Вогнедан, Повелитель. Розділ п’ятий

Автор: Горностаєва Мирослава.
Анотація: Принцу Вогнедану дозволено повернутися до столиці і взяти шлюб зі своєю коханою. Його приятель Воїслав також повертається додому. Однак, замість очікуваного спокою, Вогнедан та Воїслав одразу ж потрапляють у халепу. Викрадено молоду панну, і в цьому звинувачено саме Воїслава, котрий має опінію відомого джигуна. Принц та його молода дружина мають витягти приятеля з в’язниці і, ясна річ, знайти дівчину.

Розділ п’ятий
Метелик на долоні

Чорногорська сливка у кадовбі, за якою дбайливо доглядав Вогнедан, навесні зацвіла ніжно рожевим цвітом, милуючи очі Дани. Для дівчини зимувати у фортеці було її звичним життям, вона не відчувала ніяких невигод, дуже швидко звикла до нових облич і до того, що служить не під батьковою командою. Якщо ж вона й нудьгувала за фортецею Лелег, то намагалася цього не видавати.
Двоє боговладських засланців теж перестали тужити за столицею, принаймні ззовні. Їхні обличчя посуворішали і пошерхли під гірськими вітрами, котяча недбалість в рухах змінилася точністю, а вміння володіти зброєю можливо втратило боговладський блискучий стиль, зате придбало практичність.
Опальний принц вже змирився з тим, що доживе віку у Чорногорі. Поруч з коханою заслання без визначеного строку здавалося не таким уже й страшним. Можливо, згодом він дізнається у князя Влада чи можна йому перевестися, скажімо до фортеці Лелег, щоб Дана була поруч з батьком Дзвениславом. Веданг, його вірний приятель, був згоден навіть зоставити у Родогорі пані Гордану, бо у фортецях першого поясу не дозволялося перебувати жонам та подругам воїнів. Дана була винятком, бо сама була воїном. Втім, пані Гордана від великого кохання до свого ельфа ладна була переїхати до селища Лелеги, що біля Лелечого Гнізда, і зустрічатися з милим місяць на рік та зрідка – на якесь велике свято.
Тому єдине, що тривожило нині Вогнедана – можливість розлуки. Поява гінця з Ігворри, якого він, до зустрічі з Даною очікував з цілком зрозумілою надією, нині лише нервувала юнака. Однак гонець привозив лише розпорядження князя Влада до пана сотника і тільки.
Та якось, опісля повернення з чергового вартування боговладців викликав пан сотник. Лист, який він тримав у руках, був адресований до його ясновельможності, князя Данадільського.
В листі, який Вогнедан тут таки відкрив, князь Вартислав Ведангський від імені Повелителя сповіщав обох шляхтичів, що вони можуть повернутися до столиці під своїми іменами. Це означало, що вигнання їхнє закінчилося.
Ввечері приятелі і Дана зібралися у Вогнедановому покоїку на нараду. На великий подив дівчини, її коханий мовив, що не бажає їхати до столиці.
– Було вчинено несправедливість, – мовив він, – ми не дочекалися її з’ясування. Пан Лемпарт, наскільки мені відомо, відбув з Чорногори, не провчившись на Прикордонні і року. Пана Змія на моє прохання сповістив про це сотник Вовчур. Зате зелемінець придбав опінію бідолашної жертви заздрісного столичного дженджика. Коли я побачу його у Боговладі, може статися біда. Для чого повертатися з заслання, щоб потрапити сюди знову за те ж саме?
– Але все-таки, – почав було Воїслав.
– Я залишаюсь у Родогорі, – сказав принц, – мені тут до вподоби. Тиша і спокій… Єдине, що може порушити цю тишу – нова війна. Але з цим ми якось зладнаємо, хіба ні?
– Я теж, – мовила Дана, – не дуже хочу їхати… Я боюсь, що правитель захоче розлучити нас вже не прямим наказом, а якоюсь хитрістю. Наприклад, накаже на якомусь балі, чи прийомі змагатись у танці з панною Чаяною… І ти побачиш, якою я є незграбою…
– Ти чудово танцюєш, – мовив ласкаво Вогнедан, – але дійсно – танці Данаділу відріжняються від чорногорських, так само, як життя у Родогорі від життя навіть у Ігворрі, а тим більше – у Боговладі. Саме тому я вважаю, що нам тут буде краще. Нині ми можемо, якщо захочемо, покинути фортецю, зняти будиночок з невеличким садом. Воїслав житиме у своєї пані серця…
– Мені цікавіше, – засміявся Воїслав, – навідувати її в години відпочинку…
– А взагалі, – закінчив Вогнедан, – тепер, коли я є вільним, я не хочу покидати фортецю. Тут моє життя, принаймні, має сенс.
Другого листа привіз посланець князя Влада разом з запискою від самого князя. Листа було запечатано державною печаткою і стояло в ньому лише три слова: «Наказую повернутися. Святослав.»
Влад написав трохи більше від друга своєї юності. Він сповіщав, що Повелителю погіршало зі здоров’ям, а те, що коїться нині на північному кордоні, не може не непокоїти правителя. Князь Чорногори радив Вогнедану виїхати негайно і якось владнати стосунки з батьком.
– Тут уже нічого не вдієш – треба їхати, – мовив принц, – а жаль…
Жаль розлучатися з приятелями було всім родогорським воякам і навіть пану Богудану Змію. Принаймні, сотник виголосив на прощальному бенкеті коротку промову, в якій мовив, що для нього було великою честю намагатися зробити воїна з сина Повелителя. Що ж до княжича Ведангського, то він, Богудан, може сказати лише одне – легковажність дуже часто приводить до біди.
А потім Вогнедан взяв флейту і заграв. Розчулено слухали його чорногорці, знаючи, що довго ще не почують музики у такому виконанні. Оповіді про Принца Яблуневого Саду дійшли й до Родогори, і молоді воїни нині щиро дивувалися тому, що Принц Зі Столиці зовсім не є таким уже розпещеним вельможею, як за нього оповідали в Ігворрі.
Своєму приятелеві Ратиславу Летичу Вогнедан залишив вірша, написаного з вишуканою простотою поруч з власною замальовкою гірського краєвиду:
«Якщо і варто жить на цьому світі,
То саме тут,
Де сивиною хмар
Гірські вершини
Повсякчас покриті.»
– Через півсотні років, – мовив розчулено пан Ратислав, – старий Летич, як мене тоді називатимуть, буде усім показувати малюнок, підписаний рукою Повелителя Вогнедана…
– О, не варто…, – озвався Вогнедан, – можливо – вигнанця Вогнедана…
– Мій принце, – мовив Летич підбадьорливо, – вся залога вважає, що вас недарма пробачено так скоро… Напевне, несправедливість з’ясовано, і тому…
Принц лише зітхнув і стис, за ельберійським звичаєм, не долоню а зап’ясток Ратислава. Поруч Воїслав прощався з паном Барткевичем, якому тільки-но подарував свою дорожню гітару.
– Гарний інструмент, – сказав, – на добру пам’ять… Ти чудово граєш, Ростиславе…
– Сумно нам буде без вас, – зітхнув гірський дивний, – дам вам, княжичу, добру пораду… Викличте у Боговладі якогось лиходія на поєдинок, перемагайте і повертайтеся до нас…
– О, – засміявся Дракон, – вельми вдячний… Чому б ні?
Пані Гордана зронила сльозу, коли Веданг заїхав до неї востаннє і подала коханому невеличкого сувійчика, на якому було її рукою написано нехай і не дуже вишукано, зате щиро:

«Для чого вибрав весну для розлуки?
Востаннє бачити того,
Кого люблю,
О цій порі –
Чи є ще гірша мука…»

Втім, Веданг запевнив свою подругу, що пришле за нею і вона житиме в одному з передмість Боговлади, куди він і буде навідуватися час від часу. Оскільки Дракони славились не тільки своїм джиґунством, але й шанобливим ставленням до своїх подруг, пані Гордана сповнилася надій і подальше прощання у них з Ведангом було сповнене не тільки сліз, але й більш приємних речей.
Дана вирішила таки поїхати до Боговлади опісля довгих роздумів. Спершу вона хотіла повернутися до батька Лелега, і очікувати у Чорногорі дня, коли принц пришле за нею челядинців. Вогнедан же переконував її їхати негайно разом з ним.
– Воїславова Гордана, – говорив він до дівчини, – все таки є подругою Дракона. Якщо він і візьме її згодом до свого дому, то вона буде наступною за рахунком, опісля його майбутньої дружини і, можливо, навіть не однієї. А ти є моєю Першою, і хто зна… Я візьму собі ще одну дружину лише в тому випадку, коли ми не матимемо дітей встановлений законом час.
– А де я там житиму? – спитала Дана насмішкувато, – теж у передмісті?
– Я пошлю листа до Боговлади, – відповів юнак, – і звелю опорядити покої поруч зі своїми… Це, власне, і є покої Першої дружини. Ти не хотіла жити в палаці, але це єдиний шлях підтримати твій статус…
– А що скаже Повелитель? – сказала Дана несміливо.
– О, – всміхнувся Вогнедан, – ти не маєш цим непокоїтись. За все відповість твій «дух водоспаду»… До речі… Мені його не вистачатиме, нашого Літавця…
– Весною він стає голосним, – мовила дівчина, – і навіть сповненим шуму… Нині там не пограєш…
– Я гратиму тобі, – пообіцяв Вогнедан розчулено, – в саду під яблунями. На жаль, ми не встигнемо побачити їх цьогорічний цвіт, але надалі…
– Я хочу, – мовила Дана, щось згадавши, – заїхати до Ігворри. Мені потрібно попрохати дозволу у пана Влада покинути княжу службу.
– Так, справді, – сказав юнак, – і я побачу сестру. Біла Ружа схвалить мій вибір.
Дана тільки пирхнула, згадавши, як простяглася долі перед усім ігворрським княжим двором, але промовчала. Дівчина вирішила скоритися волі свого коханого, якого вона називала про себе: Коханий, Якого Я Вибрала Сама…
Отже, шлях до Боговлади почався з відвідин Лелечого Гнізда, де пані Лаванді було залишено для сотника Дзвенислава, котрий перебував на службі, розчулені листи і скромні дарунки від зятя з Боговлади. Самій пані Лаванді Вогнедан привіз найкраще намисто, яке тільки зумів знайти у родогорській крамничці й сережки з підвісками.
– Пані Калина, твоя ненька, – шепотіла на прощання Дані лагідна верховинка, – була б щасливою… Хто-зна, можливо я, недостойна, доживу до того, коли мій названий онук… О, правду говорять, що син родині на радість, а донька – на щастя…
В Ігворрі мандрівники відвідали князя Влада та кілька днів погостювали у Високому Замку. Дана знову потрапила в облогу – і князеві жони, і панна Владимира, і Біла Ружа навперебій повчали її як-то потрібно поводитися при боговладському дворі.
– Головне не бійся, сестро, – всміхалася князівна Владимира, – можливо, я теж скоро прибуду до Боговлади, а дві войовниці родом з Чорногори позбивають дідьку роги…
– Головне – не втрачай погідного спокою, – шепотіла Біла Ружа, – Повелитель Святослав зовсім не є таким уже лихим… Ось побачиш, він буде до тебе добре ставитися…
– Головне, вбирайся як-то належить витонченій панні, – радили обидві княгині, – і не слухай того, що може сказати тобі пан князь Чорногорський, він бо змолоду є трохи… е… різкуватим у поводженні. Говори тихо і належними фразами, до кінця не договорюй, нехай поміж тобою і твоїм співбесідником зостанеться тінь таємничості. Це так приваблює… Коли є можливість, відповідай віршами, своїми, або чужими на вибір… В останньому випадку не забувай додати: «Як сказано…». Коханому своєму не виказуй при людях і дивних надмір ніжності і уваги – так не належить. Меча при поясі не носи, і взагалі не ходи в чоловічому. Дозволяється лише невеликий ніж у піхвах, і то не до кожної сукні… Трохи підфарбовуй личко, але в міру… Перш за все віддай шану Першій Пані Воїдані, а Повелителю принц відрекомендує тебе сам…
– Я вже мала честь розмовляти з Повелителем Святославом, – сказала Дана, зітхнувши, – на змаганнях Великої Ночі. Мало того, я маю сувійчика з «ланцюжком», половина якого списана рукою Великого Ельфа…
– «Великий Ельф» – то старе титулування, яке не прижилося в Ельбері, – мовив князь Влад, котрий зайшов до садочку, в якому його родички навчали принцову дружину як завжди нечутно, – так називали колись Повелителя Святозара, прадіда вельможного Святослава. В ті часи Ельбер намагався укласти союз з астеонцями – ці скажені пірати все таки мали свої збочені поняття про шляхетність, і Святозар вважав, що їх можна якось виховати. Він був єдиним з Повелителів Ельберу, який покохав незмінену…
– О, короната Ріфагана, – озвалася Дана стиха, – це дуже сумовита історія, від якої…
– Від якої, – пирхнув Влад, – хочеться лаятися, наче гарраському погоничу мулів. Хвала Богам, що від цього зв’язку хоча б не було дітей, інакше… Ось вам приклад, шановні панни – старший Володаревич, напівбожевільний син божевільної північанки. Я не знаю, за що його випровадив з Лелегу сотник Дзвенислав, але сотник Вовчур витурив поганця з Владигори за негідне дивного ставлення до слуг. Почалися розмови, що Лемпарт, і отой його кругловухий родич-напівкровка, вдвох соромили свої вуха, караючи своїх кедагів не чим небудь, а канчуками. Ті бідолахи були настільки залякані, що навіть не скаржилися.
– Однак…, – мовила гнівно Біла Ружа, – і в цій істоті тече кров Лларанів…
– Отож бо, – сказав князь, – зрештою, один з цих слуг загинув доволі загадковою смертю… Справа потрапила на зуб до судді Гайчура, якого медом не годуй, а дай зачепитися з сотником Вовчуром через його вояків. Суддя уряджає слухання, на якому пан Лемпарт, холоднокровно заявляє, що оті кедаги є його рабами, купленими на його прохання в Страгії і викладає на стіл купчу… При чому стверджує, що він їх і пальцем не торкнув, але суду зась до його майна.
– Привид З Майбутнього, – мовила Дана, не втримавши належного тихого тону розмови, – ця погань вважає, що наше майбутнє має стати таким. З канчуками і рабами…
– Але, – сказала Владимира, – оскільки в Ельбері немає рабства, то ці незмінені мали отримати волю, тільки-но ступивши на землю Краю…
– О, – мовив Влад, – наші закони для людей і дивних… Не для божевільних… Дійсно, у нас немає рабства, і жоден ельберієць не може назвати рабом іншого. Я можу назвати лише два випадки, коли… Один кругловухий, один дивний… Людину звали Борут Шемків, і був він родом з Зелеміню. Другий – квітанець, а чи данаділець пан Вербинський. Обох визнали несповна розуму. Але ж в Ельбері немає закону щодо прав рабів – іноземців, а в купчій означено, що ці кедаги є майном пана Драгана… Суддя відіслав обох покручів до мене разом з цією справою… і майном…
– Пане Влад, ви визнали їх божевільними? – спитала Дана, – я маю на увазі хазяїв майна?
Половина обличчя Влада Парда викривилася в гіркому усміху.
– Одним Богам відомо, – сказав він, – як мені хотілося наказати моїй варті порубати на шмаття цю парочку… Бо обидва панки, безо всякого сумніву, є божевільними, як гієни з південних островів під час тічки. Але… Я маю стежити за точним виконанням законів, і тому… Доказів їхньої вини немає, решта челяді свідчить, що хлопчина-кедаг зірвався в провалля на гірській дорозі. Хоча чутка про вбивство пішла таки від слуг. Я відправив обох рабовласників до Боговлади, на розсуд Повелителя, а майно відібрав згідно закону про негідне обходження з тваринами. Тепер маю на руках з десяток незмінених істот, з якими достеменно не знаю, що робити. Досвід говорить мені, що звільнений незмінений раб замість вдячности або не знає, що робити зі своєю волею, або ще й намагається ткнути визволителю у спину ножа.
Дана зітхнула ледь розчаровано. Вона-то сподівалася, що, згідно закону про божевільних, у списку яких були ґвалтівники, свідомі вбивці з вигоди чи жорстокості, ті, котрі намагалися відібрати волю у співітчизника, а також ті дивні, котрі не змогли вийти зі стану бойового шалу, і ставали небезпечними для оточуючих, пан Лемпарта вже страчено потиху в якомусь куточку Ігворри. Разом з отим його гидким родичем. Але ж правду мовлять, що дурням щастить – у законі дійсно не було сказано, що можна визнати божевільним того ельберійця, котрий надумав купити незміненого раба.
«Сподіваюся, – подумала дівчина, – що Повелитель звелить розглянути поправку до закону… Яка жаль, що право не має зворотньої сили…»
– Отож, миле жіноцтво, – завершив Влад свою трохи задовгу оповідь, – повернемося до того, з чого ми почали… Ніколи не можна все виправдовувати коханням. Особливо на вершинах влади і сили… Тому я хочу теж дещо порадити панні Дані… Нехай вона зовсім не фарбує миле личко, бо й так є гарною, і ходить у штанях, бо так почуває себе краще, але не гнівить Повелителя і прислухається до його слів. Вогнедан нині замкнувся в своїй кривді, і буде чинити батькові спротив з будь-якого приводу, але панна… О, панна має бути мудрішою за свого коханого… Саме такими є мої Ясмина з Мальвою. Мудрими… А от мені свого часу не вистачило мудрости… Все, моя панно, можна вирішити, не йдучи пробоєм і не кидаючись у безодні спротиву. Варто лише трохи вичекати, або перечекати…
Отож до столиці Дана вирушила з підновленим запасом суконь, хоча Вогнедан запевняв, що все придбає їй на місці, з гарнесеньким ножем-запоясником, дарунком пана Влада і повною головою різноманітних напучень.
Вогнедану вона не насмілилася оповісти про історію з Лемпартом, знаючи, що принц ненавидить напівкровного, власне, якщо можна назвати зненавистю ту холодну лють, яка огортала коханого при вигляді свого неприятеля. Але порадилася з Воїславом, котрий прийняв почуте до відома і сказав задоволено:
– Якщо почвару не засудять, то відправлять назад до Зелеміню. Принаймні, воно не буде навертатися нам на очі.
Одного разу лишень стало сумно Дані – коли гори, чомусь споконвіку прозвані чорними, але які насправді є синьозеленими, з окутаними хмарами верхами, зникли за обрієм.
Вона була в долинах Данаділу… А там, у Чорногорі, зостався батько, добра пані Лаванда, фортеця Лелег, відважний пан Трембич, приязна родина Пардів, княжич Владияр, який колись їй подобався, і на якого нині вона дивилася лише як на брата…
Зосталася в горах юність княгині Данадільської. Що то буде у Боговладі?
***
Рік тому Вогнедан би мріяв про таке повернення.
Належний йому супровід перестрів принца при виїзді з Помаранчової долини, де приятелі та Дана кілька днів погостювали у витонченого косавського судді Велимира Косача. Супроводом, ясна річ, були молоді боговладські шляхтичі на чолі з Брячиславом Ставським.
Подальшу дорогу юнаки вели милі розмови, колись так любі серцю опального принца, а ночували, з огляду на теплий кінець весни, у білих шатрах, розкинутих просто у лузі.
Дана захоплено зойкнула, побачивши Боговладу, і у Вогнедана з Воїславом виступили сльози на очах. Їхнє любе місто з білими вежами стін, Великий Міст та невеличке передмістя біля мосту, розкидані по берегам Дани шляхетські маєточки в буянні садів…
– Тепер співай, зозуле, поки стане
У тебе голосу, – мовив Вогнедан до коханої,
Співай в моїм саду,
Не поспішай
У гори повертатись!
Бо яблуневі сади Боговлади ще не чули твого голосу…
– Здається, що зозуленька твоя, – відповіла Дана стиха,
Разом з тобою
Поблукавши світом
Оплакує
Оманливість життя
Чи не буде цей пташиний спів занадто сповнений суму…
– Що за витончена панна ця войовниця, – пробурмотів Мирослав Вишневський, котрий все не міг забути Даниного удару мечем, котрий і вивів його зі змагань, – а як володіє зброєю… О, Принц Яблуневого Саду назавжди відняв у нас можливість спробувати позмагатись за її увагу…
Вогнедан чув, як чемні шляхтичі стиха вихваляють його кохану і думав про те, що будь за ким з них його Дана була щасливішою, аніж в покоях палацу, опоряджених всупереч батьковій волі. Весь час, поки вони їхали, юнак очікував гінця з наказом, котрий… Але проминуло… Вони в’їжджають до гостинно розчиненої брами… Знайомі гостроверхі дахи, гострі ж шатра храмів… А попереду – курган де сяють мармурові глиби Храму Сонця, і, біля підніжжя кургану Палац Повелителів, котрий довгий час був рідним домом родогорського вигнанця.
Вогнедан, однак, ні в якому разі не виказував тужного настрою. Він мав радіти – він і радів: з належним виразом на обличчі приймав вітання челяді, котра вишикувалася у зовнішньому дворі його мешкання, вітався сам, називав усіх по іменам, питав, як ся мають діти і родини, і поштиві боговладці пишалися тим, що їхній принц не забув про них і у Чорногорі.
Жіноцтво потиху розглядало Дану і дивувалося вибору свого володаря. Юна красуня – дивна в дорожньому вбранні і при повному озброєнні одночасно й милувала око і насторожувала гарненьких челядинок, якими любив оточувати себе принц. Кожна з них мала в глибині серця надію стати його подругою, і стриманість юнака в цих справах дуже засмучувала його прислужниць. А нині і зовсім… Адже, за Вогнедановим листом, для горянки з мечем опорядили покої, що мали належати Першій дружині спадкоємця трону…
– О, яка врода, – шепотілися дівчата потиху, – але ніжність… Чи не буде замало…
– О, діви-войовниці, – перешіптувалися старші за віком жінки, – говорять, що вони нестримні і в битві і в любові…
– Кольчуга на грудях – кольчуга на серці… Якби не було війни…
Дана все це чула, бо людські діви ніяк не могли шепотітися так тихо, аби їх не почуло вухо дивної. Їй було і смішно, і трохи сумно. Якби не було війни… Між нею і Вогнеданом – навряд чи, але що скаже грізний свекор…
– Моя дружина, княгиня Дана Данадільська, – мовив тим часом принц, – вона нині є вашою володаркою, і ви маєте прислухатися до її слів як до моїх.
– Миле моє жіноцтво, – лагідно мовила Дана, – я щаслива буду жити в оточенні стількох гарних личок, у квітнику жіночих покоїв… Я чула, що деякі питають чому я не в кольчузі – але ж у мирний час воїни не вдягають тяжке озброєння. Тиша і спокій завжди прекрасні, тож порушувати їх не потрібно ні в явному житті, ні в глибинах духу… Сподіваюся на вічний мир у нашому з вами існуванні…
Челядинки під ледь насмішкуватим поглядом княгині трохи не стали струнко як вояцька чота. Полишивши дів та жінок гадати про те, що пані почула з їхніх перешептів, а що ні, Вогнедан з Даною у супроводі щасливого Світляна пройшли до улюбленого кабінетику принца-поета.
