Вогнедан, Повелитель. Розділ шостий

Автор: Горностаєва Мирослава
Анотація: Принц Вогнедан, котрий одружився з войовничою Даною Лелег всупереч батьковій волі, все ж таки мусить з політичних міркувань взяти за себе ще одну жону, згідно звичаю країни. Князівна Чаяна Драган, що її Вогнеданів батько вибрав сину за другу дружину є настільки витонченою панною, що єхидний побратим принца Воїслав наиває її “зразок пристойності на межі зловісності”. Але Вогнедан дійсно відчуває якусь зловісну тінь в душі своєї нареченої. Чи зможе принц розгадати цю таємницю?

Розділ шостий
Багряних кленів лист

Княжич Лемпарт блукав Зеліборським палацовим садом..
Зазвичай воїни з роду Лларанів приходили сюди, аби відпочити духом від справ Прикордоння. Вони, ці справи, були важкі, дуже часто – небезпечні, і завжди некрасиві.
Дивні, котрі любили похизуватися вправним володінням смертоносною зброєю, часто бридилися наслідками цього володіння. Але, оскільки кордони потрібно було захищати, а задля цього захисту часом нищити живих істот, то отакі куточки відпочинку були трохи не в кожному маєтку прикордонних князівств. Ріжниця була лише в пишності і розмірах цих прихистків духу дітей зорі Сіллон. Цей звичай перейняли у своїх керманичів і пожиттєві шляхтичі.
Злі язики, щоправда, говорили, що подібні рукотворні куточки природи, сповнені тихого суму, не є винаходом дивних. Що десь далеко, за Небесними горами воїни-люди теж створили для себе подібні місця відпочинку. На цю тему одним з зеліборських волхвів було написано цілого сувоя, в якому доводилося на багатьох прикладах, що відраза до вбивства притамана не лише ельберійцям обох рас, а і незміненим людям світу, який перші дивні назвали Океаном.
Княжича Лемпарта не цікавили суперечки волхвів, котрі то доводили відразу людини до вбивства, то, навпаки, заперечували її, вказуючи на непомірну жорстокість тих же воїнів Сходу, котрі, поміж братовбивчими війнами, вправлялися у красному письменстві, або милувалися Місяцем. Не затримували його також гарнесенькі куточки саду, котрі аж наче кликали присісти на порослий мохом камінь, на принишклу в траві колоду, або на товсту гілку дерева, котра простяглася низько над землею, і забутися в тиші та безпеці. Власне, у княжича ніколи не було такої потреби. Нині, відірваний від свого родича Рудана, котрого вислали до Предслави за оту історію з кедазькими слугами, Лемпарт відкрито нудьгував. Рудан вмів його розважити то варварською музикою у виконанні скрипалів з моозьких біженців, то танцями кедазьких дівчат, котрі, не бувши красунями з виду, мали прегарні пропорційні тіла і палку жагу кохання… З Руданом було добре – перед ним непотрібно було таїтися, з ним можна було при зачинених дверях напитися досхочу гіркуватого зілля, яке потаємно проносили болотяними стежками кедазькі контрабандисти, і від якого зранку боліла голова й мучила спрага, однак відчуття розкутості і щастя воно давало неймовірне.
Лемпарт не розумів необхідності сидіти в саду і гапитися на деревце, чи озерце з лебедями. Задля заспокоєння йому достатньо було потягнути з Руданової баклаги, або переспати з потульною кедазькою рабинею, звісно в темряві, аби не бачити її пласкої пики. Однак пристойність… Хай їй біс, тій пристойності – через оці забобони Лемпарт весь час потрапляв у якусь халепу.
В зеліборському палацовому саду княжич Зелеміню блукав з цілком чіткою метою – він розшукував сестру. Чаяна мала бути десь тут – або біля озера з лебедями, або у гарнесенькій альтаночці, повитій хмелем.
Зазирнувши до альтанки, юнак зрозумів, що не помилився. Сестра сиділа у плетеному кріселку з сувоєм на колінах, але не читала. Сперши на руку гарнесеньку голівку, увінчану зачіскою, з якої не вибивалося жодної зайвої волосини, панночка мала вигляд замріяної ніжної особи, хоч малювання з неї роби.
– Так і думав, що ти тут, – неголосно мовив Лемпарт, – дозволиш?
– Заходь, – розпогодилася Чаяна, – я бо забилася сюди, аби не бачити тих огидних лебедів… Сокіл, коли він б’є птаха на льоту… Але князівна Лларан – Драган має милуватися лебедями, не соколом. Як справи, брате?
– Не дуже, – буркнув княжич, – батько лихий на мене. Загрожував позбавити прав успадкування… Дійсно, в законі не оговорюється, що князівство має прийняти з батькових рук саме старший син.
– Там написано – найгіднішому, – мовила Чаяна і позіхнула, – ти наробив стільки дурниць, напівварваре, що мені вже нудно скеровувати тебе в потрібному напрямку. Почнемо спочатку… Вбити напарника в учбовім бою… Достойного юнака з роду Сереженів… Батько Володар мусив сплатити віру, котра таки обтяжила його витрати.
– Цей кругловухий дратував мене, – буркнув Лемпарт, – кожного разу, коли нас ставили до пари, я уявляв, що він чистить мені взуття. Син якогось там репаного мужика… Селюк…
– Якщо мужик виявляє бажання захищати вітчизну збройно, – навчительським тоном мовила Чаяна, – то він уже не мужик, а пожиттєвий шляхтич. Хоча при тому він так і залишається селюком, авжеж… Однак, розрубати його трохи не навпіл було необережно… Подібні речі можна пустити плазом на Півночі, але не тут.
– На Півночі, – буркнув Лемпарт, – подібній гниді ніхто не дав би до рук зброю. І я б не став бруднити рук. Взяв би батога, і…
– Але ми не на Півночі, – Чаяна облизала вуста рожевим язичком, і Лемпарт насторожився. Він любив сестру, але знав про неї дещо… Зазвичай Чаяна володіла собою, навіть бувши п’яною в дим, що траплялося, коли їй приходила до голови примха розділити його з Руданом потаємні бенкети, але останнім часом вона почала досліджувати вплив на тіло і розум деяких зіль і тому…
– Далі, – продовжила дівчина, – у Боговладі… Я й досі не розумію, яким нерозумним потрібно бути, щоб вкрасти чернетку вірша у цього розумника та ще й пустити її в хід.
– Я ж уже пояснював тобі, – мовив княжич неохоче, – я не думав, що він подасть на ті пришелепуваті змагання саме цього вірша… Та ще й що їх прочитають один за одним…
– Ти думаєш, що Вогнедан не пізнав би власний вірш, якби ти ухопив іншу чернетку? – всміхнулася Чаяна, – Боги мої, невже ти так і не навчився думати? Це можна було зробити інакше… В книгозбірні боговладського палацу зберігається безліч усякого віршованого лахміття, в тому числі й рукописного. Того, котре не увійшло у відомі збірки… І не було б сутички поміж тобою, та моїм… нареченим. До речі, ти маєш з ним примиритися. Я отримала листа – Принц Зі Столиці їде до Зелібору, де вшанує мене званням другої дружини. Опісля брудної чорногорської кози. Ти так її і не спробував, дурнику?
Лемпарт буркнув щось нерозбірливе. Він не любив згадувати про пригоду з Даною Лелег.
– Це ж треба, – засміялася Чаяна, – єдина особа серед наших жалюгідних однокровників, котра здатна переспати з жінкою всупереч її волі, і та… Не зумів, виходить? Шкода… А Рудан говорив мені, що він…
– Рудан бреше, – мовив зло Лемпарт, – годі про це… Тут я повівся як дурень, зате що стосується Вогнедана… Ти б бачила, який вигляд був у цього пихатого красеня, коли він білив щіткою тюремний мур…
– Принаймні – якась потіха, – хмикнула дівчина, – а скажи-но, брате… За що ти так його ненавидиш?
Княжич задумався. Чаяна спостерігала за ним з легким, якимсь розмитим усміхом.
– Думати тобі не личить, – сказала, – ну, то чому?
– Не знаю, – сказав Лемпарт щиро, – але, коли я бачу цього хлопця, то мені хочеться мати саме такого раба. Не отих кедазьких слиньків, а саме таку… істоту. І катувати його доти, доки він не почне цілувати мені чоботи, благаючи милосердя. Сам не знаю, чому я мрію про це – принц не зробив мені нічого лихого, якщо не рахувати того, що двічі бажав убити…
Чаяна засміялася дрібно і зло – наче по скляній таці розкотилися горошини.
– Отже ти визнаєш, – мовила, – що заслужив на подібне ставлення. Дійсно, за оту чернетку… А в Чорногорі що ви не поділили? Дівку? Можеш не відповідати… До речі, про рабів… Остання дурість твоя, мій напівкровний брате, була взагалі з розряду… Не знаю, навіть… Прибити слугу – кедага, допустити справу до суду і показати купчу на власних слуг… Я дивуюся, як тебе не позбавили шляхетства. Мабуть, батько ублагав Повелителя зам’яти справу… І знову віра – на цей раз з твоїх власних маєтностей. На тебе і так дивляться як на дурня, а нині будуть ставитися як до божевільного.
– То була страшлива помилка, – мовив княжич покаянно, – я зовсім не хотів убивати цю скотину. Просто…захопився. Він спершу кричав… Потім перестав кричати… Це захоплює, знаєш… Аби ти спробувала колись… То зрозуміла б… Я вже висповідався панотцю Хаету, і він наклав на мене покаяння… Сто раз за день прославити святого Мейді, не їсти м’яса… не їм уже давно, ще з Чорногори, і щодня бувати на відправі…
– Може колись і спробую, – промовила Чаяна мрійливим голоском слухняної панночки, – гаразд… Отже, брате… Я наказую тобі примиритися з Вогнеданом. Роби що хочеш, але ти мусиш бути прийнятим при боговладському дворі. До речі, про твої захоплення мейдизмом…
– Я прийняв закон, – мовив Лемпарт, – це не захоплення, це…
– Якщо про це хтось дізнається, – закінчила Чаяна, ніби не чуючи, – то всім твоїм намірам прийде край, перш ти встигнеш зробити для їхнього сповнення перший крок. Батько не допустить до влади мейдиста – їхня мораль неприйнятна для всіх дивних і більшості наших змінених ляльок-кругловухих. Тому кайся вдома і потихеньку.
Лемпарт кілька хвилин роздивлявся сестру. Тоді сказав несподівано лагідно:
– Скажи, Чаяно… Тільки правду… Для чого ти допомагаєш мені… в моїх певних задумах? Адже ти маєш все… Ти – чистокровна, ти красуня, ти вийдеш заміж за наступника трону, і цілком в твоїй владі зробити так, аби це тебе згодом звали Першою Пані. Ти можеш народити сина, і стати Матір’ю Держави… Вогнедан… Я ніяк не можу зрозуміти, чи подобається він тобі, чи ні – в жіночих витребеньках я не тямлю – але цей писаний красень був би завидною парою, навіть тоді, якби шлюб з ним не був сходинкою до тронного крісла у боговладській залі. А в тому випадку, коли мої бажання збудуться… Все, на що ти тоді зможеш розраховувати, це стати наложницею воїна-північанина. Якщо не гірше. Ти втратиш все, і нічого не придбаєш взамін…
– О-о, – мовила дівчина протягло, і Лемпарт раптом зрозумів, що вона таки наковталася якоїсь гидоти. Сам він боявся вживати навіть десяту частину того, чим забавлялася сестра.
– Знаєш, Лемпарте, – сказала Чаяна врешті, – є таке повір’я, що десь в Ельбері заховано лєаран – той корабель, на якому спустилися з неба троє Перших. Так от, говорять, що цей корабель є розумним, але не має почуттів. Він просто розумний. Я теж така. І ще говорять, що лєаран, якщо йому дати завдання, виконає його, навіть якщо воно для нього смертовбивче… Я теж така… Знаєш, брате, мені до глибини душі обридла ця задушлива країна… Вона теж – наче корабель, предки називали це лєсааль, замкнена система. З зовнішньою глухою обороною, і внутрішнім вилученням того, що вважають небезпечним. О, те, чого хочеш ти, не зовсім мені до вподоби, ясна річ. Я б хотіла жити в Імперії Дивних, маючи сотні кругловухих рабів. Чув про пана Вербинського, якого допоміг знищити мій майбутній чоловік? То був мій брат по розуму, ближчий за тебе.. Те, чого ти хочеш домогтися – грубо і огидно, як більшість того, що роблять кругловухі. Саме люди – найкращі раби, а через одне – два покоління такими стали б і змінені ельберійці, котрих я не терплю за те, що вони насмілюються вважати себе рівними нам. Я говорю нам, бо все таки ти вважаєшся гостровухим. В моїй Імперії я зробила б тебе начільником палацової варти, любий напівкровко, а потім заборонила б законом парування дивних та людей під страхом негайної смерти. І ще б зробила багато чого… Але мої мрії нездійснені – такі, як пан Вербинський, народжуються трохи не раз в століття… І то не в кожне.
– Як ти знаєш? – спитав Лемпарт, аж заворожений словами сестри. А він-то вважав її вередливою дурепою, котра рубає сук, на якому сидить. Імперія Дивних… І такі мрії плекає Чаяна, про яку говорять, що вона чхнути не може без визначених правил.
– Читала, – усміхнулася дівчина, – у мене з Вогнеданом є спільне захоплення, ми обидва любимо вивчати судові справи. Я можу назвати за всі літа панування дивних лише чотирьох осіб, котрі наважилися вказати кругловухим їхнє місце на цій землі. Не буде Імперії… Найстрашніше – що вони не приховують, наші горді вельможі, свої потаємні бажання, вони насправді вважають, що повинні захищати людей через вдячність за оцей шматок землі поміж морями та ворожими народами. Але, якщо я не можу жити у світі, який мені до вподоби – то нехай згине і цей лєсааль, можливо, разом з моїм народом, який розтлився настільки, що сходить сльозами замилування при вигляді вишневої гілочки, або озерця з лебедями… З якою б радістю я підсмажила б цих жирних птахів на вогнищі і всмак попоїла б м’яса, а не остогидлих фруктів та сиру. Але князівна Зелемінська не може дозволити собі таку непристойність – хотіти з’їсти птаха, а не милуватися тим, як він бовтається у рясці.
– Дідько його забери! – мовив Лемпарт захоплено, – і чого ми є дітьми одного батька? Я б ні за що не віддав тебе цьому музиці і віршомазу… Імперія кругловухих – теж непогана річ. Мейдизм – він всіх урівнює, вірні не дивляться на вуха одновірця, а мої земляки по матері охоче беруть на службу тих, хто цього бажає… І винагороджують… Уяви собі – ти лежиш на ведмежій шкурі біля очага, за віконцем – хуртовина, ти їси м’яса скільки захочеш, п’єш темне пиво… і слухаєш… Слухаєш як грає на флейті раб у нашийнику, прикутий ланцюгом біля порогу…
– Не знаю, як щодо нашого шлюбу, – лінькувато потягнулася Чаяна, – можливо, один з нас не пережив би шлюбної ночі. А щодо раба з флейтою… Це ти чудово придумав… Я читала твір одного волхва, котрий говорить, що, якщо часто уявляти милу серцю картину, то вона збудеться достеменно. Я ненавиджу Вогнедана за те, що і ти – тільки на відміну від тебе, я можу висловити свої почуття. Принц Яблуневого Саду уособлює для мене лєсааль. Систему, в якій я задихаюсь. І я знищу їх обох… Ми знищимо… Ми молоді і вперті, Лемпарте… І не дивись на мене з зловтіхою, навіть, якщо ти повториш мої слова на людній площі – тобі ніхто не повірить. Я – зразок пристойності, а от моїм словам про тебе повірить кожен. Залиш мене саму, і не забудь про те, що ти мусиш розчулити серце мого майбутнього чоловіка. До того, як ми посадовимо його на ланцюг, ви мусите бути якщо й не друзями, то, принаймні, не ворогувати.
Лемпарт вийшов з альтанки з головою, що боліла так, наче він перебрав отого пива, про яке говорив Чаяні. Сестра іноді його лякала тим, що невиразні мрії і сподівання одягала словами наче плоттю і виповідала все з нежіночою прямотою і холодним спокоєм.
«Дійсно, ніхто не повірить, якщо я наважуся її здати, – подумав юнак, крокуючи повз озеро, по якому, гордовито вигнувши шиї, плавало двійко лебедів – білий і чорний, – а у неї є напевне багато чого проти мене… Скільки разів, прокинувшись опісля спільної пиятики, я не знаходив в кишенях папірців, на яких часом записую думки, аби не порозбігалися. Вже раз попався через ці папірці – Вогнедан напевне їх прочитав, коли вони випали в мене з кишені, того і накинувся тоді в зброярні на мене з мечем. Ні, треба мати її за союзницю, але тримати носа за вітром. Рудан їй не довіряє, хоча вона з ним і спить вряди годи… Може й вірно робить, але без Чаяни все буде набагато складнішим…»
Він зупинився на березі і довго дивився на лебедів, котрі поволі перетинали озеро. Тоді ошкірився.
– Лєсааль, – пробурмотів, – що ж… Треба тебе порадувати, сестричко… Опісля приїзду його вельможності… Просто під його носом… Буде тобі все – і м’ясо, і пиво… А щодо всього іншого, то принцу дістануться об’їдки не тільки з Руданового столу.

***
Вогнедан вирушив до Зелібору у руєні-місяці.
Він відтягував від’їзд наскільки міг. Аж до непристойної затримки. Бо не хотів покидати Дану… Бо не хотів зустрічатися з дівчиною, яку не кохав.
Врешті, його почала наглити сама Дана, котра вважала себе зобов’язаною догоджати Повелителю. Вогнедан бачив, що його жона і досі знає більше за нього про загадкову батькову хворобу і намагається, аби правитель не хвилювався надаремне. Тому знехотя розпочав збори. Світлян звично пакував дорожню сумку, Дана складала одяг… Дана… Дружина залишалася у Боговладі, бо брати з собою на сватання першу жону знов таки вважалося непризвоїтим.
