Вогнедан, Повелитель. Розділ другий.

Автор: Горностаєва Мирослава
Анотація: На засланні принца Вогнедана та його вірного друга Воїслава очікує сувора служба у війську під проводом не менше суворого командира Богудана Змія. Витончені мешканці столиці збувають невигоди військового життя жартами й насмішками, але небезпеки на них чигають найсправжнісінькі і зовсім не смішні.

Розділ другий
Націлена в серце…

До Чорногори Вогнедан виїхав того ж ранку.
Він не схвалював того, що зробив Воїслав, але сам перед собою визнавав, що був би сповнений розпачу, аби мандрував нині сам, лише з мечем і флейтою, як-то й належить вигнанцю.
Зрештою, потішав себе принц, в самій поїздці до Чорногори немає нічого поганого. Це єдина провінція, в якій він досі ще не був. Чому – не розумів і сам. Може тому, що жодного разу не отримував запрошення від Влада Парда? А може тому, що батько не брав його з собою? Самими лише небезпеками Прикордоння Вогнедан пояснити цього не міг – в Зелеміню було за мирних часів не набагато безпечніше, ніж у Чорногорі.
Прикордоння зазвичай було заселене людьми і дивними, які з тих чи інших причин бридилися спокійним життям, або бажали послужити державі задля пільг а чи шляхетства. Люд там підбирався відчайдушний, а дивні були значно менше витонченими за боговладських дженджиків, зате більш задерикуватими. Служити на кордон надсилали своїх синів вельможі з усіх провінцій, не виключаючи Повелителів. Сам Вогнеданів батько ніс свого часу таку службу в чорногорській прикордонній фортеці, де й побратався, до речі, з Вартиславом Ведангським та Владом Пардом, тоді теж ще княжичами.
І от князь Вартислав Ведангський є другою особою в державі… В його руках державна печатка, його звуть Охоронцем Клейнодів в очі і «Тінню Повелителя» позаочі. А Влад Пард роками не покидає Чорногори, не відвідує столиці навіть на свята, а на запросини відповідає, що на Прикордонні неспокійно.
Принц підозрює, що тут прихована якась таємниця з тих, про які не говорять вголос. Така ж сама, як таємниця смерти його матері Конвалії, котра згасла за два роки опісля народження сина.
Дивні дуже рідко хворіють і залишаються юними тілом до самої смерті, що породило чутки про їх дуже довгий вік. Дійсно, волхви-відлюдники живуть довго, зберігаючи спокій, а пересічний дивний може втратити життєву силу з багатьох причин і померти не від хвороби – від виснаження.
Щось таке сталося і з його матір’ю… Вогнедан часом думає, що саме у цьому причина батькового ставлення до нього. Щось та мало статися, опісля чого юна Конвалія пішла з життя, а Святослав незлюбив спадкоємця.
От до Білої Ружі батько ставився зовсім по іншому, хоча і її виховував в суворості. Скоро Вогнедан нарешті побачить сестру… І славетну Ігворру на схилі Яв-гори.
Замість прощання Повелитель винагородив сина останньою неприємністю. Напевне, гніваючись за втручання Воїслава. Юнак щиро дивувався, чому їх не розіслали в різні кутки Ельберу… А татко міг би… Якщо Воїслав насмілився підвищити на нього голос…
Зараз Воїслав поволі їде поруч на своєму вороному Красені. За ним на маленькому конику, з тих, яких розводять на землях родини Сомків, що у Квітані, трюхикає його паж – одинадцятилітній Войко Тополина, селянський син з Воїнова, що біля Гнізда Драконів. Хлопець є відчайдухом і розбишакою, а також сповненим мрій про завоювання шляхетства власним клинком. Поки що він завоював лише приязнь свого володаря, бо дуже ловко вміє передавати любовні записочки певним особам жіночої статі, котрі не можуть опертися чарам Воїславових очей.
А за Вогнеданом на такому ж конику поспішає вірний Світлян. Оце він і був причиною неприємності. Войко є підданцем Ведангів, і ніхто не може заборонити йому супроводжувати свого княжича, а Світляна Повелитель звелів відправити додому, що й доручив виконати князю Буревію Ллєгу.
Зайве казати, що Світлян навідріз відмовився їхати до Квітану. Князь Буревій опинився поміж двох вогнів – адже це він свого часу влаштував юного Горича на гонорову службу. Відомо, що з пажів великих вельмож часом виходили великі люди, а чи дивні. Горичі були якось спокревені з Ллєгами, і тому… Словом, князь повів хлопця до Повелителя, і тихоня Світлян відважно попрохав дозволу їхати до Чорногори.
Паж оповідав потім пошепки, що лице правителя здалося йому вирізьбленим з каменю. Не дочекавшись відповіді, Ллєг вивів хлопця з приймальні і сказав йому дослівно таке:
“Дитя моє, виконуй свій обов’язок, а я виконаю свій. Я почну розшукувати тебе, аби відвезти до Квітану, за два дні опісля твого від’їзду.”
Отже, князь Буревій наражається на немилість… До речі, він був єдиний вельможа, котрий зайшов попрощатися з опальним принцом. Навіть князь Вартислав, і той… Пані Воїдана, однак, прислала записку з юною панною Ставською. Записка була ні про що, однак стала добрим знаком – Перша Пані на його боці.
А приятелі-боговладці наздогнали їх з Драконом верхами вже на чорногорській дорозі. Простилися, торкнувшись по черзі долонею щоки засланця. І довго махали вслід, тримаючи в поводу своїх коней… Щасливці… Вони повернуться до милої серцю Боговлади… А йому, Вогнеданові, навіть не визначено строку заслання.
Воїслав, однак, не втрачав бадьорости.
-В Чорногорі, – говорив, – ми матимемо змогу домогтися багатьох речей, корисних для духу і тіла. По-перше, ми матимемо змогу відзначитися, адже говорять, що на перевалах знову сутички… По-друге ми побачимо милу нашим серцям Білу Ружу, котра є нам обом близькою ріднею й подругою дитячих літ. По-третє – нові краї це завжди нові враження… Ну, і нарешті – зелемінський чурбан теж прибуде до Чорногори, і дізнається нарешті, як вміють мститись Дракони.
-Прощай, столице! – озвався стиха Вогнедан
Нині перед нами
Долини теплі
І верхів’я Дани
Та взяти плащ порадив вітер з гір…
-О, так, – всміхнувся Воїслав, – на перевалах може бути прохолодно. Але навряд чи Влад Пард одразу вишле нас на Прикордоння. Уяви собі, як розхвилюються панночки Ігворри, коли до Високого Замку прибуде Принц Яблуневого Саду…
=Немилість Повелителя є завісою, що вкриє моє обличчя, – мовив принц, – я відвідаю лише князя Влада і мою сестру. Оскільки правитель не віддав наказу про мою подальшу долю, то її мусить визначити князь Влад. Власне кажучи, я певен, що нам буде дозволено жити в гірській самотині, віддалік від міст і селищ…
-Вогнику, братику, – мовив Воїслав, називаючи приятеля дитячим ім’ям, – ти перебільшуєш гнів твого батька. Ти ж знаєш Повелителя – якщо він пообіцяв вислати тебе до Чорногори за ще одну похибку, то він мусив це зробити – і край. Я певен, ми дочекаємося пробачення ще до осінніх змагань.
-А мені здається, Славцю, – озвався принц, приймаючи довірчий тон розмови, – що батько мене просто ненавидить… Якби у нього був ще один син, або декілька, як у князя Володаря – він давно б замкнув мене на порубіжжі, як зелемінський князь свого Лемпарта.
-О, ні! – вигукнув Воїслав, – ти – і оця істота…
-Мати Лемпарта, – зітхнув Вогнедан, – зігріта благодіяннями князя Зелеміню, проміняла палац у Зеліборі на курну хатину у північному лісі. Напевне тому… Щодо мене – то я якимось чином спричинився до смерти своєї матері, котра була для Повелителя дорогоцінним клейнодом. Про щось таке шепотілися челядинки, і цей шепіт дійшов і до моїх вух. Саме моє народження було причиною того, що Конвалія Ставська згасла в юному віці, або, принаймні – плітки довкола мого народження.
-Ти схожий на батька як один жолудь на другий! – вигукнув Воїслав, – хоч вони ріжні, та видно, що з одного дуба… Але ти правий в одному, побратиме – ми маємо розкрити ще й цю таємницю… І довідатися, чому Влад Пард засів у Високому Замку, немов і справді пард у лігві. Мені здається, що всі ці писанки з одного кошика…
-О, Славцю, – вимовив принц, – не думаєш же ти, що…
=Не думаю, – спокійно мовив Воїслав, – але я міркував над цими таємницями… Тим більше, що в них втягнено і мого батька… Спершу троє юних вельмож приятелюють так, що змішують кров, виконуючи стародавній звичай сонцеславів. Побратимська руна… Вона є на руці мого батька, на руці Повелителя, і на руці князя Влада. Потім вони воюють пліч опліч з такою відвагою, що заслужили прізвисько «Три Дракона»…
-О, звісно ж, – мовив Вогнедан зацікавлено, – Мати Повелителя, а моя бабуся – Чорна Троянда Південних Морів… А у князя Влада…
-Мати чорногорця теж з роду Драконів і доводилася вона Чорній Троянді сестрою-близнючкою, – сказав Воїслав задоволено, – Їх відріжняли лише за кольором волосся. Червлена Ружа Ведангу… Вона мала волосся кольору розтопленої міді. Дуже рідкісний відтінок… Пан Влад його не успадкував, зате його син Владияр… Але я продовжую… Отже, троє вельмож є кровною ріднею і рівні відвагою. Та ось сутички на кордоні переростають у справжню війну. Одночасно з цим до Побережжя йде ішторнійська фльота. Повелитель Святополк б’ється на морі, а захист Чорногори довірив сину… Перемога за нами, але, опісля того Три Дракона більше ніколи не бувають разом…
-Цікаво, – пробурмотів Вогнедан, – але який це має стосунок до…
-Принц Святослав, – продовжив Веданг, – наблизив до себе мого батька і одружився з його сестрою. Одружився якось занадто поспішно – пані Воїдана вперше побачила чоловіка лише на весіллі, до того вони тільки листувалися. Ставши Повелителем опісля загибелі твого діда, Вогнику, Повелитель Святослав одружується вдруге, теж дуже поспішно, не вичекавши навіть строку жалоби…
-Він кохав мою матір, і тому…, – сказав Вогнедан, – але для чого…
-Не знаю я, для чого, – мовив Воїслав, – та на закінчення скажу ще дещо. Третій Дракон опісля тієї війни, прозваної «Війною Бога Грому», ніколи не приїздив до столиці, хоча раніше бував там трохи не частіше за квітанця Ллєга. Повелитель Святослав виграв наступну «Війну Стихій», задіявши лавину, котра змела разом з ворожим військом мирні поселення. Війна закінчилася дуже швидко… Але мій батько якось сказав, що її можна було виграти і без таких надмірностей. І, нарешті, опісля смерти твоєї мами, Повелитель не взяв собі ще одну жону. Відомо, що у наших однокровників не часто народжуються кілька дітей від одної жони, і тому… Та як би не ставився до тебе батько – у нього немає другого сина.
-Це нагадує мені, – сказав принц, – картинки, які ми складали в дитинстві… Тут куточок, там листочок… Я відчуваю зв’язок поміж цими подіями, але я його не бачу… Не можу ж я припустити, що Влад Пард є зрадником – тоді б він не сидів у Високому Замку, а став би перед судом ще до мого народження. А інакше… Якась страшна помилка? Необережність? Відчуття вини, яке князь Чорногори несе в грудях все життя? Але до чого тут родинні справи мого батька, і те, що князя Вартислава було звеличено, до речі – цілком заслужено…
Подумай, – зітхнув молодий Дракон, – помедитуй…

***
Оскільки молодих вигнанців не супроводжував почет з гриднів, і вони мали на собі скромний одяг мандрівних шляхтичів, на двох подорожніх ніхто не звертав уваги. Хіба що гарнесенькі кругловухі дівчата в стрічках та віночках охоче вділяли друзям води з придорожніх криниць, а часом – і по кухлю теплого молока, поспішно винесеного з двору садиби. Воїслав мило усміхався до зустрічних красунь, часом підмовляв якусь на легенький ніжний поцілунок у віддяку за молоко, але красуні все-таки позирали з цікавістю на його синьоокого супутника і саме його намагалися розважити усмішками і милими словами. Ночували приятелі в маленьких заїздиках селищ та містечок, а часом ставили намета просто в якомусь лісочку, насолоджуючись самотою.
Нові враження трохи відволікли Вогнедана від сумних думок. В таких вбогих мандрах була своя краса, яку він і виспівував голосом флейти, приваблюючи до нічного вогнища сільських хлоп’ят, котрі пасли у лузі коней, а також випадкових подорожніх. Питань двом друзям не задавали – дорожні кунтуші не могли приховати боговладське походження молодих вельмож, а спосіб мандрування говорив про… Негоже розпитувати знатних осіб, яка біда їх вигнала зі столиці. Краще насолоджуватися рідкісним випадком послухати чудову музику у виконані…
На шляху до Ігворри лежала долина, звана Помаранчевою. Захищена від гірських вітрів «язиком» квітанського лісового масиву, котрий дотягнувся до відрогів Чорногори, вона ніби вся просякла духмяними пахощами квітів і трав. Вздовж дороги тягнулися сади, засаджені помаранчевими деревами. Невеличкі хутори причаїлися у мальовничих вибалках. А ближче до гір почалися ліси з дубів і буків, схожі на квітанські непрохідні дубрави, котрі підданці князя Ллєга оголосили священними ще до того, як предок Буревія Ллурі Ллєг зійшов з небес у вогні і димі.
Лісова галявина стала черговим притулком обох приятелів. В приємних клопотах по напинанню намета і приготуванню кулеші, яку зі знанням справи помішував малий Тополина, проминув вечір. Воїслав дістав з тороків чорногорську гітару і задумливо торкався до струн, певне уявляючи, як чаруватиме своїми співами панночок славного міста Ігворри. Вогнедан же поволі рушив стежиною, віддаляючись від теплого вогнику за спиною. Темрява, що швидко згущувалася, йому не заважала – нічний зір чистокровного давав йому можливість насолоджуватися тихою ніччю. Безмісячною ніччю спокою.
Невідомі промахнулися всього на два пальці. Напевне вони не мали нічного зору і цілилися в світлу пляму дорожнього вбрання… Вогнедан кинувся за дерево одрухово. Злякатися він не встиг, бо не чекав нападу. Помаранчева долина вважалася найспокійнішим місцем в усьому Ельбері. Якщо прикордонні містечка часом потерпали від розбійників, а квітанці від нападів з моря, то останній напад з метою грабунку стався у цих краях з сотню років тому.
Та незнані стрільці грабіжниками не були. Вони стріляли, щоб убити, без попередження, без вимоги одразу ж викласти гаманця, бо інакше… В душі принца піднялася та сама холодна лють, котра сповнювала його пращурів в годину битви. Рука його смикнулася до піхов і безсило впала – «Пелюстка вогню» зосталася в тороках, там, біля вогнища…
Але ж Воїслав і двоє хлопчаків… Вогнедан принишк за деревом, лихоманково обмислюючи що робити. В нього стріляла людина – дивний вже давно або повторив би постріл, або спробував би обійти ненадійну схованку. А отже – зі знахабнілим розбійником можна було грати на рівних: зброя проти нічного зору ельфа.
В дитинстві у них з Воїславом був сигнал, яким вони перегукувалися в дитячих іграх. Це був звук, вигаданий Ведангом, котрий запевняв, що саме так мають кричати дракони в польоті. Не крик навіть – вереск, що починався з низьких нот і підіймався тріадами вгору, поступово переходячи в який-то позамежний виск на грані слуху. Ризикуючи отримати у відповідь на звук ще одну стрілу, юнак пронизливо заверещав, видаючи звук гидкий і моторошний одночасно. Свого часу за оцей вереск двоє друзів разом з Білою Ружею отримали не одне покарання.
Одночасно за наступною стрілою, котра вдарилася в стовбур дерева, від раптово згаслого вогнища долетів відгук – виск, що переходив в рев, перекочуючись з високих нот до низьких. Воїслав почув… І зрозумів. Вогнедан обережно посунувся вбік, сподіваючись перебігти до іншого дерева, і ледве ухилився від наступної стріли.
Він зрозумів, що невідомий стрілець тримає його під прицілом, в той час як інші, може, обходять дерево збоку. Кинув погляд перед собою. До наступного стовбура було таки далеченько… Як у лоянських шахах – пройдіть по клітиночках, ваша вельможносте.
-Проб’ємося, – прошепотів Вогнедан, і кинувся вперед. Перед самим дерево упав і прокотився по землі. Це його врятувало, поки що, але юнак вже розумів – скінчено. У невідомого лучника був приятель, і він вже обійшов ненадійну схованку збоку. Наступна стріла мала бути його.
Перед Вогнедановими очима не промайнуло все його дотеперішнє життя, як то бувало з багатьма особами, що потрапили у смертельну небезпеку. Тільки спалахнуло яскравою картиною видиво яблуневого саду… Рожеві пелюстки осипаються, перетворюючись на попіл…
-Брате, ти як? – тихий шепіт, – тебе не поранено?
Принц полегшено зітхнув. Навіть йому не вдалося розчути, як рухався Веданг. Тим більше це не зміг зробити лучник з людей.
-Гаразд, – озвався він стиха, – будь обережним, їх двоє…
А, так? – Воїслав нечутно підібрався ближче, – одного я… Намагався, щоб обійшлося без шуму…
-Навіть я нічого не почув, – прошепотів Вогнедан, – давай брати другого. І бажано живцем, аби він зміг розповісти у суді Ігворри на кого тут була засідка… На випадкового подорожнього, а чи…
Приятелі вужами поповзли назад. Скоро вони побачили свого ворога. Вірніше – спершу почули. Як тихо не намагався рухатися лучник, але двоє дивних розчули його, зробили коло і тепер кралися по його слідах.
Розбійник йшов до решток тліючого вогнища. В невеличкому таборі панувала тиша, лише пофоркували сплутані коні. Вогнедан сподівався, що обоє пажів здогадалися заховатися в лісі і не витикатися на відкрите місце.
Тільки юнак подумав про це, як між деревами щось тріснуло, і стрілець звів лука. Воїслав, котрий йшов трохи спереду, побачив, в кого націляється розбишака і змахнув рукою…
Чоловік з луком упав, наче стятий серпом колос. Юнаки побігли вже не ховаючись і з полегшенням побачили живісіньких і навіть не дуже наляканих пажів при повному озброєння. У Світляна в руці була «Пелюстка вогню», а Войко стискав меча Веданга, і «Язик дракона» відблискував у відсвіті дотліваючих вуглин. Вогнище Воїслав, очевидячки, загасив з відерця, з якого напували коней. Відерце валялося поруч. Коні продовжували мирно жувати траву.
-От гидкі хлопчиська, – мовив Веданг, – я ж звелів вам заховатися…
-…і не витикатися, – жалісно мовив Світлян, – але ж ви кинулися туди з самим ножем, а мій принц взагалі не мав при собі зброї… Ми хотіли лише…
-Ви, діти мої, – мовив Вогнедан, намагаючись, щоб голос звучав суворо, – позбавили нас можливості дізнатися за що нас хотіли убити. Небіжчик на стежині вже нічого не оповість, а ми хотіли брати його живцем для того, щоб… Та нині менше з тим. Йдіть до намету, а ми обдивимося мертвого. Це негарне видовище, і тому…
Незважаючи на огиду, приятелі обшукали злочинця. Це був смаглявий чоловік непевного віку, гладенько поголений, з дуже коротко обстриженим волоссям. При ньому був тул зі стрілами, наполовину випорожнений, що було принаймні дивно – адже вистрелив він всього двічі, чи тричі. Одежа якась безлика – зазвичай навіть подорожні вбирали обережні сорочки, по візерунку яких можна було визначити принаймні з якої провінції родом є певна особа. Цей же чоловік був вбраний в брунатно-зелену куртку, такі ж штани і просту полотняну сорочку без візерунків. При поясі він мав не меча, а довгого ножа у піхвах. Ніяких паперів, а чи листів у кишенях не віднайшлося, але на шиї вбитого Воїслав побачив золотого ланцюжка, потягнувши за який, Веданг витяг назовні важкенький трикутний оберіг з вибитим на ньому оком. До того ж ланцюжка було причеплено круглий образок, на якому було зображено кругловидого зарослого бородою старого. По колу йшов напис ішторнійським літерами, але незрозумілою мовою.
-Зівігайру, – поволі прочитав Вогнедан, не стільки очима, скільки ковзаючи кінчиками пальців по металевій поверхні, – Кхілехайні…
-Святий Кілені, – здогадався Веданг, – цього чоловіка чи-то звали Кілені, чи-то він просто мав святого за покровителя, як-от я ношу оберег Бога Грому.
-Мейдист? – спитав Вогнедан непорозуміло, – і раптом розбійник?
-Мій принце, – лагідно сказав Дракон, – доводжу до вашого відома, що ми вже добрих дві сотні літ воюємо з мейдистським Ішторном… А у Зелеміню поміж розбишаками повно осіб з ось такими трикутничками. Зазвичай це іноземці, але трапляються і…
-Рибка не був мейдистом, – сказав принц, роздивляючись образок.
-Рибка був божевільним! – пирхнув Веданг, – як і пан Вербинський… Але тут, милий брате, є велика ріжниця. Ельберієць може зсунутися з глузду, а може і не зсунутися, але мейдисти є божевільними геть усі.
-Як ти вважаєш, він ельберієць? – спитав принц.
-Хтозна, – мовив Веданг придивляючись, – Кругловухий… В Чорногорі трапляються такі хлопці, трохи схожі на гаррасців з виду. Я думаю, що це все таки наша погань, бо малоймовірно, аби ішторнійці забралися аж сюди.
-Ходімо, обдивимося другого, – запропонував Вогнедан з несмаком. – тільки заберемо мечі у наших захисників.
-Атож, – мовив Веданг задоволено, – з цих дітлахів будуть воїни… Тільки їх ще треба навчити рухатися перебіжками…
-Ні, вони йшли правильно, – заперечив Вогнедан, – але Войко не має нічного зору і тому наступив на гілку.
-Цей виродок серед кругловухих, – пробурмотів Дракон, маючи на увазі вбитого, – трохи не нанизав хлопчиська на стрілу, як рибку на острогу.
-Вони з приятелем трохи не зробили це зі мною, – мовив Вогнедан, – якби не ти… Мої яблуні осиротіли б…
-О, – сказав лагідно Воїслав, – я завжди до ваших послуг…
Пажі сумирно сиділи біля пологу намету не знаючи, чи дуже сердяться молоді вельможі. Юнаки взяли у них зброю, ще раз порадивши сидіти на місці, а Воїслав дав своєму Тополині ножа вбитого розбійника, аби хлопець почував себе впевненіше. Вогнедан же доручив Світляну охороняти трофейні лук зі стрілами. Зробивши ці розпорядження, юнаки повернулися до того місця, де Вогнедана трохи не зачепило стрілою.
Воїслав вклав другого стрільця ударом ножа поміж лопаток. Удар був самий розбійничій, з тих, що вживали вивідачі на Зелемінському прикордонні. Чоловік лежав обличчям до низу, лук зі стрілою валялися поруч. В тулі було ще чотири стріли, і він зсунувся набік. Вбрання на вбитому було таке ж саме безлике, але гірше якістю і брудне неймовірно. Віднайшовся й мейдистський трикутничок з міді на засмальцьованому шнурочку. Поруч бовтався образок з зображенням крилатого лева – вірного супутника Святого Мейді.
-Слуга того пана? – спитав сам себе Воїслав, – це ж як треба збідніти, щоб виходити на велику дорогу разом зі своїм підданцем…
-Яке тут найближче велике місто? – мовив Вогнедан, – а ну згадай?
-Косава, – сказав Веданг, – Косава Помаранчева… Так її звуть на відміну від Косави Жерделевої, що у Квітані. Тільки це не місто, так… містечко. Однак, у ньому є суд… Принаймні – має бути, бо великих міст, як от Радин а чи Дубно, в долині немає.
-На світанку, – озвався Вогнедан, – вирушиш верхи до Косави і приведеш варту. Я не хочу посилати пажів, мені і досі невтямки, як я наважився послати Світляна повз той клятий яр, хоч би і вдень. Ніхто не знає, скільки тут блукає волоцюг, які…
-Слухаю, – мовив Дракон, – і виконаю…
На світанку Веданг осідлав Красеня і помчав безлюдною лісовою дорогою.