Тут все зосталося так, як Вогнедан полишив перед від’їздом. В покоях частенько прибиралося, але «мальовничий безлад», так любий душі володаря, слуги не порушували, і Дана одразу трохи не сіла на сувій богознавчих текстів з тлумаченнями відомих волхвів.
– О, – мовив Вогнедан, підхоплюючи сувійчика, – я такий і є… Трошки безладу… Зроби нам, будь ласка, настою, Світляне…
Світлян радісно побіг за ширмочку, на півдорозі спам’ятався і рушив плавною належною пажеві ходою.
– Такий я є, – повторив Вогнедан, – поп’ємо настою з дороги, і я проведу тебе до твоїх покоїв. Там розташовуйся, як тобі зручно, а відвідувати всіх, кого належить, будемо завтра.
– А твій яблуневий сад? – стиха спитала Дана.
– Цвіт облетів, – зітхнув принц, – втім – ми можемо вийти в оті двері, і…
Дверцята з боговладського скла пропускають дівчину до садочку, і вона обдивляється і принишклі під мохом камені, і криничку, і яблуньки… Про сад видимо дбали – клумби опоряджені рукою садівника, на одній квітнуть півонії, друга очікує, коли розквітнуть посаджені на ній зоредиви… Єдиний трояндовий кущ пишається навпроти каменю з місцем для сидіння, і на ньому поки що – єдиний же бутон. Білий.
– Подарунок сестри, – мовить Вогнедан, – кущ білої ружі. Коли я дивлюся на нього, то завжди згадую милу товаришку дитячих літ. А для тебе я звелів посадити шипшину… Ще восени написав листа…
– О, – засміялася Дана, – дуже мило з твого боку вважати мене схожою на дику ружу…
– Колючу, горду і відважну, – прошепотів Вогнедан, – вона ще квітне… Ось подивись…
Квітка дикої ружі… Її обережно зривають тонкі пальці музики… Дані чомусь завжди хочеться притулитися щокою до руки коханого. Вона схиляє голову, і Вогнедан обережно вправляє квітку в її волосся.
– Моя тиха вода, – говорить юнак, – моя дика ружа Чорногори…
Світлян, котрий нечутно виник на порозі саду, вважає за краще піти до кімнати і ще раз підігріти настоянку з данадільських трав.
В свої покої Дана потрапила аж увечері. Вогнедан затримував її в улюбленім своїм саду то цілунками, то музикою, врешті таки відпустив відпочити з дороги, пообіцявши навідатися увечері.
До вечора Дана вже встигла упорядкувати і покої ї себе. Гаряча купіль зняла втому, волосся їй допомогли розчесати покоївки, яких звали – Дана аж усміхнулася – Малинка та Суничка, вбрання для неї було приготоване розкішне: довга шовкова гаптована сорочка, тяжкий халат з оксамиту кольору червоного вина…
– Трошки карміну, – шепотіла Суничка, – і все… Колір обличчя пані не потребує штучних барв…
– Ця шипшинова квітка, – питала Малинка, – вона вже трохи…
– Нехай зостанеться у волоссі, – відповіла Дана. Вона сиділа на м’якому дзиглику перед люстром, а дівчата навперебій пропонували їй ріжні прикраси. Зрештою, дівчина таки вдягнула золотий ланцюжок з підвіскою у вигляді багряної краплі.
– Про таких як ви говорять – пані судьби…, – з неприхованим захватом мовила Суничка, – чи дозволить пані запитати, як ви познайомилися з паном Вогнеданом…
– Милі дівчата, – сказала Дана ласкаво і трохи в’їдливо, – язички боговладських челядинок увійшли у примовку… Але я не буду нічого приховувати – ми познайомилися у бою… При блиску зір і відблисках мечів…
Ротики обох служниць округлилися, і дівчата захоплено пискнули. Вони жадали подробиць, і Дана тут таки вигадала цілу історію, де замість обдертих волоцюг, котрі не знали з якого боку тримати зброю, на неї напали справдешні розбишаки, і, якби не Вогнедан…
Малинка з Суничкою зосталися цілком задоволеними – вони бо найпершими дізналися щось новеньке про загадкову чорногорську пригоду Принца Яблуневого Саду. Задоволеною була і Дана. Відпустивши служниць, вона вигідно вмостилася на ложі у спочивальні, підклавши під спину гаптовану подушечку і взяла до рук книжкового сувоя, привезеного з собою.
Коли дівчина не почула навіть, а відчула шерех легкої ходи дивного, вона вже встигла прочитати трохи не чверть сувоя і перевернутись на живіт, аби зручніше було перемотувати тонесенький квітанський папір.
– Коханий, – мовила вона, не обертаючись, – я мушу сказати тобі, що оті рядки Роси Летич, в яких вона мріє про затишне життя зі своїм милим….
– «Там, де не чути сурми голос ранній…, – озвався голос, схожий на Вогнеданів, – звучить любов в пташинім передзвоні… О скільки щирості в моїм зізнанні… Я хочу народитися востаннє метеликом у друга на долоні… І там же вмерти в лагіднім полоні… Проживши від світання до світання…»
Дана вже стояла біля ложа, поволі схиляючись в уклоні, схожому на танцювальний рух. Святослав, Повелитель Ельберу, дивився на неї з легеньким усміхом. Якби дівчина народилася у Боговладі, то дуже здивувалася б цьому – усмішки Повелителя ніхто не бачив вже літ сімнадцять…
– Роса Летич, – мовив правитель, – чудово віршувала… Є злочином дозволяти талановитим жінкам губити себе у війнах. Війни, мила панно, будуть завжди, а такі, як Роса, або як ви, або… Народжуються рідше, ніж хотілося б нам, воїнам Ельберу. Присядьте, панно Дано. Я бачу тут два кріселка, якраз біля коминка…
Комин затуляла невеличка заслона з вигаптуваною на ній яблуневою гілкою, і звідти тягнуло теплом. Ледь-ледь – зважаючи на кінець весни.
– Мій Повелителю, – сказала Дана, досить швидко оговтавшись, – по перше дозвольте вибачитись за те, що не зустріла вас у вітальні, як-то належить… По-друге, дозвольте нагадати, що я очікувала на зовсім іншу особу, і тому…
– О, звичайно ж, – мовив Святослав все з тим же усміхом, – я радий за свого сина. Ви його кохаєте… А мене, напевне, ненавидите, так само, як і він…
– Ні, мій Повелителю, – сказала дівчина щиро, – навпаки, я шаную в вашій особі маєстат Ельберу, і одночасно – другого батька, якщо, звісно, моя щирість…
– Ваша щирість мене не розгніває, – озвався правитель, – ви знаєте, що це за покої, мила панно?
– Покої княгині Данадільської, – мовила Дана, – я звичайно не хотіла ступати на занадто високий поріг, але…
– Але, – сказав Святослав, – так захотів ваш коханий… Що ж… Колись це були покої Конвалії Ставської… Коли вона народила сина, я був трохи заклопотаний тим, як зрівняти її у статусі з Воїданою… Зрештою, я звелів називати обох своїх дружин Пані Краю, без додавання означення. Але менше з тим… Мила панно, ви є воїном, і чудово знаєте стан справ у Чорногорі… Такий крихкий мир… Не так давно він знову повис на волосинці. Можливо, Вогнедан оповість вам, чому… Але нині хмари згущуються і на північному кордоні… Я вірю своїм князям, в тому числі – Володарю Лларану, якого добрі люди звуть Драганом. Але мені потрібно підняти його статус, мила панно… Князь Чорногорський має у себе запоруку моєї милості – Білу Ружу Святославну, яка народить йому онука крові Вогняних Ящерів… Це звичай, мила панно… Запорукою вірності Володаря Лларана має стати принц, або принцеса крові, народжені його донькою…
– Я розумію, – вимовила дівчина, – це… це розрахунок, котрий…
– Прив’яже до мене князя Володаря надією на трон для його онука, – сказав правитель спокійно, – Зелемінь нині є моїм головним болем… Старший син Володаря… Він гарно вміє виправдовуватись в своїх провинах, цей пан Лемпарт… Я йому не дуже вірю, але… Якщо з Володарем щось станеться… Троє Володаревичів мають бути скутими ланцюгом послуху, а для цього мати підстави стати в майбутньому родичами правлячого дому…
– Нехай не буде занадто сміливим з мого боку, – мовила Дана, – нагадати Повелителю, що означений Лемпарт тримав у рабстві живих істот і знущався з них негідним ельберійця чином…
– Володаревич, – сказав Повелитель з несмаком, – присягає, що кедагів купив для нього дядько-моанець Даркан Логін, бажаючи зробити небожу подарунок. Даркан виріс на Півночі, і тому володіти живим майном для нього річ звичайна. Ці бідолахи є рабами з натури, тобто потульні, слухняні, але й ледачі до неможливості. І обидва родичі – пан Лемпарт та добродій Рудан – присягають, що не карають своїх слуг на тілі. Навпаки, вони, бачте, зробили їм краще, бо в Страгії бідолах тільки лінивий не лупцював. Щодо загибелі одного челядинця, то самі ж кедаги твердять про нещасний випадок на гірській дорозі. Однак пана Лемпарта я покарав великою вірою, обох Логінів теж. І подав на розгляд вищої знаті зміну до Правного Уложення, в якій рабство на землях Ельберу є неприпустимим для всіх осіб з іноземцями включно. Але мова не про це, мила панно. Я заручив Вогнедана з Чаяною Драган, ще коли вони були підлітками. Панна має розуміти, що такі злюби є у звичаї вищої знаті. Я сам одружився з донькою Драконів, бувши з нею зарученим волею наших батьків, що не завадило мені накоїти дурниць ні до, ні опісля…
– Мій Повелителю, – мовила Дана найлагіднішим голосом, – дозвольте мені запитати… З ваших слів я зрозуміла, що мені вже не потрібно їхати служити на північний кордон… Я можу навіть залишитися в цих чудових покоях за єдиної умови – визнати сестрою панну Чаяну Зелемінську, від чого я, зрештою, ніколи не відмовлялася. Тоді для чого Ваша Ясновельможність погрозами і недобрим ставленням довели сина до того, що він захотів покинути світ явний і попрохав мене його супроводжувати в цій дорозі? Чи не простіше було з самого початку оголосити принцу свою волю приблизно так, як ви оповіли про неї мені? Невже, вельможний батьку мого коханого, ви дійсно аж так повірили словам провидиці, промовленим в забутті і, може, невірно розтлумаченими? Ви говорите, що хворі, вас тримає у яві навіть не сила цілителів, а ваша залізна воля… Мій Повелителю, невже не краще для вас прожити відпущений вам вік не в холоді, а в любові?… Біла Ружа далеко – я заміню вам доньку… На кордонах неспокійно, але ваш син, єдине дитя Ельберу, стане вашою опорою і джерелом вашого спокою… І тоді все якось владнається… Навіть шлюб з необхідності – зрештою, принц нічого не має проти панни Чаяни, він повстає проти примусу – і тільки…
Святослав поволі підвівся, зупинивши жестом Дану, яка теж почала підійматися.
– Не все так просто, мила панно, – вимовив він отим своїм співучим голосом, котрий завжди розчулював дівчину, бо нагадував їй про Вогнедана, – не все…
– Але ж пане Святославе, – раптом сказала дівчина, подумки махнувши на все рукою, – милий татку Святославе… Я не є вашим ворогом… Я є особою, котра любить вас, бо частина вашої душі дісталася у спадок вашому сину…
І з цими словами дівчина опустилася на коліно, по-вояцькому, молячи Богів лише про одне, не заплутатися в полах халату, і притислась щокою до руки грізного свекра.
Хвилину правитель мовчав, і Дана вже подумала, що тепер її точно відішлють назад до Лелечого Гнізда за порушення правил пристойності, а потім мовив стиха, звертаючись до когось третього, не видного Дані:
– У тебе, сину, чудова дружина. Панна Чаяна, якій ти маєш написати листа, ніколи не порушить правил пристойності, але іноді порушення розчулює… Я тільки що прийняв рішення зберегти однаковий статус для обох твоїх жон – теперішньої і майбутньої… Оскільки панна Дана родичка Ллєгів-Пардів, хоча і вельми далека, то така поступка твоїм безумствам є в межах… Підведіться, мила Дано, я не буду більше вас затримувати…
Дана звелася на ноги і з видимим полегшенням побачила в дверях спочивальні свого Принца Зі Столиці. Вогнедан мав ледь розгублений вигляд і дивився на батька, наче на привид.
– За звичаєм, – сказав Повелитель, – я відрекомендую пані Дану двору Боговлади на балі на честь Сонцестояння. Якщо, мій сину, ви до того не накоїте ще щось, що змусить мене бути до вас суворим. Ваше заслання пішло вам лише на користь – ви маєте красуню-жону і зміцніли тілом. Щодо духу не можу сказати того ж самого – втеча з явного світу без видимих на те причин не є показником сили цього самого духу. Тим більше – зваблення за собою юної діви, котра вам довіряє. Вам потрібно загартовуватися, пане князю Данадільський. З чим дозвольте вас покинути. Приємного відпочинку.
Коли правитель вийшов, Дана без сил повалилася на розкішне княже ложе.
– Боги мої, – вимовила, – я востаннє почувала себе так опісля того, як батькова залога чотири дні відбивала напад ішторнійських бандитів… Милий пан Святослав… Я назвала Крижаного Правителя татком, і він мене не прогнав з палацу, а навіть затвердив у княжому статусі…
– Ти вмієш творити дива, – сказав Вогнедан, ледь оговтавшись, – батько не лише змінив свої наміри, він прийшов до тебе сам, а це означає, що Повелитель вибачився перед нами за те, що нам довелося пережити з його вини…
Тепер прийшла Данина черга дивуватися.
– Я подумала, що він висварив тебе, – мовила дівчина розгублено, – і не чула жодного слова вибачення…
– О, Повелитель вибачається не словами, – ледь всміхнувся принц, – а добрими справами, одною з яких є визнання тебе за рівню панні Чаяні… Щоправда, я зовсім не прагну одружуватися вдруге так швидко, але…
– Але доведеться, напевне…, – зітхнула Дана, – я б хотіла, милий, щоб ти поступився батькові в цьому питанні і не кривдив отой зразок пристойності і доброї поведінки з Зелеміню. Я навчатимусь у неї гарних манер…
– Однак…, – почав було Вогнедан.
– Коханий, – зітхнула Дана, – Повелитель дійсно почуває себе зле. Це не моя таємниця, але ти мусиш примиритися з батьком. Можливо – навіть коштом власної гордості…
– Ні, ти насправді диво, – пробурмотів юнак, – у тебе і крижаного демона Ельберу уже є якісь спільні таємниці, котрі мені невідомі… Добре, я подумаю над цим, хоча…
– І не називай батька отим гидким ішторнійським словом, – мовила дівчина вимогливо, – ти таки й насправді не знаєш всього… До речі – чи відомо тобі, що Повелитель знає напам’ять вірші Роси Летич?
– Батько ніколи не цікавився поезією людей, – відповів Вогнедан ще більш здивованим голосом, аніж до того, – він завжди ганив князя Чорногорського та князя Ллєга за пристрасть до того, чому «смаку бракує», як говорив колись Веданг Сіллур.
– Але він чудово розуміє «їх таємничій смуток», – сказала дівчина, – а саме так відповів на цей закид Сіллура один з його прибічних дивних. І Веданг Сіллур погодився з його думкою, прослухавши сотні людських пісень. До речі, Його Ясновельможність зволив згадати зовсім не того вірша, якого я читала у хвилину його приходу. Я саме міркувала над віршем «На серці ти носитимеш мене…», бо його зміст…
– Здався тобі схожим на наші з тобою стосунки, – зітхнув Вогнедан, – але я не стану обмежувати твоєї волі і купуватиму тобі пишне вбрання лише з твого дозволу…
– Не тільки…, – мовила Дана, – але не про це… Так от, Повелитель у відповідь на мої вимовлені вголос слова про затишне життя з коханим, зволив проказати напам’ять вірша «Метелик на долоні». Цього вірша немає в жодній збірці Роси Летич, окрім посмертного видання, в якому зазначено, що текст його висів у рамці над ложем войовниці в фортеці Соколиній, де вона служила сотником. Окрім написаного її рукою вірша, під ним стояли ще слова «О, як же бажалося…» Саме тому укладачі збірок віршів панни Роси вважають, що цей твір належить комусь іншому, а панна Роса просто була від нього у захопленні, і тому…
– Я думав, – Вогнедан підійшов до комину і задивився на заслону, котра ніжно рожевіла у відблисках вогню, – що знаю все написане панною Летич… Про що цей твір?
– Про кохання дівчини з людей до вельможного дивного, – відповіла Дана ледь чутно, – ця дівчина мріє народитися знову метеликом і прожити лише день, але поруч зі своїм коханим.
– Ніколи б не подумав, – мовив юнак розгублено, – навіть не чув, щоб… Добре, люба. Я обдумаю твої слова, і можливо…
– Я сподіваюся, – сказала Дана вкрадливо, – більше гостей у нас не буде, і ми досхочу зможемо займатися, скажімо… віршуванням?
– До самого ранку, – озвався Вогнедан, покинувши врешті роздуми, та обійнявши кохану, –
Як то говориться…
«Невже і ті,
Хто жив у давнину,
Кохали так,
Як я свою кохану,
І теж вночі заснути не могли?»
– І ми не будемо спати, – прошепотіла Дана, – ми теж…

***
Зранку Вогнедан потиху виїхав з палацу верхи на своєму Воронкові.
Дана ще спала… Кохана Дана, котра зуміла розтопити кригу серця старшого Саламандра… Юнакові, звісна річ, було не до мислі, що Повелитель не полишив свого наміру одружити його з панною Драган, начебто через оті дитячі заручини. Вогнедан добре пам’ятав своє гостювання у Зелиборі, приязних і трохи розбишакуватих хлопчаків Ольга та Яровита, та дівча Чаяну, котре павою пливло по княжим покоям і усім робило доречні, але від того не менш нудні зауваження.
Князь Володар, спокійний і розважливий князь Володар (і як це йому надало одружитися з лісовою дикункою) обожнював доньку. Вогнедан пам’ятав, як він обіймав їх з Чаяною і говорив лагідно: «Ви – чудова пара, діти мої… Ніжні і витончені, не те, що мої опришки, і отой неслух Воїслав…».
Однак, нині Вогнедан вже встиг побувати на засланні разом з тим же Воїславом, одружитися проти батькової волі, трохи не піти з явного світу, а панна Чаяна так і залишилася зразком пристойності і добропорядності.
Донька Володаря є вродливою, можливо має безліч інших цнот, але…
«Подумаю про це згодом, – мовив сам собі молодий вершник, – а нині маю виконати те, що задумав…»
Задумав же Вогнедан таки дізнатися про оте видіння, котре відчутно зіпсувало йому якщо не життя, то, принаймні, батькове до нього, Вогнедана, ставлення.
«Хто попереджений, той є озброєним, – міркував юнак, – я мушу знати, чому… Якщо я достатньо дорослий, щоб служити у Чорногорі шереговим, то маю повне право знати, чого очікувати від власної долі.»
Ось і вузенькі вулички Жречеської дільниці… Невеличкі хатинки потопають у зелені. Срібляна живе на вулиці Дикої Ружі… Гарна назва…
Це так він Дану називає – Дика Ружа Чорногори… Дана… Тиха вода, що греблі рве… Вогнедан вже не мислить себе без її обіймів… Без її очей кольору стиглої вишні… Мати біля себе ще когось… Деякі вельможі вважають, що це – знакомита розвага… Збирають у жіночих покоях ніжні квіти дівочої вроди, та ще й мають подруг у місті. Йому це не потрібно… Але…
Чомусь Вогнедан певен, що, якби не оце видіння, батько дав би спокій його коханню. Дана, зрештою, хоч і є провінціялкою, але з княжою кров’ю в жилах. Нічим незгірша за панночок Лларан, або Ллєг, чиї родові прізвища також переінакшила місцева вимова.
Дівчина відчиняє Вогнедану хвіртку… Вродлива мов писанка дівчина з людей…
Відчиняє, а він же ще не встиг постукати…
Ще одна мовчазна панночка – дивна приймає коня у явно очікуваного гостя. І вказує рукою на доріжку, котра веде в глибину саду, повз будинок.
Срібляна сидить на лаві, вбрана за новою боговладською модою. Рік тому такого ще не носили – на провидиці лише огорнена довкола тіла особливим чином довга смуга шовкової тканини. Одне плече вона залишає вільним, відкриваючи кофтинку без рукавів в тон смузі шовку. Шовк, виріб данадільських майстрів, міниться переливами кольорів – синіх та блакитних.
– Прошу, мій принце, – говорить жінка, – я чекала на вас…
Старі мудрі очі на юному обличчі жриці… Скільки ж вам років, пані Срібляно…
– На подібні питання я не відповідаю, – всміхається жінка, хоча Вогнедан ще й рота не відкрив, – присаджуйтесь, ваша вельможність.
Вогнедан сідає на лаву поруч з нею, перед цим вклонившись якнайчемніше.
– Власне кажучи, – говорить Срібляна співуче, – я мало чим можу вас потішити, а чи згірчити… Видіння… Багато хто наважується… Багато хто наважується даремне… Волхв Благовіст, мій навчитель, створив цілу книгу про природу видінь, але і досі їхню природу не визначено належним чином. Я можу прочитати те, що мовила тоді у забутті перед вашими шановними батьками, але це мало чим вам допоможе.
– А хто записує ваші слова? – спитав Вогнедан раптово.
– Мої помічниці, – відповіла Срібляна, – вони дають обітницю мовчанки… За це можете не хвилюватися…
Жінка простягнула Вогнеданові сувійчика, якого весь цей час тримала у руці.
– Так просто? – спитав юнак недовірливо, – я був упевненим, що це є таємницею…
– Коли настає слушна година, – відповіла провидиця, – таємниця перестає бути таємницею. Якщо ви прийшли за нею, то є достатньо дорослим, щоб…
Вогнедан розгорнув сувійчика. Там було всього кілька рядків, списаних дрібним дівочим письмом.
«Дитинство, сповнене ніжності, юність, сповнена любові…Улюбленець батька, гордість свого краю… Твій дух творитиме вірші і музику во славу краси і світла…Та все це стане причиною твоєї загибелі… Заздрість і злоба відкриють ворогу дорогу… Він стане попелом, твій яблуневий сад… Останній Повелителю вільного Ельберу, сила твого духу не врятує ні тебе, ні те, що ти любитимеш так пристрасно і оборонятимеш так безоглядно… Але вона, та сила, дасть змогу Богам викувати з тебе вогняного меча і повернути до явного світу у належний час…»
– Оце і все? – спитав юнак ледь розгублено. Він очікував більшого… Страшних слів про те, що він, Вогнедан Данадільський виявиться боягузом і зрадником… Що власними руками приведе Ельбер до погибелі… Що він буде повинним в якомусь злі, котре погубить шляхетний світ краси і спокою, – я думав, що… Але чому тоді батько…
– Мій навчитель Благовіст, – мовила Срібляна, – спробував укласти опис того, чому збуваються видіння. Він зробив висновок у кількох словах – майбутнє є таким, якими ми є…
– Як це зрозуміти? – мовив Вогнедан ледь чутно. В голові у нього крутилося : «Попелом… Яблуневий сад…». Минулого року, на Великдень… Коли він стояв у святковому колі…
Спалах… Перед очима, які він не заплющував, інше небо. Багряний присмерк затемнення… Тінь, чорна тінь затуляє світило… І відблиск цього присмерку на землі – як відблиск пожежі.
