Вогнедан, Повелитель. Розділ десятий

Автор: Горностаєва Мирослава.
Анотація: Опісля падіння Давньої Столиці Вогнедан Ельберійський потрапив у полон. Маючи загострену інтуїцію, він сподівався, що його приятель Воїслав вижив під час останньої битви і зуміє порятувати друга. Однак, не в звичаї Повелителя було сидіти склавши руки і очікувати допомоги. Обдуривши воєводу Ріміна, він домігся послаблення для бранців і виграв трохи часу. Часу, необхідного для втечі…

Розділ десятий
Богорівний дух

Водоспад Літавець ллється донизу прозорими струменями… Вихлюпується вода з кам’яної чаші, плеще поміж камінням…
Дана сидить на камені… Дана розчісує коси… Вони у неї довгі – нижче коліна… Кохана Дана…
В небі палає сонце Чорногори… Вогнедан простягає долоні до водяних струменів… Та зникає вода, не торкнувшись до спалених спрагою вуст…
Дана не дивиться в його бік… Дана усміхається… Дана-кохана… Дана-ріка… Та, що греблі рве… Дана…
Хоч би краплину води… Та долоні щоразу лишаються сухими…
– О, його палить спрага… Але просити води у цих псів…
– Я б не став соромити свої вуха, але ж це Повелитель…
– Він не захотів би ганьбитися… Дивіться, він отямлюється…
Вогнедан ніяк не може розплющити очей. Ніяк не може зрозуміти, що сталося… Бій у палацовій залі він пригадує собі добре. І те, як хотів кинутися на меч.
– Чому я ще живий? – питає ледве чутно.
– Бо вам не дали померти, – відповідає знайомий голос, – долоні ваші порізані мечем, але вас вдарили по голові до того, як ви наштовхнулися на лезо…
– Пане Вартиславе, – нарешті Вогнедану вдалося підняти повіки, – милий пане Вартиславе…
Голос князя Ведангу… Обличчя… Обличчя якоїсь іншої істоти… В синцях і саднах… Навхрест – багряні рубці від канчука. Волосся нерівно обрізане і висить пасмами. Клапті сорочки присохли до зраненого тіла.
– Це таки я, – знайомий усміх на спотвореному обличчі, – не лякайтесь, Повелителю…
Вогнедан поволі зводить голову. Голова болить… Болить все тіло… Болять порізані клинком долоні… Поранена правиця заніміла…
– Де ми? – запитує юнак стиха.
– У палацовій коморі, – відповідає князь Ведангу, – нас з Іскрою притягли сюди нещодавно. А ви вже тут давненько – ви і решта.
– Хто…ще?
Втім, Вогнедан вже трохи звівся на одному лікті і сяк-так підволікся до стіни. Вартислав сидить поруч. В тяжких кайданах… До нього притулився ще один дивний, замордований до невпізнання.
– Я – Іскра Іровит, мій Повелителю, – стиха говорить другий бранець, – може пам’ятаєте? Брав участь у позаминулих змаганнях як «Мандрівний вогник»…
– О, стріла у гербі, і гасло «Як і вона – несхибні», – шепоче Вогнедан, – твій брат є поручником палацових гриднів Ведангу… Чи радше сказати – був…
– Я ще живий, мій Повелителю…
Спалах Іровит… Лежить тут таки, поруч з братом… Обличчя спотворене ударом меча…
– Хто ще …лишився?
– З вами Мирослав Вишневський, Повелителю…
– А біля нього?
– Княжич Чорногори… Бідолаха ледве дихає…
У Владана Парда замість правиці – обрубок… Культя сяк-так перетягнута уривками сорочки. Юнак аж білий від втрати крові. Мирослав теж весь в закреплій крові….
– Що ж все таки сталося? – питає Вогнедан, а в голові водно повторюється: «Дана… Дана… Дана…»
– Тунель, – коротко відповідає Чорний Дракон, – тунель, Повелителю…
Владан Пард підводить голову і зі стогоном опускає її на Мирославові коліна.
– Пане Вартиславе, – шепоче Вогнедан, і сльози повзуть йому з-під повік, – бідолашний мій пане Вартиславе…
– О, тільки не це, – мовить Охоронець Клейнодів майже люто, – тільки не це, Повелителю… Пси не питали мене про тунель, бо фарбований альбінос напевне забув, що таке взагалі існує. Від мене домагалися, щоб я написав листи вам та Воїславу з проханням здатися. Але, якби мене допитували з метою показати їм вхід, я б краще відкусив би собі язика…
Вогнедан заплющує очі… На що він натякнув Вартиславу… Для чого? Вже нічого не виправиш… Однак, так скривдити…
Брязкіт ланцюга… Теплий дотик до вологої щоки.
– О, та не плачте ж…, – Вартиславів голос бринить ніжністю, – присягаю, що не образився… Звісно, у кожного є свій поріг болю, за яким чоловік може зламатися… Важко звинуватити… Мене тримає при силі лють – я нині живу тільки нею… І тому можу терпіти біль.
– О, пан Вартислав, – шепоче Іскра, – є зразком відваги і мужньости… А я щоразу на допиті ганьбив свої вуха, бо кричав на весь їхній табір… Пси насміхалися наді мною – альбінос з отим його Руданом.
– Кричати від болю не є ганьбою, – мовив Веданг, – ганьбою є плазувати перед переможцем. Ти у мене розумник, Іскро… І мужній воїн… Кричати ти кричав, але не більше… Адже вони хотіли, щоб і ти написав листа до брата…
– О, мої вуха були б червоні від сорому, якби ти зробив це, – озвався Спалах, – хоч я і люблю тебе, братику…
Вогнедан наважується врешті глянути в лице Охоронця Клейнодів. Кладе долоню на його закуті руки.
– Пробачте, – говорить, – я зробив зле, сказавши це… Але що ж все таки трапилося?
– Не вибачайтеся, – сказав Вартислав, – я не зламався на допиті, але провина все одно моя. Пам’ятаєте справу «зеліборської божевільної»?
– Одна особа зникла, одну вбито, – поволі згадує Вогнедан, облизуючи потріскані вуста, – замах на Мирослава – його трохи не зарізали ножем…
– Я мав купу скелець, але не зміг скласти з них картину, – озвався знову Веданг-старший, – оці три справи, малювання Вовчура, яке опинилося в Зеліборі, ще дещо… А вчора я побачив в наметі воєводи Ріміна Чаяну…
– Ні! – сказав Вогнедан, – вона ж у Чорногорі…
– Вона не бранка, Повелителю. Вона заодно зі своїм братом… Це вона вказала моанцям вхід до тунелю…
На цей раз застогнав Мирослав Вишневський. Мовив розпачливо:
– Чому я тоді не придушив цю огидну особу?
– Ні…, – ще раз повторив Вогнедан, – не може бути… У неї ж загинула вся родина… Її мати наклала на себе руки, коли варвари увірвалися до Зелібору…
– Вона божевільна, – повторив Вартислав, – але досить ховатися за словами. Вона – просто зрадниця, мій Повелителю.
– Просто, – шепоче Вогнедан, – так просто…
– Вони, – сказав Вартислав, – вночі розчистили хід… Я чув їхні розмови, і тому уявляю… На світанку почався штурм головної брами, і одночасно варвари зайняли ратушу…
– От чому, – вимовив Спалах, – не було чути рогу з даху ратуші… Я побачив моанців на площі перед палацом…
– Дана, – вимовив Вогнедан, – вона була на стінах… Дана…
– О, краще б їй полягти в бою, – прошепотів Вартислав, – пес Рімін, розлючений довгою облогою, наказав вирізати всіх – і оборонців, і мирних мешканців… Зайве говорити, що перед тим вони жінок… Боговладці, однак, так просто не здалися. Я чув, коли нас везли з табору сюди, що люди і дивні боронилися в будинках і на вулицях, а багато хто підпалював свої садиби, влаштовуючи собі вогняну краду. Але сподівайтесь до останку… Я не бачив мертвими своїх близьких, хоча Лемпарт зволив сповістити мене, що княгиня Ружена загинула, захищаючи Гніздо Драконів. «У мене була гідна дружина» – це все, що я відповів собаці… Але Владислава з Ясною та доньки виїхали з Ведангу, і можливо…
Вогнедан мовчить… Він не має сили сказати змученому тортурами Вартиславу про загибель кревних.
– Воїслава тут нема, отже він мертвий? – запитує тим часом старший Веданг, – чи він був на стінах того ранку?
– Є надія, – шепоче Вогнедан, – що Воїслав живий і на волі… Я звелів пажам витягти його, непритомного, з зали перед тим, як туди увірвалися варвари. І заховати в надійному місці.
– О, якби… – тихе зітхання, – слухайте… Що там?
Грюкіт за дверима… Двері розчахуються, і до комори вштовхують двох чоловік. Старший, кремезний вусань в подертому скривавленому вбранні ремісника, підтримує молодшого – парубка, а радше хлопця, лише трохи старшого за Владана Парда.
– Мої вітання вельможному панству, – говорить вусатий, – тут, вибачайте, темно, як у дупі, а я ж по-вашому бачити не вмію… Не знаю, хто тут є, а я – Будимир Ялівець, а цей дурник – мій підмайстер Богодар Скрипка. Мене захопили в оборонній вежі, куди я відступив, коли сучі моанці полізли вже з обох боків. А Скрипка мій, коли паскуди навалилися на мене купою, замість того, аби тікати світ за очі, поліз мене рятувати, і ось маєте.
– Присаджуйтесь, пане Будимире, – озвався Вогнедан, – тільки обережно, тут дійсно темно…
– О, ні…, – мовив Будимир, – Ваша Ясновельможносте…
Ялівець вже освоївся з темним приміщенням і влаштувався поруч зі Спалахом разом зі своїм підмайстром. Богодар стиха застогнав.
– Боляче? – зітхнув Будимир, – а ти терпи. Не соромся перед шляхтою…
– Пан Будимир командував у мене ополченням, – мовив Вогнедан до Вартислава, – вельми достойна особа.
– О, пан Ялівець та його Канатна Гільдія, – озвався той, – коли варвари лаяли катапульти на міських стінах, я згадував про вас…
– Здохнути мені на місці, якщо це не пан Вартислав, – сказав сумно Будимир, – і вас, отже, скрутили оці недолюдки… Звісно… Канатна Гільдія, і ви ще давали мені замовлення на канати для поромів… Добрі були часи, а я їх не цінив, і торгувався за кожного срібняка…
– Пане Будимире, – сказав Вогнедан, і канатник одразу ж замовк, – поруч з вами на становиську мали бути лучники пані Ставської…
Будимир мовчав так довго, що Вогнедан зрозумів його без слів. Щось запекло під серцем, наче ще одна рана.
– А чого ж, – озвався врешті, – були… Пані Ставська… Я її знав – чуднувата вона якась стала опісля смерти чоловіка, але потім ніби попустило… Вона загинула… І… і всі її воїни.
– Як загинула моя жона? – мовив Вогнедан впрост.
– Кинулася з вежі у річку, поранена, – сказав Будимир, – щоб паскудникам до рук не датися… Відважна вона була, і красунечка, хай їй там добре ведеться у гаї дубовім…
Тиша запала у коморі… Мертва тиша.
– Як не журись у каятті своїм, – сказав Вогнедан рівно,
Чому вона…
Чому не я раніше…
Як плин ріки
Не повернуть її….
О, тиха вода, що повернулася до своїх витоків…
В коморі знову стало занадто тихо. Тільки по-дитячому схлипнув Владан Пард…
Ще через якийсь час відчинилися двері, і охоронці поставили біля порога дзбан з водою. Води було замало для вісьмох поранених, котрі страждали від спраги. Однак, ельберійці хоч трохи змочили собі вуста. Будимир мовив з цього приводу:
– Водички дали – як Чорнобог насцяв… Тьху, знову… Я ж уже собі тричі пообіцяв, що буду виправлятися…
– Вишуканість виразів, – озвався Вартислав, – іноді поступається подібним окресленням події. Але, якщо ви насправді вирішили покинути лихословити, то повинні пожаліти ворога за його захланність.
– Я їх і жалів, – зітхнув Ялівець, – дурнів незмінених… Коли з катапульти, коли з вогнемета…
– Ви уже виправляєтесь, – прошелестів голос князя Ведангу, – це відповідь шляхтича.
– Що там Його вельможність, – прошепотів Будимир так само тихо. – Спить?
– О, напевне, – озвався Вартислав, – я трохи зоставив води у дзбані… Для нього.
– Невже з Ельбером все скінчено, пане князю?
– Боговладу взято, – мовив князь, – війна продовжується.
Вогнедан не розчув, що відповів Будимир, бо чи-то заснув, чи-то зомлів. Десь під ранок він прокинувся від стогону. Стогнав Будимирів підмайстер. Хвилі болю накочували на Повелителя звідусіль, змушуючи забути про власний. Він відчував, що Владан не спить, а лежить, зціпивши зуби, тамуючи біль у ранах… Що пан Спалах потиху марить, а його молодший брат плаче від болю слізьми безсилля і муки… Що не може забутися сном Вишневський… Що Вартислав не може ні лягти ні сісти так, щоб не страждало змучене тіло. А Будимир лається пошепки, забувши про свої обіцянки виправлятися.