Трохи підбадьорив Воїслав, який нині теж збирався в дорогу. Принц вважав, що Дракон не залишить молоду дружину і не буде його супроводжувати. Але Воїслав віддав Вишеньку під опіку пані Ружени, котра змінила у боговладському домі Драконів пані Ясну Грозу, ніжно простився з Горданою і мав назавтра виїхати з другом у супроводі незмінного Войка Тополини.
Вогнедан називав себе подумки себелюбцем, але дуже зрадів тому. Це сватання висіло у юнака над головою наче чорна хмара. Присутність Воїслава давала можливість, принаймні, приємно збавити час дорогою, та й у Зеліборі… Хоча принц і знав усіх Драганів, але зелемінська родина якось завжди була відокремленою від П’яти Родів. Навіть більше, ніж родина Пардів – все таки Влад до свого каліцтва дуже часто бував у Боговладі, а князь Володар з його потягом до далеких мандрівок, міг не з’являтися в столиці роками. Змусила його осісти в Зелиборі лише загибель батька – князя Всеслава Драгана, котрий наклав головою у страгійській війні. З того часу Володар і зостався в стольному місті, обійнявши владу, а з нею і відповідальність. Але у Боговладі все одно бував не часто.
Дана теж сумувала. Вона недолюблювала Чаяну ще з Великої Ночі. Якби новою дружиною принца мала стати князівна Владимира, люба подруга і войовниця… Але зразок пристойності на межі зловісності… Княгиня Данадільська мимоволі пирхнула.
Звісно, Вогнедану буде важко ладнати з розпещеною панянкою. Вона, Дана, може супроводжувати чоловіка де завгодно, а панну Чаяну доведеться, напевне, носити на руках, аби ніженьки не стомилися. Ото ще… Дана знову хмикнула і поклала до Вогнеданової сумки звичаєвий дарунок майбутній сестрі – чорногорське намисто з гірського кришталю.
Якщо до Чорногори Вогнедан з Воїславом виїхали потиху, як то і личить засланцям, то до Зелібору їх мав супроводжувати почет з данадільських гриднів і невеличкий обоз зі звичаєвими дарами родині Драганів. Доводив гриднями пан Мирослав Вишневський, котрого нещодавно підвищили до десятника, або, як говорили у Данаділі на стародавній штиб – до чотового.
Ясна річ, що приятелі зробили гак, щоб заїхати до Гнізда Драконів. Пані Владислава та пані Ясна прийняли їх з великою радістю, і не відпускали десь з тиждень. Сестрички Веданга бігали хвостиком за Вогнеданом, як-то було і завжди, тільки у Зоредиви були трохи сумні оченята, і вона потиху пожалілась брату, що дуже повільно росте, а тим часом…
Воїслав, засміявшись, потішив сестру, сказавши, що у Вогнедана якраз буде час звикнути до двох перших дружин, поки вона, Зоредива, виросте на гарну дівчину. І може тоді він побажає, аби донька Драконів… Зрештою, таке вже траплялося у світі, і то не один раз. Навіть з князем Вартиславом, котрий покохав Ясну Грозу, доньку багатого хуторянина, котрій, за давнім звичаєм, колись дав ім’я, коли заночував на хуторі її батька в ніч її народження.
Вогнедан, дізнавшись про оці перемовини у нього за спиною, сказав з усміхом, що подібне в майбутньому було б якраз до речі… Але про те, що нині… З цієї, вчасно обірваної фрази, обидві княгині зробили висновок, що панна Чаяна не дуже то до вподоби його вельможності.
– Вона якась слизька, – говорила пані Владислава, котрій доводилося зустрічатися з Чаяною на зеліборських балах, – не вхопити… Однак, здається…
Ясна Гроза погоджувалася з “сестрою”. Вона теж бувала в Зеліборі, і князівна їй не те що не сподобалася, а була огидною. Пані Ясна, відважна від народження, обходила те дівчисько стороною, і потиху тричі спльовувала за селянським звичаєм.
– Вона схожа на чорну відьму, – шепотіла нині Ясна до Владислави, – не знаю, чому… Відчуття… Бідолашний пан Вогнедан.
– Дивні не служать Чорнобогу, – заперечувала Владислава, але не палко, а лише для годиться.
Воїслав лише посміхався, слухаючи перешіптування матусь. Він знав, що жіноцтво чомусь недолюблює взірцеву панну Драган, і підозрював, що це від заздрощів. Дійсно, Чаяна була зразком дивної панночки. Досить пихатим і занудним, однак… При одному погляді на неї всі жінки згадували, що їхні власні доньки ніколи не досягнуть подібної досконалості.
Опісля Гнізда Драконів Вогнедан зі своїм почтом навідав у Дубні суддю Люта Дубового. Поштивий урядовець тут таки відрекомендував принцу свою дружину, ту саму панночку, задля якої від навчився віршувати. Пані Квітослава Дубова з вигляду не поступалася донькам вельмож, і приятелі від усього серця привітали суддю зі вдалим шлюбом.
– Їдете сватати зелемінську князівну? – спитав пан Лют за урочистим обідом, урядженим на честь наступника трону, – дівчина вродлива, але…
Знов але… Вогнедан до того якось не звертав уваги на те, що Чаяну недолюблюють ті, хто її знав. Суддя ж починав з зелемінського прикордонника, тоді за бойові заслуги потрапив до особистої охорони князя Володаря і часто бачив його доньку.
– Може це й не дуже призвоїто, – Лют поглянув на свою спокійну усміхнену жону-дивну, – але я маю вам сказати, мій принце, що ця панночка якась… не така, як усі. Вона і добра, і привітна, але чогось в ній не вистачає… Не я один це помічав. По Зеліборському палацу чутки ходили, ніби вона розділилася духом з паном Ольгом Володаревичем, з яким є двійнею.
Вогнедан зацікавлено позирнув на суддю, але той затримувався з оповіддю, все переглядаючись з молодою жоною. Нарешті Дубові мовою, відомою лише молодому подружжю, дійшли до злагоди, і суддя повів далі.
– Я, вельможне панство, з панною Квітославою познайомився у Зеліборі. Вона з роду Творимирів, і була наближеною панною княгині Рогволоди. Моя дружина чудово знає двійнят Володаревичів, трохи не з дитинства. Відомо, що двійня дивних є духом одне. Вони один одного відчувають на відстані, коли одному боляче, то й іншому болить, а якщо одне вмре – то й друге вмерти може. Або… Ну, не з розуму зійти, а наче в забуття яке-то впасти. Буває з того забуття виходять, буває – ні… Та ви й самі про це все знаєте краще за мене. Так от, коли Ольг з Чаяною були підлітками, вони раптом захворіли. Пан Ольг забувся наче сном смертним, а панна була в такому стані, що вже і сподівання… Жоден цілитель не міг визначити, що сталося, аж поки з далекого хутора не прибув знаменитий відун на ім’я Мислик. Наготував він ліків, вжив Сили своєї – і очуняла панна. А пан Ольг все ще у тому забутті перебував. Довго не прокидався – місяців зо три минуло. Тоді одужав.
Ну, що там сталося, княжа родина не розголошувала. Але ж не зав’яжеш роти добрим людям і дивним. Говорили, і пані Квітослава може підтвердити, що нібито оце дівча Чаяна, прочитавши про те, що одне з двійнят, загинувши, має забрати з собою іншого, злякалася, що помре раніше за Ольга, а отже… Дитина вона розумна, щось почитала в стародавніх записах, наварила якогось зілля і випила вдвох з братом, котрий їй довірився. Хвала Богам, що обоє зосталися живими, але з того часу вони з братом начебто не двійня. Тобто зовсім одне одного не відчувають. Ні подумки, ні ще якось… Пан Ольг, нібито, дуже над цим побивався, тяжко йому було без цього дару, а панночка йому: «Нічого, зате тепер ми є незалежними. Якщо мені доведеться раніше померти – ти ще проживеш довгий вік».
– Дійсно, – мовив Вогнедан задумливо, – цікавий хід думок… З одного боку я її розумію – коли любиш, то намагаєшся убезпечити дорогу серцю особу… А з другого боку… Чому її так непокоїло те, що вона може вмерти раніше за Ольга? Вона хворіла?
– Ні, о ні, – озвалась пані Квітослава, – завжди була здоровеньким дитям. Я думаю, що то були якісь підліткові химери, котрі і вийшли назовні таким страшним чином. Це ж після того панночка стала взірцем поведінки. В дитинстві то була розбишака, незгірша за княжичів.
– А пан Володар, – всміхнувся Вогнедан, – говорив, що ми з його донькою є ніжними і витонченими, і тому…
– Але ж ваша вельможносте, – мовив суддя, – ваша витонченість зовсім не завадила вам полізти вночі до Чортового яру. Так і ваша панночка… Тільки опісля отого зілля її наче підмінили. Такою вже стала пристойною…
Покинувши гостинний дім судді, принц зі своїм обозом рушив Зеліборською дорогою на Зелемінь. Оповідь пана Дубового його зацікавила більше, ніж він хотів собі зізнатися – юнак раптом усвідомив, що зовсім нічого не знає про свою наречену.
Про Дану він теж нічого не знав, але Дана… Лелече Гніздо, увішане зброєю, покреслені її рукою сувої з вояцької справи… «Достатньо бути просто відважним…» Вірш з Великодніх Змагань і оте прибране ім’я… Та, що греблі рве… Тиха вода, що зриває греблі розуму… Йому не потрібно було бачити Дану – вона відбивалася в усьому цьому, наче у свічаді.
Якби він міг хоч би подивитися покої панни Чаяни… А втім… Покої у зразка пристойності напевне є зразковими. Як є зразковими вірші і вміло складені букети.
Втім тоді, на Сіллоні, перемогла таки Вишенька… А він так і не глянув на те складання – не до того було.
Це ж треба – ризикнути вплинути на розум свій і брата якоюсь отрутою, щоб… Втім, вона тоді була дівчиськом. Хіба він, Вогнедан, не зробив ще більшу дурницю, запропонувавши Дані померти вдвох?
Не лежить у нього душа до цього сватання, не лежить і все… Навіть, якби не було Дани, панна Чаяна була б останньою, до кого б…
А може це все через її брата? Може злість на Лемпарта якимось чином впливає на ставлення до його сестри?
Вогнедан ще раз перевірив свої почуття і упевнився зі здивуванням, що його вже не переповнює холодна лють при згадці про зелемінського напівкровку. Напевне, на нього вплинув отой доторк до потойбіччя, не інакше. Але нині усе здавалося таким неважливим. Навіть ота вкрадена чернетка… Або двобій у Владигорі, де вони обидва зчепилися, наче два когути… Звісно, Лемпарт є недоброю особою. Можливо – через його походження, і батькове до нього ставлення. Хлопець озлобився і став бажати зробити комусь боляче. Щоб не страждати в самотині. Може варто натякнути князю Володарю про те, аби він трохи вділив тепла найстаршому сину…
Звісно, історія з кедагами є зовсім непризвоїтою. Неважливо, хто першим вирішив купити собі рабів – Лемпарт, чи Рудан, а чи обидва разом. Навіть якщо кедагів дійсно подарував небожу Даркан Логін…..Може, на княжича дійсно зле впливає його рідня по матері? А батьків рід? Цікаво, які у нього стосунки з братами.
Однак, він говорив, що Чаяна є єдиною істотою, котра добре до нього ставиться… Намагається перевиховати, напевне… Вогнедан хмикнув, уявивши, як Чаяна сварить напівкровного братця за отих кедагів. «Раби… фе… Брате, як це некрасиво…».
Та ні, Лемпарт тут ні до чого. Неприємно мати такого родича, але… Божевільних і то лікують, он Брячислав говорив перед самим Вогнедановим відбуттям з Боговлади, що пані Власті вже набагато краще. Видужує… Нічого не пам’ятає з того, що коїла несвідомо, а за чоловіка згадує з належним тихим сумом. Загинув як воїн… Поховали… Оплакали… Давно, десять років тому… Донька замужем… О, княжич Воїслав чудова пара… Трохи легковажний, але… Брячислава сварить, але вже за те, що не підшукує собі дівчини. І ніяких згадок за вуха. Навпаки питає, як там його приятелі, всі оці Ружицькі та Вишенські з Рамінськими.
Цілителька рекомендує пані Ставській поки що не покидати маєтку. Окріпнути на волі й на природі. А навчені Леславом нові покоївки говорять в один голос, що пані мала гарячку, і тому…
Зрештою, Вогнедан облишив роздумування, які лише заводили його в глухий кут і помандрував далі, скорившись долі. Але все таки затримувався дорогою трохи довше, ніж то личить шляхтичу, котрий їде до нареченої.
Знайомі зубчасті мури Зелібору виросли перед невеличким загоном аж наче несподівано. Місто, як більшість ельберійських міст, мало в собі дві складові – ріку і пагорб. Ріка звалася Зелемінкою, а на пагорбі вигідно розташувався палац з княжим садом.
Привітні мешканці стольного міста Зелеміню, почувши голос сурми, якою пан Мирослав звіщав про прибуття високого гостя, вибігли на вулиці, аби подивитись на Принца Яблуневого Саду, котрий прибув сватати їхню князівну. Князь Володар, попереджений гінцем заздалегідь, виїхав назустріч вельможному гостю. Вогнедан усміхнувся цьому ледь похмурому воїну з рубцем на щоці. Зелемінець йому подобався завжди, на відміну від його старшого сина.
– Вітаю вас, принце, у стольному місті, – мовив Володар теж з усміхом, – коли ви були дитям, вам дуже подобався Зелемінь.
– О, так, – сказав Вогнедан, – палац з гранітних блоків… Це одне з див Ельберу, створене пращурами ще в ті часи, коли діяли їхні пристрої, про які ми нині маємо слабке уявлення. А ваш славетний сад… Лебедине озеро… Їх там завжди двоє – білий лебідь та чорна лебедиця…
– Я бачу, вам таки справді подобалося у нас, – сказав князь ще більш привітно, – запрошую вас до своєї господи.
Серед князевого почту Вогнедан запримітив усіх трьох Володаревичів. Ольг з Яровитом трималися разом, Лемпарт притулився збоку, ніби ховаючись за їхніми спинами. Рудана поруч з ним не було – напевне десь відбував покарання за оту ганьбу з кедагами. Старший княжич ще більше схуд, засмаг і тепер мав вигляд справжнього красеня. Волосся він продовжував фарбувати, але для того, хто про це не знав, це й не кидалося в очі. Замість колишнього неоковирного товстуна з кролячими очима, на коні вправно сидів вродливий дивний трохи заміцної статури.
– Чорногорське обтісування, – прошепотів Воїслав на вухо приятелеві, – таки пішло чурбану на користь… Де що і взялося – хоч зараз одружуй панича. А два роки тому його навіть коні лякалися…
– Може він закохався, – мовив стиха Вогнедан, – любов може змінити навіть нерозумного…
Чотар Вишневський лише хмикнув, але так, щоб принц його почув. Мирослав і досі не переносив напівкровного.
– Напевне, – мовив він до Вогнедана, – наш панич вимолив у Єдиного зменшення апетиту.
Принц лише головою похитав…
– Чутки, – сказав, – а тут навіть не чутки – здогади. Досить уже цькувати хлопця – він і так накоїв забагато дурощів.
– Ви хочете сказати, що пробачили йому оту чернетку? – спитав Вишневський здивовано.
– Я не вмію пробачати, – відповів Вогнедан, – але вже починаю забувати. Негоже довго тримати у грудях зло – роз’їсть наче іржею.
Розташували прибулих у покоях для гостей. Відбувся обід, на якому Вогнедан нарешті побачив Чаяну. Дівчина впливла до зали на чолі почту гарнесеньких двірських панянок, яких і до боговладського двору рекомендувати було б не соромно. Але перед нею всі ці панночки мали вигляд зграйки метеликів поряд з величним світляком-ллєолем.
Вогнедан привітався з обома княгинями, обмінявся уклонами з трьома Володаревичами… Лемпарт при цьому дивився в підлогу, наче од сорому. Розкаюється, чи що… Втім, говорив же Мирослав, що мейдисту покаятися – як води напитись.
«Отак плітки переростають у впевненість, – подумав принц, – ну з чого Вишневський взяв, що Лемпарт змінив віру? Мейдисти такі не бувають, принаймні з наших… Взяти хоча б пана Зоота з Родогори… Добрий, лагідний чоловік, хоча і дивакуватий, авжеж… А з другого боку, хтось же послав за нами отих двох осіб з замовленими стрілами. І цей хтось явно є зелемінським мейдистом, або принаймні водить з ними дружбу.»
Чаяну посадовили поряд з нареченим, і Вогнедан спостерігав, як панночка малесенькими шматочками нарізає сир і чистить срібним ножичком яблуко. Їла дівчина так мало, наче пташка дзьобала. Шматочок сиру, четвертинка яблука… На поході воїн-дивний міг споживати в день шматочок сухаря і не впасти з ніг. Але смачно попоїсти делікатесів Вогнеданові однокровники любили. Ніхто на проханому обіді не обмежувався яблуком.
«Напевне, хоче схуднути, – подумав юнак, чемно допомагаючи Чаяні обчистити оту четвертинку від шкірки, – для чого тільки… Прекрасна постать, летюча хода… Ох, ці мені панночки…»
Якраз на цих роздумах слуга-рознощик спитав потиху, чи не бажають його вельможність пирога з фруктами, ще тепленького, прямо з печі. Вогнедан забажав і отримав величенький шматок, щедро политий вершками.
«Не на війні, – подумав, – а панночка хай собі як хоче…»
Пиріг виявився смачнющим. Чаяна поглядала з легенькою огидою чи-то на сам пиріг, чи то на те, як нестримано Вогнедан їм насолоджується. Юнак вирішив зовсім пуститися берега і не тільки не відмовився від солодкого желе, але й попрохав добавки.
– О, – мовила дівчина стиха, – вельможні боговладці є доволі розбещеними особами… Як же ви служили на Прикордонні?
