Сага про Йорга. Глави 1-2

Автор: Сергій Шолар
Анотація: Не по своїй волі я прийшов сюди. Була битва, і ми її програли. Я боровся, як міг; дух багатьох саккара вже ніколи не знайде тілесну оболонку. Нас відтіснили до Дверей, і було єдиним порятунком – увійти, провалитися в цей каламутний туман.

 

1.

Нічого не віщувало негоди у той день, коли дракони рудобородого Х’юго Драгера повернулися до рідного фьорду. Рання осінь на узбережжі Істх’ярна, острова чорних скель і молочних туманів – найспокійніша пора року; шторми у таку пору трапляються рідко. Море розляглося між скель, мов ситий звір, ліниво ворушачи прибоєм водорості на прибережному камінні. Високо в небі за південним бризом повзли білі туманні отари; над верхівками хвиль майоріли крикливі чайки, вихоплюючи з води дрібну сріблясту салаку.

На попутному вітрі, під вітрилами даккари неначе випурхнули з трьох темних точок на небосхилі, і вже за полудень підійшли близько до берега. Х’ярни всім селищем висипали на скелі, горланячи і розмахуючи руками, зустрічаючи синів, братів, батьків або чоловіків. Два кораблі пройшли повз, оминаючи небезпечну кам’яну косу,  поспішаючи до сусідніх поселень;  «Грім», який йшов третім, спустив вітрило і повернув до причалу. Вже зовсім близько захитався на хвилях високий різьбляний ніс; веслярі табанили весла, підгортаючи одним бортом, цілячись у невелику піщану мілину.

На березі, серед жінок і дітлахів метушився високий старий, який нагадував викинутого хвилею на скелі підбитого птаха-буревісника: незграбний, довгоногий, цибатий, з тонкою жилавою шиєю. Як і багато хто з острів’ян, старий прикрив голе тіло дьорке – безрукавкою з невичиненої собачої шкіри хутром назовні. Але штанів у нього не було зовсім; з-під краю короткої накидки, підперезаною прядив’яною мотузкою, показувалися худі старечі ноги з ревматичними колінами і непомірно великими босими ступнями.

– Гей, Драгер-Змій! Ти мені привіз з Півдня дружину? – волав старий, склавши рупором долоні, здригаючись голими литками. – Гей! Ти! Де моя частка здобичі? Де моя наречена – чорнява жінка?

Х’ярни реготали і тикали пальцями у божевільного.

Ульріха-блаженного, на прізвисько Унмаген-Безживота у селищі майже не чіпали; лише хлопчаки іноді лупили палицями, заганяючи у дальні скелі, тренуючись до майбутніх битв, або жінки кидалися камінням, коли він крав у них їжу; про Ульріха казали, що старий уже однією ногою в Айл-халлі, тому що його розум вкрали валькірії.

З корабля почали вивантажувати військову здобич: бочки, мішки, навіть кілька живих корів прихопили пікери у якомусь із пограбованих селищ на південному узбережжі. Окремо вивели на берег з десяток молодих хлопців і дівчат: тепер за бранців зажадають викуп, а поки що їм почеплять на шию мідне кільце – тарм і змусять тягати каміння для хейдриків, чистити золу з вогнищ і вигрібати гнилі риб’ячі тельбухи. А декому випаде ще більш незавидна доля – поратись біля худоби у гйоді, під важкою рукою фру Ісгерд.

– Ага, ось моя баба! – закричав Ульріх, підбігаючи до молодої полонянки, безсоромно задираючи їй ззаду спідницю. Блиснуло голим тілом. Побачивши таке, з натовпу рабів відразу кинувся молодий хлопець зі слідами запеченої крові на обличчі; але, отримавши від охоронця удар тупим кінцем списа в груди, захлинувся і впав, склавшись навпіл.

Нарешті з корабля під радісні крики односельчан зійшов на берег сам ярл Х’юго Драгер, – високий рудобородий одоробло з низько посадженою в кам’яні плечі головою і довгими волохатими руками, схожими на лапи ведмедя.

– Ми повернулися з удачею! Хвала Одріку! – хрипко вигукнув ярл і скинув угору бойову сокиру. Воїни-пікери, а за ними і всі, хто був на березі, разом  гримнули, налякавши скельних голубів:

-О-одрік!

Виходячи на берег, ярл глянув на небо, потягнув навіть носом вітер і наказав воїнам швидше розвантажувати і кріпити корабель. Але, мабуть, не відчувши тривоги, Драгер-Змій звернув посічене шрамами, вічно похмуре обличчя до зустрічаючих, зиркнув на молодих х’ярнок, які захоплено вдивлялися у прибулих воїнів, і в його водяних очицях промайнуло щось торжествуюче і пустотливе. Піднявшись на скелі, порівнявшись з Ульріхом, Хьюго, шуткуючи, плечем раптом зіштовхнув старого дурника в воду.

– Ну-мо, остудись! Мабуть, всіх баб перемацав, поки ми воювали! – вицідив ярл, від чого став схожим на усміхненого рудого ведмедя. Односельчани вибухнули сміхом та схвальними вигуками.

Ярл вальяжно повернувся до декількох згуртованих окремо сивобородих старців:

– Гей, х’ярни! Наварили пива для героїв?

Старійшини, як один, улесливо вищирились, жадібно стежачи очима за багатствами, які вивантажували з корабля, поважливо цокаючи, та киваючи головами від задоволення.

Блазень-Унмаген, не по своїй волі ухнувши під холодну хвилю, довго дерся на слизькі прибережні камені, намагаючись вибратися, ще більше нагадуючи мокру птицю. Ковзаючи, зриваючись, падаючи в воду знову і знову, блаженний викликав все нові вибухи реготу у  одноплемінників. Хтось кинув йому кінець мотузки:

– Швидше, Ульріх, не встигнеш! Твою чорняву віддадуть Стробі Сліпцю!

І все було б добре. Однак, як тільки селище накрили вечірні сутінки, небесний купол над головами х’ярнів, які тільки почали святкувати вдалий набіг, раптом розколовся надзвичайним, страшним спалахом блискавки. Через мить страшенний удар грому потряс скелі. На горі запалала суха сосна. Слідом спалахнуло ще: невідомо звідки, з якої грозової хмари вирвалися гіллясті вогняні лінії, гасячи вечірні зорі і розриваючи навпіл небосхил. Гуркіт грому наростав, ще і ще, і скоро перетворився на суцільний оглушливий рев.

Х’ярни сполохано дивилися вгору: що це, звідки? Не інакше, гнів самого Одріка… Кілька воїнів кинулись на берег перевіряти кріплення даккару. Деякі злякано закривали голову руками, бігли до скель і ховалися між камінням.

Скоро рвонув вітер, закручуючись у вихори. Віхолові стовпи нахилили і розшарпали сосни на березі, миттєво схвилювали фйорд. Море потемніло, притиснуло плечі, зморщилось, і, розсердившись, вдарило в берег першими штормовими хвилями.  Розпочалася буря.

Між небом і морем розігралася справжня битва. З легкістю уявлялось, що блискавки – це вогненні мечі в руках незліченного небесного воїнства, що відтинають голови морським чудовиськам – штормовим валам, що прагнуть дістати до самої Айл-Халли.

Вранці буря все тривала. Блідий світанок пробився скрізь розірвані шматки грозових хмар; по кам’яним покрівлям рибальських хатин тарабанила злива з градом. Крізь виття вітру і грозовий гуркіт чулися тяжкі удари гігантських хвиль, які штурмували скелі.