Косавська варта з’явилася, коли сонце вже піднялося доволі високо, але раніше, ніж опівдні. Попереду на міцному конику їхав суддя Косави – вродливий кароокий дивний з дрібної шляхти. За ним поспішали озброєні воїни міської варти.
Суддя обдивився Вогнедана з помірною цікавістю і сказав:
-Панове – боговладські шляхтичі, і бажають зберегти свої прізвища у таємниці… Я змушений буду вас просити їх відкрити, тільки якщо справа дійде до відкритого розгляду скоєного замаху в суді Косави. А тепер прошу розповісти ще й вас – що тут трапилося.
Вогнедан оповів свою нічну пригоду і провів суддю від одного тіла до іншого. Вартові Косави мов хорти розсипалися по лісі, вишукуючи ще якихось слідів.
-Дуже загадкова історія, – мовив врешті суддя, – нічний напад з метою вбивства… Не пограбування… Дивно… У нас такого не траплялося вже давненько. Грабувати – грабують, в тому числі й на лісовій дорозі. Ловимо… Років зо три тому був випадок… А так – лише дрібні крадіжки у місті і по селищам. І безкінечні земельні позови. Може моє панство таки відкриє мені свої прізвища і мету мандрівки?
-Цей напад, – мовив Вогнедан, – напевне нічим не зв’язаний з метою нашої мандрівки. І навряд чи зв’язаний з нашими особами. Через певні обставини ми змушені були виїхати зі столиці швидко й поспішно, і тому… І хоча ми рухалися, не поспішаючи, вважаю неймовірним, щоб ці люди полювали саме на нас…
-Панство так вважає? – лагідно спитав суддя, – а ось подивіться-но сюди…
Вогнедан з Воїславом бачили зброю розбійників лише вночі і більше роздивлялися самих розбишак, ніж їхні стріли. І тому вони зі здивуванням втупилися в стрілу, яку суддя підібрав поруч з вбитим «слугою».
-Оце мало пронизати вам серце, – мовив суддя, – ці люди підготувалися до полювання.
Гостряк стріли відблискував сріблом. По держаку виднілися видряпані ножем перші слова мейдистської молитви.
-Мова ельберійська, – сказав суддя, – переклад Святих Писань – Хешта Рисі, зелемінця.
-Інші стріли такі самі? – спитав Воїслав нашорошено.
-Ні, – мовив суддя, – таких всього чотири, разом з цією. І, я певен, ще три валяються у лісі. Сім стріл… Їх мали освятити у храмі, навіть якщо збиралися впоратися одною. Вони були і у пана, і у слуги, якщо це дійсно пан і слуга.
-Це доводить лише, – зітхнув Вогнедан, – що поганці полювали на дивних… В негожі часи ми живемо – нещодавно у Веданзі теж об’явився мисливець за вухами.
-Ці панове, – лагідно мовив суддя, – полювали на одного, чітко визначеного дивного… Ви не дочитали молитву.
-Хай помагає мені Бог, – почав розбирати Веданг, піднісши до очей стрілу, – і вуста його, Святий Мейді… Націлена в серце Даміяна…
-Даміян, – сказав суддя, – є демоном криги і льоду… А ще так називають в Ішторні Повелителя Святослава… І я насмілюся вам нагадати, ваша ясновельможносте Вогнедане, стару приказку дивних – моє дитя є моїм серцем…
Вогнедан взяв стрілу з рук Воїслава. Довго дивився.
-Вони помилилися, – мовив врешті. – у Повелителя Святослава немає серця.
-Я змушений, – мовив суддя, немовби не почувши, – прохати вас відвідати мою скромну господу, і погостювати, аж поки не закінчиться попередній розгляд справи.
-Коли урядовець прохає, – ледь усміхнувся Вогнедан, – мандрівний шляхтич змушений погодитися. Оскільки ви все одно здогадалися, хто я, в подальшому укриванні імен немає сенсу. Я – Вогнедан, син Святослава, а мого приятеля звати Воїславом Ведангським. Ми їдемо до Чорногори з волі Повелителя.
-Запрошує ж вас, панове, – церемонно вклонився суддя, – урядовець Косави Помаранчевої, шляхтич Велимир Косач. Прошу згортати табір і рушати з нами. Вбитих вами істот ми доправимо до міста пізніше, бо їх має обдивитися лічець суду.
Табір було згорнуто дуже швидко, і молоді шляхтичі вирушили дорогою в оточенні косавської варти. Вогнедан розумів – суддя боявся, що в лісі гуляють приятелі вбитих «істот» і намагався захистити наступника трону, справедливо вважаючи, що тимчасова батькова немилість ніяк не вплине на його, Вогнедана, статус. Пажі трюхикали за вельможами на своїх конячках, збуджені пригодою та власною хоробрістю.
Косава потопала в помаранчевих садах, цілком виправдовуючи свою назву. Долина жила заможно – цукати та інші солодощі з цих країв йшли до столу найвишуканіших вельмож Острівного королівства і того ж Ішторну, не говорячи вже про Белат, та країни на схід від нього. Про те, що ласощі вироблено руками ідолопоклонників, поштиві прихильники святого Мейді намагалися не згадувати.
Суддя проживав у вишуканій невеличкій садибі просто біля урядового будинку. Вогнедан одразу ж оцінив і його затишний садочок з малесеньким штучним водоспадиком, і кімнати для гостей, прикрашені тканими гобеленами, на яких танцювали поміж деревцями духи лісів. Обід, поданий просто в садовій альтанці, куди суддя запросив приятелів, опісля того, як надав їм змогу вимитися, був смачним, а господиня, юна пані Роса не поступалася у бесіді жодній пані з Боговлади. Так, принаймні, заявив Веданг, котрий вважав своїм обов’язком говорити милі слова всім гарненьким жінкам, з якими йому доводилося знайомитися.
Два дні пройшли в подібному солодкому неробстві. На третій день суддя нагадав двом друзям про необхідність поговорити про досить неприємну причину їхнього знайомства.
Вони влаштувалися неподалік водоспадику, який наповнював повітря прохолодою. Пан Велимир приступив до неприємної частини розмови, попередньо вибачившись за огидні подробиці, які він буде змушений оповісти.
-Мої воїни прочесали ліс, – говорив суддя з данадільською протяглою вимовою, – знайшли у вибалку двох коней, сплутаних, але осідланих. Упряж на конях з тієї, що виробляють в Чорногорі. З речей – лише найнеобхідніше. Огляд небіжчиків показав, що ці особи належать до поширеного на Прикордонні змішаного ельберійсько-гарраського типу, котрий виник під час масової втечі гарраських язичників з Ішторнійської Імперії перед самим Пришестям. Тобто, чи є ці люди ельберійцями сказати важко. На жаль, шановне панство, змінення не залишило зовнішніх ознак у кругловухих, і ми маємо покладатися лише на доволі непевні ознаки духу, за якими, звичайно ж, не визначиш належність до нашого народу вищезгаданих загиблих істот.
-А якщо ельберієць є несповна розуму? – з цікавістю запитав Веданг.
-Саме такі випадки я маю на увазі, коли говорю про непевність, – охоче пояснив суддя, – з нами, дивними, легше, хоча… Зовнішні ознаки дивного дозволяють швидше знайти злочинця, але не з’ясувати мотиви злочину. Ми звикли все пояснювати божевіллям, але… Ось, наприклад… Хоча всі чомусь впевнені, що у нас тут вже сотню років нікого не грабували, три роки тому на лісовій дорозі, якою ви, панове, мандрували, з’явився розбійник, котрий зупиняв проїжджих шляхтичів і пропонував кожному поєдинок на смерть. Перемігши супротивника, цей пан забирав його меча і зникав у лісі. Оскільки він нікого не вбив…
-Ви хочете сказати, – зацікавився Вогнедан, – що грабіжник бився лише до першої крові? Я щось чув про справу Збирача мечів…
-Декількох осіб було поранено серйозно, – сказав пан Велимир, – але не загинув жоден. Всі оповідали про замаскованого бандита в чорному, ми обшукали всю долину, перетрусили зброярні, і ятки зброярів, сповістили Ігворру, і там… Словом ми шукали особу, котра мусила мати зиск з цієї оборудки. І лише наприкінці мені прийшла до голови думка перевірити фехтувальні зали.
-Розбійник був учителем фехтування? – спитав з цікавістю Веданг.
-Розбійниця була його дочкою, – відповів суддя спокійно, – оскільки батько, котрий походив з дрібної шляхти, хотів вигідно видати її заміж і намагався виховати витонченою панночкою, вона таким чином намагалася довести своє право на самостійне життя. Дівчина знімала будиночок в Косаві, де й тримала своє приватне зібрання мечів. Звинуватити її в грабунку ми не могли – адже переможець в поєдинку має право на зброю супротивника. З іншого боку – вона змушувала супротивників до поєдинку погрозами і насмішками…
-Оце так панночка! – мовив Дракон зі щирим захопленням, – я можу з нею познайомитися? Сподіваюся, що її не затримали в ув’язненні надовго – адже це так красиво – бій на лісовій дорозі, при місяці уповні… З красунею… Навіть якщо вона одягала маску – супротивник мав відчути її стать і вроду!
-Ви з нею знайомі, – ґречно всміхнувся суддя, – це моя дружина. І ви праві, княжичу, це дійсно було красиво… Настільки красиво, що я не зміг розлучитися з переможеною. Я зоставив у себе і свого меча, і її…
Вогнедан тихо засміявся. Він знав, що мрією Веданга було закохати у себе якусь войовничу панночку. Але в Дракона чомусь закохувалися лише ніжні квіти поміж дівчат, на зразок Вишні Ставської.
-Взагалі, – продовжував суддя, – злочини збирачів доволі таки розповсюдженні в наших краях. Як от наприклад справа Нефритового Злодія. Він крав лише лоянські вироби з нефриту, досить дорогі, але не для збагачення. Він їх збирав… І мг годинами сидіти вдома і крутити в руках улюблену річ. Назвати його божевільним важко – цей міщанин розумно вів справи своєї майстерні і був досить заможним. Але бідолаха не міг жити без оцих своїх іграшок. Коли ж я запитав, чому він не спробував купувати статуетки, злочинець відповів, що куплена річ втрачає половину своєї чарівливості.
-А що ви ще можете сказати про нашу справу? – спитав Вогнедан.
-Дуже некрасиву, хоча й невиняткову річ, – мовив суддя, – мій принце, вас хочуть позбутися. У Боговладі є особа, зрадник, який і послав гінця до відомих йому фанатиків, котрі, напевне, прагнуть помститися Повелителю Святославу за загиблу Гралуну. Помститися якщо не йому особисто, то через вашу загибель. Оскільки ви їхали не поспішаючи, то гінець легко міг вас обігнати ще кілька днів тому.
-Зрадник, – пробурмотів Воїслав, – Боги мої, як огидно.
-Стережіться, панове, – підсумував суддя, – я, зі свого боку, дам вам супровід до Ігворри. Або, принаймні, до виїзду з долини, – додав він, глянувши, як Вогнедан незгідно стис вуста., – я розумію, що на заслання не їдуть з почтом, але тут справа йде про ваші життя… Зі свого боку я відправлю до Боговлади звіт про цю подію, і сподіватимусь на ваше швидке повернення до боговладських садів.
Супроводу з Косави друзі позбулися лише при виїзді з долини. Воїни відсалютували їм мечами і вирушили у зворотній шлях. Далі дорога лежала через передгір’я, поміж зелених невисоких холмів. На обрії забовваніла синя смужка, котра зростала з кожним днем шляху. Юнаки, звірившись з мапою, визначили, що їдуть вже землями Чорногорського князівства. Вони все ще стереглися, і ночами вартували по черзі. Але лиха пригода вже почала віддалятися і у відстані, і у пам’яті.
Пані Роса передала молодим воїнам по гаптованій хустині і подбала про те, щоб їхні дорожні торбини потовстіли від пиріжків, сиру і фруктів. Воїслав розважав потиху, як судді вдалося приручити войовничу красуню.
-А взагалі-то, – сказав нарешті, – жонам лише одного потрібно – заміж. Можливо, вона якраз і хотіла, аби її переміг саме суддя. Пан Велимир є писаним красенем, не дивно, що панночка йому піддалася.
Вогнедан же все думав про невдалих вбивць і про боговладського зрадника. Про його висилку знали лічені особи… Зрадник мав знати, яким шляхом вони вирушили, тут таки відправити гінця до якогось мейдистського кубла у Чорногорі… що само по собі малоймовірно – адже Чорногора вважалася оплотом Давньої Віри. Або зрадник послав не гінця, а оцих двох істот, котрі проживали у Боговладі… Столиця велика, двоє непевного вигляду людей могли й не звернути на себе увагу – в місті було багато чужоземних торговців, і ці особи могли зійти за охоронців товару. Молитва… Молитва в Зелемінському перекладі… Він, Вогнедан, читав Повчання Святого Старця ішторнійською мовою, але книга, яку він взяв з батькової книгозбірні, мала й ельберійський переклад, зроблений ченцем – ішторнійцем Соггорі Дарто, доволі неоковирний і грубий. Тому принц і волів читати Повчання, чужою мовою, аби не бути дуже враженим нівеченням рідної йому мови поштивим іноземцем. Але був ще один переклад, ельберійця-мейдиста родом з Зелеміню. Переклад цей був сповненим словесних красот і тому вважався серед вірних Трикутнику (так бо іноді називали себе мейдисти) трохи не єретицьким. Ота фраза на стрілі в перекладі ішторнійця звучала б так: «Бог мені у поміч, і святий Мейді, котрий говорив голосом його…» Хешта Рись же перекладав з такою вправністю, що кожне речення книги трохи не римувалося з наступним.
Якби боговладський зрадник послав гінця до якихось чорногорців, або іноземців, котрі причаїлися у Чорногорі з метою помститися роду Вогняних Ящерів, то вони наготували б стріли, освятили б їх у церкві ( на всю Чорногору мейдистський храм лише один, і той в Ігворрі – чи не занадто ризиковано освячувати там знаряддя вбивства?) і вирізали б на стрілі слова молитви в освяченому Духовним Орденом Ішторну перекладі… Або – якщо це й справді месники за Гралуну – просто ішторнійською мовою.
А якщо ці двоє проживали у Боговладі? Або приїхали до столиці з Зелемінського прикордоння? Чорногорська упряж на конях? Її легко придбати на Боговладському ринку, бо вона вважається найкращою серед кінської збруї.… Відсутність речей для довгої мандрівки? Вони з Воїславом теж їдуть не з обозом, а двоє розбишак можуть ночувати й без намету, а харчуватись чим пошле Бог та Святий Мейді. І, найголовніше – речення у перекладі Рисі. Тобто, мейдизм ці двоє сприйняли явно не від ішторнійських проповідників.
Зелемінь… Зелемінь… Чи не бажає хтось відвернути увагу розшукувачів від справжньої причини замаху? Чи не хоче хтось, аби вбивць прийняли за ішторнійських месників? І чи не зветься цей хтось княжичем Лемпартом Зелемінським?
«Яка вигода йому наймати на мене вбивць? – міркував Вогнедан, похитуючись в сідлі, – навіщо? Він і так домігся чого хотів – мене вислано на Прикордоння на невизначений час. Сам він має виїхати до Чорногори десь за місяць. Навчатися… Це означає, що Влад Пард відправить нашого здорованя до якоїсь фортеці на перевалі, і там шляхтич з роду Дрембичів, а чи Гридів ганятиме його доти, доки цей панок не схудне, і не стане схожим на ельберійця, принаймні ззовні.
То ж для чого пану Лемпарту мене вбивати? Ми можемо навіть не зустрітися – Чорногора велика. І вигоди йому в тому ніякої, хоча князь Володар, його батько, є братом у перших Повелителя Святослава. Нехай у Вогняних Ящерів та у Ведангів не залишиться синів, але Влад Пард має їх аж трьох, до того ж старший його син, Владияр одружений з дочкою Повелителя…
Влад Пард… Влад Пард, в жилах якого тече кров Ведангів… Влад Пард, котрий матиме онука крові Вогняних Ящерів…»
-Отак, напевне, й божеволіють, – сказав Вогнедан вголос.
-Що, милий брате? – озвався Воїслав.
Тільки що я незаперечно довів самому собі, що вбивць до нас підіслав князь Влад…
Воїслав зітхнув і мовив заспокійливо:
-Від подібних пригод почнеш підозрювати навіть власних пажів. А я вважаю, що з того часу, коли у Боговладі з’явився цей напівварвар Драган, все у нашому житті пішло шкереберть. Якщо вже нас не вислали на Зелемінське прикордоння за оту історію з Рибкою, то далі все мало владнатися, особливо опісля змагань, які ти чесно виграв…
-О, не нагадуй, – мовив Вогнедан, – мене морозить від самого слова «вишня». Але…
«Опалий білоцвіт
Несе вода…
Даремно я прийшов весну шукати –
У горах теж
Закінчилась вона…»
Однак все ближче і ближче верхи Чорногори…
-«Як не журись,
Весну не зупинити!
Вона відходить,
А шляхи назад
Серпанок весняний перегородить.»
Та гори прекрасні і літньої пори – миттю відповів Дракон, радий, що приятель знову почав віршувати.
Щодня далекі гори на обрії присувалися все ближче, і приятелі склали безліч віршів про них, і про літо, що надходило. І ось, нарешті, вони виїхали на звивистий шлях, який і привів юнаків за кілька день до брами Ігворри.
Перед цим юні воїни радісно пізнавали знайомі з малюнків обриси гірських вершин. Яв-гора, на схилі якої розмістилася уступами Ігворра… Розрада – гора… Триглава гора…. Соколина гора… Чорна гора… І от тепер, проминувши браму, вони поволі їхали вулицями Нижнього Міста, підіймаючись все вище – до Високого Замку.
Вогнедан гадав, як-то зустріне його князь Влад. Про володаря Чорногори оповідали всілякі історії. З усіх Трьох Родів йому пощастило найбільше – дві княгині Мальва та Ясмина мали кожна по двоє дітей, і чорногорець пишався трьома синами та донькою. А відважну, в чомусь нестриману натуру, Страж Прикордоння успадкував від матері з роду Ведангів. Злі язики оповідали, що близнючки Троянда і Ружа, які породили на світ Повелителя Святослава та князя Влада, всю вагітність дивилися: одна – на шматочок криги, а друга – в полум’я комину. Влад Пард, нібито, був страхітливо нестриманим і терпіти не міг отих недомовок і замовчувань, якими оточувала себе боговладська знать. Він пишався, що завжди і всім говорить правду у вічі, не любив поезії, вважаючи її словоблуддям, з музичних інструментів володів лише чорногорською гітарою, але тут йому вже не було рівних, співав лише народних пісень і взагалі поводився, наче людина. При чому навіть пишався цим. Улюбленою його примовкою було: «Де вже нам, дикунам чорногорським…»
Про дивацтва свого свекра багато писала до брата Біла Ружа. За її словами, коли вона зробила звичаєвий уклін у три кроки, незносний князь Влад заявив голосно, що вона вистрибує, наче лоша на припоні… Свого сина Владияра, котрий намагався поведінкою бути схожим на боговладця, висміяв, сказавши, що рудих не пускають ні до високого зібрання, ні навіть до мейдистського раю. Коли Біла Ружа спробувала влаштувати поетичні змагання для знаті Ігворри, князь прийшов на них з гітарою, розташувався посеред зали і красивим голосом проспівав не дуже пристойну горянську пісеньку про юнака, котрий заблукав у хуртовину, а у випадковій хатині, куди його пустили на нічліг, переплутав поночі матір з дочкою…
Словом, принцу було дуже цікаво, чи насправді Третій Дракон є таким розбишакою, а чи то в ньому говорить якась давня кривда… І тому, зупинивши коня біля брами Високого Замку, юнак не назвався охоронцям, аби не підняли галасу, а мовив лишень, що вони з Боговлади і приїхали у справі до пана князя.
Охоронці, котрі нудьгували біля відчиненої за денним часом брами, трохи підтягнулися перед заїжджими вельможами, високе походження яких не могла скрити скромна дорожня одежа і вимовили звичаєве:
-Просимо та ще й припрошуємо… Завітайте.
У дворі такі ж самі ввічливі гридні прийняли у подорожніх коней, і приятелі, в супроводі пажів рушили за одним з них до зали замку.
Ще на початку довгої кам’яної галереї юнаки почули крик. Кричав безперечно дивний – голос був переливчастий з тою співучою протяглістю, що була характерною для Вогнеданових однокровників. Але шпетив цей голос когось з чисто людським запалом.
-Можливо, ми невчасно? – спитав у гридня Вогнедан.
-Та то пан князь навчають молодших синів, – спокійнісінько відповів гридень, – тра повчити, чого ж, дуже неслухняні паничі…Оце тільки сьогодні їх привезли з фортеці Лелег. Нині тим верхом, поміж гребенями Триглавої, хтіли пройти якісь підозрілі люди… Сутички там були… Неспокійно. А молоді паничі втекли під руку Дзвенислава Лелега, бо їм закортіло повоювати. Нині пан князь дає їм прочуханки, і варто…варто… Абисьте слухали татка. Але вам то не завадить, ні…
Синів княжих, як знав Вогнедан, звали просто: Владияр, Владислав, Владан. «Прочуханку», очевидячки, отримували Владан з Владиславом, бо Влад завзято шпетив дурних хлопчисьок, котрим не дорогі власні голови і ставив їм за приклад брата Владияра, який ніколи… На що хтось з малих Пардів насмілився відмовити, що, аби старший брат не проміняв військові звитяги на жону, то він би…
-Вам, княжим дітям, – гримів Влад у відповідь, – повинно бути відомо, що на війні головне – послух! Я наказав вам листовно залишатися у Лелечому Гнізді, коли почалася ота біда!
-Але Дана поїхала з паном Дзвениславом, – опирався все той же хлоп’ячий голос, – коли дівчина йде на війну, чоловікам соромно сидіти вдома.
-Якщо Дана дійсно є дівчиною, то ви з Владиславом не чоловіки, а щенюки, – вимовив Влад аж з деяким задоволенням лайливе слово, – забирайтесь геть, і скажіть пану Готуру, що я посадовив вас під арешт.
-Згідно наказу, – пискнули хлопчаки одночасно.
-А не будете слухати батька, – завершив Влад прочуханку, – відішлю вас до Боговлади, у науку до Повелителя. Там будете розкривати роти лише за командою, ходити навшпиньки і за кожним словом багатозначно мовчати. А окрім того, Повелитель віддасть вас до рук свого витонченого синочка, і Принц Яблуневого Саду буде займатися з вами віршуванням по шість годин на добу. А то є такий випещений паничик, що може зомліти від самого запаху кінської збруї і вигляду оголеного меча! І от такому віршомазу в шовках та єдвабах ви будете змушені коритися до повноліття.
-Ой, та-ату, – голоси малих Пардів затремтіли, наче одночасно заспівали скрипка з віолою, – бу-удь ла-асочка… Ті-ільки не це-е…
-Геть під арешт! – рявкнув Влад ще суворіше, і з розчинених дверей Великої Зали прудко вибігли на галерею двоє хлопчиків десь одного віку з пажами молодих боговладців. Вони неслися так прудко, що трохи не збили з ніг гостей і ввічливого гридня.
-Що, паньство? – лагідно спитав вояк, – отрималисьмо?
-Пане Росаве, – відповів трохи старший хлопчак, – ми маємо знайти пана Готура, аби він посадовив нас під арешт.
-Начільник оборони у вояцькому житлі, – сказав гридень, – перевіряє зброю…
-Тоді ми миттю, – мовив хлопець, – бо татко ще передумає і насправді вишле нас до столиці, а там, говорять, не можна чхнути без трьох уклонів. Подивіться лишень на братову жону – вона ж говорити не вміє інакше, як якимись загадками. І Владияра зіпсувала – це ж він нас і здав… Ми з ним більше не розмовляємо.
-І ще! – гукнув з зали князь Влад, – сидячи в арешті напишіть вірша про гори влітку. І доброго вірша, інакше я вас таки відправлю до Данаділу.
Хлопці виструнчилися і миттю здиміли з галереї. Воїслав раптом розбишацьки блиснув очима і провів рукою по обличчю. Тоді ковзнув долонею по лицю свого принца.
-Що ти робиш? – спитав Вогнедан, озираючись на гридня, але той не дивився в їхній бік, а стежив поглядом за малими княжичами, котрі неслися двором, наче обпечені.