– Нас пристойно годували, – відповів з усміхом Вогнедан, – голодний воїн – поганий воїн, панно Чаяно. Звичайно, солодощами нас не забезпечували, а щодо всього іншого…
– Їсти – це некрасиво, – прожебоніла панночка, – оці плямкаючі роти… Нехай, навіть не плямкаючі… Це тваринні потреби, негідні розумної істоти. Я б хотіла харчуватися запахами. Або сонячним світлом…
– Говорять, – чемно мовив принц, – що там, під зорею Сіллон, наші пращури були близькі до того. Але нині… Доводиться пристосовуватися.
– Але ж ви не пристосовуєтесь, – глянула на нього Чаяна своїми чорними очима, якимись непроникними, наче дві заслони, – вам насправді подобається обід.
– Отже, я є недосконалим, – всміхнувся принц, – але немає межі…
Панна доїла свою четвертинку яблука і зітхнула. Напевне, вболіваючи над Вогнедановою недосконалістю.
Опісля обіду князь Володар запропонував прогулянку до Лебединого Озера.
– Наша чудова пара, – говорив він дорогою, – вже не вперше виводить тут лебедят. Нині пташенята вже стали на крило, але ще не відлітають далеко. Я люблю цих птахів, вони мені нагадують… Неважливо…
– Це ті самі, яких я бачив, коли бував тут підлітком? – розчулено спитав Вогнедан.
– Швидше – їхні діти, – всміхнувся Володар, – хоча лебеді живуть довго.
Перед вельможами та їхнім почтом відкрилася гладь невеличкого озера. Озеро було обсаджене вербами і нагадувало кругле свічадо в рамі.
– Що це за запах? – спитала котрась з княгинь, – здається… О, ні…
Хтось з жінок навіть не зойкнув, охнув. Князь Володар став, наче вритий і одрухово потягнувся за зброєю.
Біля берега плавали трупики лебедят, пронизані стрілами. На самому ж березі чорніли рештки вогнища, над яким, на залізному прутику, покладеному на гілки-рогульки, зосталася недосмажена пташина ніжка… Довкола було розкидане пір’я. Впереміжку – біле з чорним.
Панна Чаяна заплющила очі і впала Вогнедану на руки. Безгучно, наче лялька з ганчір’я. Князь Володар владним переливчастим голосом покликав варту.
– Погана прикмета, – мовив хтось, – ой, погана, панове…
Вогнедан обережно притулив до себе панночку, котра виявилася доволі важкенькою, як на ту, що споживає чвертку яблука на день, і попрохав двірську панну, котра тихо плакала, провести його до покоїв нареченої.
– Бідолашні лебеді, – схлипувала панночка, показуючи дорогу, – панна Чаяна їх так любила… Годинами милувалась озером… А нині… Хто наважився? Та ще такого дня…
«А й правда, – подумав Вогнедан, – хто ж тут так мене не любить, що попереджає… Лемпарт? Ні, він не такий дурень… Хтось, закоханий у Чаяну? Оце більше схоже на правду… Бідолашні лебеді, дійсно… Якщо знайду поганця – не тільки вуха відріжу, руки теж…»
Покої панни Чаяни були такими, якими їх Вогнедан і уявляв. Безликими, ідеально чистими і опорядженими. Над її ложем висіло єдине малювання – змія звернулася кільцями на листі латаття. На голові змії блищала золота корона.
«Королева змій, – майнуло в голові у принца, – це що, її улюблена казка? Однак…»
Історія про зміїну королеву була вельми відома і серед шляхти, і серед люду. Йшлося в ній про Діву Зміївну, котра заворожувала добрих людей, являючись їм вродливою панною. Коли ж шляхтич, або селянин, повіривши ніжному голосочку дівчини, підходив поближче, то, останнім, що він бачив в своєму житті, була страшна паща… Знаходилися особи, котрі запевняли, що їхній родич або приятель таки насправді бачив Зміївну в страгійських болотах, і ледве виніс звідти ноги. Але в казці Зміївна завжди перемагала воїна, в якого не підіймалася рука на красуню, навіть, якщо він уже й почав здогадуватися, хто вона насправді.
Вогнедан обережно поклав дівчину на ложе і послав котрусь з панночок за цілителем. Але Чаяна отямилася ще до його приходу.
– Я, здається, зомліла, – прошепотіла вона, – о, який сором… Зазвичай я не є такою полохливою… Але ж бідні птахи… Я сама давала їм імена…
З-під повік дівчини поволі поповзла сльозина. Вогнедан зітхнув і мовив стиха:
– Сподіваюсь, мила панно, що вартівники і гридні знайдуть поганця і покарають належним чином. Не розумію, як можна було підняти руку на таку красу.
Панна знову заплакала, безгучно, майже не хлипаючи. Вогнедан зоставив її, лише коли прийшов цілитель, і повернувся до своїх покоїв вельми засмучений цією пригодою.
За вечерею князь Володар мовив, що, швидше за все, убивцями були мешканці одного з зеліборських передмість. У містечку, котре притулилося до північного муру Зелібору, наче гидкий наріст, проживали біженці з Моозу та страгійські кедаги. Незмінені…
– Ці люди є моїм головним болем, – втомлено говорив Володар, – я б ще зрозумів подібне, якби вони голодували… Але ж поганцям видається допомога… Пропонується стати до роботи… Замість того вони воліють красти. До війни Моозу з Моанією в моєму стольному місті навіть дверей ніхто не замикав… А нині… Я пропонував Повелителю вигнати всіх моозців разом з кедагами до Страгії, і забути про те, що вони існували. Правитель мовив, що розгляне… Але поки що… Це вже занадто – полювати на птахів в моєму власному парку.
Оскільки неприємна подія зіпсувала настрій і гостям, і княжій родині, вечеря, котра задумувалася як бенкет з танцями та співами, відбулася швидко і як – то пригноблено. Танцювати не хотілося нікому, і тоді Принц Зі Столиці звелів Світляну принести флейту…
– Моя любов –
Багряних кленів лист, – мовив юнак стиха,
Дивлюсь – не намилуюсь,
Тільки вітер
Зірвавшись з гір старих, зриває й їх…
Востаннє я спостерігав за падаючим листям в Чорногорі, де і склав… Послухайте музику вітру…
Вогнедан грав, як ніколи… Не лише сумну чарівливість осені оспівувала його флейта – тугу за недосяжним… За красою, на яку ніколи не підніметься ворожа рука… За світом, де, для того, щоб милуватися цією красою, непотрібно тримати руку на руків’ї меча.
– Моя родина вам вельми вдячна, – мовив опісля Володар розчулено, – ви граєте не пальцями – душею. І який потужний звук…
– Я володію ще трьома інструментами, – мовив Вогнедан, – але флейта… Якщо я не гратиму на ній, то, напевне, не зможу жити. Це мій другий голос, якщо пан Володар розуміє, що я маю на увазі.
– Атож, голос вашого духу, – згідно кивнув головою князь Зелеміню, – на жаль, нині так нечасто… Пристойно грають майже всі шляхтичі, я і сам… А от подібний рівень… Князь Ллєг зі своїм пандаром… Можливо – князь Влад, але чорногорська гітара в його руках все-таки доводить більше вправність музики, аніж… Колись, замолоду, я чув, як грає на скрипці Повелитель, тоді ще принц Святослав… Він наближався… Але ви, мій принце, досягли вищого вміння та ще в такому юному віці…
Вогнедан підморгнув Воїславу, і той послав Тополину за скрипкою. Взагалі-то Дракон більше любив вправлятися з чорногорською гітарою, але вдвох з Вогнеданом вони грали саме так: скрипка і флейта.
Присутні затамували подих, слухаючи, як перегукуються інструменти трохи не живими голосами. Музика оповідала про зімкнуті руки двох закоханих, про спільну погибель, що очікувала попереду, і про смутну чарівливість легенди, котра овіяла їхню смерть.
– О, це Радко, квітанець, – впізнав мелодію Володар, розчулено зітхнувши, – вона, здається, так і зветься: «Лебеді Данаділу». Він присвятив мелодію двом закоханим, котрі наклали на себе руки… «Наче лебеді, впавши з неба…». Неймовірно чудова річ, і якраз нині… Трохи світлого суму не завадить мені перед зустріччю з суддею Зелібору. Цей достойник має доповісти про хід розслідування.
Чаяна лебідкою випливла з-за столу і поволі схилилася перед Вогнеданом у низькому звичаєвому уклоні. А тоді доторкнулася вустами до його руки, в якій юнак все ще тримав флейту.
– Мій дух, – мовила стиха, – знову осягнув потрібний спокій. Дякую, ваша вельможносте…
– Радий прислужитись милій панні, – не менш церемонно відповів Вогнедан. Він ніяк не міг знайти потрібного тону розмови, хоча ніколи не губився, спілкуючись з жіноцтвом. Пан Дубовий був правим – панна була якась занадто не від цього світу.
Опісля так призвоїто закінченої вечері на Вогнедана очікувала ще одна несподіванка. До нього підійшов княжич Лемпарт і явно з миролюбними намірами. Принаймні, він був червоним, наче полум’я в комині й хвилини дві не міг почати розмову.
– Я вас уважно слухаю, – ввічливо сказав Вогнедан, а Воїслав обережно доручив скрипку пажу і присунувся поближче.
– Нехай ваш друг не хвилюється, – мовив Лемпарт трохи не розпачливо, – я не збираюся вас ображати… Навпаки… Я – мерзотник і гидь, негідна власних вух… Я сам не знаю, що зі мною сталося…
– Для чого ви вкрали вірша? – спитав принц спокійно, – адже все одно це випливло б назовні рано чи пізно…
– Сам не знаю, – щиро мовив старший Володаревич, – я тоді себе не тямив… Боговлада… Вельможі… Вірші, музика, співи… І ще й оцей наказ навчителя… Я дуже погано віршую… Я взяв чернетку, щоб ну… мати зразок. Але у мене все одно не вийшло, і тоді я…
– А що сталося у Владигорі? – мовив Вогнедан, – ви образили мою наречену і свідомо змусили мене до вжиття зброї…
– Ревнощі, – сказав Лемпарт, зітхнувши, – люті ревнощі… Коли я служив у Лелегу, то панна… Не дивіться на мене так, я говорю щиру правду… Панна Дана є зразком доброти, чистоти і дівочої вроди… Я був таким самотнім… Поруч зі мною завжди був лише Рудан… Я терплю біля себе цю істоту лише тому, що відчуваю в ньому родича по крові, і якусь прив’язаність до мене… Але Рудан є доволі огидною особою. А панна… Вона розмовляла зі мною так ласкаво, що я насмілився уявити… Я закохався у панну Дану до божевілля… Тоді вона ще була вільною, і тому я… Але панні не сподобалася грубість мого поводження, і – чого вже таїти – дуже не сподобався Рудан і моя з ним дружба. Вона вважала, що брат мене псує… Можливо так воно і є… Словом, панна мені відмовила, а її батько послав до князя Влада прохання про мій перевід до Владигори. Я був у розпачі… І раптом… Я бачу її… З вами… Від ревнощів і злоби я і наговорив вам оту всю гидоту, про яку мені й досі соромно згадувати.
– Хай допомагає мені Бог, і Святий Мейді, вуста його…, – раптом процитував Вогнедан, – ви часом не знаєте, як там далі?
– О, це щось з «Повчань Святого Старця»? – непорозуміло перепитав Лемпарт, – ні, не знаю… Не цікавився. На мій сором, я взагалі мало читав… А тим більше – іноземщина… Ні…
– Пане Лемпарте, – мовив принц, – сподіваюся, ви розумієте, що друзями ми з вами не будемо ніколи. Але я не хочу і бути вашим ворогом. Ворожнеча між родичами є річчю неприпустимою, а Лларани є родичами Ллонам віддавна. І кров не стала водою, від того, що ви стали Драганами, а ми – Саламандрами. Сподіваюся, що всі непорозуміння між нами владналися. Я згоден забути історію з чернеткою… Щодо ж всього іншого, то ревнощі дійсно… Примиримося…
Вогнедан простягнув руку. Лемпарт з хвилину дивився на нього непорозуміло, тоді теж простягнув правицю.
– Хай Боги милують, – вимовив, – ось шляхетність… Пробачити такому поганцю, як я… Не чекав…
– Не пробачити, – виправив Вогнедан з легким усміхом, стискаючи зап’ясток недавнього ворога, – просто забути…
Він залишив трохи ошелешеного Лемпарта і підійшов до Воїслава, котрий прислухався до їхньої розмови.
– Як хочеш, милий брате, – мовив Веданг, – але я б не довіряв цьому фарбованому лису… Горбаня, як-то говорять, виправить лише сира земля. Так і з паном Лемпартом… Він не оцінить твоєї приязні.
– Як уже станеться, – знизав плечима Вогнедан, – але я, принаймні, дав йому останню можливість стати дивним не лише за формою вух…

***

У Північному містечку біля Зелібору, серед тимчасових халуп, в яких тулились біженці з поруйнованого війною та релігійними чварами Моозу, знаходилася досить призвоїта хатина, котра, як сповіщав напис над нею, була заїздом «Лисиця». Для неписьменних та іноземців, якими було переповнено передмістя, на вивісці було намальовано руду лисичку, котра тримала у лапках великий хлібець-плескачик.
«Лисиця» була єдиною кнайпою в цих нетрях, де відвідувач міг бути спокійним за свого гаманця. Хазяїн, похмурий здоровань невизначеного походження, окрім того, що сам міг однією рукою виставити за двері очманілого від пива та дешевого вина пияка, але ще й платив двом викидайлам – таким же як і він, понурим моозцям. Познайомитись з їхніми важкими, наче молот, кулаками бажали одиниці.
Хазяїн звався, а радше називав себе Зельмом. Коли його хтось з новеньких наважувався запитати: «А далі?», він рявкав: «А ти що, суддя?». Обірванець, котрий невчасно проявив цікавість, раптом згадував, що у нього є спішна справа в протилежному від шинквасу куті величенької задимленої зали і розчинявся поміж відвідувачами.
Для відвідувачів з міста, котрим бажалося чи-то пригод, чи-то нових вражень, Зельм тримав вільними чистенькі кімнатки на другому поверсі. Вхід туди був не через спільну залу, а з дворику, де можна було зоставити й коней, знов таки, не боячись, що назад доведеться йти пішки. Конюх у Зельма був такої ж міцної статури і не розлучався з кийком.
Злі язики говорили, що Зельм походить з доброї міщанської родини, яка зреклася його за те, що він прийняв мейдизм. Називали навіть одне чи два прізвища, доволі відомі у Зеліборі. Зельм подібні плітки пропускав мимо вух і керував своїм заїздиком, мов капітан кораблем.
Цього вечора на чистій половині «Лисиці» були гості. Спершу приїхало троє осіб у плащах з каптурами, згодом – ще один таким самим чином закутаний чоловік. Четвірка зняла двокімнатний покоїк на другому поверсі, і попередила господаря, що вони очікують ще на одну особу.
Зельм мовчки кивнув, приймаючи з рук відвідувачів капшучок зі срібними монетками. Потім покликав одного з викидайлів і наказав йому стати на дверях, котрі відділяли сходи нагору від спільної зали. Один з прибулих попрохав принести жаровню з вугіллям, а також замовив пива і сяких-таких наїдків.
Четвірка поскидала плащі аж після того, як Зельм, котрий обслуговував паньство особисто, приніс замовлене і подався вниз. Княжич Лемпарт, який і прибув самотою, задоволено потис долоні на варварський штиб родичу Рудану, та двом моозьким дворянам-біженцям Адірану Лесту і Зорану Кленту.
Рудана Лемпарт, як-то вже говорилося, знав з дитинства, яко родича, а згодом друга, а з двома моозцями познайомився в цій самій кнайпі і взяв їх до себе на службу яко тілоохоронців. Сталося це нещодавно, але і Адіран, і Зоран вже були найкращими приятелями свого роботодавця.
– Вона не прийде, – сказав Рудан, – побоїться… Накоїв ти, Лемпарте… Скажений чоловік… Скільки я тебе вкоськую… Добре, що у тебе є брат, на якого можна валити всі свої дурощі… І за кедагів попало мені, і за ту чорногорську сучку, і…
Він зупинився і мимоволі потер понівечене ліве вухо – знак по поєдинку з чорногорцем Трембичем.
– А тепер знову, – мовив зло, – лебеді тобі завадили… Якщо твій батечко-ельф дізнається про це – то напевне викреслить тебе з отої вашої щляхетської книжки. А то і спадку лишить – будемо вдвох жебракувати.
– На мене – ніякої підозри, – відповів Лемпарт холоднокровно, дістаючи з сумки загорнуті в промаслений папір шматки пташиного м’яса, – тим більше – зараз… Я виправляюсь, Рудане… Поклади оце на вугілля… До приходу Чаяни м’ясо має бути теплим.
– Божевільний, – мовив Рудан похмуро, – тепер нас тут застукають вартівники. З теплою лебедятиною…
– Це гусятина, дурню, – хмикнув княжич, – я сьогодні навмисне купив гуся. Вже обпатраного. І віддав хазяїну посмажити на рожні. Так він і відповість, якщо хтось у нього спитає, чим бенкетували сьогодні ввечері заможні відвідувачі. О, а ось і сестра…
– Не думав, що вона наважиться, – буркнув Рудан з мимовільним захопленням, – хоробра сволота.
«Хоробра сволота» якраз нечутно виникла на порозі кімнати, де брат і побачив її першим. Дівчина була закутана в такий же плащ і вбрана в чоловіче.
– Як моя справжня вечеря? – запитала весело, – де пиво і м’ясо?
– Пиво у Рудана, – озвався Лемпарт, – а м’ясо ось… Те саме м’ясо… Потім буде ще гуска. З яблуками.
– Спершу цього, – засміялася князівна, – місце мені… І пива.
– Я зробив усе по твоєму слову, – мовив Лемпарт, – тільки що руки не цілував цьому хлопчиськові, як твоя милість…
– О, зате це було неймовірно розчуленим поривом почуттів, – відповіла Чаяна, присаджуючись на вкриту хутром лаву, яку їй передбачливо звільнили два моозці і беручи в одну руку кухоль, а в другу пташину ніжку, – за нашу приязнь, панове…
Лемпарт випив з усміхом, Рудан все ще незадоволено кривлячись, тілоохоронці – з цілковитим захопленням.