– Одрік, Одрік і Велетні вступили в сутичку з відступником! – шамкав беззубим ротом Ульріх Унмаген, бризкаючи слиною, намагаючись перекричати рев урагану. Він перебігав від хижі до хижі, заглядаючи у двері витріщеними палаючим диким вогнем очима.

– Прийшов велетенський вовк Фернір, син Локі і Ангрбоди! – каркав старий і сміявся безумним гавкаючим сміхом в зблідлі і перелякані обличчя х’ярнів.

 

Два дні і дві ночі ревіла буря.  Але, як і будь-яка битва, ця баталія закінчилася. Хмари розійшлися; на третій день над скелями і соснами острова вискочило в небо байдуже сонце. Ураган стих. Але на схвильованих грудях моря і у покірному мовчанні чорних скель на березі залишилося щось грозове; тривога розлилася в повітрі. Виразно відчувалося: це ще не все; небо ще не цілком вихлюпнуло свою лють.

Як тільки буря пішла на спад, селище заворушилося. Рибалки вийшли порахувати втрати після шторму. Багато хто не знайшли своїх човнів. Все, що залишилося на воді, з’їло море; хвилі злизали навіть деякі баркаси, погано закріплені на березі. Даккар Х’юго Драгера уцілів, хоча виявився до половини занесеним піском і камінням.

* * *

Небо тільки-тільки зажевріло світлом, коли з одного з хейдриків, довгої низькою напівземлянки, складеної з шматків каменю-дикуна і покритої дереном, вилізла стара Ноема.  Вітер підхопив сиві скуйовджені патли, накинувся на убоге лахміття, що прикривало подібне скелету жилаве тіло старої. Як облізла і голодна стара лисиця, що стала на задні лапи, вона уважно оглянула околиці, понюхала навіть повітря,  пригнулася і засичала у глибину нори:

– Агов, Бру!

Там ніхто не відгукнувся. Стара роздратовано пірнула у двері, штовхнула когось всередині барлогу і моментально вилізла назад, продовжуючи тривожно стежити за селищем, спостерігаючи, як рибалки йдуть до причалу.

– Брето!! – Ноема додала брудну лайку.

Усередині хижі, біля самого входу хтось заворушився.

– Вставай, дохлятино! Сіть бери, неси на мис! – просипіла стара. – Швидко!

Не чекаючи відповіді, Ноема висмикнула звідкись порожній шкіряний мішок, згорнула його під пахвою, ще раз злодійкувато озирнулася і подалася дрібної риссю до моря.

З хейдрика почулось позіхання… Потім шматок шкіри, якій заміняв двері відкинувся, випускаючи молоду жінку, рисами обличчя в чомусь схожу на Ноему. Побачивши її вперше, можна було б подумати, що їй років двадцять п’ять або навіть більше, може – тридцять.  Кряжиста, товстонога, з важкою щелепою і потужними руками. Але, придивившись, відкривалось: ні, не двадцять п’ять і навіть не двадцять. Занадто молода шкіра на щоках і на шиї, – біла-біла; занадто наївні і по-дитячому прозорі очі… Світле, майже біле волосся зібране у дві тоненькі кіски.  Ні, не двадцять. Цієї білявій красуні – років п’ятнадцять-шістнадцять.

Вона насамперед потягнулася, голосно позіхнула, протерла кулаком заспані очі. Зіщулилась на холодному вітрі. Потім знехотя витягла з хатини шматок рибальської сітки, звалила його на плечі і не дуже поспішаючи почимчикувала слідом за старою.

Ноема, яка так неласкаво розбудила онучку, поспішала в інший від причалу бік: розбиті рибальські човни її зараз мало турбували. Стара завернула до скель, спритно перебралася через невисоку скельну гряду, що відокремлювала селище від далекого західного мису, зістрибнула на пісок і пошкандибала далі між камінням смугою прибою, іноді опиняючись по коліно у пінної хвилі.

Західний мис видавався вузьким іклом в море. Тут морська течія при сильному штормі виносила на берег все, що потрапляло в ненаситну утробу хвиль. Після бурі, серед водоростей і сміття на скелях можна знайти ще живу рибу, раковини, іноді навіть забитого тюленя. А іноді, коли поблизу розбивався корабель, можна було прихопити і більш цінну здобич. Головне, встигнути першою, щоб ніхто з односельців не перехопив здобич. Ось і поспішала Ноема, пробираючись на мис, під ризиком бути змитою у море могутнім посляштормовим прибоєм.

На каміннях мису її відразу чекав непоганий улов. Тільки ступивши на косу, туди, де гігантські хвилі трохи відступили, залишивши після себе озерця в кам’яних западинах, Ноема знайшла кілька оселедців. А он ще. І ще… В кам’яній пастці – забитий і закривавлений палтус. Незабаром мішок поважчав, до половини заповнився рибою.

– Хороша буря. Хороша… Гарна. Ехх, треба було ще мішок … – бурмотіла сама до себе стара добувальниця.

Х’ярнка на чотирьох переповзала з місця на місце по слизьким скелям, жадібно хапаючи здобич, поглядаючи то вперед, намічаючи для себе наступну мету, то назад, бурмочучи лайки, чекаючи нерозторопну Брету з сіткою.

– Ага, вже біжать, біжать … – бурчала Ноема, побачивши, що з боку селища квапливо наближаються до мису кілька односельців. – Злетілось, вороння …

Кинувши в мішок ще кількох риб, стара х’ярнка волоком потягла мішок до наступної калюжі. Раптом вона зупинилася і завмерла: далеко, біля виступаючої в море скелі хвилі перекочували щось більше, ніж велику рибу.

Стара тривожно озирнулася. Де ж Брета?

Здалеку можна було подумати, що це дохлий тюлень, обплутаний зеленими водоростями. Але, підібравшись ближче, Ноема розгледіла, що в піні прибою лежить людина.

“Мертвий, потопельник” – так відразу вирішила про себе х’ярнка. І помилитися в цьому було важко. Крізь павутиння водоростей вгадувалося синюшне тіло з неприродньо вивернутими ногами і головою. Підійшовши зовсім близько, Ноема впевнилась: так, це труп, до того ж сильно понівечений.

За життя він був, мабуть, сильним і молодим. Але тепер його тіло нагадувало перемелений шматок м’яса. Більшу частину голови займала чорна пляма, яка буває при важкому опіку. Такі ж плями обвугленої шкіри покривали тіло потопельника, в деяких місцях виставляючи напоказ вигорілі м’язи.

Можна було подумати, що в нього потрапили всі вчорашні блискавки.

Прибій теж пристойно потрудився над жертвою. Швидше за все, тіло довго кидало на скелі: з відкритих ран на переламаних ногах стирчать кістки, з розпоротого живота волочиться в воді довга кишка.

Але не рани на тілі мерця привернули увагу старої стерв’ятниці. Її очі відразу вчепилися за інше. На оголеному тілі утопленика зберіглася одна тільки річ: пояс. Широка перев’язь з якогось невідомого матеріалу, без жодних прикрас, з декількома кишенями і чохольчиками. З боків до поясу прикріплені два довгих ножа, або, скоріше, коротких меча з якимись чудернацькими ефесами, але в простих гладких піхвах.