І Вогнедан змушує себе встати на тремтячі ноги. Вона приходить, його цілюща сила. Нехай він не може загоїти друзям рани, але, принаймні може зробити, щоб вони відпочили перед наступним днем, що не принесе нічого доброго.
Під теплим дотиком його рук засинають поранені бранці. Притамувавши біль останньому з них, Вогнедан без сил сповзає по стіні. І не засинає, зомліває знову, навіть не торкнувшись дбайливо залишеної для нього води у дзбані.
Ранок розпочався з грюкоту дверей. Двоє вояків довго роздивлялися ельберійців, тоді один ткнув пальцем у Вогнедана, і той поволі піднявся. В дверях виднілося ще двоє північан зі зброєю напоготові.
– У вас почесна варта, Повелителю, – озвався з підлоги Вартислав, – я вдячний вам за те, що ви зробили для мого сина…
– Можливо – «час прощатись», – відповів Вогнедан, – відваги, мої вірні…
Повелителя вивели на задній двір… Сюди виходили двері з кухні та з інших господарчих приміщень. Тут лежали мертві – Вогнедан не міг розріжнити їхніх облич… Напевне, це були челядинці – адже Рімін наказав вирізати всіх. Не воїнів теж… Хоча в останні місяці у Боговладі всі були воїнами…
Руки Вогнедану скрутили ременем, боляче вивернувши поранену правицю. Він прикусив губу. В голові гвіздком засіла одна-єдина думка…
«Столицю взято… Дану вбито… Чому я ще живий?»
З великої зали, куди його привели, вже винесли вбитих. Підлога так і зосталася в кривавих патьоках. На знесених сюди кріслах сиділи люди в різноманітному вбранні – на кількох Вогнедан пізнав моозький і страгійський крій кунтушів. На більше його знань північних звичаїв не вистачило. Отой білявий вусань – напевне астеонець, судячи з вигляду. Обличчя решти знатних вояків – а то напевне були шляхтичі – цілком відповідали їхньому пишному, але бруднючому убранству.
На підвищенні у кріслі розвалився воєвода Рімін. Він крутив в руках корону Богорівних. Біля його ніг жужмом лежала зірвана зі стіни корогва, та Вогнеданів меч.
– От ми і зустрілися, елберете, – сказав воєвода задоволено, – пізнаю залу – я тут колись обідав. І ще тоді вирішив, що ще раз навідаюся в гості. Ти тоді ще зовсім щеням був… Лемпарте, як ти говорив, звали тоді цього вилупка?
– Принц Яблуневого Саду, – ошкірився Лемпарт. Він сидів поміж моанцями поруч зі своїм Руданом, та Вогнедан спочатку їх навіть не помітив. Не тому, що не захотів помічати – князь Зелеміню змінився знову. Від того витонченого смутного дивного, який приїздив востаннє до Боговлади, не зосталося нічого. Ні, напівкровний не погіршав з вигляду, і змінило його не моанське вбрання, коротка зачіска та щетина на підборідді. Змінився вираз обличчя – Лемпарт мав вигляд спокійного і задоволеного життям чоловіка. А вже про Рудана і говорити нічого – син Даркана Логіна явно знайшов своє місце в житті.
Моанською витончене прізвисько Вогнеданове звучало як нісенітниця. Воєвода розреготався знову.
– Чого тільки не вигадають ці звірюки… Але ж ти, Лемпарте, брехав мені… Говорив, що цей молодик є віршомазом. Я й думав, що так воно і є… Але ж його взяли опісля того, як він порубав тут на капусту моїх найкращих мечників. В оцій самій залі…
– Битися він теж уміє, – буркнув Лемпарт вельми неохоче, не бажаючи визнавати цієї цноти за давнім суперником.
– Атож, – пирхнув Рімін, – ну, гаразд… Я знаю, тварино гостровуха, що ти мене розумієш – з принцом Чорріним ти розмовляв без перекладача. Я, воєвода Рімін, проламав брами твого стольного міста. А отже, твоя земля є нині моєю. Втямив?
Вогнедан з хвилину дивиться на моанця, намагаючись втримати рівновагу і не впасти. Біль у ранах є нестерпним, а він ще й знесилив себе, тамуючи біль своїм воїнам. Однак потрібно зостатися на ногах, інакше він, Вогнедан, навіки осоромить свої вуха, простягнувшись долі перед усім цим збіговиськом.
– Де пролита кров наша, – здобувається він врешті на слово, – там є, і буде земля наша… Вам недовго тут панувати, мої любі воріженьки…
Рімін роздивляється його з цікавістю.
– Лемпарте, – говорить врешті, – оце з біса вірно, що нахабству цих гостровухих немає меж… Та й елберети зі звичайними вухами не кращі за оцих вилупків хтозна звідки. Однак, нічого… Моозці, страгійці і хто там ще, теж намагалися нам суперечити. А тепер – одні нам служать, а інші лежать в землі.
– О, іноді краще лежати, ніж служити, – сказав Вогнедан неголосно, – бо часто у тих, хто служить завойовникам, земля починає горіти під ногами…
– Натякаєш на отих квітанських лісових розбійників? – ошкірився воєвода, – Гранін з ними зладнає, будь певен. Але у мене до тебе інше питання, елберетський правителю. Твій князь Лемпарт, що нині зветься Кеяном, оповів мені, що в боговладському палаці золота – незміряно. Срібла теж – я й досі згадую ту фігурку, яку ти подарував принцу Літтону. Не бреше Лемпарт, чи то пак Кеян. Але ж окрім тканин та отого вашого шовку тут нічого нема. Самі голі стіни та срібний, ніде правди діти, кухонний посуд. А оцей ось Кеян, надалі так його і зватиму, бо на його поганському імені у мене весь час заплітається язик, присягає, що у палаці є скарбниця, і там уже…
– Не знаю, про що ви…, – мовив рівно Повелитель, – єдиним скарбом мого Краю є сила духу його оборонців.
– Не знаєте, Повелителю? – єхидно втрутився Лемпарт, – а я так певен, що скарбниця навіть поповнилася за дні облоги… Кудись же та зникли з палацу оздоби та малювання. І в книгозбірні порожньо, хоча якраз оті ваші сувої потрібні північанам хіба щоб розпалити ними вогнище. Ти знаєш, де скарбниця, Вогнедане, бо отой напівтруп Святослав мусив тобі про це оповісти. Можливо це відомо і Охоронцю Клейнодів, але тобі – відомо напевне.
Зелемінець підвівся з крісла і зупинився перед Вогнеданом, зверхньо усміхаючись.
– Коли моанці, – сказав, – винесуть звідти все цінне, ми з Руданом влаштуємо вогнище з отих сувоїв.
– Що ж, сподівайтесь, – відповів Вогнедан, – шукайте… Що знайдете – все ваше.
Лемпарт, ошкірившись, вдарив в лице зв’язаного ельберійця. Повелитель похитнувся, але втримався на ногах..
– Завдаток, – сказав, – прийми в рахунок скарбу…
І плюнув кров’ю в обличчя зраднику. Зелемінець знову заніс руку, але воєвода рявкнув владно:
– Досить, собачий сину, все одно ти з нього нічого не виб’єш… Мовчатиме каменюкою, як і його Вартислаф. У мене є кращий спосіб змусити заговорити цього віршомаза. Щоб хто там не казав, а дурні, які марають чорнилом телячі шкіри, чи оці їхні папірці, є слабодухими, хоч як би вони там не махали мечем… Ні, не так… Жалісливими… Шагратіне, в саду все готове?
– Авжеж, – озвався моанець, – з вечора ще закінчили.
– То ведіть його туди, але спершу притягніть решту…
В палацових садах були поламані всі загорожі. З міста вітер доносив дим з солодкаво-огидним запахом. То горіла Боговлада – пожежі поволі перекидалися з будинку на будинок. На галявині парку просто за парадним крилом палацу було викопано ями. Поруч лежали грубо обтесані загострені палі, вищі за людський зріст. Навпроти – віз з встановленому на ньому дерев’яною кліткою.
І жменька зранених бранців біля отих паль в оточенні варти і моанських вояків, жадібних до кривавих розваг.
Вартислав попереду… Милий пан Вартислав, батьків друг і відважний воїн. Кайдани з нього зняли, руки скрутили за спиною… В глибині чорних очей танцюють багряні вогники.
Інші… Брати Іровити підтримують одне одного плечима… Вишневський похилився на Будимира, ледве тримаючись на ногах.. Владан обійняв єдиною вцілілою рукою Богодара Скрипку і майже висить на ньому, час від часу зомліваючи.
– Отже, слухайте, – басить воєвода, – тут є сім паль…
Він підносить розчепірену п’ятірню і виставляє два пальці на лівиці.
– Пан моанець, – говорить Вартислав з легкою насмішкою в голосі, – напевне хоче показати нам, що вміє рахувати…
– До семи, – шепоче Вишневський, силячись на усмішку. Вогнедан розуміє, що більшість бранців вже втямила, що на них очікує. І теж порахувала знаряддя вбивства.
– Таке і таке його мамі, – опам’ятовується воєвода, – зовсім забув, що з цих поганців по-нашому розуміє окрім головного вовцюги лише цей чортів Вартислаф… Рудане, поганцю, перекладай, щоб всі зрозуміли… Мені потрібна палацова скарбниця… Князь Кеян говорить, що про неї знає ваш колишній правитель, і можливо – князь Ведангу…
– Князь Вартислав не знає, де скарбниця, – розліпляє Вогнедан розбиті вуста, – це передається від батька до сина…
– Ну гаразд…, – тягне воєвода, – від батька до сина, говориш? Добре, тоді слухайте… Бачите оці ось палі? Це дуже гострі сидіння, куди тим кріселкам… Спершу нахромимо, тоді піднімемо, тоді вкопаємо… У Веданзі гостровухі здихали на таких штуках по кілька днів… Та й звичайним людцям воно не з медом. Тож благайте свого… як там його… Вогнедана, щоб він оповів мені щиру правду. А бажано – щоб і дорогу показав. Я певен, що він бреше, що більше ніхто не знає, де зберігається золото Боговлади. Сподівається, що ми його допитувати будемо… Так присягаюся, що не торкну і пальцем вашого віршомазика. Ви будете здихати замість нього. На оцих ось паколах. Тому їх і сім, а не вісім. Втямили? А коли я отримаю своє золото, то подарую вам життя.
Вогнедан дивиться на своїх вірних і не може вимовити й слова. Він навіть бажає, щоб всі семеро попросили його зізнатися…. Моанці, звісно, можуть і обдурити… Стратять всіх, вже отримавши скарбницю. Можливо – і на палях… Але тоді в тому не буде його провини.
Воєводі потрібне золото… В скарбниці ж те, що створювалося століттями… Воно згорить за кілька годин… Сувої, написані від руки… Сувої, друковані з вирізаних дошок…Самі ці дошки, різьблені рунами… Малювання, гобелени, статуетки… Краса і гармонія старої Боговлади…
– Пане Вартиславе, – врешті мовив Вогнедан до Веданга, – ваші життя дорожчі мені за всі скарби Корони Краю… Життя всіх сімох моїх воїнів… Одне ваше слово – і я віддам гієнам все… Золото – до варварських кишень, мистецькі твори – під їхні чоботи. Скажіть мені… Нехай хто-небудь скаже… Навіть, якщо це одна єдина особа з вас усіх…
– Вино випите – навіщо келихи, – сказав Вартислав спокійно, – скінчено, Повелителю… Боговладські прикраси на вошивих кожухах матимуть дуже негармонійний вигляд. Не віддавайте їм нічого! І будь воно все прокляте! Дух не вмирає… Чи чуєте, пси?
Рудан передав Ріміну моанською Вартиславову відповідь. Той хмикнув:
– Впертого вовцюгу не злякати і кілком. А знаєте ви, поганці, чому вас мають стратити саме так? Це мені ваш Кеян порадив… Бо смерть ця гидка і некрасива… Тьху на ваші дурні голови, хіба смерть може бути красивою?… Подивіться он туди і уявіть собі, як будете здихати! А ти, як там тебе…Вогнедан… будеш милуватися цим видовиськом з оцієї клітки. Доки всі не сконають.
– Це тобі замість яблуневого саду, Повелителю, – додав Рудан, переклавши слова воєводи, – сім гарненьких яблуньок… І часу помилуватися у тебе буде вдосталь.
– Скажіть же, – повторив Вогнедан, дивлячись на гурток змучених людей і дивних, – будь ласка…
– Давайте по одному, – милостиво дозволив воєвода, – отже оця звірюка воліє здохнути як вовк у пастці…На кілку… Наступні двоє…Чого мовчите?