На багряному тлі – яблуні його саду… З них осипається цвіт. З них опадають не квіти – попіл.
«Ти маєш меча у руці, Вогнедане, – чує він власний голос, – ти мусиш спинити це зло…»
– Віщий Благовіст, – продовжувала тим часом Срібляна, – розібрав приклад, котрий став уже, так би мовити, загальновідомим. Історію певного князя Астеону, не пам’ятаю, як вони там правильно звуться, ті грабіжники…
– Коронат, – одрухово мовив Вогнедан, – князь астеонською мовою – коронат…
– Отже, коронат Астеону та його корабель… Віщий Благовіст писав, що означений чоловік мав певну свободу вибору. Тобто, він міг не послухати віщунки і продовжувати виходити у море на цьому кораблі… Міг звеліти спалити свого дракара, а попіл розвіяти по вітру… Міг ніколи не з’являтися на березі, де лежав і поволі руйнувався заклятий корабель. Але, зробити це коронат міг за однієї умови – перестати бути самим собою.
– Тобто? – спитав принц вже більш зацікавлено.
– Тобто, більшість астеонців-воїнів вірять своїм віщункам, хоча ті, на мій погляд, зловживають деякими видами грибів, аби виштовхнути себе в навський світ, щоб… Більшість астеонців-воїнів ставляться до своїх кораблів як до живих істот, недарма і звуться ті кораблики «дракони моря», або «звірі морів». І більшість астеонців-воїнів вважають за велику ганьбу загинути не у битві, а, скажімо, потонувши разом з кораблем. Щоб уникнути сповнення видіння, коронат мав перестати бути воїном і астеонцем.
– Дійсно, – сказав Вогнедан, – Він повірив віщунці, бо віщим жонам вірили його діди і прадіди… Він побоявся утонути разом з кораблем, тому, що хотів загинути з мечем у руці… І він прийшов подивитись на помираючий корабель, як приходять до смертного ложа старого друга… Бо він був астеонським коронатом, безстрашним розбійником Північного моря… Якби він був інакшим, то недовго б протримався на княжому столі Астеону…
– Я бачу, – мовила Срібляна з усміхом, – що ви, мій принце, зрозуміли, що долю, на відміну від судьби, котру ми заслужили в минулих життях, змінити можна, але для цього потрібно змінити себе…
– У мене теж було видіння, – сказав принц, – позаминулого Великодня… Я бачив яблуні у вогні… І чорне сонце у небі… Я мав спинити це зло з мечем у руці… Але для цього мені не потрібно змінювати власну душу…
– О, – сказала Срібляна, – глибини вашого духу… Шкода, що ви є єдиним сином Повелителя… З вас міг би вийти ясновидець… Тепер ви знаєте відповіді на ваші питання?
– О, так, – прошепотів Вогнедан, – я нарешті зрозумів, чому батько позбавив мене любові… Справжній Вогняний Ящір, він рушив проти долі пробоєм. Він змінив себе, і намагається змінити мене… «Метелик на долоні»… Дана натякала, а я не міг зрозуміти… Мій батько в юності міг кохати і робити дурниці задля коханої, котра теж була дівчиною-воїном, та ще до того ж – людської крові… Він не є демоном криги і льоду…
– То дуже сумна історія, – сказала Срібляна лагідно, – кохана юного Святослава була закохана у іншого вельможу… Вона загинула, а той вельможа…
– А той вельможа – князь Влад Пард, – сказав принц в якомусь раптовому прозрінні, – ось чому Три Дракони нині майже не бувають разом… Причина тому – не лише каліцтво князя Чорногори, але й оте давнє суперництво… Вірша про метелика дівчина, в яку батько був закоханим, присвятила князю Владу…
– Вам не потрібно бути ясновидцем, – мовила жінка з легким усміхом, – я не відкриваю чужих таємниць, бо ви самі стоїте на їхньому порозі… Я попереджала Його Ясновельможність, що він нічого не доможеться, ламаючи вам життя і душу… В пророцтві сказано, що ви є улюбленцем батька – Святослав почав ставитися до вас якнайсуворіше… Ви є поетом та музикою рідкісного дару, Повелитель вважав за потрібне цього не помічати, а то і не давати вам домагатися належного визнання. Ви покохали – правитель вирішив одружити вас за власним вибором, і сповнити вашу юність почуттям обов’язку… Те, що робив Повелитель, є неприпустимим, але його провина…
– Хотів зберегти мене, – прошепотів Вогнедан, – хотів зберегти Ельбер… А я сказав, що ненавиджу його… Я це йому сказав…
– Він пішов і на це, – зітхнула Срібляна, – він знав, що ви успадкували його незламну волю, незважаючи на ніжність і витонченість, котрі дісталися вам від матері…
– Її насправді… убило ваше видіння? – різко спитав Вогнедан.
– Дитя моє, – сказала віщунка, – в хвилини самозаглиблення я не чую власного голосу… Повелитель не повинен був брати з собою таку ніжну квітку, якою була пані Конвалія… Це дійсно було для неї занадто великим потрясінням. Але вразило її не стільки віщування, скільки подальше ставлення Повелителя до певного синьоокого ельфеняти…
– Хотів зберегти Ельбер, – повторив Вогнедан, – погубив жону… Трохи не погубив мене… О, якби ж це допомогло… Я маю змінитися, аби видіння не збулося, але як? Підкажіть, якщо можете…
– Дитя, – мовила Срібляна, – хіба ж я відаю – як… Та й чи зможете ви змінитися? Найчастіше, жива істота, як отой астеонський коронат, все таки залишається вірною своїй натурі… А якщо намагається змінитись… Скажімо, коли Ішторнійська Імперія готувалася поглинути Гаррас, його правитель прийняв мейдизм разом зі своїми вельможами. Він сподівався, що тоді у Ішторну не буде приводу напасти. Він насильно ввів у мейдистський закон простолюд, частина якого втекла за Чорні гори і змішалася зі вже зміненими сонцеславами. Сумніваюся, щоб цей нещасний вельможа щиро увірував в дива святого з Лугерби. Він хотів врятувати Гаррас… І вважав, що може задля цього пожертвувати свободою духу… Власною і своїх підданців…
– О, не знаю, – пробурмотів Вогнедан, – я напевне не був би в змозі… Тим більше – вони все одно напали, а отже… Наскільки я пам’ятаю з прочитаного, бідолаху задушили у в’язниці… Краще б він загинув язичником і з мечем у руках…
– Ви не зможете змінитись, – мовила Срібляна аж з якимось жалем, – бо тоді то вже будете не ви… Дитя, не думайте про це… Залишайтесь собою… Не беріть прикладу з Повелителя, його боротьба з долею трохи не закінчилася повною поразкою… Смерть Конвалії, ваша зненависть… Пощадіть його – він бореться один, як самітній воїн в чистім полі, не повіряючи своїх думок навіть Вартиславу, котрий єдиний має якийсь вплив на Його Ясновельможність.
– Я подумаю над цим, – сказав юнак, – але я мушу поговорити з князем Ведангським… Зрештою, я заслужив на те, щоби мене не тримали у невідомості: ламали мені душу як зрілому мужу, тож нехай нині і ставляться як до дорослого. В Чорногорі я бачив лише фортецю, нині я хочу бачити світ довкола Ельберу. Можливо де-то там і причаїлося зло… і для того, щоб його здолати, мені не потрібно буде зрікатися власної душі.
Він віддав сувійчика Срібляні, встав і поштиво вклонився. Помічниці провидиці вже вивели Воронка за ворота, наче знали, що розмову закінчено.
Струс був доволі сильним. Вогнедан поволі їхав містом, котре вже прокинулося і жило повнокровним життям. Звернув до міщанської дільниці, сповненої крамничок, хоча не збирався нічого купувати…
Чому він не пішов до Срібляни рік тому? Втім, тепер уже юнак сумнівався, чи отримав би він рік тому таку відповідь… Рік тому… Рік тому він дійсно був дитям, найбільше заклопотаним тим, що батько заборонив йому приймати участь у Змаганнях Великої Ночі, що відбулися в ніч його, Вогнедана, сімнадцятиліття…
Біля однієї з крамничок юнак зупинився, бо його погляд привабила струнка постать доньки торговця у вбранні, схожому на вбрання Срібляни. Дівчина, видимо, навмисне показувала усі принади новомодної одежі, і Вогнедан придбав у її батька подібну, кольору темно червоного вина, та наказав відіслати покупку княгині Данадільській. А сам вирушив до шляхетської дільниці, у дім Драконів.
Там його зустрів Воїслав, ще заспаний, але веселий.
– Нарешті, – мовив, – його вельможність зволили відвідати друга… Важко бути жонатим, еге ж?
– Нелегко, – відповів принц з майже колишнім усміхом. Приблизно так він завжди усміхався, коли пропонував Воїславу зробити щось несподіване… Наприклад – спробувати виманити з лігва розбійника Рибку милуючись Місяцем біля озера Сіллур, – пан Вартислав вдома?
– Поки що, – відповів Веданг, – він збирається до палацу. Але чи не все одно?
– Не все, – мовив Вогнедан, – я хочу переговорити з Охоронцем Клейнодів. Від цього, можливо, залежить… Неважливо…
– О, – тільки й вимовив Воїслав, – батько у кабінеті… Сам. З Ведангу приїхала пані Ясна, але вона ще у спочивальні. Хвала Богам – вона є моєю спільницею у справі з Горданою. Батько вчора спробував був обурюватися, але я натякнув йому на те, що у нього навіть не подруга, жона з поселянок. А моя пані Дзвінка як не як родогорська міщанка. Ну, та менше з тим. Я почекаю на тебе . Йди…
Князь Вартислав дійсно був в своїх покоях, куди й провів Вогнедана його паж – такий же з вигляду солідний кругловухий юний ведангець, як і Войко Тополина, тільки що на кілька літ старший. Чорний Дракон поглянув на свого гостя ледь здивовано.
– Кого не очікував – так це вас, – мовив, – молода дружина…
– Я одружений вже півроку, – всміхнувся Вогнедан, – жона мені не набридла, о ні…але встаю я завжди рано. Я у справі, пане Вартиславе…
– Слухаю вас уважно, – мовив Веданг-старший.
– Пане Вартиславе, – сказав Вогнедан, – сьогодні я був у провидиці і на власні очі бачив запис її слів, які згубили мою матір, і трохи не згубили мене. Я маю право знати більше ніж досі – хоч би тому, що на засланні втрачається… ясність погляду. Бачиш лише фортецю, в якій служиш, і власні біди. Я бажаю, аби ви оповіли мені, що коїться на північному кордоні. Це не порожня цікавість – Повелитель прагне влаштувати мій другий шлюб саме з зелемінською князівною, і тим самим…
– Дійсно, у вас змінилися зацікавлення, – мовив Вартислав з легеньким усміхом, – не знаю, як моєму опришку, а вам заслання явно пішло на користь – ви навчилися мислити розважливо. На північному кордоні нині спокійно, але цей спокій… В Моозі йде війна… Якщо його задавлять, то Страгія теж довго не протримається, і ми матимемо спільний кордон з досить величеньким варварським збіговиськом, яке нині звуть Північною Імперією.
– Ми не пропонували їм союз? – спитав Вогнедан зацікавлено, – я маю на увазі моозців…
– Пропонували, – поморщився Вартислав, – Але моозці нині мейдисти. Вони відмовилися від нашої допомоги, і нині програють війну… З північних лісів вибралася зараз досить цікава тваринка доволі хижої натури. Втім, нічого особливо нового тут нема – Моанія захопила землі своїх сусідів уже доволі давно. Якби Мооз був нашим союзником, як у старі добрі часи, ми б уже давно спробували на міцність зброю отих лісовиків… На жаль… Повчання Святого Старця не велять ходити на зібрання поганські, а теперішній правитель Моозу є дуже побожним…
– А Страгія? – спитав Вогнедан, – вони – то ще не змінили віру…
– О, Страгія, – засміявся Вартислав, але сміх той прозвучав невесело, – десяток укріплених градів, і кедазькі села довкола. Страгійській знаті доведеться розплачуватися за розкіш бути рабовласниками…
– Мені незрозуміло лишень, – зітхнув принц, – чому Імперія… Зазвичай, народи Крила Змія дуже неохоче сприймали чужинецькі назви, а тим більше – способи правління…
– Мейдизм, – коротко сказав Вартислав, – мейдизм, одним з головних повчань якого є освячення влади Єдиним Богом через його посланників, або жерців. Рано чи пізно, на Півночі мала знайтися голова, котрій закортіло приміряти освячений Господом вінець. І тут уже – хто вхопить його першим… Якщо чесно – я волів би, аби ядром нової Імперії стали астеонці. Цей ворог нам знайомий віддавна, і тому… А моанці… Князь Володар, котрий об’їхав свого часу все Крило Змія, запевняє, що це нащадки отих злощасних хото, котрі були розбиті людьми та дивними під час Пришестя. Втікачі, мовляв, змішалися з місцевими племенами, і… Нічого доброго з тої суміші, ясна річ, не вийде…
– А якщо вони завоюють і Мооз, і Страгію? – мовив Вогнедан, – нас буде затиснено поміж ними та Ішторном…
– Отож бо й воно, – озвався Веданг-старший, – мої вивідачі нині намагаються відкрити очі на небезпеку астеонському коронату Гефіну. Але поштивий морський грабіжник нині зайнятий викорінюванням поганства у своїй країні. Не так давно він звелів викорчувати священне дерево Астеону в Сейвігурі. Дереву близько тисячі літ, і стільки ж воно служить місцем поклоніння. Повстання на захист дерева погубило з обох боків чудових воїнів і міцних простолюдинів, котрі могли б захищати свою країну від вторжників. Найбільше мені шкода бідолашного дуба – він є найшляхетнішою істотою у всьому збожеволілому від релігійних чвар Астеоні.
Вогнедан кілька хвилин обдумував почуте. Загроза… Загроза… Загроза висіла над Ельбером завжди… І від Ішторну, і від тих же астеонських піратів… І від Страгії з Моозом, які були досить неспокійними сусідами. Князь Вартислав не сказав нічого особливо страшного – так було завжди… Хіба немає на північному кордоні Предслави та Збраслава – замка з ключем, як називають ці фортеці зелемінці… Хіба не відрізаний Ельбер від Страгії непрохідними болотами? Хіба єдиний шлях з Моозу до Ельберу не лежить повз Предславу, яку не обминути?
– Я думаю, – сказав врешті юнак, – що деякі видіння просто закликають нас до пильності – і тільки. Але як це пояснити Повелителю?
– Я намагався…, – мовив Охоронець Клейнодів, – і я, і князь Чорногорський… Можливо, мій принце, вам варто самим переговорити з батьком… Ви стали набагато дорослішим за цей останній рік, і можливо…
– Напевне варто…, – сказав Вогнедан, – я вельми вдячний вам, любий пане Ведангу…
– Моє дитя, – мовив Вартислав, – ви завжди були мені за другого сина. Щоправда, спілкування з Воїславом не приносило вам нічого, окрім неприємностей.
– О, ні…, – засміявся юнак, – швидше це я його псував, заохочуючи до ріжних витівок.
– Я завдячую вам його життя, – вимовив Веданг-старший ледь тремким голосом, – немає меж моєї вдячності…
– Як і меж моєї любові до роду Драконів, – сказав Вогнедан розчулено, – Воїслав є моїм родичем по крові, але я бачу в ньому брата, якого ніколи не мав…
– На честь Літнього Сонцестояння, – сказав Вартислав, – Повелитель дає звичаєвий бал… Спробуйте поговорити з Його Ясновельможністю саме тоді. Він любить це свято, і трохи послаблює в ці дні панцир свого духу. Візьміть з собою пані княгиню, вона має деякий вплив…
– На що хворий Повелитель? – раптом спитав Вогнедан впрост.
– Це не моя таємниця, – озвався Вартислав опісля хвилинної мовчанки, – спитайте у нього самого. І будьте з ним лагідніші – його тримає в явному світі лише сила духу і трави цілителів.
З кабінету Охоронця Клейнодів Вогнедан вийшов у зовсім погідному настрої. Його більше лякала невідомість, а небезпека, котра придбала реальних обрисів нової війни, здавалася не такою вже й страшною. Слова провидиці він завчив напам’ять, але вирішив навіть не намагатися з’ясовувати їхній зміст. Аби не вподобитися астеонському князю, котрий намагався втекти від долі, але все одно потрапив під її удар.
Лише під’їхавши до палацових конюшень, Вогнедан згадав, що так і не спитав пана Вартислава, чи з’ясував він щось про двох лучників-мейдистів з Помаранчевої долини. Воїслав мав написати батькові про те, що авторами напису на знарядді вбивства не могли бути ні ішторнійці, ні їхні найманці… А отже… Після того, що принц почув від Охоронця Клейнодів, він не здивувався б, дізнавшися, що нова Імперія вже простягла до Ельберу свою зажерливу лапу. А нова війна з Ішторном, або, хоча б якась прикордонна сутичка була б нині тільки на руку північанам – двоє б’ються, третій вичікує.
Однак, для того, щоб вислідити двох вельмож-засланців, північани мусили мати в Ельбері своїх людей… Двоє вбитих мали зовнішність південців, а отже… Мейдисти-зрадники зелемінського походження, судячи з цитати на стрілі… І якісь їхні приятелі у Боговладі, котрі і послали вбивць по сліду Принца Зі Столиці.
Дана зустріла коханого вже у новому вбранні. Та перш, ніж іти з нею відвідати пані Воїдану, Вогнедан присів до столика, виклав листовно свої роздуми, згорнув написане у сувійчик і доручив Світлянові відвезти листа до дому Драконів.
З відвідин молодята повернулися щасливими. Дана в новому вбранні перевершила всіх двірських панночок. Вогнедан радів її щастю, а коли зайшов до своїх покоїв переодягтися, то Світлян доручив йому згорнутого листка, запечатаного воском з вдавленим у нього відтиском гербу Ведангів.
«Дякую, – написано було в записці, – я знаю…Вартислав»
– Ще б пак, – всміхнувся сам до себе Вогнедан, – це обов’язок любого родича знати все…»
І з чистою совістю юнак подався до Даниної спочивальні.

***
Якщо життя Принца Яблуневого Саду поволі поверталося у звичне спокійне русло, то його вірний друг Воїслав трохи не накликав на свою голову нової біди.
Спершу нічого не віщувало ніякого лиха. Веданг бучно відсвяткував своє повернення до лав палацових гриднів, урядивши бенкет, на якому було урочисто розпито пляшечку росавського вина трьохсотлітньої витримки ( вино дивні зазвичай не пили а смакували трохи не по краплині) та з’їдено безліч фруктів, які очікували своєї години з минулої осені у просторому льосі боговладського Дому Драконів. Приступивши до служби, котра, опісля чорногорської фортеці, здавалася йому відпочинком, юнак не забув, однак, про неяку пані Гордану Дзвінку і відрядив за нею челядинців. До її приїзду вже було винайнято гарнесенький будиночок в міщанській дільниці, і цікаві сусідки нетерпляче очікували приїзду подруги красеня-вельможі, котрий особисто давав вказівки робітникам, що опоряджували це миле гніздечко.
Пані Гордана прибула на початку літа і вигідно влаштувалася у будиночку. Воїславу пощастило з метеликом: його чорногорська подруга хоча й була страшенно ревнивою, але потроху сховала свої кігтики, розуміючи, що їй доведеться миритися з однією, а то і кількома дружинами-дивними. Жінка знала про існування пані Ясни Грози і одразу ж зав’язала з нею листування, сподіваючись, що подібність долі… Добросерда пані Ясна під час перебування у Боговладі не тільки відповідала на листи, але й навідала Гордану, яку Третя княгиня називала на людський лад невісткою, в її прихистку.
Отже, Гордана була задоволеною, а це означало, що Воїслав відчував себе повноправним покровителем ніжної істоти, відданої на його ласку. Залишалося тільки повідомити батька, котрий знав багато державних таємниць, але про те, що коїться в посімействі Драконів, завжди дізнавався останнім.
Від Вартислава син отримав доволі сильного прочухана. Князь Ведангу вважав, що його одинак є занадто юним для того, аби заводити утриманок. Про Воїславові походеньки і так до його заслання легенди ходили. Певні пані, чиї імена залишилися у таємниці, нині лише зітхали, обговорюючи чорногорське захоплення юного княжича. Батько ж його вважав, що добрі люди і дивні спершу одружуються, а тоді вже…
Вартислав непокоївся недаремне – серед ельберійських вельмож було у звичаї мати чистокровного спадкоємця. Старший син мав бути від дивної – цього правила знать дотримувалася неухильно. Винятки з правила бували дуже зрідка, а таке порушення звичаєвості, як княжич Лемпарт Зелемінський траплялося і взагалі раз у кілька сотень років.
Обидві раси Ельберу, при усій своїй приязні та повазі одна до одної, змішувалися дуже повільно. Причин було декілька, серед них трохи не найголовнішою вважалося те, що люди старіли швидше, ніж дивні. На те, як знатний ельф шанобливо вів під руку свою посивілу жону, дивилися з повагою, але для самої жінки подібні переживання були дуже важкими і часто навіть вкорочували їй віку. Для чоловіка ж з людей завоювати кохання дивної було дуже непросто, і то навіть не через відсутність якоїсь особливої витонченості, чи коротку молодість. Більшість дивних, і чоловіків і жінок, мали потужну пам’ять, котра якраз і дозволяла їм вести насичені віршами й цитатами бесіди. Спілкуватися з вельможами на рівних могли лише винятки серед кругловухих, на зразок знайомого Воїславу судді з Дубна, або тієї ж Роси Летич. Однак, дрібна шляхта мішаного походження вже складала досить великий прошарок ельберійського суспільства і теж почала родичатися поміж собою, створюючи роди, котрі оберталися, наче довкола сонечка, біля певного вельможі-покровителя.
Словом, поміж жерців і мудреців Боговлади уже ходила приповідка, що в Ельбері вже є не дві, а три раси. Ці три гілки ельберійців мирно вживалися поміж собою, при чому родини змішаної крові не цуралися торгівлі та селянської роботи.
Проповіді жерців у храмах, присвячених ріжним божествам, часто зводилися до одного висновку – кожній особі затишніше на тому місці, яке їй визначили Боги. Можна перекувати меча на орало і навпаки, але краще все ж таки використовувати речі за призначенням: мечем захищати країну, а ралом орати землю. Якщо ж рало вважає, що меч з нього вийде кращий, що ж… Нехай спробує… Тільки при тому хай не щулиться від холодних вітрів, котрі дмуть на вершинах духу.
Визначитися з вибором власної долі допомагали все ті ж жерці та провидці. До їхніх порад дослухалися – кругловухі за давнім звичаєм, що виник ще до Пришестя, дивні ж довіряли відчуттям своїх волхвів, незалежно від їхнього походження.
І люди, і дрібна шляхта, однак, щиро бажали зберегти недоторканою свою чистокровну знать, схожу на тих «дітей зорі Сіллон», котрі зійшли колись на землю Ельберу. А щоб не було клопотів з успадкуванням титулів і майна, й з’явилося правило, означене вище.
Воїслав, власне кажучи, зовсім не збирався одружуватися. Його цілком влаштовувало життя вельможного дженджика, котрий навідує теплими боговладськими вечорами то коханку, то подругу і розкошує любощами, як дозволеними, так і не зовсім. Та князь Вартислав був невблаганним і навіть загрозив синові новим вигнанням.
Тож Воїслав почав перебирати у пам’яті знайомих дівчат-дивних, особливу увагу звертаючи на тихість норову та потульність характеру, і зупинився нарешті на добрій своїй приятельці, панні Вишеньці Ставській.
Панна Вишенька, з дитячих літ закохана у свого давнього приятеля, ясна річ не змогла б йому відмовити. Не був проти і пан Брячислав, улюблений брат дівчини, і добрий друг Веданга.
Тим більше, що опісля смерти Чеслава Ставського, батька Брячислава та Вишеньки, котрий був свого часу суддею міста Волинця, що у Данаділі, і загинув від руки злочинців, пан Брячислав вважався головою роду.
Однак, вся Боговлада знала, що пан Ставський дійсно лише вважається охоронцем родового герба. Головою родини була його мати, котра походила з ще однієї гілки, котра свого часу відокремилася від роду Вишневських, а саме – з Вишневецьких.
Пані Власта Ставська, однак, так не вважала. На її думку саме Вишневські відокремилися від Вишневецьких, і мусять мати статус дрібної шляхти. Судовий позов на свою рідню, котра, нібито, уймала їй чести, пишучись титульною родиною, пані Власта подала ще років десять тому. І з того часу трохи не постійно перебувала у суді.
Змінювалися боговладські судді, та пані Ставська була незмінною відвідувачкою цього закладу. Вона судилася не лише з Вишневськими, але й з Вишенськими за статус прізвища і законність герба, з численними сусідами – за якісь справжні та вигадані кривди, а з чоловіковою ріднею – за призначення не її, а сина головою роду.
Окрім пристрасті до судочинства, у пані Власти було ще одне дивацтво, котре завдавало безліч клопоту її дітям. Вдова судді потиху, але затято ненавиділа людський рід.
Ззовні пані Власта ніяк цього не виявляла. Власне, дивні тому і вважалися холоднокровними особами, без пристрастей і душевного вогню, що ці самі пристрасті порушували встановлені ними самими правила пристойності. Та мало хто з добрих людей, котрі щиро заздрили стриманим шляхтичам, здогадувався, яке бурхливе полум’я носять у грудях завжди ввічливі й усміхнені дивні.
Пані Власта ніколи ні словом, ні дією не скривдила жодної людини. Її порушення правил пристойності помічали лише знайомі та родичі. В пишному домі Ставських у Боговладі, домі, звідки колись Повелитель Святослав зволив особисто відвезти до палацу сестру небіжчика Чеслава, юну Конвалію, не було жодного кругловухого челядинця. Пані Власта намагалася брати на службу небагатих шляхтянок і шляхтичів з провінції. Однак, і гостровуха челядь недовго затримувалася в будинку, де стіни, на знак жалоби, вже котрий рік були завішені білим полотном.
Чутки про те, що пані Власта є божевільною, і те, що вона втратила глузд через вуха, потиху розповзалися поміж боговладськими вельможами. Причину називали одну – суддя Чеслав загинув, коли на селище його округу напала знахабніла вкрай банда розбишак.
Волинець знаходився у досить глухому місці, котре і називалося відповідно – Долина Мертвих. Колись, ще до Пришестя тут сталася велика битва поміж двома племенами сонцеславів. Родичі знищували одне одного з такою затятістю, що дно річки Волинки, котра поширшала за сотні літ, і досі було встелене кістками, а місцева дітлашня поколіннями добувала з дна ріки гостряки стріл та іржаві мечі.
Місце для давньої битви було обране не випадково – Волинець стояв на колишньому потрійному кордоні. Тут змикалися землі Данаділу, Ведангу та Зелеміню в ті часи, коли Данаділ звався просто Ділом, а Веданг – Яружаном. Волинецька Долина Мертвих плавно переходила в ліси Зелеміню, які і досі вважалися малообжитими.
От саме цими лісами і пробралися до Данаділу розбишаки, розраховуючи, що нелякані ще данадільці віддадуть свої збереження без особливого опору. Розбійники були звичайною зелемінською ватагою: кілька десятків доволі небезпечних осіб – ельберійців «несповна розуму» та страгійських і моозьких волоцюг, колишніх охоронців купецьких валок, котрим захотілося розбагатіти трохи швидше, аніж чесною торгівлею.
І тут трапилося те, що волхви зазвичай називали «ударом судьби»… Несподіванка… Раптовість… Випадок… В селищі Оршава, куди найперше завітали грабіжники, суддя Чеслав розбирав якусь чергову суперечку поштивих селян про земельне розмежування.
Бій був коротким, але запеклим. Виїхавши на цивільну справу, суддя взяв з собою лише двох воїнів. Дуже допомогли пану Чеславу добрі люди з Оршави, котрі одразу ж забули про всілякі суперечки за межу і пішли на бандитів, похапавши у дворах коси та вила. Загиблих серед оршавців було багато: спершу селяни, ніде правди діти, трохи розгубилися. Та й то, не щодня ж до мирного люду навідуються озброєні пройдисвіти.
Суддя Чеслав та його двоє дивних полягли смертю, гідною шляхтичів. Їхній шалений опір розбишакам дав можливість добрим людям трохи оговтатись. Вартівникам, котрі приїхали з Волинця, не було кого заарештовувати: оршавці вважали, що вбивцям і злодіям нічого дурно їсти громадський хліб.
Тіло звитяжного пана Ставського доправили до його маєтку «Ставки», неподалік Боговлади і там склали для нього погребальну краду. Вдову до закритої труни не допустили, і не тільки через те, що тіла вже торкнувся розклад. Загиблого дивного розбійники понівечили до невпізнання. Власне їх і погубило оте знущання над мертвими вже шляхтичами – захопилися і трохи відволіклися…
Пані Власта перенесла втрату коханого з гідністю, вартої поваги. Однак, опісля того вона і почала порушувати правила пристойності. Спершу невтішна вдова звільнила всю кругловуху челядь боговладського дому Ставських, тоді відмовилася приймати у себе подружжя далеких родичів Вишенських, бо голова роду мав бабусю з людей, заборонила сину Брячиславу приводити на обід Стража Вишенського та Віродана Ружицького, а також і Огнеслава Рамінського, бо той мав брата, який народився від другої дружини Огнеславового батька, а та поштива пані якраз і походила з людського роду Ладків.
Нові челядинці, особи з дивною кров’ю в жилах, дуже швидко помітили, що пані Власта поводиться так, наче ними гидує. Нічого особливого ніби не траплялося, але управительці дому Ставських, збіднілій чистокровній пані з Вишневецьких і далекій родичці пані Власти, все важче і важче було підшукувати прислугу. В будинку поволі закривалися кімнати, а згодом пані Власта наказала забити вхід на другий поверх. Того року, коли Вогнедан з Воїславом повернулися із заслання, пані Власта жила уже вдвох з управителькою, сама готувала собі скромний поживок і перешивала сукні. Зате в будинку не смерділо, за її словами, «отими огидними особами, які…».
Пан Брячислав, поручник Данадільської ровти палацових гриднів, вже давно переселився до вартівні, де й перебував трохи не постійно. Вишенька Ставська служила в якості придворної дами пані Воїдані, і вдома теж бувала нечасто. Звісна річ, вони обидва намагалися допомогти матері, зверталися до цілителів, ходили до Храму Сонця. Та пані Власта, за словами одного з волхвів, не хотіла лікуватися сама.
– Їй так легше, – мовив цілитель, – бо є кого винуватити. У сліпої долі немає вух…
Якщо юний Брячислав намагався якось вплинути на матір, то Вишенька тільки сумовито зітхала. Навіть на палацову службу дружина правителя взяла її з превеликим зусиллям – пані Власта не хотіла відпускати доньки. Пані Ставській здавалося, що весь Палац Повелителів просмердівся кругловухими.
Не раз і не два, дивлячись на малювання з дивного воїна в блакитному кунтуші данадільського урядовця, Вишенька благала батька подати мамі з предківського гаю якийсь знак, котрий би впевнив її в тому, що в його загибелі не винні добрі люди Ельберу. Щороку до Брячислава приїздили врятовані його батьком оршавці зі скромними дарами – сувоями тонкого полотна, плетеними козубами ягід. І щороку все важче було відповідати на здивовані питання цих поштивих селян, чому їх не хоче прийняти вдова судді, як – то належить за звичаєм.
Самій же Вишеньці і зовсім приходилося скрутно. Мати заповзялася знайти їй нареченого без краплини людської крові. Вогнедан, лагідний Принц Яблуневого Саду, і той був записаний пані Властою у довгий список осіб, з якими її донька не мала права зустрічатися. Адже рід Повелителів… Походить від Дани Вогняної Ящірки, авжеж… Не від Дани, а від кругловухого Властимила, котрий жер м’ясо і витирав жирні руки об власні штани…
Та Вогнедана Вишенька любила лише як брата. Братик у перших щиро співчував ніжній сестричці, але помогти нічим не міг. Хіба що був у змозі натякнути певному хорунжому ведангських палацових гриднів, що одна мила панна… Лише словечком натякнути. Щоб той знав…
На змагання Великої Ночі пані Власта їхати доньці заборонила. Вишенька, котра на Великодніх змаганнях мала почесне восьме місце, поміж якоюсь панною Лелег з Чорногори та князівною Драган з Зелеміню, зовсім впала духом. Вогнедан був на засланні, в спорожнілому садочку замовкла його флейта… Брат же Брячислав настійливо радив їхати навіть всупереч материній волі.
– Ти маєш розуміти, сестро, – говорив він, – і то без усяких недомовок. Наша бідна матуся від горя… Одним словом, вона поводить себе так, як не личить поштивій дивній. Я обожнював батька, знаю, що й тобі досі пече наша втрата, але перекладати відповідальність за його смерть на вуха… Присягаю, що мені донині байдуже, якого походження було оте паскудство з зелемінського прикордоння, яке не зупинилося перед тим, щоб спотворити обличчя мертвих воїнів. Якщо поганці робили таке з мертвими, то можна лише уявити, як би вони поглумилися над оршавцями, коли б застали їх зненацька. Батько загинув, рятуючи ельберійців, яко і личить шляхтичу. Ми маємо оберігати хвору неньку, авжеж, але я, як голова роду, не дозволю, щоб тобі було зламано життя. Я беру відпустку, і буду тебе супроводжувати.
Вишенька послухала брата, і не пошкодувала. Певний хорунжий-засланець разом з милим її серцю братиком Вогнеданом теж приймали участь у змаганнях, і поруч з ними, та колишніми приятелями – веселими шляхтичами зі стольного граду, дівчина аж навіть трохи віджила і почала усміхатися.
Але опісля повернення додому все пішло по-старому… Палацова служба, ласкава пані Воїдана, котра намагалася замінити дівчині матір, а в ті вечори, які Вишенька змушена була проводити вдома – безкінечне гаптування під ненависне материне шипіння про занечищену кров данадільської знаті і смутні зітхання пані управительки.
Її хорунжого давно вже було пробачено, і палацові чутки говорили про те, що юний Дракон привіз з Чорногори подругу, котру навідує доволі часто. Братик Вогнедан одружився з тою самою панною Лелег, котра мала сьоме місце у великодньому списку, і виборола третю винагороду у Змаганнях Великої Ночі. Палацові чутки говорили про те, що Повелитель, нібито, полагіднішав до сина, якого тримав у великій суворості, і що чорногорська войовниця зіграла в цьому не останню ролю. Вишенька, котра познайомилася з дружиною принца ще на Сіллоні, одразу ж навідала княгиню Данадільську і віддала їй шанобливий уклін, змахнувши рукавами своєї двірської сукні. Дана радісно усміхнулася при вигляді знайомого сумовитого личка, і від того дня називала панну Ставську сестричкою і подруженькою.
Перед самим Сонцестоянням і грянув грім…

***
Звичаєві боговладські бали, котрі давалися чотири рази на рік, були великою радістю для данадільської шляхти.
Звісна річ, правитель і на протязі року влаштовував бали та прийоми. Але бали річного кола – то було щось особливе. До них готувалися всю річну чверть, на них зав’язувалися знайомства і укладалися злюби… О, ці бали… Ці ніжні дівочі личка панянок, прибулих вперше з віддалених маєтків… Ці гридні в ріжноколірних одностроях, один вродливіший від іншого… Ці горді вельможі, котрих пізнавали, на яких заглядалися… Ці відвідини народних гулянь святкової ночі… Ці танці біля вогнищ у масках та під маною… Ці пошуки квітки вогнедиву на літнє Сонцестояння, котра, нібито, квітне щирим полум’ям… Ах, ця Княжа Ніч в очікуванні Палаючого Сонця, котре має замінити Яре Сонце Весняного Рівнодення.
Вишенька мріяла побувати на балі… Нехай навіть лише на балі, без отих відвідин народних гулянь… Бал мав відбутися в переддень свята, пишний бал з танцями до ранку, а наступного вечора опісля храмової відправи та очищення вогнем – всенародне гуляння на березі ріки Дани з вогнищами, пусканням з урвиська вогняних коліс, танців з мечами та зі смолоскипами, та іншими вогняними забавами.
Бо Княжої Ночі потрібно, аби все горіло… Таким був стародавній людський звичай, який перейняли і дивні. Вогняні дійства мали підтримати Ясне Сонечко, сила якого з цієї ночі мусила зменшуватися.
Та у юної дивної не було жодної сукні окрім тих, які їй подарувала пані Воїдана для двірської служби. Три сукні, одна з них улюблена – гаптована золотими метеликами по блакитному тлі… Однак, на бал потрібно щось новіше.
Звертатися до Брячислава дівчина соромилася. Але нині поруч з нею була Дана Данадільська. Відважна Дана, котра на всі негаразди відповідала одне – проб’ємося.
Сукню для Вишеньки двірська кравчиня шила у великій таємниці. Дана сама поговорила з Брячиславом, котрий і оплатив з великою радістю сестрине вбрання. Він мріяв, аби Вишенька вийшла заміж і покинула материн дім.
Та перед самим балом пані Власта раптом вирішила навідати доньку у її двірських покоях. Вона застала Вишеньку у розпалі передсвяткової метушні – кравчиня робила останні штрихи голкою, а дівчина, щаслива й розпашіла від радості стояла посеред кімнати у новій сукні, барвистій, наче крила метелика.
Вдова судді зачекала, доки кравчиня доробить останній стібок і віддалиться з уклоном, а тоді підійшла до заціпенілої доньки і різким рухом розідрала сукню від подолу до гаптованого поясу.
– На цьому балі, – пояснила лагідно, – повнісінько певних гидких осіб… Я не хочу, донечко, аби ти з ними спілкувалася. Я замовила ще кілька примірників «Гербовників» за минулі роки і таки віднайду там справді гідну родину, з якою варто породичатися.
Коли мати пішла, Вишенька сіла на підлогу і навіть не заплакала, а тихо схлипнула, наче придушене зайченя. В такому стані її і віднайшла Дана Данадільська.
– Проб’ємося! – сказала войовниця упевнено, – достатньо, мила сестричко, бути просто відважними…
– Забути хочу цей жорстокий світ, – зітхнула панна Вишенька, – а він весь час нагадує про себе…
До балу зосталося півгодини. За цей короткий час Дана припасувала на панну Ставську оту смугу шовку з кофтинкою, яку придбав для неї Вогнедан. У цьому вбранні показуватися на балі поки що не наважувалися навіть законодавиці мод.
– Ти будеш першою, сестричко, – повчала княгиня Данадільська, – тільки тримайся рівно. З твоєю летючою ходою… Ти просто незрівняна… Наступного дня всі панночки кинуться замовляти собі подібне.
Вишеньці було соромно й трохи незручно. Шовк м’якими хвилями обвивав її постать. Вона не рухалася, вона текла, наче річкова хвиля. Перед тим, як зайти до зали, вона згадала пораду Дани і випросталася.
Хорунжий ведангської варти стояв просто у неї на дорозі. Веселий і усміхнений пан Воїслав.
– О, Боги, – тільки й вимовив він, – мила панно Ставська… Я вас ледве пізнав – настільки ви змінилися. Ви маєте вигляд справжньої еллонки, бо говорять, що там, під зорею Сіллон, жони і діви вбиралися саме таким чином. Чи дозволить панна запросити її на перший танок… А також – на два наступні?
– Я дозволяю, – не прожебоніла, а вимовила Вишенька. Твердо і владно. І Дана Данадільська, котра стояла неподалік під руку з Принцом Яблуневого Саду, схвально кивнула головою, увінчаною високою зачіскою.
«Достатньо бути просто відважним», – майнуло в голові у юної панни Ставської, – цілком достатньо… Татко був відважним і віддав життя задля порятунку Оршави… Я теж буду відважною, і нікому не дозволю більше мене мучити. Я люблю маму, але… Татку Чеславе, я так хочу жити поруч з воїном, схожим на вас.»
Воїслав з обличчя нічим не нагадував Чеслава Ставського… Але він був воїном палацової варти… Вишенька була певна, що відвагою її Веданг перевищує навіть принца крові. До речі, віоли вже заграли «Сонячний танок». Повільний і витончений… І маленька рука Вишеньки лягає на руку Воїслава з несподіваною твердістю.
Дракон ніяк не міг втямити, що сталося зі знайомою йому з дитинства потихонею. Незвичне вбрання, котре викликало заздрісні погляди жіноцтва, твердість руки, впевненість рухів… Оскільки якраз останнього тижня князь Вартислав просто таки наказав сину підшукати наречену, загрозивши, що в разі непослуху одружить його сам і з ким захоче, Воїслав одразу ж почав кувати залізо, доки воно здавалося гарячим.
– Я рік пробув вдалині від Боговлади, мила панно, і багатьом приятелям повіряв свої гіркі думи. Вашому брату я надіслав листа, де прохав його:
«Якщо спитають мешканці столиці,
Як я живу,
Про смуток розкажи
Цих гір високих,
Хмарами сповитих!»
О, якби одна певна панна згадала мене добром…»
Але я не отримав від вас звістки, і побачив вас лише на Сіллоні, під час змагань.
– Самотній журавель у очереті, – відповіла Вишенька, намагаючись не вийти з танцювального ритму,
Ячить запізно,
Мріючи про те,
Що там, за хмарами,
Його почують голос…
Я не насмілилася тривожити вас ще одним співчуттям…
Воїслав обімлів. Рік тому ця ніжна квітка не насмілилася б навіть вустоньок розтулити в його присутньости… Втім він знає, чий це вплив… Раптова дружба з княгинею Данаділу… Що ж, тим краще… Можливо, Дана виховає з Вишеньки дівчину-воїна….
На одну думку про це Воїслав блиснув усміхом і з новим здивуванням побачив, як панна Ставська гордовито і трохи зухвало усміхається йому у відповідь.
«Ну ось, – подумав Дракон задоволено, – можу потішити татка… Панна є чистокровною, доброго роду… Журавель, що злітає в небо у гербі ( до речі – який тонкий натяк про це в її вірші), гасло «Дух не вмирає», теж не зле… Батько… Здається пан Ставський був на урядовій службі і загинув, виконуючи свої обов’язки… Років зо десять тому, татко Вартислав ще дуже шкодував за ним – то був його добрий приятель. Брат… Мій добрий приятель поручник Брячислав… Мати… З роду Вишневецьких… Не Вишневських, і не Вишенських… У гербі пелюстка вишні, а гасло «Нам доля невідома, як і їй…» Постійно з кимось судиться – принаймні так оповідав якось Брячислав. Ну то коханню не завада. Звичайно, недостойному Ведангу більше хотілося б мати біля себе таку панночку, як княгиня Данадільська… Але ця відважна соколиця вже сидить на рукавичці мого друга… Бідолашному ж Дракону весь час дістаються тільки ніжні метелики з барвистими крильцями.»
«Ніжний метелик» тим часом востаннє вклонився в такт музиці і посміхнувся так звабливо, що серце влюбливого Веданга одразу ж розтануло.
– Мила панно, – провуркотів він, – як-то говорилося у давнину…
«Ця літня ніч…
Недавно сутеніло –
А вже світає!
До якої з хмар
У гості завітає красень-місяць?»
Чи можу я сподіватися на силу Княжої Ночі, котра буяє в моїх почуттях….»
– Хотілося б
Бодай краєчком ока
У серце зазирнути до того,
Хто запевняє
В почуттях глибоких, – вимовила Вишенька, – хіба не забагато хмаринок для одного місяця?
– Але, принаймні, – шепотів Веданг, – прогулянка до берегу Дани… Княжої ночі удвох… Лише прогулянка…
«Якщо,
Мов нитка у твоїм намисті,
Нас не з’єднає зустріч,
Як мені
Кохання дивні перли не згубити?
Хіба не розчулиться хмаринка? Адже і місяць шукає собі пари, гідної його сяйва…»
– «Якби цей світ, – озвалася Вишенька, трохи ошелешена таким по-вояцькому швидким освідченням, –
був світом без обману
Якби раділа я
Його словам,
Довірившись солодкому дурману.”
Та деякі обставини заважають… Моя ненька…
– Я вкрию панночку маною, наче плащем, – мовив Веданг, – і подбаю про те, щоб вона не натрудила любі ніженьки. О, наступний танок… Панна теж обіцяла його мені…
Вишенька не знала, чим пояснити такий несподіваний спалах почуттів у свого хорунжого, котрий до того дивився на неї як на молодшу сестричку. Щоб не натрудила ніженьки… Вона згадала, як Воїслав ніс її на плечі берегом моря і трохи не зронила сльозу.
До ранку дівчина вже встигла погодитися не лише на прогулянку берегом Дани, але й на поїздку за місто опісля свята. Разом з князем Данадільським та його дружиною, ясна річ… Все буде пристойно… Мама… Ну, то що ж? Хіба не зрадіє пані Ставська, що її донька стане княгинею? Всі дівчата належного часу покидають матусь задля коханих. Брячислав, як голова роду, теж не суперечитиме – дівчата Ставські гідні того, щоб їхня кров вливалася в жили п’яти правлячих сімей… Веданги не є останніми в цьому світі, і хоча тітка Вишеньки вдостоїлася переступити високий поріг Палацу Повелителів, для її племінниці не уйме чести стати Першою Дружиною спадкоємця Ведангу.
– А ваше чорногорське захоплення? – стиха спитала Вишенька. Вони вже давно не танцювали, а блукали палацовим садом обіруч, вичікуючи сходу сонця.
– О, пані Гордана, – всміхнувся юнак, – вона є чудовою, але… Мила панна розуміє, що вельможа завжди ростить у своїм саду кілька квітів… Мій батько… Я люблю своїх названих неньок, а сестричок просто обожнюю. Вони, до речі, нині всі у Боговладі – мама Ружена, ненька Владислава та ненька Ясна. Разом з Зоредивою та Зоряницею. Я познайомлю вас з ними, панно…
– Я бачила княгиню Ведангську у моєї володарки, – мовила дівчина, – як і двох інших княгинь. Вони здалися мені дружною родиною…
– Веданги завжди уміли поєднати те, що інші поєднати не в змозі, – засміявся Воїслав, – коли ми одружимось, пані Гордана відвідає вас… Я певен, що ви поладнаєте…
– Ви так певні, що ми одружимось? – спитала Вишенька ледь здивовано, – ви навіть не спитали моєї згоди…
– А хіба ви не згодні? – ледь розгублено мовив Воїслав, – я вважав, що ніжні почуття… Але пропонувати панні високого роду скороминущий зв’язок… Цього мені не дозволяє ні честь ні совість.
Вишенька розчулилася. Звичаї дивних дозволяли потаємні зустрічі, і іноді минало досить багато часу, поки подружжя оселялося разом. Вельможі вважали, що очікування на закоханця, та розлука з ним на світанку не дає вигаснути почуттям. Зазвичай, батьки дівчини, до якої внадився юнак-дивний, знали і його, і його родовід та чесно робили вигляд, що не помічають таємного злюбу.
Дуже зрідка молодий вельможа одразу перевозив дівчину у батьківський дім, як-то зробив князь Данадільський. А панна Ставська добре знала, що потаємні зустрічі в її домівці неможливі. Хоча Веданги й належали до найвищої знаті, але у її матері було своє розуміння гідного походження. До того ж, Воїслав мав третю неньку з людей і сестричку Зоряницю, а саме за подібне пані Власта відмовилась приймати Огнеслава Рамінського. Ну, і оте чорногорське захоплення за чутками походило з верховинського людського роду. Вишенька навіть думати боялася про те, що станеться, коли пані Гордана за звичаєм прибуде віддавати їй шану, яко визнана подруга дружині. Тим більше, Воїслав може за прикладом батька надати верховинській красуні статус жони. Тоді пані Власта точно утне щось таке, що навіки осоромить вуха всього давнього і чемного роду Ставських.
– Я зроблю все за вашою волею, – вуркотів тим часом Дракон, – але на мій розсуд, найкраще вам буде поселитися в домі Драконів. У нас тиша і спокій, батька час від часу навідують жони, котрі постійно мешкають у Веданзі, але ви поладнаєте з моїми матерями, а тим більше – з сестрами. І Зоредива, і Зоряниця є такими втішними… Я чув від Брячислава, що судові позови розорили вашу неньку, і вона живе в бідності… І тому пропоную…
Вишенька знала, що брат саме так пояснює материні дивацтва. Горді Ставські вважали, що нехай їх краще окличуть злидарями, аніж оповідають про те, що пані Власта Ставська, в дівоцтві Вишневецька, збожеволіла настільки, що зневажає власний люд укупі і поодинці.
– Я згодна, – сказала панна Ставська, – пане хорунжий… Мій Воїславе…
Веданг тільки зараз помітив, що у панни Вишні неймовірно зелені очі. Наче у мавки… І у примарному світлі світанку вона дуже схожа на малювання зі своєї тітки Конвалії, що висить у покоях Повелителя. Носити на серці подібну квітку, гідну ложа правителів… Ні, йому, Воїславу, пощастило. І батько не буде докучати, і дружина – сама краса та витонченість, і подруга є такою, що не сором показати близьким друзям.
– «Не встиг намилуватись – час прощатись», – процитував він, – тож я заїду за вами додому, мила панно… Завтра ввечері…
– О, ні, – поспішно вимовила Вишенька, – не додому… Я перебуватиму на службі. Але пані Воїдана охоче відпустить мене на свято.
– Тим краще, – охоче погодився Воїслав, – отже – у палаці…
Протанцювавши ніч, Вишенька не лягла спочивати, а кинулася за порадою до новоявленої подруги. Княгиня Данадільська напевне підкаже, де роздобути звичаєвий одяг для княжої ночі. Таким одягом мала бути довга лляна сорочка, гаптована по пазусі, рукавам та поділу, а до неї – запаска, котра зав’язувалася на стані. Вдома у Вишеньки давно вже не водилося таких речей – пані Ставська вважала їх людським ганчір’ям.
Дана охоче взялася помагати милій її серцю панні здобувати своє щастя. На пораду були закликані Малинка з Суничкою, які і оповіли, де у Боговладі можна придбати подібне вбрання, якщо воно не було замовлене заздалегідь.
Вбрання Малинка принесла по обіді. Примірявши його, Вишенька щасливо посміхнулася до люстра. З його глибини на дівчину дивилася юна зеленоока русалонька з розпущеними косами, та плетеним оберегом довкола чола. Малинка за її спиною значуще моргала Суничці – панночка Ставська є закоханою давно, але нарешті…
Наряд довершили сандалики з плетеним верхом на дерев’яній підошві. Дана, котра також вбралася по святковому, задоволено дивилася на подругу. Вогнедан обіцяв показати чорногорській войовниці як-то гуляють у долинах Княжої Ночі. А Малинка з Суничкою, розчесавши обом паннам коси, побігли вбиратися самі, хихикаючи й перешіптуючись.
Коли стемніло – прибули двоє приятелів: Вогнедан, вбраний у вишиванку з данадільськими блакитно – золотими взорами-коловратами, і Воїслав, одягнений у сорочку з візерунками свого князівства – переплетеними червоно – чорними квадратами. Сірі вояцькі штани та гаптовані ткані пояси доповнювали картину.
– Пристойні данадільські хлопці, – всміхався Вогнедан до своєї княгині, – взагалі-то не дозволяють ріжним там ведангцям красти боговладських дівчат… Моя пані, може візьмемо панну Вишеньку до родини? Нехай цей дженджик з Гнізда Драконів спіймає облизня…
– Чому б і ні, – сміялася Дана, – панно Вишенько… Як щодо того, щоб стати мені сестрою?
– О, я б мала за велику радість, самими очима посміхалася панна Ставська, – але джиґун з Ведангу вкрав моє бідне серденько і не хоче віддати назад…
О, цей сон Княжої Ночі… Опісля відправи у Храмі Сонця, де дивні дякували Богам-охоронцям цієї землі за притулок і ласку, Воїслав посадовив Вишеньку в сідло перед собою, завбачливо накинувши їй на личко ману. Вогнедан з Даною вже десь щезли, і Вишенька зосталася відданою на ласку свого залицяльника.
Востаннє дівчина була на народних гуляннях ще за батькового життя. Тоді мама веселилася з ними, тоді просторий дім Ставських був відкритим для друзів і приятелів, тоді… Тоді татко сміявся, дивлячись, як маленька Вишенька намагається перестрибнути невеличке вогнище, розпалене для очищення вогнем дітлашні. А коли вона, глянувши, як неподалік парами стрибали дорослі, вхопила його за руку, пан Ставський засміявся і мовив:
– О, не зі мною… Виростеш – візьмеш милого за руку…
Тепер вона вже знала, що вогні Княжої ночі це серйозно, це заручини. Що опісля очищення вогнем вдвох, юнак має вдягти їй персня. Її хорунжий… Милий Воїслав… Він трохи непостійний, авжеж… Але добрий і ласкавий… І уважний, бо помітив її почуття… Тільки чому він так поспішає? А втім… Може воно й на краще. Вона вже втомилася вигадувати мамі все нові й нові причини того, чому вона залишається у палаці на ночівлю без потреби.
– Перелетимо? – питає юнак, показуючи на освячене жерцем вогнище неподалік, – нехай над нашим щастям горить вогонь Княжої ночі…
Поміж вогнищ під звуки сопілок та віол танцюють люди та дивні впереміжку. Хтось сміється, хтось гукає Воїслава на ім’я, хтось з цікавістю питає, хто є супутницею Веданга.
– Це ж не твоя квітка з полонини, ні? Хто ця панна, Воїславе?
– Суджена! – сміється Веданг, і серце Вишеньки умліває від радості і надії, – суджена, панове!
– О, покажи ж її личко… Це ти поклав ману на дівочу вроду?
– Я бачу, панове, як блищать крізь ману русалчині очі! З якої ріки піднялася до тебе, друже, діва потоку? Чи може ти причарував духа верби, що схилилася над водою?
– О, напевне, панна нам знайома, тому і ховає її від нас цей спокусник…
– Дайте здогадатися… З ким він танцював на минулому балі…
– О, то була діва в еллонському вбранні, вродлива мов писанка. Вона здалася мені знайомою, але…
Вишенька засміялася стиха… Виявляється, що вчора її не пізнав рідний брат. Це ж треба… Ох і дражнитиме ж вона Брячислава опісля. Діва в еллонському вбранні…
– Тобі, Брячиславе, особливо важко…, – відповідає Воїслав, – власне, ваше знайомство продовжиться згодом.
І вони біжать вдвох, біжать до вогнища, і Вишенька на бігу підхоплює поділ сорочки і несподівано легко перестрибує через вогонь.
А біля вогнища сидить стара зморшкувата бабця – відьма з людей. Звичай велить вислухати її повчання.
– Мій дух молодий, – вчить стара жінка, – а тіло, його одяг, вже зносилося. Та я не тіло – я дух. І ти не забувай, юначе, що душа твоєї судженої зостанеться юною до смертної години. Шануй в ній не лише оболонку, але й справжню сутність. І ти, юна діво, чиє личко вкриває тінь… Не відпускай від себе того, хто пройшов з тобою крізь полум’я Княжої ночі. Бо, якщо ви розійдетесь в ріжні боки – не відпустить вас вогняний ланцюг. Будете все життя сумувати одне за одним. Нехай же навіть смерть не розлучить вас, а зведе докупи в дубовім гаї…
– Дякуємо, відаюча, за науку, – в один голос відповідають заручені, і Веданг дістає з під сорочки два срібних перстеники, нанизані на ланцюжок.
– Дракон, – говорить відьма, роздивляючись персні, – рід Веданга Сіллура зостанеться у яві, а його кров не піде у землю. Вдягни персня дівчині, молодий Веданг…
Блищить вогонь на перстениках… У його світлі наче молодшає й лице відаючої. Тінь колишньої вроди проступає на ньому, бо щастя двох закоханих змушує жінку згадати минуле.
– Це несправедливо…, – виривається у Вишеньки, а стара сміється, зрозумівши.
– З роками, – мовить повчально, – меншає краси, зате дух навчається жити у гармонії зі світом. Ти напевне дивна, дівчино, тобі і легше і важче, бо тобі ніколи не доведеться відчути, як засинає дух у спокої. Будь щасливою!
– А мені трохи щастя…, – просить Веданг, але жінка раптово хита головою.
– Чорна рілля, – шепоче вона, – весь світ залитий кров’ю…
– Що, матінко? – питає юнак непорозуміло.
– Будь обережним, – мовить відаюча стиха, – зберігай спокій духу. Пам’ятай про наступне переродження і живи гідно…
– Я аж трохи злякалася, – шепоче Вишенька, коли вони вже відійшли далеко від місця своїх заручин, – вона така… загадкова.
– Говорять, – мовить Дракон, – що відаючі часто відчувають таке, чого не можуть виявити словами. Це милість Богів, бо якби ми усі знали своє майбутнє, то й жити було б нецікаво.
– О, тоді б я зовсім не страждала, – всміхається дівчина, – а очікувала цієї ночі в любові і мирі. Знаючи, що мій Воїслав вдягне мені персня в присутньости жриці.
– Коли мені сповістити твою матір? – питає Веданг, – адже я маю перевезти тебе…
– О, – шепоче Вишенька, – це доволі складно… Можливо, нам краще поки що зустрічатися у палаці… Я мушу підготувати неньку – вона ставиться до мого заміжжя занадто поважно, і хотіла б сама обрати мені нареченого. Якщо я скажу їй, що вже маю судженого…
– Гаразд, – погоджується Дракон, – отже, у палаці…. Я тим часом попереджу батька. Він зрадіє….А Гордана навідає тебе уже в домі Драконів. Хто з нас скаже Брячиславу?
– Напевне я, – мовила дівчина, усміхнувшись, – милий братик не пізнав мене у бальному вбранні… Мої заручини будуть для нього несподіванкою, адже ніхто не знав… Тільки Вогнедан, якому я довіряю безмірно…
– Може він тобі подобався? – трохи ревниво спитав Дракон, – наш Принц Яблуневого Саду?
– Я слухала голос його флейти, і уявляла собі твоє лице, – сказала Вишенька лагідно, – о, ми уже говоримо одне одному «ти»… Так швидко…
– Наша приязнь відзначена була в минулих життях, – сказав Воїслав урочисто, – і нині ми зустрілися знову. Сподіваюся, що і в наступних…
Їх оточив гурт дівчат на чолі з Даною, котра поважно виступала поміж юнок, яко одружена жона, і всі ці русалоньки у гаптованих сорочках потягли Вишеньку до води – ворожити. Поряд з Воїславом зостався лише Вогнедан, котрому дівчата розпустили волосся і вдягнули на голову тяжкий «чоловічий» вінок з трав та дубового листя.
– Ти схожий на лісового духа, – озвався Веданг, – недарма тоді, в Чорногорі, Дана прийняла тебе за втілення Літавця….
– Вишенька – моя родичка, – замість відповіді мовив Вогнедан, – ти вдягнув їй персня?
– Довелося, – сказав Воїслав весело, – батько Вартислав замучив мене, вимагаючи одруження.
– Тільки тому? – спитав принц доволі різко.
– О, ні… Не тільки… Вона така ніжна і довірлива…
– Вона тієї ж крові, що і я, – попередив Вогнедан спокійно, – а дехто говорить, що у мене в душі сталевий стрижень, якого непомітно одразу. Не кривдь її, Воїславе. Я бо знаю, що тобі подобаються зовсім інші жони. Такі, як Дана, або князівна Владимира… Але панна Ставська, хоча й не володіє мечем, але добре володіє собою.
– Я вдягнув їй персня при жриці, – буркнув Воїслав, – і не збираюся кривдити, або покидати…
– Але почуттів, – сказав Вогнедан, – замало…
– Братику Вогнику, – мовив Веданг жалісно, – але ж я просто таки мушу одружитись… Батько…
– Пан Вартислав тут неправий, – озвався принц після довгої мовчанки, – одруження за листуванням, або за волею рідних можливо і бувають щасливими, але не для таких, як Вишенька. І не для мене… А може й не для кого, просто ми, дивні, дуже дбаємо про пристойність.
– Коли прибуде твоя Чаяна? – спитав Воїслав, зрозумівши.
– Наступного року, – мовив юнак якось відчужено, – це недобре – таке одруження. Мене не тягне до жодної жінки, окрім Дани. Можливо, я просто тебе не розумію, і ти здатен кохати одночасно і Гордану, і Вишеньку, і ще когось…
– Але і в цьому є своя приваба, – всміхнувся Веданг, – мені б хотілося, щоб і ти її звідав колись…
– Хіба що в наступному житті, – сказав Вогнедан, заспокоюючись, – ну, а тобі, добрий друже я зичу народитися однолюбом. І щоб твоїм коханням була дівчина-воїн, яка б добряче помучила тебе, перш ніж простягнути руку за заручним перснем…
– Напевне і в цьому є своя приваба, – засміявся Дракон, – куди ви нині?
– Ми з Даною, – мовив принц, – повернемося до Храму Сонця. Я маю поговорити з Повелителем… Саме нині найслушніший час – старші дивні у медитативному настрої, і може…
– Щасти вам Княжої Ночі, – сказав Веданг щиро, – ну, а ми гулятимемо до ранку.

***
Пагорб, що вивищувався над містом, принишк у темряві. Палало лише одне вогнище – посередині кола, обнесеного мармуровими брилами.
Вогнедан з дружиною проминули вартових гриднів, котрі виструнчилися при їхній появі, і рушили вгору знайомою стежкою.
Повелитель був там, нагорі. Вбраний у звичаєвий одяг, але в кунтуші, незважаючи на теплу ніч. Знайома постать, застигла біля священного вогнища…В тінях від камінного кола Вогнедан побачив ще кілька постатей, і йому здалося, що він впізнав Вартислава.
Не наважуючись перервати батькове зосередження, юнак став біля одної з брил і взяв Дану за руку. Він любив це місце – найтихіше, найспокійніше на всьому величенькому острові. Тут навіть вітри, здавалося, промовляли пошепки.
Вогнедану іноді здавалося, що він розуміє голоси вітрів… Цими голосами озивалася до нього земля, котра прийняла колись дивних в свої материнські обійми. Він уявив собі, як на цьому, ще порожньому тоді пагорбі, стояли втрьох його пращури – Дана, Веданг, Ігворр, і слухали теплий голос, котрий дозволяв їм залишитись.
Постать біля вогнища ворухнулася. Ледь хитнулась, рушила вперед. З тіней виник пан Вовчур, хотів підтримати володаря. Правитель ласкаво, але твердо відвів його руку.
– Сам, – мовив, – поки що сам.
Вогнедан виступив з тіні просто на стежину. Дана трималася поруч.
– Зі Святом Великого Сонця, – вимовив юнак, – з ніччю Княжою вас, татку…
– Були на гулянні? – спитав Святослав спокійно, ніби очікував їхнього приходу, – як там добрі боговладці?
– Веселяться, – сказав Вогнедан, – як-то говорилося у давнину: не всі панують, але ніхто й не злидує. Тому й радіють по святах…
– Намагаємось дбати…, – ледь всміхнувся правитель, – добре, коли є з чого радіти. Декотрі невдоволені, авжеж… Певні особи зрозуміють, що мали, лише тоді, коли втратять все. Та не про це на святі. Я бачу, мила пані княгиня ще погарнішала за останній місяць.
– Я рада, що погляд Вашої Ясновельможності спочив на моєму обличчі, – вимовила Дана узвичаєну фразу.
– О, мила пані, – всміхнувся Святослав, – не ставайте дуже схожою на моїх двірських панянок. Вам дуже личить ота ваша шорсткість, рівно як і меч про боці, чи за спиною, як-то часто носять на Прикордонні. До речі, за вами зосталося невимовлене бажання, яке я маю виконати…
– Я дуже хочу, – сказала Дана навіть не думаючи, – щоб ви, правителю, обійняли сина і пробачили йому всі різкі слова й ненавмисні образи так, як він пробачив подібне вам.
Святослав мовчав з хвилину, а тоді усміхнувся так, що на хвилину став невимовно схожим на свого юного сина.
– Мила пані Дано, – мовив співуче, – всі ваші бажання стосуються не вас, а іншої особи…
– Бо ми з цією особою є одним і тілом, і духом, – відповіла войовниця і стисла Вогнедану руку.
– Я ніколи не ображався на Вогнедана, – сказав правитель, – я знав, що можливо… Але…
– Але тяжко боротись з судьбою, – стиха мовив юнак, – ви все зробили для того, аби уникнути того, що передбачено. Та може достатньо… Я все одно не вірю, що ви мене не любите…
Крижаний Повелитель зробив такий рух, наче хотів обминути молоду пару і піти геть. Але зупинився.
– Я пережив навіть твою зненависть, синку, – сказав, – я це пережив.
– Але я не ненавиджу вас, – видихнув Вогнедан, – мені боліла несправедливість, та коли я знаю причину, то вже не можу… Ви єдина особа, близька мені і родом і духом, окрім Білої Ружі. Хіба не говорять сувої, писані мудрецями, про те, що не можна розривати зв’язок родової приязні… А я ж нічим не осоромив вас… Я люблю вас татку, тому і сказав ті різкі слова… Від болю і розпачу… Не сердьтеся на мене… Я… я прошу вас…
– Дитя моє, ти просиш у мене вибачення, – мовив Святослав тремким голосом, – о, ні… Не треба, синку. Я намагався виховувати тебе у холодному спокої, і трохи не вистудив твого серця. Я виконаю бажання твоєї жони, тому що сам цього бажав усе життя. Я ж тебе ніколи не обнімав, синочок..
Вогнедан ступив вперед, притулився щокою до батькової щоки і так застиг. Колись він мріяв про це – обійняти татка. Мріяв, бувши дитям… І ніяк не міг зрозуміти, чому… За що… Для чого…
– Найгірше, – сказав батьків голос, – те, що я зробив з тобою, може тебе не врятувати… Ніхто не знає шляхів долі… Навіть провидиці, котрі намагаються підняти завісу… Тобі оповіла Срібляна? Ти бачив її записи?
– Бачив, – мовив Вогнедан, – і певен, що біда, котра, можливо, чигає попереду, не залежить від наших стосунків. Однак, можливо, без твердої руки я й насправді б виріс розпещеним паничиком, яким лякає дітей князь Чорногорський…
– Князь Чорногорський лякає тобою своїх неслухів? – продзвенів смішинкою зовсім незнайомий голос татка, – ох, Влад… Влад…
– Атож… Він оповідає їм про того Вогнедана, яким я міг би стати, якби мене пестили змалечку і оберігали від явного світу. Принц Яблуневого Саду… Я знаю багатьох шляхтичів, котрі й насправді зачахли б вдалині від столиці, любих друзів та витончених розмов. У переддень біди я мусив покинути свій сад, і я вам за це вдячний. Не хвилюйтесь татку… Ми проб’ємося, як любить говорити моя дружина. Я був засланцем у Чорногорі, а Зелемінське Прикордоння хочу обдивитися як призначена вами особа…
– Вартислав теж…, – сказав батько, – говорить про бурю з Півночі. Гаразд… Поїдеш сам за панною Чаяною і заодно подивишся фортеці. Цей шлюб… Ми, правляча родина, не завжди вільні в своїх уподобаннях… Я не знав Воїдани до самого шлюбу, а тільки писав їй листи за батьковим наказом…
– Я згоден взяти за жону князівну Зелемінську, – мовив поспішно юнак, – рівно, як і моя дружина – назвати її сестрою. Пан Володар дійсно має трохи піднятися духом – нині йому нелегко…
– А, так…, – сказав Святослав, – ота його біда: старший синок. Зрештою, молодик потроху обтесується. Як там говорить на нього Бранибор – чурбан… Це ж треба – захотів побути рабовласником… Говорить – дядько незмінений підбив, наплів, що невільні слуги краще працюють. Я відправив його до Зелібору з наказом виправлятися. Можливо й виправиться – каявся він щиро. Та менше з тим. Куди ти зараз, синку?
– Скажіть це ще раз, – всміхнувся Вогнедан, підводячи на татка очі, вологі від сліз, – ви ніколи не говорили мені «ти»… І «синку» – теж…
– Синку, – вимовив Повелитель, – чи пробачиш ти мені колись, що через мене хотів піти з явного світу?
– О, я забув, про все забув, – поспішно сказав юнак, – зрештою, то лише зайвий досвід, та й годі… Ми з Даною повертаємося до палацу. І просимо дозволу вас супроводжувати.
– І я дозволяю, – знову усміх на вустах, що відвикли сміятися, – ходімо, діти мої…
З – за мармурової глиби виринув Вовчур, котрий під час розмови батька з сином делікатно щез. Підійшли інші вельможі на чолі з Вартиславом. Поштиві дивні старанно робили вигляд, що нічого не сталося. Так воно було завжди – рука правителя на синовому плечі, усмішка на лиці Святослава, юний принц, прекрасний як квітка вогнедиву, поруч з красунею-жоною…
– О, ця наша пристойність, – стиха мовив Святослав, – ви, панове, хоч би запитали, що сталося.
– Коли не знаходиш слів – краще промовчати, – відповів з уклоном князь Вартислав, – але ми радіємо разом з вами.
Правитель з почтом поволі почав спускатися вниз. За ним потягнулися гридні.
Біля головного палацового входу скупчився невеличкий натовп. В рожевих променях ранку Сонцестояння Вогнедан роздивився кунтуші гриднів-охоронців Квітанської ровти. Саме вони цієї ночі охороняли палац.
– Панове, що тут сталося? – спитав Повелитель, підходячи. Голос його знову задзвенів владною кригою, і Вогнедан мимоволі здригнувся – чи не примарилось…
З натовпу виступила вродлива жона-дивна. У пишній, але трохи витертій білій атласній сукні та білій же вдовиній намітці на голові.
– Мій Повелителю, – схилилася вона в звичаєвому уклоні, – я вимагаю правосуддя.
– Що сталося, мила пані Ставська? – спитав Святослав трохи лагідніше. Вогнедан знав, що Чеслав Ставський, улюблений брат його матері і розумний та відважний урядовець, котрий завжди погоджувався творити закон і порядок в найглухіших місцях країни, аж доки не наклав головою, був приятелем Повелителя, трохи не таким же за значенням, як князь Вартислав.
– Я вимагаю правосуддя, – повторила вдова Чеслава, – над поганцем, котрий скривдив мою доньку, а тоді убив її, щоб уникнути покарання.
– О, яке лихо, – мовив правитель, – але ж за законом про божевільних подібний негідник вже не мусить оскверняти явний світ…
– Не знайшли тіла, – сказала жінка, – не було свідків, і тому… Закон в таких випадках вимагає розслідування…
– Хто підозрюваний? – спитав Повелитель.
З натовпу, в якому Вогнедан побачив ще й воїнів боговладського суду, двоє вартівників виштовхали якогось чоловіка з вигляду – кругловухого молодика з нічим непримітним обличчям. На юнакові, добряче побитому і напівпритомному, була вишиванка з візерунком князівства Веданг.
– Князю Вартиславе, – мовив Повелитель, – це ваш підданець?
– Сорочка з нашими взорами, – неохоче буркнув Вартислав, – невже серед… Боги, він під маною…
Один з жерців-цілителів, котрі завжди супроводжували Повелителя, неквапом підійшов до підозрюваного і натиснув йому за вухом. Раз… Другий…
– О, ні! – вирвалося у Дани.
Просто на зібрання вельмож дивився, очманіло кліпаючи очима, Воїслав Ведангський.

***
Повелитель приймав ліки. Вогнедан ніколи не бачив, як підтримує себе у явному світі його гордий татко. Але нині вони з Даною сиділи на м’якенькій канапі і дивилися, як один з цілителів віддає правителю життєву силу, сам при тому марніючи лицем, а другий гріє на спиртівочці якусь запашну настоянку.
– Оце побачив би хтось з мейдистів, – сказав Святослав ледь чутно, – як я живу всі ці літа, окликали б і мене упирем, як князя Влада. Але демон Даміан теж незле, як вважаєте?
– Татку, – сказав Вогнедан трохи не плачучи, – він не винен…
– Воїслав? – спитав правитель, – думаю, що ні… Хоча збожеволіти може кожен, але княжич не божевільний. Його обдивилися волхви, поговорили з ним… Принаймні, з’ясували одне – цієї ночі він не був з жінкою. Не знаю, як вони це визначають, але твій друг, синку, не міг скривдити Вишеньку в проміжок часу між тим, як ви їх покинули, і між тим, як його знайшли з уривком її сукні в руці… Він міг її убити, але він її не ґвалтував, говорячи без недомовок.
– Але ж для чого йому вбивати панну Ставську? – гаряче вступила Дана, – вони були такими закоханими, Ваша Ясновельможносте… Це було так красиво, коли він тоді, на Сіллоні, ніс її на плечі… А як вони танцювали на балі… Весь зал млів від захвату…
– Можливо – ревнощі? – неголосно спитав правитель.
– Але ж у Вишеньки, – мовила Дана, – не було нікого… Власне, коли вже вбивати від ревнощів, то це має робити вона, а не він…
– Його подругу вже перевірено, – озвався правитель, – вона всю ніч протанцювала на березі Дани з жонами своєї дільниці під наглядом Войка Тополини, пажа Воїслава. Нікуди від того вогню вона не відходила надовго – Войко сумлінний хлопець. До того ж пані… як там її… Гордана, навіть не знала з ким Воїслав має намір одружитись. Хоча про такий намір він їй говорив, і вона це сприйняла як і належить поштивій подрузі вельможі.
– О, ні! – сказала Дана, – пані Дзвінка і убивство… Невже хтось міг подумати… Я знаю Гордану, і можу заприсягтися…
– Мила пані Дано, – ледь всміхнувся правитель, – якщо ви не збираєтесь убивати панну Чаяну, то це ще не означає… Такі випадки зрідка, але трапляються, при чому найчастіше вбивають з ревнощів таки кругловухі жони. У них трохи інший…як це… душевний склад. Я знав одну панну з людей, котра ревнувала свого коханого до його дружин… Смертельно ревнувала… Вона, звичайно, нікого не вбивала, але ревнощі…
– Але що станеться з Воїславом? – спитав Вогнедан.
– Єдине, що ніяк не можна з’ясувати, – сказав Повелитель, – чого він прикрився маною. Боговладський суддя, пан Кречет Птаха, припускає, що можливо, на молоду пару напали якісь лихі особи, дівчину викрали, а пану Воїславу дали по голові так, що він ледве отямився до ранку. Молодий Веданг добрий воїн, але він вже одного разу потрапляв в біду, коли дуже замилувався, чим там… Потічком?
– Водоспадом, – зітхнув Вогнедан.
– Водоспадом на Прикордонні, – підсумував правитель, – а тут і взагалі… Свято, кохана, танцюючі натовпи… Тих, хто на них напав, він підпустив близько, бо не сприйняв за ворогів. Але ота мана… Не збігається…
– Воїславову ману, – твердо сказав принц, – важко пробити навіть волхву. Коли його схопили ішторнійці, то їм довелося припікати Воїслава смолоскипами, щоб побачити його справжнє лице. А тут те, що він у мані, побачили одразу всі вельможі. І так легко зняти… Я думаю, що ману наводив хтось інший.
– Але це говорить про те, – мовив правитель, простягаючи руку по скляночку з настоєм, яку вже давно поштиво підніс другий цілитель, – що у тих, хто викрав, або і вбив панну Ставську, у ватазі є дивний, який може…
– Ви самі сказали, любий татку, – озвався Вогнедан, – що від божевілля не є захищеним ніхто. Я пам’ятаю пана Вербинського… Це було жахливо… Він мав якусь таку дику злобу на добрих людей, що катував своїх підвладних, яких мав би захищати, за будь-яку помилку, або непослух, саджав селян на ланцюг, наче псів і дозволяв своїм посіпакам, огидним особам, яких зібрав трохи не по всьому Ельберу, кривдити вербавських дівчат. До речі, зазначу, що сам він цього не робив – признався на суді, що взяти жінку силою не зміг, тіло відмовило у послуху. Хоча намагався… Як можна підозрювати в такому Воїслава, коли цього не зміг навіть божевільний дивний.
– Хоча я знала одного напівкровку, який…, – пробурмотіла Дана собі під носа, – але навести ману він не в змозі.
Святослав відпив зі скляночки. Сказав рівно:
– Діти мої, але ж про це вже не йде мова. Ми маємо убивство…
– Ми маємо зникнення, татку, – сказав Вогнедан, – Вишенька зникла, бо мертвою її ніхто не бачив. Нині нурці з боговладського суду обшукують дно затоки Дани, на березі якої… Але я думаю, що дівчину викрадено. При чому все зроблено так, аби Воїслава вбили на місці. У тій мані, з уривком її одежі… Так, в цьому випадку належить суд, але натовп… Це щастя, що там випадково опинилися підлеглі пана Птахи, які й зупинили самосуд вашим ім’ям.
– А що говорить сам Воїслав? – спитала Дана, – ви говорили, що він притомний, Ваша Ясновельможносте?
– Звіть мене татком, мила пані Дано, – сказав Повелитель, – ви вже це зробили одного разу, а тому не соромтеся. Що говорить Воїслав? Він ошелешений… Пам’ятає лишень, що до нього підійшло якихось двоє осіб, він навіть не роздивився їхні обличчя, не те що вуха… Вони з Вишенькою якраз блукали берегом, мріючи про подальше життя… Далі – провалля. Цілителі мають обстежити його ще й на предмет непомітних пошкоджень. Скажімо – слідів від отруєної голочки, абощо… Княжич запевняє, що ті двоє по голові його не били, але може, доки вони відволікали його увагу, третій підійшов ззаду, і… Зараз-то його побито так, що нікому не віднайти місце першого удару.
– Де він, татку? – спитав Вогнедан.
– Поки що у суді, – відмовив Повелитель, – я розпорядився так, аби запобігти хвилюванням. Пані Ставська… Я її розумію, єдина все таки донька зникла, але вдова судді має знати, що не можна звинувачувати бездоказово. Тим більше у такому, за що вбивають одразу… А вона ходить вулицями і сповіщає всіх, хто хоче слухати, що ми з Вартиславом покриваємо ґвалтівника. Добрі люди хвилюються, дивні також, адже справа торкається одної з правлячих родин.
– Ми можемо його навідати? – озвалася Дана.
– Зверніться до пана Кречета, – сказав Святослав, – можете, звісно… У бідолашного хлопця нині знайдеться небагато приятелів, які б наважились…
– То ви не вірите в його провину? – спитав Вогнедан трохи не радісно.
– Я не вірю, – мовив Повелитель, – ідіть…
Вогнедан забіг до своїх покоїв, щоб змінити святкове вбрання на свою улюблену вишиванку та накидку. Він ще й досі не міг отямитись. Світ перевернувся за ніч… Дива Княжої Ночі… Татко Святослав… Не холод, не крига… Любий татко. Збулася мрія…
І друге диво, чорне й жорстоке… Диво від Чорнобога, який, говорять цієї ночі чигає біля квітки вогнедиву, лякаючи сміливців.
Викрадено Вишеньку… Підставлено Веданга… Серед викрадачів дивний, котрий вміє ману наводити… Що це? Для чого? Куди поділи дівчину? Чому пані Власта, замість того, щоб очікувати розслідування, як то личить поштивій дивній, підбурює люд проти, власне говорячи, Повелителя? Брячислав, здається, говорив, що їхня з Вишенькою мати чуднувата… Де він, до речі? Потрібно його знайти…
Дана прибігла раніше, ніж він зібрався. В чоловічому вбранні і з мечем за спиною. Панна з Прикордоння… Таку не вкрадеш – викрадач зостанеться без рук. Як вона тоді ганяла мечем розбишак по родогорській площі.
– Спершу, – мовив Вогнедан, – ходімо до Брячислава. Він ще не змінився – данадільці охороняли Повелителя у Храмі Сонця.
У вартівні аж гуло від збуджених голосів. Квітанці, котрі були вночі у палацовій варті, ведангці, що прийшли їх зміняти, та данадільці, котрі стояли на варті біля Храму Сонця обговорювали вранішню подію до крику і брязкоту мечів.
– Я не вірю в провину хорунжого! – гарячився молодий воїн в чорному кунтуші з золотою облямівкою, – пан Воїслав не мав ніякої потреби вбивати дівчину, а тим більше кривдити…
– Може вона йому відмовила, і у нього щось повернулось у голові? – підкинув ще хтось.
– Відмовити Ведангу? Та що ви!
– Суд розбереться…
– О, той суд… Кречет Птаха батько Винозора, а Винозір…
– Ви щось натякнули за мого батька, шановний? Може бажаєте, як змінитеся, прогулятися на берег Дани?
– Я хотів сказати лише, що тут потрібен особливий розгляд. А радше – безособовий…
– Якщо я – друг Воїславу, то його приятелем є і пан Ставський… Для чого Ведангу так повестися з сестрою свого друга?
– Але божевілля…
– Дракон нормальніший за нас усіх…
– Принц… Спокій, панове… Честь князю Данадільському!
– Миле паньство, – сказав Вогнедан так тихо, що замовкли навіть найгарячіші балакуни, – досить уже цих розмов, а радше – обмов. Як легко ми віримо злому… Я хочу просити піти зі мною пана Ставського, а поручника Ведангської ровти – відпустити зі мною Винозіра Птаху.
Поручник, мовчазний дивний на прізвище Іровит, мовчки кивнув головою. Винозір визивно підвів голову і став поруч з принцом.
– Пане Брячиславе, – покликав Вогнедан.
Ставський сидів у кутку, притулившись чолом до стіни. Він поволі підвів голову.
– Мій принце, – сказав трохи не жалібно, – я сам нині збожеволію… Рятунку…
– Ходімо зі мною, друже, – повторив Вогнедан, – ми знайдемо справжніх викрадачів, і вирятуємо твою сестру. Я певен, що вона жива – інакше поруч з Ведангом знайшли б її тіло… Невже, хтось із вас сумнівається, що це підстава? При чому, дівчина потрібна була розбійникам неушкодженою…
– Ви справді так думаєте? – спитав Брячислав, – не тому, що хочете виправдати Дракона?
– Ми всі тут розумні істоти, миле паньство, – сказав Вогнедан, – уявіть, що я – суддя, і поясніть мені, для чого Воїславу вбивати дівчину, з якою він заручився Княжої Ночі?
– Він з нею…заручився? – очманіло мовив Ставський, – я не знав…
– Веданг закохується, наче йде в атаку, – мовив Вогнедан, – на минулому балі він раптово побачив панну Вишеньку в еллонському вбранні – так, здається, називається ця новинка – і зрозумів, що жити без неї не зможе. Панна ж в свою чергу давно повіряла мені, яко брату у перших, свої почуття до певного хорунжого ведангської ровти.
– Вона була завжди такою мовчазною, – пробурмотів Брячислав, – я не знав…
– Веданг вирішив розкинути сіті на любого серцю метелика і запросив панну на гуляння. Де вони й заручилися в присутньости жриці. Цю поштиву стареньку кругловуху пані знайти дуже легко – вона мусить служити при Храмі Сонця. Та не в тому річ. Ми з Даною бачили їх опісля вже з заручними перснями, цілком задоволеними життям та одне одним. А тепер поясніть-но мені, шановні розумні істоти, для чого Ведангу опісля того, як ми полишили їх удвох, вбивати свою суджену, або кривдити її, зриваючи одяг? А опісля заховати десь тіло так, що його і досі не знайшли, навести на лице ману з невідомого нікому людського парубка і заснути, а чи знепритомніти на місці злочину, де його і було віднайдено пані Властою, здається… До речі – пані Власта ніколи не ходить на народні гуляння. Як вона опинилася там, і саме в тому місці? Звідки дізналася, що шматок тканини в руці Дракона від сорочки панни Вишні, адже цю сорочку служниці моєї дружини придбали лише вчора, перед самим святом? Отож поштивий суддя мусить завдати питання – хто привів пані Ставську на берег Дани і вказав їй нібито на винуватця злочину… Одне це говорить про те, що Воїслав ні в чому не винен.
– О, – вимовив один з воїнів у розшитому яблуневими гілками блакитному кунтуші квітанської ровти, – ось кому бути суддею… Пан князь Данаділу має дар робити висновки з очевидних речей…
– Мій Вогнедане, – сказав Брячислав ледь повеселілим голосом, – ви мене майже переконали… І дали надію – сестра жива… Я йду за вами і виконуватиму всі ваші накази, яко офіцер данадільської ровти.
– За мною, – коротко скомандував Вогнедан, і вони вчотирьох вийшли з трохи заспокоєної вартівні.
– Якщо таке, – озвалася Дана, – коїться межи гриднів, то я уявляю собі, які чутки носяться по місту. Бідолашні закохані, вони були вчора – мов пара лебедят… Вишенька, схожа на мавку… Красень Воїслав… Хто насмілився?
– Цей хтось, – сказав Вогнедан, швидко йдучи у напрямку конюшень, – мав стежити за молодою парою… Також мусив мати до помочі трьох, або чотирьох чоловік… Серед них, як я говорив уже сьогодні – дивного. Дивного, котрий вміє наводити ману. Або ватажок сам є отим дивним. Брячиславе, чи ніхто не сватався за Вишеньку через голову роду?
– Ніхто, – озвався Брячислав, – сестра завжди була при пані Воїдані… Вона ні з ким не зустрічалась… Вдома… О, вдома тільки мати і гаптування… Ніхто її навіть на вулиці не бачив, а до палацу й назад завжди возив її я… Ми були на Великодніх Змаганнях, але Вишенька посоромилася сама прочитати свого вірша… На Змагання Великої Ночі також возив її я, і там вона була завжди серед найближчих моїх приятелів… Мій принце, ви думаєте, що хтось із них…
– Ні, я так не думаю, – сказав Вогнедан, – треба бути дійсно зовсім божевільним, наче зайцю навесні, аби красти сестру кращого друга, навіть не спробувавши їй освідчитись.
– Дозвольте нагадати, – скромно мовив Винозір Птаха, – відому всім нам історію божевільця Рибки. Цей міщанин з Дубна покохав шляхтянку, котра відмовила йому і вийшла за іншого. Рибка спалив хутір молодят – власне з цього він і розпочав свій злочинний шлях – з метою вбити суперника і викрасти панну, яку кохав. Тепер переносимо подібну історію до Боговлади… В нашому випадку уявний міщанин може навіть не наважитись освідчитись вельможній панні, але викрасти її – чому б ні… Тим більше, він міг стежити за нею, і побачити вогняні заручини…
– У твоїх розумуваннях, Винозоре, – озвався Вогнедан, подумавши, – є одне слабке місце – мана.
– Стривайте, – сказала Дана, – коли ми їх бачили, то Вишенька була в мані… Вона боялася, щоб її мати не дізналася про її заручини, і про те, що вона була на святі… Чи не міг Веданг на її прохання накинути ману і на себе, щоб випадково зустрінуті приятелі не допитувалися, ким є його супутниця.
– О, так! – вигукнув Брячислав, – зовсім забув! Я ж бачив тоді Воїслава… З якоюсь дівчиною в мані. Я поспішав, бо опівночі мав заступити на чергування і супроводжувати Повелителя до храму… Там, здається, був Страж Вишенський… І Мирослав… І ще хтось… І всі вони вимагали у Дракона, аби той показав личко любки… Я, до речі теж… Він ще кинув мені на бігу, що я її знаю, і наше знайомство продовжиться… чи якось так.
– Ну от, – мовив Птаха лагідно, – це якраз і підтверджує мої здогади… Опісля того, як закохані зустріли вашу буйну компанію, вони, аби їх ніхто не тривожив… Аби поговорити з принцом пан Воїслав міг ту ману і зняти, а потім – знову. У нього сильний дар…
– Зараз, – сказав Вогнедан, – ми поїдемо до суду. Там поговоримо з самим Воїславом. Я думаю, що пан Кречет уже впевнився в його невиновності. А тоді усі разом ще раз подумаємо… Добре подумаємо… Кому вигідно, аби Воїслава вбили, а панну викрали. Саме вбили – тут мова не йде про те, аби зганьбити рід Ведангів. Невідомий викрадач хотів, щоб з Воїславом розправилися просто на березі, доки він був під маною.
До боговладського суду четвірка приятелів дібралася досить швидко. У місті було спокійно. Біля великої будівлі столичної оселі права, щоправда, тинялося кілька осіб невизначеного походження, але вулиці були порожніми. І шляхта, і міщани відсиплялися опісля гуляння Княжої Ночі. До того ж і звичай велів, аби цього дня ніхто не працював.
Суддя Кречет прийняв їх у своєму кабінеті одразу ж.
– Все гаразд з вашим приятелем, – сказав одразу, – рветься на волю, шукати свою заручену. Знайшли те, чим його приспали – уламок голочки, подібними користуються воїни-тіні під час війни. Його щастя, що на ній або було мало отрути, або голочка пролежала кілька літ в якомусь сховку. Отут, в плечі… Гаразд, що обійшлося, а міг би і вмерти.
– А панна? – спитав Брячислав.
– Шукаємо, – зітхнув суддя, – швидше за все її повезли човном, бо вершники з дівчиною впоперек сідла на велелюдному гулянні… Перевіряємо рибалок – чи не зник у кого човен… Відправили охоронців вниз за течією… Вгору теж – про всяк випадок. Надії не втрачаємо.
– Пане Кречете, – мовив Вогнедан, – відпустіть Воїслава під слово чести. Моє слово. Я за нього ручаюсь життям.
– Діти, – сказав суддя, – не робіть дурниць. Я знаю, мій принце, що ви і у справі Вербинського, і з отим Рибкою списалися незле… Однак нині вам зовсім непотрібно лізти у все це самим.
– Якраз зараз і потрібно, – сказав Вогнедан, – адже справа стосується родички… Воїслав вміє наводити ману – єдиний з нашої ватаги… Ми не будемо робити дурниць, але трохи потрусимо околиці – можливо панну тримають десь під замком… Кілька десятків років тому було щось подібне у Квітані…
– А, – згадав суддя, – справа ватаги пана Лісового, пожиттєвого шляхтича. Як же… Класика… Ці поганці крали дівчат, як гостровухих так і кругловухих, і продавали їх астеонським піратам. Попалися вони на тому, що захотіли викрасти суддю Рославського округу… Відважна була панна, до речі – з Горобинських…
– Це наша з Брячиславом спільна бабуся, – ледь всміхнувся Вогнедан, – Вогняна Горобинська, мати Чеслава і Конвалії… Говорять, що вона була невимовної вроди і ще більшої відваги. Отже, цілком можливо, що тут ми маємо справу з чимось подібним, тому викрадачі і намагалися зробити з цього вбивство, скоєне божевільцем.
– Я подумаю над цим, – незворушно мовив пан Птаха, – до цього часу ми розробляємо здогад про звихненого закоханця, схожого на Рибку. Щоправда ватага работоргівців у Данаділі… Малоймовірно – далеко збувати товар… Але дякую за підказку.
– То як щодо Воїслава? – спитав знову принц.
– Гаразд, – здався суддя, – під слово чести, що ви нікуди не полізете самотужки, не сповістивши мене.
– Згода, – озвався Вогнедан.
Пан Птаха наказав вартівникам привести Воїслава. Четверо приятелів очікували на нього з тривогою – удар був занадто сильним: за кілька годин перетворитися зі щасливого судженого на підозрюваного у вбивстві коханої, або й у чомусь гіршому.
Веданг був все в тій же сорочці, геть залляній кров’ю. Очей він не піднімав. Лице застигло в страшному спокої.
– Що ж, пане Ведангу, – сказав суддя, – друзі ваші ручаються за вас. Та і я вважаю, що ви потрапили в біду з чиєїсь лихої волі. Ідіть додому, отямтесь. Панну ми шукатимемо…
Воїслав зробив крок, другий… Він йшов, наче сліпий… Тоді зупинився.
– Мій метелик, – сказав, – мавка моя зеленоока… Для чого я повів її на те гуляння…
– Друже, – мовив Вогнедан, – що сталося – те сталося. Де тут можна вмитись, пане Кречете?
– У дворику є криничка, – сказав Птаха, – там нині нікого нема.
У дворику Вогнедан поклав долоні на розбите лице приятеля і з-під них замерехтів знайомий рожевий відсвіт. Провів руками по грудям, по ребрам… Знову застиг…
– Та мене тут перев’язали, – мовив Воїслав, – все як слід… Не витрачай даремне сили… Якихось два ребра…
– Ти мені не в ліжку будеш потрібен, – сказав принц, – а на коні, і бажано зі зброєю. Скажи лишень – ману на себе ти сам наклав?
– Ні, – мовив Дракон, – тільки на неї… Ти ж бачив… На себе – ні…
– Отже – таки гостровухий, – пробурмотів Вогнедан, – яка гидота… Сплюндрувати свято, викрасти дівчину… Чи не забагато божевільців розвелося останнім часом?
– Які наші подальші дії? – спитав Брячислав.
– Робимо так, – сказав Вогнедан владно, – по перше… Воїслава відвеземо додому: нехай переодягнеться і отямиться трохи. Тим часом, Брячиславе, ти маєш узнати у пані Власти, хто привів її на берег річки. Цей хтось напевне був у мані, але все ж таки. Те, чого вона не скаже судді – можливо оповість сину. А ми, троє, навідаємо той берег… Слідів там не зосталося ніяких, та й суддя зробив все вірно, пославши розшукувати човнярів, але я хочу подумати… Чому саме там… Чому саме Вишеньку… І для чого вся ця вигадка з маною, зі шматком сорочки… Щось не так в оцій історії… І я таки зрозумію – що…
Зустрітися приятелі домовилися у пані Гордани. Аби не дуже дратувати князя Вартислава, з яким у Веданга ще мала бути неприємна розмова. Чорний Дракон вважав, що його син має особливий хист встрявати в пригоди, від яких є лише сором його посімейству.
На березі теж було тихо.
Вогнища догоріли, освячений попіл розтягнули ворожки з людей на обереги і любовні напої. Рештки служителі храму закидали вологим піском. Та Вогнедан пізнав місце, де вони попрощалися з Воїславом та його щасливою подругою. До берега звідси було зовсім недалеко, і трійця – принц, Дана та мовчазний Винозір рушили вздовж ріки до отої затоки, де все і трапилось.
– Мене що непокоїть, – говорив тим часом Вогнедан, – якось воно все… Схоже на те, що викрасти хотіли саме панну Ставську. Бо дивіться – викрадачі сильно ризикували… Зовсім поруч гуляла купа люду – адже варто було пані Ставській закричати, і всі одразу ж прибігли на той крик… А всім відомо, що Княжої Ночі деякі пари на той берег перепливають просто в сорочках, а то і без одежі. Шукати вогнедив… Є таке повір’я, що його лише так знайти можна… Зробити на тому березі засідку – і лови собі…
– Це, якщо злочинці полювали на гарних дівчат, – мовив Птаха, – дійсно, якось воно…
– Тоді ще одне… Скажімо, хтось невідомий приводить сюди пані Ставську… Що він міг їй сказати? Ось лежить на піску вбивця вашої дочки? І вона одразу повірила? Вбивці зазвичай тікають з місця злочину якнайдалі…
Невеличка затока зустріла приятелів шурхотінням очерету. І порожнім, втоптаним берегом.
– Що ти хочеш тут знайти, Вогнедане? – спитала Дана засмучено.
– Хочу зрозуміти, що це були за особи, – пробурмотів юнак, – трубка з голкою… Хтось з них служив у війську… Отой дивний? Станьте-но…
Молодий Птаха став поруч з Даною.
– Голка у плечі – отже стріляв хтось з тих двох, яких Воїслав встиг побачити… Відстань… Втім, Веданг міг і не здогадатися: ну підвів хтось руку, в привітанні, скажімо….
Юнак знову замислився.
– Я шукаю, – пробурмотів, – я її майже бачу…
– Кого? – спитав Птаха розгублено.
– Невідповідність…
– Дозвольте, мій принце, – раптом сказала Дана, – я знаю, що вам муляє… Брячислав мав стати на варту опівночі і поспішав… Опісля того, як ми його побачили, пройшло… Години три… Веданга і Вишеньку ми зустріли глибокої ночі… Звідси до Храму Сонця йти години дві… Ми прийшли, побачили Повелителя, спустилися з ним до палацу, а там…
– Ну, далі…, – мовив Вогнедан вимогливо.
– Чому ми йшли до Храму Сонця пішки? Адже на берег ми їхали верхи…
– Ну, – почав Вогнедан, – є звичай у Боговладі… Княжої Ночі, коли настає північ, мешканці танцюють не лише на березі, але й на вулицях… Вогнища палять на перехрестях, очищують домівки… А хіба не так у Чорногорі? О, ні… Стривай… Ніхто не їздить Княжої Ночі верхи, коли горять очисні вогнища, а вулиці забиті людьми і дивними. Там же просто не розминешся… Навіть, якщо хтось і наважиться – пішки швидше.
– Де будинок Ставських? – продовжила Дана, – в Шляхетській дільниці? Тобто – на іншому кінці міста… Напевне, саме тому Вишенька захотіла гуляти саме тут… Скільки туди йти?
– О, Княжої Ночі, – озвався Птаха, – довго… По берегу – ще довше, бо в обхід… До речі – коні там не пройдуть, і дорога є важкою. Навпростець… Ну, години три, як не більше, бо треба ж взяти до уваги, що на кожному перехресті – вогнища, танці та вистави. У Міщанській дільниці, наприклад, Народний театр ставив «Дідька і дівчину». Просто на площі і задарма… Люди стояли стіною.
– Як тоді злочинцям вдалося привести пані Ставську сюди менш, ніж за годину?
– Може вони виманили її з дому раніше? – сказав Птаха, – скажімо, збрехали, що Вишенька зустрічається з міщанином…
– Та ні, – хмикнув Вогнедан, – пані Ставська не та особа, щоб довго таїтись. Якби вона прийшла раніше, то одразу б про це знав весь берег, до вартівників включно. До того ж… Стежити за молодятами вона не могла – Вишенька була під маною… І, зрештою, не міг же цей невідомий спільник цілу ніч водити її містом. Пані Власта є вельми недовірливою особою.
– А отже, – мовила Дана урочисто, – пані Ставська знала про викрадення. Якщо не влаштувала його сама.

***
Вогнедан з Винозором зо хвилину дивилися на Дану аж трохи перелякано.
– Поясни, будь ласка, кохана, – сказав принц нарешті, – я, напевне, трохи подурнішав від безсонної ночі…
– Охоче, – мовила дівчина, – бідолашна Вишенька дуже боялася матері. Вона нічого не оповідала, через оту нашу пристрасть до пристойності, але… Ви думаєте, чому Вишенька пішла на бал у моєму вбранні? Мати подерла на ній чудову бальну сукню, до речі – куплену братом. І чому мої служниці вбирали Вишеньку на це гуляння? У бідолашки немає звичаєвої сорочки, бо її мати називає народні свята «витребеньками кругловухих». Княжої Ночі зазвичай пані Воїдана відпускає всіх – челядинок, прибічних дам… На свято. Я певна, що Вишенька завжди проводила свято в домі Ставських. А тут раптом вона залишається в палаці… Пані Ставська розуміє, що лише коханий може вивабити з дому її слухняну доньку…
– В такому разі, – хмикнув Вогнедан, – бідолашна вдова судді має керувати бандою розбійників, котрі і викрали Вишеньку, аби розлучити її з судженим. Вибач, Дано, але…
– А ви спитайте у Брячислава, – порадила дівчина, – чи вміє пані Власта наводити ману.
В будиночку Гордани, куди трійця слідчих-самоуків прибула з берега, на них уже очікували Воїслав з Брячиславом. Обидва вбрані по військовому, трохи відпочилі і готові до дії.
Вогнедан подивився на пана Ставського і тільки головою похитав. Якщо здогади Дани є вірними, то… Нещасний рід… Діти божевільних ризикували на все життя зостатися самотніми. Хоча цілителі і запевняли, що це не успадковується, але обережність, зазвичай, перемагала.
– Брячиславе, ти говорив з матір’ю? – спитав він навпростець.
– О, мама, – якось втомлено мовив поручник, – я її не розумію… Поїхала до Ставків… Сама одна… Управителька плаче… Не знаю…
– Брячиславе, – сказав принц, – тут нас є п’ятеро, бо пані Гордана делікатно зоставила нас самих. Скажи мені, як своєму князю, з пані Властою все гаразд?
– Вона давно чуднувата, – неохоче мовив Ставський, – з того часу, як загинув батько…
– Якщо її нема, ми можемо обдивитися її покої?
– Я ніколи…, – почав Брячислав і раптом замовк.
– Друже, – вимовив Вогнедан, – гірше буде, коли обшукувати дім буде суддя Кречет. Сподіваюся його син вміє берегти таємницю?
– Присягаюся шляхетською честю! – сказав молодий Птаха.
– Тож рушаймо, і Боги нам у поміч?
Воїслав, поки вони їхали вуличками Міщанського передмістя, позирав на друга здивовано, тоді спитав:
– Що ти хочеш знайти у бідної пані Власти? Вона трохи не видерла мені очі, це так, але ж вона приймала мене за розбійника. А я не міг і язиком поворухнути… Кляте отруйне зілля… Добре, що хоч не смертельна доза.
– Ти таки не можеш згадати, – спитав принц замість відповіді, – хто підійшов до тебе на березі тоді… Люди? Дивні? Жінки? Чоловіки?
– Але ж вони, власне, й не підходили заблизько, – озвався Воїслав, подумавши. – Я дивився лише на Вишеньку… Ми стояли спершу лицем до ріки, тоді повернулися до них… До отих двох… Одрухово. Я ще був подумав, що то ви з Даною повернулися…
– Зупинись, – владно звелів Вогнедан, – ти бачив чоловіка і жінку? Дивних чоловіка і жінку?
– Не можу сказати точно, – пробурмотів Дракон, – в суді я б не присягнув… Хоча можливо… Дійсно, чого це я подумав, що це ви…
– Добре, – озвався принц, – це вже щось…
Будинок Ставських зустрів їх забитими вікнами другого поверху і погребовою тишею. Над дверима пишався запилюжений, давно не відновлюваний герб – журавель злітає в небо.
– Я тут майже не живу, – мовив Ставський винувато, – мама… Вона… Ну, словом – з нею важко… Весь час сварить, друзів моїх ганить… Ружицький сякий, Вишенський такий… А в Огнеслава кругловухий брат, хоча у Огнерада вушка як і у нас всіх, та й зрештою, всі ми ельберійці… Скоро житиму у вартівні, та й по всьому.
Птаха тим часом вже стукав кільцем у двері. Відчинила гідна пані-дивна теж у вдовиному, але біднішому полотняному вбранні.
– Пані Квітка Вишневецька, – відрекомендував Брячислав, – моя далека родичка і домоправителька.
Пані Квітка схилилася у звичаєвому уклоні з невимовною легкістю.
– Прошу голову роду, – мовила протягло, – та його приятелів до скромної господи.
Господа дійсно була аж занадто скромною. Пані Квітка провела гостей до віталеньки, чистенької, але якоїсь обшарпаної. Все було старим і витертим до неможливості – крісла, гобелени на стінах, подушечки для ніг.
– Я даю матері гроші щомісяця, – пробурмотів Брячислав, – окрім того, Повелитель виплачує їй утримання з державних грошей. Як вдові урядовця… Але вона сама бажає так жити. На саму думку про те, щоб запросити майстра, або торговця – з нею стає погано. Вона не хоче нових речей…
На столику лежав новесенький «Гербовник» останнього видання. І невеличка книжкова шафка була вщерть заповнена цими сувоями до стародавніх рукописних зшитків включно.
– Пані Власта дуже цікавиться шляхетськими родоводами, – мовив Вогнедан, розгортаючи зшиток, – схоже на те, що це – її улюблена читанка.
Сувій було весь покреслено червоним тушем. Пані Власта відзначала людські прізвища серед родинних списків знаті. Оскільки майже всі вельможі мали в родоводі хоча б одного-двох місцевих уродженців, особливо на початку розселення, червоного було дуже багато. В родоводі Ведангів було підкреслене ім’я жриці Боговиди, дружини Веданга Сіллура і сестри князя Властимила. В родоводі Вогняних Ящерів – ім’я самого князя сонцеславів. Вогнедан здивовано виявив, що зовсім без домішок людської крові серед п’яти правлячих родин був лише рід квітанських Ллєгів і то лише в своїй прямій лінії, котра закінчувалась трьома онуками князя Буревія. Серед дрібнішої шляхти таких родин було всього шість, серед них і рід Вишневецьких.
– Цікаво, – мовив Винозір, заглядаючи Вогнеданові за плече, – виявляється, що ми стали ельберійцями трохи не в другому коліні від Пришестя…
– Власне кажучи, – сказав принц, – в цьому і полягала мудрість творців нової раси. Сподіваюся, що ніхто не сумнівається в тому, що два наших народи давно зрослися докупи від кореня…
– Схоже, що в цьому сумнівається якраз пані Власта, – мовила Дана, – ось подивіться, що я знайшла на поличці з книжками…
На невеличкому листочку було рукою пані Ставської виписано кілька прізвищ.
– Вітер Ллєг, – прочитала Дана, – старший онук князя Ллєга… Шістнадцять літ… В’ячеслав Вишневецький… Двадцять літ. Станіслав Вербинський… Вісімнадцять літ… Хмара Вигорич… Сімнадцять літ… Вихор Елл…Двадцять літ…. Буреслав Морян… Двадцять сім літ… Світлодар Сінд… Двадцять літ…
– І що це, у лихої сили, означає? – спитав Веданг нетерпляче, – чим це нам може…
– Любий брате Воїславе, – мовив Вогнедан, усміхнувшись, – перед тобою – список осіб, котрі гідні руки твоєї панни… Сім юнаків без жодної краплини людської крові. Ти до списку не потрапив власне через пані Боговиду Діл, котра є твоєю прародителькою.
– Боги мої, – пробурмотів Веданг, – оце так…
– Моя мати є божевільною, – різко сказав Брячислав, – ви це хотіли почути? Вона стала такою опісля батькової загибелі… В будинку немає слуг – вона говорить, що вони смердять. З цієї ж причини не хоче придбати нічого нового з речей, навіть коли виготовляв їх майстер дивної крові. Їсти їй готує пані Квітка, при чому купує овочі, привезені з Квітану, з певного хутора, хазяїном якого є срібний, до речі – батько Хмари Вигорича.
– Могла вона просватати доньку за когось з цих семи? – спитав Вогнедан.
– Боги мої, – мовив Ставський, – зрештою – чому б ні… Тільки чому викрадення? Чому не спитала мене, все таки я є головою роду.
– Пречудово, – мовив Воїслав різко, – невже хтось з цих молодиків утнув мені цю гидоту… З маною і розлюченим натовпом?
– Хмару Вигорича можна викреслити одразу, – сказала Дана, – він є таким… витонченим.
– Витончений панич Хмара, – всміхнувся Вогнедан, – вперше зіткнувшись на прикордонні з ішторнійськими розбійниками, проткнув одного з них мечем так холоднокровно, наче нанизав на голку метелика…
– Ні, що ви, – хмикнув Воїслав, – метелика Вигорич пожаліє. Але не бандита зі зграї, яка перед цим спалила гірський хутір разом з його мешканцями. Однак, він дійсно не здатен… Зрештою, як і всі інші… Стривайте… Вербинський… Часом це не родич вербавського божевільця?
– Родич, – сказав Брячислав ще похмуріше, – більше того, він мій брат у перших. Дружиною збожеволілого Станимира Вербинського була моя рідна тітка, материна сестра. Її звали Властимила Вишневецька, і вона померла пологами. Пан Вербинський більше не одружувався, і Стах у нього – одинак.
– Тоді, коли ми…, – почав було Вогнедан і замовк.
– Коханий, – озвалася Дана, – я давно хотіла почути цю історію з вуст очевидця.
– Та я уже оповідав про це десятки разів, – мовив Вогнедан сумно, – дуже неприємна подія, хоча я і прикрашав її словесними зворотами. Цього разу обійдуся без віршованих вступів і вишуканих виразів. Ми з Воїславом їхали тоді до Квітану, де княжич Вітровій влаштовував змагання лучників. Один час стрільби з лука вважалися найгіднішою розвагою для шляхти…
– І досі вважаються, – стиха підтвердив Брячислав, – а вже тодішні змагання. Я їх, до речі, виграв.
– Ми теж сподівалися…, – всміхнувся принц, – але… Ми вирішили спрямити шлях і проїхати лісом – відомо бо, що дивний в лісі не блукає. І от, на лісовій дорозі трохи не під ноги нашим коням кидається селянський хлопчина, всмерть переляканий. Коли ми його трохи заспокоїли, виявилося, що в тих кущах сидять ще двоє: старий селянин і дівчина. І от вони й розповіли нам про те, що покровитель Вербави зійшов з глузду.
– Ці люди, – озвався Воїслав, – йшли до крепимирівського суду. Взагалі-то, Вербава в Жердельському окрузі, але від неї до Крепимирова ближче, ніж до Жерделю. До того ж, пан Вербинський зі своїми прибічниками оточив Вербаву вартою, уявляєте? І оголосив, що коли хто побіжить скаржитись, то його родина відповість за це головами. Він не лякав – він насправді вбив кількох старих поселян за те, що їхні сини намагалися… І дружину та дітей ще одного зловленого скаржника.
– І тому бідолашні вербавці вирішили послати до округу три родини, – зітхнув Вогнедан, – з жінками, дітьми… Все одно, мовляв, кінець, так може хоч хтось добереться. Оця трійця втекла від поганців дивом – решту прислужники Вербинського схопили десь за півгодини до нашої зустрічі. Нам з Воїславом тоді було по шістнадцять літ, ми мали тули, повні бойових стріл, бо хотіли ще потренуватися по дорозі. І мали мечі – не ці, не іменні, звичайні. Іменні нам дозволили носити опісля цього випадку.
– А далі що? – спитав зацікавлено Птаха, – мій принце, ви нам оповідали про все це не зовсім так…
– Я намагався випускати огидні подробиці, – мовив Вогнедан, – не міг же я оповідати у світських вітальнях, при панночках, що ми тому одразу кинулися в погоню, а не повернулися до Крепимирова за вартівниками, бо оці троє вербавців запевнили нас в неминучій смерті, яка очікувала на зловлених поганцями людей. А окрім того, ми наздогнали цю ватагу завдяки тому, що прибічники Вербинського захотіли розважитися на лісовій галявині. З отими нещасними жінками, котрих їм вдалося упіймати. Чоловіків вони прив’язали до дерев, а самі… Я тоді не пам’ятав, коли почав стріляти, а коли схопився за меч. Це було моє перше відчуття бойового шалу…
– Видовисько то дійсно було огидне, – підтвердив Воїслав, – а подробиці не для дівочих вушок. Вартових ми перестріляли з луків, а на ґвалтівників кинулися з мечами. З нами був хлопчина, якого ми зустріли тоді на дорозі і прихопили з собою як провідника. Він визволив зв’язаних родичів тих жінок, і вони взялися нам допомагати. Словом нам вдалося взяти живцем лише самого Вербинського, і то тому, що він не приймав участі у скривдженні. Втім його все одно потім стратили за вироком крепимирівського суду.
– А оцей Стах, – спитала Дана, – він теж був з… з ватагою? Чи батько залишив його вдома?
– Стах тоді, – озвався Брячислав, – навчався у Вищій Школі Дару. І майже постійно мешкав в Дарі… Можливо він став щось помічати як… Словом помітив, що з батьком коїться щось не те, і перестав навідувати хутір. Де він зараз я не знаю. Школу він покинув, напевне від сорому… Авжеж – справа Вербинського, про неї тільки глухий не чув, а вуха від встиду за свій рід червоніють навіть у Вербицьких, я вже не говорю за сина того душогубця.
– Але до чого тут подія дворічної давності? – спитав Воїслав, – ми ж нині зовсім не про те…
– Про те, – сказала Дана, – Вишеньку викрала пані Власта для Стаха Вербинського. Або, принаймні, була його спільницею. Брячиславе, твоя мати вміє наводити ману?
– Вміє, – озвався Ставський, – я і сам…
– Складіть лишень два і два, – мовила Дана запально, – пан Стах Вербинський… Може й не поганий хлопець… Але нині, доки ще не забулася ота лиха подія, він є ізгоєм. Судячи з «Гербовника» він є останнім з роду. Якщо він помре – охоронців родового герба Вербинських більше не залишиться. Звісно, він міг би вичекати, доки все це затихне, згодом одружитися з якоюсь шляхтяночкою з маловідомого сімейства, або з міщанкою. Але він є юним, він у великій тузі… І він приходить до стрийни, котра є його єдиною близькою родичкою, якщо не рахувати спокревених Вербицьких. А стрийна.. Стрийна Власта вважає, напевне, що пан Вербинський-старший постраждав невинно: адже живе вона відлюдно… Хоча, я чула, що вона любить судитися з ріднею…
– Судитися, – мовив сумно Брячислав, – вона покинула років зо три тому… Говорить, що в суді теж смердить людьми…
– Тим більше, – підхопила Дана, – вона не може знати цієї гидкої історії. І вона вирішує врятувати рід Вербинських, одруживши пана Стаха з власною дочкою. Тим більше – Стах не тільки її родич, Стах є в отому списку чистокровних…
– Піймаю – одріжу вуха! – коротко сказав Воїслав, – але де його тепер шукати, того Стаха?
– В маєтку Ставських, – мовив Вогнедан, котрий уважно слухав Данині розумування, – інакше чому б туди поїхала пані Власта? Саме зараз, коли їй потрібно б оббивати пороги суду і вимагати покарання винних і пошуків вкраденої доньки.
– Тобі б суддею бути, милий брате Вогнедане! – вигукнув Воїслав, – на коней, друзі!
– Браття, – сказав Брячислав, – мама… Вона…
– Пані Власті потрібен цілитель, – лагідно мовила Дана, – для роду Ставських буде краще, Брячиславе, якщо ти відвезеш її до якогось відлюдника сам. Інакше це зроблять вартівники за вироком пана Кречета Птахи, і вся Боговлада знатиме напевне, що з нею не все гаразд. Зроби це, доки вона не накоїла більшого лиха. Я сподіваюся таки, що цей пан Стах матиме совість і не поводитиметься грубо з Вишенькою, але…
– Але я його все одно уб’ю! – прошипів Воїслав, – веди, Брячиславе… Вибирай – або ми, або судова варта…
– Їдемо! – наважився Брячислав, – прямо зараз!

***
Лише дорогою Вогнедан зрозумів, що знову вплутався в справу, за які його завжди суворо карав Повелитель. Щоправда нині… Юнак сподівався, що татко зрозуміє його наміри. Під загрозою була честь роду Ведангів, бо пліткарів вистачало завжди, і хтозна в що переросте через місяць оповідка про те, що сина Охоронця Клейнодів знайшли на березі річки напівпритомним і звинуватили не тільки в убивстві, а й у тому, про що і вголос мовити соромно поштивому дивному. Під загрозою була честь роду Ставських – якщо суддя Птаха якимось чином віднайде правду, то Брячиславу доведеться визнати в суді, що пані Власта звільнила себе від волі Богів. Під загрозою була сама Вишенька, хоча Вогнедан вважав, що навряд чи Стах насмілиться її образити, а тим більше домагатися свого насильно – зрештою він був дивний, яким сама природа відмовляла в тому, аби брати жінку всупереч її волі. Принаймні, жодного такого випадку в сувоях з відомими судовими справами минулого, які любив підлітком почитувати Вогнедан, уявляючи себе суддею, не траплялося. Кілька божевільців, про яких згадувалося в отих сувоях, втішалися тим, що дивилися, як це роблять безчесні особи з людей, а деякі навмисне наймали поганців для того, щоб вони кривдили в їхній присутньості вкрадених жінок. Власне, за подібним вони з Воїславом і застали Вербинського-старшого.
– Я ж не думаю, щоб і Стах звихнувся, – Воїслав наче почув його думки, – чи не занадто для одного роду? Але ж він може налякати мого метелика. Вишенька така тендітна… Така…
– О, – сказав Вогнедан, – здається в Чорногорі вважали тендітним мене. А я, як не як – її брат у перших. Спокійно, Воїславе… Головне – не нароби дурниць. А то раптом відріжеш помилково вуха зовсім невинній особі.
«Ставки» з’явилися перед очима мандрівників уже під вечір. Невеличкий будиночок наче потонув у старому саду. Звідкись тягло вологим повітрям – мабуть з тих самих ставків.
– Далеко звідси до ріки? – спитав Вогнедан Брячислава.
– О, зовсім ні, – відповів той, – говорять, що ці озера колись були плесом Дани-ріки. А сама річка – праворуч. Пішки можна дійти.
– В будинку є челядь? – втрутився Воїслав.
– Тільки управитель, – відповів Ставський, – Леслав Гирич, чорногорець. Мама терпить його, бо вважає, що чорногорці чимось кращі від, скажімо, зелемінців. Тиха, поштива особа з дрібної шляхти. Може він і зрозумів, що мама… Але мовчить. Дім він тримає в чистоті, але обслугу щотижня наймає в селищі. Коли мама застає в будинку когось із прибиральниць… Бідний Леслав… Бідолашний дім…
– Гаразд, – мовив Вогнедан, – тепер план дій… Брячиславе, ти їдеш до маєтку. Ми розташуємося на березі ставка і почекаємо на тебе. Дізнайся, чи там пані Власта, поговори з управителем. Тоді вертайся.
– Добре, – пробурмотів поручник і принаглив коня.
– Даремно, – почав Воїслав, – потрібно було всім одразу…
– Я не певен, що вони у маєтку, – сказав Вогнедан, – хіба що пані Ставська дозволила Стаху пожити у неї на правах родича. Не треба полохати птахів даремне. Нехай Брячислав розвідає – він-то ні в кого не викличе підозр. Навіть у того ж Стаха, якщо вони зіткнуться у вітальні.
Брячислав повернувся затемно.
– Не знаю, що і сказати, – мовив, – Леслав присягає, що сьогодні ніхто не приїздив. Я йому вірю… поки що… Однак новий мешканець у маєтку є. Він живе у хатинці на стрільбищі. Біля Світлого Ставу. Пані Власта відрекомендувала його бідним школярем, котрому потрібен притулок…
– Стах! – задоволено сказав Воїслав, – далі, будь ласка…
– Мама могла і не заїжджати в дім, – продовжив Брячислав, – вона чудово їздить верхи. Коли батько був живий… Але то давно минуло. Словом, варто навідати хатину. За батькового життя там збиралися вельможні гості… Милувалися квітами, місяцем у водах ставу… Стріляли по мішенях з луків. Навіть Повелитель вшановував… І князь Вартислав – вони дружили з татком. Нині там занедбано, бо мама… Хоче, щоб все там залишилось так, як десять років тому. Хоче повернутися… Бідна мама…
– Бідна її донька! – пирхнув Дракон, – це ж треба, просватати безневинне створіння без її відома за сина божевільця…
– І я, і Вишенька – діти божевільної, – сказав Брячислав різко, – можливо пан Вербинський зостанеться для моєї сестри єдиною можливістю вийти заміж.
– А не діжде! – мовив Дракон, стрибаючи в сідло, – і хай тільки у моєї мавки будуть заплакані оченята… Придушу цього Стаха голіруч…
Повний місяць відбивався у воді Світлого Ставу… Вогнедан обережно зліз з коня, звелів спішитися всім іншим, і зоставити коней біля напівзаваленої конов’язі. Тут колись Повелитель милувався Місяцем… Разом з князем Вартиславом і паном Чеславом Ставським… Можливо, правитель привозив сюди дружин, і пані Воїдана та пані Конвалія прогулювалися місточком, котрий вигнув спину над ставком. А поруч з ними йшла пані Власта… Весела і щаслива пані Власта… Горда своєю причетністю до правлячого роду…
– І де береться на світі така гидота? – спитав принц наче сам у себе, але всі його зрозуміли. Вбивці судді Чеслава все одно що вбили і молоду дружину судді, і щастя родини Ставських.
Далі четвірка приятелів і Дана кралися пішки. Йшли вони нечутно, наче коти. «Нічний зір» накинув на все довкола сірувату пелену, притлумивши буяння покинутого садівниками садочка. Хатинка була невеличкою – перший поверх на кілька кімнат, і невеличка надбудова під скісним дахом.
Віконечко надбудови світилося. Світилися і два вікна вітальні.
– Першим, – сказав Вогнедан, – заходить Брячислав. І діє за обставинами. Він нічого не знає, розшукує матір, бо непокоїться за неї… Відволікає розмовою і її, і Стаха, якщо той у вітальні. Тоді з’являємось ми…
– Ой, що я зроблю з цим Вербинським, – пробурмотів Воїслав, – змолочу до невпізнання, відріжу вуха, тоді накину на поганця ману і окличу злодієм, котрий вліз до чужої садиби!
– О, який же ти мстивий, милий брате, – всміхнувся принц, – та ти ще й розчулишся при вигляді цього бідолахи…
– Оце вже ніколи, – прошипів Дракон, – давай, Брячиславе! Ти до дверей, ми до вікон.
Вогнедан обережно підкрався до відчиненого вікна і побачив зовсім мирну картину. Пані Власта в старенькому дорожньому вбранні з синього оксамиту сиділа у кріслі, заплющивши очі, видимо все ще втомлена поїздкою верхи. На столику стояла спиртівочка, заварничок, дві філіжанки і рештки скромної вечері. Поруч у такому ж кріселку примостився юний дивний з важким сувоєм на колінах.
– Ну просто родинна сцена, – озвався поруч Веданг єхидно, – дійсно… розчулює.
На грюкіт дверей двоє у вітальні обернулися одразу, наче дійсно буди злодіями, спійманими на місці злочину. При вигляді Брячислава пані Власта явно заспокоїлася, а от юнак знітився і трохи не впустив сувоя.
– Мамо, – сказав Брячислав, – куди ви щезли… Півміста розшукує Вишеньку, а ви… Мене послав за вами суддя Кречет, бо ви є головним свідком…
– Але ж ловко вигадав, – схвалив Веданг, – милий брате… Ви давайте, дійте тут, а я полізу нагору. Я певен – Вишенька там… Замкнена, бідолашка, наче у в’язниці…
Вогнедан кивнув, і Воїслав тут таки вистрибнув на перильця веранди і видряпався на піддашшя. Одного погляду у розчинене від літньої спеки віконечко було йому досить – у кімнатці, тримаючи на руці напівсонного ллєоля, котрий світився лагідним світлом, сиділа сумна-пресумна Вишенька, вбрана в пишну сукню з оксамиту кольору морської хвилі. Сукня була на неї велика і доволі зношена.
«Дана, – подумав Воїслав, – втекла би звідси першої ж хвилини. Як тільки б ключ брязнув у замку. В три стрибки опинилась би внизу, а там і до конюшень недалеко. Але що ж… Метелики… Самі лише метелики, рятувати яких доводиться бідолашному Воїславу. Хто ж все таки тоді стрелив в мене голкою? Отой хлопчисько, чи сама пані Власта?»
Але личко Вишеньки було настільки сповнене сумною чарівливістю, що Воїслав розчулився і подумки послав до біса усіх войовничих панянок.
Юнак ще раз підтягнувся і м’яко стрибнув у розчинене вікно. Вишенька зірвалася з місця мовчки, без зойку. Світляк злетів з її руки і причепився лапками до стелі.
– Тихо, – мовив Дракон, – тихо, кохана… Це я… Я…
Він підійшов до дівчини і притулив до її щоки долоню. Тоді поклав руку собі на груди.
– Твій образ, – вимовив звичаєве вітання закоханих і близьких приятелів, – в моєму серці. Я пам’ятав тебе.
– Я думала, – вишептала Вишенька, торкаючись долонькою щоки Веданга, – що ти… Що тебе… Мама… Вона зовсім… Та голка… Батько служив колись у Зелеміню, і звідти… А цей юнак… Вони втягли мене до човна і зв’язали… Я так перелякалася…
– Від нашої розлуки, – провуркотів Веданг, – я, як то говориться, «забув і як лука у руці тримати» – так сумував. Більше я не дам нікому нас розлучити. Тебе не ображав цей хлопчисько?
– Він мені брат у перших з материного боку, – мовила дівчина, – я знаю Стаха з дитинства, як і Вогнедана. В його родині така біда, а він ще послухав моєї мами, і тепер наражається на арешт. Подумати тільки, мама сказала йому, що я є такою вередливою панночкою, що мрію про те, щоб мене вкрали Княжої Ночі. З моєї, звісно, згоди… Бідолашний Стах погодився, а нині не знає, що й робити. Ти приїхав сам, чи з суддею Кречетом?
– Я приїхав з приятелями, – сказав Дракон, – і дуже хотів зоставити твого родича без його гарненьких вушок. О, внизу вже галас… Це, напевне, Вогнедан вирішив завітати до господи…
– Навіть Вогнедан, – пробурмотіла Вишенька, – О, який сором… Мама… Вона наче у іншому світі живе…
– Ходімо вниз, – мовив Воїслав і з усієї сили вдарив у двері ногою, виламуючи засув.
Коли вони вийшли на сходи, очам закоханих відкрилася неймовірна картина. Стах притиснувся до стіни, Брячислав поволі обходив кімнату по колу, Дана з Винозіром застигли біля вікна, в яке вони тільки що залізли, а проти Вогнедана стояла в бойовій стійці пані Власта з мечем напоготові.
– Пані Власто, – лагідно умовляв принц, – негоже битися на мечах з приятелями і родичами. Тут нема ворогів ні ваших, ні моєї сестрички у перших. Вам потрібно відпочити, а потім… Ви не забули ще, як відбивається Місяць у водах Світлого Ставу? Я наче бачу, як це було – вигнутий місточок, спокій… Чоловіки на березі складають вірші про красу явного світу… Три шляхетні пані на місточку годують крихтами золотавих лінькуватих рибок… Тоді жони носили сукні з важкого оксамиту, як на малюванні з моєї мами… Кольору морської хвилі, або небесної синяви…
– А потім світ став сірим, – раптом розважливо сказала жінка, – все стало сірим… І оксамит… І життя… І Місяць зник – я не бачила його десять років… Хто ви, миле дитя? У вас такий голос…
Вогнедан присунувся трохи ближче, продовжуючи оповідати співуче і проникливо історію минулого щастя. І раптом пані Власта кинулася на нього, наче вивчений вояк.
Юнак ледве встиг ухилитися, а бідолашну жінку вхопив ззаду обіруч Брячислав, теж бурмочучи щось заспокійливе. Вогнедан звелів тихо, але владно:
– Тримай її так… Міцно тримай.
Сам же поклав руку на чоло бідолашної жінки і мовив ласкаво:
– Згадайте той день, коли ви були щасливою… Ось він настав, той день, для юної панни Вишневецької… Вона вдягнула шлюбного персня… Вона покохала молодого вельможу, чиї очі… О, той зелений дурман… Так пахне квіт ясмину за вікном… Так співають птахи про щастя і кохання… Ви бачите його, мила пані Власта… Ви бачите пана Чеслава…
– Чес…, – прошепотіла жінка, – Чес… Я ж таки домоглася, щоб труну відкрили… У нього не було очей…
– Ви це забули, пані Власто, – різко мовив Вогнедан, – ви забули ту страшну хвилину… Ви пам’ятаєте лише живе обличчя… Його зелені очі… Його голос… Він живе у ваших дітях… Якась його частка… А там, високо, в дубовім гаї, його відважний дух чекає на вас… Адже дух не вмирає… Це гасло роду Ставських, до якого нині належите і ви…
– Що з нею, – мовив Брячислав злякано, бо пані Ставська різко посунулась вниз. Зброя брязнула об підлогу.
– Заснула, – озвався принц, – Брячиславе, друже, ти зробив страшну помилку. Десять років… Вона страждала сама і мучила вас… Я слабкий цілитель, але бачиш… Вклади її на крісло і прикрий чим небудь. Потім перенесемо її в дім. І варто зараз же, аби хтось з’їздив до Боговлади. Винозоре, будь ласка… Привези жерця, а краще – жрицю… Бажано – зі срібних, бо цілителька не повинна нагадувати пані Власті про її… скажімо, дивацтва. Пані Ставська, прокинувшись, повинна побачити біля себе дивну, з усіма ознаками чистокровності. А потім, якщо на те буде воля Богів, вона забуде те, з чого почалася її…скажімо, чуднуватість, а потім – і весь ланцюжок розумувань, котрий і привів її до теперішнього стану.
І Брячислав, і молодий Птаха корилися Вогнедану, як бійці командиру. Воїслав міцніше пригорнув до себе заплакану Вишеньку і зітхнув розчулено. Йому вже не хотілося відрізати вуха Стаху Вербинському, котрий втисся в куток, і аж прикрився віконною завісою.
– І ось іще, Винозоре, – додав Вогнедан, – зайди додому і скажи батькові Кречету, щоб згорнув пошуки. Я сам оповім йому все при поверненні. Справа занадто делікатна, щоб… Потрібно зберегти пристойність, хоч я і недолюблюю це слово.
Птаха виструнчився і швидко вийшов з кімнати. Дана кинулася до Вишеньки й міцно обняла її. А Воїслав таки спустився зі сходинок вниз, полишивши дівчат шепотітися, і витягнув пана Стаха з кутка просто за гостре вушко.
– Ну, і що оце мені з вами зробити? – спитав шорстко, – пане Станіслав Вербинський?
– Я думав – вона згодна, – сказав юнак тихо, – я знав її дитям… Ми гралися разом… Вона завжди була сповнена бажання якихось таємничих пригод… Вона дуже змінилася… І пані Власта… Я не зрозумів, бо сам був вбитий горем. Я ладен вийти з вами на герць хоч і зараз. Закони не передбачають, щоби батькова ганьба лягла на мене, і шляхетства у мене не відібрано.
– От біда, – мовив Дракон вже не зло, – герцівник… Через вас з пані Властою мене трохи не прибили на смерть поштиві боговладці. А потім вона осоромила мої вуха перед вищими вельможами, обізвавши вбивцею і… тьху…кривдником жінок. Добре, що я був не зовсім при тямі і не роздивився вираз обличчя власного татка, котрий… Та ти знаєш, дурне теля, що для тебе вже замовлено місце у в’язниці. Пані Ставська хоч несповна розуму, а ти, дурнику, ніби при здоровому глузді. Чому ти одразу не відпустив панни, коли зрозумів, що вона зовсім не бажала подібної пригоди?
– Боявся, що вона одразу побіжить до суду, і…, – щиро відповів юнак, – а там скажуть: Вербинський? Син того самого Вербинського, який… Я тоді, два роки тому, хотів повіситись від сорому – не наважився. Занадто некрасива смерть… Пані Власта дала мені притулок…У боговладському домі Ставських. Я вчився… Хотів здати іспити заочно, а потім змінити прізвище і почати все спочатку… І тут вона сказала, що Вишенька любить мене, але не наважується… І хоче, щоб я її викрав Княжої Ночі, бо до неї залицяється певна недобра особа, яка…
– Яка що? – грізно спитав Дракон.
– Молодий вельможа, котрий має з десяток подруг, і бажає…, – понуро мовив Вербинський, – І змушує Вишеньку зустрічатися з ним, бо у неї немає батька, а брат давно не звертає уваги на справи роду. Пані Власта мовила, що він не відпускає її доньку від себе, але у неї, мовляв, є снодійне зілля, яким вона і скористається.
– Снодійне, – мовив Веданг, – це була отрута, якою користуються вивідачі під час війни. Я трохи до пращурів не помандрував через оте твоє сватання. Пані Власта, – він обернувся до жінки, котра спала на кріслах глибоким навіяним сном, – принаймні за себе не відповідає… Але ти, пане Стаху, невже не подумав, що потрібно спершу поговорити з дівчиною, а тоді уже її викрадати?
– Але ж тітонька Власта, – пробурмотів Стах, – вона завжди була така чемна і лагідна… Я ніколи не подумав би, що вона…
– Досить, – озвалася зі сходів Дана, – Воїславе, братику, не муч хлопця. Йому й так несолодко. Обійшлося – і хвала Богам.
До ранку у Ставках все якось втишилось.
Пані Власту перенесли до будинку на превелике здивування поштивого пана Леслава, котрий і знати не знав про приїзд господині. Зранку прибув Винозір, а з ним в гарнесенькій повозці приїхали срібноволоса цілителька Лагода та її дві учениці – юні серйозні панночки. Вони пошепотілися з Вогнеданом, тоді цілителька підкликала Брячислава і довго та суворо вимовляла за те, що він намагався не помічати материних дивацтв.
Повернувшись до Боговлади, Вогнедан найперше подався до судді Кречета. Разом з Даною, звичайно. Вишеньку Воїслав повіз просто до дому Драконів, бо цілителька випровадила з маєтку всіх присутніх там осіб, окрім управителя. Пояснила вона це тим, що хворій перш за все потрібен спокій.
Суддя уважно вислухав принца і мовив цілком поважно:
– Чи не бажає ваша вельможність через кілька літ зайняти посаду урядовця в якомусь окрузі? У вас би вийшло незле, а вже вкупі з вашою шановною дружиною… Ви, обоє, маєте природжений хист до розв’язування загадок. Ось тільки справа ця дуже… делікатна. З одного боку потрібно прилюдно виправдати пана Воїслава. З другого боку шкода Ставських – панночці, здається, не загрожує зостатися в дівах, але голова роду й досі не одружений, а опісля скандалу…
– Можливо, втрьох…, – сказав Вогнедан, – до речі, я певен, що Повелитель теж не хотів би розголосу…
– Але ж обман…, – прищулився пан Птаха хитро.
– Задля порятунку чести двох родин і щастя двох закоханих, – мовив принц серйозно, – вважаю – варто…
Наслідком цієї розмови було те, що по місту розповзлася, мов вранішній туман, невідомо ким пущена чутка про цілу ватагу викрадачів, котрі полювали на гарненьких панночок. Ці гидкі особи невідомого походження напали на закохану пару дивних, котрі веселилися собі, прикрившись від сторонніх очей маною… «О, так… бідолашного юнака чимось приглушили, але мани він не втратив, а мати дівчини…». «Помилка, атож… Вона не впізнала нареченого своєї доньки….» «Під маною, авжеж… Здійняла крик…» «А дівчина? Дівчину врятували… Той самий її суджений…»
Подальші плітки розходилися тільки у кількості вбитих злодіїв. В порятунку панни сумніватися було гріх – Веданг щодня гордовито проїздив містом на своєму Красені, а до його грудей, наче й насправді казковий метелик, пригорталася щаслива панна Ставська, нині вже князівна Ведангська. Шепотілися, що у рятувальній виправі приймав участь і Принц Яблуневого Саду. «Ах, ну звісно… Де один, там і другий. Говорите, що і дружина принца…? О, княгиня Данадільська є справжньою войовницею.»
Дім Ставських засяяв вікнами і підновленими стінами. Щаслива пані Квітка керувала тепер численною челяддю, Брячислав опісля служби ночував вдома, а його злощасний брат у перших з боку матері, сиріч Стах Вербинський, мав власні покої на другому поверсі, де і вивчав пильно предмети зі своєї улюбленої морської справи, бажаючи в наступному році здати іспити у Дарі і податися у плавання, аж доки в пам’яти квітанців трохи зітреться історія злочину Вербинського-старшого.
Вогнедан особисто доповів Повелителю про те, чим закінчилася ця справа, якій ніколи не судилося потрапити до сувоїв з описами ріжних судових випадків та відомих божевільців. Його Ясновельможність зволив схвалити і поведінку сина, і поступливість судді.
– Іноді закон, – сказав при цьому правитель, – є правим, але вбивчим. За законом пан Птаха мусив стягнути в суді показання з Брячислава та усіх вас, і підтвердити божевілля цієї нещасної жінки. Під удар потрапив би і отой злощасний Вербинський, якому і так незле дісталося від сліпої долі. Напевне, в минулих життях… Але трохи пом’якшити удари тієї долі в наших силах. Зрештою, ніхто серйозно не постраждав, окрім, звісно, Воїслава, але його добре ім’я відновлено, а мститися на отім бідоласі та ще коштом ганьби свого приятеля Ставського, Веданг не бажає. Я вважаю його рішення розумним – принаймні він тим самим зберіг для двох голів ельберійських родів можливість продовжити їх у яві.
Повелитель помовчав трохи, а потім додав стиха:
– Але як ти вірно здогадався, синку… Саме так все й було – Місяць, вірші… Вино в малесеньких келишках… І три жіночих постаті на вигнутому дугою місточку…. І їхнє відображення в спокійній воді, наче у свічаді… О, ті сукні з ігворрського оксамиту… Нема Конвалії… І бідолашна Власта… Вона занадто любила свого Чеслава… Чес же бажав бути урядовцем, розплутувати злочини, відновлювати справедливість. Це, напевне, від нього, мій Вогнедане, ти успадкував пристрасть до судових справ.
– Скажіть це ще раз, – вимовив юнак.
– Що, синку?
– Назвіть мене «мій Вогнедане», – мовив юнак якось по-дитячому, – назвіть ще раз…
– Мій Вогнедане, – сказав Святослав тим лагідним голосом, який нечасто доводилося чути його ближнім, – мій відважний син… Дитя моє…
Прибічні цілителі правителя, побачивши, що обидва Саламандри стоять біля вікна обійнявшись, вирішили трохи почекати. Як говорив тоді ж один з них – радість теж є ліками. Як і щастя.