– Всеньке місто, – оповідала Чаяна, – стоїть на вухах через оцю нашу витівку. Аби не потайний хід, мені не вибратися б з палацу. Адже для всіх я ще хворію від туги за лебедями.
Дівчина смачно відкусила від ніжки і сьорбнула пива.
– Ходи, – продовжила, – це неймовірно цікава царина для вивчення. Особливо забуті, або напівзавалені… Вони дають свободу… Ну, і піша прогулянка є корисною…
– Небезпечно, – мовив моозець Зоран, – ходити сама цими нетрями… Лихий люди…
– Я теж лиха, – Чаяна поволі обгризала кісточку, – і зі мною краще не зустрічатися ні людям… ні іншим. Отже, все гаразд, брате… Так тримайся і надалі. Тільки не дуже червоній, коли брешеш…
– Зате у тебе незле виходить, – хмикнув Лемпарт, – брешеш і не червонієш…
– Але ж я говорила правду, – мовила Чаяна холоднокровно, – я дійсно була в захопленні від його гри. І руки йому цілувала цілком щиро. Коли Вогнедан грав – моя душа рвалася з пут на волю, подалі від цього огидного світу. Ти тупий, Лемпарте, твоє вухо не сприймає нічого приємнішого за барабанний дріб. Я вже не говорю про достойного Рудана та інше присутнє тут паньство. Найкращою музикою для них є цигикання моозького простолюдина на поганій скрипці.
– Я тебе зовсім не розумію, – скривився Лемпарт, – але дідько з ним… Пригощайтеся, панове…
Чаяна наїлася швидко, і нині спостерігала, як жеруть Лемпартові приятелі. Її чорні очі майже впритул роздивлялися моозця Зорана. Той аж умлівав від втіхи, але боязко косився на роботодавця – що, мовляв, скаже княжич.
– Ти сильний, – провуркотіла дівчина до моозця, – мені подобаються сильні… Чоловіки, я маю на увазі. Ти Зоран, чи не так? Ти доведеш мені, що ти є… чоловіком?
– Чаяно, не смій! – рявкнув Рудан, але дівчина лише усміхнулася йому в обличчя.
– Ти можеш мені щось забороняти? – спитала вона насмішкувато, – ти, брудний простолюдине, сину варвара і кругловухої дівки, котра була настільки неперебірливою, що переспала з незміненим… Ти вважаєш, що маєш право мені наказувати опісля того, як я використала тебе для насолоди?
Рудан збілів на виду. Чаяна не вперше знущалася над ним прилюдно. Коли він став її коханцем, то неабияк зрадів, отримавши одразу те, чого інші кругловухі домагалися роками. Занадто пізно він втямив, що не отримав нічого, а тільки став повністю залежним від вередливої красуні, котра час від часу зволила допускати його на ложе.
– І, до речі, – продовжувала Чаяна все тим же в’їдливим голосом, – ти, Рудане, забагато взяв на себе волі… Те, як ти розмовляєш з княжичем Зелеміню, нікуди не годиться. Ти є його родичем, я згодна, але ти не є можновладцем. Ти навіть пожиттєвим шляхтичем не є, бо не відбув належного терміну служби державі. А тим більше, ти не маєш права панібратськи ставитися до мене, бо я тобі не родичка. Зараз, задля розваги, я віддалюся до спочивальні з паном… е… як там… Зораном. А ви, шановне паньство, продовжуйте бенкетувати.
Дівчина урочисто простягнула моозцю руку. Той ще раз запитливо зиркнув на Лемпарта, але той лише доброзичливо усміхався. Княжичу подобалося, коли сестра ставила на місце Рудана, який і справді розбестився останнім часом.
– Моя сестра, – мовив він до тілоохоронця, – сама вибирає собі коханців. Скоро вона вийде заміж, тому перед тим хоче спробувати побільше насолод. Тільки не радій занадто, хлопче, вона кине тебе так само швидко, як і обрала…
Зорана це не злякало, і він рушив за дівчиною в сусідній покоїк, шкірячись від задоволення. Рудан зірвався на ноги.
– Сядь! – звелів Лемпарт, – не казися… Я тебе попереджав, що так станеться. Чаяна робить все для втіхи тіла, і нічого для втіхи духу. Але я не дозволю їй заважати.
Рудан вицідив крізь зуби довгу моанську лайку і знову присів до столу.
– Нічого, – мовив, – коли наше буде зверху, я матиму десяток гостровухих рабинь. Триматиму їх на ланцюгу і вчитиму бичем. А житиму в зеліборському палаці і одягатимусь в шовки.
– Для цього, – буркнув Лемпарт, – потрібно, аби я став володарем палацу у Боговладі… Або, принаймні, у тому ж Зеліборі. Ти говорив з дядьком Дарканом?
– Краще б не говорив, – зло мовив Рудан, – мій батько є заплішеним дурнем. Як загорлав на мене – я думав, що збіжиться вся Предслава. Добре, що хоч горлав моанською – ніхто нічого не втямив. «Чорріни твого діда на палю звеліли набити! – репетує, – весь наш рід понищили, змусили тинятися по світі, а ти наважуєшся їм допомагати!». От дивак, та яке мені діло до нашого з тобою, Лемпарте, дідуся-моанця, я ж його навіть і не знав. Рід Логіних, бачте, Чорріни понищили… Та за особливі заслуги ми б мали більше, ніж пращури в лісі сидячи! Ех! Дурень він і є дурень… «Я присягу, – горлає, – давав князю Володарю!». Чи й не діло – присяга, її до кишені не покладеш. Все життя служив татко гостровухим, а вислужив лише пожиттєве шляхетство. Навіть успадкувати оті пільги я не можу.
– Рудане, – мовив Лемпарт трохи не перелякано, – ти оповів батькові про наші пляни, і він не згоден?
– Тебе я не називав, – мовив Рудан, – а мене батечко не здасть, будь певен. Не вдалося тут, будемо діяти інакше. Я сподівався, що у батька зосталися які-то друзі в цій…Північній Імперії… Теж мені… Куди кінь з копитом, туди і раки з клешнями… Імперія… Ішторн – оце справжня Імперія, а північніше Моозу лише дикуни у смердючих кожухах.
Приятелі говорили моанською, і тому позосталий тілоохоронець їх не розумів. Моозець заздро поглядав на двері спочиваленьки, куди віддалився його напарник, потягував пиво і позіхав.
– То що мусимо робити? – спитав княжич, – є ще задумки?
– Церква, – коротко мовив Рудан, – потрібно згуртувати мейдистів. Ці хлопці легко піддаються на умовляння… Умовив же я тоді отих двох… Шкода, що не вдалося.
– Я й досі дивуюся, що ми з тобою є на волі, а не відробляємо своє на торфяних болотах, – хмикнув Лемпарт, – добре, що і пан, і слуга загинули. А раптом когось би взяли живцем? І вони б оповіли, що найняли їх зовсім не ішторнійці, а двоє осіб, котрі говорили з зелемінською вимовою… Вогнедан щось підозрює, не далі як сьогодні він процитував мені отой напис на стрілі…
– Ну то й що, – буркнув Рудан, – вони все одно не бачили наших облич. Зате добре роздивилися наші гроші, якими ми заплатили їм за життя двох язичників. Їх не потрібно навіть було довго умовляти. Коли я сказав цьому звихненому на мейдизмі торговцю, що двоє гостровухих зневажили книгу «Повчань», розтопивши нею комина, і трохи поридав над цим блюзнірством… Присягаюся, брате, той… як його… Алевт пристрелив би Чаяниного нареченого й задурно. А ще як я додав, що ця парочка юних вельмож є не просто язичниками, а демонопоклонниками і служить демону Даміяну… Я-то знав, що забобонні мейдисти накуплять срібла і замовлять стріли з відповідним написом. Не вийшло… А яка була задумка… Одним ударом позбутися і Вогняних Ящерів і спадкоємця Ведангу. Патякають, що правитель хворіє, і навряд чи він довго прожив би опісля смерти одинака. А тоді, у замішанні можна було б… Поки гостровухі ділили б владу…
– Я не люблю, – суворо мовив Лемпарт, – коли ти говориш про істинну віру в такому легковажному тоні. Але дійсно…Зміна династії завжди веде до якихось заворушень. Навіть в Ельбері, де завжди тихо, наче у труні. Якщо не рахувати поодиноких божевільців обох рас, тут ніхто й ніколи не домагався змін.
– Будуть їм зміни, – ошкірився Рудан, – та ще й які. Задля цієї щасливої миті я терплю вибрики твоєї сестри, Лемпарте, замість того, щоб придушити її на місці. Вона може бути нам корисною… Зрештою, в інших країнах часто бувало, що подібні нам незаконнонароджені та напівкровні підіймалися до влади за допомогою жон…
– Тут Ельбер, – сказав княжич, зітхнувши, – тут буде важче…
– Люди скрізь однакові, – мовив Рудан, – вони бажають лише солодко їсти, тепло вдягатись і…., – він вжив лайливого моанського слова, – жінок. А щодо гостровухих, то я певен, що вони лише краще прикидаються шляхетними та витонченими. Особливо, коли дивлюся на Чаяну… Або на тебе. Вона там що, зібралася пробути до ранку?
– Нехай робить що хоче, – сказав Лемпарт застережливо, – я лише радий з цього… Красунчик Вогнедан догризатиме кісточки опісля моїх слуг…
Рудан з хвилину міркував, тоді розреготався і налив собі ще пива.

***
Пан Мирослав Вишневський прокинувся ще до світанку.
В покоїку, відведеному йому, як чільному офіцеру почту наступника трону, було ще темно. З дверей на балкон тягнуло прохолодою. Молодий боговладець поїжився, тоді встав, накинув халат і вийшов з кімнати.
З балкончика було видно парк, в якому вчора… Мирослав похитав головою, тоді зіперся на перила і почав чекати світанку.
З боку парку раптово з’явився вершник у плащі з каптуром. Він їхав поволі, явно намагаючись не наробити шуму. Зупинився… З-за його спини зіслизнула ще одна постать, теж закутана у плащ.
Ця, друга особа, явно була дивним, бо рушила вперед плавною ходою вельможі. Махнула рукою вершнику, котрий завернув за ріг будівлі, підійшла до стіни і щезла.
Мирослав, котрий від цікавості трохи нахилився вперед, міг би заприсягтися, що таємничий прибулець пройшов крізь стіну.
– Дива творяться у зеліборському палаці, – пробурмотів він, – спершу лебеді, тоді привиди у каптурах… Ох і не подобається мені все це… У Боговладі добрі люди і дивні ночами сплять, а не тиняються попід вікнами. І як ці панки проїхали повз охорону? Хіба що вони мешкають тут і знають години обходу і зміни варти… Потрібно сказати Вогнеданові… Князь Володар є відважним воїном, але оце кишло незмінених біля Зелібору додасть клопоту будь-кому. Хоча з таємничих волоцюг принаймні один – з вищої знаті. Можливо у Зелеміню звичай такий – нічні розваги у плащах з каптурами… Або під маною…
Зрештою Вишневський вирішив, що саме так воно і є. Можливо, вночі у місті гуляв навіть котрийсь з Володаревичів потайки від батька-князя і дбайливих матусь.
Тим часом палац потроху пробуджувався. Дивні підіймалися рано, і Вишневський усміхнувся, почувши внизу голос Принца Яблуневого Саду. Вогнедан вийшов з хвіртки у живоплоті і задивився у рожевіюче небо. За ним з’явився Воїслав. Обидва вельможі були ще в халатах, але вже свіженькі і усміхнені. Вчорашній сум минув, а дивні ніколи не журились довго над тим, чого не можна виправити.
Мирослав забіг до покоїку, хутенько вбрався і знову вийшов на балкон. Аби не втрачати зайвого часу на блукання коридорами незнайомої будівлі, він перебрався через перила і м’яко зіскочив вниз – благо було невисоко.
– О, – вимовив Вогнедан, перед яким приятель виник так раптово, – схоже, що у Зеліборі вся знать замість дверей проходить крізь вікна, а то і крізь стіни.
– Я теж так думаю, – засміявся Вишневський і оповів про двох вранішніх привидів.
– Ставлю свого меча, – закінчив він, – проти моозької шаблі, що то були брати Володаревичі, котрі тинялися по місту у пошуках пригод.
– Я бачив речі ще чудніші, – мовив Вогнедан, – і теж перед ранком. Тінь, котра пройшла крізь стіну… Чи зникла у стіні…
– Цей палац пронизано потаємними ходами, – озвався Воїслав, – він стоїть на горбі, на підмурівку старого замку, що колись належав незміненому князю Зелеміню. Тому самому, котрий розплатився з ординцями хото за власну безпеку, віддавши їм у рабство власних підданих. Старий дідько наказав поробити тут безліч ходів ще до навали. Напевне, передбачав, що колись таки та прийдеться виносити ноги.
– Щось подібне є і під Боговладою, – мовив Вогнедан, – тільки там штучні ходи сполучаються з природніми катакомбами. Взагалі, наші людські пращури занадто сподівалися на всі ці лази, лазівки і переходи. Часом, звичайно, воно рятувало… Під час раптового нападу, наприклад. Було куди ховатись мирним людям. А у столиці, до речі, є хід… про його місцезнаходження знають одиниці, котрий веде під дном Дани на берег. Його, однак, проклали не люди, а дивні в той самий час, коли було збудовано наш славетний міст. Своїм знаряддям, принесеним з неба, воно ще працювало. Перекази говорять, що хід мав служити наче підземним мостом через ріку. Але тоді почалася смута – повстання Бренка проти Веданга Сіллура, перша ішторнійська війна, коли ворог, котрого провів через гори зрадник Годислав, спалив Помаранчеву долину, і трохи не дійшов до самої Боговлади… Словом, хід завалили, а чи замаскували, бо він робив місто доступним ворогу.
– У нас, у Веданзі теж є підземелля, – сказав Воїслав, – біля Радину, наприклад… Печери в ярах… Тільки привидів там не водиться. Особливо – привидів панночок у довгих плащах…
– Звідки ти взяв, – спитав Вогнедан зацікавлено, – що ота тінь була жіночої статі?
– О, – зітхнув Дракон, – відчуття… На рівні відчуттів, мій принце.
– До речі, – мовив принц, – я маю засвідчити пошану нареченій. Бідолашка мабуть проплакала цілу ніч. Я її розумію – подібні почуття я відчуваю до свого саду у Боговладі. Якось я бачив чи-то сон, чи-то видіння… Великоднього ранку… Палаючі яблуні, і квіти, котрі осипалися попелом з гілок… Це видиво увігнало мене в тугу на кілька днів, а тут лихо сталося насправді…
Приятелі домовилися зустрітися за сніданком, і Вогнедан подався до покоїв Чаяни. Однак, вже знайома йому двірська панна доповіла, що князівна ще спочиває, і ще звечора прохала не тривожити її сон.
Дивний, котрий з власної волі відмовився зустріти схід сонця, був у Ельбері явищем нечуваним. Вогнедан припустив, що панна досі є засмученою, і тому… Але подібна поведінка йому не сподобалася – дивні уникали бездіяльної туги, намагаючись виспівати свої жалі у музиці, чи у віршах і обов’язково опісля розділити з кимось цей обряд перетворення страждань на світлий жаль. Втім, панна Чаяна справляла враження особи, котра жила у власних мріях, і не дуже полюбляла дружнє спілкування.
Принц Яблуневого Саду теж мав схильність до самітніх роздумів наодинці з флейтою. Однак, при тому він мав з десяток приятелів, вірного друга, а нині і Дану, єдину в світі Дану, яка… До речі, потрібно подарувати Чаяні намисто від першої дружини. Як-то заведено…
Не видно, аби Чаяна мала близьких подруг, інакше вони б ще вчора оточили б її співчутливим віночком… Не видно, щоб вона дружила з братами – всі троє Володаревичів трималися від неї на відстані, навіть Ольг, її двійня… Можливо, Ольг і досі не забув, як вони підлітками трохи не загинули з Чаяниної вини. Розірвати духовний зв’язок двійнят – це ж треба на таке наважитись… До речі, для цього потрібно мати великі знання з рослинознавства, десь добути складові частини зілля… Чи не займається «зразок пристойності» чорним чародійством? Поміж Вогнеданових однокровників подібне траплялося дуже зрідка, власне кажучи – майже ніколи. Але дві могутні жриці Чорнобога, котрі використовували своє страшне вміння як зброю в останній війні з Ішторном, були дивними жонами з вельможних родин. Це була таємниця на рівні військових, і Вогнедана було посвячено в неї як наступника трону. Одна з цих панн загинула під час сходу вікопомної лавини, котра знищила ішторнійське військо і не тільки… Направленої лавини. Друга відьма жила у Чорногорі тихим життям, не вживаючи сили. Між іншим, у неї в Боговладі була сестра-близнючка, котра служила Богам у Храмі Сонця.
Вогнедан аж головою покрутив, відганяючи дурні думки і підозри. Що це він справді… От уже дійсно – не накажеш серцю. Якби він кохав Чаяну, то не вишукував би в її поведінці дивацтв. Ну спить панна, і нехай собі спить… Юнак попрохав у двірської панни, яку звали Миловидою, приладдя для писання і швидко накидав на листку паперу:
«Послання –
Ще не свідчення кохання!
Незвично те, що за листами вслід
Душа моя також
До неї лине…
Чи зможемо поговорити не тільки в листах…»
Зоставивши послання Миловиді, юнак подався снідати. Відповідь від князівни ж принесли аж по обіді, коли молоді боговладці вже збиралися їхати обдивлятись Зелібор.
«В саду я знаю
Затінок чудовий
Але немає краще холодку
Ніж під твоїм, володарю,
Покровом…
Опісля вечері неодмінно…»
– Здається, – підсумував Воїслав, – панночці ти байдужий так само, як і вона тобі. І вона ясно дає це зрозуміти. Що бачить в тобі лише принца-спадкоємця, майбутнього володаря держави.
– Тим краще, – зітхнув Вогнедан, – я не вмію брехати і вдавати палкі почуття там, де їх не має. Якщо панна погодиться на цей шлюб, ми спілкуватимемося наче двоє друзів.