Ноема кинулася до мертвого тіла і одразу взялася відстібати перев’язь. Це її здобич! Плутаючись у водоростях, що обліпили тіло мерця, видираючи тремтячими жадібними руками тугі і незрозумілі пряжки, вона озирнулася: кілька односельців уже зовсім близько. Попереду всіх маячить огидна пика Турони, одвічного ворога і суперниці Ноеми.

– Харрр … – навіть загарчала стара, шарпаючи і смикаючи пояс. Але це здавалося марним.

Суперники наближалися.

– Старе стерво вже тут! – заволала ще здалеку Турона, перекрикуючи гуркіт хвиль. – Стій, паскудо! Все ділимо порівну!!

Ноема спробувала висмикнути один з мечів, щоб перерізати ремені. Але меч не піддався. Здавалося, що ефес вріс в піхви, це – єдине ціле, і ніякого клинка всередині немає. Зневірившись уберегти свою здобич від загального розподілу, Ноема навмання рвонула пряжку, і вона раптом розстебнулася… Стара висмикнула край поясу з-під тіла утопленика і блискавично сховала свою здобич у мішок.

Впоравшись, Ноема критично глянула на відстань, що залишився до переслідувачів: помітили? Ні? Примружила хижо очі: не віддам! Моє! Я знайшла! За два сталевих меча та ще й пояс можна виміняти ціле багатство.

Вже підіймаючись для стартового ривку, стара розбійниця кинула швидкий погляд на труп, ніби збираючись отримати від нього підтвердження: так, ця річ належить Ноемі. Але, глянувши востаннє на мертвого, стара лисиця невільно здригнулася: здалося, що він теж дивиться на неї!

Хвиля колихнула тіло; здалося, що він простягає знівечену руку: віддай! Стара навіть позадкувала і спіткнулася, захоплена раптовим страхом.

Але довго милуватися потопельником у Ноеми зовсім не було часу.

– Гей, ти, вивертай мішок! – кричала Турона, наближаючись. – Що ти зняла з дохляка?

Ноема, відірвавшись від мерця, люто озирнулася на суперницю і загрозливо вишкірилась, показавши у беззубому роті жовті пеньки. Закинувши мішок на плече, Ноема рвонула в бік, намагаючись зробити коло по вузькій косі і прорватися зі своєю здобиччю до селища. Їй навперейми застрибали по камінню інші добувачі.

– Бру! Брето!! – закричала баба, побачивши серед х’ярнів, що наближалися до утопленого воїна біляву дівчинку з сіттю. – Сюди, допоможи нести мішок!

Але Бру, замість того, щоб побігти на виручку своїй бабусі, не поспішала. Вона все робила неквапливо.  Присіла навпочіпки біля мертвого і стала розглядати жертву моря. Інші добувачі, тільки глянувши на голого утопленика, не знайшовши нічого для себе цікавого, розбрілися по косі. Хто почав збирати рибу, а хто побіг наздоганяти і відбирати улов у Ноеми.

Брета залишилася біля тіла одна.

– Він був … – бурмотіла вона про себе, зчищаючи водорості з понівеченого обличчя, – сильний хлопець… І красивий.

Потопельник раптом беззвучно заворушив потрісканими і покритими морською сіллю губами. Брета здивувалася надзвичайно. Вона почула і зрозуміла! Начебто всередині у неї щось прорвалося. Як спалахнуло у голові! Разом побачила перекреслену блискавками низьку смоляну чорноту, під нею – круговерть водяних гір. Ось блискавки збираються в один тугий кулак, витягуються стрічкою, закручуються у вогняний вихор, який з’єднує небо і море. З глибини стріляючого сполохами вихору випадає людина. Її відразу ж поглинає хвиля, схожа на розлюченого чорного ведмедя… Багряний туман. Задуха і біль…

– Пити… – почула Брета. Він вимовив це слово якоюсь невідомою мовою, але було зрозуміло: після морської води це слово однакове для всіх.

Спалах згас і відпустив. Брета відразу відсахнулася, високо піднявши білі бровки, завмерши в подиві. Подивилася на мерця витріщеними очицями. Ось так справи! Він розмовляє … І дивиться? Як це так?

Він не помер, він ще живий! Озирнувшись на односельчан, зайнятих гонитвою за Ноемою, Бру знову присіла біля утопленика і стерла долонею сіль з його губ.

– У мене… немає води, – прошепотіла дівчина, запинаючись. – Я б могла тобі принести, – вона подумала і додала: – але струмок далеко, і ти, напевно, вже помреш, поки я донесу. Тільки даремно буду трудити ноги. Так що…

– Брето!! – почулося дике виття старої. Мішечники все-таки перехопили її біля основи мису, і тепер там розгорілася неабияка бійка.

– Не віддам! – кричала баба. – Моє! Я знайшла!

І відбрикувалася ногою від насідаючої Турони.

– Брета!! – крик баби перейшов в лютий рев.

В останній раз глянувши на ожилого потопельника, Бру закинула на плече сітку, і, не дуже кваплячись, побігла на виручку своєї бабусі.

* * *

– … І щоб тебе риби зжерли, щоб тебе земля проковтнула! Тварюка безсоромна, хвойда безмозка, сволота, породження Лурку!!!

Довго ще біля хейдрика чулися крики Ноеми. Там, на косі, стару все-таки зловили і відібрали здобич. Ноема зубами чіплялася в свою знахідку; так і дошкандибали з Туроною до селища, вириваючи один у одного пояс з мечами, під виття і улюлюкання односельчан. Але тут здобувачам зустрівся сам ярл Хьюго Змій. Почувши шум, він розсудив суперечку швидко і рішуче.

– Навіщо вам, старому непотрібу, чужі мечі? Вони стануть в нагоді воїнам. – І забрав пояс собі, пригостивши, до того ж, і Ноему, і Тубалу міцними ляпасами. Повернувшись в хатину з напівпорожнім мішком, Ноема насамперед вхопила за косицю нерозторопну онучку.

– … Тварюка!!! – голосила баба, наздоганяючи дівчину, перетягуючи її по спині сукуватим дрином.

 

Вона брела по березі, слухаючи, як затихають позаду крики і стогони розлюченої Ноеми. Відійшовши досить далеко від селища, до самих скель, Брета зупинилася і присіла на камінь.

“Стара карга, луркерха, – ображено міркувала Бру, обмацуючи свіжу гулю на голові. – Ось помреш, – я навіть дров на твоє вогнище не принесу, нехай твої очі виклюють ворони”.

Брету кривдили часто.  Найчастіше, звичайно, прикладалася Ноема, намагаючись розворушити свою нерозторопну і повільну підопічну. У хейдриці Бру теж діставалося: і від хлопчаків, що уявляли себе грізними пікерами, і так, від кого попало. З тих пір, як батько Брети, однорукий Ретфердік, хильнувши до безтями хмільної браги, прибив її матір, вона мешкала біля старої. Сам  Білоголовий разом з усіма братами теж незабаром пропав в одному з походів; так що, крім Ноеми, рідні в селищі х’ярнов у Брети не було.

Дівчина ще трохи посиділа, спостерігаючи, як починає темніти і опускається на берег небо, слухаючи, як важкі хвилі вдаряють по камінню. Усередині все голосніше бурчав голодний шлунок. Від образи і безвиході у неї дозріла інша думка: “Нехай у вас у всіх виклюють очі ворони”.

Ось ярл Хьюго; він – найсильніший воїн: у нього окремий хейдрік, в якому завжди багато їжі і пива. Його дружина, Фрукре, товща і красивіша всіх жінок в селищі. Але їй, Бреті, нізащо не стати дружиною ярла. Ще жоден дорослий пікер навіть не подивився в її бік, а однолітки з селища і поготів: обзивають колодою і тюленем, кидаються камінням.

Дівчина піднялася з каменю і побрела далі, човгаючи по піску босими ногами. Чомусь згадався сьогоднішній потопельник. Цікаво, чи зараз він вже помер? Або ще мучиться… Гарний, напевно, був хлопець, – великий, сильний. От би такий взяв її за дружину. Бреті уявилося його оголене тіло, згадалося, який у нього… «той», «спис Одріка» і у неї затепліло внизу живота.

 

Бру глибоко зітхнула, потягнулася, стиснувши руки в кулаки, потім погладила себе по грудях. Крізь грубе полотно сорочки відчувалися тверді соски на маленьких міцних опуклостях.

Ах, як добре пахнуть потом молоді хлопці, коли витягають в човен сіті з рибою!

Було б так: він заходить в будинок, кидає її хвойний матрац біля вогнища, на найкраще місце в хейдриці і каже: тут буде спати Брета. А ти, Хельга, і ти, Тондра, – геть, до самого входу, туди, де дме протяг і взимку вранці на тюленячій шкірі товстим шаром осідає іній …

Треба віднести йому води…

Віднести води? Я ж йому пообіцяла… Але він, напевно, вже помер, так і не дочекавшись. А раптом він виживе? І візьме мене за дружину…

 

У скелях, з іншого боку гранітної стіни, крізь шурхіт вітру і гуркіт хвиль почувся якийсь дивний звук. Хрип, чи, може, стогін. Брета зупинилась, завмерла, уважно і сполохано придивляючись у сутінки.  Зробила кілька непевних кроків туди, звідки їй почувся людський голос.

Вона і не зрозуміла, чому її потягнуло в ці скелі. Іншим разом привиділося б, що там причаївся песиголовий Чорний Лурку, Дарувальник нещасть, який заманює живих людей і випиває з них силу, – ноги самі б віднесли її від цього місця.   “Навіщо я сюди прийшла? – здивувалася сама собі Брета, – раптом за цими скелями хтось чорний і страшний схопить мене і потягне в темне підземелля?”

Але товстоногу біляву красуню зараз ніхто не схопив. На скелі зі сторони мису намагався піднятися той самий потопельник. У сутінках було видно погано, але Брета відразу його впізнала. Під чорною плямою, яка займала півголови, світилася оголена черепна кістка зі шматками обпаленого м’яса і темної очницею, в якій ворушилося збіліле сліпе око.

Навіть побачивши понівечене і страшне обличчя, Брета зовсім не злякалася, а тільки здивувалася: він не помер? Невже він зміг проповзти сюди від самого мису? У нього ж жодної кістки цілої не залишилося! І, пам’ятається, кишка висіла з живота. Але зараз, придивившись, дівчина виявила, що руки і ноги потопельника прийняли звичайний вид, а голова впевнено тримається на шиї, яка кілька годин тому здавалася безнадійно зламаною. І ніякої кишки з живота вже немає: на голому торсі страждальця, там, де був розпоротий живіт, залишився тільки багряний рубець. Швидко ж він одужує!

Прибулець уважно і пронизливо дивився на дівчину єдиним уцілілим оком. У сутінках здавалося, що від його ока виходить якийсь таємничий і неймовірний відблиск.

– Допоможи мені дійти до селища, – почула Брета у себе в голові. Він по-справжньому не говорив нічого. Але Брета чітко почула і зрозуміла, чого від неї хоче незнайомець. Слова самі по собі з’являлися у неї в голові. І це була не прохання. Це наказ, якому не можна не підкоритися.

І Брета підкорилася. І не тільки підкорилася, а начебто навіть з радістю віддалася до рук цього сильного і дивного чужинця. Як ніби прокинулася, відкинувши удавану байдужість і вайлуватість. Відразу кинулася до загадкового прибульця і почала витягати його на скелі.

Він виявився дуже важкий і великий. Коли вона доторкнулася до його тіла, їй здалося, що він… Ні, ні, він був, звичайно, живий. Але навіть занадто живий. Його тіло грало всередині, переливалося і ворушилося. Здалося, що кожна частинка його живе своїм життям, кров поспішає до ран і швидко-швидко забирає з них біль, зрощує кістки, нарощує м’язи, затягує новою шкірою.   Торкаючись до нього, відчуваючи його тверде плече, голу спину або гарячу долоню, у Брети раптом щось розтануло всередині, зібралося у грудку, защеміло і залоскотало під серцем…

Але колишній потопельник зараз не особливо звертав увагу на біляву красуню. На вершині скелі незнайомець зупинився, сів, і довго розглядав море, і небо, і далекі скелі. Начебто чекав звідти когось. Повернувся, ковзнув поглядом по селищу х’ярнів. Потім заквапився вниз. Спустившись ще поповзом, відчувши під ногами більш-менш рівний пісок, він раптом міцно вчепився в плече Бреті і став на ноги.

– Підемо, – почула Брета. – Відведи мене до них.

Вони дуже повільно вирушили до селища. Колишній потопельник сильно кульгав, продовжуючи важко спиратися на плече дівчини. Але вона відчувала, що з кожним кроком він йде впевненіше.

– Скільки в селищі людей? – на ходу запитав він у Брети.

Брета забарилася з відповіддю. Вона не зрозуміла, що саме хоче від неї прибулець. Рахувати вона не вміла і навіть не підозрювала, що про кількість односельців можна сказати словом.

– Не знаю … – пробурмотіла Брета, скосивши очі на свого супутника і навіть спробувавши пригладити свої біляві кіски, розпатлані караючими пазурами несамовитої Ноеми.

Він трохи роздратовано глянув на дівчину і запитав інше:

– Яким богам ви вклоняєтеся?

Тут Брета дещо знала і почала розповідати, поспішаючи і плутаючи слова. На небі є великий Одрік, батько воїнів. Він приносить удачу в походах. Сміливих і відважних пікерів, якщо вони гинуть славною смертю, з мечем в руці, Одрік забирає в казкову країну Айл-Халлу, де завжди багато їжі, пива і вічне літо. Ще є Чорний Лурку, Дарувальник нещасть: він насилає шторми і голод.

– Достатньо… – почулося Бреті. Тепер чужинець поставив зовсім дивне запитання:

– Чи приходили у селище після бурі чужі люди? Чи чули ви про Двері?

– Ні, не було нікого… – здивовано відповіла білявка. – Які чужі люди, звідки? Та й шторм тільки сьогодні вночі закінчився. Хто може вийти у море в таку негоду?

Над островом і морем вже впала ніч, в небо вискочив повний місяць. Прибулець з дівчиною підійшли до селища. Від ожилого потопельника на убогі хатини лягла важка місячна тінь. Почувши чужака, з селища з гавкотом вискочило кілька собак; але, тільки глянувши на гостя, відчувши якийсь особливий сигнал, пси замовкли, боягузливо підібрали хвости, розвернулися і втекли назад. Скоро в селищі пролунало тужливе собаче завивання.

– А ти хто? – несміливо запитала Брета. – Ти – Бог? Як тебе звати?

– Називай мене… йорг, – відповів прибулець. – Хоча це і не ім’я. – І, в свою чергу, поставив ще одне питання:

– Де моя зброя, яку зняла з мене стара відьма?

