Летючі острови розділ 3
Автор: Сонячна Чапля
Анотація: Ліайна живе в нетрях бідняцького кварталу міста Ірхаф, столиці королівства Кейран. Одного дня їй у руки потрапляє карта, що веде до незліченних скарбів. От тільки аби здобути ці скарби, потрібно не тільки відправитися в подорож, а ще й обвести навколо пальця шляхетні доми королівства, чиїм інтригам Ліайна стала на заваді.
Примітка: Твір так і young adult :). Кейран остаточно прописався в Хеттії, але дірки я латаю медієвістиккою ле Ґоффа та книгами про Давній Рим (що поробиш, їх більше). Свій Внутрішній сад Арденжери сплагіатили з німфею дому Марка Лукреція в Помпеях, але якість того фото сумна, як український кінематограф.
Розділ 3
Вода і молоко
Мерені не просто все їй пояснила. Мерені ще й одягла її, як хлопчика-служку, сховала волосся під коричневу пов’язку, яку такі служки зазвичай носили і відправила коротким шляхом із посланням для Вірана з дому Арденжерів від мельни[1] Янтарини.
Послання, написане на вузеньких лакованих дощечках, зв’язаних між собою – не варто витрачати дорогий пергамент на любовні послання – і з ним Ліайну пропустять до маєтку Арденжерів. А поки Віран з дому Арденжерів читатиме листа, змиватиме написи з дощечок і писатиме відповідь, у неї буде трохи часу аби понишпорити в їх палаці і здійснити задумане.
Тож Пташка знову бігла центральним кварталом, тільки цього разу відкрито, притискаючи до грудей дощечки, перев’язані блакитною шворкою – аби кожен бачив, що посланець несе особистого листа, тоді як рожевий колір позначав ділові послання, червоний – важливі накази, а вишневий сповіщав про справи державної ваги.
Бігти слід швидко, аби по швидше скінчити з цією історією, але… вона вже рік тут швидко бігає, можна й повільніше пробігтися і заодно повитріщатися навкруги. Це ж бо красивий квартал, не зрівняти з… ні з чим не зрівняти.
Красиві будинки, складені з темного каменю, огороджені невеличкими парканами і оточені садками. Навіть на пласких дахах будинків росли квіти і по стінах де-не-де вилися виноградні лози. То все будинки дрібної знаті, купців, заможних службовців з числа тих, хто за життя рівнявся в правах зі знаттю, а після їх смерті родина втрачала всі привілеї і знов ставала родиною простолюдинів. Словом, будинки тих, у чиєї влади була межа.
А далі вглиб кварталу стояли вже не будинки – палаци. Зі світлого каменю, облицьовані спереду кольоровим мармуром, розфарбовані, заховані за кам’яними огорожами, замкнені за високими брамами, біля яких стоять грізні охоронці…
Тут навіть вуличних колодязів не було – втім, їх і біля менших будинків з невеличкими садочками не було – тут усюди текли канали. Десятки каналів, що підводили води Ірхи до кожного з цих будинків і поїли кожен садок. Сотні мостів через канали. І десятки наглядачів за каналами,а каналами. І утричі більше рабів, що чистять їх, ремонтують і доглядають за мостами.
У середмісті воду замкнули у кам’яні та глиняні труби чи не століття тому. Але в середмісті ніхто не тримав садів, а питна вода і сюди текла глиняними трубами, наостанок минаючи заслону з вугілля, щоб вийти на свободу не в громадському колодязі, а в колодязі маєтку.
Ліайна перебігла через найширший канал – ціла тобі невеличка річка – і вибігла до високих дерев’яних воріт, прикрашених двома велетенськими бронзовими яструбами. Один з двох вартових, що охороняли ворота, наставив на неї бронзового списа:
– Хто ти? Куди біжиш?
Пташка хвильку помовчала, переводячи подих, а тоді випалила:
– Мені наказали передати листа шляхетному Вірану з дому Арденжерів!