Іскра Іровит підвів очі на старшого брата. Зітхнув, наче схлипнув.
– Я кричатиму, брате, – мовив, – не бери цього за зле…
– О, я певен, що Іровити не зганьблять своїх вух, – мовив Спалах спокійно, – тут же не в скарбниці справа, а в гонорі. Я б порадив огидним особам, які намагаються зображувати з себе переможців, дбати про свій майбутній похорон, а не про чужі скарби.
– Сучі діти! – рявкнув Рімін, – наступні двоє… От ти, чоловіче, як тебе там… Здоровий чортяка… Не тільки життя тобі залишу, але й на службу візьму. Не рабом будеш – вільним вояком. Надбаєш стільки, скільки за все життя не бачив, прислужуючи гостровухим.
– Це кому я прислужував? – єхидно спитав Будимир, – я, голова Гільдії Канатників і сам канатних справ майстер? Щоб тобі, клята моанська пико, самому здохнути лихою смертю! Щоб тебе покрила виразками багряна чума! Щоб ти все своє життя страждав від лихоманки і різачки… Щоб тобі очі вилізли на лоба, та так і залишилися… Щоб на твій похорон прийшли самі воріженьки і плюнули на твою могилу….
– О, милий пане Будимире, – простогнав Вишневський, який трохи отямився, почувши могутній бас майстра канатних справ, – все це можна сказати набагато вишуканіше… Я бажаю всім моанцям, а особливо – зелемінським зрадникам все наступне життя плазувати в багні…
– І ніколи сонця не побачити, – додав Будимир, – дякую, пане Мирославе…
– Так, – хмикнув воєвода, – лишилися щенята… Ельфійського виплодка не варто і питати, а ось ти… як там тебе…
– Тебе питають, як звешся! – рявкнув Рудан до підмайстра Скрипки.
– Ну, Богодаром, – буркнув хлопчина.
– Що скажеш на те, якщо я тобі дозволю взяти з тієї скарбниці скільки в руки влізе, Богодар? Бо помирати ти боїшся – по морді видно. А так – матимеш і життя і гроші.
– Дурним був би, якби не боявся, – буркнув хлопчина, – ви б і самі такого боялися… А тільки пропадіть ви пропадом з вашим золотом. Та й золото те не ваше – грабоване пропонуєте у нагороду.
Владан Пард підвів голову і подивився на свого сусіда.
– Гаразд, – сказав, – приємне було знайомство, Богодаре. Я б оце, на місці Повелителя, мовчав би просто на злість оцим паскудам… Вони ж нас все одно прикінчать – коли це брудні варвари дотримували слова. Але набратися ще й ганьби до поганої смерти…
Рімін поволі буряковів, слухаючи Руданів переклад.
– Добре, – мовив до Вогнедана, – наступного дня ти віддаси мені все, аби припинити їхні муки…
– О, мій Повелителю, – сказав Вартислав з холодною люттю в голосі, – не робіть цього, навіть, коли хтось з нас благатиме вас про це.
– От з тебе і почнемо, – сказав Рімін. А цього – до клітки. І стежте, щоб він дивився.

***
Час спинився для Вогнедана… Поволі рухалося по небу сонце в диму пожеж…
Іскра кричав години дві… Тоді знесилився і замовк… Хлопчині Богодару пощастило – він помер на самому початку страти, і нині його тіло вже дзьобали невідь звідки налетілі круки.. Вишневський зомлів одразу – з усіх бранців він був поранений найтяжче. Пан Будимир продовжував лаяти моанців останніми словами. Владан марив водоспадами Чорногори і кликав матусю Мальву… Старший Іровит стиха стогнав. І страшнішою від криків та стогонів була камінна мовчанка Вартислава.
А вмирати вони почали лише наступного дня…
Вогнедан відчував, як прокочуються по тілу хвилі чужого болю. Весь перший день і страшну ніч він відчував муки кожного зі своїх воїнів. Це було прокляття цілительства, його зворотня сторона – прямий зв’язок з гинучим розумом.
Якби Повелитель мав сильніші здібності до зцілення, відчуття цього болю спалило б його мозок. А так – він лише пережив сім смертей…
Він знав, що так станеться, і тільки це виправдовувало його у власних очах. Моанський воєвода зробив його, Вогнедана, винуватцем страшної смерті дорогих йому осіб… І Повелитель розумів, що ця вина залишиться з ним назавжди, скільки б йому не зосталося життя…
Він помер разом з Богодаром, коли страшне знаряддя вбивства, бувши невірно направленим, розірвало тому нутрощі… Він відчув смерть Вишневського, і знав, що Мирослав ступив у росяні трави раніше, ніж це помітила варта…
Він зрозумів, що Владан помирає, раніше, ніж той підвів почорніле обличчя і прохрипів, щоб Повелитель не забув його вірша, який було визнано першим у Велику Ніч.
Потім згас Іскра… І майже одночасно з ним відстраждав його брат.
Будимир лаявся аж до смертної години. Востаннє він запропонував Рудану з Лемпартом, котрі час від часу приходили помилуватися стратою, щоб вони поцілували його в сідницю і побажав їм захворіти проказою і зогнити живцем.
Воєвода Рімін з’являвся на місці страти досить частенько. З келихом в руці, розпашілий і злий. Вогнедан не говорив з ним, не відповідав на питання… Не чув глузливих слів Лемпарта та Рудана. Не бачив Чаяни, весілля з якою і святкував моанець. Він помирав вшосте і отямився тоді, коли Будимирова лайка змінилася передсмертним хрипом.
Вартислав Ведангський дожив до другого світанку. Весь цей час він не розімкнув прокушених наскрізь вуст. Вогнедан відчував ту невситиму злобу, яка і помагала Чорному Дракону не кричати від болю. Злобу навпіл з ніжністю до нього, Вогнедана. Веданг ні разу не вимовив слова докору. Власне, Повелитель знав, що його не звинуватив ніхто з семи загиблих… Його рішення не підлягало обговоренню. Так було виховано боговладців змалечку – і гостровухих, і кругловухих. Якщо Повелитель знайшов за потрібне зберегти недоторканою скарбницю Краю, то так воно і мало бути… За будь-яку ціну.
– Мій Повелителю, – сказав голосно Вартислав на світанку, – Дракон відлітає…
– Милий пане Вартиславе, – прошепотів Вогнедан і помер всьоме.
Воєвода Рімін полишив Боговладу того ж дня, бо вогонь, пожираючи місто, підступив до палацу. Частина його війська під проводом замісника Шагратіна рушило на Квітан, на допомогу воєводі Граніну.
Сам же Рімін мав на руках указ Іркана Чорріна про повернення до Моани. Імператор писав, що Рімін буде йому потрібен на півночі, де почалися заворушення у Астеоні. Воєвода мав досвід у війні з астеонцями, але не без жалю покинув теплий південь. Ризикувати головою він міг і там, і тут, але в цьому клятому Ельберу все ж таки було тепліше.
З Ріміним їхали Кеян Зелемінський та Рудан Логін, який називав себе нині Предславським воєводою. В обозі величенького загону, котрий складався з моанців Ріміна, та усякої потолочі, навербованої Кеяном-Лемпартом в Зелеміню, двоє коней тягнули воза з дерев’яною кліткою.
Позаду залишилися палаюча Боговлада, сплюндрована частина Данаділу, спустошений Веданг, мешканці якого ховалися по яругах та лісках. Зелемінь було спалено до цна – людність ховалася в Зелемінському лісі. Зелібор вцілів, бо брами міста було відчинено зрадниками Кеяна… Вціліли і Предслава зі Збраславом, де нині були моанські залоги.
Вогнедан не знав, що сталося з Дубном та Радином. Ці міста мали сильні укріплення, і могли б протриматися довго. Але тепер, коли не стало стольного міста…
А далі був шлях на північ по грузьким дорогам. Через понищену моанцями Страгію… Через розтоптані ними краї, назви яких були знайомі бранцеві тільки з сувоїв по землезнавству.
Лемпарт з Руданом перші дні дороги знаходили задоволення в тому, щоб насміхатися над полонеником. Вогнедан навіть не повертав голови. Він майже нічого не їв, але воду, кухоль з якою щодня охоронці просовували під дверцята, пив маленькими ковточками. Потім почав змушувати себе їсти шматки черствого хліба, які видавалися разом з водою.
Вмирати він не хотів. Вартислав, гинучи, неначе передав Повелителю оту ведангівську лють, яка була стрижнем його духу. Вогнедан нині бажав вижити і помститися. Однак – не за будь-яку ціну. Коли Лемпарт з Руданом наказали варті не випускати його з клітки до вітру, Вогнедан відмовився від води і їжі зовсім і став тихо згасати. Воєвода Рімін ревів на князя Кеяна розлюченим ведмедем – в імператорському указі були рядки, котрі стосувалися Повелителя-бранця. Імператор наказував взяти живим правителя елберетів і привезти його до столиці.
Рімін пишався тим, що виконав наказ раніше, аніж гонець з Півночі дібрався до Боговлади. Втратити цінного бранця воєвода не мав наміру, тим більше йому і досі не давала спокою ота скарбниця.
Опісля того, як Рімін особисто наказав вартовим давати полоненому можливість справляти потреби не в клітці, і прислав до нього полкового знахаря, аби той обробив запалені рани, Вогнедан і почав потроху їсти й пити. І загорнувся в ельберійський вовняний плащ, який звелів вкинути до клітки воєвода. Плащ пахнув димом і був продертим посередині якоюсь зброєю. Довкола розтину закрепли темні плями.
Знятий з убитого земляка плащ не міг дошкулити Вогнедану. Як тільки Повелитель заплющував очі, сім паль з конаючими на них людьми і дивними наче були намальованими на зворотньому боці повік. Він заплатив страшну ціну за те, щоб збереглася пам’ять про Ельбер, навіть, якщо моанці засядуть на його землях надовго.
Воєводі він, ясна річ збрехав – про колодязь з потайними дверима знали п’ятеро князів і Повелитель. Тобто – князі провінцій та спадкоємець трону, яко князь Данадільський. Вартислав знав… Та нема Вартислава… Немає Буревія і Володаря… Влад Пард – нині єдиний охоронець скарбу. І Воїслав Ведангський, якщо йому вдасться вижити. Чи встиг Буревій передати таємницю сину, про те Вогнедан не відав. Але Влад знає… І оповість Світляну Саламандру, коли в тому буде потреба.
Назовні ставало все холодніше. Полили дощі. Загін Ріміна брьохав непролазною грязюкою під лайки і сороміцькі пісеньки, якими вояки підбадьорювали себе. Лемпарт з Руданом, хвала Богам, перестали приходити і докучати полоненому. Зате прийшла Чаяна. Разом з Ріміним, котрий знову завів мову про скарбницю.
Золото Боговлади, про яке йому багато оповідав Лемпарт, немилосердно прибріхуючи, засліпило очі жадібному воєводі. Якби не імператорський указ, він би перекопав весь острів, незважаючи на пожежі. І тепер мізкував, якби втаїти від свого Імператора існування і боговладської скарбниці і бранця, котрий єдиний може вказати її місцезнаходження.
Вогнедан не озивався ні до Ріміна, ні до Чаяни. На колишню дружину він лише глянув, але так, що жінка відсахнулася від клітки. Він не звернув уваги на те, що їжа стала трохи кращою, а вода не такою застояною і смердючою. Кожушину, яку наказав дати йому воєвода, коли почав падати сніг, Повелитель наче не помітив, і так і зостався в плащі невідомого ельберійця.
Сніг… В Ельбері він був рідкістю… Іноді траплялися сніжні зими в Зелеміню. Сніг лежав на верхах Чорногори… У Боговладі сніг випав лише раз, коли Вогнедан був ще зовсім дитям…
Ночувало військо то в чистім полі, то по селищах, де хатки швидше нагадувати криті землянки, вікон не мали зовсім, а дим від печі, чи хатнього вогнища підіймався у дірку в стелі. Вогнеданові рани почали затягуватися, і, хоча він прикидався слабшим, ніж є насправді, на нього вдягли тяжкі кайдани, які давили йому навіть не тіло – душу.
Ще один град на березі ріки був трохи більшим, аніж інші, подібні йому. Посеред дерев’яних хатинок, розкиданих по берегу, пишалася фортеця з темного каменю. Клітку з полоненим до того часу поставили на сани. Натовп біг за переможним військом, щось радісно вигукуючи.
Вогнедан вже звик, що в кожному граді по клітці кидають грязюкою, а згодом – мерзлим груддям. Знайоме торохкотіння змінилося тишею – перед Ріміним та його прибічними охоронцями розчинилася брама фортеці.
Ельберійця вивели з клітки і штовхнули в низькі прочинені дверцята. В коридорчику було темно… І двері навсібіч. В одні з них і заштовхнули Повелителя.
