Летючі острови. Розділи 1-2
Автор: Сонячна Чапля
Анотація: Ліайна живе в нетрях бідняцького кварталу міста Ірхаф, столиці королівства Кейран. Одного дня їй у руки потрапляє карта, що веде до незліченних скарбів. От тільки аби здобути ці скарби, потрібно не тільки відправитися в подорож, а ще й обвести навколо пальця шляхетні доми королівства, чиїм інтригам Ліайна стала на заваді.
Примітка: Твір написано в так званому young adult жанрі, тому не чекайте нічого того, що у вас асоціюється з дорослою серйозною літературою :). Світ створено на основі пізнього Середньовіччя методом: “А з цієї епохи я свисну оце. А це я свисну у Хеттського царства, а це в Древньому Китаї…”, але я чесно старалася не тягти нічого, з Ренесансу і пізніше.
Розділ 1
Троянди і пергамент
Карта була справжнім дарунком долі, Пташка це одразу зрозуміла. А лист був прокляттям, яке наслали Карімі. От тільки позбутися його вже не вийде – лист був прив’язаний до карти, і вони разом лежали в розшитому срібною ниткою гаманці, який Пташка витягла в чоловіка на набережній.
Витягла – і кинулась навтьоки, бо з іншого боку набережної до неї підкрадалися підмайстри зі злодійського цеху, які дівчинку вже один раз побили за те, що вона посміла красти на їхній території. І всі гроші відібрали, падлюки.
Тож не дивно, що завбачивши тих самих трьох хлопчаків, вона витягла гаманець в першого-ліпшого чоловіка на вулиці та поспішила сховатися в плутаних провулках столиці. І не спинялася, аж доки не допетляла до свого таємного сховку. Під парканом, що огороджував розкішну садибу з маленьким садочком, був лаз, достатній для того, щоб крізь нього пробралася дванадцятирічна дитина, а невисока худюща Пташка виглядала десь на дванадцять років, хоча їй і виповнилось нещодавно чотирнадцять.
Із двору б її швидко прогнали, а от в колючих трояндових кущах у три лея[1] заввишки можна було ховатись до ночі. Там Пташка і розв’язала гаманець. Улов виявився чималим – вісім срібних тааларів і дві золотих дабни. А ще зв’язані шворкою два сувої пергаменту. На одному з них були зображені дивні знаки та малюнки, і підпис вгорі твердив: «Тобі, безумцю, що прагне багатства й слави». Багатства Пташка хотіла. Слави – не дуже. Але той пергамент їй сподобався. Наче Доля відірвала на мить погляд від свого гончарного кола і приязно Пташці всміхнулася.
А інший пергаментний сувій був листом. І коли Пташка поглянула на розламану печатку, що раніш скріплювала лист, у грудях в неї похололо. Дівчина прикусила губу, сховала пергамент назад в гаманець і прив’язала той до ноги через невеликий прихований розріз у спідниці. Тоді випірнула з трояндового куща і відправилася назад на набережну.
***
На набережній все ще юрмилися люди, хоча полуденне сонце вже добряче припікало. Але правду кажучи, в центрі Ірхафу, столиці королівства Кейнар, ніколи не бувало безлюдно. Тим паче на набережній, у двох кроках від порту. Повноводна Ірха дозволяла кораблям запливати з моря вглиб королівства і розвантажуватися вже у столиці.
Чоловік, в якого Пташка витягла гаманець, йшов тоді у бік порту і, не знайшовши його на набережній, дівчина побігла туди.
У порту було легко заблукати, покалічитися, потрапити в лапи сторожі або бандитів чи вантажників, котрі не надто відрізнялися. Словом, у порту було надзвичайно легко втрапити в халепу. І надзвичайно важко знайти одну-єдину людину, якщо навіть не знаєш її імені. Пташка спинилася в затишному куточку, викликаючи в пам’яті образ своєї невчасної та невдалої жертви.
Невисокий світловолосий чоловік з прямим носом. Одягнутий у темне вбрання з чорним плащем на лівому плечі. Чи на правому? Ну, на одному плечі це точно. Бо його гаманець був якраз приторочений до внутрішнього боку плаща. Невіглас. Не витягла б гаманця вона, витяг би хтось інший. Чому, чому це сталося саме з нею?
В одній руці чоловік тримав капелюха з широкими крисами і барвистим пером – останній писк моди серед знаті. А ще він постійно озирався і безуспішно намагався злитися з натовпом. Надто вже виділявся.
Дурна, дурна Пташко! Не могла подумати про це до того, як витягти його гаманця? Не могла полишити його у спокої і пограбувати якогось містянина? Але пізно картати себе, треба знайти того чоловіка і підкинути йому гаманець назад. Або хоча б карту з листом.
Хоча карту шкода. Багатство Ліайні б не завадило, тим паче в неї на руках троє дітей. Дівчина подумки пирхнула «А сама ти що, не дитина?», але жарт її не розвеселив. Та й не вийде лист підкинути окремо від карти – не дарма ж вони зв’язані. Пташка листа не розгортала, але голову б дала на відсіч за те, що в листі про неї згадується. А може, й увесь лист присвячено карті.
На набережній розвантажували два кораблі. Один з вином і прянощами, інший – із пшеницею. Третій корабель підіймав вітрила, аби відчалити. Того чоловіка ніде не було.
Ліайна більше години нишпорила портом, пхала носа до кожної щілини, однак замість господаря гаманця знайшла двох хлопчиськ зі злодійського цеху. І вони, на біду, теж її помітили. І ще гірше – впізнали.
– Що ти тут робиш, кралю? – медовим голосом спитав один.
– Гуляю, – намагалася не показати страху дівчина і відступила на крок. Це було страшною помилкою, бо хлопці наступали на неї з двох боків і помалу заганяли в куток. А її синці ще з того раз не зійшли.
– І чому ж ти гуляєш в такій місцині? Хотіла нас зустріти? Чи, може, знову взялась за старе і тягаєш гроші в простаків, не платячи чверть цеху?
Вона, може, й платила б – все краще, ніж вічно втікати і ходити побитою – але мало того, що чверть на ділі була майже половиною, так ще й вступити до цеху можна було тільки ставши ученицею якогось з цехових злодіїв. А вчителі відбирали вже не половину, а чотири п’ятих улову, та ще й мали над учнями повну владу. Тож краще тікати, ховатись і лікувати синці.
Але цей гаманець Пташка їм віддати не може. Нізащо. Від цього кількість її бід тільки збільшиться.
– Я нічого не крала цього разу, – якомога переконливіше почала дівчина. – І в мене нічого нема. – З цими словами вона підняла руки, змахнула вільними рукавами блузки і наостанок труснула спідницею.
– Ти ба! – гмикнув один з хлопців. – Справді чиста?
– Не вірю, – процідив інший. – Ану задери їй спідницю, Танторе!
Прокляття!
– Збоченець, – прошипіла Пташка хлопцю, який слухняно підійшов до загнаної в куток жертви і вже збирався виконати наказ товариша.
А тоді з усіх сил вдарила його коліном межи ноги, стукнула іншого кулаком в сонячне сплетіння і кинулася навтьоки. Вслід їй понеслися прокляття, перемішані з матюками.
***
Розлючені хлопчаки ніяк не хотіли залишити втікачку у спокої. Пташка отримала фору всього в одну-дві хвилини, і тепер вже переслідувачі дихали їй в потилицю. Дівчина ризикнула побігти не в бік середмістя, де можна було петляти вузенькими вуличками і не в бідняцький квартал, який і вона, і її переслідувачі знали, як свої п’ять пальців, а в саме серце столиці, де стояли міські будинки знаті та найзаможніших торговців. Тут повно варти, тут дівчина в такому лахмітті, як одяг Пташки, майже не має шансів зостатися непоміченою. Майже.
У Пташки тут було цілих три сховки. І шість способів забратися в них непоміченою. Найлегше було дістатися до трояндових кущів, в яких вона вже сиділа сьогодні, до того ж, якщо пірнути за цей виступ стіни і протиснутися між стінами двох кам’яниць, можна вибратися на тиху вуличку, де майже ніхто не ходить, тим паче варта. Заодно й ці негідники відстануть.
Пташка вже майже спокійно кралася вуличкою, коли помітила чоловіка в чорному плащі. Той самий! Точно він. Гаманець вимогливо, мов живий, вдарив Пташку по нозі, і дівчина обережно пішла слідом за його власником.
– Ось вона!
– Тримай!
– Ваааартоооо! – до двох хлопців долучилися ще троє, і тепер Пташку наздоганяло п’ятеро, один з яких вирішив ще й міську варту покликати. Мить вагання – і її жертва зникла з очей, а сама Пташка поспішила втекти.
Трояндові кущі не підвели її. Шукати втікачку там не подумали ні варта, ні хлопці з цеху, ні господарі садочку. Дівчина ж вирівняла дихання, дістала злощасний гаманець і глибоко замислилася. Того чоловіка вона загубила тут, де живуть найзнатніші та найбагатші мешканці столиці. Лист з його гаманця було скріплено печаттю шляхетного дому Арденжерів. Можна припустити, що йшов він туди, бо печатка на листі вже зламана. Завтра слід буде дізнатися, де знаходяться маєтки цього дому. Завтра – бо сидіти їй у цих кущах до сутінків, доки не стихне шум і розгнівані хлопці не покинуть думки її спіймати. А зараз краще перепочити й поспати.
У животі забурчало. Пташка задумливо висипала з гаманця монети. Перерахувала їх. Ще раз. І ще раз. Стиснула губи і відрахувала п’ять срібних монет, а решту сховала назад. Подумала ще трохи і заховала гаманець у ямці між трояндового коріння. На одну ніч. Всього на одну ніч.
***
До бідняцького кварталу вона поверталася вже в темряві. Малі вже стояла на розі провулку і виглядала її.
– Де ти так довго пропадала? – налетіла на неї Малі з усім шалом, на який спроможна дівчинка. – Знаєш, як ми з Нелом хвилювалися? Ліайно, що ти собі думаєш?
– Замовкни! – скипіла втомлена і злякана дівчина. – Не смій називати мене цим іменем. Я Пташка. Чуєш? Пташка!
– Чую, – буркнула Малі. – Ходімо. – Дівчинка розвернулася і швидко закрокувала темною вуличкою, не озираючись. Пташці стало совісно.
– Улову сьогодні не було. До того ж, ці придурки зі злодійського цеху мене весь день вистежували.
– Не пощастило? – Малі озирнулася і сумно похитала головою.
– Ну чому ж? – вона просунула руку крізь розріз спідниці і стиснула полотняний мішечок, який купила півгодини тому. – П’ять тааларів – це не так вже й погано.
– П’ять тааларів? – Малі спіткнулася від подиву. – Справді?
– Ну, один я вже витратила. Матимемо чим повечеряти.
– А може, навіть зможемо зводити Нела до лікаря! – прощебетала дівчинка.
– Тихше, – тільки й відповіла Ліайна.
Бідняцький квартал столиці за останні роки розрісся чи не удвічі. А все через війну і смерть короля. Принаймні Глен майже два роки тому говорив Ліайні, що великі біди в королівстві почалися, коли старий король помер, почавши війну на півдні, а його сини продовжують битися за владу і продовжують війну, почату батьком. Війна скінчилась перемогою, гризня за владу теж. От тільки переможець недовго пожив на світі та ще й спадкоємця не зоставив. І буде серед знаті ще більша гризня. І ще більше спустошаться села й міста, і ще більше розростеться бідняцький квартал Ірхафу. А тут і так тісно. Вони ледве знайшли собі місце на горищі, господарі якого раптово зникли.
Це горище вони зайняли місяць тому. Дір, крізь які залітав холодний осінній вітер , тут було порівняно мало, а великий димар у центрі щовечора ставав гарячим, і вони вчотирьох – Пташка, Малі, Нел та маленька Фіалка — тулились одне до одного, накривалися дірявою вовняною ковдрою і так засинали в теплі. Попередні мешканці горища так досі і не з’явилися. На щастя.
Весь цей місяць Нел хворів, а останній тиждень не міг навіть встати. Ліайна виклала всі свої гроші знахарці з Глиняного тупика, але хлопчику не полегшало. Таки добре, що вона не змогла знайти власника гаманця вдруге. Тепер у них принаймні будуть гроші на лікаря.
Щойно вони забралися на горище, як Фіалка повисла на Ліайні.
– Птаска плийсла! Птаска повелнулася!
– Відпусти мене, Фіалочко, а то я впущу пакунок з пиріжками, – якомога спокійніше, аби не видати втомленого роздратування, попросила дівчина.
Чарівне слово «пиріжки» подіяло безвідмовно. Дитина слухняно відступила і залізла під бік Нелові, невідривно стежачи за пакунком.
– Ми хвилювались за тебе, – озвався Нел і навіть спромігся сісти, опершись на димар.
– Зі мною все гаразд. Давайте вечеряти.
Навіть наминаючи пиріжок, Малі не змогла змовчати:
– Неле, Пташка сьогодні принесла п’ять тааларів! Тепер ми зможемо відвести тебе до лікаря!
– Не треба лікаря, – поспішно заявив хлопчик, і Ліайна вкотре подумала, що все це ой як підозріло. І що два місяці тому вони з Малі знайшли на березі Ірхи не просто напівживого безпритульного хлопчину.
– Завтра, – не витримала Пташка. – Всі суперечки – завтра. Доїдайте пиріжки і лягаймо спати.
Розділ 2
Вино і Янтар
З усієї їхньої різношерстої, але однаково обірваної зграйки хворий Нел виглядав найжалісливіше. Але Ліайна вирішила, що оскільки він лежить цілими днями, а вона сьогодні трохи подрімала у трояндових кущах, не буде великого лиха з того, що вони удвох не посплять пару нічних годин.
Хлопчик прокинувся, щойно його поторсали за плече, і нишком відповз убік. Фіалка, що спала, вчепившись в комірець його сорочки, невдоволено забурмотіла, але очей не розплющила.
– Що сталося, Пташко? – Нел сонно потер очі і помахав головою.
– Скажи-но мені, друже, чому ти так не хочеш навідати лікаря? – лагідно-лагідно, як кішка до пташеняти, заговорила дівчина.
Нел різко прокинувся:
– Пташко, я знаю, скільки коштує навідати лікаря. І я не хочу вас обтяжувати. Ви й без того надто багато зробили для мене – прийняли, обігріли, дбаєте. Хоча від мене жодної користі, сама лиш морока, – він вимучено посміхнувся. – Я одужаю й так.
– Не одужаєш! – зашипіла Ліайна, – Тобі стає все гірше, ти вже навіть на ноги встати не можеш без допомоги! Якщо хочеш померти – піди і стрибни униз головою з міського муру, а не муч інших, змушуючи їх дивитися, як ти згасаєш! – Нел опустив голову і дівчині стало соромно за свій спалах. – Давай я просто відведу тебе до лікаря, поки тебе ще можна відвести, а не нести на ношах.
– П’яти тааларів для цього не вистачить, – стиха буркнув хлопчик, не підіймаючи погляду.
– А двох дабн?
Вона таки змусила Нела підняти голову:
– Пташко, кого ти пограбувала?
– Хороше питання, – буркнула дівчина у відповідь.
– Ти не сказала про це Малі…
– Малі – хороша дівчинка, але вона не завжди розуміє, про що можна розповідати всім підряд, а про що краще промовчати.
– Це точно, – посміхнувся Нел. – В інтригах Високих домів її б одразу знищили… чорт!
– Високі доми, значить…. – замислено протягнула Ліайна. – І з якого ж ти Дому?
– Я не розумію про що ти, – сухо відказав хлопчик, а на його обличчі застиг відсторонено-здивований вираз.
– Неле, припини. Ти надто чужий у моєму світі. У тебе надто білі руки. Ти надто по-книжному розмовляєш. Надто шляхетно тримаєшся. Нібельмеса не знаєш про виживання тут, в бідняцькому кварталі. Я підозрювала, що ти дворянин, але й подумати не могла, що ти з Високого дому. Я не знаю, чому ти втік з родини, але чи варта ця причина твоєї смерті від хвороби?
– Так чи інакше мене чекає смерть, – похмуро відповів Нел, дивлячись кудись убік. – Я четвертий син, та ще й від другої дружини. Батьків первісток загинув, і за законом він міг обрати свого спадкоємця з інших синів, котрі зосталися. Батько обрав мене, чим розгнівав мого старшого брата. Поки батько був живий, він всіма силами намагався довести, що я негідний спадкоємець, а коли три місяці тому, на початку літа, батько помер, вирішив убити мене.
Я зумів втекти, але в тому мало моєї заслуги. Наскільки я чув, доки… доки ще міг ходити, брат оголосив мене мертвим, а себе проголосив главою Дому. Але, боюся, він все ще шукає мене, і щойно я заявлюся до лікаря, знайде і таки вб’є.
– Твій батько дурень, а брат ще та сволота, – відрубала Ліайна. – Але я не бачу аж такої безвиході. Знайдемо лікаря, який тебе не впізнає, вигадаємо правдоподібну історію – і нікому й на думку не спаде сповістити твого брата.
– Не все так просто, – скрушно похитав головою Нел. – Моя хвороба…
– Що з нею?
– Це родова хвороба Дому Евелам. Половина чоловіків цього дому хворіють нею. Мій брат здоровий, а я… І він про це чудово знає. І кожен лікар Ірхафу, якщо він не шарлатан, – теж.
Дому Евелам? Одного з восьми найбільших знатних домів королівства? Того, який пишається столітньою чистотою крові? Того, який володіє найкращими виноградниками і робить найдорожчі вина?
І цей хлопчисько у п’ять разів перелатаній сорочці хоче, аби Ліайна повірила, що він – спадкоємець всіх багатств цього дому?
Доведеться повірити, бо навіть у хворобливому маренні ніхто не здатен вигадати таку неймовірну історію.
– Ясно, – тріпнула головою вона. – Значить, треба або знайти лікаря, який тебе не видасть, або задурити йому голову так, щоб він вирішив, що ти байстрюк, котрий і не підозрює про своє походження. Або і те й інше. І ще щось придумати. Але це завтра. А зараз повзи назад до Фіалочки, їй так буде тепліше.
– Пташко, – похитав головою Нел. – Це безнадійна справа, покинь її. Якщо хочеш – я піду, аби не мучити вас своїм виглядом…
– Замовкни! – знов розсердилася дівчина, – Теж мені, помирати надумав… – І заявила з посмішкою: – Я щойно дізналася, що два місяці сплю під однією ковдрою з астором[2] одного з Восьми Домів. І я не дозволю йому померти, доки не добуду з цих обставин всю вигоду, яку можливо.
Нел слабко посміхнувся:
– Дякую, Пташко… На добраніч.
– Солодких снів…
***
Зранку Ліайна відкопала гаманець, заховала його у свій полотняний мішечок і відправилася до борделю. Дивний вибір для порядної дівчини, але порядною Пташка ніколи не була, а єдина людина, до котрої вона могла звернутися, жила якраз у борделі.
Країна, в якій торгують людьми, не може бути щасливою, не може бути заможною і не може бути захищеною. Так говорив Глен. А мала Ліайна робила круглі очі і питала: «Чому? Хіба Кейнар не заможніший за сусідів?»
«Заможніший, – кивав Глен і продовжував, – але це багатство тримається на слабкому фундаменті, воно недовговічне і саме себе погубить. На наш вік, може, й вистачить, але так триватиме не завжди. І захищеною вона бути не може, бо країну захищають люди, а поки існує рабство, людина не може бути вповні людиною. Вона завжди або раб, або рабовласник».
Країна, в якій торгують людьми, була Ліайні домівкою, тож обирати не випадало. Бездомна злодюжка з бідняцького кварталу, в якої нема сім’ї, – законна здобич работорговців. Хоча й сім’я не завжди рятувала. Навіть шляхетне походження часом не могло зарадити.
Мерені не врятувала шляхетна кров. Її продали, аби виплатити борги батька – бідного дворянина і запеклого картяра. І продали так, що гірше не придумаєш. Бо звичайна рабиня мусить коритися тільки одному господарю і боятися його та ще його родичів та гостей. А повія в борделі залежить від десятків, сотень господарів, кожен з яких може її вбити чи покалічити, чи втнути щось іще гірше. І завтрашній день Мерені залежить від милості кожного з них…
Мерені пощастило – якщо можна так говорити про її обставини – вона була молодою, вродливою, мала гарний голос, чудово грала на лірі і танцювала. Тому вона була «цінним товаром» для багатих клієнтів. І тому Мерені лестила, брехала, зваблювала і лукавила, аби витягати з клієнтів дорогі подарунки. І за ці подарунки викупити собі свободу тоді, коли вона вже не буде молодою та красивою і коштуватиме дешевше.
***
Помірно розкішний будинок на межі бідняцького кварталу і середмістя привертав увагу. І кремезні охоронці біля входу – теж. Колись столичний рат заборонив тримати борделі в пристойних кварталах і збирався виділити для них окрему вулицю, але грошей забракло, тож тепер усі вони стояли на межі середмістя і злиденних нетрів.
– Пташко, ти до Янтарини? – один з охоронців її знав. Гадав, правда, що дівчинці років дванадцять, але то було Ліайні лиш на руку. – Я тебе проведу.
Янтарина – то нове ім’я Мерені. Кожна дівчина, що переступає поріг борделю, повинна забути старе ім’я і відзиватися на нове – незвичне й пишномовне. От тільки Янтарина не хотіла забувати.
– У тебе були скрутні часи, – тільки й сказала Мерені, коли охоронець привів Пташку до її кімнати.
– З чого ти взяла? – дівчина мимоволі порівняла свою убогу найкращу сукню з оксамитовими шатами подруги. І справді, з чого?
– Ти не навідувалась до мене три місяці. Ти ніколи не приходиш, якщо в тебе скрута. – Вона сумно всміхнулася і стала закладати свої медові коси срібними шпильками. – Гордуєш моєю допомогою.
– Тобі й самій гроші потрібні, – буркнула Ліайна. – Як я можу відбирати їх у тебе?
– Ліайно-Ліайно… Звідки в тобі так багато шляхетської гордості? Вистачить на трьох асторів шляхетних домів і ще залишиться. Ти принаймні сядеш і поговориш зі мною?
– Поговорю. Я ж прийшла поговорити. І попросити допомоги. Але не називай мене так. Я Пташка.
– Допомоги? Ти? Що сталося, Пташко? – вигнула тонку брову Мерені.
– Я втрапила в халепу, – зітхнула Пташка. – Ось.
Вона дістала зв’язані сувої і показала Мерені розламану печатку. Коли в дівчини від подиву округлилися очі і випала з рук чергова шпилька, Ліайна продовжила:
– Вчора я витягла гаманця в чоловіка на набережній і… – переповідати вчорашні події виявилось непросто, але Ліайна впоралася. А Мерені поцокала язиком і взяла до рук сувої, забувши про не до кінця закладені коси.
Випало ще кілька шпильок, і перевиті низками перлів пасма розсипалися по плечах. Мерені прибрала волосся з очей і заглибилася в читання.
– Ти читала це? – спитала вона подругу.
– Читала. Але не второпала ні слова.
– І не дивно. Це шифр. Мішанина слів, в якій сховано сенс, але знайти його можна тільки маючи ключ від шифру. – Мерені задумливо постукала пальцем по різьбленому столику. – Шифр, карта і печать Арденжерів. Ти вляпалась, дорогенька.
– Скажи мені щось, чого я не знаю, – Ліайна зібрала шпильки з підлоги і відібрала в подруги сувої.
– Залюбки. Позавчора мене відвозили в будиночок біля набережної на замовлення такого собі Вірана з дому Арденжерів. Хлопець попався чи то дуже балакучий, чи то йому просто ні з ким поговорити. І він мені багато цікавого розповів. Наприклад те, що його татусь, Астор дому Арденжерів, скоро стане найбагатшою людиною в Кейнарі, якщо не в усьому світі, бо знайде Летючі острови.
Летючі острови? Давню казку, легенду, яку кожен мріяв знайти в дитинстві і з якою прощався, дорослішаючи? Сім великих і сім дрібних островів, які здійнялися в небо за наказом розгніваної повітрулі, забираючи з собою величезні багатства імператора Керела. Ліайна знала цю оповідку на пам’ять.
Імператор Керел правив сімсот років тому в спекотній Занарії, яка тоді ще була імперією, і саме за його правління вона загарбала найбільше земель. Керел тричі переходив Уранійський хребет і нападав на багаті західні країни[3], щоразу привозячи незліченні награбовані багатства.
Розповідають, що під час останнього переходу імператор наткнувся на гірську долину, де ріс сад повітруль[4]. Листя дерев у тому саду було золотим та срібним, плоди та квіти там були коштовними каменями, трава – смарагдова, а стовбури дерев – з бурштину.
Імператор наказав своїм чаклунам перенести сад до його палацу. Ніхто не знає, як вони те зробили, але вони замкнули сад у скриньку і перенесли до імператорського палацу. Палац той стояв на великому острові, неподалік від узбережжя Занарії, оточений ще сімома маленькими острівцями. І туди прилетіла повітруля, аби повернути їх сад назад.
Але імператор і не подумав віддавати повітрулі сад. Він заманив її до свого палацу і замкнув у вежі. Рік сиділа там повітруля, доки не прилетіли сестри і не визволили її. А тоді вона вийшла у двір перед палацом, сердито тупнула ногою – і острів розколовся на сім частин. Змахнула руками – і всі ці острови здійнялися в небо і полетіли геть, залишивши по собі нагромадження скель та всіх людей, що до того були в палаці.
Минуло сімсот років. Імператор Керел давно помер, його імперія розпалася. А легенду про летючі острови зі скарбами досі переповідають.
– То я вкрала карту, що показує шлях до Летючих островів? Овва…
– Цілком можливо. І що ти з нею робитимеш?
– Поверну власникам. По можливості так, щоб вони мене не впіймали.
– Ліайно! Ти збираєшся випустити з рук ключ до скарбів?
– Краще не мати скарбів і не мати проблем, — відповіла Пташка з неохотою. Вона не хотіла, ой як не хотіла. Скарби – це добре, золота ніколи не буває забагато, його завжди є на що витратити. Але перейти дорогу дому Арденжерів і вижити в неї забракне сили. Тому доведеться повернути Долі її подарунок і сподіватися, що вона не образиться і не пощербить Пташкину посудину життя.
Мерені похитала головою:
– Твоє право, дорогенька. Та й справді ризик великий. Але Летючі острови…
Вона стала заново укладати бурштинові пасма в строгу зачіску, яку носили благочестиві дочки шляхетних сімейств. Це була примха Янтарини, яку не розуміли, але прощали: коли у неї не було клієнтів, дівчина вдягалася строго і пристойно. Перші роки, кажуть, взагалі виряджалася, як монашка.
– Я можу тобі ще чимсь допомогти? – озвалась вона весело-лукаво, коли остання шпилька зайняла своє місце.
– Можеш. – Відвертість – так відвертість до кінця. – У тебе вийде дізнатися, де зараз знаходиться третій син дому Евелам? Його ім’я – Глен, і він кілька років був помічником жерця при храмі Долі, що в Озерному Краї.
– Пташко, тобі мало одного з шляхетного дому? Тобі потрібен ще один?
– Потрібен, – кивнула Пташка, – і коли ти мені його знайдеш, я поясню навіщо.
– Ти жорстока, люба моя. Я ж помру від цікавості. І не підкажу тобі, як повернути карту так, аби її власники тебе не порішили.
– Нічого з тобою не станеться. Розповідай.
– Жорстока Пташка, – тяжко зітхнула Мерені. – Слухай…
[1] Лей – міра довжини, приблизно дорівнює 62 см.
[2] Астор – глава Дому. Лайна так назвала свого друга, бо саме він законний правитель Дому Евелам
[3] Так, автор просто поміняла місцями Схід і Захід. Вибачте.
[4] Повітрулі – крилаті дівчата, добрі духи повітря
Непогана зав’язка, гарно і логічно. Для самвидату – високий потенціал. З таких текстів легко виходять твори до публікації. Але над деякими речами автору, на мою думку, варто подумати. По-перше – над деталізацією. Скелет, дія – добре; мені було важко уявити те, про що йдеться – хотілося більше авторських підказок як виглядають герої, чим була замощена вулиця, чим пахло чи воняло, де боліло чи свербіло. По-друге, майже зовсім не використовуються тропи – літературні інструменти для створення образу – метафори, порівняння, алегорії тощо. По-третє, у творі зовсім немає другорядних персонажів, таке враження, що герої живуть самі, одинокі у сірому місті-пустелі.
Крім того, ім’я головної героїні, яке, до того ж, акцентується – Пташка, випадає з лінгвистичної канви. Всі інші імена – іномовні, лише ГГ – Пташка. А як “Пташка” буде на мові цього світу?
Дякую за коментар, я обов’язково прислухаюся до ваших порад.
Героїню звуть Ліайна, вона називає себе Пташкою, аби не згадуувати свого справжнього імені. У цьому світі вважається, що той, хто дав тобі ім’я, володіє твоєю долею, а батьки Ліайни свого часу продали її в рабство.
Мене зацікавило, читатиму далі. Поки лише не зрозуміло, як мала дівчинка з бідняцького кварталу навчилась читати, але, сподіваюсь, пояснення з”явиться в наступних розділах.
Натхнення)