Той, хто мене стереже, або ж Казка про двох

Автор: Олена Тарасенко
Анотація: Варіація на тему “Принцеси і Дракони”.

– Скажіть мені останнє, – попросив Гаррі. – Це все справжнє? Чи відбувається лише в моїй голові?
Дамблдор засяяв усмішкою, і його голос прозвучав голосно й чітко у Гаррі в вухах, хоч яскрава імла змов опустилася, ховаючи його постать.
– Авжеж, Гаррі, це відбувається в твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?

«Гаррі Поттер і смертельні реліквії»

Гаразд, що у мене далі за записами… Так, ще одна консультація. Це займе годину, потім ще хвилин тридцять-сорок на оформлення протоколів і інші записи… Потім супермаркет, дитсадок, і нарешті я потраплю додому…
Чого я така втомлена? День наче не надто напружений. Зранку їздила на семінар, тоді встигла пообідати, тоді — дві консультації. А зараз у нас… так, Денис С. 20 років, на консультацію записала мама. Цікаво, і що не влаштовує маму?
За кілька хвилин у двері постукали, і невисока повненька жіночка невпевнено зазирнула:
-Можна?
Ні, не можна, вийдіть і зачиніть двері ззовні…
-Так, будь-ласка…
До кабінету зайшли двоє — матуся із сином. Хлопчина зовсім не схожий на маму, вона — опецькувата, наче здобна булочка, лише очі якісь стривожені, засмучені. Він — вищий за неї на голову, худорлявий, у джинсах і з маленькою сережкою-колечком у вусі, а погляд — приречений. Мабуть, воліє з мамою зайвий раз не сперечатися.
-Що вас до мене привело? – видала я на автоматі.
-Ви розумієте, мій син не може знайти собі місця у житті… – завела матуся, і я зрозуміла, що далеко не перша, покликана вислухати цей монолог. – Він ніде не навчається, практично не працює, спілкується із сумнівними людьми… Денисе, ну чому ти мовчиш? Це жахливо, що у нього немає мети у житті! Він нічого не прагне!
Хлопчина візуально не справляв враження “асоціального елемента”, але активність мами його скоро у цьому переконає…За десять хвилин розмови шляхом уточнень, деталізації я зясувала, що: факт перебування у “поганій компанії” мав місце, але Денису тоді було 14-15 років. Зараз юнак із тими “друзяками” навіть не перетинається. Також виявилося, що Денис — володар чорного поясу з карате і переможець численних змагань, покинув тренування рік тому. А ще — останніх півроку Денис працює, щоправда, робота кур’єром, на думку матусі, непрестижна і “тимчасова”. А до цього — непрестижно і тимчасово рік працював у мережі закладів фастфуду. Тобто насправді я жодних проблем не виявила… Здається, насправді працювати тут варто з мамою, на тему пріоритетів і очікувань від власної дитини…
-Отже, все не так погано? – запитально поглянула я на матусю. – Тепер перейдемо до теми самовизначення… Пані Ольго, Ви зауважили, що увесь час Денис мовчить? Тема самовизначення стосується Вашого сина уже безпосередньо… Власне, це він має самовизначатися… То може врешті час поцікавитися думкою Дениса? Пані Ольго, я пропоную Вам залишити нас із Денисом наодинці. Я повинна з’ясувати, які у Дениса погляди на перелічені Вами моменти, і чи має він намір узагалі розмовляти про це саме зі мною… Адже Денис повнолітній і рішення приймає сам… До речі, а чому ви звернулися саме до мене?
-Однієї чудової миті я так втомився від маминих нотацій, що бовкнув: “От із справжнім психологом я б порозмовляв!” Мама спіймала мене на слові… А звідки вона взяла саме ваші контактні дані — не знаю… Мабуть, одна з численних коліжанок нарадила, – врешті озвався Денис.
Пані Ольга нарешті вийшла, і ми залишилися наодинці.
-Денисе, не смію запитатися… а справжні психологи — це як? Вам траплялися несправжні?
-Угу… Он у школі психологиня… пробачте, психолог… спочатку вчепилася до мене з нотаціями, а тоді усе тицяла свої тести… а на кілька моїх запитань відповісти не змогла. От я і попросив її більше мене не чіпати, поки “матеріальну частину” не визубрить…
-Жорстко… Сподіваюся, мене Ви не збираєтеся перевіряти? – усміхнулася я. Стоп. Оце я так кокетую, чи що?
-Ні. Ви не читаєте мені нотацій і цілком чітко дали зрозуміти моїй мамі, що проблеми не у мене, а у її фантазії…
-Ваша мама просто турбується про Вас… як уміє. Деякі батьки відчувають, що турбуються про своїх дітей лише тоді, коли вирішують пов’язані з дітьми проблеми… Знаєте, це наче дитина захворіла на застуду, а батьки негайно починають її лікувати сильними антибіотиками, бо інакше їм здається, що вони недостатньо її лікують…Гаразд, то чи хочете Ви порозмовляти про питання самовизначення? Здається, лише ця тема Вас справді зацікавила…
-Мабуть… Я не обрав собі професії до душі, а просто вступати до ВУЗу заради диплому про вищу освіту не хочу. Шкода п’ять-шість змарнованих років. -Намагаюся займатися самоосвітою, багато читаю, відвідую семінари і тренінги на теми, які мене зацікавили… Переважно це стосується психології… Може мені варто стати психологом, як гадаєте?