В кімнатці не було навіть настилу з дошок… Слизький камінний виступець, такий же холодний, як і гола підлога. Іній на стінах. Холод…
Ще раз грюкнули двері, і двоє вартівників внесли жаровню з тліючим вугіллям. За ними, свідомий свого милосердя, зайшов воєвода Рімін.
– Це, щоб від холоду не здох, – мовив, – чого кожушка не взяв, тварюко? Був би в теплі, а то ці твої землячки – Кеян з Руданом – підсунули тобі плаща з убитого, та ще й попсутого плаща. Завтра я доповім Його Могутньости, що виконав його бажання. І покажу йому тебе, вовча породо… Диви, і очі світяться, що болотяні вогні… З вашими бабами точно нечистий ночував… Трофей, таке і таке твоїй мамі. Чого мовчиш, звірюко елберетська? Хоч би подякував за тепло.
Воєвода постояв, так і не дочекавшись відповіді, тоді сказав неголосно:
– Я доповів Його Могутньости, що байки про золото ваше моозці та страгійці вигадали… Інакше, ти уже був би в камері тортур…
Вогнедан усміхнувся так, що воєвода плюнув і сказав уже голосно:
– Прокляте насіння… Один все мовчав та усміхався, і другий – за ті самі штучки… Ви чи не рідня з отим Вартислафом, хай йому на тому світі гикнеться? Тьху! Подивимося, що скаже завтра Його Могутність… Можливо одразу накаже тебе повісити, а можливо позаздриш Вартислафу…
Повелитель провів очима натоптану постать воєводи. Він знав, звідки взялося у Ріміна оце раптове милосердя до в’язня. Воєвода хотів привласнити боговладське золото в обхід Імператора. І сподівався таки витягнути з полоненика його таємницю. Вогнедан не сумнівався, що пан Рімін вже шкодує, що замучив дорогих бранцю осіб – без цього легше було б увійти в довіру. А порадив йому стратити полонених Кеян… Він же – Лемпарт Зелемінський.
Можливо, варвар позбавить зрадника свого покровительства… Хоча… Вони ж тепер родичі. Чаяна… Чаяна – дружина цього бородатого опудала у вошивому кожусі… Він, Вогнедан, ніколи не пишався собою, але вважав, що є трошки красивішим від моанського варвара.
Чаяна пустила вбивць до Боговлади… Його вірні померли і через Чаяну теж…
Повелитель згорнувся клубочком під плащем. Заплющив очі. І знову побачив, як хапає скривавленим ротом повітря син князя Влада… Улюбленець князя Чорногори… Переможець останніх в Ельбері Змагань Великої Ночі… «Вірша… не забудьте… Повелителю…»
– «Як ті слова,
Що душу полонили, – поволі вимовив Вогнедан рядки вірша, котрий вразив його тієї ночі перед падінням міста:
Звисають з листя крапельки роси –
Мов сльози смутку
За минулим милим.»
Владан, хлопчисько Владан, для якого найбільшою карою колись було віршування…
– О, не забуду…, – сказав Повелитель, – але ж як жаль, що твої слова, Владане, помруть разом зі мною…
Зі сну його вирвали штурханом вартівники і виштовхали з цюпи до коридорчику, а тоді – надвір. Довго вели якимись критими переходами, тоді – під камінним склепінням з ослизлими стінами. Ще довше чекали перед високими дверима з несподівано красивою різьбою. І нарешті двері відчинилися.
Звісна річ, у варварів теж є зала для зібрань… А як же інакше… Навряд чи вони тут танцюють – серед присутніх немає жодної жінки. Тільки чоловіки. Всі як один – товстелезні, мабуть – через надмір одягу. Та й то – у величезній кімнаті лише один комин, і хоч полум’я в ньому аж гуготить, все одно страхітливо холодно.
Вельможі сидять на лавах попід стінами. А на підвищенні – розкішне крісло з ручками-левами. Шоррогська робота… Воєвода Рімін в оточення почту важно пишається посеред зали. Серед того почту і обоє зрадників. Та не на них дивиться скутий кайданами бранець.
Бо вже заревів ріг, і підхопилися моанські вельможі. А тоді зігнулися в уклоні. Всі, навіть четверо Вогнеданових охоронців. Вогнедан, що так і зостався стояти, ледь примружив очі від здивування.
Він звик, що північани є міцними здорованями. А до східців трону від бокових дверцят швиденько йшов кістлявий худенький чоловічок з козлячою борідкою. Походження від волоцюг зі сходу було написано на його обличчі. Вогнедан раптом згадав Літона, тобто Літтона… Принц варварів успадкував від батька свої трохи скісні очі і вилиці.
Цікаво, де зараз Літтон? Взявся за розум і десь проливає кров задля золота?
Іркан Чоррін розташувався на троні під рев рогу. Нетерпляче змахнув рукою. Воєвода Рімін, закректавши, відбив ще два уклони.
– За наказом вашим, – розпочав хрипко, – прибув Ваша Могутньосте!
– Як наші справи на Півдні Моанії? – питає Іркан.
Моанською це звучить як «У Моахетанзі». Отже, його, Вогнедана, Ельбер вже південь імперії… Моахетанг…
Воєвода запопадливо доповідає, що справи йдуть пречудово. Столицю взято. Опору скоро прийде край. Зостається Чорногора, однак війна з Ішторном…
– Справа найближчого майбутнього, – говорить з трону Іркан, – наша війна з Ішторном – справа найближчого майбутнього. Двом вовчицям не вжитися в одному лігві. Нехай вони жеруть Чорногору, а ми потім зжеремо їх! О, що я бачу! Ти привіз мені елберета, Дісане? Я хочу подивитися, чи правда вони є тваринами, як-то запевняють священики. Ця тварина, принаймні, ходить на задніх лапах, і навіть не зволила схилитися переді мною…
Вогнедана хапають за плечі і намагаються пригнути до підлоги. Він випростується над силу, але його все одно жбурляють обличчям донизу.
– Цікаво, – говорить Чоррін, – чотири дурні ледве зладнали з закутим… Подивимось, як ви зладнаєте з ним, коли на ньому не буде кайданів. Я чув, що елберети добрі вояки – от ми це зараз і перевіримо… Підведіть!
Вогнедан зводиться на ноги сам, відштовхнувши вартівників. Кайдани з нього збиває якийсь спішно викликаний чоловік, напівголий і в нашийнику. Чоловік перелякано зиркає в бік можновладців і робить свою справу настільки швидко, наскільки це можливо.
Іркан Чоррін тим часом роздивляється піднесені йому Ріміним п’ятипроменевий обруч, корогву, заляпану знизу кров’ю хто-зна якого захисника, та Вогнеданів меч.
– Говорили, – сипить він, – що на Півдні і вулиці встелено золотом… А це… Що це… Тьху! Вінець правителя… Це що – вінець? І це що – меч? Тут же нема жодного самоцвіту… Камінь цей фальшивий, одразу видно. Відріжу брехунам язики…
– Окрім тканин та шовку там нічого й нема, – підспівує Рімін, – однак жити там добре… Тепло, сонячно… Колишнє стольне місто я пропоную наректи вашим ім’ям….
– О, ти підлабузник, Дісане, – хмикає волостелин, – тому ти й досі живий… Трофеї забирай – це додасть чести твоєму роду. Ну що там, впоралися вже?
Вогнедан вже стоїть вільно і обдивляється Його Могутність… Дійсно, де вже там південцям… Над вузесеньким личком імператора – величезна шапка, обшита дорогоцінним камінням. Довгополий важкий одяг тягне Чорріна додолу – стільки нашито на ньому прикрас. І тканина теж нівроку – золотава парча все з тієї ж Шорроги. З Острівним Королівством моанці поки що торгують – фльота у Чорріна поганенька.
– Давайте його поближче! – командує Іркан, – хочу подивитися, чи й насправді у цього чоловіка звірячі вуха…
Він навіть зводиться зі свого сідала і спускається вниз. Довго обдивляється Вогнедана, врешті хапає його за вухо кістлявими пальцями. Обмацавши, відпускає бранця, і хмикає:
– Язики брехунам таки одріжу… Чоловік як чоловік… Ну, вуха гострі, і з морди трохи не такий… Патли як у баби… Це ж треба – мужик, а з косою, мов незаміжня дівка… Он, шоррогські купці брешуть, що на Південних островах взагалі живе люд ликом чорний, з вигляду мов демони… Зараз я перевірю, який він у бою, ваш елберет… А то здається мені, Дісане, що ти байки оповідав в донесеннях своїх… Що жменька отаких от людців переполовинила військо воєводи Граніна… Що втрати у тебе жахливі… Дайте йому… ну хоч би спис… А оцей ось…
Чоррін вказав на одного з тих моанців, котрий вартував Вогнедана.
– Оцей ось нехай теж візьме спис… І покаже своє вміння. Обидва покажуть…
Вогнедану всовують до руки коротку сулицю. Вояк навпроти задоволено шкіриться. Він певен перемоги…
Битися для потіхи огидних варварів? Чоррін вже знову розвалився на троні, а моанці підбадьорюють вояка вигуками… Вогнедан бере сулицю напереваги і помічає, як зловтішно вишкірюється Лемпарт Драган.
Зрадник Лемпарт… Винуватець загибелі Ельберу.
– Мені, – мовить Вогнедан спокійно, – не личить битися з простим вояком… Нехай проти мене вийде воїн, рівний мені за походженням. Наприклад, князь Кеян… Або ви, ваша вельможносте…
– Ти диви, – говорить Чоррін здивовано, – а таки правду говорять, що погани з Півдня гордість мають непомірну. Рівні тобі за походженням!… Та доки я не зволю сказати протилежне, ти є моїм рабом… І битися тобі личить навіть не з воїном – з рабом…
Вогнедан усміхнувся… І побачив, що Лемпарт вже не стовбичить в першому ряді глядачів. Зрозумів щось по виразу його обличчя?… О, ну тоді…
Перед очима Вогнедановими на коротку страшну мить спалахує сонце в клубах чорного диму… І сім паль з настромленими на них тілами, на тлі багряного заходу…
– О, мій яблуневий сад! – кричить він, одночасно метаючи списа у напрямі крісла з ручками-левами…
Вогнедана збивають з ніг раніше, ніж він встиг роздивитись, чи влучив. Б’ють ногами, держаками списів…
– Припинити! – вереск, – припинити!
Ельберієць ледве дихає, відчуваючи, що має зламане ребро, а то і декілька. Його піднімають на ноги… Кров заливає Вогнеданові очі, але він уже бачить з жалем, що не вдалося.
Підвела поранена правиця… Треба було метати з лівої, але ж він спершу хотів прохромити Кеяна, котрий стояв під праву руку. І не перекинув списа до шульги…
Чоррін в своєму кріслі поволі виповзає з шапки… Саме виповзає – шапку прибито списом до спинки трону. Вогнедану раптово стає смішно – настільки гидким є цей чоловічок, котрий послав своїх убивць знищити його країну…
– Сучий син! – говорить Іркан Чоррін. Говорить з мимовільним захопленням, – ох і сучий син… Не брехав ти, Дісане – загін таких пекельних виплодків має і битися, мов зграя чортяк . Гей, там – наказую відвести мого раба до пристойних покоїв. Мого особистого раба… Годувати й лікувати… Потім я подумаю, що з ним робити далі…

***

Покої, відведені для особистої імператорської іграшки дійсно є пристойними на варварський штиб. В кімнаті постійно горить комин. Вікно, щоправда, забите дерев’яним щитом, бо зимно, а варвари не знають скла. На стінах чадять смолоскипи, які час від часу міняють челядинці. Обгоріле шмаття падає з них до цеберок з водою…
З меблів в покоїку – стіл, два грубо збитих табурети і ложе, заслане шкурами. На цьому ложі нині і збавляє час Вогнедан Ельберійський.
Він сидить, охопивши руками коліна і дивиться у вогонь комина. Час від часу встає… Підійти він може тільки до столу – далі не пускає ланцюг.
Свого особистого раба володар моанців наказав прикувати ланцюгом до стіни. Так, як приковують ішторнійці до стін чорногорських пардів, якщо мисливцям пощастить привезти до Габіден дорогу здобич.
Пальці Вогнеданові обмацують нашийника з вибитим на ньому головою яструба. Тяжко… Це ще тяжче, ніж кайдани… Не зранене залізом горло пече полоненому володарю – холодна лють пропікає розум, вимагаючи виходу.
Промахнувся… Не влучив…
Сотні разів переглядає бранець короткі роки свого правління. Сотні разів запитує себе – в чому помилився…
Можна змінити долю, а все інше – судьба…
Якби він вчасно зрозумів, чим є Чаяна… Малювання…Малювання чорногорця Вовчура… Її таємна мрія…
Якби він подбав про тунель та його охорону… Адже відомості про нього повинні були бути в книгозбірнях… Десь-то їх та розкопала зрадниця…
Не подбав… Не подумав…
Якби він не затвердив Лемпарта на предківському місці. Адже тільки сліпий не міг передбачити… Ота підлість з віршем… Прибране ім’я – «Привид з майбутнього»… Напівкровка напевне вже тоді мислив зле, мріючи про майбутнє, в якому князям не потрібно буде складати вірші.