-Мою ману, – сказав Воїслав, – не пробити і Владу. Я випробував її на рідному батькові, і Чорний Дракон мене не пізнав. Волхв Радимир, мій навчитель, говорить, що у мене особливий хист і сила, бо зазвичай дивні бачать крізь ману справжнє лице. Ось і випробуємо це на чорногорцеві – проб’є чи не проб’є.
-Добра думка, – сумовито всміхнувся Вогнедан, – якщо мною тут лякають дітей, то…
-Ти будеш зватися паном Мирославом Вишневським, – прошепотів Дракон, оглядаючись на гридня, – а я – Стражиславом Вишенським. А вигнано нас за поєдинок до першої крові просто на очах у Бранибора. Повелитель мовив, нібито, що, якщо нам так кортить воювати, то Прикордоння якраз підхоже для цього місце.
-А пажі? – спитав Вогнедан, оглядаючись на Світляна з Войком.
-Зараз їх ніхто не розпитуватиме, – хмикнув Веданг, – навіть в такій глушині повинні дотримуватися правил пристойності. А згодом…
-Прошу, панове, – сказав гридень Росава у спини обох шляхтичів, котрі намагалися до нього не обертатися.
-Дякуємо, – сумирно мовив Воїслав, – ми вже заходимо.
Влад Пард давав нагінку синам, сидячи біля високого стрілчатого вікна у дерев’яному кріселку. На прибулих він глянув одним оком з помірною цікавістю. Біля ніг князя дрімав, ткнувшись головою в лапи, білий пард – тілоохоронець.
-А, – сказав князь, – боговладці… Бачу це по ваших обличчях, на яких застиг вираз огиди в межах пристойності.
-Ваша ясновельможносте, – вимовив Веданг, котрий взяв на себе спілкування з чорногорцем, – дозвольте відрекомендуватися…
Влад, котрий сидів до них боком, наче дивлячись у вікно, обернувся. Одне око чорногорського князя було затулене гаптованою перев’яззю. Вогнеданове нове лице-машкара не зрадило його почуттів, але він трохи здивувався – чому сестра ніколи не писала, що…
-Засланці, – зітхнув Влад, – і що ж ви накоїли, дитинчата? Занадто голосно розмовляли на балі?
-Мене звати Стражиславом Вишенським, – продовжував Дракон незворушно, – з тих Вишенських, що мають у гербі гілку вишні, а гасло наше звучить так: «Коротка, але прекрасна мить…» Мій же приятель, котрий від шаноби і встиду втратив голос, зветься Мирославом Вишневським, з тих Вишневських, в гербі яких квітуче деревце, а гасло…
-Досить, – буркнув Влад, – за що вас вислано?
-Мій приятель, – все тим же вкрадливим голосом мурчав Веданг, – походить зі старшої гілки нашого спільного роду і є чистокровним. Я ж походжу з дрібної шляхти, і моя мама є доброго людського роду, який віддавна живе у Данаділі. І якось мій приятель і родич зробив мені зауваження, щодо запаху…
-Досить, – мовив Влад з несмаком, – далі можете не оповідати. У вашої дурної бійки були свідки, і тому…
-Саме так і сталося, – підтвердив Веданг, – тому мій друг і родич досі не може отямитись від сорому. Адже він не тільки скривдив мене – він мене ще й поранив…
-Гаразд, – ледь всміхнувся Пард, – чогось подібного я й очікував. Тільки боговладці можуть вийти на іграшковий двобій з такої дурної причини. Розміщайтеся в кімнатах для гостей, а я ще подумаю, що з вами робити.
Обидва приятелі вклонилися і граційно випливли з зали на галерею, де їх терпляче очікували Світлян з Войком.
-Мені здається, що це зле, – мовив Вогнедан стиха, – нам не вдасться довго берегти таємницю. Мою ману постійно потрібно підновлювати, ну і… Обдурювати особу, яка надала нам притулок…
-Милий брате, – мовив Воїслав урочисто, – його ясновельможність обдурює власних синів, запевняючи їх в тому, що ти є розпещеною істотою, здатною тримати у руках лише пензлика для писання. От ми і доведемо, що це не так. А машкара потрібна для того, щоби наші досягнення оцінювали неупереджено. Адже ти занадто схожий на Повелителя, а на мене варто лише подивитися, щоб зрозуміти, що я з Гнізда Драконів. Відкриємося ми лише Білій Ружі, і зробимо її нашою спільницею. Їй теж напевне несолодко мати за свекра такого грубіяна.
Пана Росави вже не було на галереї, тому друзі взяли собі за провідника іншого гридня, і той провів їх до невеличкого дворику, куди виходили двері спочивалень. У дворику росла одним – єдина вишенька, яка – на диво – ще цвіла, хоча був вже початок літа.
-Сумна чарівливість, – зітхнув Веданг, – але не дивись на неї брате. Хоча ми нині і Вишневські-Вишенські , але вишні у нас є забороненою темою для розмов.
Вогнедан усміхнувся і промовчав. Воїслав тим часом зібрав пажів і розповів їм про те, що вони нині є на службі у зовсім іншого панства. Хлопці заусміхалися – таємничість була їм до вподоби.
-Переодягнемося, – сказав Веданг, – і підемо привітаємося з Білою Ружею. От вона спершу здивується, побачивши Мирка і Стража… А ще більше здивується, коли почує нас…
Тож засланці перевдяглися в скромне вбрання зі світло сірої матерії і послали Войка доповісти князівні Пард, що дозволу її побачити прохають двоє нікчемних осіб, котрі змушені відбути зі столиці з причин, про які не говорять вголос. Швидко Войко й прибіг назад з сувійчиком паперу. Вогнедан тут таки розгорнув його і побачив знайомий почерк сестри:
«Із давньої столиці навіть пташка
Мені милує око,
А тим більше
Хотілось би почути голос вітру,
Що звідти прилетів…»
Скуштувати напою з гірських трав можуть навіть особи, чиє вбрання втратило колір..»
-О, Біла Ружа, – ніжно сказав Вогнедан, – все така ж вишукана й добра… Це через тебе, Воїславе, я не зміг відправити їй належного письмового попередження.
-Тим веселішою буде несподіванка! – засміявся Веданг, – тож рушаємо…
Войко, котрий вже годину вивчав переходи замку, урочисто повів приятелів до покоїв доньки Повелителя, а нині – князівни Пард. Вогнедану було трохи незручно – як не пишався його друг своїми здібностями, але досить було їм зустріти волхва, а чи домашнього жерця родини Пардів… Однак, назустріч траплялися лише гридні та вояки, котрих було багацько в стольному місті прикордонного князівства. А служниця сестри, відома Вогнеданові ще по Боговладі панна Дарина, схилилася перед ними в уклоні з милим усміхом, пізнавши в них зовсім інших осіб.
Біла Ружа, або, як її звали в Чорногорі, Пані Святославна, розташувалася на канапці біля невеличкого чайного столика. Вогнедан трохи не забув вклонитися, як мав це зробити Мирко Вишневський перед своєю принцесою. Воїслав же проробив це з невимовною граційністю і м’яко опустився до кріселка, на які їм вказала вельможна пані.
-О, Мирославе, – вимовила молода жінка, – я вас не пізнаю… Де це ви втратили вільність рухів? Чи ви почали боятися мене?
-Моя пані, – відповів Вогнедан своїм ніжним голосом, про який у Боговладі говорили, що він є другою флейтою принца, – страх осліпнути перед видовищем вашої розквітлої вроди скував мої рухи, але на щастя не позбавив вміння говорити…
-О, ні…, – стиха мовила Святославна, – а той, другий… Це ти, Воїславе?
-Так, моя принцесо, – озвався Дракон, – воістину ви дивитеся вглиб речей…
-Що сталося? – спитала жінка затривожено, – чому?…
-Люба сестро, – відповів Вогнедан, – нашому батькові здалося, що повітря боговладських садів недостатньо чисте для моїх легенів, тому він відправив мене подихати солодким повітрям верхів Чорногори.
Донька Воїдани поволі підвелася з канапи. Юнаки з задоволенням стежили очима за її тоненькою постаттю у сукні, гаптованій боговладськими узорами коловрату по рукавах та подолу. Біла Ружа поєднала в собі вроду обох правлячих сімей, успадкувавши від Ведангів чорні бездонні очі, а від Вогняних Ящерів – ніжні риси матово-білого обличчя і твердий, аж різьблений, обрис вуст. Вогнедан подумав собі, що Парди трохи помиляються, вважаючи його сестру такою собі розпещеною квіткою з палацового саду. Цікаво, чи розділяє їхню помилку Владияр? Вогнедан бачив зятя лише раз – на весіллі сестри, і тому не міг про нього сказати ні доброго ні злого, а Біла Ружа уникала писати про свої з ним стосунки, задовольняючись ледь насмішкуватими описами люб’язного свекра Влада.
-І яким був привід? – спитала нарешті. – мама описала мені в листі історію мисливця за вухами, але вона вважала, що вас з моїм братом у перших прощено і, як говорять ішторнійці, розгрішено.
-Приводом був ще один мій родич, – вимовив з несмаком Вогнедан, – брат у других, син князя Володаря.
-Ти поєдинкував з Ольгом чи з Яровитом? – зацікавлено спитала Святославна.
-Ні з тим і ні з другим, – відповів юнак, – а зі старшим Володаревичем, з Лемпартом…
Біла Ружа притулила пальця до вуст і нечутно ковзнула до дверей.
-Так, Дарино, – сказала стиха, – дай мені тацю…
Пані повернулася з невеличкою тацею на якій стояв чайничок і три чашечки. За нею Войко, гордий з незвичних доручень, вніс ще одну -тацю з зацукрованими фруктами.
Яке миле дитя, – ніжно говорить Ружа, і Войко, котрий є зовсім не «милим дитям», а великою шкодою, за що свого часу і був відібраний княжичем серед десятка юних воїнівців, опускає довжелезні вії, що могли б прикрасити лице і будь-якого дивного, та говорить:
-Побачити лице вельможної Святославни є честю для ельберійця…
-Чемне дитя, – говорить жінка, – побудь, дитино, з Дариною у передпокої і сповіщай нас про всіх відвідувачів. Краще сядь за завісою, котра…
-Зрозумів, ясна пані, – мовить Войко і щезає, мов тінь.
-То невже, – запитує жінка, розливаючи по чашечках напій, що пахне незнайомими травами, – князь Володар таки наважився відрекомендувати Боговладському Двору своє чудовисько? В жіночих покоях говорили, що це дитя є попередженням всім ельберійцям, котрі паруються з незміненими…
-Ні, люба сестро, – відповідає Вогнедан з усміхом, – княжич Лемпарт не є чудовиськом. Якщо він трохи схудне, то навіть зможе зійти за вродливого юнака… Він просто трохи заміцної статури, до того ж розповнів, ну і є занадто білошкірим… Такі особи часом трапляються і серед…
-Альбінос, – здогадується Святославна, – ну це таки дійсно той випадок, коли на чудовисько чоловіка перетворили не чари, але чутки. І що мій брат не поділив зі старшим Володаревичем?
-Вірша про вишневий квіт, – відповідає Вогнедан з легким усміхом, але перенесений біль ще звучить в його голосі, – я приготував його на Великодні змагання…
-Йому не сподобався твій вірш? – здивовано зводить брову молода жінка.
-Навпаки – сподобався аж занадто…
-Княжич Лемпарт, – стиха втручається Воїслав, – вкрав у принца чернетку його вірша… Вогнедан є таким добрим поетом, що за перемогу змагалися не два ріжних твори, а вірш зі своєю чернеткою.
-Але ж подібні випадки має судити Повелитель…, – говорить Ружа, пропонуючи фрукти до чаю.
-Повелитель і розсудив, – говорить Вогнедан з гіркотою, – оскільки зелемінець, за моєю ж порадою, подав вірша як заочник, то правитель присудив перемогу чернетці, підписаній провінціялом.
-І за це ти викликав Володаревича на двобій, – схиляє голову Святославна, – я розумію… Але батько мав би…
-Батько вирішив, що я зробив це з заздрощів, – знизує Вогнедан плечима, – і тому…
-О, як зле…, – мовить жінка, – але чому ви не відрекомендувалися князю Владу під справжніми іменами і у справжньому вигляді?
-Люба сестро, – всміхнувся юнак, – якщо боговладець, коли йому пропонують проїхатися до Чорногори, знизує плечима і скоряється долі, то для чорногорця висилка до Боговлади жахливіша за смерть. Принаймні так я зрозумів, коли почув, як ваш вельможний свекор сварить своїх молодших синів. Найжахливішою карою для цих гідних юнаків було б відбуття до Боговлади, де Принц Яблуневого Саду буде навчати їх віршуванню.
-О, – всміхається Ружа, – милий пан Влад… Незважаючи на всі свої примхи, він є найвитонченішим дивним в усій Чорногорі. Це нелегко відчути, але… Однак, що ви збираєтеся робити далі, мої любі родичі? Довго бути Мирославом та Стражиславом вам не можна – від Повелителя має прибути гінець з запитом про ваше перебування.
-Я думаю, – говорить Вогнедан, – це буде не дуже скоро. А тому, ми скоримося волі князя Парда, котрий, напевне, відішле нас до якоїсь фортечної залоги. Це було б найкращим виходом для мене – з деякого часу я не люблю великих міст.
-З деякого часу мій маленький братик сумує, – зітхає Ружа, – але чи не є дуже нерозважним їхати під чужими іменами до… На кордоні неспокійно…
-Нам це відомо, – говорить Воїслав бадьоро, – і саме тому…
Біла Ружа лише зітхає і відпиває з чашечки. Потім, як у дитинстві, підсовує брату вазочку з зацукрованими помаранчами.
У дворі замку, до якого приятелі вийшли опісля відвідин, вони побачили ще одну дивацьку картину. Біля одного з вікон вартівні стояв рудоволосий юнак і про щось розмовляв зі співбесідниками, яких було не видно ззовні. Вірніше – юнак мовчав, а з вікна линув обурений дует двох хлоп’ячих голосів.
– І за це, – чулося з вікна, – ти, Владияре, мусиш написати нам не по одному, а по два вірша… Що це таке – брат не дає брату відзначитися у сутичці.
– Я просто не хотів, – лагідно озвався Владияр, – щоб наші матері вдягнули подвійну жалобу. Ви й віршуєте так, як володієте мечем. Тобто – зовсім погано робите і те, і інше… Вояцьке вміння, брати мої, недарма включає в себе і вміння віршувати. Воїн, котрий знає тільки зброю – не воїн, а найманець, якому байдуже, кого розтяти цим мечем. Але воїн, котрий оспівує у розчулених рядках природу рідного краю, ніколи не віддасть ворогу своєї землі, а в дуже великій біді помре, обійнявши її, мов кохану дружину.
– А онде приїжджі з Боговлади шляхтичі, – задзвенів голосок другого заарештованого, – вони віддавали шану твоїй жоні, Владияре, бо йдуть з її покоїв. Випрохай у них для нас хоч би аркушик з дорожніми враженнями…
– Панове, – обернувся до них старший син Влада Парда, – ви прибули зі столиці? Я – Владияр Пард…
– Ми пам’ятаємо вельможного Парда, бо бачили його на весіллі нам усім любої принцеси, – миттю знайшовся Воїслав, – а от наші скромні особи вам напевне незнайомі… Стражислав Вишенський та Мирослав Вишневський…
– Здається, – примружився княжич, – я не пригадую облич, але прізвища… Це не ви тоді були пажами вельмишановного Вартислава Ведангського?
– Саме так, – мовив Воїслав з належною поштивістю, – того року якраз закінчувалася наша служба в Гнізді Драконів.
– Ви відвідували принцесу? – спитав юнак
– Ми сповістили її вельможність про наше прибуття і отримали запрошення, – сказав Веданг, – вельможна пані дуже хотіла почути про сади Боговлади…
– О, так, – мовив Владияр сумно, – сади.. Моя дружина марніє в Ігворрі наче квітка в скелястому ґрунті. Але я не маю дозволу батька відвідати Боговладу через постійні сутички на кордоні.
– До речі, про оті самі сутички, – протягнув Воїслав, – нас з приятелем вислано сюди за поєдинок, з наказом від Повелителя вжити свого вміння й сили на користь державі…
– Завтра, – сказав Владияр, – я відбуваю до фортеці Лелег, що в улоговині Триглавої. Там один з дуже зручних переходів через гори, яким постійно користуються торговці. Але нині в цих місцях ґрасує ватага чи-то розбійників, чи-то ішторнійських вивідачів, котрі намагаються боєм промацати нашу готовність до оборони. Словом, батько наказав мені особисто перевірити фортецю. Якщо небезпеки не здаються вам надмірними…
– О, ні…, – задоволено вимовив Веданг, – якраз стільки, скільки треба.

***

Князь Влад не мав нічого проти того, що двоє боговладців поїдуть до Лелегу з його сином.
-Ігворру, – сказав він наступного дня, – подивитесь, коли повернетеся з виправи. Якщо повернетеся… Вміння боговладців володіти мечем завжди викликало у мене деякі сумніви.
-Чи буде дозволено спитати у вашої ясновельможності, – лагідно мовив Веданг, – чим викликана така ваша нехіть до мешканців давньої столиці?
-Оцим і викликана, – сухо мовив князь, – поштивий чорногорець відповідає ударом на удар, а не задає питань голосом, сповненим отрути.
-Ви викликаєте мене на двобій? – невинно поцікавився Воїслав, – чи пропонуєте мені викликати вас?
-Юначе, – відмовив князь, – як вас там… Стражиславе… Я вибачаю вам лише тому, що ви є моїм гостем. Такими словами не кидаються у лігві Пардів.
-Я сповнений вибачень, – озвався Дракон аж ніяк не покаянно, – тільки дозвольте нагадати вельможному князю, що це він весь час сумнівається чи-то у нашій хоробрості, чи-то у нашому розумі.
-Бо ви мені ще не довели наявність ні того, ні іншого, – сказав спокійно князь і наказав піклуватися про своїх гостей Владияру.
Тож по обіді троє воїнів кінно вирушили до фортеці Лелег. Світляна з Войком, незважаючи на їхні протести, юнаки залишили піклуванню Білої Ружі. Сам Владияр обходився і без пажів, і без слуг.
-У фортеці, – говорив, – я приставлю до вас воїнів, які і навчать вас життю на прикордонні. Ну, а воно у нас просте, милі боговладці. Щоденні тривоги, а часом і битви, з тих, в яких не заробиш слави, а от смерть заробити можна дуже легко.
Вогнедан подумав з цього приводу, що смерть під чужим ім’ям буде гідним завершенням його невдатного життя. До цього часу все, за що він тільки не брався, приносило лише біди й розчарування. Добре Ведангу – він ніколи й нічого не сприймав серйозно. Ось і зараз щось наспівує потиху, байдужий до того, що має зватися Стражиславом Вишенським.
-Селище Лелеги, – ознаймив надвечір Владияр, коли у обох приятелів вже у головах запаморочилося від мандрів крученою гірською дорогою, – а онде, на узвишші – садиба «Лелече Гніздо». Це – маєток Дзвенислава Лелега, начільника оборони фортеці. Тут ми заночуємо, а на ранок вирушимо далі.
В Лелечому Гнізді Владияра добре знали. Його супутників управителька розмістила в двох кімнатках на другому поверсі панського будинку. Будинок цей мав дуже цікаве розташування – він був прибудований до гірської печери і наче вріс в підніжжя Триглавої. Господар разом з донькою знаходилися нині у тій самій фортеці, до якої хотіли дібратися юні Парди, і тому гості були полишені піклуванню челяді. Пані Лаванда, невеличка балакуча жіночка, оповіла Владияру з усмішкою про пригоди його нерозважних братів, котрі втекли з маєтку і трохи не заблукали у горах.
– Лелеги, – пояснив Владияр гостям, – такі ж родичі Пардам, як і Вишенські Вишневським. В гербі у них лелека на тлі сонця, що сходить, а гасло вони мають таке: «Завжди вільний». Взагалі – воля для Пардів є найголовнішим, і можливо тому наш рід…
– Не дуже любить, – мовив Вогнедан з усміхом, – самообмеження та звичаї, яких намагається дотримуватися знать Боговлади?
– Це дійсно так, – підтвердив княжич, – мій батько є тому прикладом, а рідня і піддані намагаються наслідувати князя. Дехто навіть вважає, що Повелитель нині надає отим звичаям забагато ваги… Я, звісно, не смію, але…
– Можливо дійсно…, – відповів Вогнедан, а Веданг здивовано глянув на друга. Засуджувати батька при сторонніх принц не дозволяв собі ніколи, але за останні кілька тижнів це був уже третій вияв незадоволення.
Нижня зала, де вечеряли приїжджі, носила на собі теплий відбиток жіночого піклування, але не мала жодного натяку на те, що в маєтку проживає дівчина-дивна. Навпаки, складалося враження, що в Лелечому Гнізді не мешкають навіть, а час від часу навідуються додому кілька відчайдушних чоловіків. Зброї по стінах було навішано стільки, що це аж віддавало несмаком. Вогнедан відзначив кілька доволі дорогих мечів і гарних луків з волосяними тятивами. Щит з зображенням лелеки над коминком з обох боків оточували страшнуватого вигляду бойові сокири астеонського походження, які невідомо як потрапили у ці краї. Тут таки висів велетенський двосічний меч, володіти яким мав би здоровенний розбишака-північанин, а не ельберієць-дивний. Белатський кинджал з круглою чашкою сусідив з довгим ішторнійським клинком. Поруч пишалася вигнута трохи не серпом гіразанська шабля.
-Пан Дзвенислав напевне багато мандрував по світу, – мовив Воїслав, роздивляючись стіни, – ці речі, однак, навіють трохи зловісні думки… Як живеться молодій панні в цій зброярні?
-О, – всміхнувся Владияр, – покої панни Дани є трохи зменшеним відбитком збройної зали… Моя мила родичка закохана у зброю і завжди є при батьковому боці. На жаль вона є в родині одиначкою. Її брат Богдан загинув під час Війни Стихій… Опісля того її мати роками прагнула дитини і нарешті… Та замість сина народилася дівчинка, і її поява на світ коштувала життя вельмишановній пані Калині…
-Цілителі говорять, – мовив Вогнедан сумовито, – що діти зорі Сіллон є квітами, висадженими в чужий ґрунт, і тому… Мала кількість дітей в родинах, і смерть жінок від пологів – це найболючіші місця нашої знаті. І пан Дзвенислав так і залишився вдівцем?
-Пані Лаванда є його дружиною перед Богами, – сказав Владияр, – але пан Дзвенислав не має дітей від цієї гідної кругловухої.
Вогнедан тим часом підвівся з-за столу і проглядав у шафі книжкові сувої. Почесне місце займали «Мистецтво війни», написане Повелителем Святополком, та «Шлях воїна. Як перемагати, не боячись смерти.», пензля Воїмира Ведангського. Ці два сувої були зачитані трохи не до дірок, при чому читали їх, судячи з поміток на полях, сам пан Дзвенислав, його син Богдан і, зовсім нещодавно – панна Дана. Її замітки відріжнялися кольором туші і навіть більшою войовничістю, аніж те, що було написане родичами.
«Відданість, стриманість, хоробрість, – було написано в сувої, – ось три цноти воїна», а поруч приписано дрібним чітким письмом, яке відріжнялося від розмашистого розчерку старших родичів: «Достатньо бути просто відважним…».
– З цим можна посперечатися, – всміхнувся Вогнедан, відкладаючи сувій.
Взагалі книг було небагато, з тих, що можна зустріти в кожній шляхетській садибі. Вогнедан погортав «Ельберійський гербовник», взяв до рук знайомий йому з дитинства твір волхва Миросвіта «Як постав Ельбер».
«Сумна краса ясмину, що цвіте,
повила руни напису старого…- прочитав юнак рядки, котрі підлітком оповідав навчителю у Храмі Сонця, –
Дві руни – Сила й Слава…
І по ним дали Боги ім’я нащадкам, й тим,
кого змінила Сила,
додавши Слави цій землі,
що стала зватися небесним словом.
Ельбер – її ім’я…
Бо так Боги назвали славний Край
від Зелеміню і до Чорногори,
та сплавили в одне
Вогнем Небес».
Поруч лежав сувій « Як виник гербовий знак Ельберу Прекрасного, сиріч Триглав. Пояснення волхва Миросвіта з коментарями його учня Богорада….». Все той же волхв Миросвіт, котрий жив за часів Вогнеданового прадіда… Його твори входили в обов’язкове навчання молодих шляхтичів
«Ріжниця між долею та судьбою…Написала Відьма Світозара з храму Сонця, що в Боговладі », – перебирав Вогнедан сувої далі.. Досить складний для розуміння твір… Однак, дівчина зладнала і з ним, судячи з її приміток.