– Між іншим, – сказав Дракон, – я бачив по обіді Лемпарта. Фарбований лис мав такий вигляд, наче всю ніч пиячив. Скаржився на головний біль… Напевне – опісля кількох кухлів пива, яке він змішав з моанською горілкою.
– Воно що, насправді горить? – спитав принц зацікавлено.
– Смолоскипи у цій штуці добре вимочувати, – засміявся Воїслав, – а приймати всередину – хай боронять мене Боги. Це лише незмінені можуть жлуктати таке, та ще й з пивом. Втім, деяким і самого пива буває задосить.
Опісля вечері Вогнедан знову подався до нареченої. Цього разу панна його прийняла як належить і з уклоном взяла дароване намисто.
– Я з радістю напишу сестрі, – мовила вона лагідно, – сподіваюся, ми подружимося. Це не та панна, котра отримала третє місце…
– Та сама, – всміхнувся принц, – я і досі згадую про ті змагання.
Чаяна почала згадувати Сіллон, Велику Ніч, і власну у тих змаганнях участь. Десь за півгодини панна аж трохи пожвавішала і вже не була такою напруженою, як на початку.
– Я нетерпляче очікуватиму, – мовив Вогнедан, – вашого прибуття до Боговлади. Хоча ми одружуємося за волею батьків, відомо, що такі злюби часто і зостаються не поруйнованими все життя, в той час як кохання… Однак, я сподіваюся на пробудження почуттів.
– О, мої почуття, – мовила Чаяна, – голос вашої флейти – це голос моєї любові.
– Тож навесні, – сказав Вогнедан лагідно, – на Рівнодення я пришлю за вами. А поберемося на Великодні свята.
– Ваша воля, мій володарю, – сказала дівчина потульно, – якщо ви вважаєте, що це буде пристойно
– Так, адже я вже одружений, – всміхнувся принц, – і занадто швидко… А так ми перевіримо наші почуття, адже вони мусять зрости в розлуці.
Дороги – ніби пояса кінці:
Розходяться і зв’язуються знову
Так само й ми
Зустрінемося ще…
Навесні, у щасливу годину нашого шлюбу
– Кохання
Лиш міцніє у розлуці…
Та що, як в серці в нього почуттів
Ще менше, ніж води
На висхлій луці
Ваша дружина невимовно гарна…, – озвалася Чаяна, – я бачила її на сіллонських змаганнях. І тому…
– О, ми з Даною радо приймемо вас у родину, – мовив Вогнедан заспокійливо, – А щодо почуттів… Неможливо забути вашу вроду і витонченість. Давайте, я вдягну на вас дарунок сестри. Він личитиме до вашого вбрання.
Чаяна подала намисто нареченому, схилила голову, і Вогнедан обережно одягнув прикрасу, котра одразу ж заблищала, оживляючи скромну сукню з сірого шовку. Вбиралася панна Чаяна майже завжди однаково – в дорогі сукні приглушених кольорів. На бенкеті вона була, здається, в темнозеленій… Юнак замислено дивився на схилену перед ним гарненьку голівку прикрашену плетивом кіс, і намагався викликати в собі оті почуття, які мали перерости в кохання до зелемінської князівни. Але не міг… Він навіть не міг безкорисливо милуватися нею, як – то робив завжди, вшановуючи вроду панночок обох рас. І не міг зрозуміти, що йому заважає. Якась незрозуміла відраза до милої панни.
– Моє замилування вами згодом стане чимось більшим, – продовжував він, – хоча у цих шлюбах з батьківської волі є деякі речі, про котрі… Чоловіку легше – він може дозволити собі плекати квітник у своєму садочку, не думаючи про поговори. Але молода дівчина… Можливо, ви маєте ніжні почуття до якогось шляхтича, гідного вашої особи. В такому разі, доки квітка кохання не розпустилася в моєму серці, мабуть краще… Наші батьки можуть зрозуміти подібне, і відмовляться від дитячих заручин не порушуючи заведених правил.
– О, моє серце є зовсім самотнім, – тихо мовила Чаяна, – вірніше було, аж доки… Там, на Сіллоні… Коли ви, переможець, взяли з рук Повелителя срібну гілку з золотим листям… Мені захотілося стати на тій гілці хоча б маленьким листком… А згодом я побачила цю гілку в зачісці певної панни… Я страждала, пане Вогнедане… Не стану говорити лжі – я не була закохана з дитинства у Вогника Саламандра, який приїздив погостювати до Зелібору. Кохання увійшло мені в серце, немов клинок, саме минулої осені.
На блідих щічках панни виступив рум’янець.
– І ще, – прошепотіла вона, – ваша музика… Ви граєте так, що моє серце бринить в такт краще, ніж віола Воїслава. Пообіцяйте мені…
– Що, мила? – спитав Вогнедан ніжно. Сповідь Чаяни його розчулила.
– Що ви зіграєте мені так, як я захочу… І там, де я захочу. Не нині… Згодом… Коли ми вже станемо ближчі одне одному.
– Напевне, це має відбутися в якомусь з ваших улюблених куточків, – всміхнувся юнак, – що ж, я згоден. Нагадаєте мені про це потім.
– Я нагадаю…, – прошепотіла Чаяна, і Вогнедан знову ледве стримав несподівану огиду. Раптом згадалося малювання над ложем панночки. Красуня, котра зваблює людей і дивних до зміїної пащі… Змія у короні… Повелителька змій.
«Хтозна що верзеться, – подумав юнак втомлено, – невже я так і не звикну до того, що мушу мати двох дружин… А потім підросте ще й Зоредива, з котрою я просто муситиму одружитись, бо прийнято, щоб одною з дружин правителя була жона з роду Ведангів… Так заведено в цьому світі, і заведено не нами. І всі з цим миряться, і пишаються своїми квітниками, з’являючись на великі свята в оточенні дружин та визнаних подруг… Он пан Вартислав яких чудових має жон… А я, на свою біду, вродився однолюбом і зроблю нещасною цю прекрасну діву, яку від своєї нерозумної відрази до другого шлюбу, ладен назвати змією.»
Маленька вітальня панни, де розмовляли двоє заручених, теж видавалася Вогнедану дивно порожньою. Його погляд блукав по гарненькому поставцю, в якому лежали якісь музичні інструменти – скрипка, а чи віола і ще щось, по різьбленому столику для писання, по кріселкам, по великим п’яльцям для гаптування, на яких було натягнено тканину для гобелена, по малюванню на стіні, яке, на відміну від картини у спочивальні, зображувало вид на те саме Лебедине озеро з двома лебедями на ньому, і чогось не знаходив.
– Я не тримаю тут книг, – лагідно мовила дівчина, – а працюю в книгозбірні палацу. Так мені видається пристойніше – аби не захаращувати помешкання сувоями. В усьому має бути лад, чи не так?
– Я цілком згоден з вами, панно, – відповів Вогнедан, – на жаль в моїх покоях замало ладу, і тому трапляється..
– О, ця нещасна чернетка, – Чаяна підвелася з кріселка, на яке присіла під час розмови, і схилилася в низькому звичаєвому уклоні, – я прошу про вибачення для мого старшого брата. Він… як би це краще сказати, трохи неотесаний… Це помилка нашого батька, йому потрібно було одразу забрати дитину у того жахливого пана… як там його… Даркана Логіна. Він дуже грубий, цей незмінений, його, здається, полишила дружина саме через негідну поведінку. Але мій тато… Дуже довго йому було важко згадувати про панну Логін, мати Лемпарта…
– А чому Перша Княгиня вирішила полишити Ельбер? – спитав Вогнедан, – якщо це, звісно, не родинна таємниця…
– О, звісно ні, – всміхнулася Чаяна, знову присаджуючись, – бідолашна панна Логіна була мейдисткою, і вважала, що окрім неї… Вона пішла, коли тато одружився з нашою з Ольгом мамою. Перед цим були жахливі сцени, про які і досі згадують старші служниці. Ми, дивні, не звикли до такого прояву почуттів, а втім, навіть всі ельберійці є стриманими і в любові, і в ненависті. Панна ж Логіна була дуже…
– Нестриманою, – з усміхом підказав Вогнедан.
– Саме так, – хитнула голівкою Чаяна, – бідолашний брат успадкував від матері багато злого. А тут ще отой Рудан, його брат у перших… Коли тато вирішив нарешті забрати старшого сина з Предслави, то вжахнувся, побачивши це дитя… Уявіть собі, брат їв руками, постійно вимагав м’яса, лаявся наче волоцюга-північанин – добрі люди і дивні його не розуміли, так він ще й повторював ту гидоту ельберійською. Окрім того бідолаха ледве вмів писати і читати. Тато доручив нещасного мені, вважаючи, що сестринська ніжність… Я дуже старалася, але домоглася не дуже багато. Принаймні, коли Лемпарт їхав до столиці, він уже вмів сяк-так віршувати і прочитав аж три стародавні сувої. Я думала, що цього вистачить з огляду на його простакуватість, але мені зовсім не прийшло до голови, що він наважиться піти на оті змагання та ще й з чужим віршем.
– Піти на змагання його змусив наш навчитель бою, – мовив Вогнедан, – а щодо чернетки… Півтора роки тому це була невичерпна тема для пліток, та нині про це усі забули. І я забув. Я говорив про це вашому брату. Мати родича-ворога мені не до вподоби, тим більше, що ви опікуєтесь старшим Володаревичем.
– Я щиро вдячна…, – знову плавний підйом з кріселка, за ним – уклін… Чемна панна… Зразок пристойності… З яблунь опадає попіл…
– До чого тут попіл? – мовив Вогнедан вголос і одразу ж замовк. Чаяна, котра знову перетекла на кріселко, глянула на нього здивовано.
– Попіл? – спитала, – але ж комин ще не запалено.
– Звісно ні, – сказав юнак, намагаючись, аби голос звучав спокійно, – напевне мені привиділось… Дозвольте покинути вас, панно. Вже пізня година, а завтра я маю їхати з вашим братом Ольгом до Предслави.
Чаяна підвелася, прощаючись. Вогнедан торкнувся вустами до її руки, холодної, і якоїсь безживної. У Дани були такі теплі долоні… Такі вишневі очі… Дана… Навіщо йому хтось інший, окрім Дани…
– Добраніч, мій принце, – мовила Чаяна, – приємних снів і приємної подорожі. Я вийду завтра провести вас аж на сходинки палацу.
До своїх покоїв Вогнедан прийшов навіть не зажурений, затривожений. Його наречена навівала на нього якусь невимовну тугу. Як…
– Як передчуття смертної години, – сказав юнак вголос, і Світлян, котрий грів настоянку з м’яти для свого володаря, затривожено нашорошив вушка.
Але настоянка була чудовою, і настрій у Вогнедана поліпшився. Він ще раз вилаяв себе подумки за негідне ставлення до доброї загалом, хоч і чуднуватої дівчини, і звелів Світляну подати нічний халат, що той і виконав негайно ж.
В кишеньці халату юнак знайшов згорнутий трубочкою папірець, якого не помічав раніше, бо той провалився за підкладку. На папірці рукою Дани було виведено:
«Якщо помру я раптом від кохання,
Чиє ж бо ще,
Як не твоє ім’я,
Назвуть усі на світі
Без вагання?
Життя моє зветься нині Вогнеданом…»
– Боги мої, – мовив юнак смутно, – все таки я однолюб, і таким залишусь…
Він сів за столик, присунув скринечку для письмового приладдя, яку завжди тримав поруч і написав на зворотній стороні листка:
«Щоночі, спать лягаючи, вдягаю
Вбрання для спочивальні
І тебе
Тієї ж миті
Згадую, кохана…
О, як мені холодно на широкому ложі…»
Тоді ліг на ложе, котре дійсно було широким, мов конем грай, і Світлян дмухнув на свічку. А тоді і сам подався до своєї кімнатки, де й заснув глибоким, ще дитячим сном.
Тінь з’явилася невдовзі, наче вийшовши зі стіни.. Постать загорнута у плащ так, що не можна було розріжнити ні обличчя, ні статі. На руці у тіні сидів ллєоль, котрий освітлював спочивальню примарним світлом.
Тінь підійшла до столу, і піднесла світляка до листка паперу. Довго дивилася. Тоді різким рухом викинула світляка у напіврозчинене вікно.
Вогнедан заворушився. Тінь поволі пропливла до нього. З-під каптура світилися очі – «нічний зір» дозволяв цій особі рухатися в темряві точно і нечутно. Стала над ложем… Довго дивилася на сплячого.
– Ти пообіцяв мені, Вогнедане, – вимовила ледь чутно, – ти сам не знаєш, що мені пообіцяв. Я так і не вирішила, як назвати те, що я відчуваю до тебе, але ти або будеш моїм, тільки моїм, як-то заведено у варварів, або я знищу тебе, і рука моя не здригнеться понівечити твою досконалу красу. А найкраще – наступити тобі на душу… Краще покохай мене палко, мій Принц Яблуневого Саду.
– Ой, – почулося ззаду, – пане Вогнедане! Привид!
Тінь здригнулася і шаснула до стіни. Притулилася до неї і зникла, зоставивши ошелешеного Світляна пояснювати своєму володарю, котрий схопився з ложа і, за вояцькою звичкою, одразу ж вхопився за меча, що у кімнаті хтось був і раптово щез.

***
Ольг Драган був і схожим на сестру і не схожим.
Рисами обличчя він нагадував Чаяну, але очі… Ні, вони були такими ж чорними і глибокими, однак… Вогнедан довго ламав собі голову над цією ріжницею, доки йому не прийшла до голови недобра думка, яку він одразу ж спромігся заховати подалі.
У юного Ольга були живі блискучі очі. А погляд Чаяни іноді нагадував наскрізне провалля у безодню.
Вогнеданів супровід жваво обговорював з зелемінськими гриднями нічну появу привиду у покоях принца. Світлян, котрий трюхикав на своєму конику посеред воїнів, божився й присягався, що то йому не здалося, і яка-то тінь насправді схилялася над ложем його володаря.
– У неї були страшні очі, – оповідав він голосно, а Войко Тополина стиха хихикав, даючи зрозуміти, що то у Світлянового страху великі очі, – і голос, схожий на шипіння змії….
Вночі Вогнеданові гридні обдивилися спочивальню принца, але не знайшли нічого і схожого на потайний хід. Нині стурбований княжич Ольг виправдовувався стиха:
– У палаці, звісно ж є таємні переходи… В давні часи це було звичаєм. Але в крилі для гостей немає жодного. Принаймні, вони не помічені на пляні палацу. Я вражений, мій батько теж… Звісно, я визнаю, що привиди, сиріч невпокоєні духи, можуть являтись, але мене більше непокоїть можливість проникнення до вашої спочивальні лихої особи зі злочинними намірами.
– О, – мовив Вогнедан, – не турбуйтесь… Лиха особа не встигла б виявити злочинних намірів – мій бідолашний Світлян заволав так, що налякав би і духа, не тільки злу істоту. Але я нікого не побачив, хоча і обдивлявся спочивальню разом з гриднями. До речі, я бачився зранку лише з панною Чаяною та його вельможністю, а ваші брати…?
– О, Яровит є великим ледацюгою і встає пізно, – усміхнувся Ольг, певно згадавши щось веселе про молодшого брата, – а щодо Лемпарта… Сподіваюсь, ви не думаєте, що то він був тією злочинною тінню?
– Ні, звісно ні, – засміявся Вогнедан, – нашій ворожнечі покладено край, та й пан Лемпарт не годиться у привиди. Світлян запевняє, що тінь наче пливла над підлогою, отже це був або дух, або дивний, але не ваш старший брат, бо він не вміє рухатися як вельможа.
– Швидше – його не навчено, – зітхнув Ольг, – це шрам на тілі нашого роду, і його не приховаєш під пристойністю як під одежею. Чудні діла творяться у Зеліборі. Спершу лебеді, тепер це…
– А що говорить зеліборський суддя? – поцікавився Вогнедан.
– Те що і завжди, – мовив Ольг, – що гидоту скоїли зайди з Північної дільниці. Це стало приводом для її очистки, при чому великій частині іноземців звелено забиратися до Страгії. До Моозу вони не хочуть повертатися – там іде війна. Я ще розумію жінок-втікачок, але ж тут відсиджується стільки здорових чоловіків, яким би тільки й захищати вітчизну. Принаймні, я лише задоволений з рішення суду – Північна дільниця є ганьбою Зелібору. Всіх біженців, котрі бажали заробляти на життя чесною працею, вже влаштовано на роботу згідно їхнього вміння. Лишилися тільки ледацюги і злодії, через яких добрі люди бояться вночі вийти на вулицю.
– І часто суддя робить такі ось заходи? – спитав Вогнедан.
Час від часу, – сказав Ольг, – коли поганців збереться забагато. На кордоні намагаються якось розділяти втікачів на корисних осіб і на тих, з ким буде самий клопіт, але ж багато з них йде не через застави, а болотяними стежками, заплативши кедагам за перехід.
– Мрія князя Володаря, – підкинув ззаду Воїслав, – збудувати на кордоні стіну з однією хвірткою і пускати через ту хвіртку лише тих, хто дійсно потребує помочі…
– Так, батько якось жартував таким чином, – мовив княжич, – але то сумний жарт, бо завелика кількість незмінених загрожує не лише кишеням, але й чистоті крові синів Ельберу. Звісно, наші поштиві зелемінці не родичаються з приходнями, але можливо вони звикнуть, і через кілька поколінь у Зелиборі будуть смажити лебедів на рожнах, замість того, щоб ними милуватись.
– О, не так страшно, – мовив принц, – я вірю в розважливість своїх земляків.
– Розважливість часом покидає і дивних, – мовив молодий зелемінець, – і прикладом тому є наш старший брат, через якого вже кілька літ червоніють вуха у всього роду Лларанів, чи, якщо завгодно – Драганів. Для мене це зайвий доказ небезпеки від подібних шлюбів. Я далекий від того, аби докоряти його вельможності, але татко…
– Не будемо, – поспішно мовив Вогнедан, – засуджувати рідних не є доброю справою. Краще намагатися виправити їхні помилки.