І милуватися він напевне вже тоді хотів не деревом в квіту, а болем і стражданням…
Ота історія у Владигорі.. Ревнощі… Авжеж… Не ревнощі, а варварська злоба на те, що вподобана дівчина не є його річчю…
Раби-кедаги… Навіть, якщо це була витівка Даркана Логіна, котрий виріс у варварському світі, і не бачив у володінні рабами нічого злочинного, все одно… Адже Лемпарт прийняв цих людей у дарунок… Розумних істот, нехай іншої крові…
Чому він, Вогнедан, був сліпим… Адже Боги його попереджали в тому великодньому видінні п’ять років тому…
Яблуні, квіт з яких осипається попелом…. Пророцтво Срібляни…
«Він стане попелом, твій яблуневий сад…»
О, восени нема на деревах квіту, та від вогню пожеж обвуглилися яблуні його саду… Сім паль в палацовім саду… Сім смертей… І мертві тіла на вулицях Боговлади…
Десь під землею принишкла скарбниця, в якій скринь з золотими монетами майже не видно під книжковими футлярами.
Поволі встає з ложа Вогнедан і починає ходити, наскільки дозволяє ланцюг. Як прикутий пард метається він біля ложа, намагаючись стримати біль душі.
Звісно, можна всьому знайти виправдання. Згадати астеонського воїна, котрий таки загинув від свого корабля, бо не зміг змінити свою натуру розбишаки і воїна… Якби Вогнедан не довіряв вищим вельможам, як самому собі, якби не зумів пробачити власні кривди задля того, щоб вижив рід Лларанів, то він не був би Вогнеданом, нащадком Богорівних.
«О, чому, чому я не змінився? Чому не відсторонив Лемпарта, чому сліпо довіряв Чаяні… Чому… Чому…»
Немає відповідей, і нічого не виправити… І бранець знову сідає на ложе, охопивши руками коліна.
Іноді він згадує Дану. Тільки іноді – забагато болю приносять ці спогади. Ще рідше думає про сина, про його голівку з м’яким волоссячком, про чистий запах дитинства, про те, що хотів віддати йому те, чого сам мав в дитинстві замало – тепло батьківської любові.
Час плине, а про нього наче забули… Втім – присилають лічця. Шоррогця родом – чоловік забився в ці ліси в надії розбагатіти. А коли хотів повернутися додому, імператор наказав вдягнути на нього нашийника і оголосив рабом…
Лікар з шоррогця вправний. Він дбає про напівзагоєні рани полоненика, а також про зламані нещодавно ребра. Майже не розмовляє, але про випадок на імператорському прийомі напевне чув. Лагідні руки острів’янина міняють пов’язки майже нечутно – не те що в дорозі, коли тканину віддирали по живому. Вогнедан завжди дякує лічцеві, а якось озвався навздогад його рідною мовою. Тоді лікар і оповів пошепки про свої біди. За Вогнедана він знав лише, що його підопічний – правитель чергового князівства, захопленого моанцям. Ельберієць, однак, на обережні питання шоррогця відповідає коротко, або взагалі помовчує. Довіряти тут комусь було б безглуздям.
Їжу для полоненого спершу ставили біля порогу, на підлогу. Вогнедан до неї не доторкався, бо йому, прикутому, потрібно було ставати на коліна і тягтися за мискою. Коли вартівники втямили, в чому річ, то почали обережно заходити до покоїку і ставити миску і кухоль на стіл. Імператорська іграшка не повинна була померти з голоду. Воєвода Рімін, який не спускав Вогнедана з ока і зрідка навідувався до бранця, мовив з цього приводу:
– Дурню, ти що, не міг попросити? Ти ж не просто собі раб – особиста власність Його Могутньости. Сказав би тим свиням – вони б миску подавали б тобі просто до ліжка.
– Я ніколи і нікого ні про що не прошу, – озвався Вогнедан, і Рімін лише плюнув та вилаявся.
Про те, щоб помитися – не могло бути й мови. Мешканці замку, котрий будувався колись найманими шоррогськими майстрами і звався на шоррогський лад – Цитаделлю, милися гарячою водою двічі в житті – при народженні, і перед вінчанням. Втретє обмивали вже мертве тіло, готуючи його до похорону. Про це оповів пошепки той самий шоррогський лікар. Одежу Вогнедану дали: вовняну теплу сорочку, такі ж штани, шкіряні черевики. Однак ельберієць помітив, що такий самий одяг носить його доброзичливець-лікар. І зостався у своєму вбранні – колись білій данадільській сорочці, подертій, в кривавих плямах, та в кунтуші, який теж втратив колір від крові і бруду.
Окрім лікаря та воєводи Вогнедана навідував священик, котрий намагався навернути молодого поганина. Ельберієць слухав давно відомі йому історії і думав при тому, що, можливо, воно так і легше – перекласти свої біди та провини на плечі Бога та Святого Старця. Але він, Вогнедан, мав нести свій тягар сам. Якщо Боги не прийшли на допомогу – значить він помилився настільки тяжко, що здригнулася гармонія світу.
І при цьому струсі зник його Ельбер.
Імператор згадав про свого бранця лише через місяць. Вогнедана привели до покою, завішеного шкурами і дорогими килимами. Біля порогу в стіну було вбите кільце, до якого й примкнули ланцюг від нашийника.
Кільце було занизько, і Вогнедан був змушений сісти, підібгавши ноги. Він подумав, що напевне тут нещодавно приковували якогось звіра – в кімнаті тримався гострий звірячий дух. Втім, можливо, так пахли шкіри… Або істота в пишній одежі та високій шапці.
– Отут, – мовив Чоррін, неначе прочитавши думки полоненика, – я роздивляюся свої іграшки. Востаннє я тримав тут ведмедя – страшна була звірюка… І пард з ваших місць у мене був – за дурні гроші купив у ішторнійського посланника. Людей, щоправда, я тут не держу – вони дурніші за звірів. Ніякого задоволення дивитися на бранця біля порогу, хоча багато хто з моїх можних знаходять в цьому задоволення. У Дісана Ріміна на ланцюгу сидів який-то гросатський князь, потім – астеонський княжич з непокірних … Спершу вони сходять піною, трохи не гризуть ланцюга. Тоді ламаються… Нудно… Ти трохи інший, південцю, у тебе очі холодні… Зазвичай зненависть спершу гаряча, а тоді перетліває на безсилу лють. А коли вже і лють розсипається попелом, тут уже від чоловіка нічого не залишається, окрім напівтрупа. А ти – я оце не втямлю – чи вже помер, а чи аж такий живучий. Швидше за все друге – ловко ти списи метаєш… Я ж за тобою весь час стежив, бо передбачав що ти щось утвориш. І не здогадався… по очах. А я завжди здогадуюсь, тому ще досі живий.
З того дня Вогнедана часто водили до Імператора. Чоррін то вивчав полоненика трохи не впритул, то не звертав на нього уваги, займаючись своїми справами. Той самий священик, який навідував ельберійця, читав своєму володарю вголос Повчання Святого Старця. Чоррін любив при цьому казати, що тут є користь для душ обох – великого володаря Іркана і полоненого язичника. Іноді імператор запрошував на подібні читання одного зі своїх синів – худого хирлявого підлітка, котрий, заходячи, завжди примудрявся вдарити Вогнедана ногою. Раз, у Вогнедановій присутньости, правитель грав у кості з Ріміним та ще одним моанським вельможею. Але найчастіше – просто сидів у кріслі, накривши ноги ведмежою шкурою, і щось міркував.
Оце сидіння біля порога вимотувало бранця своєю безсенсовністю. Він ще розумів всяких там Ріміних, а чи Шагратіних, котрим доставляло задоволення знущатися над полоненими вельможами, роблячи їх псами на ланцюгу. Але моанський володар не сказав своєму полоненику жодного образливого слова, і жодного разу не образив дією. Вогнедан пригадав оповіді тих ельберійців, котрі бували до війни в Моанії, що Іркан Чоррін є непередбачуваною особою, і щохвилини може сказитися й почати карати смертю ні в чому не повинних перед ним людей. Що вже говорити за живу іграшку: Вогнедан підозрював, що від ведмедя, котрий був його попередником, залишилася тільки ота шкура, якою вкривав свої ноги імператор.
Розв’язка настала несподівано, хоча Вогнедан і готувався до чогось подібного. Коли його вже вкотре привели до знайомого покоїку, він побачив, що Іркан сидить у кріселку, а перед ним у поштивій позі стоїть Лемпарт Драган.
– Ну ось, – мовив Чоррін, – дивись, Кеяне, моє улюблене звірятко. Їсть з руки і не кусається.
Лемпарт хихикнув влесливо, з задоволенням спостерігаючи, як Вогнедана приковують біля порогу.
– Хотів би я, – мовив він ельберійською, – щоб це було у мене вдома… Ти б не був таким вгодованим, собако…
Вогнедан на хвилину підвів на нього очі, тоді знову заглибився в себе.
– Підійди, – хихикнув Чоррін, – не побоїшся вовка на ланцюгу?
О, – хмикнув Лемпарт, – Ваша Могутність зве це вовком?
Драган підійшов до Вогнедана і з хвилину дивився зверху вниз на його похилену голову.
– Вишневий цвіт, як його там…, – мовив насмішкувато, – квіточки у волоссі… У тебе, Вогнедане, нині волосся повне не квітів – сивини. Швидко ж зникла твоя хвалена врода – ще й зима не проминула. Шкода, що ти нині себе не бачиш… Я тільки дивуюся, як це Його Могутність не звелів випустити з тебе кишки, опісля того метання списа.
В цю хвилину бранець, котрий сидів на підлозі, підтягнувши коліна до грудей, відкинувся до стіни і ударив Лемпарта ногою по гомілці. Зелемінець не втримав рівновагу й гримнувся на підлогу. Підскочив з прокляттям і заверещав від болю, хапаючись за колінний суглоб, в якому щось хруснуло. Вогнедан знову сів рівно і прикрив очі віями. На його заціпенілому обличчі не здригнувся жоден м’яз
Чоррін реготав. Коли Лемпарт врешті звівся на ноги, імператор сказав йому поблажливо:
– Я ж попереджав тебе, виплодку… Це ще раз доводить вірність мого задуму… А ловко він тебе – тепер довго кульгатимеш… Я вирішив відкрити військову школу для дітлахів з Півдня… Виховаю з цієї породи собі охоронців. Щоб тільки мені віддані були. Чуєш, елберете? – гукнув він до Вогнедана, – Кеян он говорить, що ти маєш сина – я навмисне накажу відшукати його, коли ми займемо Чорногору. З тебе вже не буде користі, бо ти лютий, наче змій – вдариш і знову згорнешся кільцем. А твоє щеня якраз надасться на охоронця. Не мені – так іншому Чорріну.
– О, мій син…, – мовив Вогнедан не втримавшись, – йому доведеться вичищати бруд з мого Ельберу. Навіть, якщо я його ніколи більше не побачу – то певен, що він виросте на месника. А Високого Замку і Чорногори вам не взяти ніколи – кращі на тому обламали зуби. Я вас навіть не ненавиджу, жалюгідна істото – ви мені огидні. Ніколи подібні мені не служитимуть вам, навіть коли ваші виродки крастимуть з колисок немовлят.
Імператор, який два місяці тому поблажливо вибачив бранцю замах на своє життя, раптом позеленів від люті.
– Що ти сказав, нелюдь гостровуха? – прошипів він, – я є жалюгідним? І навіть не гідним зненависті? Гаразд… Я призначу тобі покарання… Ти, напевне, думаєш, що помреш на ешафоті? З гордо піднятою головою, ти, погань язичницька? Я тебе навчу справжньої покори! Накажу продати на рабському ринку як звичайнісінького раба! Ти що, погань лісова, думаєш, що я не зрозумів, чого ти відмовляєшся від людської одежі? Вільним себе почуваєш у цьому дранті? А ось же тобі – вдягнеш рабську верету! І продадуть тебе випадковому покупцеві – не шкірся, Кеяне! Тобі він не дістанеться! Я зовсім не хочу, щоб ти його закатував за три дні! Нехай походить в нашийнику, ублюдок! А захочу знайти його – знайду! Може навчиться покорі! Гей, варто!
– Ваше Могутньосте, – втрутився Лемпарт, захвилювавшись, що таємниця боговладської скарбниці зникне в моанських землях разом з упертим полонеником, – але ж від випадкового покупця цей виродок втече при першій же нагоді…
– Нечиста сила, – буркнув Чоррін, – а і справді… Однак, я не хочу, щоб за ним особливо наглядали… Нехай буде звичайним рабом, яких тисячі…
– Рабам-втікачам випікають тавро на лобі, – підказав Лемпарт, – а те, що цей пес буде тікати, не підлягає сумніву… В Моанії сотні затаврованих рабів…
– Дурень, а щось розумне сказав! – вереснув Іркан і гукнув до вартових:
– Забирайте цього сучого сина, я надішлю указ, що з ним робити!