«Дивно, що у шафі молодої панни немає ні віршів, ні оповідок – подумав Вогнедан, роздивляючись написи на сувої, що містив у собі творіння боговладської жриці, – а втім, можливо вони всі у її покоях, а тут лише те, що цікаво усій родині… Цікаво, чи пише вона вірші… А чи малює? Навряд чи, напевне вояцькі справи забирають у неї весь вільний час.»
Воїслав тим часом теж цікавився Даною з Лелечого Гнізда. Він потиху розпитував княжича Парда за вроду панночки і отримував задовільні відомості. Панна, за словами Владияра, була дуже вродлива, але жорстка й кусюча, незгірш за самого князя Чорногорського, котрий, до речі, опікав родичку і звав її другою донькою. Князівна ж Владимира була найкращою подругою юної войовниці.
-Ви чимось прогнівили мого батька, – закінчив оповідь Владияр, – він випросив вас з Ігворри навіть не запросивши до родинного столу. Тому ви не мали можливости бачити мою сестру. Панна Владимира теж є дівчиною-воїном, але Дана… Дана перевершила всіх.
Вогнедан, перебираючи сувої, теж дослухався до Владиярових оповідей. Він все ще сподівався віднайти у шафі якийсь аркуш, списаний вже добре знайомим йому по приміткам дрібним письмом. І терплячість його було винагороджено – в глибині шафи він побачив аркуша – чернетку.
«Якби не існувало взагалі, – написано було на тому листку,
На білім світі вишень
Споконвіку,
Турбот не знало б серце
Навесні!».
Ці рядки Вогнедан вже чув… Авжеж… На отих вікопомних змаганнях… Вірш увійшов до збірки… А прибране ім’я… Принц трохи не розсміявся вголос… Прибране ім’я було на зворотньому боці аркуша. «Та, що греблі рве…»… Юнак згадав, що князь Квітанський тоді нахилився до нього і прошепотів ледь насмішкувато: «Достатньо було б – «Тиха вода».
Отже, донька Лелегів, незважаючи на трохи зневажливе ставлення до поетичних спроб при дворі Влада Парда, таки надіслала свій твір і опинилася серед обранців. Тиха вода, що греблі рве… І за кілька днів він побачить цю загадкову панну… Цікаво, що ж там за турботи в її серденьку?
А наступного ранку з Ігворри примчав княжий посланець.
Вогнедану якраз снилася самотня вишенька посеред кам’яного двору – колодязя Високого Замку. Він складав для неї вірша, хоча присягнув був навіть не вимовляти вголос слово «вишня».
«Яка краса! – нібито сказав він, стоячи самотою у дворику, навпроти деревця,
Вже навздогін весні
Розквітла раптом одинока вишня
Мов виклик сотням квітів
Навкруги.»
І деревце перетворилося на дівчину з вишневими очима…
На цьому і обірвався Вогнеданів сон. В двері кімнати, де він ночував, стукали поштиво, але настійливо. Юнак поволі звівся з ложа і, ще напівсонний, підійшов до дверей.
За дверима стояв розгублений Владияр, а поруч з ним Воїслав у своєму справжньому вигляді.
-Попалися ми з тобою, милий брате, – сказав Веданг, – князь Влад прислав тобі листа…
Вогнедан взяв з рук розгубленого Владияра невеличкого сувійчика з печаткою князя Парда. Княжич дивився на юнака ледь очманіло, і принц згадав, нарешті остаточно прокинувшись, що на ньому немає мани, яку Воїслав підновлював йому щоранку.
Послання від володаря Ігворри було коротким.
«Ваша ясновельможносте княже Данадільський, ім’ям Повелителя наказую вам та княжичу Ведангському повернутися до Високого Замку. Князь Влад.»
-Пане Вогнедане, – мовив Владияр, – я вражений…
-О, – зітхнув принц, – я прошу вибачення… Лише гнів на обставини, котрі привели мене у заслання, був причиною того, що я погодився підтримати Воїслава в його розиграші. Зрештою, ми бажали лише опинитися в прикордонній фортеці, як-то й належить засланцям.
Владияр простягнув Вогнеданові ще одного, більшенького сувоя. Це було послання від Білої Ружі.
Святославна сповіщала, що в день їхнього від’їзду до князя Влада прибув гонець зі столиці. В листі Повелителя сповіщалося про двох певних молодих вельмож, котрі мають відбувати заслання у найбільш віддаленій прикордонній фортеці. Особливо Повелитель наполягав, щоб означені двоє засланців не приймали участі в жодних бойових діях, але наполегливо займалися тренуванням тіла і духу. Князь Пард прочитав цього листа за обідом і почав бурчати при гінцеві, що Чорногора стала притулком для боговладського молодняку, при чому назвав прізвища попередніх покараних. Гонець же поштиво мовив, що пан князь помиляється – ні Мирослав Вишневський, ані його родич Вишенський не покидали Боговлади, а якщо й покинули столицю, то не в змозі були обігнати посланника Повелителя. Влад, миттєво здогадавшись, грюкнув кулаком по стільниці і написав листа, якого і звелів доручити князю Данадільському.
Отже, приятелі розпрощалися з мріями про життя повне небезпек і розчулено потисли руку Владияру, котрий їх, здається, не засуджував. Перед від’їздом Вогнедан крадькома видобув з шафи листок з чернеткою вірша «Тої, що греблі рве» і приписав знизу:
«Опалий білоцвіт
Несе вода…
Даремно я прийшов весну шукати –
У горах теж
Закінчилась вона!»
Так і не вдалося перебрести тихі води… Хіба що дочекатись осені і світанку Великої Ночі…»
Аркуш юнак вклав у «Шлях воїна», бо цей сувій здався йому найбільш зачитаним. В душі Вогнедана навіть не гнів на батька буяв – страшна, холодна лють… Повелитель послідовно руйнував всі його наміри навіть на відстані. Всього лишень мрія побачити дівчину, котра є відважною і чудово відчуває красу та гармонію, незважаючи на зібрання знарядь убивств на стінах світлиці «Лелечого Гнізда» – і та лишилася нездійсненою.
Навіть Воїслав – і той трошки зажурився. Вони вирушили за гінцем у зворотній шлях мовчки, без звичних жартиків. У обох було таке враження, що з ними, зрештою дорослими вже людьми, повелися так, як з хлопчиськами, однолітками молодших Пардів.
-Ось побачиш, – озвався Воїслав вже ввечері, біля брами Високого Замку, – сьогодні ночуватимемо в арешті разом з малими княжичами.
Та ночували вони в своїх колишніх кімнатках. Вишенька в дворі вже облетіла, і Вогнедан лише зітхнув розчулено. Назавтра приятелів прийняв князь Влад, котрий довго вдивлявся в них одним оком.
-Я мав би здогадатися, – озвався врешті, – нахабства запропонувати мені поєдинок могло вистачити тільки у сина Вартислава. Щодо вас, пане князю Данадільський, то мені незрозуміло одне – невже ви насправді накоїли усе те, за що вас вислали?
-Не знаю, що має на увазі пан князь Чорногорський, – байдуже озвався Вогнедан, – якщо те, що мені довелося допомогти правосуддю…
-Мисливець за вухами, – хмикнув Влад, – наші урядовці ніяк не відвикнуть давати гарні назви шереговим злодюжкам… А пан Вербинський… Адже я зустрічався з собачим сином, коли гостював у Ллєга в… Забув, якого це було року, але вже досить давненько. Тоді він був цілком нормальним… Дурість не щадить ні людей ні дивних… Ну, а щодо старшого Володаревича… Ви позаздрили йому? Навіть я, сидячи у лігві Пардів, сміюся з цього припущення. Святослав пише, що цей чоловік приїздить до Чорногори на навчання. Добре… Навчання йому буде забезпечене. А от вас, молоді люди, я буду змушений відправити у фортецю Розради-гори. Там завжди тихо, і повно спокою. Озера, гірська річечка, риболовля… Фортеця зветься Родогора, і так же називається містечко, а начільником оборони там пан Богудан Змій. Попереджаю, що його натура відповідає його родовому прізвищу, тому краще з ним не заводьтеся. Говорять, що я є лихим на весь світ, але я – золото порівняно з паном Богуданом, котрий, до речі, є моїм найкращим приятелем. Тож слухайтеся його, бо насидитеся в арешті.
-Дякуємо, – озвався Вогнедан все тим же байдужим голосом, – сподіваємося приємно провести час… Звичайно, краще було б послужити вітчизні збройно, але, якщо нас визнано негідними такої чести…
-Повелитель боїться за ваше життя, пане князю Данадільський, – мовив Влад серйозно, – принаймні так я зрозумів його листа і саме тому завернув вас з половини дороги. Зрештою, діти мої, на ваш вік вистачить війни. Грати зі смертю цікаво, але лише нерозумні діти зорі Сіллон намагаються визначити правила цієї гри. Колись і ми в неї грали – я, князь Вартислав, і тодішній князь Данаділу… А потім сталося так, що я потрапив до рук ішторнійців…
З цими словами Пард різко зісмикнув з обличчя пов’язку, що прикривала йому не тільки око, але й половину щоки. Обидва шляхтичі ледь поблідли. Це не був слід від удару меча. Рубці, що йшли від порожньої очниці стягнули шкіру страшними зморшками. Враження було таке, наче обличчя Влада длубали ножем.
– Воріженьки наші грають без правил, – насмішкувато сказав Влад, дивлячись на вражені обличчя молодих засланців, – те, що у мене на тілі я не буду показувати, занадто вже воно некрасиво. Якщо від мене не розбіглися жони, то тільки через їхню велику приязнь до недостойного чорногорця, котрий дав захопити себе в полон. Врятували мене ваші батьки, моє юне паньство, але опісля цього випадку я майже не з’являюся у столиці, аби не дуже лякати людей і дивних. А князь Святослав, нині Повелитель Святослав, закинув правила гри на поличку з давно прочитаними сувоями і блискуче виграв Війну Стихій. Отой його хід з лавиною я не схвалював, незважаючи на те, що ви бачите у мене на обличчі, але Повелитель довів мені математично, що в будь якому разі це буде виграш з найменшими втратами. Вартислав теж був проти, але Вартислав чим далі, тим більше потрапляє під вплив правителя, забуваючи, що не все у нашому світі можна облічити на рахівниці. Отже, панове, я пропоную почати заново наше знайомство. Сьогодні ви обідаєте з моєю родиною, а гостюєте в Ігворрі доти, доки вам це не набридне. І не беріть близько до серця те, що вас вигнано з Боговлади – Святослав є особою м’якою, хоч і закував себе у панцир отих умовностей, з яких мені завжди смішно.
Приятелі чемно подякували чорногорцю і пішли переодягатися до обіду. Воїслав знову повеселішав – за обідом мала бути присутня князівна Владимира, котра, як заявив непогамовний Веданг, мала бути якраз в його густі. Вогнедан же ніяк не міг отямитися від раптового нападу жалю і каяття. Їхній з Ведангом розиграш здавався йому тепер дурницею, вартою лише догани, і він щиро був вдячний чорногорцеві за те, що той не обмовився ні словом про «паньство Вишневських – Вишенських».
Родина ж пана Влада зустріла гостей з Боговлади дуже приязно. Владан з Владиславом дивилися на засланців зі щирим подивом і захватом – Принц Яблуневого Саду, яким їх лякав батько, виявився по великому рахунку ще більшим розбишакою, ніж вони самі. Юна князівна Владимира вдалася в рід Ведангів і була схожа на Воїслава наче рідна сестра. Вони одразу ж порахували, що є братом і сестрою у других, і весь подальший час обговорювали родовід Ведангів, при чому Воїслав не шкодував гарних слів щодо вроди власних родичок і промовисто поглядав при тому на чорнооку князівну. Вогнедана ж оточила увагою решта жіноцтва – обидві княгині та Біла Ружа, яким він мусив уже втретє за останній місяць оповісти історію Мисливця за вухами.
Тож сталося так, що до Родогори молоді боговладці виїхали аж наприкінці місяця цвітіння лип. І то їх мусив поквапити Влад Пард. Князь бо отримав звістку, що Лемпарт Драган уже в дорозі, і скоро прибуде до Ігворри.
-Я розумію ваші почуття, мій принце, – сказав чорногорець, дивлячись на застигло-спокійне лице Вогнедана, – але маю від вашого батька наказ: не допустити цього поєдинку. Нехай Повелитель помилився щодо вас, нехай син Володаря заслуговує навіть не двобою, а хльости, але ви не будете поєдинкувати в Ігворрі. Я не люблю вишуканої поезії, принаймні всі так вважають, але щорічний збірник з Великодніх змагань мені привозить навмисне призначений для того гонець. І я ніколи зроду не повірю, що оті рядки про серце, котре гине разом з вишневим квітом, міг написати зелемінський напівкровка.
-Дякую, ваша ясновельможносте, – вимовив Вогнедан, намагаючись приховати розчуленість.
-Пане Владе, – виправив Пард, – дитя моє, ти так нагадуєш мені юного Святослава, що я не можу втриматися в межах пристойної стриманості. Зі свого боку я напишу Повелителю листа, де викладу свої думки з приводу вишуканої поезії і крадених віршів. Я огрубів в провінції, і моя різкість струсоне вельможних боговладців, бо такого ж листа я напишу й до Вартислава, аби той якось вплинув на нашого Першого Дракона. А також напишу йому, що його син забагато часу проводить під вікном панни Владимири, наспівуючи їй пісень Ведангу трохи вільного змісту…
-Воїслав, – мовив Вогнедан з усміхом, – закохується в кожну стрічну красуню цілком безкорисливо…
-Так, але ж моя донька успадкувала від мене палкість почуттів, – незворушно відповів чорногорець, – і я не хочу, аби вона страждала через непостійність боговладського дженджика.
Отож, наступного ж дня юнаки в супроводі гридня Росави, котрий мав служити їм провідником, виїхали до Родогори. За ними на своїх кониках трюхикали пажі, котрі трохи розбестилися під ласкавою опікою жіноцтва з Високого Замку. Особливо не хотілося їхати з Ігворри юному Тополині, котрий користувався особливою увагою певної панни, якій носив записочки з ніжними віршами. Повертався ж хлопчина від неї з повними кишенями зацукрованого мигдалю, яким потім щедро ділився з Світляном. Ця певна панна дуже охоче слухала пісні княжича Воїслава, тому вірний Войко вже дивився на неї як на майбутню господиню і покровительку й вихваляв перед Світляном вміння панни володіти мечем, яке спостерігав у зброярні Високого Замку.
Світлян лише зітхав. Його покровитель зовсім не звертав уваги ні на яких панночок, а годинами сидів в їхньому дворику під вишенькою щось собі невеселе думаючи. Хлопчина думав собі, що в незнаній Родогорі буде досить таки нудно, і принц ще більше засумує. Тож Світлян пообіцяв самому собі вирости великим і поговорити по чоловічому з тим огидним Лемпартом з Зелеміню, який, на думку хлопця, і був причиною всіх їхніх теперішніх нещасть.

***

Дорогою пан Росава оповідав своїм супутникам про місце, що мусило стати їхнім черговим притулком.
-Як ви знаєте, паньство, – говорив він своїм розважливим голосом, – в Чорногорі є три пояси фортець. Потрійний щит від ішторнійців, холера їхній мамі. Перший і найголовніший – на гірських дорогах. Це перевали й улоговини, як от на горі Триглавій. Там головні торгові шляхи, тож у мирний час фортеці служать митницями, а у військовий – замками кордону. Другий пояс – по верхам і плаям. На випадок, якщо ворогу якимось чином вдасться обійти фортеці першого поясу. Гори – вони жартувати не люблять, і тому таким чином можуть перебратися на наш бік лише невеликі загони, які мають потиху збиратися в умовлених місцях. От подібні військові об’єднання і вистежують вартові другого поясу. Ну, а якщо вже другий пояс щось проґавить, на те є укріплені містечка на зразок Родогори. Третій пояс у нас ще називають «поясом невинності», бо за ним уже близько Ігворра, а головне – дорога в долини. Ігворру-то взяти непросто, її ще до Пришестя називали Дівич-град, але, якщо ішторнійці її обійдуть, то шлях на Данаділ їм відкрито. Ви, паньство, не сумуйте… Родогора є усе-таки містечком, там живе мирний люд, а не тільки відбувають службу воїни. Буде вам з ким поспілкуватися.
-А де нас розмістять? – поцікавився Воїслав, – у фортеці, чи ми можемо жити у містечку?
-А то вже залежить від пана Богудана Змія, – засміявся гридень, – ох і ядовита людина, холера його мамі… Він дожиттєвий шляхтич, шляхетство вислужив на прикордонні. Воїн – всім такими би бути. Хоробрості незміряної, його ясновельможність дуже високо його цінує. Богудан і починав з пажа при князі Парді. Але, моє паньство, знаєте, що буває часом, коли людина виховується біля дивних вельмож… Або вона в усьому бути схожою на них хоче, а то, паньство, є трохи смішно… Або навпаки – стає грубіяном, війна, мовляв, війною…
-Я знаю одного дожиттєвого шляхтича, – сказав Вогнедан, – котрий знайшов гідну середину поміж цих двох шляхів і схожий не на дивного, а сам на себе. При тому це дуже вишукана особа, і його участь у Великодніх змаганнях було винагороджено місцем у збірці…
-Це ти, певне, про Дубненського суддю? – засміявся Воїслав, – от не знав, що ти його покровитель в поетичних справах. Але ти правий, милий брате – пан Дубовий є гідною людиною і пишається цим.
-Але ж чортів Змій, – всміхнувся Росава, – має все-таки в душі яку-то тріщинку. Я от, шановне паньство, є чистокровним, але від життя на прикордонні огрубів і розучився бачити чарівливість багатьох речей, бо бачив багато речей жахливих. Коли ми билися на Соколиному перевалі, то я затупив меча об тіла живих істот, які теж там собі чогось мріяли, нехай це щось – лише солодко поїсти, вволю поспати та когось пограбувати… І от стою я опісля битви на скривавленім снігу, а мій останній ворог, молоденький ішторнієць, лежить переді мною з розпанаханим животом… Некрасивий у мене був оцей останній удар, бо рука вже аж замліла від зброї. І кричить оте створіння, криком кричить, благає добити, а у мене – вірите – немає сили руку звести, аби скоротити його муки. А отой клятий Богудан, свіженький, наче ми з ним тільки-но не стояли спина до спини з мечами в руках, підходить до того бідолахи, хвацько відділяє йому голову від тіла і говорить до мене спокійнісінько: «Завдавати такі удари є ганьбою для шляхтича.». І я бачу, що цей чортів Змій ще й хизується тим, що я, дивний, геть видохся, а він отже переважує мене у силі і вправності. Аби я мав тоді сили звести руку, то вдарив би його в лице, так мені стало чогось огидно. Наче побачив себе у кривому дзеркалі. Ви з ним, паньство, обережніше. Його ясновельможність вважає, що кращого воїна за пана Змія немає на всьому Прикордонні, але… Часом чудить пан Богудан і добре чудить. Я оце думаю, що таки даремне ввели для змінених людей можливість вислуги. Незмінені – то інша річ, у них оте воєнне звірство несвідоме якесь, і то вони часом сходять з розуму, а що вже говорити про наш народ…
-Напевне, – мовив Вогнедан, – начільник залоги Родогори намагається не просто бути схожим на дітей зорі Сіллон, але й перевершити їх у холодній розважливості… Я думаю, що ми з ним поладнаємо, бо розважливі особи не здивують тих, хто зростав у палаці Боговлади.
Поява нових осіб на вулицях Родогори викликала у її мешканців помірну цікавість, яка могла здатися боговладцям трохи нечемною. У столиці звертати надмірну увагу на приїжджих вважалося поганим тоном. Втім, чорногорці нічим не погрішили проти звичаю, і, якщо опинялися на вулиці, чи у дворі садиби саме в ту хвилину, коли повз них проїздили вершники, то все це було, ясна річ, випадково, і навіть останній хлопчак міг докладно пояснити що він тут робить і чому саме зараз.
Укріплене городище нависало над містечком, і частково знаходилося в природній, а чи штучній печері Розради-гори. Віками розроблений спосіб захисту передбачав наявність кільканадцяти виходів-лазівок з укріплень, запаси їжі та зброї і повністю пристріляну єдину пристойну дорогу до фортечної брами. Ворог, який насмілився б штурмувати це лігво
(чорногорці так називали свої укріплення), поліг би від стріл навіть не підійшовши до брами, а запасові виходи використовувались для вилазок. Оскільки перекрити всі ці лазівки було неможливо, облога ставала дурною витратою сил – адже залога не страждала ні від голоду, ні від спраги: в кожному такому лігві були глибоченні колодязі, пробиті ще за Пришестя аж до підгірних водяних жил і великі запаси зерна та круп.
Вартові біля брами привітали пана Росаву як старого знайомого. Гридень пояснив, що він досить довго служив в Родогорі разом з тим самим паном Богуданом, який… Згодом пан Змій став начільником залоги, а пан Росава опинився в прибічній дружині князя Парда. Обоє приятелів потиху вважали, що кожен з них обскочив іншого.
Великий, замощений камінням двір, був порожнім. Воїни в синіх легких жупанах прикордонної варти прийняли у приїжджих коней, і хтось побіг доповідати про гостей пану Богудану. Друзі очікували на свого майбутнього командира з легким зацікавленням – оповідка пана Росави говорила про особу складну і непересічну.
«Складна та непересічна особа» виявилася невисоким на зріст кругловухим чоловіком, зодягненим, зважаючи на теплу погоду, у вишиванку, підперезану широким чорногорським чересом, та сірі штани. Штани ті були заправлені у начищені чобітки, які порипували при кожному кроці згаданої особи. Пан Богудан Змій роздивлявся приїжджих холодним поглядом зеленкувато-карих очей, не виказуючи ні подиву, ні цікавості. Росаві він кивнув, як старому приятелеві і сказав з чорногорською вимовою:
-Вітаю, Твердиславе…
Двоє засланців оце вперше почули ім’я пана Росави, котрий так само поважно привітався зі старим приятелем, і мовив:
-Я оце привіз тобі, Богудане, двох молодиків… Їх вислано зі столиці за деякий непослух, і тому…
-Гаразд, – сказав Богудан, витримавши належну мить мовчання опісля недомовленого речення, – молоде паньство напевне знає, які у чорногорських фортецях є звичаї, стосовно засланців? Я не знаю ваших імен і роду, і не хочу знати. Познайомимося згідно всіх церегелій, коли зі столиці прийде папір про ваше прощення, і, як говорять сусідоньки з-за гір, розгрішення. А до того звольте взяти собі прибрані імена, і так я буду до вас звертатися весь час вашої служби у моїй фортеці. Саме служби, а не байдикування. Житимете тут, з вояками, кімнати у нас на двох і якраз є одна вільна. Хлопчаків ваших я б відправив назад до Ігворри, але раз вони вже прибули сюди, то нехай скуштують вояцької справи. Можливо, в майбутньому це позбавить їх від покарань, бо зазвичай пажі беруть поганий приклад зі свого паньства. Челяді в фортеці нема, ми самі собі челядь, отже… А для мене найголовніше – лад і послух, і по цим двом речам я вас і буду оцінювати.
-Нам дуже приємно, – вимовив Воїслав з отруйною ввічливістю, перш, ніж принц встиг подати йому якийсь знак, – побачити духовним зором так чітко окреслену картину нашого майбутнього. Ми обожнюємо лад, а від послуху просто у захваті. Щодо прибраних імен, то нам ще треба обговорити це питання, щоб не вибрати щось аж надто простацьке, бо немелодійне ім’я прикро вразить слух нашого командира.
-Мої майбутні воїни, – відповів Богудан трохи не з більшим єхидством, – мій слух не може вразити навіть передсмертний крик, а ваше столичне великопанство викликає у мене лише цілком зрозуміле бажання зробити достойних людей з боговладських дженджиків.
-Чорногора завжди була краєм, оповитим таємницями, – співуче протягнув Воїслав ще ніжнішим голосом, – але для мене, недостойного, є новиною, що тут вже навчилися перетворювати дивних на людей. Ми з братом можемо стати лише недосконалими людьми, і нас може потішити хіба що те, що з людини може вийти такий же недосконалий дивний, навіть якщо та людина виховувалася при дворі вельможі.