Він зупинився і втопив в обличчя дівчинки важкий погляд. Брета не змогла відвести очі: її захопила і міцно тримала яскрава іскра в здоровому оці того, хто назвався йоргом. Здавалося, що це око нишпорить у мозку дівчини, вишукуючи вірну відповідь.

– Не знаю … – видавила з себе Брета. Від напруги на лобі у неї виступив піт, і похололо між лопатками.

 

Ноема вже спала, анітрохи не турбуючись про зниклу онучку. У хатині чулося гучне хропіння старої. Йорг відразу зірвав шматок тюленячої шкури, який закривав вхід, і, зігнувшись в низькому отворі, поліз усередину. Брета залишилася зовні, лякливо сховавшись за камінням, спостерігаючи, що буде далі. Чути було, як там, у нетрях хижі, заверещала Ноема; там щось впало, стукнуло і затріщало. З отвору землянки показалася спина недавнього співрозмовника Брети. Він виліз із хейдрика, безпристрасно тягнучи за волосся верескливу стару х’ярнку. Витягнувши Ноему з нори на свіже повітря, під ясне місячне світло, прибулець притулив її спиною до каменю і взяв рукою за горло.

– Запитай у неї, де моя зброя? – наказав йорг Бреті.

Брета запитала.

– Голосніше! – зажадав йорг.

– Де його зброя?! – закричала Бру в обличчя своєї бабусі.

Стара тільки пихкала і пускала піну, намагаючись руками відірвати від своєї шиї залізний капкан.

– Ярл… Ярл Хьюго… забрав… Турона… – почулося крізь хрипіння Ноеми.

Далі прибулець, мабуть, стиснув свою руку сильніше. Почувся хрускіт в шиї баби, вона засмикала ногами і обмочилася. Коли йорг прибрав руку, Ноема впала, кілька разів слабо смикнула ногами і затихла. Під час цього всього дійства з хейдрика виглядувало декілька переляканих обличь, але ніхто не втрутився.

– Вона погано поклонялася богам. Її душа переселиться в ворону. – Бувший утопленик підняв з землі і обв’язав собі навколо талії тюленячу шкуру. Повернувся до Брети:

– Хто такий … Йарлі Хуго? Показуй дорогу до нього.

---

2.

Біля хейдрика ярла світилося коло вогнища, здалеку чулися п’яні крики і гучний регіт. Тут зібралося з десяток найбільш наближених до вождя пікерів. Вони сиділи на каменях і лежали навколо багаття, на якому старий раб повертав на рожні добру половину яловичої туші. Коли м’ясо зверху прожарювалося, кожен відрізав найжирніший шматок своїм ножом; бенкет перебував в самому розпалі. У центрі стояли кілька відкритих пивних корчаг. Сам Хьюго сидів неначе на троні на перевернутій діжці недалеко від вогнища; виблискуючи сальними губами, вождь обгризав чималий маслак, допомагаючи собі кинджалом, запиваючи смажене м’ясо бражкою з величезного глиняного кухля.

– Давай!! – кричали пікери. – Зроби з неї ласкаву кішечку!

Тут же, посеред невеликого витоптаного майданчика стирчав із землі древній стовп, який х’ярни називали курбот. Колись на ньому були викарбувані руни; тут прадіди х’ярнів поклонялися Одріку. Але тепер руни стерлися, а до кільця, врізаного біля вершини стовпа, сьогодні була прив’язана за руки та сама полонянка, на яку напав на причалі дурник-Ульріх. Блаженний, до речі, теж перебував тут як тут; визирав з темряви і іноді гавкав звідти по-собачому. Тоді пікери кидали йому обгризені кістки.

– Не стій, як дохла риба!

Молодий пікер Еріх нерішуче топтався біля дівчини, не наважуючись зробити те, чого від нього чекали його товариші. Кирпате простацьке обличчя веслового зашарілось, він скоса поглядав на полонянку і продовжував місити ногами пісок, як верховий кінь перед битвою.

– Виграв – так давай, візьми цю сучку! – кричали воїни.

– Уууу! .. – підвивав Ульріх. – Гауу! – Він раптом вискочив на середину кола, задер свої лахміття, явивши зморщену і обвислу чоловічу гідність, і кинувся до дівчини.

– Дай мені! – заверещав Ульріх, намагаючись доторкнутися до живого жіночого м’яса. Але хтось із воїнів мечем плазом огрів старого по голій дупі, від чого той підстрибнув цапом і схопився руками за забите місце.

– Геть, старий пес! – в голову Ульріха полетіла обгризена бичача кістка. Ульріх впав на землю і навколішки поповз у темряву.

Еріх все-таки зважився, зробив крок до чорноволосої.

– Давай давай! – підбадьорювали його друзяки.

– Давай!!! – крик пікерів перейшов в рев. – Починай, щоб тебе риби зжерли! Дохлий тюлень, миршавець!

Глянувши ще раз на своїх товаришів, облизнувши пересохлі губи, хлопець нерішуче простягнув руку, більше звичну до весла даккару, або до бойового сокири. Взявся за воріт сукні полонянки… і раптом рвонув його вниз, розірвавши тканину до самого пояса. У відблисках багаття забіліли голі жіночі плечі, заколихались повні округлості грудей.

– Гааа!.. – заревли пікери.

Спітнілий і червоний Еріх, вишкіривши зуби, знову взявся за сукню, рішуче рвонувши пояс, розірвав одяг на дівчині зовсім. Жадібним поглядам підставились пухкі сідниці, ноги, живіт, улоговинка внизу живота, заросла темним волоссям… Полонянка мовчала, іноді захлинаючись диханням, піднімаючи лице до неба, граючи животом і намагаючись стискати коліна. Плутаючись тремтячими руками, Еріх спустив собі штани і схопив полонянку за стегна, розгорнув до себе задом…

Заворожені видовищем, втупившись палаючими очима в дію біля стовпа, пікери не помітили, пропустили, як позаду них небо закрила тінь і в коло світла увійшли двоє: високий кульгавий чоловік з горілими мітками на голому тілі, і дівчина. Чоловік тримав руку на плечі х’ярнки. Про чоловіка можна було подумати, що він сліпий: півголови закривав свіжий шрам, одне око було явно незрячим і світило більмом у почорнілій очниці. Але друге око уважно пильнувало присутніх тут воїнів.

Угледивши чужака, х’ярни скочили і насторожилися, знехотя відірвавши погляди від оголеного тіла південній красуні. Що? Що таке? Хто це? Все застигло і принишкло. Навіть Еріх завмер зі спущеними штанами, тримаючи свою здобич двома руками за талію.

Чужинець ледь помітно схилився до своєї дівчини і ніби щось у неї запитав.

Брета витягнула вперед палець і вказала на ярла.

Відчувши недобре, Хьюго, не встаючи з трону, на всяк випадок намацав сокирище бойової сокири, яка за звичкою завжди знаходилась поряд, під рукою, на цей раз встромлена лезом у стінку діжки, пильно розглядаючи несподіваного гостя. Всі погляди спрямувалися на прибульця; пікери почали  здивовано переглядатися. Багато хто відчув небезпеку; за багаторічною звичкою руки самі вже намацували мечі та сокири.

Чужинець, не випускаючи плеча Брети, важко припадаючи на одну ногу, зробив кілька кроків у напрямку до Х’юго Драгера. Став у центрі, біля багаття.

Він дивився на ярла, але говорила дівчина.

– Віддай йому зброю, – голосно вимовила вона. – Пояс з мечами, який ти сьогодні відняв у старих.

Більше чужинець не говорив нічого. Він просто стояв нерухомо, втупившись своїм єдиним уцілілим оком у обличчя ярла. Відблиски від багаття грали на його застиглому спотвореному тілі.

Хьюго навіть трохи розгубився від такого повороту. Побачивши незнайомця, ярл відразу відчув холодок у животі, який буває, коли твій даккар, розраховуючи увійти за багатою здобиччю у беззбройне селище, раптом наривається на засідку цілої армії. Але Хьюго швидко впорався з собою. Глянувши ще раз на незнайомця, ярл подумки оцінив раптового супротивника: так, видно, що чужинець – бувалий воїн, потужний і відчайдушний. Схожий на ту вікову сосну, яку розщепило ударом блискавки. Але ж він один, і зброї при ньому не видно.

Пояс? Мечі? Які такі мечі?

– Це що за недобите опудало бродить по селищу? – хвацько примружившись, з неабиякою часткою презирства до беззбройного вимовив Хьюго. І, напівобернувшись, до своїх воїнів: – Гей, Мармі, Пране! Киньте його в яму для рабів! Цей шмурдяк заважає Великому Змію відпочивати після славної перемоги.

– Віддай моє зброю! – перебила ярла Брета. – Ти мене в бою не переміг, і це не твоя здобич. Той, хто забирає чуже – злодій.

Ярл недобре посміхнувся і міцніше стиснув в руці сокиру. До незнайомця вже підійшли ззаду двоє пікерів, і здоровань Пран спробував покласти руку на плече непроханого гостя…

Ніхто навіть і не зрозумів, що сталося. Чужинець відштовхнув дівчину, так, що вона відлетіла в темряву. А Пран раптом повалився на землю, здригаючись в судомах. Не озирнувшись навіть назад, якимось невловимим рухом чужинець без розмаху вдарив Прана під дих.

Хьюго брязнув сокирою. Серед пікерів виник наростаючий гомін, в руках х’ярнів відверто заблищала зброя.

Ззаду прибульця, поруч з розгубленим напарником Прана Мармі Марменсеном, наче тінь виник досвідчений Улаф Кропсен. Він коротко розмахнувся і послав свою сокиру низом, обухом вперед, цілячись по тому місцю, де у людини буває печінка. Удар досяг мети: сокира глухо стукнула по ребрах. Але прибулець, тільки злегка гойднувшись, обернувся і блискавично викинув руку, схопивши Улафа за кисть разом з сокирищем. У тиші було чутно, як захрустіли під сталевим захопленням кістки, затріщало дерево. Бризнула перша кров. Через мить околиці рвонув відчайдушний зойк Кропсена: незнайомець однією рукою зламав топорище бойової сокири і роздавив бійцю кістки пальців.

Обличчя ярла тепер спалахнуло люттю, – саме тим вогнем, який запалювався під час найлютіших битв.

– Рракре!! – вигукнув Хьюго бойовий клич пікерів. – Убити!! – Показуючи сокирою на прибульця.

Однак досвідчені в боях пікери вже зрозуміли, з яким супротивником їм належить битися. Бували такі: іноді вже розбили південців, вже здобич треба хапати, а ось який-небудь такий зшаленілий стане, упреться в землю і махає сокирою чи мечем, дорого продаючи своє життя, зносячи одну за одною голови переможцям. З такими краще на мечах не рубатися: для цього є списи і метальні сокири.

Закипіла сутичка. Хтось першим метнув в чужака спис; але незнайомець відступив в сторону, встигнувши ухилитися. Спис встромився у бочку, на якій ще мить назад сидів ярл, однак Х’юго там вже не було. Ще кілька копій кинули у новоявленого берсерка; прибулець ухилився від одного, але похитнувся на кульгавий нозі, і два списи поцілили у його тіло. Що дивно: важкі смертоносні жала, випущені вмілою рукою досвідчених воїнів, не заподіяли особливої шкоди загадковому бійцю; пікери бачили, як один зі списів, вдаривши вістрям в тіло, відскочив назад, а другий неглибоко засів у горілої рані на боці. Наступні два списи прибулець перехопив прямо на льоту; блискавично розгорнувши їх, з двох рук метнув назад. Впали двоє пікерів, насаджені на вістря, немов шматки яловичини на рожна. У прибульця полетіли сокири; але і вони не заподіяли йому особливої шкоди; від деяких він відхилявся, а деякі перехоплював і кидав назад.

Розлютившись, пікери обступили чужака, як пораненого вепра на полюванні. Почалася запекла рубка. Все перемішалося, хтось збив рожна на вогнищі, впустивши яловичу тушу у полум’я; запахло смаленим м’ясом. Перекинувся бочонок з пивом, напівзгасивши вогнище; стало темно. Здавалося, навіть місяць в небі захитався. Заскреготало залізо: в руках прибульця з’явився важкий меч, який він встиг відібрати у когось із нападників.

Поруч тривожно затрубив ріг, у темряві з усіх сторін з селища до хейдрика ярла квапливо бігли воїни, на ходу одягаючи обладунки. Пікерів ставало все більше.

Але прибулець крутився в центрі кола, подібно вихору. У його руках меч виписував немислимі фігури, з жахливим гудінням розсікаючи повітря, іноді глухо ударяючи у тіла супротивників, які підійшли надто близько.

Ось впав, розрубаний навпіл, Ярно – Риб’ячий Вус. Сів, намагаючись утримати кишки в розпоротому животі Мартін – рульовий даккару. До ніг Хьюго підкотилася, бризкаючи кров’ю з перерубаних артерій, світловолоса голова Еріха, того самого веслового, який виграв у кості першим зайняти полонянку-південку… Ще хтось впав , і ще; на піску стало слизько від крові, пікери гинули один за іншим. На обличчі ярла, перекошеному люттю, раптом промайнула розгубленість: такого повороту він не очікував. А прибулець, пробиваючись крізь натовп відчайдушних нападників, наближався до нього…

– Стійте!! – закричав Хьюго шаленим сполохам у темряві. – Стійте! Мечі в піхви. Ми програли цю битву, х’ярни! Чи нам битися з безсмертним!

Почувши такий крик вождя, пікери зупинилися і відступили. На їх перемазаних кров’ю обличчях намалювалось крайнє здивування. Вони озиралися один на одного, нічого не розуміючи, кліпаючи очима на чужака у центрі кола, висвітлюючи його факелами. Хтось із найбільш обережних навіть вважав за краще зробити крок назад і відійти у тінь за камінням.

З темряви вискочив божевільний Ульріх. Він впав на землю і поповзом підібрався до ніг йорга, вимазавшись у калюжах крові.

– Я тут,.. Я тут, – повторював Ульріх, молитовно простягаючи руки до чужинця. – Я тут.  Адже ти прийшов за мною? Дякую тобі Одрік! Я тут… Бачиш мене?

Ульріх доторкнувся до ступні воїна, обняв його ногу і завмер. Потім підняв обличчя до нічного неба і щасливо посміхнувся.

– Дякую, дякую тобі, Одрік! Я доторкнувся до Безсмертного воїна…

– Списи … Списи і сокири не беруть … Безсмертний … – почувся шепіт – Йоррунг … Син Тора …

Якось дивно подивившись на блаженного Ульріха, ярл Хьюго Змій виступив вперед і поклав до ніг прибульця свою сокиру, ніяково зігнувши в поклоні важке тіло.

– Прости, Син неба, нас, темних х’ярнів. Ми не відразу розгледіли в тобі безсмертного. Нікчемні баби вкрали твій пояс. Я забрав його з брудних рук: негоже воронячому лайну торкатися до зброї бога. Зараз твій пояс принесуть; а поки присядь з нами, розділи нашу трапезу. – Хьюго знову низько схилився і улесливо усміхнувся, глянувши на чужоземного воїна поглядом загнаного в кут вовка.

Той, хто представився Бреті йоргом, продовжував стояти нерухомо в центрі кола. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі прибульця. Він був зараз схожий на гранітну брилу, оббризкану жертовною кров’ю; свій меч, здобутий в бою, він опустив вниз; з вістря клинка стікали багряні краплі.

Хьюго випростався, зберігаючи на обличчі криву і фальшиву посмішку. Оглянувшись на прибульця, кілька разів улесливо кивнувши головою: зараз, зараз; показавши навіть рукою, що він скоро повернеться, Великий Змій пірнув в свій хейдрик.

Його не було довго. Щось він там шукав: чувся його роздратований буркотливий голос і жіночі стогони. Потім він все-таки з’явився, урочисто несучи в руках ту саму перев’язь.

Підійшовши до йорга, Хьюго Драгер втретє вклонився і поклав пояс з мечами до ніг прибульця.

– Прости нас, безсмертний. Ми тебе не визнали. Не тримай образи на темних х’ярнів. Ти зробив велику честь нашим воїнам – немає нічого почеснішого, ніж схрестити мечі з посланником небес.

Йорг зробив крок вперед, переступивши Ульріха, мовчки підняв свій пояс і застебнув у себе на талії. Потім дістав з чохольчика кілька якихось горошин і поклав собі в рот.

 

Сховавшись за камінням, Брета бачила всю сутичку. Від напруги вона міцно стискала кулаки; іноді, коли в йорга потрапляли списи або сокири, вона заплющувала очі. Але ось битва зупинилася; Брета відчула, що до крові закусила губу. Вона не чула, про що говорив ярл Хьюго  з її паном; але коли йорг отримав свої мечі, вона глибоко зітхнула з полегшенням.

Хьюго довго про щось просив безсмертного. Тепер, в тиші, до Брети долинали уривки голосу ярла, який раптом став солодким і улесливим:

– …Великий воїн … ми завоюємо все узбережжя …

Чужинець стояв нерухомо. Здавалося, що ярл розмовляє зі скалою. Потім йорг поворухнувся, під пильними поглядами півсотні пар очей підійшов до стовпа і мечем розрізав мотузку, на якій висіла полонянка. І раптом з силою загнав пікерський меч в курбот, так, що клинок пробив наскрізь морений дуб. Повернувся спиною до Хьюго і мовчки закульгав до моря. Чорнява схопила свій одяг і побігла слідом за своїм визволителем. Пікери розступилися.

Несподівано лице Хьюго Драгера перекосила дика гримаса ненависті. Він вихопив у найближчого воїна сокиру і замахнувся, щоб запустити в спину йоргу…

– Ззаду!! – закричала Брета і рвонула, щоб перехопити на себе політ смертельної зброї.

Блиснуло небо, розрізане спалахом. Йорг невловимим рухом вихопив свої мечі.

Тільки по одному разу змахнув воїн кожним зі своїх дивовижних клинків. Від цих помахів сокира, яка летіла в нього розвалилася навпіл. А остовпілий ярл Хьюго, витріщивши очі, втупився на свою праву кисть, що впала на пісок, і на фонтанчик крові, що б’є з обрубка.   Від місця, де знаходився йорг, до руки Х’юго Драгера було кілька кроків. Як він міг дістати коротким мечем на такій відстані, ударити, щоб відсікти волохату лапу ярла?  Це меч, чи блискавка?

Йорг попрямував до моря. Ніхто з х’ярнів не наважився піти за ним, щоб хоч здалеку прослідити подальший шлях безмертного. Ярлу взялися перетягувати рану і припалювати обрубок вогнем…

Брета, притиснувши руки до грудей, дивилася, як віддаляється її недавній знайомий. Їй стало особливо сумно і тяжко на серці. Нічого не трапилося. Він зник, розтанув у місячному сяйві на березі, у супроводі південної красуні. Пікери зібралися разом і почали про щось гаряче сперечатися, розмахуючи руками. На Брету ніхто не звертав уваги. Почекавши ще трохи, вона опустила голову і побрела одна до своєї хатини через розтривожене селище.

Ульріх Унмаген не поворухнувся. Блазень так і залишився лежати там, де безсмертний залишив свої сліди. Безживота був щасливий і вже мертвий.

 

Навіть не глянувши на тіло Ноеми, яке продовжувало валятися біля входу в убогий хейдрик, там, де ненависну мучительку застала смерть, Брета заповзла в нору, забилася в найтемніший куток і довго сиділа, обнявши коліна руками. Нікого з інших мешканців хейдрика зараз не було – вони всі побігли до місця битви з прибульцем. Посидівши, Бру встала і почала нишпорити по кутках, вишукуючи їстівне. Знайшла половину сирої рибини, недоїдену Ноемою. Стала роздмухувати вогнище, щоб спекти оселедець. Але коли у попелі затріпотів вогник, вона раптом заплакала, вперше за цю ніч, чи то від диму, чи, може ще від чогось.  Впустивши рибину на підлогу, вона сиділа біля згаслого багаття і плакала, плакала… Сльози самі безупинно котилися з очей.

А потім… Потім вона зрозуміла, що більше не буде колишньою Брети. І не буде старої лукхерхи  Ноеми, ніхто не буде більше її бити і називати здохлою рибою. Все змінилось. Він прийшов за нею, і все повинно бути по-іншому…

Все повинно бути по-іншому.

Повинно.

Хлюпнувши ще раз носом, витерши кулаками очі, Брета вилізла з позбавленого тюленячої шкіри хейдрика і пішла до моря. Ноги самі винесли її за селище, а потім вона побігла, відчайдушно, стрімголов, збиваючи на камінні у кров босі ступні, і не звертаючи на подряпини жодної уваги.

 

Вона знайшла його далеко від селища, біля основи західного мису. Йорг розташувався на березі, біля самої смуги прибою. Просто сидів на піску, поклавши поряд з собою пояс з мечами, і дивився на море. Поруч метушилася чорнява красуня, збираючи топляк для багаття. Ось вона нагнулася, навмисне підставивши під погляд свого визволителя напівоголені груди, звабливо посміхнулася…

Помітивши темну фігуру йорга, Брета чомусь зраділа, у неї стрибнуло і провалилося в жарку порожнечу серце. Але потім, углядівши поруч з ним чорняву, х’рнка поникла і зніяковіла. Відвернулася, як ніби побачила щось заборонене, таке, на що дивитися не можна, і відступила. Але не пішла; залишилася, сховавшись за каменем.

Сидячи навпочіпки, вона набирала в долоню пісок і зсипала його на рівну купку. Але купка трималася погано: на неї раз по раз зривалися важкі краплі з очей… Так вона сиділа деякий час.

– Підійди …- раптом почула Брета у себе у свідомості. Вона спалахнула, зірвалась і спробувала втекти.

Але той самий голос, вже більш владно, зупинив і наказав:

– Підійди до мене!

І дівчина пішла до берега, переставляючи неслухняні ноги. Серце в грудях билося глухо і надривно.

 

Побачивши, що наближається Брета, південна красуня здригнулася і поникла. Але потім хижо примружила очі і присунулася ближче до йорга, навіть обняла його ногу, намагаючись опинитися між воїном і білявкою.

Вона щось сказала на своїй мові в сторону Брети, загрозливо вистріливши поглядом. Вона хоче, щоб х’ярнка не наближалась, пішла зовсім. “Це мій мужчина” – говорила вся її постать.

Але Брета, наперекір чорнявій підійшла і сіла на пісок неподалік.

– Сядь ближче, – почула вона.

– Скажи їй… – знову проявився голос йорга. – Скажи їй, хай іде!

Брета ще трохи подумала і радісно сказала чорнявій:

– Йорг хоче, щоб ти пішла.

Чорнява стрепенулися, у неї в очах засвітилися страшні зелені вогники; вона стала схожою на ошкірену кішку. Але поворухнувся йорг, красуня злякано глянула на нього. Впала до ніг воїна, залопотіла щось на своїй мові. Побачивши, що він абсолютно байдужий до її сліз, знову звернулася до Брети, закричала, плутаючи південні і х’ярнські слова:

– Дивись треба на себе!! Потвора білява з півночі, колода, потвора! Ти…

Вона замовкла і заплакала…

Потім піднялася і побрела до селища.

 

Вони довго мовчали. Над морем посвітлів схід, зірки стали гаснути.

– Навіщо ти її прогнав? – озвалася Брета.

– У неї гарне тіло, але занадто маленьке серце. Вона глуха. Я з нею говорив, але вона не почула. – Помовчавши ще трохи, він додав: – Там, біля стовпа, їй буде краще.

Бру присіла ближче і притулилася плечем до спини йорга.

– Це правда, що ти безсмертний? – запитала х’ярнка.

– Ні, – відповів йорг, – я не безсмертний. І більш того, я помру дуже скоро.

Він помовчав, роздивляючись горизонт.

– Не по своїй волі я прийшов сюди. Була битва, і ми її програли. Я боровся, як міг; дух багатьох саккара вже ніколи не знайде тілесну оболонку. Нас відтіснили до Дверей, і було єдиним порятунком – увійти, провалитися в цей каламутний туман…

Йорг поворухнувся і доклав руку до обличчя. Брета зараз помітила, як пульсує кров у жилці на зворотному боці кисті. Рани на голові майже затягнулися і зажили. Але відчувалося, що у нього болить всередині…

– Мене знайдуть: може, через день або два, а, може, вже зараз, поки піднімається цей світанок … Мені потрібно йти.

Він знову замовк, втопивши своє вціліле око у морську далечінь.

– Там мене вже ніхто не чекає, – сказав він і зітхнув. – Йти нікуди. Алькарани переможені. Тепер переможці полюють за тими, хто вижив.

– Так залишайся тут. Ти будеш великим ярлом! – наївно і гаряче кинула Брета.

– Я ж сказав: мене, скоріше за все, знайдуть вже сьогодні. Добре, що я встиг повернути свою зброю! Якщо мене застануть ось таким, голим і пораненим, саккари заберуть мій дух. Однак я вже майже відновився. Потрібно йти, вибирати шлях, потрібно відкрити двері. Але де вони, я ще не знаю.

Брета  дивилася, як на небі зовсім блякнуть зірки і над морем розливається білястий ранковий туман. Вона відчувала щось велике і пекуче у себе всередині. Під горло підступив важкий клубок. Що вона перед цим небом і цим морем? Що вона перед цією людиною або богом? Ось він зараз піде, – і все, вона залишиться одна у всьому світі, негарна і дурна…

Мовчання затягнулося. Кожен думав про своє.

Над морем займався краєчок сонячного диска.

Він раптом повернувся і поклав руку їй на плече, глянув прямо у вічі. І Брета відчула щось таке… таке, чого немає пояснення, але що розливається пекучою і нездоланною хвилею всередині. Страх і порожнеча в серці раптом заповнилися відображенням ось цієї нестримної іскри, що жевріла у погляді єдиного вцілілого ока.

– Я вибрав, – сказав йорг. – Я знайшов вихід і я залишаюся. Мої двері – це ти. Збережи мою зброю.

Він піднявся на ноги і підняв Брету.

– Не дивись на мене. Це моє тіло занадто знівечене, щоб запам’ятатися жінці.

– І ти не будеш дивитися на мене. Я дуже негарна, щоб сподобатися чоловікові.

Йорг повернув Брету спиною до себе. Дівчина скинула одяг і опустилася на коліна, вперлася руками у пісок.

Вона відразу відчула різкий біль. Він увійшов в неї сильно і відразу. Але біль скоро пішов, змінившись незнайомим і дивним почуттям. Неначе вона побігла по ласкавому прибою і піднеслася над морем, в небо, купаючись в той же час у теплих хвилях.

Вона побачила незнайомий край, дивну і загадкову землю. Вп’ялися в хмарні вершини міста; ніколи Брета і не думала, що бувають такі високі хейдрики. По небу летять залізні птахи, сонце блищить на їх сріблястих крилах. Безліч людей метушиться у вузьких розщелинах між будинками. Ось – жінка: вона сліпуче красива, в білому одязі, з розкішними світлим волоссям, здорова і сильна. У неї на руках – дитина.

Під багряним небом сяють білі шапки гір. Злітають прекрасні довгошиї птиці; захід забарвлює їхнє білосніжне пір’я рожевим. На широкій рівнині стоїть величезний звір. Його ноги схожі на брили граніту, попереду гойдається хобот, з-під якого визирають могутні бивні. Поруч зі звіром – його дитинча: воно підібралося до живота матері і п’є молоко.

А ось інше: відкриваються залізні дверцята; з корабля вистрибують на берег такі ж, як йорг, їхні обличчя закриті темними шоломами. В руках воїни несуть блискавки, сполохи розривають небо, горить і плавиться каміння.

У шолом воїна потрапляє блискавка. Вибух, страшне шкварчіння. Замість голови у йорга – обгоріла кістка. Розривається на шматки місто, і рожеві птахи, і обличчя жінки у білому. Розверзається вхід, відкриваються Двері, розпадаючись на безліч прозорих уламків; з темряви вириваються чорні вихори…

 

Брета відчула під собою холодне і прокинулася. Пінний язик прибійної хвилі дотягнувся до неї, пробігши по піску.  Вона підняла голову і озирнулася.

Чудове і дивне видіння зникло. На скелях майорять під вітром однобокі х’ярнські сосни, море б’є хвилею в прибережне каміння. Так, це Істх’ярн, берег чорних скель і молочних туманів. Сонце вже вискочило високо над горизонтом, позолотило краєчки хвиль, над морем розтанув ранковий серпанок. Кричать чайки.

Поруч лежить велике тіло зі слідами від ударів блискавок. Прибій ворушить мляву руку.

Брета встала, обтрусила пісок і одягла свої лахміття. Підхопила пояс з мечами йорга і попрямувала в бік селища. Вона тільки глянула на те, що ще недавно було грізним володарем блискавок. Його там немає. Він пішов. Це просто порожня оболонка, як шкіра тюленя. Брета знала точно: тепер він в ній, ось тут, під серцем. У визначений термін народиться хлопчик. А коли він виросте, великому воїну знадобиться його зброя.