– Кеяне Логін, – мовив рівно Вогнедан, коли вартові зняли замок і смикнули за його ланцюг, наказуючи йти, – твоє тавро не зітреться вічно. Ти здохнеш, підлий зраднику, такою смертю, що про це складатимуть страшні казки. А щодо вас, вельможний моанцю, то ви не за правом сидите на високому кріслі. Особа, котра поводить себе нестримано, не гідна навіть розгрібати гній.
– Геть чортяку! – закричав Іркан, – геть! На задній двір! І щоб завтра ж його не було в Цитаделі! На рабський ринок собаку! Геть!
Задній двір фортеці було забудовано різномастими халупками. Десь іржали коні… З дверцят якоїсь хатини валив дим… Чулися удари молота – отже поруч була кузня. Подвір’ям вешталися люди в брунатній вовняній одежині, схожій на ту, яку приносили Вогнедану до кімнати. Багато хто був в нашийниках – моанські раби, на відміну від вільних осіб мали коротко пострижені бороди і обтяте при самій голові волосся. З халупок виглядали жінки в засмальцьованих вберях з такої ж брунатної тканини. Вони теж були обстрижені – рабиням, напевне, не дозволялося носити кіс.
В якій-то загородці вартівники змусили Вогнедана сісти і стали позаду, тримаючи ланцюг. Очікували досить довго, і ельберієць встиг замерзнути. Він не був надворі з того часу, як його у клітці привезли до Цитаделі. Холод пробирався під подертий кунтуш, а сидів Вогнедан просто на зціпенілій від морозу землі.
Зрештою, до загородки зайшло четверо – троє чоловіків в теплих кожушках та шапках, та знайомий вже Вогнеданові панотець. За ними йшли Лемпарт та Рудан, але ці до загородки не зайшли, а зупинилися ззовні, зіпершись на огорожу. До огорожі почали підходити люди в рабських веретах, намагаючись триматися подалі і від урядовців і від можних осіб.
Один моанець з трійці тримав в руках згорнутий трубкою аркуш пергаміну, з якого звисала печатка. Поцілувавши печатку, урядовець доручив аркуш священику, котрий і почав читати вголос:
«Імператор Великої Моанії, покровитель усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Астеону, Моозу, Страгії, а також всього Моахетангу, Іркан Чоррін велить свого раба, поіменованого Вогнедан, обстригти, покарати нанесенням двадцяти ударів канчуком за зухвалу поведінку, та затаврувати, аби попередити спробу втечі. Опісля того означеного Вогнедана вдягнути в одежу підневільного і продати на торговищі. Гроші ж, виручені за нього, покласти до скарбниці.»
– Опісля такого, – голосно мовив Лемпарт ельберійською, – вам зостанеться лише повіситись, Повелителю…
– Не діждеш…, – холодно мовив Вогнедан, хоча він, коли говорив з Чорріним зухвало, в глибині душі сподівався, що напівбезумний правитель моанців накаже його стратити, і він, Вогнедан, зустрінеться з Даною в росяних травах. І дізнається нарешті, що сталося з Воїславом. Однак, коли вже такого не трапилося, він має жити… І вирватися звідси… Навіть з тавром на чолі.
Наказ почали виконувати негайно. Вартівники прив’язали бранця за руки до стояків загорожі, лицем до натовпу, який ще побільшав. На обличчях рабів і челяді малювалося все, що завгодно, окрім співчуття. Вони обговорювали вуха покараного, його незвичне в цих краях обличчя, з острахом зиркаючи при тому на Лемпарта на лиці якого було видно відбиток тієї ж породи. Деякі реготали з його коси і говорили вже й зовсім непотребне. Вогнедан пошкодував, що вчив моанську мову – по всьому видно було, що моанський простолюд нічим не кращий від своїх вельмож.
Якийсь здоровань у шкіряному фартусі, зодягненому на драну свитину, приніс здоровенні ножиці, з тих, якими рівняють коням гриви. Вогнедан продовжував дивитись просто перед собою, відчуваючи, як леза врізалися в його густе волосся. Косу він намагався переплітати і сяк-так розчісувати пальцями відтоді, як став «імператорською іграшкою», і мав звільнені від кайданів руки. Обстрижений ельберійський вельможа був такою ж немислимою річчю, як і моанець без бороди.
Щоб не було так себе шкода, Вогнедан вже сам викликав в уяві страшне видіння страти у Боговладі. І тому лише міцніше стис вуста, коли з нього зірвали скривавлену ельберійську одежу. Двадцять ударів по спині, порівняно зі стратою на палі мусять здаватися дурницею.
….Іскра кричав дві години… Тоді так знесилився, що вже не міг і кричати… Владан благає почорнілими вустами: «Вірша… не забудьте… Повелителю…»
Пан Будимир кляне паскуд останніми словами… Пан Будимир, котрий бачив загибель Дани…
Мирко Вишневський, друг дитинства, згасає знепритомнівши, на щастя своє… Звисає з пакола тіло юнака-підмайстра, якого звали гарним ім’ям – Богодар… Спалах Іровит намагається не стогнати і весь час повертає голову в той бік, де страждає його брат…
І мовчки терпить муки Вартислав Ведангський, холодна лють якого переважує біль…
Холодна лють палахкотить в синіх очах Вогнедана, він навіть не здригається від ударів. Глядачі з моанськіх рабів, котрі самі звикли отримувати хльости, вже впевнено стверджують, що в гостровухому чужинцеві сидить біс.
А потім з кузні що була якраз поруч, принесли розжарене тавро…
Отямився Вогнедан в якомусь прихатні на в’язці соломи. Доки він був непритомним, з нього зідрали рештки одягу, і вбрали в брунатну верету. Поруч кинули шматок рудої вовняної тканини, котра мала замінити плащ. Чобітки з кори сілонського дерева, які досі не відібрали через малий розмір ноги полоненика, теж зникли. Замість них поруч з бранцем валялися невідомо з чого зроблені опорки.
Ельберієць зарився в свою підстилку поглибше і затих. Спина і чоло горіли вогнем, але він не осоромив свої вуха перед двома зрадниками, яким дуже подобалося видовисько його страждань.
Вогнедан якось не задумувався, чим він міг викликати аж таку зненависть у сина Володаря та його приятеля. Адже він непогано ладнав навіть з чужинцями, завжди шанував Даркана Логіна, батька одного паскудника та дядька другого. Принц Літтон просив дозволу назвати його другом… Отже, голос крові тут ні до чого…
Але тоді – чому? І за що? Чи зрадив би Лемпарт, якби Святослав Ельберійський прожив ще кілька літ?
Не думати… Запізно… Забути…
Ніч він перебув у прихатні, а зранку його вивели з фортеці. На тому ж самому ланцюгу. Вогнедан поволі йшов перед охоронцями, кутаючись в ганчірку, яку йому видали замість плаща. Торговище було неподалік – на головній міській площі. Тут таки стояла шибениця з мертвими тілами страчених хтозна за які провини людей. Тіла не знімали, очевидно, навмисне, і трупний сморід змішувався з запахами ринку.
Вартівники переговорили з якимось чоловічком, схожим на тхора, і підвели Вогнедана до довгої дерев’яної комори. «Тхір» відчинив двері, з яких пахнуло спертим повітрям і немитим людським тілом, і вартівники втягли бранця за ланцюг у приміщення, переповнене людьми в нашийниках.
Всі ці особи сиділи вільно попід стінами, або лежали на підлозі. В стіну було вбито з десяток залізних кілець, але зайняті були лише двоє. Прикуті до них раби сиділи попід стіною і дрімали. Вогнедана підвели до третього кільця, припнули до нього, і варта подалася геть. «Тхір» вийшов теж, пробурмотівши під носа щось про псів-хетанців, яких треба годувати, і за яких не візьмеш справжньої ціни, бо їх треба тримати на ланцюгу.
Поволі раби почали прокидатися. Поява новачка викликала помірне зацікавлення. Один з лежачих хихикнув і гукнув:
– Гей, Родире! Тобі привели компанію… Той срегієць біля тебе тільки від злості залізо гризе, а цей – твоєї породи. Тільки вухатий, а ти безвухий…
Прикутий посередині чоловік поволі протер очі. Видовжені ельфійські очі, що тільки і залишилися від його краси ельберійського шляхтича. З другого боку заворушився білявий здоровань в тяжких кайданах.
– Стули писок, раб, – мовив переливчастим голосом шляхтич, – я сам розберуся, якої хто породи.
– О, диви який пишний, – хмикнув його співбесідник, зовсім не образившись на таке звертання, – два кроки до шибениці, а воно ще й гоношиться… Давно тебе сікли прилюдно?
– Разом з тобою, – холоднокровно відповів ельберієць, – тільки мене катували за втечу, а тебе – за крадіжку. І взагалі – заткнись.
«Родир» говорив ламаною моанською мовою. Звелівши другому рабу заткнутись, він повернувся до Вогнедана і посунувся ближче, наскільки дозволяв ланцюг.
– Вітаю, друже, – мовив ельберійською, – зустріти тут земляка боляче, але я є особою себелюбною, і мені приємно бачити серед рабів вільну істоту. Я – Родомир Лемпарт Лларан-Драган з роду Болотяних Рисей, шляхтич з Зелеміню і воїн Прикордонної варти. Болотяна рись у мене в гербі, а гасло говорить «Пребудемо достойні». Потрапив у полон не з власної вини, а через підлу зраду.
У Вогнедана перехопило подих. Він не пізнав Родомира, та й той, видимо, його не пізнавав. На чолі відважного зелемінця було випечено тавро у вигляді голови яструба. Такий же самий опік був нині на чолі у самого Вогнедана, який заборонив собі думати і про тавро раба, і про біль від нього. Лице воїна прикрашав навкісний шрам від лоба до підборіддя, від чого лице здавалося перекошеним. Пишне колись, русяве волосся нерівно обтяте при самій голові…
І у Родомира не було вух… Замість гострих ельфійських вушок зосталися два потворні обрубки.
– Друже, – лагідно озвався знову Родомир, – ваше право зберігати мовчанку, але я тільки насмілився нагадати вам, що трохи приятельського спілкування…
– О, я не зміг відгукнутися від душевного болю, Родомире Лемпарт, – стиха вимовив Вогнедан, – а не тому, що не хочу говорити з тобою… Звати мене Вогнедан Саламандр-Ллон з роду Вогняних Ящерів… Золотий саламандр в язиках полум’я в нашому гербі, а гасло звучить – «У вогні – холод, у величі – спокій»
– Ні! – аж скрикнув Родомир, – ні… Повелителю…
– На жаль це я, милий друже, – мовив Вогнедан, – і теж потрапив у полон через підлу зраду…
– А Боговлада… Це значить, що Боговлада…
– Немає більше… Боговлади…
Родомир поник головою. Тоді рвонувся на ланцюгу вбік, намагаючись присунутись поближче. Вогнедан зробив те саме. Тепер вони торкалися одне одного плечима.
– О, хоч трохи тепла, – вишептав Родомир, – а я… Весь цей час я сподівався, що Боговлада вистоїть…
Вогнедан знав, що Родомир був в Прикордонній варті, і мав потрапити у полон ще до битви у Веданзі. Відтоді і тяглися муки гідного шляхтича, котрий і досі не хотів визнавати себе рабом.
– Вельможний Вогнедане, – мовив зелемінець, – не насмілююсь просити… Але невеличка оповідь… Якщо вам не… Не дуже важко…
– О, настане весна, – з мукою прошепотів Вогнедан, – а в Боговладі….
«Нема кому
На вишні милуватись
Як швидко диким полем став цей сад,
Де лиш хмаринки
Люблять розважатись…»
Мій розум і досі не вповні зміг це осягнути…
Родомир мовчки взяв його руку і підніс до вуст, віддаючи шану гербу Повелителів на вже давно неіснуючому персні.
– О, я не гідний поваги, – сказав Вогнедан, – персня з родовим гербом зірвали з мене варвари. Рівно, як і корону Краю. Я навіть померти як належить… не зміг.
– Як і я, Повелителю, – сказав Родомир, роздивляючись білі шрами на Вогнеданових долонях, – тільки ви не встигли впасти на меч, а мені дали по голові так, що я отямився уже в руках у цих виродків… Як я насмілюсь відмовити вам у повазі… Але, якщо оповідь завдає вам болю…
– Я просто, – прошепотів Вогнедан, – ще нікому про це не оповідав…
Він заговорив. Оповів про загибель Вартиславового війська. Про облогу міста… Про відважних данадільських лучників. Про пана Будимира та його міщан… Про Владана Парда та страшну звістку з Чорногори. Про Хмару Вигорича, який спалив собі душу на вогні помсти… Про тунель Богорівних, про зраду Чаяни… Про скарбницю, в яку знесено було докази того, що ельберійці є народом-творцем. Про сім паль у палацовому саду, і сім смертей…
– Мені не було у кого запитати, – безпомічно мовив Вогнедан, – тоді я ще не відійшов від гарячки бою і гіркоти поразки. Але останні місяці я щодня думаю – а може… Чи варта вся мудрість Ельберу, і все золото Краю їхніх мук?
