Музиканти та дванадцять розбійників
Троє мандрівців. Повний підвал скарбів. І дванадцять розбійників, які загадують Музикантам постояти на варті у Різдвяну ніч, поки їх не буде, — хай навіть новоспечені охоронці всього лиш рудий кіт, сліпий пес і дрібна сичуля. Та зрештою, що може статися за кілька годин?
“Музиканти. Четвертий дарунок” Володимира Аренєва відкривають низку пригод цієї незвичайної трійки. Їх по п’ятах переслідують різні негаразди. Чи то вони завжди мимоволі опиняються в таких ситуаціях, чи ж сам світ став похмурішим місцем — вирішувати читачу. Зрозуміло лиш одне: Музиканти тут для того, щоб допомогти.
Хоча книжка невеличка, історія дуже насичена. За однією загадкою постає ще одна, і читачу доведеться пильнувати, щоб не проґавити усі пазлики. Адже скарби, які бережуть розбійники, набагато цінніші за золото й коралі. Якщо потраплять не в ті руки — чи то пак мацаки — буде лихо.
Серед атмосфери загадковості постає і терапевтичний аспект. Як наша пам’ять справляється з травматичними подіями? Хто краде наші спогади — на добро чи на зло — і навіщо?
“Пам’ять людей плинна, непевна — і в тому прокляття й дарунок їхній”, — слушно зауважує один із Розбійників. Якісь спогади з часом переінакшуються, якісь — забуваються, і в цьому проявляється людська природа. Часом ми маємо щось призабути, щоб потім з новими силами, коли їх вже знеболено, пригадати.
Водночас будь-який спогад може зіпсувати Слизневіра, якщо ви тільки дозволите їй у себе вчепитися. І вже пам’ять стає темним, покрученим місцем, яке душить людину зсередини. На щастя, серед Музикантів є пухнастий герой, якого важко взяти таким способом, адже “чи ви чули колись про кота, який піддався б зневірі та розпачу?”
Рудий — зірка цієї повісті. Харизматичний, діловитий, командний — кіт, який знає собі ціну. Він краде всю увагу і змушує то хихотіти, то пильно прислухатися до його слів. Він розсікає проблеми і гострим слівцем, і міцними зубами, і м’якою муркотливою піснею. Великий ньюфаундленд Мавр — чуйність команди. Він не бачить, що, за його словами, можливо, й на краще. Адже спостерігати на власні очі за горем світу було б занадто для його не меншого за розмірами серця. Сова ж Нікса тримається непримітно, але бачить те, що непідвладне звичайному зору.
Перше знайомство з Музикантами видається закоротким, ти тільки встигаєш прихилитися до героїв, як уже настає час прощатися. Прекрасні ілюстрації Дмитра Кривоноса допомагають ще більше зануритися в читання і нагадують кадри з мультфільму, який від нас чомусь приховали.
Зрештою читач за тимчасовим браком продовження змушений повертатися на початок книжки і ставити собі питання: чому вони Музиканти? Що вони тут роблять? Чи всі великодки вдалося відловити (від Френка Баума з Канзасом до Террі Пратчетта з косою)? І чи випадково героїню, яка з’являється в цьому платонівському підвалі-печері різдвяної ночі, звуть саме Марія?
Текст: Оксана ПРОНЬКО
Фото: Вікторія Токарєва