Як би там не було, а витримку Змій розвинув в собі дійсно таки гідну дивного. Він вислухав Воїслава не змигнувши оком і гукнув до вояка, котрий якраз йшов через двір:
-Ратиславе, відведи цих юнаків до вільної кімнати. Там є трохи пилюки, бо давно ніхто не жив, але дарма – приберуться. Комору хай теж займуть, там спатимуть їхні хлопці. І розкажеш їм що тут і як, бо я маю безліч справ, і не маю часу оповідати всоте про розпорядок черговим бевзям. Ходімо, Росаве, трохи посидимо на честь зустрічі. А вас, паньство, я очікую завтра на шикуванні вже з готовими іменами, які не повинні бути довшими за моє власне.
Ратислав привів обох боговладців разом з пажами до дверей їхнього помешкання. Власне, це була навіть не кімната, а штучно вирубаний у горі грот з одним вузьким вікном у передній стіні. Невеличкий передпокоїк мав ще один хід – до комірчини з таким же віконцем. У кімнаті стояло два дерев’яних ложа, стіл та два дубових табурети. Комірчина ж була зовсім порожньою, якщо не рахувати дерев’яного цебра, швабри з візерунчастим руків’ям та просяного віника. На цебрі пишалася акуратно складена ганчірка. Під віконцем комірчини було прибито поличку, на якій стояли дві полив’яні миски, такі ж кухлі і лежали купкою дерев’яні ж таки ложки та виделки.
Обидва юнаки чудово знали, що Ратислав уважно за ними спостерігає, аби потім виповісти свої враження всій залозі фортеці. Тому Вогнедан байдуже обдивився навсібіч і спитав у вояка ввічливо:
-Тут є поблизу колодязь, шановний колего?
-Є, – відповів Ратислав, – он він, у дворі просто перед вашими дверима. Це один з багатьох, а воду ми качаємо помпою. Це легко – впораються навіть ваші хлопчаки. Вода тут глибоко, тому доводиться… Так само працює водогін Ігворри, тільки помпи там величезні, і їх рухають в’язні.
-Напевне тому, – лагідно мовив Вогнедан, – злочинність у Чорногорі значно менша, ніж навіть у Боговладі.
-А, так.., – всміхнувся Ратислав, – годують злодіїв там добре, аби не втрачали сили, однак, вдруге потрапляти на Ігворрський водогін ніхто не квапиться. То я полишаю паньство самих – облаштовуйтесь.
Коли Ратислав пішов, то четверо прибулих з хвилину стояли посеред кімнати, а тоді Вогнедан розсміявся так дзвінко й весело, що розвеселилися навіть похнюплені хлопчаки, котрі, певне, вже уявили себе чорногорськими злодюжками біля міського водогону. Воїслав, котрий спершу аж кулаки стис від обурення, розпружився і розсміявся теж.
-Богудан Змій, – сказав, – ось випадок, коли прізвище повністю відповідає натурі.
-Ти був неправий, милий брате, – мовив принц докірливо, – ти чудово знаєш, що пан Богудан просто помилився у слові. Він хотів сказати: « зробити достойних осіб», а зовсім не те, що може змусити нас змінити расу. Тим більше – ти нечемно дорікнув йому походженням, а це зовсім зле…
-Милий брате, – урочисто мовив Воїслав, – навіть більше за всіх ворогів Ельберу разом узятих, я не терплю зануд і хвальків. Пан Богудан є і тим, і іншим одночасно. Він пречудово знає, хто ми такі, бо я певен, що Влад Пард, який до тебе добре ставиться, надіслав листа до свого колишнього пажа, чи ким там був при ньому Богудан. І в тому листі сповістив начільника залоги, хто прибуде до нього на службу. Краще б він цього не робив, бо я бачу, що пан Змій зробить усе, аби висланому зі столиці принцу Ельберу разом з його приятелем, служба не здавалася медом.
-О, – всміхнувся Вогнедан, – якщо він надумав нас налякати невигодами побуту… У наметових таборах для шляхетських підлітків не було навіть колодязя – воду ми тягали з потічка, який дзюркотів собі за три тисячі кроків… Чомусь усі провінціяли вважають, що Принц Яблуневого Саду не покидав свого прихистку від народження, яко Святий Мейді, котрий вийшов зі свого палацу на міські вулиці вже сивим старцем. Світляне, беріть разом з Войком цебро – і до помпи. А потім збігаєте до конюшень за нашими сумками. Приведемо цю хатинку до ладу, хіба ні?
-Авжеж! – відповіли хлопчаки без особливої радості, але сповнені бажання прислужитися принцу, який усміхнувся трохи не вперше за весь строк вигнання, – ми хутко…
-Ми хутко, ми хутко, – бурчав Воїслав, обмітаючи зі стелі павутиння сухою ганчіркою, намотаною на швабру, – за смертю тільки посилати цих малих ледацюг… До речі, милий брате… Як же ми тепер зватимемось? Я і не знав, що засланцям належить служити під прибраними іменами…
-Такий звичай дійсно є, – озвався Вогнедан, приймаючи цебро з рук пажів, мокрих з голови до ніг і трохи повеселілих, – його було заведено досить давно, здається ще за мого прадіда, котрий вислав на Зелемінське прикордоння старшого сина за потрійний поєдинок. Він наказав принцу нести службу під прибраним ім’ям, аж доки… Згодом це було записано у Звід Законів. Світляне, Войко – гайда на конюшню… І не дивіться на мене, ніби уздріли привид, нині я говоритиму з вами з належною вояцькою різкістю.
-Згідно наказу! – пискнули мокрющі пажі і здиміли зі швидкістю вітру, який і доніс до заклопотаних господарів їхній сміх.
-Весело їм, бачте, – хмикнув Воїслав, – то як щодо імен, милий брате?
-Яким було твоє прибране ім’я на змаганнях? – спитав Вогнедан, – нагадай, бо я щось…
-Розбійник з яру, – відповів Веданг, – просто і зо смаком… Власне, я хотів вибрати щось більш поетичне… Наприклад – назватися Великоднім Ранком. На честь моїх перших змагань та сімнадцятиліття. Але я був дуже злим на батька за те, що він змусив мене служити у палацовій варті…
-Оскільки вимоги пана Богудана, – всміхнувся принц, – стосуються лише кількості складів у імені, але розумність того імені не обговорювалася – то й будеш, брате, віднині Ранком. А я – Світанком. Якщо пан Змій хотів коротких назвиськ – він їх отримає.
Воїслав опустив швабру, зіперся на неї, як на ціпок і раптом зігнувся впоперек не від сміху навіть, від реготу.
-Друже мій, – мовив Вогнедан, ледь наслідуючи металеве звучання голосу начільника залоги, – здається перетворення з дивного на людину уже почалося… У тебе он навіть вуха покруглішали…
-О, ні…, – простогнав Дракон, – цього хоч ніхто не бачив? Вуха… Боги мої… Покруглішали… Останній раз я так сміявся, напевне, у колисці. Бо, коли почав спати у ліжечку, то мені вже оповідали на ніч про користь стриманої поведінки.
-Трохи сміху, – мовив Вогнедан повчально, зображуючи вже свого навчителя з цілительства, – може замінити мисочку полуниць з вершками. Вважай, що ми її з’їли, і подай мені віника. О, так, дякую, ваша вельможність…
-Вогнедане, я більше не можу, – простогнав Воїслав, – досить, зараз пажі повернуться. Або лиха година принесе отого Змія… Що це найшло на тебе, брате? Ти ж ніколи не любив дурних жартів…
-Я чогось подумав, – відповів серйозно принц, – що, якщо ми й тут щось наброїмо, то висилати нас більше нікуди – хіба що до Ішторну.
-Ага, – прищулився Воїслав, – але не забувай, що неподалік є ігворрський водогін, і якщо ти надумав поєдинкувати з паном Богуданом…
-Не надумав, – мовив Вогнедан, – але я маю намір йому довести, що й боговладців навчено мистецтву війни. До того ж він не знає, що ми уже побували в сяких-таких сутичках. Поєдинки до першої крові не вважаються серед прикордонників за бойове посвячення, але ми з тобою вже билися за свої життя і не один раз. Тому…
-Зрозумів, – сказав Веданг, дивлячись, як Принц Яблуневого Саду акуратненько бризкає водою на підлогу з кам’яних плит, – здається мені, що тут має бути щось цікавіше за поєдинок. Дракон і Саламандр проти Змія… Хай славляться боговладці!
-І наша давня столиця, – відгукнувся гаслом Вогнедан, – нічого, милий брате… Проб’ємося…
В прибраній кімнатці юнаки розпакували принесені пажами сумки. Вогнедан дістав малюнок у рамочці, який йому ще не доводилося вішати на стіну, бо ночували вони до того або в наметі, або в опоряджених кімнатах. На малюнку було зображено гілочку розквітлої яблуні.
– Це тепер мій сад, – всміхнувся принц до Воїслава, – бачиш отой цвяшок… О, так, будь ласка. І допоможи мені перетягти одне ліжко до комірчини. На ньому спатимуть пажі, а нам з тобою теж доведеться потерпіти невигоди, бо я швидше вмру, аніж попрошу у пана Змія хоча б зайву ковдру.
– Якої, до речі, тут немає взагалі, – підкинув Веданг, – рівно, як подушок, і хоч би якогось простирадла.
– У нас є чотири ковдри, в які ми загорталися, коли ночували в наметі, – сказав Вогнедан спокійнісінько, – цього досить. Подушка ж і зовсім зайва річ, вона або може підслухати вночі таємний рух думки, або оповісти всім, що в тій голівоньці, котра на ній ночувала, зовсім нічому рухатися…
– Я стриманий, – немов молитву вимовив Дракон, – я стриманий, і тому лише гідно усміхнуся на ці мудрі слова, сказані воїном на ім’я Світанок.
Коли стемніло, приятелі засвітили невелику свічку, запас яких віднайшли на тій же поличці разом з різьбленим підсвічником. У опорядженій кімнатці було вже нібито не так сумно. Пажі давно вже спали в комірчині, закутані в ковдри.
-Шкода лишень, – мовив принц, – що на цьому камінні не росте навіть трава… Втім, я у перше ж звільнення придбаю в місті невеличке деревце у кадобі. Я бачив подібне біля якихось дверей неподалік, і воно мені видалося цілком призвоїтим.
-Це дика чорногорська слива, – похизувався Веданг своїм знанням рослинознавства, – її культурна родичка дає врожай чудових слив, котрі так і звуть «чорногорками». А ці маленькі сливки вирощують виключно для того, щоб милувати око навесні цвітом, а влітку – зеленню.
-Можливо, нам ще доведеться милуватися і цвітом цього деревця, – зітхнув Вогнедан, – а може ще й не один раз. Лягай-но спати, милий брате, я певен, що нас піднімуть з першими променями сонця.
Веданг скинув одяг, дістав із своїх саков нічний халат, тоді махнув рукою, і влігся на дошках просто в штанях, підмостивши того халата під голову. Швидко він і задрімав, пробурмотівши ледь чутно: «Змій… Це ж треба… От так попали… Завтра ж напишу про це Мирославу… І Яблуновському теж напишу – нехай посміється…»
Вогнедан же ще довго сидів, дивлячись на танцюючий вогник свічі. Тоді встав, і видобув з дорожньої сумки приладдя для писання у скринечці з вирізьбленим на ній гербом Саламандрів.
Аркуші паперу списані і чисті… Брусочки туші… Пензлики… Пера… Трохи готової туші в закритому слоїку.
Принц довго сидів, перебираючи аркуші і складаючи у розумі рядки. Тоді поволі приготував знаряддя письма і записав новоствореного вірша знаками дивних, щоб якомога менше осіб могло прочитати його зізнання:
«Чого на світі тільки не буває!
Мені про неї
вітер нашептав,
І я, не бачивши її,
Уже кохаю!
О, ця тиха вода, що зриває греблі розуму….»
Тоді зібрав усе до скринечки, зверху поклав дбайливо просушеного аркуша з віршем, і поставив скриньку на стіл. А потім влігся поруч зі сплячим Воїславом, підмостивши під голову згорнутого кунтуша.

***
Як приятелі і здогадувались, на світанку у фортеці заграла навіть не сурма – трембіта.
Рев цієї горянської труби, за допомогою якої чорногорці могли сповістити що завгодно, якщо знати звісно складну систему сигналів, міг перелякати слабодуху особу, котра почула його вперше. Однак, приятелі вже чули подібні звуки зі стін Ігворри, де за їхньою допомогою сповіщали про початок народного гуляння, і тому не дуже здивувалися.
Шикування проводив сам пан Богудан. Боговладці скромно стали в кінці лави, відчуваючи потилицями і спинами зацікавлені погляди вояків другої шереги. Командував Богудан в основному пожиттєвими шляхтичами. Вогнедан подумав собі, що, можливо, начільник залоги сам підбирав собі саме такий загін. Хоча з паном Росавою він, начебто в добрих стосунках, але…
Змій походжав перед вишикуваними воїнами і цідив по слову у хвилину. З цієї трохи затягнутої промови новачки дізналися, що, хоча деякі ледацюги і вважають сьогоднішній день святковим, добрі люди відзначають таки не день перед Сонцестоянням, а ніч на Сонцестояння. А тому вправи будуть сьогодні у повному обсязі, а чергування навіть подвійне, бо всім відомо, що ворог часто вибирає для нападу саме святкову ніч, або день, сподіваючись на загальну цього дня розхлябаність…
-Боги мої, – прошепотів Веданг до Вогнедана, – це ж надходить Княжа Ніч… Чому ми не залишилися у Ігворрі хоча б ще на тиждень… А тут можу побитись об заклад, що оте подвійне чергування буде нашим…
Вогнедан лише зітхнув. У місяці квітування трав він любив Великдень, а у місяці цвітіння лип – Ніч на Сонцестояння. Минулорічне Літнє Сонцестояння вони з Ведангом відзначали у Квітані у Вербаві, звільненої від її божевільного покровителя. Князь Буревій любив говорити, що тільки в його князівстві обряди Княжої Ночі збереглися в усій чистоті, і того року юнаки в тому переконалися. А нині, за усім цим клопотом, виїжджаючи з Ігворри, Вогнедан навіть не подумав спитати у домашнього жерця Високого Замку на яку ніч цього року випадає свято.
-Взагалі-то, – говорив далі Богудан, – розхлябаність та безлад є причиною багатьох бід. Та однак, на них хворіє навіть найвища знать. Ми бачимо в своїх лавах двох поштивих юнаків, яких вислали зі столиці, аби вони несли службу в одній з фортець Чорногори. Будьте певні, що вони потрапили на заслання через першу, або другу причину з названих мною. Чи не так, шановне паньство? Ви вже підібрали собі імена?
-Вельмишановний і достославний пане сотнику, – проспівав Веданг ніжним голосом. Звання начільника оборони йому ще перед шикуванням доложив всюдисущий Войко, – доповідаю до ладу і по суті: «Не так»… «Так».
Кругловухий вояк поруч з Вогнеданом здушено хихикнув. Вогнедан зберігав такий же незворушний вираз обличчя, як і сам пан сотник. На обличчі ж Дракона можна було прочитати лише надмір щирості, та й годі.
-Отже, вас вислали зі столиці не через безлад у ваших головах, – холодно озвався Богудан, і щось в його голосі нагадало Вогнедану Влада Парда… Ну, звісно ж… Колишній паж і улюбленець… Світлян теж намагається говорити так, як його покровитель., – а зватиметеся ви…
-Ранок, – невинно мовив Веданг.
Богудан знизав плечима.
-Це ви придумали просто зараз? – спитав, – сподіваюсь ваш приятель не назвався ніччю?
-Дозвольте доповісти, пане сотнику, – не менше лагідно сказав Вогнедан, – якби мене приваблювала темна половина доби, то я швидше назвався б вечором, бо ніч – то ім’я, що більше підходить для дівчини. В моїй голові хоч і безлад, але не такий, щоб я забув власну стать. Тому, з вашого дозволу я назвуся Світанком.
Тепер хихикнули за спиною у Вогнедана. Залога Родогори тихо поринала у замилування – зазвичай Змій насміхався над ними цілком безкарно, а ці боговладські паничі… Одне слово – вельможні ельфи…
Богудан відчув свою поразку і тому сказав лишень:
-Зрештою мені байдуже. На заняття.
Залоги прикордонних фортець мали постійно підтримувати свій бойовий рівень та бойовий дух. Бойовий рівень досягався вдосконаленням у володінні ріжними видами зброї, бойовий дух же – спільними славленнями Богів, співанням пісень, та читанням книг, обов’язкова підборка яких була у кожній фортеці. Крокуючи на майданчик для занять, Веданг стиха висловив побоювання, що до цього гідного розкладу забули дописати слово «сніданок», не говорячи вже про обід та вечерю. Власні припаси приятелі доїли ще вчора по обіді. Вогнедан відмовив також пошепки, що з ласки князя Чорногорського навіть злодії на водогоні Ігворри отримують належне харчування, тож нагодують їх обов’язково, і ця приємна перерва у вдосконаленнях повинна повторитись тричі.
Та сонце вже піднялося досить високо, а молоді воїни все вдосконалювалися і вдосконалювалися. Тілесні вправи були знайомі обом боговладцям – по подібних брусах, що стояли на дерев’яних оцупках, їх ганяв і Бранибор, відточуючи у учнів рівновагу. Поєдинки на бойових мечах теж не були новиною. Змій розігнав дружну парочку по ріжні боки майданчика, і нині напарником Вогнедана був знайомий йому Ратислав, а Веданг бився з яким-то симпатичного вигляду шляхтичем, трохи не єдиним гостровухим серед всього загону.
Принц не дуже тиснув на супротивника, знаючи, що юнак поступається йому не вправністю, а швидкістю рухів. Ратислав це зрозумів і посміхнувся ледь винувато.
-Не намагайся дорівнятися мені швидкістю, – стиха озвався Вогнедан, – зрештою, серед наших ворогів немає дивних, а жоден ішторнієць не зможе зрівнятися з воїном-чорногорцем.
-Я вперше в житті бачу чистокровного вельможу, – озвався молодий вояк в перерві між ударами, – я виріс в горах і не був навіть в Ігворрі. Мій пане, ви – чудовий воїн…
-Мене чудово вивчено, але я не воїн, – зітхнув Вогнедан, – більше за все на світі я ціную спокій, але, на жаль, в цьому недосконалому світі спокій потрібно оберігати за допомогою меча.
Верховинець спинився, втираючи спітніле обличчя. На тому краю майданчика починалася якась колотнеча. Веданг з його напарником теж припинили поєдинок і нині слухали повчання пана Богудана, котрий повільним розважливим голосом оповідав їм, чому з них ніколи не вийде досконалих воїнів.
-От наш пан сотник, – мовив Ратислав, – такий правильний та ладний… Але його не дуже люблять…
-Я здогадався, – всміхнувся принц.
-Ви б, пане Світанку, сказали свойому приятелеві, аби той не дуже дратував пана Богудана, – порадив Ратислав стиха, – ми вважали спершу, що до нас такі паничики приїхали, що йой, але знаєте що? Краще б мені вас слухати, аніж пана сотника… Часом набридає дивитись, як він дметься, а користі з того ні нам ні йому… Вуха – то від пихи все одно не погострішають…
Тим часом розмова поміж паном Богуданом та Ведангом набирала дедалі гостріших нот. Зрештою пан сотник зняв з себе синього кунтуша, склав його рукав до рукава і доручив якомусь воякові, котрий трапився йому по сусідству. Тоді зняв білесеньку сорочечку з багатим чорногорським гаптуванням і теж почав її складати.
-Погано, – мовив Ратислав, – ваш приятель теж сподіватиметься на свою швидкість… Але пан Змій не дає себе зморити навіть Владу Парду… Принаймні, так оповідають. У битві він тримається нарівні з дивними, а ударів завдає самих падлючих… Воно-то на війні так і треба, але…
-Я мав навчителя-волхва, – сказав Вогнедан, – пан Богудан мені його чимось нагадує. Тільки в вашому сотнику, приятелю, забагато невпевненості..
-Це у пана Змія невпевненість? – спитав Ратислав розгублено.
-Авжеж… Мій навчитель нікому й нічого не намагався довести. А пан Змій доводить всім власну витримку щодня. Через те в ту витримку майже не віриться.
Веданг із сотником тим часом вийшли на середину майданчика. В руці у Дракона був поганенький меч з затупленим лезом. Навчання на Прикордонні проводили з урахуванням того, що не кожна фортеця мала свого цілителя, а серед воїнів залоги був великий відсоток пожиттєвих шляхтичів, яких рани в учбових боях могли привести до каліцтва, або й смерти.
А пан Змій був озброєний бойовим мечем… Мечем, котрий мав ім’я – Вогнедан міг відріжнити рунний клинок від звичайного навіть на відстані.
– Ну от, – сказав Ратислав, – почалося…
Дракон теж зрозумів, що нерівність зброї не дасть йому можливості вповні показати своє вміння. І тому він одразу ж почав вимотувати супротивника, не даючи йому навіть підступитися до себе – не те що схрестити клинки. Веданг неначе танок танцював під зблиски меча супротивника. В цій грі головне було вірно визначити відстань, щоб напарник весь час намагався нанести удар, а меч його при тому падав би у порожнечу. Якщо знаходитись задалеко – супротивник розслабиться і збереже сили. Заблизько – можна програти бій, а у справжній битві загинути самому.
Двоє вояків, котрі теж покинули вправлятися і підійшли поближче, вже закладалися потиху на скільки вистачить їхнього сотника. Поміж воїнів немов іскра побігла назва цього страшного танку перед лезом меча – «Рух тіні». Вогнедан ледь усміхнувся – в цьому Дракона не міг перевершити ніхто.
Та у пана Змія був у запасі ще один виверт. Продовжуючи вперто рухатися за плитким, мов пасмо диму супротивником, він раптово метнув з лівиці невеличкого ножа…
У справжньому бою це було б цілком виправданим… Як і в бою учбовім, де й зброя є учбовою. Та ніж був справжнім. Метальний бойовий ніж невеличкого розміру. Потрапити ним було потрібно в око, або межи очі. Ворогу, звісно… Богудан навмисне мірився трохи нижче, і лезо черкнуло Дракона по щоці.
– До першої крові, – мовив спокійнісінько Змій, – оці ваші столичні кунштики, панове, нічого не варті проти справжнього ворога. Снідати, панове…
Біля колодязної помпи вишикувалася черга. Чорногорці стиха перешіптувалися, не в силах визначити чиє ж зверху. Воїслав стояв оподалік, затиснувши рукою щоку. Крізь пальці просочувалися цівочки крові.
-Милий брате, – мовив Вогнедан, підійшовши до нього, – це було незле видовище. Дай-но, я загою цю подряпину.
-Чи це нам так щастить, – задумливо мовив Веданг, підставляючи щоку під тонкі пальці приятеля, – чи в цій країні пошесть, і її розносить вітром… Пан Богудан Змій, як на мене, є божевільним, наче заєць навесні. Він навмисне хотів мене понівечити і домігся свого.
-Але ж і ми над ним добряче пошкилювали, – всміхнувся Вогнедан, – милий брате, не можна всі недоліки людей і дивних пояснювати нестачею олії в голові. З точки зору пана Змія божевільними є якраз ми з тобою, бо замість того, щоб жити у Боговладі у ладу і послуху, опинилися на Прикордонні та ще й псуємо пану сотнику його вистраждану довгими медитаціями опінію ельфа серед кругловухих.
-О, ні, – мовив Воїслав, торкнувшись пальцями щоки, – я є стриманим… З мене досить того, що мене, першого… ну, нехай другого мечника Боговлади, трохи не порубав на шмаття який-то, хай Боги милують, Змій… Мечем пан сотник володіє досконало. За це я йому ладен пробачити грубіянство, але не оце паскудство з ножем. Якщо він таким чином навчає новачків, то я дивуюся, як він не понівечив усю залогу.
-Милий брате, – мовив принц, – нехай лише трапиться нагода, і пан Богудан матиме справу з першим мечником Боговлади серед молодих шляхтичів… Тільки в руках я матиму справжнього меча. Заспокойся, вмийся, і ходімо подивимося, чим тут годують молоде вояцтво.
Так воно й пішло до самого вечора – вояцькі вправи, а в перервах – прості страви з круп, бринзи та сушених фруктів. Опісля обіду, щоправда, воякам виділявся час для читання, а опісля вечері усі були вільними, окрім чатових. Більше того, Змій відпустив вільних від служби вояків до містечка на свято, і – на диво – в число звільнених потрапили і Світанок з Ранком.
За Родогорою тече Літава, невеличка бурхлива річечка. На березі Літави горять святкові вогнища… Родогорці збавляють час у піснях і танку, очікуючи сходу Сонця Могутнього, котре має відродитися з Сонця Ярого.
Дивні Боговлади у цей час віддаються спогляданню і намагаються проникнутися силою цієї землі. Адже, саме на Літнє Сонцестояння діти зорі Сіллон зійшли у цей світ, щоб залишитися тут навічно.
Але для воїна-шляхтича не завадить і прийняти участь в деяких обрядах єднання. І вже розкладають на березі Літави вояки родогорської залоги великий вогонь. І сивовусий старий з холодними очима, просякнутий справжнім, не робленим спокоєм, починає відбивати колотушкою по невеличкій литаврі заворожуючий ритм.
Вогнедан вже знає, що старий з колотушкою – то родогорський жрець, який служить Богам у невеличкому дерев’яному храмі, гострі шатра якого видно з берега.
Голос сопілки додається до барабанного бою. На сопілці висвистує худенький юнак – учень старого. І колом стають довкола вогнища чорногорці, спершу розхитуючись у лад музиці, а тоді поволі рушають посолонь, поклавши одне одному руки на плечі…
Вогнедана з Воїславом затягли до кола їхні нові приятелі: Ратислав та напарник Веданга пан Барткевич. Юнаки не змогли опертися спокусі взнати міць Аркану.
Все більш шаленим стає танок, все набирає коло обертів, і відчуває Вогнедан, як наливається тіло якоюсь страшною силою… Він щось і віддає, атож, але приходить до нього міць, посилена стократно. Здається, зладнає він зараз з сотнею ворогів… Сам один зладнає, аби впасти потім в росяні трави порожньою оболонкою…
Аркан, Аркан… Священний танок битви… Не часто танцюють його перед боєм, але коли вже є така потреба, то живих не залишається опісля на бранному полі. У дві лави стають чорногорці, і поки перша тримає оборону, друга закручує смертельне коло.
А тоді розступається перша лава, і рушають до битви не люди навіть… І не дивні… Воїни Гнівного Сонця… Знаряддя вбивства… Гнів Божий…
Вогнедан чув від літніх боговладців, кому довелося побувати на війні Бога Грому за часів Повелителя Святополка, що останню і вирішальну битву тієї війни було виграно за допомогою священного танку.
Але не тільки мертвими ворогами встелена була тоді улоговина Триглавої… За півгодини битви прожили весь свій вік, відпущений їм Богами, Воїни Гнівного Сонця. І вийшли їхні душі зі спустошених надмірною напругою тіл, аби знову стати до лави воїнів, тільки уже на небі.
З усього тодішнього Аркану зостався в живих лише один дивний… Його ім’я чи – то забулося, чи-то ніде не згадується… Навряд чи він дожив до цього часу.
А молоді воїни в освячений Богами час вчаться танцювати Аркан, готуючи дух свій до можливості самопожертви.
Поволі зупиняється коло танку, востаннє пискнула сопілка, і старий відун поклав свої колотушки. Зовсім іншими очима дивиться довкола Вогнедан, і трохи шкода йому оцього відчуття злиття душ воїнів не тільки поміж собою, а ще з чимось. Наче омила його світла хвиля, та й пішла собі.
А сопілочка вже щось виспівує собі потихеньку, і старий під її звуки повчає охочих:
– В країнах світу цього раніше теж уміли битися подібним чином. Але рветься зв’язок… Нині вже не вміють того навіть астеонці… Грибами отруйними та ріжним зіллям намагаються змусити свої тіла битися за десятьох… А колись… Колись і вони досягали подібного стану єдине силою духу… Лише в далекому Лояні ще можливо людям сягнути висот самопожертви, бо туди ще не дібралися мейдистські проповідники.
– А хіба мейдисти не зможуть увійти у подібний стан? – питає молоденький кругловухий воїн, – звісно, я чував, що Мейді з Лугерби вчив любити ворогів, але щось не бачу, аби ішторнійці полюбили нас, згідно отих повчань…
– Не зможуть, – відповідає відун, – бо, якщо поставити ішторнійців в коло Аркану, не зіллються вони душами в одне. Більшість буде думати: «А чого саме я маю загинути, а не оті он з першої лави…» Меншість – боятися вмерти, обтяженими гріхами, а гріхом, тобто порушенням Божих правил, у мейдистів є саме народження на світ. І ніхто з них не забуде себе задля роду, бо давно вже забули люди з-за гір, що таке рід.
Веданг сидить поруч з паном Барткевичем серед тих, хто слухає старого жерця. Він ще не отямився від магії Аркану, і сила, що зосталася в ньому вимагає виходу.
Пане Світанку, – кличе він Вогнедана, – давай-но покажемо поштивим чорногорцям Сонячний Танок Драконів. Якраз цієї миті його мають танцювати біля озера Сіллур…
Принц киває головою, бо і в ньому ще буяє ця сила, і йде до місця де лежать купкою подвійні смолоскипи, приготовані для обряду Сонячного Кола. Вояки обертаються до двох новачків з зацікавленням – вони про таке не чули. Лише родогорський жрець ледве усміхається під вусом.
Спалахують від вогнища кінці смолоскипу і починає розкручувати його Вогнедан, аж поки вогонь не зливається колом. І таким же колом миготять мечі в руках Веданга – його клинок воїна, отриманий зі зброярні фортеці, та меч пана Барткевича, який той послужливо простягнув новому приятелеві.
Вогнедан рухається в танку, стежачи крізь вогняне коло за колом з блискучих лез. Родогорці утворили ще одне коло, зімкнувшись довкола танцюристів. Жрець починає вистукувати ритм, такий же заворожуючий, як і ритм Аркану.
І бачить Вогнедан серед глядачів – бо подивитися на незнаний танок підійшли і городяни – дівоче обличчя невимовної вроди. Воно йому снилося, це обличчя, саме на цю струнку постать перетворилася в його уяві самотня вишенька у дворику Високого Замку.
Та не можна покинути смолоскип, не можна спинити вогняного кола… А коли два мечі Веданга зрізають палаючі кінці того смолоскипу під захоплені оплески, тоді лише зупиняється Вогнедан і кидає погляд туди, де стояла дівчина у вбранні воїна прикордонної залоги.
Там її нема… Вже нема, чи не було ніколи… Зникло видиво.
Веданг тим часом приймає заслужені вияви захоплення. Відун однак говорить повчально:
Вершиною майстерності у цьому танку є, коли мечник танцює поміж чотирьох юнаків зі смолоскипами і гасить вогонь зі швидкістю вітру.
Подібна вправність у нас доступна лише волхвам-воїнам, Віщий, – поштиво відповідає Дракон, – я не смію сподіватись, що колись… Однак навіть спроба піднятися на вершину є цнотою для воїна.
І знову тінь усміху ковзає лицем старого кругловухого, котрий багато чого бачив в своєму житті і знає ціну і юнацькій відвазі, і розважливості зрілого мужа.
А Вогнедан роздивляється обличчя у натовпі, напружуючи нічний зір дивного, бо давно вже спустилася ніч на Чорногору. Та щезло личко, бачене колись у сні… Однак…
– Пане Ратиславе, – гукає Вогнедан стиха свого вранішнього напарника по вправам.
Ратислав підходить усміхаючись.
-Чудово, – говорить, – як там, у повчаннях давніх… Сонячне коло стрічаючи, кола вогняні вертячи… Я очей відвести не міг…
-Друже, – мовить принц, – скажіть-но… Чи не служить в нашій фортеці жінка, або дівчина?
-Ні, звичайно, – трохи здивовано мовить Ратислав, – хіба перевелися мужі в Чорногорі, що ми маємо брати до війська жінок?
-А взагалі такі випадки трапляються?
-Буває зрідка, якщо того забажає діва-войовниця, – відповідає чорногорець, – Моя старша сестра Роса Летич служила у прикордонній фортеці. Спершу шереговим вояком, тоді сотником.
-О, – говорить принц, – друге місце у Великодній збірці десять років тому… Ви маєте розумну і витончену сестру.
Вона загинула, – сумно говорить пан Летич, – а з нею сотні ненаписаних віршів. Моя сестра віршувала і як дивна, і як людина… Від її пісень про кохання і досі плаче Чорногора. Тому я і проти того, аби ніжні квіти Ельберу наражали свої життя на небезпеку. У нас вистачить воїнів для оборони, чи не так, пане Світанку?
-Звичайно, – відмовляє Вогнедан, – але мені здалося… Та менше з тим… Якщо у фортеці немає жінок-воїнів…
-Немає, – говорить Ратислав, – і хвала Богам… Краще ми даруватимемо їм квіти поза фортецею.
Опісля ж святкової ночі знову настали вояцькі будні, зрештою, не такі вже й неприємні, як здалося на початку обом боговладцям. Вогнедан назавтра ж послав пажів у місто з капшуком грошей, і ті повернулися на найнятому возику, везучи ще два ліжка та постелі. Світлян гордо сидів у возику на подушках притискаючи до себе кадіб з чорногорською сливкою-дичкою, а Войко був навантажений ще й книжковими сувоями та приладдям для малювання.
Пан Богудан Змій, побачивши цю виставу, хмикнув, але нічого не сказав, позоставивши боговладцям облаштовуватися так, як вони самі собі хочуть. Помсту йому Вогнедан облишив на потім, але нічого не забув. Зрештою, пан сотник не знав, що засланець Світанок є цілителем, а якби не це – ходити б Ведангу зі шрамом на щоці. Відун у фортеці був, але відун-травник… Словом, принц вирішив якось так налякати пана Богудана, щоб тому теж не здавалося медом служити сотником. Воїслав жваво підтримував друга в його намірах, але поки що підхожої нагоди все не було.
Непогамовний Веданг у ніч Сонцеставу встиг познайомитися з гарненькою кругловухою дівчиною, котра виявилася юною вдовою вояка, загиблого у сутичці на перевалі Родогори зо три роки тому. Сумовита красуня спершу досить несміливо слухала, як Дракон розливається перед нею соловейком, потім почала милуватися разом з ним зоряним небом, а потім… А потім Веданг у ті дні, коли мав звільнення, почав з’являтися до його спільної з Вогнеданом кімнатки лише пізно ввечері за кілька хвилин до закриття брами, цілком задоволений життям і собою.
Принц не схвалював подібних зв’язків. Він взагалі був проти не тільки тимчасових злюбів, а і шлюбів дивних з людськими дівчатами.
-Як можна бути таким себелюбцем, – вимовляв він Дракону, – і взяти подругою квітку, вік цвітіння якої не дорівнює твоєму… Якщо ваші почуття матимуть належну силу, ти муситимеш забрати її з собою…
-Ну, забрав же мій батько пані Владиславу, – виправдовувався Веданг, – вона теж родом з Чорногори. Щоправда моя друга мати – дивна, але ж третя ненька, пані Ясна є кругловухою, і вважає свій шлюб з моїм батьком щасливим.
-Ведангу, – мовив Вогнедан сумно, – твій батько збереже молодість обличчя і тіла до хвилини скону… І такими ж юними зостануться пані Ружена та пані Владислава… А пані Ясна через кілька десятків літ зістаріється, і… Ні, твій батько не вижене її з Гнізда Драконів, і не змінить милостивого до неї ставлення. Але чи буде їй солодко дивитися у дзеркало і лічити зморшки на обличчі, коли поряд з нею стоятиме пан Вартислав, такий же молодий, як нині, а поряд – його жони-ельфійки, котрі ніколи не дізнаються, що це таке – мати юну душу в зів’ялому тілі.
-О, як ти це сказав, – пробурмотів Веданг, – я ніколи про подібне не думав… Дійсно, зів’яла квітка… І юна душа… Це, напевне, страшно, брате…
-Ось тому, – мовив принц повчально, – ми маємо оберігати людей Ельберу і шанувати їхніх старих, а з особливою поштивістю ставитися до кругловухих жінок: і стареньких, і в розквіті недовговічної вроди.
-О, – ще винуватіше пробурмотів Веданг, – але ж та врода… І ота палкість людських доньок, якій немає назви в мові еллів, чиїми нащадками є ми з тобою. Я не кохаю Гордану так, як кохав би панну Владимиру, а чи панну Вишню з Боговлади, чи ще одну певну пані, чиє ім’я… Однак, в наших стосунках є отой присмак недовговічності, який і змушує нас зустрічати кожну ніч, наче вона є останньою.
-То її звати Горданою, – всміхнувся Вогнедан, – що ж… Можливо в своїх повчаннях я зайшов задалеко, але…
Веданг на повчання не образився, але й відвідин своїх не припинив. Про те, що буде далі, юний Дракон не дбав – само якось вирішиться.
Вогнедан же у вільний час блукав околицями Родогори у пошуках якогось милого куточка, поміченого сумною чарівливістю. І зусилля його отримали гідну винагороду – вище від фортеці, на зарослому лісочком гірському схилі юнак віднайшов справжнє диво природи.
Зі скелі дзюркотів невеличкий водоспадик, поволі спадаючи у велетенську кам’яну чашу, таку гладесеньку, що вона здавалася штучною. Вода, переливаючись через її краї, утворювала ніби невеличке озерце з якого витікала гірська річечка. Це була все та ж Літава, а водоспадик звався Літавцем на честь гірських духів, яких чорногорці уявляли собі або крилатими дівами, або вродливими юнаками в плащах, зітканих з водяних струменів.
Знизу це диво природи було непомітним, тому мешканці Родогори тут бували рідко, відпочиваючи то на гарячих джерелах неподалік звідси, то в долині Літави. Та й невеличким був цей маленький водоспадик – не гуркотів, не гримів, як його величаві браття, а шелестів потиху, навіваючи легенький сум на юного дивного, котрий почав приходити сюди трохи не кожного вільного вечора.
-Цей водоспад
З душі сумної ллється – якось вирвалося у Вогнедана, коли він спостерігав вже вкотре струмені Літавця,
Тому і видно лиш води потік,
А гуркоту почути не вдається.
Тож юнак почав брати з собою флейту і награвати на ній сумовитих пісень в лад з дзюркотінням води. Він захоплювався цим настільки, аж врешті мусив нагадати собі, що тут все ж таки хоч і не дуже близьке, а прикордоння, і він не повинен входити в отой особливий стан, за насолоду яким дивні часом платили життям, забуваючи про все довкола.
Однак, спокуса була занадто великою… Спечного літа окунутися в прохолодну воду кам’яної чаші, тоді вмоститися на її краї, нагим, зодягненим лише вітром і грати… Грати разом з водоспадиком, котрий наче підспівував музиці…
А за нерозважним молодим воїном уже не раз спостерігали… При чому – аж чотири істоти… Їхні погляди пломеніли захватом, страхом та злобою і дитячою цікавістю. Їхні шляхи не перетиналися, бо слухали вони гру юного ельфа не одночасно…
З захватом спостерігала за юнаком, якого вона вважала духом водоспаду, красуня – дивна у вишиванці та чоловічих штанях. Зі страхом та злобою дивився на нелюдя ішторнійський вивідач, котрий якраз і вистежував з наказу свого зверхника прибулих з Боговлади вельмож. І з дитячою цікавістю слухали музику двійко білих пардів – звірів з розумом дитини, предків яких змінила колись Дана Ллон.
Парди були єдиними, кого побачив Вогнедан під час отих своїх прогулянок. Цікаві, мов людські дитинчата, вони могли спілкуватися лише з дивними, передаючи образи, що укладалися в слова, від розуму до розуму. Якщо людей розумні звірі остерігалися, то зустріч з дивним була для них радістю – парди обожнювали пліткувати і розносили почуті від двоногих співбесідників новини по всій Чорногорі.
Вогнедан до того лише чув про цих прекрасних істот, і тому щиро зрадів, коли побачив цю парочку. Парди Чорногори давали одне одному імена, тож самець назвався Яром, а самочка – Ярунею. Вони були ще зовсім юними і сповненими довіри до музики з флейтою. Яр тут таки оповів Вогнеданові подумки, що вони спустилися з верху задля цікавості – подивитися Родогору.
«Забагато запахів, – пирхав пард, – тут теж запах… Два запахи… Людина і дивний… Тут нещодавно…»
«Мабуть ще хтось знає про це озерце», – всміхнувся Вогнедан. – тут так гарно…»
Парди дружно пирхнули. Вони не могли пояснити, що їх тривожить. З запахом дивного, вірніше – дивної, все було гаразд. Але запах людини… Який-то він був…
«У людини – поганий запах, – нарешті висловився пард, – не такий, як у синів Ельберу… Бруд, страх, злоба… Дивний брат не повинен тут сидіти сам…»
Вогнедан погодився з Яром. Він і сам розумів, що досить спокушати долю і пообіцяв сам собі ходити до озера рідше, або, принаймні, вдвох з Воїславом..
Веданг тим часом давно збирався роздивитися місцину, про яку йому оповідав принц. Нове захоплення красунею з Родогори трохи пригасло в душі непостійного Дракона, котрий до того ж віддавав перевагу войовничім дівчатам обох рас, а закохувалися в нього чомусь тільки найлагідніші особи. І тому, коли одного вечора він застав замість своєї Гордани записку з вибаченнями і сповіщенням про те, що його подруга має навідати хвору матір в сусідньому селищі, то спіймав себе на думці, що звісно сумуватиме, але…
Певний, що застане Вогнедана біля отого, неодноразово описаного ним озера, юнак вирушив берегом Літави в обхід фортеці. Водоспадик він віднайшов швидко, але друга там не було. Анітрохи не втративши погідного настрою, Дракон скинув одяг і виліз по природніх сходинках з каменів на край чаші, з якої з тихим плюскотом лилась і лилась вода.
Викупавшись у чаші – Веданг чув від тої ж Гордани, що вода тут цілюща – юнак знову вибрався на її краєчок, але послизнувся і знову беркицьнув назад..
Дівочий сміх віддався в його вухах передзвоном храмових дзвіночків. Обережно висунувши голову над краєм чаші, там, де для зручності купальників в камені видовбано було сходинки, Дракон побачив внизу, на тому валуні, де сам стояв перед тим як залізти до цього натурального басейну, гарнесеньку дивну в чоловічому вбранні і з мечем при боці. Воїслав міг би присягнутися, що в містечку, де він знав всіх і вся, такої красуні йому зустрічати не доводилося.
-Мила панно, – мовив Веданг найласкавішим голосом, – прошу вибачення за мій вигляд… Я вас не дуже налякав?
-Схоже на те, що це я налякала вас, – анітрохи не знітилась панна, – а ви хлюпалися тут, наче форель у річці і розігнали тим всіх гірських духів.
Говорячи це, панна чемно відвернулася, і Воїслав вибрався на край чаші, та зіскочив на сусідній камінь. Там лежав його одяг, який юнак тут таки і почав вбирати.
-То ви бачили тут духів, ясна панно? – спитав Веданг, одягаючись, – і які ж вони з вигляду?
-Власне дух був один, – відповіла дівчина, – і вкритий плащем не з води, а з власного волосся. Він грав на флейті так, що Стражі Гір вийшли з лісу і лягли біля його ніг. А сидів він на краю чаші водоспадику, і музика зливалася з дзюрчанням води.
-О, дух з флейтою – то мабуть дуже красиво, – сказав Воїслав трохи ревниво. Він-то чудово зрозумів, хто тут приворожував своєю грою пардів Чорногори і милих дівчат якраз в його, Веданга, густі, – але спілкуватися напевне краще зі звичайною особою з плоті й крові. Такою як я… І хоча у мене улюбленим інструментом є не флейта, а горянська гітара, я ладен показати своє вміння панні і то найближчим часом.
-Навряд чи я буду тут найближчим часом, – озвалася дівчина, – я гостювала у родичів і сьогодні повертаюся додому. А ви часом не знаєте цього… цього духа?
-Не знаю, – сказав Воїслав неправду, – ні… Яка шкода, панно, що ви не прийдете більше на це місце… І яка шкода, що я не віднайшов його раніше… Я є недостойним засланцем з Родогорської фортеці, і звуся Ранком, доки мені не дозволять зватися інакше.
Дівчина повернулася до Веданга обличчям , і він побачив здивовано, що на її личку виступив рум’янець.
-Пане Ранку, – мовила вона, – а чи не Світанком зветься отой дух з флейтою? Щоправда, я завжди бачила його лише увечері, але…
-Я не знайомий з духами, – бадьоро збрехав Дракон знову, дивуючись про себе, звідки дівчині відомо прибране ім’я Вогнедана, якщо вона тільки слухала його гру з берега, – але дуже б хотів познайомитися з певною панною, зовсім не схожою на привид. Моєму серденьку стало б набагато легше, аби воно дізналося про ім’я тієї, котра розбила його наче келих.
-Мене звати Даною, – відмовила дівчина, – і я не дуже полюбляю оті столичні викрутаси, властиві боговладським паничам. Бувайте, пане Ранку… Якщо зустрінете тут колись… світанок, скажіть йому, що він відбився у тихих водах.
Дана швиденько дострибала по каменях до берега і зникла поміж дерев, перш ніж Веданг знайшовся що сказати. Йому заціпило від несподіванки. Дракон знав напевне, що його друг не зустрічався ні з ким навіть тимчасово, зберігаючи своє кохання для однієї й неповторної, і дуже серйозно говорив про те, що жона у нього буде лише одна, і що навіть для продовження роду він не візьме собі другу дружину. І хоча врода синьоокого ельфа притягувала до нього дівочі погляди, як свіча метеликів, він дивився на ніжних красунь тільки як шанобливий визнавець їхньої вроди. Де Вогнедан міг зустріти цю озброєну панночку та ще і явно закохати її в себе?
«А тут він призначає їй побачення, – міркував Веданг, теж вибираючись на берег, – виходить, я сполохав закоханців… Ох і посміюся я з Вогнедана, коли він прийде сюди і не застане своєї подружки… І подумати тільки, він картає мене за пристрасть до людських доньок… Ні, ця панночка, звісно, гостровуха, але хто б міг подумати, що наш дівич наважиться…»
Воїслав вигідно влаштувався на корені дерева і приготувався очікувати. Він поринав поволі у споглядання цього чудового місця і вже був близьким до того небезпечного стану, коли дивні втрачають контролю над явним світом.
«Тут цього не можна, – нагадав він собі, – хоча це лише третій пояс оборони, і зараз перемир’я, але…»
Власне, це втовкмачували дивним з дитинства – не можна… Тільки в безпечних місцях… Але ж не оточиш охороною всі краєвиди, сповнені сумної чарівливості. Ніхто не відав, чому поринають в безодні свідомості при вигляді прекрасних картин природи діти зорі Сіллон. Волхв – дивний Богорад, котрий жив з сотню років тому, вважав, що подібним чином у світі Еллону його мешканці відновлювали сили, всотуючи енергію просто через шкіру, і, якщо б їм не довелося покинути світ біля зорі Сіллон, з часом і зовсім би перейшли на такий спосіб харчування.. Недарма дивні і досі їли небагато, в основному фрукти з овочами, дуже полюбляли молоко, а тваринної їжі майже не вживали, хіба що задля того, щоб вижити в якихось тяжких умовах.
В цьому, новому світі, чарівливі місця не могли, очевидно, дати стільки сили, аби опісля їх споглядання молодому воїну не хотілося їсти. Але дух вони підзаряджали чудово, і, задля оцих неймовірних відчуттів єднання з новою вітчизною, дивні часом забували про ризик і про небезпеки, як незмінена людина іноді забуває про все при вигляді келишка з вином.
– Я трошки, – сказав сам собі Дракон, – зрештою зараз прийде Вогнедан, а він тут просиджує всі вечори, та ще й удвох з панночкою… А отже – це безпечне місце… Я зовсім трошки…
Юнак дивився на водоспадик, не зупиняючи потоку плитких думок… Чомусь згадалася оповідка родогорського жерця про те, що для ішторнійців навіть народження вже є гріхом, тобто злочином… А вже краса є ще більшим злом…
Батько Веданга бував з посланництвом у Габідені і оповідав, що люди у ворожому стольному місті живуть в жахливому скупченні, трохи не на гноїщах. Навіть палаци знаті не мають тих звичаєвих зручностей, до яких звикли боговладці. А в центрі міста пишається храм Святого Кілені, прекрасний, як квітка з каменю… І інші собори столиці прикрашені так, що від них не можна відвести очей. Зате в усьому місті немає жодного деревця… Камінь… Тільки камінь…
Як тихо дзюрчить вода… Як добре, що він є тут, а не на сірих вулицях Габідени… Запах глиці… Ледь чутне дзижчання комах… Відчуття чарівливості світу і того, що життя є короткою миттю, за яку не нап’єшся досхочу краси і гармонії. Бо, коли повернешся сюди у іншому тілі, вже інша річка плистиме у скелястому ложі, можливо не стане і водоспаду, і тільки сосонки довкола перетворяться на величні дерева…
«Хто і коли
Цих сосонок насіння, – поволі складалися рядки в голові у розімлілого Веданга,
На березі скелястому садив?
