Як обдурити редактора і виправити помилки початківця малою кров’ю

Уявімо ситуацію: ось ви нарешті дописали свій геніальний роман, принесли його у видавництво, дочекалися відповіді, відкрили листа і… У ліпшому випадку там буде сказано «На жаль, ваш твір є неформатом, він не підходить під жодну із наших серій» – і ви, сповнені надії, звертатиметесь до інших видавців, аж поки не зрозумієте, що це просто стандартна відмазка. Якщо ж вам дуже пощастить, редактор таки надасть короткий чи розгорнутий аналіз вашого твору і перерахує помилки. Основні (тобто є ще величезна купа неосновних). Але й їх буде досить багато і вони здаватимуться такими глобальними, що вам захочеться спалити роман до біса (разом із жорстокосердим редактором) і ніколи, ніколи не повертатися до писання.

Сумна історія виходить, чи не так?

Насправді, ситуація не настільки безнадійна, як здається на перший погляд, і подолати її легше, ніж знову-таки здається видавничому редактору, який звик ділити всі тексти на прийнятні до друку і неприйнятну графомань. Справа в тому, що за останнє зазвичай вважають помилки автора-початківця, який недостатньо володіє професійним інструментарем – саме тому й вважають, що ці помилки ідентичні. Проте потенційний письменник здатен їх усвідомити і виправити, а графоман – ні.

Проблема ж залишається: видавець впевнений, що недостатній рівень майстерності дорівнює недостаньому таланту, тож досить 10-20-50 сторінок тексту, аби зрозуміти, притомний твір перед ним чи не варта уваги писанина. Але авторові не досить переписати ці 10-50 сторінок, бо кожен редактор оцінює текст за власною системою – під усіх не підлаштуєшся.

Отже, спробуємо створити алгоритм, який дозволить уникнути найсумніших недоліків і трохи увиразнити власний текст. І найкраще це робити не після отримання правок, а до того, як посилатимете свій твір у видавництво.

 

1. Є суттєві і, скажімо так, менш суттєві моменти. Найперша помилка автора-початківця – це кидатись виправляти всі зауваження, враховувати всі побажання – а внаслідок маємо купу витраченого на дрібні блохи часу й сил, через що не бачимо найголовнішого. Є ключові моменти, які навіть при недосконалому стилі чи технічних помилках роблять написаний текст притомним художнім твором. І навпаки, якщо ці елементи не будуть прописані правильно, це знищить будь-який твір. Отже, перед початком роботи варто змиритися з тим, що ваш текст не ідеальний і ідеальним бути не може, скільки його не виправляй. Але можна зробити його виразнішим – і тоді частину недоліків вам пробачать.

Автор також припускається помилки, коли намагається бути оригінальним. Гарне бажання, але наразі помилкове, бо прагнення оригінальності поки що не підкріплене вправністю руки. Це період, коли варто вчитися – і не боятися цього. Варто повторювати те, що вже зроблено іншими, варто пробувати все, що було зроблено класно. Письменник-початківець вчиться – отже, це норма, це правильно і це корисно. Насамперед корисно для автора і для тексту – бо текст буде вправніший.

Де саме вчитися? Всюди. Там, де вам зручно і приємно. Де виходить. Але найкраще вчитися у майстрів – тобто у письменників, яких ви любите й поважаєте. Дивіться, як пишуть вони, дивіться, як у них зроблено те чи інше – і повторюйте. Не бійтеся докорів – ви не крадете чужу працю, ви вчитеся і вдосконалюєтеся. Це необхідний крок вашого розвитку як професіонала.

Подивіться, що і як роблять майстри – і зробіть подібне. Далі ви навчитеся писати саме так, як потрібно вам, а поки це вбереже вас від елементарних помилок початківця.

Особливо до чужого прикладу варто звертатися, прописуючи важливі елементи твору – якщо у майстра вийшло добре, то має вийти і у вас.

 

2. Наступна помилка – виправляти недоліки по ходу твору від початку до кінця. Ми (люди, а отже, і пересічний читач, і читач професійний – редактор) сприймаємо будь-який твір не лінійно, а синкретично, тобто вибудовуємо в голові багаторівневу конструкцію. Отже, щоб ця конструкція склалася правильно, слід чітко прописати її складові. А це означає, що правити недоліки твору так само слід по рівнях цієї конструкції, розбивши роботу на окремі етапи, а не просто йти за текстом. Ці рівні нам відомі ще зі школи: ідея, композиція, сюжет і персонажі, власне текст, тобто стилістика.
3. Ідея. Її реалізація. Зайве.

Можна не любити шкільний канон, який заганяє вільну думку в жорсткі тенета, але якщо ви самі не зможете сказати, про що розповідає ваш твір – читач цього не прочитає тим більше. Натомість формулювання ідеї («що хотів сказати автор») допомагає побачити й виправити цілу купу важливих для твору речей.

Що є ідея? Вона є червоною ниткою, стрижнем, який об’єднує всі елементи твору і єдине ціле. Ідея робить із написаних літер і подієвого сюжету художній твір. Ідея – це те, про що має думати ваш читач, коли закриє книжку. Отже, ідея має бути сформульована, до того ж, одним реченням.

Далі – ідея має бути очевидно реалізована у творі. Тобто всі ключові моменти твору мають бути пазлами, які складатимуться зрештою в єдину картину. Які в письменника є пазли для ідеї? Персонажі – її основні носії. Їхні конфлікти – це розвиток, доповнення ідеї, її поглиблення. Другорядні персонажі, позасюжетні елементи – це важливі нюанси ідеї та фон, у якому вона існує. Кульмінація твору – її найяскравіше вираження, зіткнення різних її граней.

Крім того, формулювання ідеї твору допомагає відкинути зайве. Почасти буває, що автор захоплюється пригодами героя заради пригод, загрузає в деталях тощо. Якщо ці пригоди чи деталі нічого не дають для розвитку ідеї, то їх або варто поглибити, подивитися, як вони можуть працювати на спільну конструкцію твору – або викинути. Звісно, викидати прикольні шматки тексту буває шкода, та й твір одразу стає меншим – натомість він стане стрункішим і ціліснішим, а отже, чіткішим і для читача, і для редактора.

Сюди ж шари твору. Сюжетні лінії можуть діяти в одному ідейному полі, а можуть в різних – це залежить лише від вибору автора, від його задачі. Головне – аби ці шари не розвалювалися, а зрештою підтримували і рухали один одного, як, наприклад, у проміжному епізоді серіалу «Шерлок» «Потворна наречена». Лінії жіночого права, загадки Моріарті та власної проблеми Шерлока (цікаво-нецікаво жити) переплетені таким чином, що розірвати їх неможливо – розсиплеться вся конструкція.

 

4. Кульмінація. Початок. Фінал.

Важко перепродумати всі композиційні елементи тексту, особливо якщо він чималий. Тому найбільшу увагу слід звернути на три основних: кульмінацію, початок і фінал. Проблема в тому, що поки автор дописує до кульмінації, в нього вже не лишається сил і наснаги, аби дати цьому елементу належну силу.

А отже, є сенс відпочити, а потім окремо повернутися до цих трьох епізодів.

Кульмінація – то найдраматичніший епізод твору. По-перше, він має бути правильно визначений. Це не найкривавіша бійка і не найкрутіший вчинок героя. Це місце, де: а) ваш герой змушений переступити через власні можливості, де він мусить робити вибір між собою теперішнім і собою майбутнім; і б) це місце найсильнішого зіткнення ідеї з описаною реальністю. Напруга кульмінації має бути найбільшою у творі, і не кількістю агресії, а ступенем і важливістю піднятих проблем. Дії, емоції та проблеми в цьому епізоді мають бути скручені в пружину.

Початок (пролог або/та перша глава) важливий тому, що задає тон і загальну картину твору. Він має зачепити увагу читача, пообіцяти йому цікаву історію та несподівані (або й сподівані) емоції. Початок теж варто продумати. А може, й переписати після того, як твір закінчено. А якщо ви винесете у пролог епізод не з сюжетного шару, а з ідейно-проблемного – це дасть вам змогу одразу показати читачу шматок конструкції, зацікавити його на перший погляд інтригою, а насправді – дати відправну точку для формування ідеї. Решту він вже зробить сам.

І фінал. Дуже важливо не злити і не замилити фінал, бо це якраз той епізод, що може знищити все враження від твору. Не намагайтеся у фіналі все пояснити чи довести історію до самого кінця. Навпаки, цей кінець має бути начерком, який повинен виникнути вже у голові читача, а не у вашому творі.

Хто може підказати? Своїм учням я раджу Пратчета – він дуже виразний і на ньому надзвичайно легко вчитися. Для порівняння варіантів – класику. Для наступного, складнішого рівня – сучасних письменників.

 

5. Розвиток інтриги, дозування інформації, динаміка.

Тут можна говорити дуже й дуже багато, але ми зупинимося на основних моментах.

Перше – у кожному сюжетному творі є загадка, інтрига – те, що створює цікавість для читача, що тримає його біля вашого твору. Інтригу ви можете закрутити, можете зробити її простішою, але якщо ви накрутите її довкола ідеї твору, вона одразу стане кількавимірною. А це забезпечить зацікавленість читача. І тут важливо правильно дозувати інформацію, щоб читач не відчував себе ані дурнішим за автора, ані автора дурнішим за себе. Ну і як це зробити?

Тут є один прийом, що допомагає і втримати цікавість читача, і весь час бути на крок попереду нього. Випишіть (умовно, назвами) на окремий аркуш епізоди, що створюють у вашому тексті інтригу. Подивіться, з яких шматків інформації вона складається, – по кожному епізоду. Додайте елемент, що цю картину переверне.

Звісно, з доданими елементами теж треба дещо робити, вони не мають висіти в повітрі. Тобто на шляху до фіналу частина елементів має виявитися зайвою, другорядною, ситуативною чи помилково потрактованою. Головне – аби ці шматки інформації не провисали й не губилися. А читачу не менш, ніж вам, буде цікаво складати й перескладати пазл різними способами – дивись, за тим і неважливих помилок просто не помітить, а якщо й помітить – не надасть їм значення. Що нам і треба.

Друге – динаміка. Сьогоднішньому читачеві розлогі описання чи розмірковування про вічне цікаві мало. Всі елементи, всі сцени мають рухати вперед сюжет, емоції або думку. На цьому етапі вам доведеться пройтися по твору, розбивши його на окремі епізоди. Якщо вони дають щось нове, вони потрібні, якщо ні – то їх треба або переробити, або викинути. Автор-початківець не може дозволити читачу (а тим більше редактору) спати над своїм текстом.

У кого вчитися? Найкраще – у сценаристів, особливо в сучасних динамічних серіалах типу «Квантіко», «Сліпа зона», «Чорний список» – там, де з уривків головні герої мусять розгадувати загадку.

 

6. Персонажі. Діалоги. Дії.

На персонажів ми вже дивилися у п. 3 як на носіїв ідеї. Тепер ми маємо глянути на них самих, як вони є. Найбільша помилка початківця тут – дерев’яний неживий герой, герой-маска, герой-функція. Навіть якщо у вас замало сили чи досвіду, щоб зробити його живим і людяним, можна обійтися простими засобами – а решту домалює фантазія читача.

Перше – жива людина відрізняється від маски індивідуальністю; отже, індивідуальність герою треба придумати. Або списати з інших людей. Зрештою, списати з персонажів інших авторів, бажано не сильно впізнаваних (ну або навпаки впізнаваних, тільки дещо змінити й сказати, що ви саме так замислили). Найсуттєвішими тут будуть перші епізоди появи героя, найважливіші моменти інтриги та кульмінація. Тут всюди герой має діяти як жива людина, що мислить і відчуває. А решту епізодів читач спише на складність характеру – профіт.

Тепер те саме повторюємо з іншими персонажами першого плану і трохи менше – плану другого.

Так само проходимося по важливих діалогах та діях. В них діють живі люди? Ок. Живі люди так не роблять? Значить, переписуємо.

Хто може навчити? Та, власне, будь-хто з майстрів – від Франка з Булгаковим до Сапковського з Пратчетом.

Особливо варто подивитися, як всі вони роблять другорядних персонажів – тут оживлення є виразнішим і наочнішим, вчитися легше.

 

7. Епізоди.

Ще одна суттєва помилка, яку, на щастя, виправити легше, ніж решту. Дуже часто автори сприймають розділ – як цілісний шматок тексту. А розділи бувають досить великими. В результаті читач засинає через пару сторінок навіть за наявності динамічного розвитку подій. Справа тут в тому, що ми сприймаємо будь-яку інформацію порціями, і кількість таких порцій обмежена, а при перевищенні межі сприйняття відключається. У перекладі на мову твору – розділ треба розбивати на епізоди, на окремі сцени, між сценами викидати несуттєву інформацію (вона є зрозумілою, отже, нудною), а самі сцени прописувати за тим же принципом, що й весь твір – тобто у сцені має бути початок-фінал. Розвиток і акцент (міні-кульмінація).

Так, тут доведеться пройтися по всьому твору від початку до кінця – але воно того варте. Розбивка на епізоди робить твір стрункішим і яскравішим.

В кого вчитися, як це робити? Ну наприклад, в Пратчета.

 

8. Фактаж.

Фактологічні помилки – це те, що може перетворити ваш гарний і продуманий, вистражданий твір на веселу комедію. Тобто бажано, аби ви знали в деталях, про що пишете – від загальних рис до суттєвих дрібниць. Але все знати не завжди можливо. Отже, тут допоможуть бета-рідери, особливо якщо вони спеціалісти з певної епохи, явища чи проблеми. Якщо вони профі, то всі їхні зауваження слід врахувати й виправити помилки.

Інша проблема – зайва деталізація. Як зрозуміти, коли варто зупинитися, описуючи те чи інше у творі? Дивись усі попередні пунки: якщо ця інформація працює на ідею, персонажа, інтригу чи є важливою для фону – ок, пишемо. Не потрібна – краще прибрати.

 

9. Стилістика.

Останній, але чи не найважчий етап роботи – допилювання напильником. Тож перед тим, як сідати за останню стилістичну доробку, варто зробити чималий відпочинок, «забути» власний текст. А також приготуватися дивитися на нього як на чужий. Як на такий, що підлягає нещадній правці, як би не хотілося красиво закрутити речення.

Що ми маємо зробити на цьому етапі, аби читач і редактор впевнилися, що навіть попри недоліки, наш текст вартий їхньої уваги та емоцій? Підкрутити контрастність. Тобто епізоди важливі – мають сяяти діамантами, а основний текст ці діаманти не має забивати.

Отже, по-перше, перераховуємо епізоди-діаманти. Вони в нас уже написані класно, динамічно, ми їх не чіпаємо.

По-друге – у решті тексту (крім діалогів) зосереджуємо увагу на кожному реченні. Ці речення мають бути написані якомога простіше. Настільки, наскільки ви можете. Так просто, як ви говорите. Якщо ви вголос не можете промовити речення й заплутуєтесь у ньому, воно мусить нещадно правитися. Основа твору – це розповідь, і наразі ця розповідь має бути простою і чіткою, аби коштовне каміння інших епізодів не загубилося серед безладу.

Далі, з досвідом, з експериментами, приходитиме майстерність викладу, і ця вимога стане несуттєвою. Але починати автору слід саме з простого тексту. Інакше читач чи редактор просто заплутаються в скалічених словах. Хіба воно нам треба?

 

Звісно, це багато роботи. Звісно, ви втомилися. Звісно, сил по кілька разів переписувати вже написаний роман нема.

Але іншого варіанту, крім як учитися й писати, писати й учитися, у автора нема. Всі проходять цим шляхом, і всім на початку важко. Але далі стане легше – і переписувати доведеться не 10 разів, а, може лише п’ять.

 

Що можна ще додати насамкінець, аби підтримати автора на його нелегкому шляху? Нелегкість шляху – це почасти проблема психологічна. А психологічні теми краще розбирати з психологами – в них багато досвіту, який письменнику стане у пригоді як самому, так і для творчого процесу.

 

Юлія Оскольська,
книжний редактор, кандидат філологічних наук

Коригування: Дмитро Кривдик