– Шляхетному кей-Вірану[2] – виправив її стражник – Давай сюди, я передам.
– Наказано передати особисто в руки! – сполошилася дівчина, – Кей-Віран розгнівається, якщо лист потрапить в чужі руки.
Стражник на хвилю замовк і дівчині залишалося тільки напружено чекати. Нарешті він зітхнув і запитав:
– Від кого лист?
– Від прекрасної панни, чиє ім’я відоме шляхетному кей-Вірану, – урочисто промовила дівчина і церемонно поклонилася, простягаючи зв’язані дощечки, як мав би кланятися королівський посланець.
Стражники розреготались:
– Прекрасна панна, значить? – промовив урешті решт старший стражник і кивнув другому, – Проведи хлопця до кей-Вірана.
Ліайна ледь стримала полегшене зітхання, коли перед нею відчинили невелику калитку біля воріт. За калиткою починалася посипана білим піском доріжка, яку з обох боків оточували високі апельсинові дерева та кипариси, обплетені лозами і оточені квітучими кущами. Молодший стражник кивком покликав її за собою і рушив доріжкою.
– Шляхетний кей-Віран зараз певно бенкетує з друзями, – він порушив нетривалу мовчанку з відчутною, хоч і старанно тамованою, зневагою в голосі. Ліайна промовчала, але запам’ятала.
Її не повели величезними мармуровими сходами, котрі охороняли два кам’яних яструби – ці сходи приймали господарів і гостей. А хлопчика-посланця ведуть через кухню. І Пташка встигає вкрасти з кухонного столу солодкий коржик. І запам’ятати хитросплетіння коридорів між кухнею та горішніми покоями – це не так складно після вузеньких плутаних провулків бідняцького кварталу.
***
Двері покою спадкоємця Арденжерів були вкриті густим позолоченим орнаментом. За ними лунали музика, чулися гучні розмови та сміх. Стражник постукав, а коли ніхто не озвався, відчинив двері і заштовхнув Пташку всередину.
В покої кей-Вірана було не продихнути від запахів вина та солодко-нудотного диму курильниць. П’ятеро парубків напідпитку весело балакали, поки дві прислужниці наливали їм вино у чаші, розмальовані на північний манер чорними зміїними візерунками. Як на Пташкин погляд (натренований свого часу Гленом і відшліфований крадійським досвідом) чаші були грубою підробкою. Народ місяця, з-за Північного моря робив із глини значно витонченіший посуд, з гармонічнішим розписом.
Самі ж прислужниці були вбрані в короткі спідниці трохи нижче коліна – аби кожен міг побачити бронзовий браслет на щиколотці. Рабський знак. Пташці аж ногу зсудомило. Невчасно згадався той холодний жах і відчай, які колись давно обплутали одинадцятирічне дівча, коли на її нозі замкнувся такий самий браслет, а на шиї чужі руки застібнули шкіряного ошийника. Такі спогади завжди приходять невчасно…
Пташка вольовим зусиллям загнала ці спогади подалі, зробила два кроки уперед і промовила, схилившись у поклоні:
– Послання для шляхетного кей-Вірана з Високого дому Арденжерів!
Друзі відірвалися від вина і зиркнули в бік хлопчиська, що наважився встряти у їх веселощі.
– Що за послання? – гаркнув один з них, чорнявий красень з невеликою акуратною борідкою. Пташці вкотре стало лячно.
– Послання від мельни Янтарини з Північного саду Конвалій[3]! – урочисто і твердо вимовила вона. Таким урочистим тоном говорив храмовий служка, коли викликав пана Глена до настоятеля. У служки виходило дуже переконливо, не зважаючи на писклявий голос.
Один з парубків, широкоплечий, з невиразним обличчям і попелястим волоссям, вискочив з-за столу і вихопив дощечки просто у Ліайни з рук.