-Так, психологія нині — це модно…
-Зараз Ви будете розповідати, що я психологічних шоу по телевізору передивився? – Денис усміхнувся, але дивився не на мене, а на підлогу перед собою.
-Чому ж… Психологія останні років двадцять у нашій країні залишається популярною… тільки теми змінюються… PR, HR, саморозвиток, арт-терапія… А Вас що цікавить?
-Мабуть, саморозвиток, самопізнання…
-Чудово. Давайте спробуємо одну методику… гадаю, Ви дізнаєтеся про себе багато цікавого… – я вийняла карти Таро.
-Ви мені ворожити будете?!
-Ні, – усміхнулася я. – Таро — гарний інструмент для діагностики…
Я відібрала старші аркани і розклала на столі.
-Денисе, розгляньте уважно карти і оберіть ту, яка Вам найбільше подобається…
-Мабуть,ось ця… – Денис взяв у руку карту Колесо фортуни і подав мені. На мить наші пальці доторкнулися. Денис підвів очі і вперше подивився мені в обличчя…
Мені миттю стало зле, в очах потемніло, занудило… Далі не пам’ятаю.

Коли я отямилася, то зрозуміла, що знаходжуся де завгодно, але не у власному кабінеті…
-Агов, як Ви себе почуваєте? – почула я знайомий голос. Денис.
-Не знаю…- я обережно сіла. Під руками пісок. Дивно… – Де ми? І що, власне, трапилося?
-Я й сам не зрозумів. Просто мені різко стало зле, а тоді наче вимкнули світло… Отямився я тут. Поруч Ви, наче без свідомості… Я страшенно радий, що Ви прийшли до тями!
Денис подав мені руку, я підвелася і почала роззиратися. Довкола справді був один пісок…Схоже на пустелю, але сонце над головою не пекуче… Зрештою, я ніколи не була у справжній пустелі, я не знаю, як там повинно бути.
Також я помітила, що Денис виглядає не так, як при нашому знайомстві. На ньому був дивний одяг — вільна сорочка з тонкої білої тканини, вільні штани, широкий пояс, що трохи нагадував гуцульський черес… А ще мені здалося, що він тепер виглядає на кілька років старшим…
Я поглянула на себе: на мені тепер, виявляється, довга сукня… На обличчя впало довге волосся. Де моя зручна стрижка каре? Я обмацала голову — справді, пряме довге волосся… Незручно страшенно, постійно лізе в обличчя!
-Як я виглядаю? – запитала в Дениса.
-Класно! А взагалі, це я у Вас хотів запитати — що відбувається? Це якийсь гіпноз? Транс? Я наче не давав на таке згоди.
-Для мене це така ж несподіванка, як і для Вас, Денисе… Я не знаю, що відбувається, і не вирішила, що робити далі…
-Гадаю, залишатися тут змісту не має… Пропоную пошукати щось… або когось… хто б хоча б щось нам пояснив…
-Гарна думка. Ходімо…
Ми крокували м’яким піском, без стежок і без жодного уявлення, куди власне ми йдемо. Йшли мовчки. Я “стрибала” думками, то намагаючись аналізувати, де я і чому тут опинилася, то підбираючи якісь слова, щоб тиша так не дзвеніла у вухах…
-Денисе, як ви вважаєте, де ми?
-Ну, судячи з Вашого здивовано-переляканого обличчя, це справді не Ваших рук справа… Таке зіграти не можна. Тому я вважаю, що у когось із нас галюцинації, а інший став її персонажем. І з огляду на ролі “психолог-клієнт” – напрошується думка, що глюки саме у мене… Так?
У відповідь я засміялася.
-А якщо припустити… що це якась паралельна реальність? Інша планета? Тобто місце, куди ми перенеслися разом?
-Е-е-е… Мені ближча версія про те, що все це відбувається у когось із нас в голові… Тобто це можна пояснити із точки зору науки… Психології, психіатрії. А не з позиції фентезі.
-Так, наш зовнішній вигляд… Ми справді почали нагадувати персонажів костюмованого фентезі… – зауважила я.
-Я пропоную у рамках цієї галюцинації… перейти на “ти”. Для зручності, – запропонував Денис.
-Не заперечую. Називай мене Настею.
-Так от, Настю… У мене новини… Попереду якісь скелі.
-Ну, припускаю, за законами жанру нас там чекає Дідо-Всевідо… або Баба-Яга… чи якась інша казкова істота, що має нам прояснити ситуацію, – припустила я.
-За законами жанру? Якого саме?