За їхніми спинами продовжувалися розмови про привид зеліборського палацу. Тепер гридні навперебій згадували страшнуваті історійки, відомі у їхніх рідних місцях. Воїслав під’їхав ближче і мовив Вогнеданові стиха:
– Забагато привидів у Зеліборському палаці… Вишневський бачив якихось осіб у каптурах… Не привидів, ясна річ… Ти говорив, що бачив… Я ще пожартував, що ти бачив панночку у довгому плащі…
– Я бачив лише тінь у палацовому переході, – мовив принц, – і мав враження, ніби та особа чи-то мене злякалася, чи-то за мною стежила. Але й насправді – забагато. Світлян описує дивного, отже палацом не блукають незмінені злодії, які віднайшли, скажімо, старий потайний хід. Мені поки що зрозуміло одне – серед оточення князя Володаря є дивний, чистокровний дивний, котрий або бажає мені зла, або хоче налякати. Можливо – завадити шлюбу. Панна Чаяна говорить, що нікого не наближала до своєї особи, але вона може й не знати залицяльника, якщо він не відкривав їй своїх почуттів…
– А, тоді все узгоджується, – хитнув головою Веданг, – вбивство лебедів, котрі є уособленням вірного подружжя… Якраз у день приїзду нареченого… Двоє у каптурах – той дивний та його спільник з людей…
– Чому ти вважаєш, що у цієї особи має бути спільник? – спитав Вогнедан зацікавлено.
Убити і засмажити лебедів, – відповів Воїслав, – може або незмінена особа, або божевільний ельберієць будь-якого походження. Але божевільний, тим більше – божевільний дивний, напочатку завжди шукає собі спільника для подібних справ. Йому важко руйнувати красу та гармонію, це приходить згодом… Згадай пана Вербинського – адже він не вбив нікого власною рукою. Він віддавав накази, але не убивав.
– О так, дійсно, – мовив Вогнедан, – все робилося з його наказу, завжди у нього перед очима, але сам він жодного разу не забруднив рук. В твоїх словах є здоровий глузд, милий брате. Отже тут промишляють двоє – дивний на межі божевілля і його напарник, можливо незмінений.
– Чи не забагато божевільних…, – протягнув Воїслав, – за юності наших батьків, здається, таке траплялося рідше. Я не говорю про більш віддалені часи. Наскільки мені відомо зі стародавніх записів…
– Можливо, нам просто не щастить, – зітхнув принц, – а можливо, всьому виною моя пристрасть до розслідувань і судових справ. Напевне, будь який суддя округу може оповісти світу про одного-двох шаленців, а ми якраз і бачили одного у Веданзі, другого у Квітані… Пані Власта з Данаділу тихо божеволіла десять літ, і це приховували її власні діти… Знаєш, милий брате, мені здається, що, якби ельберійці не піклувалися так про пристойність, ми б більше відали про зло в душах ближніх.
– Але чи потрібно це знати? – спитав Ольг, котрий прислухався до розмови, – зло є гидким, і найкращим є його не помічати, або одразу знищувати.
– А якщо зло гарне, принаймні з вигляду? – спитав Вогнедан замислено, – як панна Зміївна з місцевої казки?
– О, ця історія, – зітхнув Ольг, – вона так подобалася нам з Чаяною, ще коли ми були одним цілим… Ми не могли заснути, прослухавши цю казку з вуст старої пестунки родом з-під Збраславу, саме тому, що Зміївна була прекрасною. Навіть вмираючи, жертва не помічала її справжнього лику.
– Як сталося, що ви розділились? – спитав принц, – може я порушую пристойність, але панна Чаяна є моєю нареченою, і тому…
– Чаяна, моя сестра, була незвичайною дівчинкою, – мовив Ольг, подумавши. – Її притягувало до себе красиве зло… Таке, як Зміївна. Вона боялася цієї казки, але ладна була її слухати щовечора. Коли нам виповнилося чотирнадцять, вона стала думати про смерть… Думала довго і багато. Вона говорила, що смерть є гидкою… Що ми, дивні, навмисне спалюємо своїх померлих, аби не відчувати огиди до спустошених тіл. Стала боятися смерті… Зацікавилася мейдизмом, навіть відвідувала зеліборську церкву, але розчарувалася у цьому вченні. Говорила, що воно сповнене лжі – розумна істота ніколи не вибачить свого кривдника…
– Можливо – вибачить, – всміхнувся Вогнедан, – в «Повчаннях» сказано – «полюбить»…
– О, так, – сказав Ольг, – я не дуже цікавився віруваннями незмінених… Але сестра… Своїми розумуваннями вона доводила мене до відчаю. Якось вона сказала, що ми, мовляв, є такими витонченими, тому, що гарні з виду і живемо в розкошах. А якби з нас зідрати шовки і оперіщити батогом, то ми б заскиглили незгірш за пересічного кедага…
– Напевне, панна десь споглядала життя біженців, – мовив Воїслав, котрий слухав з цікавістю, – серед них часом трапляються жахливі речі.
– Пан Воїслав правий, – мовив княжич Зелеміню, – ці люди… Тікають від ворога, а зі своїми земляками поводяться як з худобою. Особливо їхня знать… А простолюд… Наш селянин порівняно з моозцем має вигляд можновладця. Скільки разів бувало так, що збіднілий моозький дворянин, котрий чкурнув за болота, замість того, щоб битися з варварами, посилав своїх кріпаків, завдяки яким і вибрався з Моозу живим, красти для себе їжу і гроші. Незгідних же карав на тілі, і ті нещасні вважали, що він є їхнім хазяїном навіть тут, в Ельбері. Мій батько домагається перегляду зелемінського звичаєвого права з огляду на знущання незмінених над незміненими. Але мова не про це… Одним словом, моя сестра… Я так і не зрозумів тоді, чи вона боялася померти, а чи хотіла померти. Зілля, яке ми випили вдвох, нібито мало покращувати пам’ять. Так вона мені сказала. Я і раніше куштував усі її настоянки – сестра захоплювалась травознавством. Отямився я лише через кілька місяців. Отямився сам… Без Чаяни… Мені і досі не вистачає отого відчуття єднання. Часом самотність… Це може зрозуміти лише той, панове, хто втратив близнюка, або близнючку. Сестра жива, ми з нею зустрічаємося, говоримо, але це вже не моя Чаяна. Нині я більше спілкуюся з Яровитом, а не з нею.
– Яка жахлива помилка, – мовив Вогнедан спроквола, – а вам вона так і не пояснила потім, що сталося?
– Вона сказала лишень, – озвався Ольг після довгої мовчанки, – «Я врятувала тебе…». Я так і не зрозумів – від чого.

***
Предслава та Збраслав, де побував Вогнедан тієї осені, гідно увінчували оборонний ланцюг укріплених містечок, якими Ельбер оточив два єдині торгові шляхи через Страгійську трясовину. Залоги там доводилося утримувати величенькі з огляду на неспокійних сусідів.
Вогнедан обдивлявся укріплення, знайомився з воїнами. Зелемінські прикордонники дуже відріжнялися від підтягнутих холоднокровних і трохи зарозумілих чорногорців. Принц часом думав, що постійна присутність «образу ворога» в розумі вояка, якось зближує тих, хто протистоїть одне одному зі зброєю в руках. Якщо гірського дивного і вишуканого ішторнійського кавалера часом можна було визначити лише за озброєнням та формою вух, то зелемінське служиве паньство дуже нагадувало пишно вбраних та нахабнуватих моозьких шляхтичів, з якими до недавнього часу майже постійно вело війни. Страгійського ж дворянина, нащадка незмінених сонцеславів, і взагалі не можна було відріжнити ззовні від ельберійського пожиттєвого шляхтича.
Однак, незважаючи на занадто пишне вбрання на межі несмаку, криві шаблі моозького зразка, котрі увійшли тут в моду за батька князя Володаря та трохи галасливу манеру поведінки, зелемінці гідно несли службу, разом з тими ведангцями котрі хотіли відзначитись задля прославлення роду і держави. Квітанці традиційно несли морську кордонну варту, а данадільська знать відправляла служити своїх синів і до Зелеміню, і до Чорногори і до того ж Квітану на белатський кордон.
У Предславі принц познайомився з Дарканом Логіним, єдиним іноземцем, котрий мав ельберійське шляхетство. Батько Рудана мав набагато шляхетніший вигляд, аніж його синок, котрий завжди видавався Вогнедану огидним. Даркан був здоровенним бородатим чоловіком, в обличчі якого якимось дивом змішалася північна кров з кров’ю Сходу. Принц подумав, що байки про кочівників хото, котрі, нібито, з переляку рушили не в рідні краї, а до Крила Змія, таки мають під собою якусь основу, так само як і плітки про гарраську кров в жилах чорногорських верховинців.
Але вилицюватий бородань, принаймні, був людиною щирою. Він не укривав, що служить язичеському князю, як Логін називав пана Володаря, через свою зненависть до роду Чоррінів, котрий нині правив Моанією і завойованими нею землями. При одній згадці про Північну Імперію, обличчя пана Даркана ставало одного кольору з його бородою, майже такою ж мідяно-рудою, як волосся у княжича Владияра Парда, і він починав поносити Чоррінів, і померлих і нині існуючих трьома мовами Півночі, моозькою та ельберійською.
– Я людина простосерда, – гримів він басом, – хай вибачає вже його ясновельможність. Мене і Доляна покинула через те, що я стільки років тут прожив, а й досі вважаю, що у баби… тобто, вибачайте – у па-анночки, волосся є задовгим, а розум закоротким. Однак небезпеку я нутром чую. Чорріни зжеруть Мооз, а Страгія – там нема чого і воювати. Страгійці думають, як завжди, відсидітися по градам, доки ворог розоряє їхні землі і палить кедазькі селища. Ха! Дідька лисого, вибачте, ваша ясновельможність! Чорріни згадали, що колись вони були хото… Тими кочівниками, котрі трохи не зжерли півсвіту. О, вони не зупиняться і на Страгії. Ще й мені доведеться пощербити меча об черепи землячків, котрим захотілося жити в Імперії… Тьху! Слово то яке гидке – Імперія… А брудний Чоррін у вошивому кожусі – імператор…
Вогнедан намагався собі уявити край, де задля влади люди нищать одне одного, а потім ненавидять власних одноземців так, що мріють схрестити з ними зброю. Чудний народ. Втім, чим кращі ішторнійці з їхнім Орденом Святого Кілені… Хіба тим, що ходять не в кожухах.
Побачив принц і ще одну місцеву цікавинку – мейдистських ченців. Неголені особи в чорному важкому вбранні, занадто теплому для ельберійської осені, ходили шляхами, жебраючи то на хліб, то на храм. Зелемінці над ними посміювалися, інколи подавали щось, аби негармонійна особа швидше щезла з очей. Ченці ж відповідали то проповідями, то благословеннями, а то і прокльонами – залежно від настрою.
Пан Даркан Логін, котрий був замісником Предславського воєводи і супроводжував принца в цій поїздці, при зустрічі з ченцями побожно осіняв себе знаком трикутника і кидав у пилюку жменю срібних монет. Моанець був людиною побожною, хоча майже неписьменною і зовсім необізнаною зі вченням Святого Старця з Лугерби. Однак вірив він щиро і молився палко, щовечора виповідаючи Богу і Святому Старцю в чому прогрішився за день. Зелемінська варта Предслави, воїни з якої приєдналися до почту Вогнедана, навіть не підсміювалася з моанця – звикла.
Повернувшись до Зелібору, принц ще раз зустрівся зі своєю нареченою Це сталося увечері, перед його від’їздом до столиці. Чаяна мала сумовитий вигляд. В її віталеньці більше не було малювання з Лебединого озера. Його місце зайняла картина, що зображувала вербичку, похилену в тузі над рікою. Вогнедан пообіцяв писати, повторив свою обіцянку прислати за панною навесні і відкланявся, відчуваючи, що дівчина ось-ось заплаче.
Десь через півгодини юнак згадав, що забув у панни флейту. Його гра і досі вводила Чаяну в стан, близький до трансу. Принц гукнув було Світляна, але, коли паж звично визирнув з-за ширмочки, зиркнув на його напружене личко і вирішив піти сам.
Вогнеданів паж на дух не переносив наречену володаря. Чаяна його звично не помічала, як не помічала челядинців взагалі, якщо вони в цю хвилину не робили їй якоїсь послуги. Світлян же вважав князівну лихою і намагався не помічати її теж. Принцу було шкода малого Горича, котрий зовсім не був вередливим і завжди добре спілкувався з ріжними особами. До того ж ще раз навідатися до панни перед розлукою було пристойно.
В переході Вогнедану здалося, що перед ним знову майнула тінь, схожа на ту, про яку він оповідав Воїславу. Юнак подумав, що милий брат визначив би стать привиду «на рівні відчуттів». Сам він зовсім не відчув, що воно таке ковзнуло переходом і щезло у стіні.
«На місці князя Володаря, – раптом прийшло Вогнедану до голови, – я б не довіряв старим плянам палацу, а звелів би обстежити його знову. Оці тіні… Навряд чи тут блукають невпокоєні духи. Або його шляхтичі дуже люблять нічні походеньки, або тут коїться щось лихе.»
Чаяни у її покоях не було. В цьому, зрештою, не було нічого дивного – панна могла піти до книгозбірні, або кудись до парку, щоб посидіти у самотині. Юнак уже знав, що майбутня дружина любить самотність і часто відпускає челядь погуляти, за що і служниці і двірські панни вельми їй вдячні. Взявши зі столика флейту, Вогнедан підвів очі на малювання у вітальні. Присмерк не заважав йому розріжняти кольори. Гарне малювання на особливим способом обробленому шовку… Сповнене настрою… Тільки наче натягнене на завелику раму…
Вогнедан підійшов до малювання і торкнувся його рукою, аби зрозуміти, що йому здалося негармонійним. І здивовано звів брови – перед ним було два натягнені на рамки сувої, що висіли на одному цвяшку.
Друга картина зовсім не була такою журливою, як ніжна вербичка на березі. Вогнедан упізнав навіть руку митця, бо бачив його твори у Ігворрі. Художника звали Сіроманець Вовчур, і жив він за часів Вогнеданового діда. Незважаючи на непересічний талант, пан Вовчур не був з тих осіб, чиї твори, або хоча б вмілі копії з них бажали бачити в своїх світлицях ельберійські шляхтичі. Чорногорець писав війну, учасником якої був і сам. Писав вміло і страшно. Його бойові сцени приводили у захват вправністю зображення і навівали на дивних лють і тугу. Старий воїн помер в бідності, бо ніхто не хотів купувати його картин. В останній рік життя його, щоправда, підтримав молодий тоді князь Влад, скупивши частину доробку. В палаці Повелителів теж було одне малювання Вовчура – юний воїн, притиснутий до скелі, відбивається від кількох ворогів одразу. Вогнедан підлітком простоював перед цим малюванням в щемливому захваті, милуючись затятим гордим лицем приреченого дивного. А в палаці Ігворри юнака вразила картина, що звалася «Лики Аркану». До битви йшли воїни Гнівного Сонця у бойовому трансі. Людина, чорногорський шляхтич-дивний і вельможа у вишиванці з данадільським візерунком. В цих трьох обличчях було щось таке несамовите, що жіноцтво сахалося картини, і князь Влад зрештою переніс її до приватної книгозбірні, де її й побачив Вогнедан, коли перебирав сувої зі згоди люб’язного господаря.
Лице вельможі з того малювання чимось невловно нагадувало самого Вогнедана. Юне, горде, застигле в якійсь страшній спустошеності. Лице смертника… Убивчого променю Великого Бога. Ні, пан Вовчур був великим митцем… Ось тільки війна – дуже невдячний предмет для зображення…
Але малювання у віталеньці Чаяни зовсім не було придатне для того, аби ним милувалися оченята панночки. На ньому було зображено все з тою ж похмурою силою допит ішторнійцями дивного воїна, певне вивідача, або бранця. Вогнедану аж мороз поза шкірою пройшов, бо він бачив колись щось подібне у яві. І священика в білій накидці, і пихатого ішторнійського кавалера, достоту схожого на зображеного на картині… І зраненого Воїслава, вуста якого були спалені спрагою, а груди – вогнем… Художнику вдалося дуже достовірно передати суміш болю, огиди і якоїсь уже нетутешньої туги на лиці змученого воїна, а його вороги, маючи людські обличчя з правильними, навіть вродливими рисами, якщо довго вдивлятися в гру світла і тіні на малюванні, починали скидатися на песиголовців з чорногорських казок.
Ніколи б не подумав…- мовив Вогнедан вголос, не в силах відвести погляд від страшної сцени, котра розбурхала не менш страшні спогади. Адже, якби він не привів собі на підмогу Стражів Гір, то, можливо, його б очікувала подібна доля. А Воїслав… Бідолашний Воїслав, у нього тоді були такі винуваті очі… Сповнені болю і розпачу… І сорому за те, що потрапив у біду, змусивши друга ризикувати собою.
Але подібне малювання у вітальні панночки, котра є… як там говорив той же Веданг? Зразок пристойності на межі зловісності… Чому вона приховала картину? Вважає непристойним милуватися сценою тортур? Зрештою, малювання дійсно заворожує. Незважаючи на лють, біль і огиду хочеться дивитися ще, а тоді рука тягнеться до зброї, а очі шукають ворога. Вогнедан чув від того ж князя Влада, що під час Війни Стихій серед чорногорської шляхти раптом спалахнула мода на картини давно померлого Вовчура. Комусь прийшло до голови, що вони цілком придатні для медитації, бо розбурхують бойову лють. Однак, для чого подібна річ ніжній панні, котра ніколи в житті не взяла до рук нічого тяжчого за пензлик для писання? Вже ж не для того, аби записатися опісля споглядання картини до чорногорської варти.
Юнак знизав плечима і опустив поверх страшного малювання картину з зображенням похиленої верби, з якої вітер зриває осіннє золоте листя. Сумна чарівливість речей… Славетний Сомусь Сомко, хуторянин з Квітану, котрий так малював в стилі дивних, що всі вважали його селянське прізвище за прибране… Вельможі запрошували його до палаців і замовляли подібні краєвиди на проханих обідах. Він теж жив за часів Святополка, а покровителем його був тодішній князь Квітану, який і розповсюджував і картини митця і його славу.
Вогнедан ще трохи постояв перед малюванням, щоб зітерти з пам’яті те зображення. Але воно наче просвічувало крізь сумовитий краєвид – напівоголений юнак-дивний, його змучене лице та спотворене тортурами тіло… І псячі морди його катів… Принц різко відвернувся і пішов геть, мимоволі стискаючи в руці флейту, наче меча.
Сон довго не йшов до Вогнедана, незважаючи на улюблену настоянку з м’яти і піклування Світляна. І тому він не одразу прокинувся від якогось шуму, а прокинувшись знову схопився за зброю, як і минулого разу, коли його пажу привидівся дух біля ложа.
– Що сталося? – спитав він у Світляна, котрий визирав у віконце.
– Ой лихо, – сказав паж, – пан Вишневський… Наш пан Мирослав…
Вогнедан не став витрачати часу на те, щоб вийти дверима, а просто зіскочив з вікна у садок. Там троє зелемінських вартових схилилися над непорушним тілом молодого данадільця. Принц розштовхав їх і впав на коліна, охопивши руками пораненого.
Вишневський, поранений у спину якоюсь холодною зброєю, якимось чином зумів дібратися туди, де йому могли дати поміч. Кунтуш його був весь в траві і листі – отже, наостанку він повз, півсвідомо чіпляючись за життя. Багряне листя клену… Листя, змочене кров’ю…
– О, не йди, друже, – вимовив Вогнедан, витискуючи з себе всю Силу, що дана була йому Богами, – лишися, Мирославе… Задля роду – лишися…
– Мій принце, – голос Світляна, – ви весь в крові…
Кров на руках Вогнедана була кров’ю приятеля. Його власна кров спливала по обличчю разом з потом. Сорочка просякла кривавою росою.
– Не йди, – просив він, – та не йди ж…
Довкола вже було набагато більше людей і дивних. Хтось різко струсонув Вогнедана за плечі:
– Брате, зупинись… Він виживе… Виживе… Дивись, бо сам покинеш нас…
Воїслав… Милий брат Воїслав…
– Славцю, – мовив Вогнедан, – цілителя… Справжнього…
– Послали, – мовив Воїслав заспокійливо, – вже послали… Палацовий цілитель зараз буде. Травник… Але ти вже витяг Мирка… Чуєш? Витяг… Зупинися… Все…
Вогнедан спробував підвестися, тоді сів поруч з тілом Мирослава і всміхнувся винувато:
– Ноги… Не тримають…
– Немає меж Божим милостям, – пробасив хтось над головою.
Даркан Логін… Вогнедан здивовано підвів голову. Чужоземець мав нині бути у Предславі…
– Приїхав до сина, – пояснив моанець, – а радше – до пана князя. Ми з ним приятелі… А от і він…
– Цього лише не вистачало, – мовив Володар. Над головою князя з писком металися ллєолі, освітлюючи тим, хто не мав нічного зору місце події., – як таке могло статися? Він бився на поєдинку?
– Його поранено у спину, – озвався Вогнедан, – ножем, напевне… Тільки живучість нашої раси допомогла йому доповзти аж сюди…
– А чому ви впевнені, – голос княжича Ольга, – що це сталося не тут?
– Бо ніде поблизу, – мовив Вогнедан, – не росте сріблястий клен, чиє листя багряніє восени.
– Боги мої, – сказав Володар глухо, – а справді… Ви спостережливі, мій принце…
– Цілитель, – почулося, – пропустіть цілителя…
Ранком Вогнедан, чистесенько вмитий і причепурений, подався до покоїв, де по приїзді оселили чотового. Мирослав лежав на своєму ложі і мав уже набагато кращий вигляд, аніж його рятівник. Він винувато усміхнувся. Наче вибачався, що наробив клопоту. Воїслав сидів біля ліжка з сувоєм на колінах.
– Що вивчаєте? – мовив принц, намагаючись, аби голос звучав рівно.
– Плани палацу, – сказав Воїслав, – привиди, бодай їх… В каптурах і не тільки…
– Мирчику, – озвався Вогнедан, називаючи друга ім’ям їхнього дитинства, – що сталося, друже?
– О, – Мирослав опустив очі, – я заслуговую на покарання. І цілком приймаю провину на себе. В тому, що сталося, винна моя дурість…
– Але ж я хотів би почути…
– О, ваш друг, ваша вельможносте, – мовив Вишневський стиха, – жив, думаючи, так:
«Що гарного у вірному коханні
Й поганого у тім,
Коли тебе
Мов очерет ножем,
Січе бажання…»
І коли знаходилася можливість те бажання вдовольнити… Словом, у вільний від служби час обдивляючись Зелібор, я познайомився з дівчиною, котра запросила мене до себе… Вона мала неймовірно чудове тіло і вправність у коханні. Єдине, на що вона не погоджувалася – це показати обличчя…
– Це була дивна в мані? – спитав принц.
– Це була швидше за все дивна, – сказав Мирослав, – але не в мані… На ній завжди був плащ… Плащ з каптуром, а лице затуляла тканина, з тих, яку вбирають на завдання вивідачі…
– «Чорна сіточка», – підкинув Воїслав, – з біса вигадлива панночка.
– Під цим плащем у панни, – опустив очі чотовий, – не було нічого… Я прийняв її умови і насолоджувався… Коли ми від’їздили обдивлятись Прикордоння, то я домовився з панною про зустріч при поверненні. І от учора був наш останній вечір…
– А у панночки виявився залицяльник, – підкинув Воїслав, – котрий і…
– О, якби і справді «не було вершин…», – зітхнув Вишневський, – яким би, як-то говориться, моя панна не вішалася на шию, подібно хмарці. Але тут було трохи інше… Ніч була чудовою, і я почав благати панну відкритися мені. Говорив, що заберу її до Боговлади, що є самотнім, і не маю навіть визнаної світом подруги, не кажучи вже про жону. Сказав, що відчуваю її расу, але, якщо навіть я і помилився, і переді мною людська донька нечуваної вроди і жаги, це не завадить… Власне, я вирішив, що так воно і є, і що моя подруга є багатою міщанкою, котра хоче звабити заїжджого вельможу…
– А панна що на те? – спитав Вогнедан з цікавістю. Бідолашний Мирослав і так достатньо поплатився за свою необережність, щоб принц міг його ще й сварити за походеньки у чужому місті з замаскованими панночками, а чи міщаночками.
– А панна, – мовив Вишневський помовчавши, – почала говорити чудні речі… Про те, що ми, дивні, і досі летимо у кораблі… У замкненому просторі… Що її давлять стіни, і вона хоче на волю. На це я відповів, що там, високо, де летів леаран пращурів, за стінами не воля, а погибель. І тут вона сказала, що має досить завзяття аби, принаймні, змінити командира корабля. І спитала, чи не міг би я…
– Що? – спитав Воїслав, хижо блиснувши очима.
– Позбутися свого володаря, мій принце, – тихо відповів молодий вельможа, – тобто – вас, мій Вогнедане… Повелитель, мовляв, опісля того довго не проживе, а Вишневські нічим не гірші за Вогняних Ящерів.
– Говори, братику, – звелів Вогнедан, дивлячись в побіліле раптом лице Вишневського, – тільки не хвилюйся… Хто вдарив тебе ножем? Вона?
– О, ні…, – сказав Мирослав, – я до того часу вже вдягнувся, і, коли вона заговорила про це, стояв біля ложа, а панна сиділа на ньому… Біля стіни, в отому плащі, під яким… Я чомусь згадав, як трохи не першого вечора в Зеліборі, бачив двох осіб у плащах… І оті байки про привидів і духів… Ота тінь, котра, стояла біля вашого ложа… Я кинувся вперед, аби зірвати плаща з негідниці і саме тут мене і…
– Тоді чому тебе не добили? – спитав Воїслав, – і як ти прихитрився дібратися сюди? Де був цей чортів дім?
– Десь в Міщанській дільниці, – сказав Вишневський винувато, – справа в тому, що у панни був слуга, котрий і приводив мене на побачення. З зав’язаними очима. А потім виводив на перехрестя. Я, до речі, теж хитрував – намагався рахувати кроки, відчути напрям…. Але щоразу кількість кроків була іншою. А всередині це був звичайний будинок городянина. Саме городянина, не шляхтича, при чому – досить неоковирний. Грубі тяжкі меблі, оце ложе, замість валиків – подушки, набиті пташиним пером… Вовняні плетені коци… Я не знаю, чому лишився в живих… Сподіваюся, що мене не запідозрять в тому, що я…
– Ні, – мовив Вогнедан поспішно, – звісно ні… А той слуга як був вбраний?
– Вбрання городянина, або дрібного шляхтича, – сказав Мирослав, – і подібний же плащ. Він не вимовив ні слова жодного разу. Нашого першого вечора панна вела мене сама, зав’язавши очі. Назад відводив уже він. А згодом я приходив на перехрестя… Воно зветься Майдан Зорі…
– Досить, братику, – мовив принц, – відпочивай… До тебе не приходили з суду?
– Ще ні, – озвався Вишневський, – а напевне мусять…
– Ти маєш казати, – мовив Вогнедан, – всю правду окрім одного… Ні слова про оці пропозиції панночки. Нехай шукають вбивцю від ревнощів. У Боговладі я оповім все князю Вартиславу. Змови і зрадники – це його судьба, яка дісталася йому, напевне, за якусь помилку в минулих життях.
– О, так, – сказав Воїслав, – батько… А князю Володарю теж не говорити?
– Пан Вартислав, – тихо мовив принц, – сам поговорить з родичем. Зрадницьке кишло у Зелиборі… Панна на його чолі…
– Вона завжди говорила різко і твердо, – мовив Вишневський, – Голос у неї був більше схожим на людський… І вона сказала: «ви, дивні». Однак, якщо вона й не нашої крові, то дуже цікавиться нашою расою, і Пришестям. Оті її слова про корабель…
– Мирку, – пирхнув Воїслав, – ти що, ніколи не мав кругловухої коханки? Та вони навіть пахнуть інакше, аніж жони-дивні.
– Але я дійсно не мав…, – сказав чотовий ще більш винувато, – всі мої приятельки були шляхтянками… Я не знаю… Від панни пахло парфумами…
– Ти просто не хочеш, – підсумував Веданг, – щоб панночка була нашої крові, бо це означає, що ти кохався з божевільною.
– А ти вважаєш, – скинувся Мирослав, – що подібні пропозиції з вуст людської доньки говорять про її здоровий глузд?
– Серед незмінених подібне не є ознакою божевілля, – стиха мовив Вогнедан, – в противному разі доведеться визнати, що цілий світ є несповна розуму. Історії про зміни династій в майже всіх сусідніх країнах починалися з подібних пропозицій. Але Мирославова панна швидше за все нашої крові, бо говорила про Пришестя у виразах, не властивих кругловухим. І я навіть знаю, де вона прочитала про замкнений простір, мовою предків – лесааль. І про зміну командира корабля… Це так зване «Одкровення Безіменного», написане зо дві сотні років тому засланцем з роду Вогняних Ящерів, якого рід так і не пробачив. І не повернув йому ім’я. Принц служив тут, на зелемінському Прикордонні під прибраним, а власне – зовсім без імені…
– А, «Сповідь Ярополка», – підкинув Воїслав, – о, так… Всього два сувої під ріжними назвами… «Сповіддю Ярополка» цей твір назвали мейдисти, бо опальний змовник прийняв їхню віру. Тут, в Зелеміню його називали Безіменним… Але ж ці сувої щезли без сліду, і навіть копій…
– Схоже, що копія збереглася, – сказав Вогнедан, – і не одна… Я сам тримав в руках недокінчену… Вона лежить у книгозбірні Боговлади у замкненій шафі. Ключ від тої шафи має Повелитель, але ваш недостойний друг навчився відчиняти дверцята без ключа. І я прочитав «Одкровення», обірване переписувачем на половині речення. Так, він був рукописним, цей сувій… Можу заприсягтися, що ще одна копія є у Зеліборі. Або навіть справжній рукопис.
– Я одного не розумію, – мовив Вишневський ледь чутно, – невже вона думала, що я погоджусь?
– Напевне ні, – мовив Вогнедан заспокійливо, – але… Я думаю, що це була яка-то проба, при чому панна заздалегідь була впевнена у її невдачі. Тому мала поряд спільника, котрий і вдарив тебе ножем. Для чого вона це зробила? Не знаю… Але потім у справу втрутився хтось іще…
– Як то? – спитав Мирослав розгублено.
– Воїслав вже дивувався, – сказав принц, – чому тебе не добили. Але тебе не тільки не добили – тебе привезли до княжого парку. Туди, де ростуть срібні клени. І кинули… Потім ти отямився, і поповз…
– Срібні клени, – мовив Воїслав, гортаючи план палацового парку, – ростуть тут лише в одному місці. З північного боку. І тут є дорога…. Ось вона спускається до міста. Варта обходить палац що дві години… Тебе б знайшли, навіть, якби ти зостався на місці. Знайшли б набагато швидше, до речі… Твій невідомий благодійник врятував тобі життя.
– Може благодійниця? – припустив Вогнедан.
– Думаєте, це вона? – спитав Вишневський, – моя панна… Думаєте, совість…
– Мирчику, – лагідно мовив принц, – не переймайся цим занадто. Тобі відпочити треба. І моя тобі порада – не шукай її. Нехай цим займається зеліборський суддя. І певні особи, кому це належить.
Вишневський тільки зітхнув.
Оскільки від’їзд відкладався на невизначений час, Вогнедан пішов до парку, прихопивши з собою флейту. Воїслав ходив за другом тінню, аж принц засміявся і мовив:
– Славцю, не треба мене охороняти…
Та Веданг не відставав. Вони пройшли до Лебединого озера, спорожнілого і смутного, та звернули на північ. Сріблясті клени служили парку своєрідною огорожею. Дорога, а радше стежка, що спускалася до міста з узвишшя, на якому стояв палац, була безлюдною.
– Ти не глянув, Ведангу, на пляні – спитав принц, – куди веде ця стежина?
– Якраз до Міщанської дільниці, – озвався Воїслав, – але шукати там нині той дім – все одно, що голку у копиці сіна. Хату могли і винайняти, зрештою… Як вважаєш, для чого затіяно було цю криваву виставу? Серед дивних шукати зрадників… За всю історію Ельберу не було жодного… Ні, був таки один… Принц Ярополк Безіменний… І все.
– Хто зна, – мовив Вогнедан, дивлячись на багряне листя під ногами, – зрадник це перш за все особа з подвійною душею… Одна картина під іншою… О, ні…
– Що, брате? – спитав Воїслав, – ти когось підозрюєш?
– Та ні, – сказав юнак поволі потираючи чоло. Його бліде лице ледь порожевіло, – не можна підозрювати всіх підряд… Я просто згадав… У панни Чаяни на стіні вітальні дві картини одна під одною… Краєвид пана Сомка, квітанця. А під ним – малювання пензля пана Вовчура, чорногорця… Воно, здається, називається «Нелюді».
– О, я читав опис, – ледь поблід Воїслав, – тільки я думав, що картина зникла. Князь Пард… Йому-то дивитися на це було… Не дай Боги. В описі творів великого чорногорця здається було сказано – «куплена невідомим». З княжого зібрання в Ігворрі. Влад продав картину, бо вона…
– Ранила йому душу, – підказав Вогнедан, – а моя наречена потай милується цим жахіттям. І, до речі, ввечері я не застав її вдома… Можливо, вона була у книгозбірні…
– Мій принце, – пирхнув Дракон, – не личить мені говорити зле про панську наречену, але цей зразок занудства не здатен ні на що більше за дрібні капості. Малювання… Ну, можливо, її так вразив цей твір, що вона не може відірвати від нього очей, як в дитинстві – від темного вікна. І ховає його тому, що непристойно шляхетній панянці роздивлятися подібні речі. Та невже ти насправді вважаєш, що панна в плащі і сіточці вивідача – то Чаяна?
– Не вважаю, – мовив Вогнедан, – але… Я чомусь їй не вірю… І майже певен, що десь в палацовій книгозбірні лежить «Одкровення Безіменного», помічене її рукою…
– Отак і втрачають глузд, – сказав Веданг, зітхнувши, – ця дівчина буде нещаслива з тобою, брате. Не проживши з нею і дня, ти вже ладен запідозрити її у вбивстві і зраді.
Вогнедан замість відповіді притулився спиною до одного зі сріблястих кленів і підніс флейту до вуст. Грав він довго, виповідаючи музикою свою тривогу. Веданг одним вухом слухав приятеля, а друге гостре вушко юного дивного намагалося вловити навіть тінь стороннього звуку. І тому почув кінський тупіт раніше, ніж на алеї, якою вони прийшли, з’явився вершник.
Вогнедан покинув грати лише тоді, коли вершник порівнявся з ними. Це був не хто інший, як пан Даркан Логін верхи на гнідому коні північної породи.
– Дуже радий бачити вашу вельможність, – сказав він до Вогнедана, нахиляючи голову з сяк-так обстриженою рудою кучмою, і поволі злазячи з коня, – при здоров’ї і навіть з отою музикою. Вночі ви були самі як поранений… Наші священики говорять, що зціляють ельфи лихою силою, але хотів би я мати поруч отакого біса, коли мені ткнуть у спину ножа…
– Ви приїхали погостювати до Зелібору? – ґречно спитав принц.
– Власне, я приїхав додому, – пробасив моанець, – в Предславі я служу, але дім мій у Зеліборі. Колись я служив у палацовій варті, але потім сталося всякого. Еліяна повернулася на Північ… Я маю на увазі мою Богом скривджену сестру, котра Лемпартова матір. Дурепи досі, напевне, і серед живих нема. Чого їй тут не вистачало… Жінка від мене пішла… Сам я подався на кордон, подалі від очей Володаря… Мене він не гнав, але ж я не дурень, бачу – неприємно йому, коли моя руда борода маячить перед очима. Ела – та була білявкою. Зовсім на мене не схожа. Красуня… А хлопець чорті в кого вдався – ні в батька, ні в неньку. Та й мій Рудан теж наче і не син мені. Злобний такий став – зубом перекусить. Оце вчора він отримав…
Моанець раптом затнувся і мовив:
– Бувайте, ваші вельможності… Треба їхати.
– Ви живете у Міщанській дільниці? – спитав Вогнедан, дивлячись, як здоровань-варвар вилазить на свого коника.
– Авжеж, – пробасив Даркан, – з людьми мені звичніше, хоча я і маю шляхетство.
Пан Логін давно щез з очей, а Вогнедан все дивився на ту доріжку, якою він поїхав.
– Приємний чоловік, – мовив Воїслав, – цікаво, як він познайомився з паном Володарем? Вогнедане? Про що ти думаєш?
– Сам не знаю, – озвався принц, – крутиться щось у голові, а скласти докупи не можу. Може згодом…
Він знову притулив флейту до вуст, а Воїслав нашорошив вушка, слухаючи приятеля, і охороняючи його одночасно.

***

Рудан Логін аж білий від люті, дивився на свою коханку. Чаяна лежала на канапі у тій самій віталеньці, де минулого вечора їй грав Вогнедан і, посміхаючись, слухала, як полюбовник кляне її моанською мовою, котру панна знала пречудово.
– Я ще раз повторюю тобі, – шипів Рудан моанською, обавляючись, аби їх не підслухав ненароком цікавий челядинець, – що ти – дурепа, повія, розпусна дівка…
– Божевільна, потіпаха, фіндюрка, – ліниво продовжила Чаяна тією ж мовою, – ти лаєшся як моанський злидар…
– Що ти накоїла… В палаці повно вартівників з міста. Гридні бігають, наче обпечені… Тільки-но приїхав суддя Зграй… Для чого… Для чого тобі з твоїм божевільним братом було убивати цього боговладського дженджика?
– Брат мав на нього зуба, – позіхнула Чаяна, – якось цей… як його… Вишневський поранив Лемпарта під час учбового двобою. А мій брат подібного не пробачає… Ну, а перед тим, я захотіла вповні використати цього хлопчика… Наївний, незіпсутий дивний… Мені аж трохи його було шкода… Але, якби не принесло тебе з твоїм божевільним батечком, сьогодні пана як його там урочисто віднесли б на погребове вогнище. А я йшла б поруч з нареченим, з білою стрічкою на рукаві, ронячи щирі сльози…
– Худобина! – аж запінився від люті Рудан, – тобі мало того, таке й таке твоїй матері, що ти зробила з дому Логінів дім побачень… Ти ще й перетворила його на місце злочину… Хлопчина вижив… І, напевне, оповість тому ж Вогнедану про твої пропозиції. Та невже ж ти насправді думала, що він погодиться грати в наші ігри?
– Ні, звісно, – позіхнула Чаяна, показуючи рожевого язичка, наче кицька, – але варто було спробувати. Тим більше – його все одно збиралися прибрати. Ми нічим не ризикували, але тут лиха година принесла вас двох… Пан Даркан… Дивись, Рудане, колись він пошкодує про те, що наважується мені суперечити. А вже того, що він врятував мою жертву від належної їй долі, скромна панна Драган не забуде ніколи.
– Мій батько, – понуро сказав Рудан, – не зрадить мене ніколи. На ваше щастя він не бачив ваших облич… І вважає, що я сплутався з розбійниками, за що мене було вчора нещадно бито за моанським звичаєм. Але я радий вже тому, що батько не потяг мене до судді… Пан Бусол Зграй є швидким на вироки майже так само, як Лют Дубовий з Ведангу.
– Це мої розваги, – засміялася Чаяна, – і не пхай до них свого носа, смерде… Так у вас говорять?
– Мій батько походить з моанської знаті, – аж захлинувся повітрям Рудан.
– Для мене смердом є будь-який кругловухий, – роз’яснила Чаяна, показуючи загострені зубки в єхидному усміху, – а ти Рудане, смердиш як ватага моанських розбишак. Забирайся звідси геть, а то сюди може зайти Вогнедан. Принц не дуже тебе полюбляє, нарівні з Лемпартом. Котися додому і не дбай ні про що. На мене ніхто не подумає, а боговладський дурник мене не пізнає, навіть якщо я роздягнуся при ньому прилюдно. Я змінювала голос і ходу, а поводилася так, щоб бути схожою на міщанку. Лемпарта ж він взагалі не роздивився під отим балахоном. Тим більше – не встиг побачити вас з Дарканом. Завтра вони поїдуть, і все закінчиться. Суддя, якого ти так боїшся, вважатиме, що це – спроба вбивства від ревнощів.
– Шлюхо, – мовив Рудан, – коли ми переможемо, я продам тебе до дому терпимості кудись в Астеон. Там з тебе швидко злетить оця пиха.
– Коли переможуть сильніші за тебе, – захихотіла дівчина, – то мій покровитель, здоровенний варвар, повісить тебе навіть не за ноги – за яйця. Це буде тобі винагородою, гидкий покручу, за твої потуги знищити Ельбер. Ненавиджу покручів…. Моїм новим коханцем має стати чистокровний варвар, схожий на твого батечка. Може я його і спокушу… Я подумаю над цим, смерде. А тепер іди геть, я маю відпочити… Від цих страшних подій моя ніжна голівонька болить незгірше як від вашого пійла, яке ви звете пивом.
Рудан побілів, але вийшов без звуку. Добре знаючи Чаяну, він знав – суперечити їй не можна. У дівчини зовсім не було відчуття самозбереження, і вона не цінувала своє оточення ані трішки. З якоїсь своєї примхи Чаяна могла піти на смерть сама і потягнути за собою і його, Рудана. Зрештою, до цього дня дурепі щастило. Молодий Логін ніяк не міг зрозуміти, чому кляті гостровухі, зазвичай проникливі і спостережливі, не помічають, що розбещена дівка просто таки глумиться над ними та над їхніми звичаями. Скільки разів він спостерігав, як Чаяна ледь утримує рівновагу над проваллям… В її божевілля, яким гостровухі зазвичай пояснювали подібну поведінку, Рудан не вірив. Князівна не була божевільною, швидше ненависною і лютою, наче й справді змія зі страгійського болота.
Її нареченого Рудан не терпів, але змушений був поважати, відчуваючи у вельможному музиці силу, якої часто не вистачало йому самому… От чому б нині не послухати батька і не оповісти все про спробу вбивства не судді, ні, але самому князю Володарю. Його вельможність може й не повірить, але задумається… А він, Рудан, буде поза грою.
Ні, молодий Логін був зовсім не проти змінити дещо в цьому клятому Ельбері, де сину шляхтича потрібно було знову домагатись шляхетства… А щоб передати оте шляхетство дітям – ще й влещувати роками якусь гостровуху дівку… Віршики навчитись складати… Яка бридня. У справжньому людському світі таким дівкам ціна – срібна монета за зв’язку на рабському ринку.
І Рудан не тільки мріяв про новий лад у цій дурнуватій країні, але й робив для цього дещо. За сталу платню від певного торговця з Півночі, котрий, як підозрював Рудан, був не тільки торговцем. Але це було зовсім іншим. Це cвоє знайомство він тримав у таємниці навіть від Лемпарта, якому лише натякав про можливість змін, а те, що йому радив торговець, завжди оповідав від власного імені, і тим більше від Чаяни. Зараз Рудан почав боятися, що коханка підведе його під меч раніше, аніж в цих краях справді щось зміниться.
Нині він нетерпляче очікував, коли принц з супроводом покинуть Зелібор. Щоправда знав – небезпека меншою не стане. Гостровухі не визнавали показових страт, але бути зарубаним десь за містом і похованим у безіменній могилі… Рудана аж пересмикнуло. Нехай суддя Зграй нічого не доможеться, але можливо вже нині у Зеліборі нишпорять люди князя Вартислава, яким доповів про спробу змови суддя, або той же князь Володар. Чорний Дракон теж охоче використовував непримітних торговців для потаємних справ.
Він, Рудан, врятувався дивом… Ні Лемпарт, ні Чаяна так і не знали, що ота витівка з міченими стрілами трохи не закінчилася бідою. Тайняки князя Ведангського чомусь не повірили в ішторнійську помсту. Вони знайшли у Боговладі зброяра, котрий робив гостряки зі срібла, і поштивий майстер оповів їм, що замовники за вимовою були швидше за все зелемінцями.
Рудан зробив дурість, порадивши своєму приятелю, мейдисту Алевту замовити вбивчу зброю саме у цього зброяра. Звідки йому було знати, що дурень Алевт зішлеться в розмові з майстром на свого приятеля з Зелібору, а зброяр, в свою чергу, оповість це людям Веданга.
Добре, що у нього, Рудана, така впливова гостровуха рідня, нехай і не по крові. Але й страху він наївся, коли вони з Лемпартом повернулися з Чорногори до Боговлади (чортів Лемпарт прибив кедазького слугу Хешра, а викручуватися довелося йому, Рудану), і непримітний кругловухий чоловічок, розпитавши Рудана за історію з кедагами і купчою, раптом спитав, чи не знав пан Логін неякого торговця з Зелеміню пана Алевта Леськіва.
Рудан вважав, що його врятувала лише машкара тихого дурника і напівварвара, яку він охоче надягав на себе, коли бував десь з Лемпартом. Щодо того кедага він оповів трохи не зі слізьми, що це їхня з княжичем спільна провина, але більше винен таки він, Рудан, бо послухав батька, котрий завжди оповідав, що невільні слуги працюють краще, аніж наймані. І тому не відмовив пана Лемпарта, котрий вирішив спробувати… Що того нещасного Хешра ніхто, звісно, не убивав…. Гори, ущелина… Хлопчина був жахливо незграбним. Канчуки? Що ви, пане… Окрім кількох ляпасів… Звісно, і це зле, але все виявилося інакше, аніж оповідав батько Логін. Кедазькі раби – найледачіші істоти у світі, і тому…
Чоловічок слухав, кивав, а тоді спитав за отого чортового Леськіва… На Руданове щастя, він просто не встиг злякатись і відповів навіть не задумавшись: «Не знаю… Ніколи про такого не чув.»
Дійсно, він забув прізвище Алевта. Мейдисти, зазвичай, не називали при знайомстві родових імен, вважаючи вшанування пращурів поганством. І тільки коли Рудан вийшов з боговладського суду, у нього підігнулися коліна. До будинку в Шляхетській дільниці, котрий належав Лларанам, Логін ледве дійшов.
Лемпарт тоді довго реготався з нього – налякався, мовляв… Подумав, що за вбивство брудного кедага покарають смертю… Рудан відмовчувався, а про себе вирішив припинити оці спроби боротися, як там говорила та зміючка Чаяна, з лєсаалем… Ох і мова була у цих сіллонських відьмаків, перш, ніж їх закинула лиха сила в цей, колись такий людський привабливий світ, де сильний чоловік міг ствердити своє право ударом кулака, не боячись покарання.
Але припинити не вдалося. Північанин, з яким Рудан спілкувався, наказав йому очікувати на прибуття посланництва з Моани. А тоді їхати до Боговлади, де йому буде дано завдання людиною з цього посланництва… Логін втямив, що відмовлятися не можна – уб’ють… Оце попав поміж двох жорен – як не одні приріжуть, то інші закопають…
Цікаво, що оповів судді отой пан Вишневський? І що він оповів принцу? Чортів флейтист тямить у судових справах незгірш за урядовця… Ще не вистачало, щоб його вельможність запідозрив в чомусь Лемпарта, котрий мав на Вишневського зуба ще з Боговлади. Авжеж, якби не Вогнедан… Отой Вишневський трохи не вкоротив княжичу явного віку. А принц – цілитель… Не дуже сильний, бувають відьмаки і справді диявольської міці… Однак рану Лемпарту тоді він затягнув…
Ох дурень пан княжич Лемпарт… Який же дурень… Він, Рудан, його вчив тоді… Увійди в довіру… Прикидайся… Руки цілуй рятівникові… Другом його стань, а краще – учнем… Я, мовляв, гидкий неотеса, бажаю навчитися у вас витонченості і відчуття… тьху… краси та гармонії… Паскудник Лемпарт… Для чого було красти ту чернетку… Тепер княжичу ніколи не стати довіреною особою майбутнього Повелителя. А отже і Рудану немає ходу нагору в замкненому просторі Ельберу.
За цими думками Рудан й не помітив, як потиху брів палацовим парком, аж доки не дійшов до Лебединого озера. Лебедине озеро без лебедів… Хе… Чаяна… Знову Чаяна… Чим їй завадили птахи? Він, Рудан, і сам любить птаство лише у смаженому вигляді, особливо гуся з яблуками… Але наважитись на таке під носом у власного батечка… Ні, вони таки божевільні – і Чаяна, і княжич… Божевільна гостровуха рідня, хай їй абищо…
А ось іще двоє гостровухих поволі йдуть назустріч… Атож, вірно говорять – не думай про вовка, бо зустрінеш… Його вельможність Вогнедан та княжич Воїслав Ведангський… Нерозлучна парочка. У принца за поясом, там, де добрі люди носять ножі, ота його флейта… Вогнедан Данадільський… Пихата нелюдь… Недарма про гостровухих мовлять – вся гордість в очах… Отак він дивився завжди – навіть тоді, у Владигорі, коли доріжки підмітав за вироком судді Гайчура, і то не опускав очей долі. Твердий погляд, повний спокою і сили… Лемпарта цей погляд доводить до сказу, та і його, Рудана, дратує, авжеж… Чаяна говорить, що досить зідрати з дивних дороге вбрання, і вони почнуть плазувати перед переможцями. Ой, помиляється ясна панна. Цей не плазуватиме… Та і його приятель теж… Таких лише убивати треба, щоб не зоставалося й роду.
Рудан вклоняється належним чином, отримує у відповідь кивок, сповнений холодної ввічливості, і проходить далі… Зараз він вийде на дорогу біля сріблястих кленів і рушить доріжкою вниз… Додому…
Ох, як болить усе… І спина, і сідалище… Важка рука у Даркана Логіна… Тому і пішки йде Рудан, бо сісти на коня не в змозі… Батечко… Простосердий бородатий дурень… Ну нічого… Якщо Рудану все таки пощастить з отими моанцями з посланництва, він начхає на свого татка-неотесу. І нехай пан Даркан не стає на дорозі сину – йому ж буде гірше.

***
Через подію, котра трохи не позбавила життя Мирослава Вишневського, Вогнедан відклав свій від’їзд на кілька днів. Відправив лише гінця з боговладських гриднів до пана Вартислава. З описом того що сталося і своїми примітками. Про свої неясні підозри юнак, ясна річ, нічого не писав. Написав лише, що, може бути, означена панна є близькою до зеліборського двору, і тому він, Вогнедан, не наважився оповісти і так згірченому князю Володарю про те, що серед його оточення блукає божевільна жона, котра плекає несамовиті мрії і є небезпечною для людей і дивних. Можливо, він даремне не оповів всю правду судді Зграю, але напевне краще буде, якщо цією справою займуться певні особи, котрі не переполохають при тому всього Зелібору.
Про всяк випадок Вогнедан попередив княжича Ольга, котрий йому завжди подобався, а також його брата, серйозного мовчуна Яровита, щоб вони були обережними у випадкових знайомствах. А раптом панна захоче продовжити свої ігри… Якщо вона насправді божевільна, то це десь та вилізе назовні. Вогнедан тепер був певен, що загибель лебедів – це справа рук невідомої панни та її спільника. А судді Зграю він сказав лишень, щоб той вважав пошуки невдалих вбивць пана Вишневського державною справою, і сповістив його, Вогнедана, про хід розслідування.
Велику Ніч юнак хотів відзначити у Боговладі. Ніч його народження… Він мріяв провести її з Даною і тому поспішав… Хвала Богам за поміч – Мирослав почував себе добре, а сам принц, хоч і був ще знесиленим, однак вважав, що їхати верхи він у змозі.
Родина Драганів провела данадільців аж за міські мури. Вогнедан обійняв молодших княжичів, потиснув зап’ясток Лемпарту, котрий знову зробився багряним з виду, аж принцу навіть стало трохи шкода злощасного напівкровного, і ніжно торкнувся вустами щоки князівни, котра опісля того схилилася перед ним у церемонному уклоні.
Князь Володар та обидві княгині спостерігали за нареченими з сумовитою втіхою. Вони вболівали через зіпсуті лихими подіями заручини та, однак, сподівалися на кращі часи… Навесні… Навесні у Боговладі… Вогнедан востаннє всміхнувся Чаяні і сів на свого Воронка, знову сварячи себе подумки за зневагу до зелемінської красуні. Це ж треба – запідозрити «зразок пристойності» у розпусті і спробі вбивства лише через картину Вовчура… Бідолашна дівчина напевне раз у житті зробила щось не зовсім за правилами для шляхетних панянок, і ось одразу…
Незважаючи на всі лихі пригоди, юнак почував себе майже щасливим. Він повертався не просто до столиці. Він повертався додому, де на нього очікувала кохана дружина і батько… Любий татко Святослав… Вогнедан і досі відчував його руку на своєму плечі. Хоча принц і вважав, що не вміє пробачати, але тепла хвиля любові давно змила в його серці всі образи і кривди. Він любив свого батька тим більше, що зрозумів природу його недугу. Один з «ликів Аркану», вельможу в данадільській сорочці, Сіроманець Вовчур, чия картина розбурхала Вогнеданові спогади про творчість цього митця, написав з принца Святослава, єдиного, хто вижив тоді з лави Воїнів Гнівного Сонця…
Дана знала… Розумниця Дана, котра змогла примирити непримиренних… Вогнедан присягнув собі подумки, що буде дбати про батьків спокій, аби той якомога довше протримався у яві. Аби побачив онуків… Аби…
Пан Вишневський просурмив у срібний ріжок сигнал до від’їзду, і маленький загін рушив дорогою від Зелібору. Вогнедан спіймав рукою багряний листок срібного клена, якими було всаджене узбіччя, та вправив його у зачіску. Скоро він стане старшим ще на рік. І він багато чому навчився від Великої Ночі змагань.
– Життя навчає, – мовив він до свого і досі присоромленого чотового, і всміхнувся до нього підбадьорливо. Тоді рушив вперед, за ним на своєму конику потрюхикав Світлян, далі Воїслав зі своїм пажем, та воїни супроводу.