вони при цьому проходять, будують світ, розділяючи його на безліч частин, або згортають назад в єдине ціле. Ці сили — любов і ненависть, світло і темрява, добро та зло, схід та захід, праве та ліве, початок і кінець, альтруїзм та егоїзм. Той, що віддає, і та, що отримує. Чоловік та Жінка.

Ці сили мають різні завдання та функції, але у своїй ідеальній взаємодії вони абсолютно рівні між собою і обидві “хороші” та потрібні. Але на певних етапах взаємодія таких сил може стати неправильною, “поганою”, і це відіб’ється на стані світу. Тоді світ треба виправити, щоб дві сили знову взаємодіяли правильно.

Історія цих сил перетворилася на міф, адже так її можна простіше зрозуміти. Міф розповідають абсолютно по-різному — звідси різноманіття історій та казок, міфологем і архетипів, що наповнюють людське життя.

Основний варіант міфу такий. Існує Бог, він же Світло, Любов, Той, що Віддає. Але він самотній, віддавати любов йому нема кому. Тоді з’являється Творіння — заради нього Бог жертвує частинкою себе, і саме тому самопожертва стає основою всього існування. Творіння — це жіноча частина Творця, його кохана, і Він буде віддавати все заради Неї, а Вона повинна приймати все тільки заради Нього. Тоді між ними пануватиме ідеальний баланс.

Можна погоджуватися із цим вченням чи заперечувати його, єдиної думки нема навіть серед самих кабалістів. Однак, якщо жінка — та, що “отримує”, сповнена “егоїзму”, фраза “у Лізи десь глибоко сиділи заздрість і злість, певно, в усіх жінок це є” видається більш пояснюваною. Ми можемо зрозуміти, чому Іскра сказав саме так, але треба пам’ятати, це тільки його слова. Не авторські. Якщо згадати, що наступне випробування проходить саме Іскра, ці слова не можна уважати достатньо переконливими.

Спокуса Іскри, який від початку виділений, по-перше, тим, що він чарівник, по-друге, тим, що його ім’я більше схоже на прізвисько, — у схильності повірити в ілюзію.

Оскільки Іскра — чарівник, порівняно з друзями він володіє глибшими знаннями. Він той, хто грає в життя, він розуміє, що світ Долини, в якому вони опинилися, нереальний, що це “майя”, омана, на відміну від “нірвани”, звідки вони з Лізою та Станом прийшли. Але внаслідок обставин Іскра губить відчуття різниці між матеріальним та духовним. Хазяйка, котра вчить його бачити сутність речей, — цікава постать. Можна сказати, вона — віддзеркалення матеріального світу, Творіння. Недарма Іскра з духовного світу так чудово розуміє її, любить. Адже Дух завше тягне до священного союзу з Матерією — тільки взаємодія між ними має бути правильною. Не спотвореною.

Сила, що її Іскра набуває завдяки знайомству із Хазяйкою, подарована йому матеріальним світом, який може бути не тільки безглуздим та оманливим, але й величним та прекрасним. Якщо тільки пройти запропоновані ним випробування.

Наступне випробування чекає на Стана. Мабуть, воно найцікавіше для прочитання: тут ми бачимо відбиття цілком сучасних, ще багато в чому радянських реалій. Слова “страх” і “несвобода” однак не прив’язані до певної політичної ситуації чи то пак країни. Так, все дуже впізнавано, коли придивитися, але Олег Рибалка іде глибше: проблеми, котрі він описує, характерні для всього матеріального світу загалом, якщо в ньому порушено лад. Якщо цей світ у якийсь момент перевернувся догори дриґом.

Коли світ “перевертається”, всі, що були в ньому до цього “найвищими”, “найкращими”, стають найжахливішими та найницішими. Безкінечні королі у казках, якщо несуть добро і справедливість, відсилають нас до образу Творця. Принци та принцеси — це ще не Творці, це їхні діти, люди. Тому саме вони частіше за все і діють у казках.

Отже, якщо Король за нормального стану речей — найближчий до Бога, найкращий з-поміж людей, то в перевернутому світі він — найгірший. Диявол, котрий, за “Божественною комедією” Данте, і знаходиться найнижче від усіх живих, найближче до центра Землі.

Утім Король — не перший і не останній правитель, якого Іскра, Стан та Ліза перестрівають у Долині. До цього був іще фермер Клим, котрий очолював свою ферму. Клим підпорядковується Королю, у Короля також є кому служити. Визначення “Триєдиний” провадить виразну паралель з нашим матеріальним світом, але детальніше про це варто дізнатися із самого роману.

Ми бачимо, як на сторінках “Гри в життя” одне за одним “пробуджуються” різні люди — не тільки головні герої. Тож повернення до вищого, духовного світу з “агресивного середовища” Долини для них лишається тільки справою часу. Для Іскри і його друзів — також, адже вони жили у цьому світі певний час.

Бачимо, як персонажів постійно збивають з пантелику різні жінки, переважно у віці, “матері”. Слова “мати” і “матерія” недарма схожі у більшості індоєвропейських мов: адже жінка у давньому, в тому числі кабалічному, розумінні втілює матеріальний світ.

Ми бачимо, що Іскра — Творіння самого Чарівника, як Олег Рибалка цілком на фентезійний манер називає свого Творця. Частинка цього Творця, його “Іскра”.

Цю думку автор розвиває у наступних двох історіях роману: в “Іскрі” та “Розмовах”. Виховання чарівника в історіях про магію найчастіше є алегорією на шлях людини до Творця, сходження метафоричними сходинками випробувань матеріального світу. А в кінці повертається щось утрачене. Можливо, пам’ять.

Хід з пам’яттю, втраченою і повернутою, також є ключовим для роману. У прямому значенні, ключ, що його знаходить Ліза, невипадковий. Легенди і перекази спотворюють першопочатковий кабалічний міф, але його все одно можна відчитати, можна згадати — те, з чого все починалося. Це навіть не пам’ять про минулі життя, у більш широкому сенсі то пам’ять про Створення. Осягнення вищої істини на кінці шляху до Творця дозволяє ту пам’ять повернути.


 

У романі “Гра в життя” представлено кілька пластів однієї і тієї ж самої історії, а історія сама по собі — вічна. Отакий Уроборос, який сам себе кусає за хвіст; з прочитанням кожної частини роману ми ніби потрапляємо на новий рівень розуміння досить схематичної фентезі-розповіді, яку щойно почули, і бачимо у ній нові глибини.

Чому ж саме жанр фентезі видався авторові більш придатним для того, щоб розповісти свою історію, власний варіант вічного міфу з цілком сучасними українськими реаліями?

Сказати про це достеменно може тільки сам Олег Рибалка, проте варто уточнити: чимало фентезі-авторів, судячи з їхніх творів, добре знайомі з вченням Кабали і так чи так унаочнюють його у власній прозі. Фентезі виростає просто з міфів і казок, безпосередньо бере основу першоміфу, тому оперувати цим жанром набагато простіше. Хороший приклад — українські фантасти Марина та Сергій Дяченки. Кожен їхній роман — це повторення першоміфу, причому — каламбур — при цьому автори не повторюються.

Деякі моменти у “Грі в життя” є спільними і з відомим фентезі-романом “Чарівник Земномор’я” Урсули Ле Ґуїн. Наприклад, те, що чарівник не мусить говорити своє ім’я, зате може дізнатися справжні імена інших людей, бо розуміє сутність речей. Або те, що чарівник, коли перетвориться на когось, наприклад, на птаха, може загубити себе, лишитися птахом назавше і більше ніколи не повернутися до духовного світу, бо його поглине світ матерії. Білий пугач на сторінках “Гри в життя” також не є випадковістю.

Тема двійництва, популярна ще в період романтизму, також є до певної міри спільною для “Чарівника Земномор’я” та “Гри в життя”, лише з різними акцентами. Врешті, у “Грі в життя” прямо сказано набагато більше, ніж в “Чарівникові Земномор         ‘я”: роман Олега Рибалки з упевненістю можна назвати філософським фентезі.

Чого ж у “Грі в життя” більше, фентезі чи філософії, і наскільки можливо розмежувати ці поняття — питання лишається відкритим.

І хай кожен з нас знайде на нього свою відповідь.

Любов БАЗЬ

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *