Ми повернемось туди, звідки вийшли, або ж дорогами відьмацької саги

…Шлях циклу про життя та пригоди відьмака Ґеральта до українського читача виявився напрочуд довгим і тернистим. Можна сказати, що за тривалістю він значно перевершив мандрівку, звершену самим героєм у пошуках його зниклої вихованки. Таки ж Ґеральт не шукав Цирі аж два десятиліття!

Впродовж усього цього часу бідний наш читач зданий був на чужі, не завжди якісні тлумачення (Не критикуючи ще раз популярного перекладу Є.Вайсброта, — бо й скільки можна! — зауважмо лише, що на його основі можна влаштовувати розвагу: хто знайде більше фактичних помилок на одиницю тексту, про такі марниці, як стиль, не варт і згадувати).

Тут би заперечити, що не так складно зрозуміти оригінал, а що ж може бути кращим?

Та ба! Насправді цей оригінал дуже глибоко вкорінений у ту традицію, яку можна зрозуміти тільки зсередини певної культури, світової, загальноєвропейської, польської. А навіть зсередини цієї останньої — не так і легко. Стільки там загадок, натяків, асоціацій та прихованої інформації, захованої десь у підтекстах та контекстах. Боюся, що без пояснень, бодай мінімальних, не обійтися.

Добре відомо, як сам Анджей Сапковський ставиться до тих, хто рветься скласти карту чи хронологічну таблицю його світу або ж освітити авторський текст силою-силенною астериксів-зірочок, себто приміток. «Я не пишу для дурнів, хто чогось не знає, може навчитися». Все потрібне читач мусить самостійно почерпнути з тексту. Натомість автор творів жанру фентезі не власні світи конструює, а лише текст, тому керується законами побудови фабули та підбору слів. Отож, — геть із географією чи історією!

“Я не пишу для дурнів, хто чогось не знає, може навчитися”.

Але, по-перше, авторські зауваження не раз виявляються лукавими (так характеризували певні фрази Умберто Еко), по-друге, — це настільки цікава розвага, що інколи неможливо втриматись.

І своя хронологія, і своя географія у Ґеральтовому світі, безперечно, є. Вона неповна та суперечлива? (та сама країна може опинитися то на півночі, то на півдні, в червні героїні може бути тринадцять років, а вже у вересні того ж року — шістнадцять, Каер Морген, Відьмаче Гніздо, було зруйноване задовго до народження Трисс Мерігольд, але, як ми довідуємося зі «Сезону гроз», роком пізніше часу розлуки головного героя з Єнніфер, подругою Трисс, Каер Морген цілий і процвітає, між тим, Трисс вже торік була цілком дорослою чародійкою, це-то ми знаємо з оповідання «Останнє бажання»).

Ну то й що? Хіба не суперечливою є наша власна історія у різних її версіях? А то й зсередини тієї ж версії? Ми ж не сумніваємося у власній реальності. А кого такі докази не влаштовують, може прийняти до уваги такий аргумент: «зсередини тексту» розповіді про відьмака мають такий сам стосунок до відьмацької реальності, як гомерівські поеми до мікенської культури. Себто, могло пройти кількасот років, багато що забулося, поплуталося, замандрувало з іншої традиції.

Але чому б і не спробувати намацати під цими нашарування твердий ґрунт? Розпочнемо спочатку.

 

Праісторія та преетнографія

Прапочатком, як відомо, була Кон’юнкція сфер, таємниче явище, внаслідок якого різні світи на порівняно короткий час сумістилися — і з тих світів примандрували найрізноманітніші їхні мешканці, від незвичайних, інколи страховинних тварин до розумних істот. Нас особливо цікавлять ці останні.

Всі вони гуманоїди (правда, якісь рибоголові згадуються в оповіданні «Трохи жертовності», але наразі не переймаймося ними, так само, як сиренами чи драконами). Бо й так залишається чимало: гноми, краснолюди (у перекладі Сергія Легези “ґноми” — прим. ред.), гобіти-половинчики, дріади, ельфи (вони ж сіди, вони ж ші), люди. Ці останні прийшли (припливли) останніми, тому всі інші, нелюдські, народи часом називають Старшими, а ту мову, якою вони розмовляли до появи людей, — Старшою мовою. Хоча людська культура в багатьох сенсах поступається «старшій» (магічні сили людей не вмивались до ельфійських, у господарському сенсі люди поступаються гобітам, ремеслами володіють гірше, ніж гноми, а що ж стосується елементарної доброти, приязні чи бодай взаємопідтримки, то тут шкода й мови), то все ж вона виявилася найагресивнішою і люди швидко відформатували новознайдений світ на свій лад. Цілком можливо, що ще кілька тисячоліть — а що це, скажімо, у геологічних масштабах? — мить! — і всі поголовно розумні мешканці, чиїми б там потомками вони не були, вважатимуть себе людьми.

І цілком справедливо, бо вони ними і є. Кожному народові Саги дісталися риси, запозичені з різних людських культур. Перемішані, видозмінені, але звідки ж ще їх було брати? З історії та літератури.

Утерлася вже традиція шукаючи родоводу ельфів сягати передусім до кельтського фольклору, але якби цим все й обмежилося! При бажанні, можна знайти у них чимало спільного з «мінойцями»: подібно до представників цієї витонченої та легковажної цивілізації, ельфи не будують оборонних споруд довкола своїх міст і взагалі воліють не замки, а палаци. Вже й не кажу про макіяж, яким прикрашають себе не лише ельфійські дами, але й ельфійські мужі. Тому відсталіші в цьому сенсі краснолюди щось там єхидно зауважують про «підмальовані очі», а люди вважають ельфів лукавими створіннями, — і не збрешуть, мовляв, і правди не скажуть (так само елліни характеризували мінойців-критян). З людського боку це тим більш несправедливо, що люди, виявляється, дуже багато чого в ельфів запозичили (від макіяжу до вміння працювати з Магічною Силою), мало чого запропонувавши навзаєм.

Краснолюди з їхніми банками, смаком до розкішного життя та вмінням витримувати хоч які труднощі… З коштовними важкими ланцюгами на шиях, інтересом до творів мистецтва, своєрідним поєднанням відкритості до світу і певної «кланової» замкнутості… Тільки лінивий не порівнював їх з нашими «старшими братами по вірі», мені, натомість, впали в око риси італійських купців ренесансової доби.

Половинчики-гобіти з їхньою господарністю, акуратною охайністю, стриманістю і вмінням цілком непомітно, без зайвого галасу позбуватися численних завойовників. Багато хто рвався пограбувати їхні поселення, та мало кому вдалося звідти втекти. Кажіть що хочете, а мені гобіти вельми нагадують наших білоруських сябрів. Окрім, хіба що, зросту…

 

Історія реальна та фантастична

Якщо вільно конструювати нові раси, виходячи з різних аспектів людської природи, то тим паче вільно залучати нашу історію, творячи свою. Приклади можна приводити десятками — що з давнішої, що з новішої історії.

Вічно розсварені, але й нероздільні Темерія з Реданією? Британія та Франція, не інакше. Північний Ковір? — Скандинавія, яка майже на наших очах з суворої окраїни цивілізованого світу перетворилася на його окрасу.

Нільфгаардська імперія (властиво, цісарство, як в оригіналі)? Асоціацій з Третім Рейхом предостатньо, але все-таки це дещо інше. Оте поєднання неймовірної, часом незбагненної жорстокості з суворою законністю і господарсько-організаційними уміннями, аж дивними для домодерного світу, мені особисто дуже нагадують найзнаменитішу з імперій. Римську.

Численні князівства та вільні міста вельми схожі на Німеччину епохи роздроблення. Невгамовні остров’яни, які «на союзників нападають рідше, ніж на ворогів», — вікінги?

В майбутньому вільмацького світу має відбутися вторгнення якихсь кочівників-гауків, це не монголів часом?

Має свої аналогії з реальністю і таке сумне явище, як винищування чародійок (полювання на відьом).

А великі географічні відкриття, що вже на підході? — одне з них має зробити Фабіо, приятель Цирі.

Та що там! — якщо добре пошукати, то, я впевнена, знайдеться і китайський, і японський сліди.

Інколи навіть довго шукати не треба. Веселе студентське містечко Оксенфурт, центр науки та освіти, — типове університетське місто, сама його назва вельми нагадує Оксфорд. Згадуване у зв’язку з ним «лавкове гетто» — цілком реальне явище, яке зачепило добре нам відомі навчальні заклади (куди ближчі, аніж Оксфорд). Підкреслено різкі асоціації між початком Другої Світової війни (наша реальність) та Нільфгаардсько-Північних воєн (світ Сапковського?) Самого їх перебігу? І це загальновідомо. Разом із тим, що мир, подібно до війни, теж має свою ціну, за нього не раз доводиться платити зрадою вчорашніх союзників, видачею на розправу винних і безневинних, з перевагою цих останніх, звісно.

Ну гаразд, про це вже чимало писалося. Спробуймо з іншої бочки. Яким, властиво, є світ Сапковського? До якої історичної формації його зарахувати?

 

Постмодерний феодалізм

Здавалося б, жодного сумніву немає. Як усяке фентезі, з Толкіна починаючи, згідно із каноном, світ Саги є варіантом феодального Середньовіччя. Хто б сумнівався: королі та королівни, замки та фортеці, основою господарства є землеробство, але вже й ремесла з містами починають розвиватися, одна з героїнь-чародійок згадує XII сторіччя… Класичні Середні віки!

Атож. З правом жінок на вищу освіту (зрештою, про феміністичні мотиви порозмовляймо собі пізніше). З дуже швидким, — за півгодини! — пересиланням інформації. Із зухвалим, майже глузливим втиканням у середньовічну реальність реалій сучасного побуту — панталончиками Ренфрі починаючи («Менше зло»), кетгутом, яким чародійка Корал зшиває рану Ґеральта, закінчуючи («Сезон гроз»). І гаразд би це чинилося тому, що автор слабо орієнтується у середньовічній історії. Куди там, він напрочуд добре її знає, на рівні, сказати б, аж клітинному. Ого, що б не брався описати пан Анджей, — те він описує якнайліпше, з безліччю таких подробиць, яких не зрозумієш без читання товстих історичних монографій. Отож, його намагання вчинити історичну заметню цілком свідоме. Включно з такими процесами чи явищами, які характерні для доби переможного фемінізму. Якого (фемінізму) не було, не могло бути в домодерному світі.

 

Фемінізм до- і раннього модерну

Як же це не було? — обурено зауважать шанувальниці Великої Богині. Хіба ж культ Богині-Матері не характерний для всього Середземномор’я аж до його найдальших околиць? Хіба ж богиня Мелітеле, якій поклоняється мудра Неннеке, не є місцевим варіантом вельми поважаної у Межиріччі опікунки жінок, Миліти? Може, ти, невірний критику, і в прадавній матріархат не віриш?

Ні, не вірю, та й більшість (якщо не всі) сучасних істориків давно вже скреслили цю матріархатну гіпотезу з рахунку. Богиня-матір богинею (окрім неї, є ще один тип: богиня-войовниця), походження по материнській лінії дійсно практикується в деяких культурах, але це й усе. На реальну повноправність жінок ще довго чекати.

Якщо ж у світі Саги ця рівноправність ще не наступили (ні… не наступила… навіть Левиці-Каланте не вдалося, а як старалася), то все ж певний прогрес у цьому напрямку вже намітився. Жінки таки справді здобувають вищу освіту (переважно медичну). Правда, як гірко зауважили б сучасні феміністки, зі всією своєю кваліфікацією жінки можуть бути, щонайбільше, підручними хірургічними сестрами у справжнього хірурга, чоловіка, само собою. (Тобто, насправді хірург Русті не людського роду, а все-таки сильної статі).

З’являються, — і вельми непогано себе проявляють, — жінки войовниці, не просто  аматорки помахати мечем, а справжні дипломовані офіцерині з відповідною освітою, згадаймо чи то Джулію Абатемарко, Солодку Вертихвістку, чи то Чорну Райлу. Жінки-менестрелі, подібні до Ессі Давен (ну, таке і в нас бувало). Юристки (так яскраво описані в «Сезоні гроз» адвокатка Ґеральта, нездара,  і суддя на його процесі, як виявилося, цілком розумна, виважена і спарведлива професіоналка). І ще яскравіше описані пані стражниці з того ж «Сезону гроз».

Натомість матінка Неннеке — постать більш традиційна. Подібні до неї ігумені та настоятельки святих обителей, достойні абатиси, траплялися у всякі епохи. Жіночі монастирі як місце, де не тільки (і не стільки) моляться, скільки вчаться і працюють, притому займаючись справами, які традиція жіночими не вважає  — це теж повністю історичне явище.

А от де фемінізація професії зайшла вже доволі далеко — то це у чародійстві (згадайте хоча б саркастичну фразу Вільгефорца з цього приводу). Цілком можливо: та обставина, що Чародійська Сила підпорядковується жінкам не згірше, ніж чоловікам, і підштовхнула світ Саги у напрямку постмодернізму. І фемінізму теж — аж до таких карикатурних його проявів, як зібрання чародійок у замку Монтекальво, де на вигляд цілком врівноважені та політкоректні (не втримаюся від цього виразу!) дами на цілком, начебто, науковій основі виводять теорію про тотальну перевагу жіночої статі що  інтелектуальну, що фізичну. Настільки вже самоочевидну, що її й доводити не варто.

Слідом за фемінізацією доречним було б порозмовляти про героїнь циклу, цих прекрасних невротичок, цих легеньких, наче метелики, амазонок, зрадливих коханок, вірних подруг, спроможних як на найвищі подвиги, так і на найпідступніші злочини. Але ми порозмовляємо про іншу героїню. Як на мене — головну. Це не Цирі і не Єнніфер. Це — мова.

 

Мова Сапковського

Брак мені епітетів, щоб віддати їй належне. Не досить того, що все, зв’язане зі своїм світом, автор описує напрочуд точно (про що б не йшлося: лісові ремесла, судноплавство, особливості одягу та моди, флору та фауну, титулатуру, зброю і фехтувальні прийоми, а як же смачно описана їжа! За один лише рецепт махакамської заливайки варто б віддати півцарства). Але можемо бути певними, що все це описано автентичними словами, відповідними епосі, розкішними архаїзмами, пару яким складно знайти у всій сучасній літературі. А як гарно відтворені мовні особливості кожного персонажа: просту, хоч не вбогу говірку Мільви або ж краснолюда Ярпена, вишукану, з легким нальотом застарілості, мову чародіїв (не може бути інакшою, адже чародії живуть куди довше, ніж звичайні люди), вдавано-глибокодумний сленг пихатих дипломатів, пустопорожню балаканину модного товариства. А географічні назви! А імена та прізвища!

Але це мовне багатство вимагає неабиякої перекладацької майстерності. Властиво, текст Сапковського змушує перекладача ледь не кожне речення сприймати як проблему, загадку, випробування. Як, скажімо, найвдаліше відтворити дружню кличку поетки Ессі Давен «Пацинка»? Це ж не просто лялечка, а фігурка з театру маріонеток. Мабуть, у такому театрику Ессі починала, була, напевно, донькою пари акторів. Що таке «вікт і опєрунек», за який, як іронічно коментує Ґеральт, він має працювати (оповідання «Край світу»)? А що це за міфологічні істоти такі:  плакси, моршинки, дивожони, — мають вони відповідників у рідному (для перекладача) фольклорі? А лайка чи прокляття, якими не раз сиплють розлючені персонажі…

Це я ще не згадую таку специфічну для «кириличних» перекладачів проблему, як необхідність відтворювати вимову слів, написаних латинським алфавітом. Перекладачам-латинянам куди легше: їм не доводиться міркувати, як читається якесь кельтське, ісландське чи каталонське слово (бувши поліглотом, пан Сапковський часто сягає до лексичних багатств чи не всіх європейських мов. Зрештою, може й не тільки європейських, як у випадку з Мелітою-Мелітеле).

Що ж, поблукавши світом — повернімося до Сапковського.

 

І побачимо свій дім по-новому

Якби назва «Записки захопленого читача» не була вже зайнятою, то варто б її вжити саме тут. Та ба, доведеться вдатися до інших рядків. Теж гарних і теж використовуваних у «магічному» романі.

Довгими шляхами ходив Ґеральт, доки знайшов свій Священний Грааль, свою Цирі. І от, врешті, ця дорога привела його до нас. Зустрічаймо!

Вайолет Рай