Мерені не написала там нічого серйозного. Кілька пишномовних фраз про незабутню зустріч і трепетне очікування наступної . Купа пустопорожніх лестощів. Сльозливий віршик. І все, навіть імені кей-Вірана не написала. Однак, схоже, вистачило і цього. Спадкоємець Дому Арденжерів тримав дощечки так, наче це було послання богів, а на лиці його помалу розпливалася солодка посмішка.
Дочитавши, він склав дощечки і сховав у рукав туніки, а тоді смикнув за одежу найближчу рабиню і наказав:
– Принеси мені пергамент, перо і чорнило. Негайно! Я писатиму відповідь прекрасній мельні.
Пергамент. Переводити безцінний пергамент на якусь там любовну записку! Як можна бути таким марнотратним? Пташка чекала, що він тут же відмінить наказ. Повинна ж бути у спадкоємця одного з наймогутніших Високих домів Кейнару хоч крихта здорового глузду.
Не відмінив. Рабиня покірно вийшла з покою і повернулася за хвилю з порожніми руками.
– Шляхетний господарю… – промовила рабиня, опускаючись на коліна і схиляючи голову, – Пергаменту немає. А секретар вашого вельможного батька сказав, що йому заборонили давати вам навіть найменший клаптик пергаменту.
– Чортів стариган! – розлючено вигукнув Віран, стукнувши кулаком по столику. А тоді зиркнув на Ліайну і наказав, – Вимітайся звідси і повертайся за дві години за відповіддю. Ось тобі завдаток.
Він жбурнув посланцю таалар, хоча звична плата складала дві дрібні мідні монетки. Пташка впіймала його і, вклонившись, вислизнула з покою. Двох годин їй цілком вистачить. А тут ще й ціла срібна монета на додачу.
***
Коридори, переходи та галереї палацу вивели її до струмка. Цей струмок, котрий тік просто у палаці Арденжерів, був відомий чи не всій столиці. Але тільки деякі люди знали звідки він бере початок. На щастя, деякі з цих людей заходили в Північний сад конвалій і Янтарина теж чудово знала звідки витікає славнозвісний струмок.
Він бив із-землі, коли цей палац тільки почали зводити. І дід нинішнього астора наказав не засипати струмок, а провести його русло коридорами майбутнього палацу, створивши крихітну річечку у власному домі. По трубах, за допомогою віслюка, що крутив колесо, вода поступала в невеличкий басейн на горішньому поверсі, а вже звідти текла коридорами палацу, утворюючи мініатюрні пороги, заводі та водоспади, аж доки на виривалася стрімким потоком з дверей бічного входу, оточуючи з трьох боків маленький домашній храм бога грози Скапатара[4].
Зала ж із басейном мала круглу діру в стелі, крізь яку досередини заглядали сонце й дощ, щедро обдаровуючи квітучі кущі, що стояли тут же, в бочках та діжках. Струмок витікав з басейну не крізь головний вхід до зали, що звалася Внутрішнім садом, а крізь маленьку арку в боковій стіні. Якщо пірнути в струмок, то маленька худенька Ліайна якраз пропливе крізь арку і потрапить до залу, в який астор дому Арденжерів часто кликав гостей для серйозних розмов.
Пропливла. Вибралася на берег біля двох плетених крісел та невеликого столика. Так-сяк викрутила мокрий одяг. Витягла з-за пазухи дерев’яну трубку, запечатану воском. Якщо здерти віск, витрусити з трубки загорнуті в полотно документи і заховати їх в якійсь діжечці під кущем, то можна сподіватися, що хитрі інтригани Високих домів клюнуть на цей простенький обман. Або просто не стануть шукати невідому злодюжку.
На щастя, вона не встигла здерти віск, коли до зали увійшли двоє чоловіків. І тільки тому змогла вчасно пірнути в зелень кущів і зачаїтися між бочками з протилежного від крісел боку басейну. І встигла затиснути собі рота долонею, бо одним із новоприбулих був саме той чоловік, в якого вона витягла гаманця. А другий, сивочолий і кремезний, з медальйоном у формі золотого яструба – точно астор дому Арденжерів.
Слідом за ними до зали увійшла рабиня з повною тацею і стала викладати на столик глека з вином, дві срібні чаші, фрукти і солодощі. Закінчивши, вона наповнила чаші вином і зібралася йти, але астор спинив її помахом руки.
– Залишся, – наказав він і рабиня мовчки опустилася на коліна поруч зі столиком.
Астор же пригубив вина і заговорив:
– Як просувається наша справа, Тернаре? Що відповів Арвір на мою пропозицію?
– Астор дому Евелам просив переказати вам, що ваша пропозиція така ж спокуслива, як і ризикована. І тому він як слід її обдумає. А ще він вимагає гарантій, що все сказане лишиться між вами і не стане зброєю проти нього і його Дому.
– Розумна вимога. Особливо зважаючи на те, що через чиюсь легковажність наш план тепер під загрозою зриву.
– Мій пане, я не зрікаюся своєї провини, але мені здається, ви перебільшуєте небезпеку. Лист з вашими інструкціями був зашифрований, а кожна зроблена нами копія карти умисне неточна.
– Дурню! Навіть з неточною картою, навіть з зашифрованим листом, на якому стоїть печать Дому, нам можуть добряче залити сала за шкуру! Не так важко зв’язати одне й друге і вийти на наш слід, – він махнув рукою і рабиня долила вина в чаші, – До того ж якщо Арвір дізнається про це, він може й донести на нас Тулії[5]. Хлопчиську ще нема й тридцяти, він доволі слабкодухий і боїться ризикувати.
– Але ж ризикнути і звільнити собі місце астора він не побоявся, – гмикнув Тернар, а Ліайна нашорошила вуха, зрозумівши, що розмова буде цікавою.
– То інша річ. Тоді він добре заплутав сліди. Недостатньо добре, аби обдурити мене, але таки справно. І все одно тепер труситься від страху, еге ж? І має на те причини, його брат тепер навряд чи задовольниться місцем жерця у віддаленому храмі богині Долі, якщо є шанс відправити вбивцю під суд і забрати собі місце астора. І запевняю тебе, Глентайон зуміє це зробити. Він найрозумніший з синів покійного Кемтена…
Пташка впіймала себе на сердитому сопінні, але вчасно затихла. Глен ніколи не думав про владу над Домом. Він взагалі мало думав про власне майбутнє і плив за течією, певний, що в богині Долі є на нього плани і його обов’язок – дочекатися коли йому прийде час довідатися про ці плани. Не те, щоб у нього не було причин так вважати, але малу пташку це неабияк дратувало.
Та й повним іменем він давно не користувався. Кожен з тисячі богів Кейнару[6] вимагав, аби його служителі брали собі нові імена, забуваючи про попереднє життя. І тільки жорстока у своєму милосерді богиня Долі, чиє ім’я знали й вимовляли тільки старші жерці, дозволяла своїм служителям залишати собі половину імені і не забувати про своє минуле, бо доля кожної людини і без того в її руках…
– Мій пане, з того, що я за вашим наказом дізнався про Глентайона з дому Евелам, можна зробити висновок, що до влади він не рветься і взагалі веде на диво благочестиве життя. Лише два роки тому був один скандал, але його швидко зам’яли за браком доказів.
– От бачиш, – розреготався астор, – Розумний парубок, добре замітає сліди.
Пташка впилася нігтями в долоні і подумки молилася богу мудрості Аймілену аби той дав їй снаги змовчати і нічим не видати себе.
– Але чи захоче Глентайон посісти місце астора, знає хіба він сам, – продовжив чоловік, погладжуючи свій медальйон з яструбом, – Арвіру ж залишається тільки тремтіти від страху, чекаючи дій брата. Втім, це й на краще – з якої б іншої причини чванливий астор Евеламу погодився укласти угоду зі мною? Зараз же його пожирає страх і він готовий на все, аби захистити свою спину. Навіть віддатися на милість дому Арденжерів, заплямувавши бездоганну славу свого дому.
– Мій пане, – ще раз озвався Тернар, – Звісно, вам видніше, однак чому ви так наполегливо домагаєтеся союзу з домом Евелам? Вони нині переживають не найкращі часи, їх влада похитнулася, джерело їх багатства – виноградники на півдні королівства – наполовину розорені, а кожна нова людина, посвячена в наш задум, підвищує ризик…
– І от аби посвячувати в наш задум якомога менше людей, мені потрібні торгові зв’язки дому Евелам. І скарби Летючих островів. Це дозволить, не викликаючи підозр закупити контрабандного олова, а то й одразу бронзи, на мечі та пересадити третину мого війська на ці новомодні Маларійські колісниці, які дозволяють швидкістю подолати противника. Звісно, якби в Кейнарі були свої олов’яні родовища, таких труднощів би не було, однак наші гори багаті всіма можливими металами і тільки олова маємо мізер.
– Я зрозумів, мій пане, – кивнув Тернар, роблячи іще ковток вина.
– А тепер скажи мені, – астор відправив до рота невеликий фінік, – Чи не виходили на зв’язок наші любі друзі з Маларії?
Пташка вкотре напружилася. Маларія та Кейнар, її найближчий сусід, ворогують вже більше століття, набіги маларійців розорюють міста і села на північному заході країни, Маларія покриває піратів з острова Тава, котрі топлять і без того страшенно малочисельний торговий флот Кейнару. Навіть торгівлі між цими королівствами нема. Які в цього чоловіка можуть бути друзі серед маларійців?
– Виходили, мій пане. Посередник просив мене про зустріч через три дні після найближчої повні у звичному місці.
– Отже, вони погодилися на мої вимоги. В іншому разі просто б не озвалися більше, – злостива посмішка розкраяла лице астора, – Тулія тисячу разів пошкодує, що обрала королем не мене, а це жовтороте пташеня. Вони хотіли короля, яким можна керувати? Побачимо до чого вони докеруються, коли війська Маларії підступатимуть до Ірхафу!
– Будьте милосердним, мій пане. Ці нікчеми з Тулії боялися, що ставши королем ви скористаєтеся могутністю вашого Дому і уріжете владу Тулії, як погрожував вчинити старий король. І тепер тулію просто скасують наказом намісника завойованого Кейнару. – Тернар засміявся, а Ліайна відчула, як страх скував її. Війна. Цей чоловік, астор одного з Восьми найбільших Високих домів Кейнару, той, хто найменше постраждав від південної війни, замислив принести нову війну в королівство!
– Скасувати тулію? О ні, цього надто мало. Маларійці обезглавлять всі сильні шляхетні доми. Знищать опір міст. Розіб’ють всіх воїнів Кейнару. А коли вже не залишиться надії, моє військо викине маларійців геть і я вдягну корону, як рятівник краю. Але для цього мені потрібні зв’язки та кошти, аби ні триклята тулія, ні наші любі маларійські друзі не дізналися про мої приготування.
– Я зрозумів ваш план, мій пане, – пробурмотів Тернар.
– От і добре, – гмикнув астор, – Ти ж не думав, що я вдовольнюся всього лиш титулом намісника? – він розсміявся і хильнув іще вина, – Але повернімося до астора Евеламу. Яких гарантій вимагає Арвір?
– Заручника, – сухо відказав Тернар, – Бажано – вашого старшого сина.
– Вірана він не отримає. Не те, що мені його шкода, от тільки хлопчисько надто багато патякає. І взагалі ні про що не думає, крім своїх коханок. Його надто небезпечно навіть просто залишати без нагляду, не те що віддавати в чиїсь руки.
– Мій пане, ви як завжди праві, однак зараз вам перш за все загрожує зовсім не балакучий язик кей-Вірана…
– А що ж тоді? – усміхнувся астор, – чи ти зібрався зрадити мене Тернаре?
– Моя відданість вам безмежна, але за інших я не поручуся. Навіщо ви залишили тут цю рабиню? Адже в «Священних законах» говориться: «Якщо вільний чоловік замислить державну зраду, а раб його донесе на нього, то раб отримає свободу і винагороду з королівської казни».
Рабиня, що саме вкотре наповнювала чаші, закам’яніла.
– А хто б ще наливав нам вина? – гмикнув астор, – Але якщо тебе це так тривожить, можеш її вбити.
Глек вдарився об візерунчасті кахлі підлоги і розбився. Рабиня ж у паніці метнулася до дверей, але її втечу зупинив ніж, влучивши їй у спину. Коли дівчина впала, Тернар підійшов до неї, витяг ножа з рани у спині і перерізав рабині горло.
– Закінчив? – сухо спитав астор, – Тоді ходімо, знайдемо для Арвіра гідного заручника. І поклич слуг, нехай приберуть цей безлад.
Чоловіки вийшли, а в кімнаті розтікалися дві червоні плями: крові і вина…
***
Ліайна вибралася зі свого сховку і боязко підійшла до мертвої рабині. Та дивилася вгору порожніми чорними очима з виразом жаху і болю на лиці. Дівчина крізь сльози дивилася на неї і несміливо простягла руку. Та дрібно тремтіла, а серце шалено калатало. Тільки з другої спроби вона змогла доторкнутися до мертвої, заплющити їй очі і накреслити мокрим пальцем знак богині Долі на лівому зап’ясті загиблої дівчини.
– Я не жриця, але бажаю тобі іти в посмертя Зеленим шляхом[7]. Нехай твоя душа постане перед Арнерісом, брамником Небесних садів, пройде крізь брами, втішиться і позбавиться від земних страждань. І хай не гнівається богиня Долі, бо нема твоєї провини в тому, що посудина твоєї долі розбилася надто рано…
Короткий поховальний обряд, з тих, які проводять під час мору чи після великої битви. Але нічого більшого зробити для цієї дівчини Пташка не могла. Якби вона знала ім’я покійниці, то змогла би принести жертву богині-вісниці Елімі і тоді священні птахи богині, горобці, віднесли б душу на своїх крилах через частину Зеленого шляху. Але мертва дівчина так і зосталася для Ліайни безіменною і муситиме долати весь шлях самотужки, напуваючи терни кров’ю свого серця…
В горлі у Пташки стояв клубок, який не зник навіть тоді, коли сльози більше не заважали дивитись навколо. Дівчина стиснула в руці все ще запечатану воском трубку, сховала її під одяг і вислизнула за двері.
В голові було ясно аж до дзвону. І на тлі цієї ясності вимальовувався божевільний, нахабний і самовбивчий план.
– Ти не отримаєш скарбів, – прошепотіла вона услід астору Високого дому Арденжерів, – Тільки не ти. І взагалі – мені від них буде більше користі, – на обличчі дівчини промайнула напівбожевільна посмішка, а ноги самі понесли її порожніми коридорами.
***
Покій господаря дому завжди знаходяться на найвищому поверсі будинку. А навпроти завжди покій його дружини. На дверях покою астора мусить бути такий самий яструб, що й на воротах та на його медальйоні. І знайти його буде легко – вона вже нагорі, та й в коридорах безлюдно.
Спершу Пташці неймовірно щастило і вона знайшла двері з бронзовою фігуркою яструба, так ні на кого і не наткнувшись. Але на цьому її удача скінчилася. В покої вже були двоє людей: чоловік та жінка, якщо судити з голосів, вони неголосно розмовляли, а їх кроки наближалися до дверей.
Ліайна прослизнула в невеличкі двері обабіч господаревого покою. То був покій другої дружини або улюблениці-одаліски, безлюдний і пишний. Кругле низьке ложе посеред кімнати, зроблене на західний манер і засипане подушками різних розмірів та барв. Масивне крісло біля невеликого столика і поруч з ним низенький тендітний ослінчик. Таки тут живе одаліска, котра сидить біля ніг господаря і не заговорює першою. Улюблениця, яку балують коштовними дарунками – бронзове дзеркало на стіні, срібний глек для вмивання і скриня для одягу, прикрашена зміїними візерунками Народ місяця. От вона точно справжня – не те, що кей-Віранові чаші. Дерево Народ місяця розмальовував не так, як глину, але помилки бути не могло.
У протилежному кутку покою виднілися прочинені двері до купальні і дівчина вже хотіла прослизнути туди, але зупинилася.
Якщо нахабніти, то нахабніти до кінця.
Скриня одаліски була поділена на дві частини, у меншому відділі лежали замкнені скриньки (певно, з коштовностями), а більший був повен одягу. Пташка вибрала з купи шовків, парчі, оксамитів, найтоншого полотна та розмаїтих вишитих візерунків якомога скромнішу сукню і перевдяглася, скинувши нарешті мокрий одяг. Якщо їй вдасться виконати свій план, то покидати палацовий двір хлопчиком-посланцем буде надто небезпечно.
Сукня виявилась задовга, заширока і з надто великим вирізом. Тихо вилаявши разом і свої кістки, що скрізь випирали, і фігуру незнайомої одаліски, дівчина підхопила свої речі і перебралася до купальні. Там, біля обкладеного блакитними розписними кахлями басейну, вона змогла так-сяк приладнати собі вкрадену сукню, втопити хлоп’ячий одяг поряд з трубою на дні басейну і сісти, подумати трохи про те, що ж саме слід робити далі.
Тим часом двері покою рипнули і почувся шум. Той, хто зайшов досередини з люттю кидався подушками. Слід було втікати, але Пташка не уявляла як. Вікно купальні хоч і не було заґратоване, однак стіна під ним виявилася рівною і прямовисною – спуститися по такій дівчина не зможе, вона все ж була вуличною злодійкою. Майже два роки тому Пташка спускалась і по вищій стіні та ще й з клунком на спині, але та стіна була увита виноградом, ця ж гола-голісінька.
Кроки почулися вже біля дверей купальні. Що ж робити? Хіба перелізти через підвіконня і спробувати проповзти таки до сусіднього вікна. Пташка вагалася надто довго. А одаліска виявилися на диво швидкою – встигла вхопити її за руку і відтягти від вікна та ще й розлючено шипіла: «Ану зажди, маленька злодюжко!»
– Ти вкрала мою сукню! – молода чорноволоса жінка затиснула Ліайну в куток.
– Вкрала, – приречено кивнула вона. Аби вигадати правдоподібну брехню потрібен час і ясний розум. Ну, хоч трошки ясніший, ніж зараз.
Від такого щирого зізнання одаліска розгубилася і здивовано глипнула на Пташку
– А ти взагалі що за проява? Ніколи тебе не бачила, – вона витягла з рукава невеличкий дзвіночок і закалатала ним з усіх сил.
До купальні прибігла задихана й налякана рабиня і пролепетала, опускаючись на коліна:
– Чого пані бажає?
– Чого ти тут? – роздратовано спитала її пані, – Де Аяра?
– Вона прислужує господарю у внутрішньому саду.
– Господар вже покинув внутрішній сад, знайди мені Аяру! Негайно!
– Так, пані, – жалібно пискнула служниця і чкурнула за двері. Ліайну вона, схоже, навіть не помітила.
Внутрішній сад… Рабиня, що прислужувала господарю…
– Пані, – тихо гукнула Пташка, – Здається, Аяру ви більше не побачите…
– Що ти маєш на увазі, злодійко? – одаліска нависла над затиснутою в куток дівчиною.
– Я… була у внутрішньому саду. У мене була там справа і я сховалася, коли астор заявився туди. Він розмовляв з іншим чоловіком. Його звали Тернар… Розмовляли про якусь таємну справу, а дівчина-рабиня наливала їм вино. А потім той Тернар сказав, що рабиня може й донести на них і вбив її… Якщо це й була Аяра, то вона тепер мертва…
Одаліска на мить скам’яніла, а тоді вчепилася Пташці в плече і виволокла її з купальні, майже зашпурнувши до кімнати.
– Цього не може бути! – кипіла вона, – Не може бути! Нізащо! Ти брешеш! – на диво, свій гнів вона випліскувала тихо, мов би не хотіла привернути нічиєї уваги, – І взагалі, чому я маю вірити словам якоїсь злодюжки?
– Ви можете перевірити це самі, – відказала Ліайна, не витримавши, – Я буду рада помилитися.
Жінка з усіх сил копнула подушку аж та відлетіла в протилежний куток кімнати.
– Розкажи. Розкажи усе, що бачила. Згадай кожне слово, – в її голосі було стільки болю та розпачу, що Пташка розповіла все.
Коли вона повторила слова Тернара, одаліска плавно опустилася на підлогу, незвично тиха й спокійна.
– Аяро… – прошепотіла вона, – Серце моє, Аяро, невже ти справді залишила мене саму в цьому зміїному кублі? – втім, за хвилю вона піднялася і спитала, додавши твердої бронзи[8] в тремтячий голос, – І все ж що ти тут робила, злодюжко?
Ліайна вже було відрила рота, аж тут її погляд спинився на непоміченому досі маленькому домашньому храмі з шовку та червоного дерева. Такий храм не присвячували якомусь одному богові, в ньому залишали необхідні жертви домашнім та родовим богам, але за потреби біля нього проводили й інші ритуали.
– Я все вам розповім пані…
– Раніда.
– Пані Ранідо. Обіцяю. Але дозвольте мені спершу принести жертву Елімі. Тепер, коли я знаю ім’я Аяри, думаю, мені це вдасться.
– Хіба діти можуть проводити обряди? – не то здивовано, не то роздратовано спитала Раніда.
– Навесні мені виповниться п’ятнадцять, – криво посміхнулася Ліайна, – То ви дозволите мені провести обряд?
– Ти… ти справді можеш це зробити?
– Можу, – вона бачила безліч подібних обрядів. Знала те, що зазвичай повіряють тільки жерцям. Навіть підслухала одного разу ім’я богині Долі, яке може без остраху вимовляти лише її головна жриця, а решта жерців намагалися без нагальної потреби його не згадувати. Не кажучи вже про звичайних людей, – Я намалювала знак на її руці, це повинно захистити душу від нижніх Карімі. Богиня Долі відпустила її душу йти Зеленим шляхом, але Еліма може…
– Що тобі потрібно для обряду? – перебила її Раніда.
– Молоко, ячмінна каша, фініки та плід інжиру, – перерахувала Пташка, – А ще те, що ви готові віддати богині заради Аяри.
Одаліска кивнула і люто задзеленчала дзвоником.
[1] Дорога повія найвищого рангу, що володіє мистецтвом співу та танцю і яку запрошують розважати гостей на бенкетах.
[2] Кей перед іменем вказує на спадкоємця дому.
[3] Такі пишномовні квіткові імена носили всі борделі всіх міст Кейнару
[4] Один з наймогутніших богів Кейнарського пантеону. Нагло передертий з хетської міфології і перейменований.
[5] Загальні збори дворянських домів, що обмежують владу короля.
[6] Тисяча хетських богів J
[7] Зелений шлях – дорога, поросла терном, якою душа померлого підіймається до Небесних садів.
[8] Цей фрагмент має пояснювати читачу, що заліза в Пташкиному світі ще не відкрили, або тільки-тільки навчилися добувати.