Пройдуть віки,
Та вічне їх коріння!»
Спалах перед очима… І темрява… Він так і не зрозумів, що сталося.

***

Коли Воїслав зміг знову розплющити очі, то, замість чарівного водоспадику побачив перед очима грубу мішковину. Голова боліла неймовірно. Його кудись тягли, бо від погойдування юнака нудило. Обличчя було залляне чимось липким.
«Щастить же мені, – спливла думка, – помилувався… І пожалітися нікому – сам дурень винен.»
Веданг напружив волю, накидаючи на лице ману. Якщо його викрали розбишаки задля викупу, то краще нехай вони мають справу з вояком родогорської фортеці, а не з княжичем Ведангським. Якщо ж це ішторнійці, то тим більше… Але де, в біса, могли взятися ішторнійці під Родогорою?
«А де, в біса, взялися оті лучники у Помаранчевій долині? – спитав голос розуму, – напевне нас вистежували від самої Боговлади… Повелитель зробив поганцям послугу, виславши до Чорногори сина, бо паскуди напевне хотіли захопити Вогнедана… Стріла, націлена в серце Святослава Ельберійського – його мертвий син… Або син-заручник…»
На цій думці ним так кинули об каміння, що юнак трохи не зомлів удруге. Отямившись, подумав, що ману напевне втратив, але потім відчув, що ні… Подібні речі дивні визначали лише на рівні відчуттів.
Коли з нього стягли мішок, то Веданг побачив, що знаходиться у гірській печері, якими був всіяний схил Розради – гори. Навряд чи його знайдуть, навіть якщо одразу кинуться шукати. А одразу не кинуться – пан Богудан Змій подумає, що джиґун з Боговлади заночував у коханки, і знахабнів до того, що не з’явився на вечірнє шикування.
Викрадачів було чоловік шість. Принаймні стількох Дракон зумів роздивитися в освітленій кількома смолоскипами печері, коли з зусиллям підвівся на ноги. Зі зв’язаними руками зробити це було нелегко, але юнак упорався. Лежати біля ніг ворога він буде лише мертвим.
-Ну, і що це ви мені притягли?
Різкий голос, ішторнійська мова… Отже, це все-таки сусіди з-за гір. Зле, зовсім зле… Зі звичайними опришками можна було, принаймні спробувати домовитись про викуп.
Запитував літній уже смаглявий чоловік, зодягнений в простеньке вбрання, котре, однак, не могло приховати пихи ішторнійського кавалера високого рангу. Він сидів на пласкому довгому камені біля стіни печери. Ведангу доводилося бачити ішторнійські посланництва, а їхній представник у мирний час перебував у Боговладі. Решта розбишак напевне були його підлеглі, бо виструнчилися і почали доповідати:
-Як і було наказано, вельможний пане! Ми схопили нелюдь, котра постійно тиняється біля озера…
-Кагате, – мовив кавалер, – ти бачив біля озера оце?
Кагат, невисокий чоловічок, який був схожий швидше на кругловухого верховинця, аніж на ішторнійця, заперечливо хитнув головою.
-Я ж говорив, мій пане, – сказав він, – що ці дурні все переплутають… Треба було мені йти з ними, хоча я й засвітився в тій Родогорі… Зостався в заїздику на ніч, коли всі невведені у закон гуляли на березі… Побоявся зогрішити… А господар примітив і почав випитувати, хто я і звідки…
-Я це знаю, – різко обірвав кавалер, – ти знаєш цю нелюдь?
-Дітей демонів у фортеці не так і багато, – мовив вивідач, – той, хто нам потрібен, його приятель з роду Драконів, і троє чорногорських гостровухих. Цей виплодок пекла – один з тих трьох.
Четвірка ішторнійських вояків, зодягнених у скромні камзоли мандрівних торговців, аж подалася назад від гнівного погляду кавалера.
-Ви що, – сказав він, – не можете відріжнити одного гостровухого від іншого? Тепер через вас переполошиться все це зміїне гніздо.
-Але ж ваша вельможність, – відмовив перелякано один з викрадачів, – це є, напевне, демонські чари, бо у того нелюдя, якого ми вхопили на озері, було інше лице.
-О, – пробурмотів кавалер, – все цікавіше і цікавіше… Панотче, підійдіть-но сюди…
З кута печери поволі наблизився поштивого вигляду ішторнієць. Про його духовний сан можна було здогадатися лише по білій накидці поверх дорожнього камзола.
– Ось, панотче Горсте, – сказав командир, – випадок якраз для вас… Визначити, чи є тут демонські чари…
Веданг тим часом розважав над своєю бідою, користуючись тим, що вороги вважали, що він не розуміє їхньої мови… Авжеж! Знання мов є зброєю – це молодим шляхтичам втовкмачували змалечку, а навчав Дракона ішторнійський біженець, покровителем якого був князь Вартислав. Бідолашний втікач дуже пильно займався наукою і якось насмілився в колі приятелів висказати припущення, що цей світ разом з суходолом та океанами обертається довкола сонця, а зовсім не стоїть на пекельному склепінні, як-то писав у своїх Повчаннях поштивий Святий Старець. Більше того, молодий вчений насмілився пожартувати, що аби люди жили на даху пекла, то їм би пекло в ноги… Серед приятелів ішторнійця знайшовся донощик, і… Словом, історія звичайна, та завдяки цьому бідоласі Веданг знав ішторнійську мову, наче був уродженцем Габідени.
Отже, собачі сини полювали таки на Вогнедана… Переплутали вони приятелів просто – через однакові зачіски на боговладський штиб і однакові ж вояцькі кунтуші. Воїслав сумнівався, що поганці насмілилися зазирнути йому в обличчя, хоча б від свого дурного страху перед лихою силою, якою, нібито, просякнуті нелюді. Дали чимось ззаду по голові і мішка накинули не стільки для того, щоб він не запам’ятав дороги, скільки для того, щоб їх не зурочив. А тепер, звісно, відбріхуються, бо мають отримати від зверхника за помилку.
Панотець тим часом поволі обходив Веданга по колу, бурмочучи молитви. Зрештою сказав лагідно:
-Єдиний спосіб дізнатися правди – це спитати з милосердям і домогтися покаяння…
-Кагате, – звелів кавалер, нітрохи не здивувавшись з такої велемовності, – спитай у цього…, про його ім’я і звання.
Кагат повторив питання ельберійською. Воїслав вирішив не виявляти, що розуміє ворога, і тому відповів товмачеві:
-Є Ростиславом Барткевичем з Родогорської фортеці.
-Чи правду ти говориш, заблукане дитя підземних духів? – вступив панотець ласкавим голосочком, а Кагат повторив його слова.
-Шановне паньство, – мовив Веданг, – радий вас сповістити, що з якимись там підземними духами не маю нічого спільного ні я, ні решта моїх однокровників. Оскільки нині між нашими країнами перемир’я, давайте розійдемося по-доброму. Не змушуйте родогорських воїнів полювати на вас з хортами, як на зайців.
-Для тебе було б розумнішим, юначе, – сказав панотець Горст, – подбати про врятування своєї душі… Адже на соборі в Габідені було таки визначено, що душа у гостровухих ельберійців є. Щоправда більшістю лише в один голос…
-Як можна такі речі вирішувати голосуванням? – досить єхидно сказав Дракон, – перед цим, наскільки мені відомо, вирішувалося питання чи є душа у жінки. Звичайної жінки, не гостровухої… І бажаючих повірити в існування ніжної жіночої душі було лише на три чоловіка більше, аніж тих, хто її заперечував. Щоправда, голосували самі лише чоловіки, і тому…
-Якщо ви, юначе, – мовив священик ще лагідніше, – так добре обізнані з рішеннями останнього Габіденського собору, то ви, напевне, відчуваєте у серці поклик істинного Бога і бажаєте очистити себе від демонських покровів. Як вас звуть насправді, юний воїне?
-Ростислав Барткевич, – відповів Веданг спокійнісінько, – про рішення Габіденського собору я чув від одного ішторнійця, якого трохи не спалили живцем за те, що він довів округлість нашого явного світу, і навіть розрахував швидкість цього живого леарану. Тобто – корабля, на якому ми нині летимо між зорями. Шкода тільки, що деякі пасажири цього зорельота поводяться нечемно і зневажають Богів цього світу, бажаючи летіти без екіпажу.
Оскільки розмова велася через перекладача, то Дракона немало розважав переляк шпигуна Кагата, котрий змушений був повторювати його, Веданга, з точки зору щирого мейдиста, неприпустимі слова. Але панотець не образився.
-Що ж, – зітхнув він, – спробуємо умовити вас, юний блюзніре, таки відповісти на питання, або, принаймні, показати справжнє обличчя. Приступимо з любов’ю та милосердям…
Четвірка вояків ухопила Веданга і, опісля недовгої шамотанини, повалила на камінь, з якого перед цим підвівся дворянин, котрий командував викрадачами. Кагат розтяв ножем Воїславове вбрання, ошкірився і взяв до рук смолоскипа.
-Бог мій стріли на ворогів верже, – сказав Воїслав просто в очі своєму мучителю, – вірно стезею вперед веде…
Перекази говорили, що вимовляння цих слів полегшує біль від ран і допомагає протриматися на муках. Веданг прикусив губу і замовк, намагаючись думати тільки про ці слова і ні про що більше. Та біль ніде не зник. Тіло юнака вигнулось дугою, а пан кавалер, котрий стояв поруч, затулився хустинкою від смороду обпаленого тіла.
-Воїнам сам він є суд і честь, – прошепотів Дракон ледь чутно. Він ще тримав ману, але розумів, що надовго його не вистачить. Новий біль затьмарив йому розум, і юнак обім’як на камені, а присутні при допиті побачили з побожним жахом, як просто на їхніх очах змінюються риси обличчя бранця.
-Ваші люди – йолопи, мій пане, – буркнув вивідач до кавалера, – вони схопили не того боговладця. Це не Принц зі Столиці… Це Воїслав Ведангський, син Вартислава. Власне, я міг здогадатися одразу – нахабству поріддя Веданга Сіллура немає меж.
Дворянин вибухнув лайкою, але панотець поклав руку йому на плече.
-Це перст Господень, – мовив, – замість одного ми матимемо обох. Ці двоє дуже прив’язані одне до одного, швидше за все – отим гидким збоченням, яке Святий Мейді таврував гнівними словами серед лугербських вельмож…
-Послати принцу в подарунок палець чи вухо його приятеля? – ошкірився кавалер.
-О, – з несмаком мовив панотець, – церква проти пролиття крові, і вдається до подібних чинів лише… Для початку досить буде отої поганської гидоти на шиї нещасного грішника.
Кагат зірвав з Воїславової шиї невеличкий срібний оберег. З одного боку округлого медальйончика було зображено Веданга Сіллура, а з іншого – Бога Грому, озброєного вогняним списом. Підпис під ликом Бога Ельберу був двома мовами – еллонською, котру нині розуміли лише жерці, та ельберійською – «Ми теж твої діти, Вогонь Небес!»
-Якщо ми, – всміхнувся священик, – привеземо до Ішторну двох заручників, то і вдячність буде подвійною…
-Чи чули, йолопи? – рявкнув кавалер до вояків, – зв’яжіть міцніше цього виродка і пильнуйте…. А ти, Кагате, таки ризикни сходити до міста…
-Доведеться, – мовив Кагат, – але винагорода…
-Збільшиться, – буркнув дворянин, – пропорційно…
Веданга, який тільки-но отямився, стягли з каменю, сплутали йому ще й ноги в кісточках і жбурнули в куток печери. Дракон зашипів від болю і затих. Падлюки його пізнали – він зрозумів це по тому, що тортури припинилися. Але, що буде далі? Втім, він здогадувався, і від цих здогадів юнак аж про біль на хвильку забув.
«Вогнедан… Їм потрібен Вогнедан… А отже… Де ти, брате?… Ой, не треба мене рятувати…»

***
Вогнедан не прийшов ввечері до Літавця, бо пан Богудан Змій посадовив його під арешт.
Коли Веданг не з’явився ввечері на шикування, пан Змій довго оповідав підлеглим про розбещених і ледачих мешканців столиці, котрі… Всі, і Вогнедан, звісно, були упевнені, що Дракон не може вилізти з ліжка своєї Гордани. Вояки, у яких були подруги в Родогорі, посміювалися з розумінням, решта – з легкою заздрістю.
Але пан Змій таки перебрав міру. Опісля шикування він оголосив додаткову годину занять, а сам походжав поміж пар, що тренувалися, і продовжував сварити ледачих боговладців.
-Зніжені й розпещені панки, здатні лише складати віршики про квітучі вишеньки, – говорив він голосно, – та ще й робити це найвищою цнотою у житті певної особи. От ви, пане Світанку… Вашим ніжним рученятам дійсно краще тримати перо замість меча. Ратислав у парі з вами засинає від нудьги – так повільно ви ворушитесь… Швидше… Покажіть всю швидкість дивного…
-Ви готуєте воїнів до боїв з ішторнійцями, чи до боїв з дивними? – не втерпів Вогнедан, – для ішторнійця у мене достатня швидкість рухів…
-Воїн має битись на межі загибелі, – відрізав пан Змій, – а те, що ви щадите пана Летича, не додає йому вправності.
-Я хотів би перевірити вашу швидкість, – протягнув Вогнедан, – вас я не став би щадити, будьте певні.
-Що ж, – раптово погодився пан Богудан, – ставайте…
-Яке ім’я у вашого клинка? – спитав Вогнедан лагідно.
-«Гадюче жало», – мовив пан Богудан з деякою гордістю, – він дістався мені від діда, бо три покоління нашого роду є пожиттєвими шляхтичами.
-Світляне! – покликав Вогнедан свого пажа, котрий завзято вправлявся з учбовим мечем, маючи за напарника Войка Тополину, – принеси, будь ласка, «Пелюстку вогню»
Вояки зашепотілися… Іменні мечі могли мати лише ті воїни, хто не тільки був найкращим й навчанні, але й захистив мечем себе від ворога, іншого – від напасника.
-Минулого разу, – мовив Вогнедан голосом, солодшим за полуничний напій, – ви билися з моїм приятелем мечем з рунами на лезі. Оскільки я теж маю такий, то… Наш бій буде цікавим.
Світлян уже ніс меча у витертих дорожніх піхвах. Вогнедан взяв меча за руків’я, висмикнув… Сяйнули на лезі охоронні руни.
-До першої крові? – спитав
-Атож, – буркнув Богудан. Він або не очікував такого, або йому було байдуже.
І тут Вогнедан вчинив помилку, гідну його нерозважного приятеля. Але йому було кривдно за милу столицю і, чесно кажучи, набридли постійні причіпки, якими пан сотник отруював їм обом життя. Звісно, Воїслав мав би слідкувати за часом, але… Жоден воїн, якому траплялося заночувати в місті не викликав у пана Богудана такої зливи єхидних зауважень.
Отже, Вогнедан не став ні розігрувати красивий поєдинок, ні тягти час. В останню мить, коли супротивники вже кружляли одне довкола одного, юнак невловним рухом перекинув меча у лівицю, і ударив…
Це був верх його можливої швидкості, і довго битися так Вогнедан не міг – вичерпувалися сили. Але пан Змій відсахнувся і, зі здивуванням доторкнувся до своєї голови. За вояцьким звичаєм пан сотник зав’язував волосся у хвіст на маківці. Гострюще лезо «Пелюстки» стяло жмут того волосся, наче коса траву.
-В справжньому поєдинку ви б загинули, – мовив спокійно Вогнедан
-В справжньому поєдинку вам ніхто б не дав можливості змінити руку, – холоднокровно відповів начільник залоги, – а за хизування ніч проведете в арешті. Зранку до вас приєднається ваш приятель, і я визначу вам покарання.
Вогнедан знизав плечима, віддав меча Світляну і пішов до арешту.
Арештом у фортеці Родогори називалася невеличка кімнатка у вартівні. Вікна вона не мала, а заґратовані дверцята виходили до помешкання варти. Трималися ті дверцята на засувці, яку можна було вибити ногою, якщо добре штовхнути зсередини. Воїслав, коли вони з Вогнеданом під час чергувань обдивлялися цю сувору темницю, мовив якось, що лише нині почав розуміти справжнє значення фрази: «Тримається на чесному слові».
Сусідство з вартівнею мало пробудити в покараному сором перед приятелями. На ділі виходило трохи інакше – жертви Богудана Змія, а вони у фортеці не переводилися, викликали у товаришів по зброї якнайщиріше співчуття.
І тому, як тільки Вогнедан розташувався на єдиному у арешті ліжку, наступна ж зміна варти принесла йому вечерю, а до вечері – повний козубок слив. Від вечері Вогнедан, котрий ще тамував в собі оту холодну лють, яка часом змушувала дивних робити нерозважні вчинки, відмовився, але сливи взяв зі вдячністю, і попрохав дозволити Світляну принести йому флейту.
Тож цієї ночі вартові родогорської фортеці разом зі своїм в’язнем частувалися сливами і слухали музику, сповнену уже не люті, а звичної тихої печалі. Опівнічна зміна варти принесла вже не слив, а солодкого росавського вина і невідь де роздобутих цукатів. Оскільки вживати вино на чатах заборонялося якнайсуворіше, Вогнедан, аби не скривдити своїх приятелів, зробив ковточок, з’їв зацукрованого яблучка і мовив, що хоче спати, а розіп’є баклажечку з хорошими родогорцями опісля того, як відбуде своє. Юнак ще пограв трохи і цим вартовим, а тоді простягнувся на ложі і заснув так, як сплять лише дивні і діти – з ніжним усміхом на вустах.
Коли Воїслав не прийшов і зранку, Вогнедан занепокоївся. Пан Змій вергав громи і блискавиці, і звелів юнаку залишатися в арешті, аж поки його друг не нагуляється досхочу. Таке покарання, власне, було швидше в радість, бо звільняло від досить втомливих муштрувань. Але нині Вогнедан навіть не радів з несподіваного відпочинку. Його нерозважний друг може і був нерозважним, але ж не до такої міри, щоб зневажати вояцький звичай.
Юнак звелів Світляну йти до міста разом з Войком до певного будиночка, який Войко добре знав. Швидко хлопці й повернулися і доповіли, що будиночок зачинено на кілочок, а сусіди говорять, що пані Гордана виїхала з двору верхи і в дорожньому вбранні ще минулого ранку. Хтось з цих добрих людей бачив і Воїслава. Дивний у вояцькому кунтуші приходив по обіді, питав за свою подругу, і йому було передано від неї листа.
Більше Воїслав там не з’являвся, а отже… Вогнедан попрохав покликати пана сотника, і пан Богудан прийшов, як завжди спокійний і розважливий. Намагаючись не дивитися на хвостика на голові командира, котрий став набагато коротшим, принц оповів про свої підозри і попрохав дати йому можливість пошукати приятеля.
-Ваш приятель, – відмовив Богудан, – сидить десь у ще одної дурної жінки, котра погодилася його прийняти. Будьте певні, що до вечері він знайдеться.
З тим пан сотник і подався геть, а Вогнедан сів на ложе і замислився.
Задуму його урвав Світлян, котрий вільно гасав по всій фортеці разом з Войком, поблажливо трактований вартою. Він оповів своєму принцу про те, що його викликав до брами який-то хлопчисько і передав пакунок, сказавши, щоб Світлян віддав його господарю.
-Якщо Воїслав дійсно затримався на якійсь вечірці, я його уб’ю, – мовив Вогнедан, взявши пакунка, – йому, бачте, усе задоволення, а мені – арешт.
Юнак розгорнув тканину і ледь поблід. Перед ним був оберіг, сотні разів бачений ним на грудях Воїслава… Веданг Сіллур славить Бога Грому… «Ми теж твої діти, Вогонь Небес»…
На тканині залишилися бурі плями… Образок могли зірвати з Веданга лише з мертвого, або зі смертельно пораненого… Вогнедан подихав рівно і глибоко, намагаючись заспокоїтись, а тоді побачив ще й папірця, списаного ельберійським письмом, але з помилками, і досить неоковирно:
«Приходь пополудні до Гарячих Джерел один і без зброї… Якщо приведеш варту – нас не знайдеш, а отримаєш перстеник свого полюбовника разом з пальцем. Месники…»
Цього разу спокій Вогнедан відновлював трохи довше. Майнула доволі дика думка – а чи не розиграш все це. Поміркуваши, юнак вирішив, що ні. Окрім, як на Осіннє Рівнодення, коли й належало дурити одне одного, Дракон собі жартів не дозволяв. Тим більше таких жартів… Тим більше з гидкими натяками про… Серед ішторнійської знаті, незважаючи на суворі церковні заборони, траплялося одностатеве кохання, але в Ельбері на подібних осіб дивилися як на недоумків.
Отже, Веданг потрапив до рук ворога… Ворога, котрий знає їх обох… Ворога, якому потрібен Вогнедан Ельберійський, бо звичайні злодюжки вимагали б викупу, а не другого полоненика.
Вогнедан послав Світляна за паном Змієм. Хлопчина повернувся з доповіддю, що пан Змій відбули до Владигорської фортеці і повернуться аж увечері.
Юнак думав ще з півгодини. Тоді покликав Ратислава Летича, котрий якраз був старшим над чатовими.
-Ратиславе, – мовив, – мій брат потрапив у велику біду. Я мушу вийти звідси…
-Я не можу порушити наказу, – мовив молодий вояк розгублено, – пан Змій…
-Скажеш пану Змію, – мовив Вогнедан, – що я вибив двері, а тобі загрожував мечем…
З цими словами принц так гримнув чобітком по ґраткам, що вони розчахнулися настіж.
– Браття, – мовив Вогнедан до вартових, – з Воїславом дуже погано. Не питайте, що трапилося – я і сам цього не знаю. Та я мушу бути по обіді біля Гарячих джерел сам-один… Інакше його вб’ють. Я знаю, що ви мусите послати за паном Богуданом, пошліть же за ним до Владигори, але дайте мені вийти з фортеці.
– Але ж, якщо все аж так страшно, то вас, беззбройного, теж уб’ють, – вимовив Ратислав.
– Я не візьму меча, – сказав Вогнедан, – та мій дух буде моєю зброєю…
– Пане Світанку, – мовив Ростислав Барткевич, – мені відомо, що у зброярні є особиста шафа пана Богудана. Там, нібито, є зброя, яку можна приховати на тілі…
– Я зайду туди, – відмовив принц, – і дякую… Коли повернеться пан Змій, то нехай діє на свій розсуд. Ці гидкі особи помилилися, захопивши мого родича замість мене. Я не можу очікувати, коли його вб’ють, або почнуть нівечити.
– З дозволу начільника варти, – мовив Барткевич, – я проведу вас до зброярні…
Летич лише головою кивнув. Вогнедан вийшов разом з паном Ростиславом у супроводі Світляна, який зовсім розгубився, не розуміючи, що коїться, і подався до другої вежі, де й була зброярня.
Шафа пана Богудана не була замкнена – її охороняло ім’я керманича. Там було багато вельми цікавих речей, з яких Вогнедан зрозумів, що пан Змій колись служив у розвідувальному загоні, який корився безпосередньо князю провінції. На дверцятах були розташовані метальні платівки – півмісяці, нарукавник від яких лежав тут таки. Принц одразу ж привласнив і платівки і нарукавника. Тоді примітив накладку на руку, що звалася «пазурі». З вигляду це був просто захисний браслет для лівиці, від якого йшли до пальців ледь помітні металеві жолобки, що закінчувалися кільцями, які вдягалися на пальці. В битві по цим жолобкам вистрелювалися з браслету п’ять довгеньких лез, які і ставали отими «пазурями».Володіти подібною зброєю Бранибор навчав лише тих, хто мав іменні клинки, і Вогнедан знав, що йому далеко від досконалості, однак…
На верхній поличці лежала річ, про яку юнак лише чув, але ніколи не бачив. Це була спускова трубка, виготовлена за лоянським зразком. Вона кріпилася на руці, а заряджалася отруєною голкою, пуделечко з якими знаходилося тут таки. Використати цю річ можна було лише раз, бо перезаряджалася вона доволі морочливо і ризиковано для самого власника. В Лояні нею користувалися вбивці-смертники, яких ще називали «нічними привидами», в Ельбері ж – вивідачі, для яких ця трубка часто була єдиною можливістю порятунку.
Вогнедан обережно зарядив трубку, взявши голочку маленьким пінцетиком, причепленим на ланцюжку до пуделечка, і закріпив її на правиці, просто на нарукавнику з метавками, де були петельки для цієї штуки. Озброївшись таким чином, він вийшов зі зброярні і почав розпитувати свого пажа.
Пакунка Світляну доручив якийсь хлопчина… Шукати хлопця було марно – поганець, який послав його до фортеці, не був таким дурнем, аби сидіти у містечку, очікуючи, доки його знайдуть. Тоді Вогнедан почав міркувати собі, де міг потрапити у пастку його Воїслав.
Отже, Дракон іде до любки, сповнений надій на приємне збавляння часу до вечірнього шикування. Замість Гордани на нього очікує лист, в якому, напевне, говорилося про необхідність терміново покинути Родогору… Куди ж пішов Веданг опісля? Куди пішов би сам Вогнедан?
До Літавця, – мовив юнак вголос, – авжеж… Він думав, що я біля озера граю на флейті… Як завжди тими вечорами, коли він ходив до пані Гордани… І пішов мене шукати… А там…
А там була засідка… Ні, Веданга не очікував ворог. Швидше за все, вороги прийшли пізніше, в годину, коли сам Вогнедан відвідував Літавець. А Веданг побачив це озеро вперше…
– Замилувався, – прошепотів принц, – про все забув…
Коли Вогнедан виходив з фортеці, його обігнав гонець, висланий паном Летичем до Владигори. Якщо вони з паном Змієм виїдуть назад одразу ж, то будуть у фортеці лише увечері. Та може, воно й на краще. Пан Змій… Що він може зробити… Не можна прочесати всі тунелі Розради-гори… А прийти до Гарячих Джерел з вояками означало убити Воїслава.
Біля Літавця було тихо. Вогнедан обнишпорив берег та не знайшов ніяких слідів того, що сталося.. Залишалося йти до Гарячих Джерел і покластися на волю Богів.
«Дивний брат сьогодні рано», – віддалося у голові.
Парди… Вони підібралися безшелесно, наче тіні. Яр та Яруня… Красені-звірі з розумом людської дитини…
«Ти нам пограєш? – це вже Яруня, – пограєш гарних пісень? Вийми з-за поясу флейту»
«Мої родичі, – відмовив Вогнедан, – я не можу грати нині. Мій друг у полоні.»
Юнак дістав Воїславів оберіг. Парди одразу ж напружилися, обнюхали його і заметалися берегом.
«Тут знову був інший дивний. Гарний дивний…» – передав Яр.
«Цей дивний – як я, – озвалася Яруня, – він є красивою самичкою».
Вогнедан лише головою покрутив. Пан Змій був в чомусь правим. Не влігся ще пил за конем пані Гордани, а його приятель вже зустрічається на березі озера з дівчиною-дивною.
«Вона тут бувала раніше?»- спитав юнак.
«Часто, дуже часто, – озвався Яр, – слухала як ти граєш… Плакала навіть…»
«А що трапилося вчора?»
«Твій друг, запах якого на тій штуці, – складалися образи в голові Вогнедана, – говорив з цією дивною. Тоді вона пішла. Пішла сама… Твій друг сів ось біля цього дерева… Тут сидів… А ще я чую запах людей. Брудних і невмиваних… Лихих… Один…Два… Три… Ще один… Я чую запах крові твого друга і на отій штуці, і на оцьому корені.»
«Милі родичі, – передав Вогнедан, – я прошу вас відвести мене по їхньому сліду…»
«О, сліди на камінні, – відгукнулася Яруня, – але я спробую… Спробую…»
Парди ковзнули вперед наче білі тіні. Вогнедан рушив за ними, гадаючи, чи застане приятеля в живих, а чи кляті ішторнійці його вже вбили, зірвавши з мертвого оберіг. Та йти було потрібно все одно, поки лишалася надія.
Воїслав був ще живим, але розумів, що це ненадовго.
Ніч він пролежав на камінні, при чому вартові знущалися над полоненим як самі хотіли. Тіло юнака замліло від мотуззя і нестерпно боліло і від опіків, і від побоїв. Те, що настав день, Воїслав зрозумів, коли до печери повернувся Кагат і сповістив, що передав пакунка, і простежив, як того пакунка прийняла маленька нелюдь.
-Отже – опівдні, – мовив кавалер, – гаразд…
Опівдні Воїслава витягли з печери і він побачив незнайому місцину біля невеличкого озерця, вода в якому ледь помітно парувала.
«Гаряче Джерело, – пронеслося в голові у бранця, – восени тут повно люду, бо вважається, що вода стає цілющою опісля Рівнодення…»
Зараз на галявині було порожньо. Юнака підтягли до загорожі, котра, певно, використовувалася мандрівцями до Джерел як конов’язь, і прикрутили до неї ременями. Лице Воїслава нині нагадувало чорногорську сливу. Спечені спрагою вуста потріскалися і кровоточили. Води йому не давали, а вельможа – дивний не принижувався до того, щоб просити. Роздертий одяг висів на ньому шматтям, відкриваючи груди, обпалені вогнем.
Воїслав дивився просто перед собою змученими запухлими очима. Він знав, для чого його тут прив’язали. Приманка… Вогнедан вийде сюди, просто в лапи цим мерзотникам. У двох з них були луки, та, зрештою – навіщо зброя… Поганці приставлять йому, Воїславу, до горла ножа, і принц здасться… Здасться… І пси знущатимуться над його лагідним другом, наче зітканим з музики і пісень…. Звісно, Вогнедана навчено бою, і добре навчено, але він не зможе пожертвувати приятелем задля власного порятунку.
-Скоро сюди прийде ваш друг…
Хто це… Ах, отой священик… Священик-воїн, в Ішторні теж є такі… Панотець Горст, так його, здається, звати. Воїслав вже розчув з розмов, що командира загону звати паном Еррато. Он він походжає по галявині… А отой огидний Кагат стирчить поруч і товмачить слова панотця такою поганючою ельберійською мовою, що у Дракона ще більше розболілася його нещасна голова.
-Бідне дитя, – продовжує панотець, – ви можете врятувати свою душу, прийнявши істинну віру.
-Разом з тілом? – хмикає Веданг. Йому важко говорити, але дурна розмова відволікає від болючих думок.
-Ви помрете мейдистом і потрапите до раю, – мовить Горст, – а тлінне тіло нічого не варто в цьому світі…
-О, яке цікаве бачення світу, – потріскані вуста Веданга розтягує усміх, – Але мені поки що добре і в цьому тілі… Тому бажаю дожити в ньому відпущений Богами вік. І таки зроблю це на злість подібним вам.
-Нелюді не піддаються умовлянням, панотче, – це вже пан Еррато, – ви даремно витрачаєте на нього красномовність. Я поважаю нашу церкву, і рішення її соборів, але проповідувати цим істотам – даремне витрачання часу. Гостровухі пси розуміють лише кийок…
Ішторнієць б’є юнака в лице з такою злобою, що Воїслав на хвильку зомліває. Отямлюється від голосу вартового:
-Іде! Он там, на стежині… Присягаю – іде…
-Сам? – питає пан Еррато.
-Начебто сам…
Кагат уже на місці. Він поспішно зав’язує бранцеві рота ганчіркою. Від бруднючого кляпу Воїслава трохи не знудило.
-Що, – говорить його мучитель ельберійською, – не до вподоби? Погань гостровуха, я з тебе ще шкіру пасами дертиму, коли ми візьмемо твого приятеля.
Веданг вже нічого не чує. Він бачить… Бачить на стежині струнку постать друга. Вогнедан йде навіть без меча… Замість зброї у нього за поясом флейта… А лице, сповнене холодного спокою, раптом нагадало Дракону Повелителя Святослава..
Кагат вже вийняв ножа, і лезо вперлося в горло Ведангу. Дракон раптом різко шарпнувся вперед. Він бажав зараз смерті так, як раніше бажав жити і радіти життю. Та вивідач трохи відвів клинок.
-Не поспішай, – ошкірився, – подивись… Гарненький хлопчик, чума на його голову… Хто з вас є дівкою, ти, нелюдь?… Хто кого має… Напевне – ти його, бо він більше схожий на бабу…
Відповісти Веданг не може, та йому нині й не до образ. Вогнедан вже дійшов до середини галявини. Зараз в нього націлені стріли двох лучників. Та найстрашнішою стрілою є він, Воїслав. Стрілою, націленою в серце гордого друга….
-Панове ішторнійці, – мовить Вогнедан холодним голосом, схожим на дзвін крижинок. Так говорить Повелитель Святослав в хвилини гніву, – ви порушили кордон і займаєтесь розбійництвом під час перемир’я. Пропоную вам здатися і відпустити мого приятеля. Тоді я збережу вам життя, і ви спокутуєте свою провину на водогоні Ігворри.
Навіть зв’язаний Воїслав, який не міг дуже розглядатися навсібіч, відчув, що ішторнійці трохи обімліли від такої заяви. Він знав Вогнедана занадто добре, і розумів, що, якщо друг говорить так, то має на те підстави. Якби у принца не було в запасі якогось виверту, він просто б підійшов беззбройний до ворогів, і усміхнувся їм в обличчя. Безсилих погроз дивний вельможа не вживає ніколи.
-Я щось не розчув, – промовив Еррато, – ти пропонуєш нам здатися, нелюдь?
-Саме так, – мовив Вогнедан і смикнув рукою Ледь помітно.
Ніж ковзнув по шкірі Веданга, лишаючи на ній багряну борозну. Воїслав смикнувся в путах, ще не зрозумівши, що трапилось. Побачив краєчком ока, що Кагат валиться на землю. Свиснула стріла, трохи занизько, наче той, хто стріляв, в останню хвилину опустив лука.
Стрілу Вогнедан перехопив на льоту. І зламав самими пальцями.
-Здавайтесь панове, – сказав все тим же голосом, – година вибила.
Еррато вихопив меча. До Вогнедана кинулася решта ішторнійців – чоловік шість. Вночі Веданг так і не зміг їх усіх перерахувати.
І тут на галявину вистрибнули парди… Морди їхні були в крові, а від рику, здається, затремтіла скеля.
Воїслав стежив за боєм, забувши про рани, зі щирим захопленням. Він уже втямив, чим друг прикінчив Кагата, і чому промахнувся лучник. Лучників прикінчили парди, котрі тепер билися поруч з принцом. Меча у Вогнедана не було, зате на лівиці блищала сталь «пазурів», якими він і дер ворогів, наче третій пард. І оті метавки…
Все було скінчено дуже швидко. Біля конов’язі залишилися тільки пан Еррато, котрий притисся до неї спиною, та панотець Горст.
-Я повторюю пропозицію, – холодно сказав Вогнедан, – втретє і востаннє.
Еррато заревів звіром незгірше за парда і кинувся на юнака з отим мечем. Вогнедан ухилився від удару і змахнув лівицею, роздираючи ішторнійцеві лице. Той закрутився на місці, майже осліплений.
-Мій Бог зі мною, – пробурмотів панотець Горст, – мій Бог зі мною.
Він підібрав ножа, якого випустив Кагат і заніс його над Воїславом.
«Вогнедан врятується, – пронеслося в голові у приреченого, – Нічого… Нічого… Треба молитву… Відхідну… Аби стати у росяних травах потойбіччя…»
-Поклади ножа, – голос Вогнедана.
-Мій Бог зі мною! – вереснув панотець, і вереск його раптом перейшов у передсмертний хрип.
Воїслав відітхнув. Він плакав. Сльози на його обличчі змішувалися з кров’ю…
-Мій побратиме! – сказав Вогнедан вже зовсім інакше. Теплі ноти в його голосі наче проспівала навіть не флейта – віола. – О, як же вони тебе… Ти не ворушися, друже… Я зараз… Все скінчено…
Руки друга обережно звільнили від кляпу зранені вуста Веданга. Той зі схлипом втягнув в себе повітря.
-Нудить, – прошепотів винувато.
-Нахили голову… Нічого…
Воїслава вирвало жовчю, бо він добу не мав і ріски в роті. Вогнедан тим часом різав ремені підібраним тут таки ножем.
-Зараз, – говорив заспокійливо, – зараз все буде гаразд…
-Вогнедане! – скрикнув Воїслав, хоча бачив, що вже не встигне…
Напівсліпий проводир ішторнійців вдарив Вогнедана ззаду мечем. Юнак вже почав обертатися, а оскільки він рухався дуже швидко, то меч ковзнув йому по ребрам. І трохи не одночасно чотирилапий союзник юного дивного кинувся на ворога, збиваючи його на землю.
Воїслав закричав… Так, як не кричав на тортурах – страшно і розпачливо. Замліле тіло не слухалося його. Він упав на коліна, тоді поповз…
Вогнедан лежав на боці і його обличчя поволі втрачало барву. Поруч пард шматував те, що колись було кавалером Еррато.
-Брате, – сказав Воїслав, – милий брате…
-Руки не слухалися його. Веданг намагався затягнути рану друга уривками власної сорочки. Нарешті наклав сяку-таку пов’язку. Сів, обійнявши приятеля.
Голова Вогнедана схилилася йому на плече. Парди з закривавленими мордами обережно вляглися поруч, тривожно зиркаючи навкруги.
– Про це я маю, – прошепотів Веданг
Яблуням зізнатись…
І сум овіє твій маленький сад…
Ним лиш хмаринки
Будуть милуватись
Матово-біле лице друга розпливлося перед очима Дракона. Він зомлів, бо біль від власних ран повернувся наче з потроєною силою. Ричання пардів долинало наче здалеку, аж поки не щезло вдалині.
З провалля власної свідомості Веданг вибрався не скоро. А коли вибрався, то побачив просто перед собою пана Богудана Змія.
Пан сотник сидів на табуреті біля ліжка, на якому лежав Воїслав, і розмовляв про щось з літнім чоловіком, в якому Дракон пізнав Родогора – цілителя з фортеці. Родогор був лише травником, але добрим травником. Принаймні той біль, що його відчував нині Веданг, можна було терпіти.
Юнак поволі звів руку, торкнувся забинтованих грудей, тоді провів кінчиками пальців по обличчю, змазаному якими-то цілющими мастями. Від мастей пахло травами і спокоєм.
-Отямились? – спитав Богудан, – як ви, пане Воїславе?
-Гаразд, – прошепотів Дракон, – мій брат… Що з моїм братом?
-Пан Вогнедан в тяжкому стані, але він є дивним, – озвався Родогор, – тому є надія…
-Я послав до Ігворри за цілителем з Високого Замку, – сказав Богудан, – він є волхвом і зціляє Силою. Він уже мав виїхати…
-Скільки я лежу? – спитав Воїслав.
-Третій день… – сказав Богудан.
-А Вогнедан?
-Непритомний, – знову озвався Родогор..
Воїслав знесилено заплющив очі, і сльози поповзли йому з-під повік. Пан Змій взяв склянку з якоюсь настоянкою і підніс пораненому до вуст.
-Ковтніть, – сказав, – заспокойтеся.
Веданг випив запропоноване одним ковтком і зачудовано поглянув на сотника. Він очікував, що начільник залоги ще й вичортує його за роззявкуватість.
-Вам князь Чорногорський написав, хто ми? – спитав.
-Пан Влад, – мовив Богудан, – написав мені лишень, що служити у мене будуть двоє вельможних засланців… Але ж я був його пажем, у віці отих ваших хлопців. І добре пам’ятаю обличчя Повелителя, тоді ще князя Данадільського. А тим більше – княжича Вартислава. Навіть, якби принц не був так схожим на батька, я не сплутав би ні з ким молодого Веданга. Я пізнав вас одразу, як тільки ви увійшли у фортечну браму.
-О, – ледь усміхнувся Воїслав, – ми це одразу відзначили…
-Служба є службою, – буркнув Богудан, – я, як і мій князь, не дуже – то полюбляю боговладських паничиків, яким здається, що поза столицею нема життя і світла. Тим більше, що за моїм ставленням до вас стежила уся залога фортеці. Та ви швидко завоювали приязнь моїх хлопців, особливо принц… Не кожному покараному варта носить до арешту баклажку з росавським вином…
-Ви посадовили Вогнедана під арешт? – вишептав Воїслав здивовано, – та за що ж?
-Ваш друг перебрав міру в учбовому поєдинку, – відповів сотник незворушно, доторкнувшись пальцями до поріділого хвостика волосся на маківці, – тому я був змушений його покарати. І посадовив би до арешту ще й вас, бо думав, що ви заночували у коханки…
-А як же Вогнедан прийшов туди… за мною? – трохи очманіло спитав Дракон.
-Варта говорить, – хмикнув Богудан, – що покараний вибив ногою двері і вийшов з вартівні, загрожуючи мечем, який йому, нібито, приніс під накидкою його паж. Ці казки я сприймаю на віру, аби покараних у фортеці не стало надто багато. Опісля того принц побував у зброярні і добряче почистив мою особисту шафу. І рушив рятувати вас…
-А ви де були?
-У Владигорі, – мовив сотник, – коли гонець мені оте все доповів, я трохи не загнав коня. Приїхав якраз вчасно – до фортеці рвався білий пард, вірніше – самка парда. Говорити з ними у нас вміє лише пан Барткевич та ще двоє-троє… Зазвичай ці істоти, я говорю про пардів, ніколи не відвідують міст, а тим більше цього не роблять їхні самки. А тут вона мчала вулицями Родогори, збиваючи з ніг перехожих…
-Вона і привела вас до Гарячих Джерел? – спитав Воїслав порозуміло.
-Атож, – зітхнув сотник, – приїхавши туди, ми побачили таке, про що довго пам’ятатимемо… Двох лучників загризли парди… У одного ішторнійця поміж очима стирчала метальна платівка, а у другого, судячи з накидки – священика – воїна, отруєна голка з моєї ж таки метальної трубки. Решту сучих синів змасакровано так, що важко відріжнити навіть де бився звір, а де – дивний. І посеред всього цього розгардіяшу – двоє непритомних боговладців, а над ними сидить, охороняючи, пард-самець, весь забризканий кров’ю.
-Вогнедан, – прошепотів Воїслав, – він був сповнений холодної люті… Але все це так…
-Некрасиво? – спитав Богудан, – ваш друг може не піднятися з глибин власного духу не від рани навіть – від огиди до того, що коїв. Я знаю дивних, я бився поруч з ними, і ділив навпіл шматок хліба біля вогнища. Там, де людина просто проблюється від гидкого видовища, дивному може стати непереливки. Вони ціпеніють, знаєте.. Якось мій приятель пан Росава отак застиг над пораненим ішторнійцем. Спершу смертельна втома, тоді байдужість, тоді… Довелося мені його лікувати ще гіршим струсом…
-Він оповідав, – зітхнув Воїслав, – він вас не зрозумів… Навіть…
-Подумав про мене зле, – пирхнув Змій, – мені байдуже було, що він там про мене думав, аби вижив. Відпочивайте… Сподівайтеся… Ваш друг тримається нині на самій силі духу, тож і ви наберіться сили.
Воїслав все-таки спробував повернути голову. В чистенькій кімнатці фортечного шпиталю стояло ще одне ліжко і невеличкий вівтарик цілителя Ігворра. На тому ліжку лежав Вогнедан, блідий, спокійний, непорушний.
-Не хвилюйтесь, – озвався заспокійливо цілитель, – все обійдеться.
Волхв з Ігворри прибув цього ж дня. Воїслав якраз заснув, і не бачив, як він клопотався біля його приятеля. Отямився від обережного доторку до плеча.
Ігворрський цілитель був срібноволосим дивним непевного віку. Вік дітей зорі Сіллон можна було визначити лише за виразом очей, котрі з плином літ наче втрачали живе тепло. Ігворрець ледь усміхнувся, побачивши, що поранений опритомнів, і мовив стиха:
-Ну, тепер займемось вами… Хто це так розмалював вельможного шляхтича?
-Зграя ішторнійських псів, – прошипів Дракон, перед очима якого спливли раптом найогидніші моменти його полону.
-Напевне, – сказав волхв, торкаючись кінчиками пальців розпухлого обличчя Веданга, – необережний юнак задрімав у місці, сповненому чарівливості…
-О, так, – пробурмотів Дракон, – Вогнедан говорить, що не зможе вимовити слово «вишня», а я напевне вже ніколи не милуватимусь водоспадами…
-Милуватиметесь, юначе, – мовив ігворрець, – біль мине, а краса зостанеться. Зараз ви будете спати… Прокинетеся здоровим… Що тут у нас на грудях? О, ви напевне виявили гординю перед смиренними мейдистами? Чи ховали справжнє обличчя?
-Ману, – пробурмотів Веданг, засинаючи, – зривали ману… А Вогнедан…
-Вже спить цілющим сном, – сказав ігворрець, – ви теж спіть… Відновлюйте сили.
Веданг проспав ще добу і прокинувся цілком здоровим. Воздавши подумки хвалу Богам за те, що на світі є така річ, як зцілення Силою з їхнього світу, він всівся на ліжку і зустрівся очима з ледь насмішкуватим поглядом Принца Яблуневого Саду.
-Я чув, – вимовив Вогнедан, – як ти мене оплакував… А вірша якого гарного склав… Не знадобився вірш… Я ще побачу яблуні Боговлади.
-Вогнику, – ледве спромігся Воїслав на слово, – не знаю, як і дякувати…
-Це за оту стрілу, – всміхнувся принц, – борги потрібно віддавати… Цікаво, що мені буде за те, що я втік з-під арешту?
-Я згоден навіть на подвійний арешт, – урочисто сказав Дракон, – але у рідній Родогорській фортеці, де мене, принаймні, не припікатимуть вогнем…
-О, мій друже, – пробурмотів Вогнедан, – у тебе був жахливий вигляд… Я, коли побачив тебе прив’язаним до отої загорожі, то навіть не впізнав одразу. Навіщо вони тебе мучили?
-Я встиг накинути ману, – зітхнув Веданг, – а втім, мені здається, що вони катували б мене навіть якби я цього не встиг. Не люблять панове ішторнійці гостровухих…
Вогнедан провів рукою по столику поруч з ліжком і взяв з нього срібний оберіг з розірваним ланцюжком.
-Віддай золотникові, – сказав, – і носи не знімаючи… Тебе врятував не я, а Бог Грому…
-Вони передали? – спитав Воїслав, простягаючи руку, – це було все?
-Ні, ще була записка, в якій нас обізвали коханцями… За одне подібне припущення їх потрібно було порвати на шмаття… Що я і намагався зробити…
Вуста Вогнедана усміхалися, а погляд наче дивився на дно безодні.
-Не згадуй, – мовив Веданг прохально, – забудь… Ті істоти отримали своє…Недарма про подібних людей у нас говорять як про нерозумних..
-Я так хотів би заграти, – мовив принц трохи не жалісно, – але Віщий Богуслав, ну, волхв з Ігворри, прогнав зі шпиталю Світляна, який мав мені віддати флейту. До речі, у мене вже склалася відповідь на отой твій прощальний твір:
«Чи я насмілюсь
Яблуням зізнатись,
Що сум душі посилився стократ,
І ними
Я не в змозі милуватись»
– Ти таки насправді почув, – всміхнувся Воїслав розчулено, – милий брате… Ой, хоча б князь Влад не написав про все це до Боговлади… Батько Вартислав мене уб’є…
Розмову перервала поява двох пажів з кошиком ласощів. Світлян приніс і флейту, приховавши мішечок з нею під одежею. Розпочалося тихе – з огляду на заборону цілителя – святкування щасливого закінчення страшної пригоди.
«Хвала Богам, ми живі, – думав Веданг задоволено, беручи ложечкою солодкий сир з полив’яної мисочки, – і моє, як там у сусідоньків, тлінне тіло насолоджується життям і їжею… А Вогнедан отямиться… Він дійсно важче від мене переносить оцю огидну необхідність позбавляти життя істот, котрі щиро вважають, що вони є розумними.»
Слідом за пажами навідати одужуючих прийшли Яр з Ярунею, котрі нині жили у фортеці. А потім по черзі – трохи не усе приязне до друзів вояцтво Родогори. І Воїслав з задоволенням помітив, як порожевіло Вогнеданове лице, а очі поволі втрачали тужливий вираз.
Веданг знав, чого засумував приятель. Не від жалю до вбитих ворогів – крий Боже… А від того, що убивство, навіть у битві, є повною відсутністю краси і гармонії.
«Світ недосконалий, – мислив Дракон, чаркуючись з паном Барткевичем та паном Летичем, – але ж де від нього подінешся… Треба звикати.»

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *