Летючі острови. Розділ 5

Автор: Сонячна Чапля
Анотація: Ліайна живе в нетрях бідняцького кварталу міста Ірхаф, столиці королівства Кейнар. Одного дня їй у руки потрапляє карта, що веде до незліченних скарбів. От тільки аби здобути ці скарби, потрібно не тільки відправитися в подорож, а ще й обвести навколо пальця шляхетні доми королівства, чиїм інтригам Ліайна стала на заваді.

Розділ 5
Минуле й теперішнє

Мерені та Глен збилися з ніг у пошуках Ліайни. Вони оббігали всі вулиці навколо палацу Арденжерів, заглянули в найтемніші закапелки і вже почали обшукувати дальші провулки. І коли вони наблизилися до головного каналу, Мерені вже була готова з розпачу шукати Пташку на дні. Глен слідував за нею, тримаючи в руках невеличкий ліхтар і намагаючись не дати йому погаснути в холодному нічному тумані.

На щастя, пірнати в канал не довелося. Біля перекинутого через головний канал мосту з туману випірнула дівоча постать із великим клунком у руках. Щойно побачивши її – бліду, змучену, з відсутнім поглядом, але живу й здорову – Мерені підбігла до подруги і стисла її в обіймах.

– Пташко! Куди ти зникла? Я ледь не збожеволіла від хвилювання!

– Мерені… – дівчина неначе прокинулася, – Мерені, пробач мені, я стільки дров наламала!

– Що сталося? – стрепенувся Глен, коли наздогнав їх, дивом не погасивши ліхтар.

Ліайна розгублено кліпнула:

– Мерені, ти його знайшла? Так швидко?.. Чи то мені вже мариться?.. – і не встиг жрець нічого сказати, як Пташка звернулася вже до нього, – Глене в тебе є молодший брат?

Мерені не бачила жерця таким здивованим навіть тоді коли попросила купити її на ніч.

– Був, – тихо відказав він, – Я приїхав до столиці, коли отримав звістку про його смерть.

– А він хворів на якусь вроджену хворобу?

– Третина чоловіків дому Евелам має вроджену хворобу… – він несподівано замовк і підозріло глянув на Пташку, – Ліайно, ти щось знаєш про його смерть?!

– Не називай мене так! – спалахнула Пташка, – Я все тобі розкажу, тільки пообіцяй тримати це в таємниці. Я все розповім… – повторила вона, – Обіцяю…

– Пташко, – похитала головою Мерені, – Ти можеш хоча б пояснити що сталося в маєтку Арденжерів?

– Можу, – невесело засміялась дівчина, притиснула до грудей свій вузол і плавно опустилася на землю,– Ох Мерені, серденько, я всіх підставила… Я не повернула пергаменти. Бо не можу допустити, аби в Кейнарі був такий король…

Вона розповіла друзям все до останнього слова. Переповіла розмову у Внутрішньому саду, вбивство рабині, знайомство з Ранідою, говорила тихо і швидко, а тоді різко замовкла, наче витратила все повітря.

Глен сердито хитав головою, Мерені кусала губи. Ліайна сховала обличчя за вузлом, який тримала на колінах.

Нарешті Мерені заговорила:

– Дорогенька, ти смерті собі шукаєш? Чим ти взагалі думала, наважившись на таке?!

– Я взагалі не думала, – підняла голову Пташка, – Я гнівалася. Ти ж розумієш чому? – вона повернулася до Глена.

– Розумію, – приречено кивнув жрець, поки Мерені глипала то на нього, то на подругу, силуючись зрозуміти про що це вони, – А ти розумієш, на яку небезпеку наразила всіх, кого вплутала в цю авантюру?

–  Я чудово розумію, – різко відрубала дівчина і знову поникла, –  Мені соромно було додому повертатися…

– Соромно їй було! – не витримала Мерені, – А до твоїх підопічних сьогодні заявилися підмайстри злодійського цеху, побили хлопчика і налякали дівчат. Та дівчинка, Малі, прибігла до мене, аби попередити тебе. А ти тут шляєшся містом, наче нічого не сталося!

Ліайна здригнулася.

– Вони приходили… за чим?

– За твоїм вчорашнім уловом. Можеш переставати страждати, що б ти не накоїла сьогодні, тобі підписали смертний вирок ще вчора.

– Але я підписала смертний вирок усім нам… – Пташка потроху стала розуміти розміри своїх нещасть.

– Ми виживемо, – поспішив запевнити її Глен, – До того ж, якщо у цю справу замішано мого старшого брата, я зобов’язаний втрутитися. Подбай про себе і про своїх підопічних… Скільки їх у тебе і хто вони?

– Їх троє. Це діти, яким потрібна моя допомога.

Після цих слів Глен несподівано спохмурнів, а Пташка плавно звелася на ноги:

– Мерені, Малі в тебе чи пішла додому? У тебе? Тоді ходімо, я заберу її. У нас не так багато часу… – вона помовчала і додала, – Дякую за те, що шукали мене. Дякую і… пробачте.

***

Малі тихо спала на килимі біля ліжка, згорнувшись клубочком і ледь здригалася уві сні. Ліайна одразу метнулась до неї, опустилася на коліна біля дівчинки, але щойно зрозуміла, що з нею все гаразд, встала і пошепки заговорила:

– Давайте спробуємо виправити те, що я накоїла. Ну або хоча б пом’якшити наслідки.

Вона розв’язала свій вузол і дістала з нього дощечку з картою, загорнуту в полотно. тоді дістала ще й зв’язку дабн, скоса глянула на сплячу Малі і продовжила:

– Це карта Летючих островів. Єдина точна карта. Глене, ти зможеш її прочитати? Бо я зовсім не знаюся на картах, а з приміток розібрала лише перше речення.

Жрець уважно дослідив карту і кивнув.

– І ще… Глене, у мене до тебе буде одна незвична розмова… Коли ти отримав звістку про смерть брата?

– П’ять місяців тому… Пташко… Арвір його вбив, чи не так? – побачивши здивований погляд дівчини, він пояснив, – Арвір дуже хотів стати астором. Він ненавидів мою матір і  Нелая. З того самого дня, як батько назвав свого спадкоємця. Батько… дуже хотів аби наступним астором обов’язково став син від другої дружини. Тому що маму він любив…

– Я вже говорила Нелу, що ваш батько – дурень, якщо знав про цю ненависть і нічого не зробив. Втім, якщо не знав, то теж дурень. Тільки сліпий.

– Що… що ти сказала?

Пташка видихнула і почала спочатку:

– Два місяці тому оця дитина, що сопить носом в кутку, побачила в одному з каналів хлопчика, котрий бовтався у воді, але вже вибився із сил. Ми удвох допомогли хлопчику вибратися на берег, а він розповів нам, що осиротів і тепер не має де жити. Говорив, що він родом звідси, з бідняцького кварталу. З тих вуличок на межі з середмістям, де люди живуть трохи заможніше, але все одно не в змозі вирватися з бідності.

То була брехня і її було видно з першого погляду. Хлопчик був чужий у бідняцькому кварталі. Але він був голодний, змерзлий і, як мені тоді здалося, зовсім безпечним. До того ж я… пам’ятала себе у схожій біді. І покликала його з нами.

Місяць тому Нел раптово захворів. Звісно, лікар нам не по кишені, але задля друга я б знайшла гроші. От тільки він навідріз відмовився йти до лікаря за будь-яких умов. З кожним днем йому ставало все гірше, він слабшав і бліднішав, невдовзі вже не міг навіть вийти з кімнати. І від холоду йому тільки гіршало.

А вчора… тобто минулої ночі… я нарешті витягла з нього і його хворобу і його походження.

Глен вже все зрозумів, але дівчина все ж скінчила:

– Він назвався четвертим сином покійного астора дому Евелам. А ще сказав, що не може відвідати лікаря, бо хвороба його – родова хвороба чоловіків дому, тож варто звернутись до лікаря – і старший брат його знайде.

– І тому тобі знадобився я.

– Вибач… – потупилася дівчина, – Я знаю, що через мене тобі тоді дістався ківш лиха. Що якби не я, ти б не опинився аж у Талвіорі. Але я не зможу дістати ліки для Нела сама. Я не знаю ні до кого звертатися, ні які ліки просити. А ти все ж його брат…

Глен м’яко і навіть трошки винувато заговорив:

– Пташко, не смій так говорити. Те, що сталось два роки тому – не твоя провина. І в Талвіорі не так вже й погано. Принаймні, товариство там приязніше, це точно, – він посміхнувся, – Але зізнаюся, твоє зникнення мене неабияк злякало. Ми з пані Онарою збилися з ніг, шукаючи тебе. Врешті, мене вислали в Талвіору і твій слід загубився. Невже ти зовсім не скучала за мною весь цей час?

– Скучала, – зітхнула Ліайна, – І за тобою, і за пані Онарою та за Фіаніт, і за дахом, який не протікає, – вона невесело засміялася, – Але я не хотіла бути для когось тягарем. Ні, давай зупинимось на цьому. Поки що. Зараз головне – знайти ліки для Нела. Ти зможеш допомогти?

– Спробую. Хоча я мало знаю про хворобу брата. Ми з ним не були близькі, хоч я і любив його. Ти ж розумієш чому.

– Розумію.

Так, Пташка чудово знала цю історію.

П’ятнадцять років  тому молодший син астора дому Евелам тяжко захворів. Жоден лікар не міг йому зарадити, магічні обряди і молитви жерців теж були безсилими. Астор Кемтен був у відчаї, до того ж син цей був його первістком від палко коханої другої дружини. І коли йому наснився віщий сон, астор дому Евелам схопився за нього, як за соломинку.

Йому наснилася богиня Долі, з волоссям, котре відливало міддю та золотом, з очима, що пропалювали душу до дна, з обличчям, таким прекрасним, що від нього перехоплювало подих. «Віддай свого сина мені, – сказала богиня, – Віддай, і він виживе, а дім твій процвітатиме. Якщо ж не віддаси його мені, хлопчик помре, а дім Евелам після твоєї смерті опиниться на краю загибелі».

Кемтен прокинувся, прислухався до шаленого калатання свого серця і притьмом побіг до найближчого храму богині Долі. Там жриця вислухала його сон,  зібрала в торбинку якісь зілля, трави та незрозумілі речі і завітала до палацу Евелам.

Хлопчик поселився в міському храмі богині і став одужувати. А одужавши, вчився допомагати жерцям в обрядах та молитвах, читати священні книги, розгадувати людські долі і волю богині щодо них. А коли йому виповнилося дванадцять, старша жриця храму розрубала навпіл його ім’я і його життя. І Глентайон, третій син астора дому Евелам став Гленом, учнем храму богині Долі.

А ще через п’ять років він зустрів Ліайну.

– А от я нічого не розумію, – підкреслено сухо втрутилася в розмову Мерені, – Чи не будете ви такі люб’язні аби пояснити мені?

Пташка присоромлено кивнула. Це ж Мерені, вона починає дратуватися вже тоді, коли не може керувати всім навколо себе аж до дрібниць. І для неї страшенна мука – не мати змоги керувати своїм життям. А тут ще й люба подруга замість допомагати, не хоче нічого пояснити.

– Я розповім. Я ж обіцяла тобі все пояснити, коли ти знайдеш мені Глена.

Звісно, зараз не найвдаліший момент. Звісно, у них мало часу, а зранку на Пташку полюватиме цілий дім Арденжерів. Але обіцянка є обіцянка. Та й говорять, що людині легшає, коли вона виливає комусь душу.

***

Люди всюди п’ють хмільні напої. У Нелефі та Велоні роблять вино. Кейнарці варять пиво. Їх закляті вороги, маларійці, як не дивно, теж полюбляють його, тільки варять по-іншому. Далекий Місячний народ робить всякі наливки та настоянки, а в маленькому князівстві Яхад варять хмільний мед. Різні народи і різні люди мали свої смаки.

Але немає жодної різниці що саме пити, якщо пити стільки, скільки випивали Ліайнині батьки. Ніщо, крім міцного пива та вина, не цікавило їх. Вони наплодили цілий виводок дітей, але й не думали про них дбати. Старшим дісталося трохи більше світла в житті. Навіть у Ліайни, їх третьої дитини, були далекі спогади про тверезих батьків і про дім, що пахнув не дешевим пійлом, а струганим деревом. На свята ж – пирогом з помаранчами. Але з кожним роком ці спогади віддалялися.

Остаточно вони вмерли після приїзду до маленького гірського селища чужоземного купця. У того було темне волосся і маленький ніс. Це, а ще довга прямокутна борода, наполовину зроблена з верблюжої шерсті та обплетена срібним шнурком, і видавали чужинця.

На той час батько настільки спився, що сільська громада відібрала в нього ремісницький наділ, котрий мав би належати йому безроздільно і їх сім’я лишилася майже без хліба. І от з’явився купець. Десятирічна Ліайна губилася в здогадах – що може купити цей чужинець в їхній облізлій халупі? Але гадала вона недовго – рівно до тої хвилини, коли її зв’язали і кинули на купцевого воза. Батько заклав свої столярські інструменти з добротної бронзи, аби купити випивки, а тепер щоб викупити їх вирішив продати в рабство когось зі свого виводку дітлахів. Хто купцеві приглянеться – того хай забирає.

На шию дівчинці почепили шкіряний ошийник з бронзовою пряжкою, а на щиколотку – мідний браслет. І повезли до столиці – продавати.

Вже потім Глен їй розповів, що торгівля рабами в Кейнарі почала поширюватися наприкінці правління старого короля, коли той встряг у війну і підняв податки. Тоді розорилося багато ремісників та селян і боргове рабство та велика кількість полонених спричинила поширення работоргівлі. До війни ж рабів було мало і більшість належали королю чи високим домам. Тепер же кожен заможний кейнарець має хоча б двох рабів.

Але коли Ліайну везли зв’язану на возі, вона нічого про це не знала і Глена не знала. З ним дівчинка зустрілася, коли втекла.

Так, вона зуміла втекти. Після того, як проплакала перший день, відмовлялася від їжі дві доби, після того, як намагалася втекти, коли купець повів її справляти нужду, після того, як її жорстоко побили. Ліайні вистачило розуму затихнути і вичікувати. Дорога зміїлася в горах і на крутих перевалах дівчинку пересаджували на старенького мула й розв’язували руки.

Одного разу вона встигла витягти з саков малесенький бронзовий ножик. Цим ножиком ночами потихеньку пиляла свій ошийник, який довго не піддавався – був зроблений з міцної шкіри. Та й пиляти зі зв’язаними руками було незручно.

Коли ж купець зі своїми мулами і візком був вже у двох днях шляху від Ірхафу, він зупинився на ночівлю на постоялому дворі невеличкого містечка чи то пак великого села Аразай. Дівчинку-рабиню, в якої навіть імені не спитав – все одно господар дасть нове, забрав ночувати в свою кімнату. На той час Ліайні залишалась лише тоненька смужка, яку вона швидко перепиляла, взяла ножика в зуби і сала різати свої пута.

Через півночі зусиль і півдюжини порізів Ліайна знову була вільною. Звісно, якщо не рахувати мідного браслета на нозі, але хто зважає на такі дрібниці? Стояла  весна, ночі були холодні, але дівчинка не здогадалася прихопити з собою хоча б теплий плащ работоргівця. Тільки нишком підняла засув на дверях і чкурнула геть. Щоб вже на першому поверсі постоялого двору зрозуміти для чого купець перевдяг її в таку коротку сукню.

Весь перший поверх займала велика зала, де гості їли, пиячили і танцювали. В таку пору там нікого не мало бути, але в одного купецького каравану, що зупинився тут напередодні, були охоронці і великі підозри до всього світу. Двоє охоронців вартували біля входу і, звісно, помітили Ліайнин браслет.

Дівчинка встигла вибігти на вулицю, але охоронці здійняли галас і переслідувачів стало щось із десяток, до того ж хтось не полінувався розбудити купця, господаря втікачки. Заховатися в місті не вдалося і Ліайна з останніх сил побігла до лісу.

Ближче до світанку переслідувачі відстали, а дівчинка залізла на старезного кедра і заснула сторожким сном в розвилці його гілок. Аби прокинувшись, зрозуміти, що заблукала. Проблукати лісом три дні, страждати від голоду, ховаючись від хижаків на дерева, мерзнучи і злизуючи росу з листя. І зомліти у кількох леях від узлісся, за яким починались володіння Головного храму богині Долі.

Тоді вона ще цього не знала, просто побачила просвіт між деревами, побігла на світло – і впала без сил. А отямилася вже у м’якому ліжку Глена з дому Евелам, помічника жерця.

Звісно, Глен знав кого знайшов у лісі, мідний браслет і сліди від ошийника на шиї дівчинки, не залишали місця сумнівам. Знав він і те, що хоч століття тому Есанара-пророчиця проголосила, що богині Долі огидне рабство, слугам богині було заборонено красти чужих рабів. Але дівчинка помирала, їй потрібна була негайна допомога. До того ж Глен чудово знав історію про те, як Богиня забрала його собі і тепер думав, що вона ж і привела його до дитини.

Викликати жрицю-лікарку він не посмів, закутав дівчинку в ковдру, напоїв теплою водою і спробував налити в рота трохи теплої юшки. Юшка вилилася на ліжко, але до вечора Ліайна отямилася і розповіла свою історію. Навіть сам юнак не знав чого тоді було більше в його душі – співчуття до дитини чи віри у волю богині, але він залишив Ліайну при собі. Зрештою, в дитинстві він так мріяв про сестру…

Аби можна було взяти дівчинку під свою опіку офіційно, слід було знайти того самого купця-чужоземця, викупити її звільнити, знявши мідний браслет. Глен шукав купця, однак так і не знайшов – певно, він повернувся до себе на батьківщину. І тоді завжди слухняний помічник жерця, який ніколи не порушував законів храму і законів королівства, вперше в житті пішов проти обох. Заради названої сестри, котру жартома називав пташеням.

У маленькому селищі він потайки заплатив ковалю і з ноги Ліайни нарешті зняли мідний браслет. У іншому селі, що було по сусідству  з храмом знайшов вдову на ім’я Онара, котра жила край села удвох з дев’ятирічною донькою і заплатив їй за те, щоб Ліайна оселилася в її домі і стала для всіх її дочкою. А Глен навідував їх щотижня або навіть частіше, навчав Ліайну та Фіаніт читати й писати, розповідав про світ, про богів та людей. Так тривало два роки.

Одного разу Глен розповів про те, яку владу над людиною має її ім’я. І що той, хто дає ім’я дитині, тримає в руках її долю. Так, богиня Долі ліпить на своєму гончарному крузі посудину для кожної долі, але ім’я, дане людині, віддзеркалює ту посудину, а той, хто дає ім’я дитині, наповнює ту посудину.

– Я не хочу, аби вони тримали мою долю в руках! – вдарилася в сльози Ліайна.

Щоб заспокоїти дитину, хлопець розповів їй про ритуал Перейменування, який проводять у храмі богині Долі. Тоді жриця забирає ім’я в людини і називає її новим ім’ям. Сама жриця або той, кого про це попросять перед ритуалом. Дівчинка хотіла негайно йти до храму і знову засмутилася, дізнавшись, що ритуал проводять лише повнолітнім, після п’ятнадцяти років, і коштує він недешево. Потім змирилася, але вимагала, щоб її не називали більше на ім’я, тільки Пташкою. Втім, вона завжди трохи нагадувала горобчика.

То були найщасливіші часи  Ліайниного життя. І скінчилися вони так само несподівано, як почалися.

***

Про те, як ці часи скінчилися, взявся розповідати Глен. Адже основні події тоді відбувалися зовсім не в маленькому селі, де жила Ліайна.

У Головному храмі один з жерців пішов на спочинок і серед помічників обирали його наступника. Звісно, першим на черзі був Глен з його старанністю, бездоганною репутацією, відданістю Богині та казковою історією його появи у храмі. Ясна річ, його знатне походження теж зіграло свою роль. Люди – слабкі та грішні істот, навіть якщо носять блакитні туніки з білою зіркою.

Головним суперником Глена був Ісал з дому Візарган. Красивий, талановитий,  розумний та владний, він умів причаровувати людей. Однак Ісал сам собі нашкодив. Незадовго до вибору нового жерця, головна жриця храму дізналася, що в короткі візити до батьківського дому він змушує рабів прибирати в його покої та прислужувати йому, а кілька разів навіть викликав дівчат-рабинь до себе вночі. Словом, удома Ісал поводився, мов звичайний син Високого дому, а не так, як личить поводитись коли в тебе на туніці вишито білу зірку.

Був великий скандал. Розгнівана верховна жриця обіцяла вигнати Ісала геть і дім Візарган мусив відпустити на свободу дванадцять рабів та забезпечити їх грішми на перший час; а Ісал – прийняти обітницю строком на рік, заборонивши собі пити вино, їсти м’ясо і торкатися до жінок. Взагалі торкатися. Навіть руку подавати не мав права.

Звісно, місце жерця в головному храмі богині після такого не світило навіть Ісалу з усіма його талантами.

Але Ісал не здавався. Після того, як його намагання повернути собі добре ім’я увінчалися успіхом лише частково, він вирішив втоптати в багнюку добре ім’я свого головного суперника.

Шукати довелося довго – Глен не грав роль і не ховав страшних таємниць. Він просто любив книги і науку настільки, що на порушення заповітів Богині не вистачало ні часу, ні натхнення. Тільки раз на тиждень їздив у сусіднє село.

Віддані прибічники Ісала простежили за Гленом і дізналися про пані Онару. Сама по собі ця звістка важливою не була – Глен не давав додаткових обітниць, Онара була вільною жінкою а богиня дозволяла своїм слугам одружуватися чи мати коханців –  єдиними умовами були добровільність та вірність. От тільки їздив тихий помічник жерця не до Онари, а до однієї з її дочок, котру всі називали Пташкою.

Ісал був впертим. Він дізнався, що дівчинка з’явилась у домі вдови нізвідки два роки тому. Що Глен платить вдові на утримання дівчинки, що з’явилась вона в селі худенька і змучена, що перші тижні люди дивилися на її шию і думали: чи не рабиня-втікачка? І тоді у нього визрів план.

Невдовзі храмом поповзли чутки про те, що Глен, помічник жерця, потайки купив собі рабиню. І не просто рабиню, а малолітню дівчинку, майже дитину. Чутки повзали храмом, наче слизькі змії, і обростали подробицями, неначе вівці вовною. І, звісно, ці подробиці змагалися одна з одною у моторошності й огидності. До головного героя чуток вони дійшли пізно та випадково – його плітки завжди цікавили менше, ніж змога поколупатися в будівельному підйомнику чи в якомусь іншому механізмі. А коли нарешті почув що йому приписують, то аж присвиснув: “І це все я?”

Його наставник саме був у від’їзді і юнакові довелося викручуватися самому. Однак вже було пізно: чутки розрослися, на нього дивилися скоса і перешіптувалися поза спиною. Час виправдань минув, усі хотіли бачити дівчинку або докази її відсутності. Втім, в останнє вже ніхто не вірив – людський поголос, у храмі богині Долі, не набагато відмінний від такого ж поголосу в якомусь глухому селі, вже проголосив Глена винним чи не у всіх, приписаних плітками злочинах.

Сам Глен був наляканим і розгубленим. Він не очікував такого шквалу і якщо й боявся чогось, пов’язаного з Ліайною, то боявся покарання за незаконне звільнення чужої рабині. Він абсолютно не знав що вдіяти і мовчки чекав приїзду наставника та продовжував ховати названу сестричку. Перестав навідуватися до неї і не ризикував навіть передати звістку. А Пташка ж хвилювалася…

І тоді, коли суперник вже був загнаний в глухий кут, Ісал з дому Візарган завдав останнього удару.

Він навідав головну жрицю. Ту саму, котра нещодавно зганьбила його на весь світ. Ту саму, котра й досі заправляє справами головного храму богині Долі. Це жінка сувора й тверда, наче граніт. І з усіх своїх обов’язків чи не найголовнішим вона вважала підтримку доброго імені храму Богині та її слуг. Ісал розмовляв з нею довго і красномовно. Зобразив розкаяння, захоплення її непоступливістю та вдячність за її милосердя. А потім довго й натхненно обурювався чуткам, що наповнили храм останнім часом. І під кінець натякнув, що рабині, за котрих він сам досі несе покарання, були хоча б повнолітні.

Головна жриця його не розчарувала. Вона негайно поїхала шукати головну героїню пліток.

***

– Весело, нічого не скажеш, – буркнула Мерені, коли жрець замовк, – І що вона з тобою зробила, Пташко?

Глен підняв голову, хоча доти розповідав, не відриваючи погляд від підлоги. Певно, його таж неабияк цікавило це.

– Налякала, – знизала плечима Ліайна, – І мене, і пані Онару. Розпитувала про Глена, робила багатозначні натяки. От тільки я тих натяків не розуміла, – дівчина невесело посміхнулася, – А потім забрала з собою і всю дорогу до храму говорила про благочестя і порятунок загублених душ. З усієї цієї придибенції я зрозуміла лише, що Глен в небезпеці, але опинившись у храмі, в покої старшої жриці, зуміла підслухати більше. І зрозуміти, що я – головна причина його лих.

Головна жриця привезла мене таємно і оселила в маленькій кімнатці над власним покоєм. Я сиділа там і думала що ж робити, доки не з’явився цей грубіян. Певно, Ісал власною персоною. Він стояв у дверях моєї кімнатки, потирав руки і говорив, що коли мене побачать усі, справа буде вирішена. А потім пішов геть, замкнувши двері.

Коли біля будівлі, в якій я сиділа, почав збиратися натовп, стало зрозуміло чого він хотів. Аби всі побачили дівчинку з пліток і додали до них нових подробиць. Коли цей натовп увірвався в будівлю, я зібрала у вузлик ті деякі речі, які вважала своїми і вилізла назовні у протилежне вікно. Стіна була крутою та високою, але, на щастя, її густо обвив дикий виноград і я щасливо спустилася на землю. Натовп, певно, був розчарований.

– Ти повинна була знайти мене. Чи хоча б повернутись додому. Знаєш як ми з пані Онарою перелякалися?

– Вибач… Я думала, що коли зникну – перестану тобі шкодити.

– І ти думала, що я не стану тебе шукати? – не на жарт обурився Глен, – Я обнишпорив всі околиці, я накричав на старшу жрицю і так облаяв Ісала, що його дружки нам’яли мені боки. Ми з пані Онарою хвилювались за тебе всі ці роки…

Пташка опустила погляд:

– Тобі від мене самі лиш клопоти.

– Не самі. До того ж ти врятувала мого брата.

Мерені явно почувалась зайвою в цій розмові, хоч і сама її почала. Тому не проминула нагоди перебити:

– Ви своїми душевними терзаннями розбудили дитину.

І справді, Малі протирала сонні очі і недовірливо дивилась на Пташку, наче сумніваючись чи остання їй не сниться.

– От і чудово, – Ліайна підвелась і повернулась до дівчинки, яка справді сонно терла очі, – Нам пора. А ти, певно, хочеш піти з нами? – спитала вона у Глена.

– Ні, – похитав головою жрець, – Я навідаю одного знайомого лікаря. Тільки потрібно спершу навідатися до храму, попросити грошей на витрати…

– Гроші в тебе є. Якщо я не зможу заплатити за ліки для Нела, то, виходить, з моєї божевільної витівки нема жодної користі, – дівчина простягнула другу зв’язку золотих монет і зав’язала у свій згорток решту.

Глен кивнув і заховав зв’язку в рукав туніки.

– Де мені вас шукати, коли я знайду ліки?

– Приходьте сюди опівдні, – поспішно заявила Мерені. Жрець похмуро зиркнув на неї, але промовчав.

–  Малі, серденько, ходімо додому, – заявила Ліайна, – Розкажеш по дорозі що сталося.