-Казки, Денисе. Казки.
Денис промовчав і лише здивовано поглянув на мене. Тим часом ми підійшли до скелі упритул. Зблизька вона була більше схожою на купу каміння, наче якийсь велетень бавився і склав камяну вежу…
-Перепочинемо тут? Ну і де твій дідо? – спробував поглузувати Денис.
-Не знаю. Я лише припустила його існування, а не стверджувала, – відбила я.
-Кааа! – різко пролунало над нашими головами. Ми одночасно підняли голови: на камені сиділа здоровенна ворона.
-Це просто ворона… – розчаровано мовив Денис.
-Нахаба! Кааа! Я Ворон! – не залишився в боргу птах, який за розмірами ббільше нагадував грифа
-От бачиш, Ворон! Посередник між світами, наділений мудрістю і здатністю до передбачень…
-Молоде-е-ець! – задоволено проскрипів Ворон і важко злетів на землю. – Ну-у-у, мандрівнички, і що вас привело у наші землі?
Ворон крокував туди сюди повз нас і, очевидно, очікував на відповідь.
-Не знаємо… Власне, ми надіялися, що ти нам бодай поясниш, де ми… – врешті відповіла я.
-Кааа! Навігласи… Це дивовижне, особливе, унікааальне місце! – з обуренням глипнув на нас птах.
-А можна ближче до суті… – не втримався Денис.
-Кааа! Вгамуй його!
Я змогла лише благально поглянути на свого супутника. Він ледь помітно кивнув головою: “Більше не буду…”
-Так от, це місце — для людей, що отримують ШАНС. Очевидно, що Вищі Сили і вас обрали для цієї унікальної нагоди… Існує легенда, яку тисячі років шанобливо передають із уст в уста… У вашому світі вона теж відома. Легенда каже, що споконвіку усі душі були ПАРАМИ. Дві душі були створеними одна для одної, щоб спільно жити і виконувати призначену для кожної пари ДОЛЮ. Душі проживали земне життя, але щоразу перероджувалися у нових тілах, знаходили одна одну і ставали парою… Але за тисячі років світ змінився… І душам ставало усе важче знаходити одна одну. Вони розминалися у просторі і часі, дозволяли, щоб їх розлучали забобони чи умовності.
Тоді Вищі Сили створили це місце. Воно дає можливість душам впізнати одна одну і стати ПАРОЮ. Ось і вам випав шанс…
Я зауважила, що Денис уважно мене розглядає, відверто, не соромлячись.
-Парою — у сенсі закоханою парою? Чи подружньою? Чи…як? – раптом бовкнув Денис.
-Кааа! – Ворон різко шарпнувся у бік Дениса, – вгамуй свого невігласа! Бо чекатимете наступного переродження!
-А що я такого запитав? – щиро не розумів мій супутник.
-Денисе… Я гадаю, парою у найвищому сенсі… Двома половинками одного цілого… Ідеальним союзом… Знаєш, коли дивишся у очі, і навіть слів не потрібно… Наче одна нероздільна душа у двох тілах…
-Молоде-е-ець! – знову похвалив мене Ворон. Я пишалася, як першокласниця першою пятіркою…
– Тобто те, що ми опинилися тут, означає, що ми — ПАРА? – не вгавав Денис.
-Думаю, це лише припущення…- міркувала уголос я. – І ми, і оті Вищі Сили маємо у цьому пересвідчитися…
-Слухай, ти у школі мабуть була відмінницею і улюбленою ученицею педколективу… – спробував покепкувати Денис.
-Угу… – чомусь зізнаватися мені було незручно. – Шановний Вороне… То нам ще потрібно пройти якийсь шлях? Випробування?
-Неуку, тримайся за неї, бо ти ні в нашому, ні у вашому світі не виживеш… Так, випробування. Заплющіть очі… і прощавайте…
Я чемно замружилася, і останнє слово Ворона почула уже крізь запаморочення і нудоту…

Я відкрила очі і з’ясувала, що сиджу на кам’яній долівці. Холодно, скажу я вам… Озирнулася — довкола нікого. Куди подівся Денис? Погукати?
-Ваша високосте! Чого це Ви на холодній долівці?! Не годиться так… Ще застудитеся… – до мене бігла дрібненька жіночка із переляканим обличчям.
Ваша високосте? Банально якось… Але нехай. Я швидко встала і автоматично почала обтрушуватися. О, а на мені інша сукня! Схоже, це шовк, гаптований візерунками… Мабуть, красиво.
– Цікаво, тут є дзеркало?
-Так, Ваша високосте, звичайно… Ви, мабуть, забули… – відповіла дрібненька жіночка. – Дзеркало у Вашому покої…
Служниця чи то покоївка невпевнено вказала рукою у бік кам’яної арки, зробила трохи незграбний кніксен і вийшла.
Я зайшла у арку. Мабуть це спальня… Велетенське ліжко під балдахіном, якісь пуфики, ослінчики… Коло стіни — дзеркало у людський зріст у металевій оправі. Моє відображення вражало! Шовкова сукня смарагдового кольору, гаптована золотом, волосся на голові заплетене, а коси притримує металевий обруч-діадема. Я розглядала свої обличчя, впізнавала і не впізнавала себе… Мені тридцять п’ять років, і для принцеси я старувата… Але зараз у дзеркалі я бачила молоду жінку, навіть швидше дівчину… Років двадцяти п’яти, мабуть…
-Ваша високосте, час готуватися до бенкету… – за моєю спиною безшумно виникла служниця.
Тільки цього не вистачало… Я ледь отямилася від того, що раптом стала принцесою! До речі… Адже мені ніхто не дивується… Наче я була тут завжди. Я тимчасово зайняла місце існуючої принцеси? Чи ця реальність створена тимчасово, навмисне для мене?
Спіймала себе на тому, що шукаю очима настінний годинник.
-А коли бенкет? – запитала я у служниці якомога безтурботнішим голосом.
-Завтра, – бідна жіночка дивилася на мене з переляком. Принцеса збожеволіла, ага.
-Завтра! То у мене ще купа часу!
-Так… Але на Вас очікують придворні: кравчиня для примірки сукні, швець для примірки туфель, головний кухар і три простих кухарі — для дегустації блюд, придворні музики — для вказівок про репертуар…
-Досить… – я почувалася приреченою. – Я зрозуміла. Давай кравчиню…
Далі почався такий шарварок, що я ледве встигала: усі мене шарпали, задавали безліч запитань, мені щохвилини доводилося приймати якість рішення, щось обирати, схвалювати…
Оксамитова сукня сливового кольору із розкішним сріблястим мереживом була неймовірною, такого ж кольору туфлі — бездоганними… Я обирала скатерті і посуд, музику і розваги. Куштувала холодні закуски, три переміни блюд і десяток десертів… Врешті, коли мені принесли на дегустацію вина, я попросила пощади чи хоча б перерви.
Втомлено заплющила очі і відкинулася на спинку крісла. Голова йшла обертом… Важко бути принцесою, скажу я вам. Раптом з величезних замкових вікон долинув страшний звук. Я в першу мить вирішила, що то реактивний літак…
-Що це за ревіння? – тихо запиталася я.
-Так дракона ж годують… – звідкісь з-за крісла відповіла служниця. – Саме час…
Ого… Як би там не було, але шанс побачити дракона випадає не кожному…
-Я хочу побачити дракона! – мої очі азартно загорілися.
-Але, Ваша високосте… Дракон жахливий, небезпечний і страшенно злий! Його годують живими козами та вівцями, це жахливе видовище…
-А навіщо ж його тут тримають? Якщо він такий небезпечний…
-Як навіщо? – знову витріщила очі служниця, – для охорони замку і Вашої величності особисто…
-А охороняти мене потрібно, бо… – я запитально поглянула на служницю, яка, мабуть, переконалася, що принцеса збожеволіла.
-… Бо занадто багато бажаючих викрасти Вашу величність, таємно одружитися і посісти престол… – майже пошепки відповіла бідна жінка.
-Я хочу побачити дракона, – повторила я безапеляційним тоном.
Нещасна служниця змушена була принести мені хутряну пелерину і плестися вночі до мурів замку. Вона, вочевидь, добре знала дорогу, бо хвилин за десять ми почали підійматися сходами на мур.
-Обережно, Ваша високосте, – служниця притримувала мене за лікоть, але, здається, її більше турбувало, щоб чистою залишалася моя сукня, аніж щоб я не звернула собі шию…
Нарешті сходинки закінчилися, і ми вийшли на невелику площадку на мурах. І внизу з зовнішньої сторони мурів я побачила справді вражаюче видовище… Величезний, ні, гігантський дракон! Розміром, мабуть, як наша “хрущовка”… Коло дракона був деревяний загін, куди якраз заганяли п’ять овець і корову. Дракон задоволено заревів і заходився хапати свою поживу. Дивно, але це видовище не викликало в мене жалю чи огиди. Мені перехоплювало подих від величі цієї неймовірної істоти…
Вкладаючись спати, я ще трохи помилувалася сукнею, яка була одягнена на манекен-пандору.
-Маріє, – я врешті з’ясувала ім’я служниці, – власне, а з якої нагоди бенкет?
-Ну як же… Ну женихи ж прийдуть… Свататися.
Чудово. Ну звичайно, чим іще займатися пристойній принцесі, як не перебирати принцами? Власне, якщо повернутися до мети мого перебування тут, то мене не на жарт турбує, куди зник Денис. Нам треба пройти якесь випробування, щоб з’ясувати, чи ми ПАРА? Може, сенс випробування в тому, щоб впізнати один одного? Отже, завтра буде …велелюдне паті?
Я раптом згадала ту вечірку, на якій познайомилася зі своїм чоловіком. Тоді я облила його шампанським і так злякалася, що … налаяла на нього. А він… вибачився. Хоча ні в чому не був винен. Слово за слово, ми познайомилися, він провів мене додому … і зник.
Я ледь не збожеволіла від цікавості і закоханості. Знайшла спільних друзів, спробувала обережно про нього розпитати: студент-п’ятикурсник, кращий на потоці, перспективний, планує вступати до аспірантури, дівчини не має… Дивом мені вдалося напроситися на день народження якогось його друга, який залицявся до сестри моєї подруги. І мої очікування виправдалися — там був Михайло. Після того вечора ми уже не губилися, а за рік одружилися. Я захистила диплом і за півроку народила сина, а ще за два з половиною роки — донечку. Як я тішилася, коли врешті знайшла роботу і почала працювати після відпустки по догляду за дітьми…
Я й не помітила, як стосунки з коханим чоловіком перетворилися на добровільне об’єднання громадян з метою полегшення побуту і виховання спільних дітей…

Поринула у глибокий темний сон,наче занурилася у чорну воду. Прокинулася втомленою, розплющила очі і наче “увімкнулася” – в голові миттю виринуло безліч запитань, на які я прагнула якомога швидше знайти відповіді. У чому зміст мого випробування? У нас із Денисом воно одне на двох, чи у кожного — своє? І де, врешті решт, той Денис?
Між тим день захопив мене у вир приготувань до бенкету. Як мені доповіли, гості почали прибувати із самого ранку. Їх проводили у гостьові покої, де вони могли відпочити після довгої дороги і підготуватися. Офіційне представлення високих гостей моїй Королівській величності планувалося перед бенкетом.
Я оглянула тронний і бенкетний зали, і пішла одягати свою фантастичну сукню і робити відповідну до нагоди зачіску. Я довго милувалася собою у дзеркалі: такою прекрасною я, мабуть, була тільки у день весілля…
Врешті, міроприємство розпочалося. Спочатку була довга і нудна церемонія представлення. Шановний гість заходив до тронного залу, підходив ближче до мого трону і кланявся. Тоді церемоніймейстер оголошував ім’я та титул гостя. Я робила милостивий кивок головою, гість відходив, і заходив наступний. Я уважно розглядала кожного, шукаючи знайомі риси Дениса, але марно. З нудьги лічила “високих гостей”: 8 віконтів, 11 графів, 4 барони, 7 герцогів, 3 принци… Тридцять три бовдури у шовку, оксамиті, пір’ях, золоті, прикрасах, напахчені так, що мені засльозилися очі.

Тоді, власне, розпочався сам бенкет. Церемоніймейстер запросив усіх слідувати за моєю Високістю. Я зайняла центральне місце за столом, залунала легка музика. Постійно вносили якісь страви, служники підливали вино. Спершу виголосили тост “за прекрасну принцесу!”, всі урочисто випили… а тоді просто кожен зайнявся власними справами. За пів години бенкет нагадував клуб за інтересами: мої гості вихвалялися перемогами на полі бою і впольованими трофеями, статками та маєтками… На мене взагалі ніхто не звертав уваги!
Врешті решт і не витримала. І втекла. Мене страшенно стомило усе це безглуздя, і дуже хотілося сховатися кудись. За дверима бенкетної зали я хвильку постояла і повільно вирушила коридором: власне, а куди мені далі йти? Я ж зараз просто заблукаю. О, знайомий поворот! Повз цей потворний гобелен я вчора йшла дивитися на дракона!
Дракон… Гадаю, саме час знову його навідати. Цікаво. Він піддається якомусь … дресируванню? Його можна, приміром, навчити впізнавати конкретну людину? Чи він просто агресивна некерована потвора з казок?
Я справді досить швидко знайшла дорогу, вийшла до замкової стіни і піднялася на оглядову площадку. Дивно, але в цей час ні коло дракона, ні на мурі я не побачила людей. Тобто я опинилася сам на сам з драконом…
Як тільки я встигла подумки це констатувати, дракон повернув голову і помітив мене. Я завмерла, всередині все закам’яніло. В казках, пригадую, дракони харчувалися прекрасними дівами… Може, його вже погодували?
Дракон уважно дивився на мене, мені навіть здалося, що він дивиться мені у очі… І раптом він почав повертати голову у мій бік. Велетенська голова наближалася просто до мене! Я навіть поворухнутися не могла! Дракон повільно поклав голову на мур прямісінько коло мене і заплющив очі…
Ну що, принцесо? СлабО погладити дракона?
Коло мене нерухомо лежала голова розміром наче мікроавтобус… Я розглядала чорну луску, кожна лусочка розміром як блюдце. І нарешті наважилася. Несміливо торкнулася луски над заплющеним оком. Приємна на дотик, гладенька… Дракон, не розплющуючи очей, чи то видихнув, чи зітхнув… Так ми і стояли…
Раптом я почула тупіт і крики під стіною.
-Ваша величносте!!! З Вами все гаразд?! Ми йдемо вам на допомогу! – загорлав знизу один із замкових охоронців.
-Ні!!! Не смійте! Я не потребую вашої допомоги… – я намагалася говорити різко і владно.
-Але ж… Там дракон… – намагався щось заперечувати охоронець.
-Ти надумав зі мною сперечатися? – врешті я спустилася додолу і поглянула в обличчя охоронця. Бідолаха зблід і почав хапати повітря.
-Ні… Ва…ша величносте… – врешті відповів.
-Тоді скажи усім, щоб не турбували мене… – я розвернулася і, притримуючи сукню, піднялася сходами до дракона.
Він уже розплющив очі і дивився на мене уважними карими очима. Дивно, я гадала, у драконів очі, як у змій чи ящірок. А ці…
Я піднялася на оглядовий майданчик і відчула необхідність … щось сказати дракону. Я дивилася на нього, не як на тварину… Як на рівного собі.
Оця незручність, бо запанувала тиша, видалася мені знайомою… я вже відчувала таке. На першому побаченні з чоловіком. Знаєте, коли пауза у розмові, і в голові стрибає: “Ну чого ти мовчиш? Скажи щось дотепне! Або хоч щось розумне… та просто щось скажи!”
-Я… не знаю, чому… але мені дуже приємно бути тут, поряд з тобою. Ти наче не заперечуєш проти мого товариства?
Дракон знову обережно поклав голову коло мене і заплющив очі. Я сиділа і гладила його, і час загубив лік…

Наступного дня мене чекала не аби яка розвага: моя добра служниця, подаючи сніданок, розповіла, що сьогодні має відбутися “церемонія дарування”. Виявилося, що мої не дуже люб’язні і галантні гості понавозили мені подарунків — як знак “серйозних намірів”, або ж, якщо не складеться, для налагодження добросусідських стосунків. Водночас це міроприємство було церемонією прощання.
Отож мені довелося одягнути ранково-урочисту сукню, відбути з гостями сніданок і вирушити до тронної зали. Кумедно спостерігати мовчазних блідих аристократів з червоними підпухлими очима: декотрі покинули бенкетну залу під ранок.
А я почувалася чудово — здоровий сон, гарний апетит… Окрім того, яка жінка не любить приймати подарунки? Нарешті церемонія розпочалася. Кожен гість підходив до мене, вклонявся, висловлював компліменти стосовно моєї неземної вроди, тоді висловлював надії, що саме його переповнене коханням серце я втішу високою згодою розділити життя і трон. Ну і врешті-решт підносив дар. У підсумку я стала власницею цілої купи “розбитих”, “переповнених”, “знемагаючих” та наповнених іншою маячнею сердець, а також: самоцвіта, який мінився барвами веселки; срібного дзеркала, золотої діадеми, інкрустованої … не пам’ятаю чим, килима ручної роботи, неймовірно породистого жеребця, кількох кришталевих пляшечок із рідкісними пахощами…
Втомилася неймовірно. Особливо дякувати, усміхатися і достойно відповідати на вигадливі компліменти. І спина втомилася — рівненько на троні кілька годин сидіти. Нарешті за останнім аристократичним залицяльником зачинили двері тронної зали, і я залишилася сама. Ну що робитиме жінка, залишившись наодинці з купою подарунків?
Самоцвіт мені сподобався, хоч і не мав жодного практичного застосування. Килим виявився дуже приємним на дотик, а східні пахощі — просто жахливими. Крім діадеми, я знайшла ще якусь прикрасу на шию. Схожа на кольє, але дуже масивна, грубої робити… Але я із задоволенням почала це приміряти.
Як завжди нізвідки з’явилася моя служниця і повідомила, що коло конюшні троє найкращих конюхів не здатні стримати подарованого мені жеребця.
-Он як? Ну, зрештою, це теж мій подарунок… Піду погляну, – і я вибігла з тронної зали.
Конюшні, конюшні… Ще знати б, де вони? Ну принаймі вихід із замку я знайшла одразу! Спробую піти у той бік, куди раніше не ходила… Хвилини за дві я відчула специфічний запах, а ще за дві — і справді вийшла до конюшні. Але там уже нікого не було, мабуть, таки вгамували ту коняку… От і чудово, тепер піду туди, куди хотіла насправді.

… Але його не було. Я витріщалася, намагаючись зазирнути якнайдалі за кам’яні мури — марно. Агов, а чому мені на очі навертаються сльози? Принцесо, ти що, ревіти надумала? Домашній улюбленець втік? Іграшку загубила?
Справді, чому мені стало так зле? Це ж просто … велика луската ящірка! Чому я так сумую? Розмазала сльози, почала глибоко вдихати — видихати. Спокійно, спокійно, дихаємо… Підняла очі у біло-блакитне безхмарне небо…
Який він … величний. І вражаючий. Я затамувала дихання, яке щойно так старанно намагалася контролювати… Таке ж захоплення відчуває, мабуть, лише дитина, яка вперше бачить зліт літака.
Дракон летів високо, зрідка змахуючи крилами. Зробив коло над замком і почав заходити на посадку, далеко від мурів, у полі… Важко приземлився і повільно пішов у бік замку. Так, у повітрі він виглядав граційніше… По землі ступав важко, наче намагався не здіймати зайвого галасу, а у пащі щось тримав.
Я дивилася на нього, і не могла вгамувати емоцій. Щось щеміло у грудях, і знову на очі наверталися сльози, хотілося бігти, ні, летіти, обійняти його могутню шию…
Я нарешті побачила, що ніс мій дракон: велику квітучу гілку. Ну як гілку… невеличке дерево насправді. Магнолія! Як я люблю магнолію!
Дракон помітив мене і попрямував до оглядового майданчика. Поклав дерево на мур, я замружилася і затулилася руками від гілок, і за мить стояла, зусібіч оточена магнолієвим цвітом…
Я раптом пригадала: після закінчення університету мій чоловік, а точніше, тоді ще наречений, пів року не міг влаштуватися на роботу. Замість аспірантури довелося рік йому довелося бути співпошукачем на кафедрі, перебивався випадковими підробітками, грошей не вистачало катастрофічно… Більшість наших побачень були просто прогулянками — вулиці міста, сквери і парки… Ми знаходили якісь безкоштовні виставки, слухали вуличних музик, пили каву з автоматів… Була весна, і мій наречений два тижні щодня приносив мені гілочку магнолій. Потім він знайшов роботу, і відтоді дарував мені троянди, чомусь завжди білі. Красиві, дорогі квіти, завжди сім, але їх безбарвність залишала мене байдужою. Якось я запитала у чоловіка, чому квіти завжди білі, і він відповів, що то — такий наш ритуал, традиція. Адже кожна любляча пара має свої таємні знаки! Мені було дивно, адже ритуал мав би викликати якісь емоції й у мене, але більше до цієї теми не поверталася. А потім квіти були, як у всіх, двічі на рік: на мій день народження та на річницю весілля.

… А зараз я стояла між магнолієвого цвіту, плакала і гладила велетенського дракона. Дивовижно, але сьогодні він наче … зменшився у розмірах. Щоб покласти голову на мур, йому більше не треба було низько опускати шию, зараз мур був йому вище грудей.
Раптом я зрозуміла, що дракон … намагається подавати мені якісь знаки. Він підвів голову і наче вказував нею кудись.
-Ти хочеш кудись летіти? – перепитала я, розтираючи сльози.
Кивок велетенською головою.
-Ти хочеш, щоб я летіла з тобою?! – припустила я.
Кивок.
Я озирнулася у пошуках когось, хто принаймні знав, чи можна літати верхи на драконі… Виявляється, довкола нас було повно людей: з боку замку стояли вояки-охоронці, не насмілюючись мене турбувати, а із зовнішньої сторони — люди, які годували дракона. От в них і з’ясуємо. Я жестом покликала, і один із “драконоводів” побіг до брами у стіні, а за кілька хвилин уже піднімався сходами до мене на оглядовий майданчик.
-Чого бажаєте, Ваша високосте? – шанобливо вклонився сивий кремезний чоловік.
-Скажіть, чи можна літати на цьому драконі?
-Ваша високосте… загалом так, можна. Але востаннє це робилося дуже давно, і на ньому літав спеціально навчений воїн. Ще у часи нападу сусідньої держави дракон використовувався як зброя. Власне, він нас тоді і врятував. Ви, мабуть, не пам’ятаєте.
-Тобто це можливо, – зупинила я доглядача дракона. – Гаразд, а як це зробити? Просто сісти верхи. Як на коня?
-Ні, у нас є спеціальна упряж, – відповів чоловік, і мені відлягло від серця.
-То чого ви чекаєте? – підняла я одну брову. – Запрягайте.

Упряж для їздового дракона… Виглядала вона цікаво — хитромудра система ремінців і кріплень, які мали на меті зафіксувати між крилами дракона сидіння для вершника і водночас дати змогу керувати величною і дуже сильною твариною.
Врешті-решт мені допомогли сісти у сидіння і закріпили ремінцями. Дракон озирнувся, наче переконуючись, що зі мною все гаразд, і повільно рушив у поле подалі від замку. Я зрозуміла, що він от-от злетить, заплющила очі і втиснулася у сидіння. Щоб ви знали, “чортове колесо” – не мій улюблений атракціон, і з парашутом стрибнути я ніколи не мріяла…
Дракон важко змахнув крилами, зробив кілька велетенських стрибків, знову змахнув крилами, і злетів…
Я страшенно боялася розплющити очі, страх поки перемагав цікавість, і я вирішила відволікти себе думками про головне. У мене майже не залишалося сумнівів у тому, що дракон і є тією самою парою, яку мені потрібно було впізнати. Але невже це Денис?
Врешті я відчула, що дракон знижується. Пів хвилини, і ми приземлилися. Я розплющила одне око, тоді друге…
Це було найпрекрасніше з того, що я бачила за своє життя. Ні, це було найпрекрасніше з того, що я мріяла побачити! Водоспад. Могутній, бурхливий, відчайдушний…
Як я мріяла побачити справжній водоспад! Колись у Карпатах ми випадково натрапили на один, але він був таким… маленьким, наче іграшковим. Словом, суцільне розчарування.
Я й не помітила, як розв’язала ремінці-кріплення і злізла на землю. Була, мов зачарована, не в змозі відвести очей від дива. А найбільше мене вразило те, що на водоспад я дивилася згори. Дракон приніс мене на місце, з якого відкривався казковий краєвид: водоспад тільки починав свій нестримний рух униз. Я не задирала голову, дивлячись знизу вгору на могутнього велетня, а дивилася на водоспад, як рівна… Рівна його величі, красі, волі… хоч і поступаюся розмірами.
Я пригадала давню легенду: на самісінькому дні водоспаду є особливий камінь. Той камінь вбирає у себе нестримну силу води, що летить донизу… І той, хто заволодіє цим каменем, здобуде його силу і зможе втілити неймовірне…
Я просто подумала про це і поглянула на свого дракона. А він якось дивно схилив голову і поглянув на мене… Не знаю, чи властива драконам іронія, але мені здалося, що той насмішкуватий погляд говорив: “Ми обоє знаємо, що тобі це не потрібно. Але якщо вже заманулося…”
А тоді він важко розвернувся і шугонув донизу. За кілька секунд я відчула могутній плескіт води… А тоді…
З туману і піни виринув дракон. Вода стікала з чорної луски, він важко змахнув крилами, йому ледве вдалося злетіти над проваллям… Зробив велике коло і врешті приземлився. Але до мене не підійшов. Просто впав на землю і заплющив очі.
Я забула про все і кинулася до нього. Ноги плуталися у сукні, я схопила поділ у руки, збивала ноги у тоненьких кімнатних туфельках об каміння, перечіплялася, ледь не падала, і далі бігла..
-Пробач… Пробач мені… Тобі боляче? – я впала на землю коло голови дракона. Ну навіщо мені здався той камінь?! Що з ним трапилося? Забився? Поранився? Просто втомився? Що? Що?!
Я зауважила, що дракон… став іще меншим… Метрів п’ять завдовжки, мабуть.
Раптом він розплющив очі. Розкрив пащу, і з неї викотився білий камінь розміром як мій кулак. Я автоматично схопила камінь, у мене різко заболіла голова, а у очах потемніло…

Я лежала на теплому піску… Так дивно — відчувати сонячне тепло, але не бачити сонця. Тільки біле небо без жодної хмаринки.
Хтось був поряд.
Я підвела голову, сіла… Озирнулася.
Поруч сидів хтось… Знайомий до болю і незнайомий.
Дивився пильно на мене.
Так знайомо потер перенісся.
-Привіт, – усміхнувся до мене мій чоловік.
Сотня думок промайнула в моїй голові.
Сотня осяянь, здогадок і відповідей.
-Де ми? – запиталася я.
-Мабуть, про це краще запитати тебе… – втомлено усміхнувся Михайло. – У мене склалося враження, що це — ТВІЙ світ…
Але я не встигла нічого відповісти, бо ми обоє почули незвичні звуки…
Хтось наближався до нас, легенько пританцьовуючи і награючи на сопілці.
Хтось у великому капелюсі і з торбою через плече.
-Привіт! – Денис врешті закінчив мелодію і сховав сопілку до торби. – Як я радий тебе бачити! Я мав стільки пригод… Цілий роман можна написати! Ти знаєш, що місцеві мешканці виготовляють глиняний посуд, який практично неможливо розбити? А музичні інструменти, які мають гіпнотичний вплив на слухачів? А те, що мені показав один відьмак… Ух… О, вибач. А хто це з тобою?
-Знайомся, мій чоловік, Михайло.
– А це Денис… просто Денис, – спромоглася видати я.
-Дуже приємно… – чоловіки офіційно поручкалися.
-Знаєш, я і думати забув про те що наплів той ворон. Ото тебе побачив — і пригадав… Але я так підозрюю, його побрехеньки тільки тебе і стосувалися? – Денис посміхнувся і з-під лоба глянув на Михайла.
-Мабуть… Я таки знайшла свою ПАРУ… А як же ти?
-Я? Я врешті чітко визначився, чого я хочу у житті! Історія і етнографія — от що мене вабить несамовито! Для початку вступлю на історичний… а далі зорієнтуюся.
-От і чудово. Принаймні, нашу психологічну консультацію можна вважати вдалою і завершеною… – пригадала я раптом, з чого все почалося…
-До речі, ось твій камінь, – змінив тему Михайло. – Я пірнав за ним у водоспад, певне, він того вартий…
Я простягнула руку.
-Що за камінь? – жваво поцікавився Денис. – Можна поглянути?
На якусь мить наші пальці одночасно дотулилися до каменя… і стало темно…