Родомир стиснув зуби так, що виступили жовна. Потім зітхнув і сказав стиха:
– Мій Повелителю, але ж ви все зробили як належить… Як належить Великому Ельфу… І наші нещасні браття розуміли це, тому й не осоромили своїх вух, ні гострих, ні круглих. Я ось за себе скажу – я тільки уявив собі зараз таку страту, і в моїх нутрощах аж запекло, а по спині мурашки побігли. І, якби я стояв тоді там, поруч з князем Вартиславом, я б смертельно перелякався від самого вигляду палі, а вже кричав би в муках як бідолашний Іскра… О, я ж його знав – молодший Іровит був в десятці кращих на Великодніх Змаганнях того року, коли я мав честь складати з вами «ланцюжки». А програв він, здається, якомусь чорногорцю… Ми з ним здружилися тоді… Але я хочу сказати, що я, Родомир Лемпарт, родич Лларанів, відповів би ворогам як і інші воїни: «Не діждете…»
Зелемінець глянув на Вогнедана і знову взяв його за руку.
– О, не плачте ж, – мовив, – не плачте, Повелителю…
– Я щодня бачу ті сім паль, – сказав Вогнедан, – щодня…
– О, забудьте, – прошепотів Родомир, – хоч би на хвилину… А що було потім? Ви тікали? Зазвичай таврують втікачів… Я сам тікав двічі…
– Ні, – мовив Повелитель, – не тікав… Не було нагоди.
Він оповів про своє «гостювання» в імператорській фортеці, про те, чому його затаврували, і про свою подальшу долю. Родомир аж зашипів від люті.
– Кеян, – мовив з застарілою злобою, – паскуда, котра осоромила вуха роду Лларанів-Драганів, до якого належу і я, недостойний… О, погань… Знівечити вам обличчя… Таку красу… Я завжди милувався вами, Повелителю… Так, як милуються яблунею в цвіту…
– О, моя врода зникла разом з яблунями Боговлади, – мовив Вогнедан спокійно, – але я ще втримаю меча…
– Напевне, – зітхнув зелемінець, – як ви того паскудника списом… Ох, так шкода, що не влучили…
– Друже Родомире, – сказав Вогнедан, – досить про мої біди… Розкажи краще про себе…
– О, – мовив Родомир, – «тому, що сталось, вже не дати ради…», як то говориться. Прикордонна варта потрапила в оточення. Ми бились і вмирали, а ті, хто лишився в живих – позаздрили мертвим. Вуха мені відрізали з наказу альбіноса – він зі своїм Руданом і накази віддавав, і сам катував полонених… Пам’ятаєте Рогволода Зоредива? О, його флейта співала так, що до нього схилялися дерева і оберталися квіти… Пси наказали відрубати йому руки… А потім повісили на зеліборській площі Зорі, а відрубані кисті рук причепили йому на шию… Як страшно… і як безглуздо. Ні Рогволод, ні хто інших з нас ніколи не робив зла цим виплодкам, жорстокішим за моанців. Мене продали в рабство… Тоді північани ще купували гостровухих рабів, це зараз ціна на нас упала… Двічі я тікав… Двічі ловили… Не щастило… Вперше – покарали бичем… Скільки дісталося – не пам’ятаю, бо водно зомлівав… Паскуди водою відливали, і знову… А в рани втирали сіль, щоб відчув… сильніше. Вдруге – випекли тавро. І знову били… Сказали – попадуся втретє, то вирвуть ніздрі… Та дарма – страшнішим, чим є вже не стану… Все одно утечу.
– Що ти робив… у північан? – спитав Вогнедан.
– Вперше – носив мішки на млині і крутив жорна, – сказав Родомир, – в якомусь Богами забутому містечку, що в Страгії. Маєток той тепер належить якомусь моанцю, а раби – ті самі, що й у страгійців були. Кедаги. Страгійця, колишнього господаря маєтку, моанці замордували разом з родиною… Вдруге мене продали вже далі на північ, в яку-то не менш вбиту бідою Шанію. Тут я вже працював на торговця. Теж вантажником. Погань ще та – їсти майже не давали, від гнилого гороху у хлопців різачка почалася. Я єдиний не звалився, так ще й мав бути доглядачем. Отой поганець, що зі мною допіру розмовляв, колишній раб того ж самого торговця. Довірений раб, рахунки у господаря вів. Але прокрався. Втретє мене завезли вже в оце прокляте Богами гніздо Яструба – я сказав би радше: лігво гієни. І чи думав я, що зустріну тут вас…
– Мій незламний друже, – мовив Вогнедан лагідно, і обидва ельберійці замовкли.
День промайнув як в поганому сні. Чоловічок з тхорячою пикою у супроводі двох помічників, озброєних палицями, час від часу заходив до приміщення, та відбирав рабів то гуртом, то поодинці. Холод стояв неймовірний – посеред комори горіло обкладене камінням вогнище, тепло від якого майже не доходило до прикутих в’язнів. Єдиною їхньою пільгою було те, що вони сиділи на дерев’яному настилі, а не на голій землі, ледь притрушеній соломою, як решта.
Раба, котрий знав Родомира, забрали теж. Більше до ельберійців ніхто не чіплявся, і вони сиділи, зчепивши руки та час від часу перекидаючись незначними словами. Прикутий до стіни білявий сусід Родомира час від часу починав навіть не кричати, а вити. Страшно і без слів, наче справжній звір. Або метався у своїх кайданах так, що аж піна виступала на вустах.
– От бідолаха, – щиро мовив Родомир, – це ж моанські паскуди Астеон захопили, а там поруч ще одна місцина є, де золота, говорять, в землі незміряно. Це я від отого раба-писарчука чув. Срегія зветься той край… І ось, моанці всю її поки що захопити не можуть, але вже забрали землі якогось племені – срегійці ті племенами проживають і живуть з мисливства, – і будують там фортецю для свого війська. Щоб потім далі просуватися. А люд той, що на тих землях жив, виступив проти них воювати… Тільки ж вийшло на битву одне плем’я, а ті, як завжди – ордою…
Родомир помовчав, потім спитав ледве чутно:
– Мій Повелителю, невже з Ельбером скінчено навіки?
– Не діждуть! – сказав Вогнедан, і Родомир мимоволі всміхнувся вояцькому слівцю, – Квітан бореться, б’ється з Ішторном Чорногора… Сіллон в облозі, але ж в заливі Зорі вся наша фльота… Ми ще відбудуємо Боговладу… І насадимо яблунь..
– І ви зіграєте на флейті, – прошепотів зелемінець, – отой листок, написаний вашою рукою… Коли я грав з вами в «ланцюжки» Великої Ночі… він у мене ось…
Родомир видобув з-під верети заяложений мішечок з чорного оксамиту.
– Ношу на грудях, – сказав, – поганці не відібрали це у мене, бо багато моанців в подібних мішечках молитовки носять на шиях. Читати вони їх не вміють, зате дурні гроші платять, аби піп і написав, і прочитав. Мене за цей мішечок вважають мейдистом і тому менше б’ють, коли що трапиться. Язичників тут не люблять… А для мене оті вірші наші з вами насправді є молитвою. Нехай почують її Боги і повернуть нам Ельбер Прекрасний…
Вогнедан скулився біля Родомира, і спробував заснути. Спина й чоло боліли немилосердно, але більше від цього, вже звичного болю тіла, пекло розуміння, що з Ельбером таки насправді скінчено… З тим, колишнім Ельбером Прекрасним, сповненим краси і гармонії. Навіть, якщо моанців з ішторнійцями виженуть геть, чи забудуть ельберійці весь жах цього страшного часу? Чи зможе забути Хмара Вигорич та його воїни жорстокість ворога та власну лють? І чи забуде він сам страшну смерть найвірніших?
– Ти вже не летиш, леаране, ти гинеш, – сказав Вогнедан еллонською, – твої стіни пробито, повітря з тебе висмоктує порожнеча. Вона страшна і безжалісна… О, мій корабель, що звався «Ельбер Прекрасний»…
На торговище їх вивели наступного ранку. Вкупі ще з десятком рабів. Торгівля відбувалася дуже просто – за коморою стояв невеликий поміст, на який і заводили «товар». Людей довкола товклося не дуже багато, трохи більший натовп оточив поміст біля сусідньої комори, де продавали жінок.
– Скільки я втрачаю на одній годівлі, – бідкався «тхір», – не йде торгівля… Неходовий товар… Зараз усім потрібні або баби, або здоровані для імператорських робіт… А тут іще цілих два елберета, яких взагалі чи й продаси… Давай першого з гурту! Гей, люди імператорського міста Моани! Підходьте! Дивіться! Ось чоловік з Гросати, називається Бетрен… Годиться для роботи в полі, і всякої іншої роботи! Підходьте! Помацайте м’язи! Зуби всі цілі! Жере небагато! П’ять срібних монет!
Ельберійці стояли, притулившись одне до одного. Ланцюги від їхніх нашийників тримали кремезні помічника торговця.
– Ви, Повелителю, – шепотів Родомир, – головне не дуже переймайтеся… Я знав наших, котрі одразу після продажу руки на себе накладали. При чому – кругловухі, шляхта якось менше ламається. Може тому, що ми все життя звикли тримати себе в жмені, ну і воїнами є, воїн і за мирного часу бачить сього того, а люди наші просто з раю до пекла потрапили, як сказав би побожний мейдист. Дивіться на це все, наче на виставу в Народному театрі.
– Ось отрок з самої Моани, називається Дерет! – горлав далі торговець, – продається батьками за виплату податей… Слухняний, потульний і всього чотирнадцять літ! Працюватиме довго і приноситиме зиск! Дві срібні монети! Всього лише дві!
– Хтозна що за люд, – мовив Родомир, – батьки сина продають у рабство… За податки… Коли мене минулого разу продавали, так ще цікавіше було… Чолов’яга пропився донага і сам себе продав з умовою, що йому віддадуть частину тих грошей. А коли його вже продали, торговець і каже: «Ти нині раб, а у раба яке майно?»
– І не віддав? – спитав Вогнедан, їжачись від холоду.
– Ні, яке там… Того дурня новий хазяїн ще й наказав висікти просто на торговищі
– Давайте сюди безвухого! – загорлав «тхір». Родомир усміхнувся до Вогнедана і поволі пішов до помосту.
– Ось чоловік з Моахетангу, називається Родир! – закричав торговець, – жилавий і сильний! Жере мало, працює багато! Одна срібна монета! Всього одна!
– Скільки разів тікав цей сучий син? – єхидно поцікавилися з натовпу.
Один раз! – відповів торговець, – присягаю мощами святого Іркана!
– І ублюдок напевне не введений у закон, а отже має лихе око!
– Мейдист, правовірний мейдист! – божився «тхір», – навіть святу молитву на грудях має… Годиться для тяжких робіт, наприклад вантажі носити… Або крутити жорна…
– Десять мідних монет замість одної срібної… Мідні монети з головою яструба… – проревів величезного зросту північанин у шубі з ведмежого хутра.
– Забирай! – махнув торговець рукою, – собі у збиток!
– Не бреши, таке і таке твоїй мамі! – рявкнув новий хазяїн Родомира, – тобі його віддали задарма імператорські ловці рабів! Я і так переплатив за елберета, якого потрібно тримати на ланцюгу…
Родомира звели вниз, і слуга моанця-покупця потягнув його за ланцюг до вже налаштованого в дорогу обозу.
– Шкода, що не разом, – гукнув зелемінець, – але ми ще зустрінемося, Повелителю! Я цього певен!
Вогнедан похилив голову. Трохи тепла… Зовсім трохи тепла від дружнього плеча… І знову він є самотнім поміж гієнами Півночі.
Торгівля тим часом продовжувалася. Збувши ще трьох чоловік, «тхір» крикнув до помічника:
– Давай другого елберета! Може цього вдасться збути дорожче – ніби не такий виснажений. Хоча теж худющий, мов скіпка… Тягніть його на поміст.
Вогнедан поволі зійшов по хлипким сходинкам. Підвів голову. Обдивився покупців…На хвилину йому здалося, що він бачить замість облич звірячі морди, як на картині Вовчура.
– Ось чоловік з Моахетангу, називається Вогедан! – закричав торговець, – молодий і невиснажений… Сильний, годиться до тяжких робіт… Дві срібні монети!
– Чи ти сказився, купчино, – мовив який-то літній чолов’яга, загорнений в шубу, – дві монети за таврованого раба… І ставлю пляшчину імператорського зілля проти твоєї дурної голови, що у нього і спину канчуками пописано!
– Тавро йому випечено, бо він був власністю Цитаделі! – відбріхувався «тхір», – а так він сумирний і покірний.
– Покірний, говориш – чолов’яга, віддуваючись поліз на поміст, – подивимось! Це ж ти, сучий сину, нещодавно продав мені ублюдка, котрий повісився через тиждень по тому! І ублюдка того вже третій чоловік продавав, бо не міг з ним зладнати. А ну, покажи мені плечі цього вилупка!
«Тхір» заметався, але суперечити не смів – здоровило в шубі, очевидячки, належав до можних.. Моанець підійшов до Вогнедана і рвонув на ньому верету..
– От брехливий виплодку! – рявкнув до торговця, – та цього ж вухатого сікли як не вчора, то позавчора! А це що? Чортяка весь в шрамах від бойових ран! І ти пропонуєш віддати за оце ось такі гроші?
– Немає потреби – не купуй, – сказав торговець поштиво, але твердо, – ти можний чоловік, і вояк, то можеш вибрати собі щось і краще.
– Та напевне, – хмикнув моанець, – і задарма не візьму сучого сина. Іч, як пече очима… В їхньому Хетанзі двоє моїх синів полягло… Посилав їх по здобич – не повернувся жоден. Може цей вовцюга їх і вбив… Вірно казали добрі люди, що в тих краях самі звірюки водяться… Гей, ти, пес гостровухий? Вбивав наших людей?
– Доки не втомилася рука! – сказав Вогнедан, дивлячись йому просто в очі, – десятки виродків, подібних вам ставали здобиччю смерті… Якщо у вас зосталися ще сини – пошліть їх на південь, там ще не перевелися воїни…
– Ах ти ж нелюдь гостровуха! – заревів старий і потягся за мечем, – зарубаю! На місці зарубаю!
– Стривайте! – втрутився торговець, – так не піде! Купуйте – і тоді вже робіть, що хочете!
– Три мідні монети! – гаркнув моанець, – і купчу на руки!
– Десять! – вперся торговець, – десять і не менше. За задоволення треба платити.
– Даю срібну монету за раба-елберета, – почувся тихий голос знизу.
Старий моанець нерішуче затупцював на помості.
– Дві, – мовив він врешті, – як і було на початку!
– Даю три монети, – озвалися з-під помосту.
– Хрін з ним з усім! – буркнув старий вояк, вже трохи охолонувши, – не вартий цей виплодок таких грошей.
Торговець похапцем моргнув помічникові, і той стягнув Вогнедана з помосту за ланцюг. Його покупець виявився невисоким згорбленим чоловічком у волохатому кожушкові, по самі очі замотаним від холоду шарфом.
– Давай гроші, – зажадав «тхір», і чоловічок тут таки обміняв три монети на смужку пергаміну і кінець від Вогнеданова ланцюга.
Вогнедан рушив за своїм покупцем, котрий швиденько чвалав торговими рядами. Пройшовши торговище, чоловічок звернув до берегу річки, тягнучи за собою свою власність так, що Вогнедану часом доводилося бігти. Пробравшись поміж смердючими кучугурами покидьків, чоловічок рушив далі, постійно оглядаючись.
Спочатку ельберієць подумав, що моанець у шарфі є приїжджим і заблукав у чужому місті. Потім завважив, що вони йдуть по колу, обходячи Цитадель з іншого боку і мають знову вийти до торговища. Вогнедан здвигнув плечима і віддався на ласку долі та ланцюга.
Подумки він лаяв себе, що не стримався і нагрубіянив моанському воякові. Старий таки й справді зарубав би його… Чим не самогубство… А він, Вогнедан, присягнув собі, що не накладатиме на себе рук… Що виживе і вирветься звідси… Що знову візьме до рук меча… Невже лише усвідомлення того, що його, ельберійського вельможу, зразок вишуканості і першого музику та поета свого краю, брудний заяложений варвар продає за кілька монет такому ж варвару, довело його до бажання порушити дане собі слово? Невже він так швидко забув загиблих друзів і сплюндрований Ельбер, що захотів покласти голову під варварський меч, навіть не спробувавши втекти, а тим більше – доконати помсти.
Зараз він міг би придушити чоловічка в шарфі оцим ланцюгом. Але чи варто? Взимку, в чужій країні, з цим псячим нашийником і з тавром на чолі далеко йому не зайти. До того ж він вже два дні нічого не їв… Опісля тортур в Цитаделі його забули нагодувати, а работорговець, хоча і скаржився весь час на розходи на харчування, але теж «забув» нагодувати прикутих. І його, і Родомира.
Де зараз Родомир? Іде з обозом, прикутий ланцюгом до саней? Чи дадуть йому хоча б шматок хліба?
А йому, Вогнедану, потрібно приспати пильність хазяїна, щоб з нього зняли хоча б ланцюг… Нашийник, в крайньому разі, можна замаскувати ганчір’ям, та й позбутися його легше… Треба бути… як там… сумирним і покірним. Навряд чи у нього щось вийде, але спробувати можна.
Тим часом вони і справді обійшли торговище широким колом, і чоловічок звернув у вузесенький провулок. Пройшовши до його кінця, він підняв кільцем засув, і спритно пірнув у маленьку хвірточку.
Це був задній двір якогось будинку. Десь чути було людські голоси, але чоловічок на те не завважив, а все тягнув і тягнув свою покупку вперед, аж доки не дотягнув до ґанку.
За дверима було кілька темних переходів і якась комора. Чоловічок обережно визирнув з комори, тоді витяг Вогнедана до, на варварський штиб, пишно вбраної кімнати, завішаної шкурами та зброєю і обставленою неоковирними меблями. Обережно постукав в наступні двері. Тоді відчинив.
В другій, меншій кімнатці, горіли свічі. Було напівтемно і задушно. На стіні висіли якісь малювання, що майже зливалися з темрявою. Вогнедан роздивився стіл шоррогської роботи та важке дубове крісло. В кріслі сидів чоловік з білявим волоссям і акуратно підстриженою борідкою.
– Я виконав ваш наказ, – сказав чоловічок в шарфі, – і я його привів…
– Ти так трусишся від страху, Хельме, – мовив білявий моанець, – що напевне приволік за собою хвоста.
– Присягаю! – заспішив Хельм, – я обійшов півМоани, щоб знову вийти на площу Геррінд!
Майдан, де відбувалося брудне торговище, виявляється звався «Найпрекраснішим»… Вогнедан ледь усміхнувся, придивляючись до чоловіка за столом.
Той встав і підійшов до Вогнедана… Довго вдивлявся йому в обличчя. Тоді зітхнув:
– Ти не помилився, Хельме… Йди… Отримаєш винагороду.
Хельм вийшов. Білявий молодик мовив стиха:
– Ви страшно змінилися, вельможний Вогнедане…
– Ваша високість Літтон Чоррін, – протягнув Вогнедан, – так ось хто не пошкодував за мене трьох монет… В якому ви були війську? Напевне – воєводи Граніна? Багато взяли золота в Ельбері?
– Я не був в Ельбері, – сказав принц, – хоча і мав би бути. Але мені пощастило умовити Його Могутність послати мене в Астеон, де я приніс більше користі, знаючи місцевий люд. Я тільки нещодавно прибув звідтіля.
– Вам не захотілось золота? – всміхнувся ельберієць нехороше, – чи крові?
Літтон промовчав. Потім спитав:
– Що сталося з паном Воїслафом?
– Загинув, – коротко відповів Вогнедан. Не знаючи нічого про долю друга, він зовсім не збирався оповідати північанину про свої надії і болі.
– А… вельможна пані Дана?
– Теж…
– А… А ті жони, з якими ми так гарно збавляли час? Вишнья… Гор-тана… Владіміра?
– Слухайте-но, пане моанцю, – різко сказав Вогнедан, – жони моєї крові воліють накласти на себе руки, щоб тільки до них не доторкнувся завойовник. Тому прошу не оскверняти їх імен своєю гидкою вимовою.
– Навіщо ви так? – спитав Літтон болісно.
– А як? – Вогнедан усміхнувся тим самим усміхом, що виводив з себе воєводу Ріміна, – ви сподіваєтесь, що ваша покупка довіриться співчуттю варвара?
– Але ж я таки й справді…, – почав Літтон, – але чому ви оглядаєтесь.
– Шукаю кільце біля порога, – мовив ельберієць, – я втомився, і хочу відпочити.
– Невже, – сказав Літтон, – ви вважаєте, що я купив вас… для цього?
– А для чого? – знизав Вогнедан плечима, – вже ж не для того, щоб відпустити на всі чотири вітри.
– О, відпустити вас неможливо, – з усією щирістю відповів принц, – адже ви є душею опору на півдні… Мені оповідали, що ваші люди помирають з вашим ім’ям на вустах… «Хай славиться Повелитель Вогнедан» – я сам чув це від одного смертника-елберета, якого стратили в Астеоні за вбивство хазяїна і спробу втечі. Вас не можна відпускати.
– Тоді що ви збираєтесь зі мною робити?
– Я заховаю вас, – сказав моанець, – від імператорського гніву і не тільки. Мій батько і досі при одній згадці про вас починає бризкати піною і топтати ногами шкури. Він вбив до смерти челядинця, кинувши в нього поставцем. Іркан Чоррін воліє, щоб його боялися і ненавиділи, але не зневажали.
– О, так, – мовив ельберієць, – ненавидять рівних…
– Окрім того, – терпляче продовжив Літтон, – на вас хоче накласти лапу воєвода Рімін вкупі з отими елберетами, котрі допомогли йому у війні на Півдні. У війську Ріміна я маю своїх людей і тому знаю, яку таємницю вони хочуть дізнатися від вас…
– А ви хотіли б мати її для себе? – поцікавився Вогнедан лагідним голосом.
– Чому ви весь час ображаєте мене? – різко спитав Літтон
– О, невже…, – сказав бранець, – хіба для варвара є образою те, що він бажає домогтися золота за будь-яку ціну?
Якусь мить вони дивилися один одному в очі. Потім принц мовив тремтячим голосом:
– Здається, я розумію, чому воєвода Гранін, повоювавши в Квітані, пропонує винищити всіх елберетів до останнього немовляти. Не говоріть зі мною так, інакше…
Рука Літтона стислася в кулак. Вогнедан усміхнувся знову:
– Вдарте мене… Спробуйте…
Моанець, однак, оволодів собою.
– Я тільки хотів заховати вас у себе до того часу, як закінчиться війна у Моахетанзі. Чекати зосталося недовго… Опісля б я перевіз би вас на північ… В Астеоні у мене є маєток…на березі Північного моря… Ви жили б там тихим життям… Могли б писати вірші… Я дістав би вам флейту… Там красиво… в Астеоні. Це батьківщина моєї матері, котра була донькою короната…
– Пане Літтон, – сказав Вогнедан, – можливо у вас насправді добрі наміри… Але невже ви думаєте, що я житиму до старості в вашому маєтку на березі моря, награючи на флейті? Подивіться!
Він скинув на підлогу ганчірку, що вкривала плечі, і опустив до поясу розідрану верету.
– Оце, – сказав, поклавши руку на груди, – карби від моанського меча… На грудях, на боці, на руці… Є ще на стегні… Спину мені списано моанським канчуком, а на чолі мені, вільній людині, випекли рабське тавро… Ви ж начебто розумна істота, пане Літтон Чоррін. Не змушуйте мене думати, що ви така ж погань, як і всі ваші одноземці.
– Ви змиритесь, – впевнено сказав Літтон, – я дам вам книги святих з Лугерби… Смирення дає спокій… Ви заспокоїтесь душею… Зараз в вас говорить гордість і непокора, але ви скоритесь. Коритись волі Бога солодко, я це зрозумів доволі давно. А до того часу будете жити тут. Я не можу відвезти вас до Астеону прямо зараз – імператор може дізнатися, і тоді…
– Жити прикутим біля вашого порогу? – засміявся Вогнедан, – можливо ви забажаєте, щоб я навчав вас віршуванню, любий мій варварський поете?
– Я накажу зняти з вас ланцюг, якщо ви дасте слово не тікати, – мовив Літтон, – я знаю, що ви не присягнете ложно
– Такої присяги я не дам, – відповів Вогнедан спокійно.
– Що ж, – зітхнув Літтон, – доведеться тоді тримати вас під охороною. Але ви зможете гуляти на подвір’ї. Я дам вам книги, чорнило, пергамін…
– Гуляти…, – аж прошипів ельберієць, – на ланцюгу? Ви купили собі пса, вельможний стервятнику? Я вже був іграшкою у вашого батька і маю цього досить. Колись ви просили дозволу зватись моїм другом, шановний моанцю… Тож, якщо ви мені друг, ви зараз же знімете з мене нашийник і будете поводитися зі мною, як з другом. Втечу я, чи ні – не має зараз значення, друг подарує другу найдорожче – волю. Але, якщо ви зоставите мене в нашийнику, то моє місце на задньому дворі. Поміж рабами! І ніяк інакше! Або прикуйте мене біля порога і штурхайте ногою щоразу, як заходитимете до покою!
Для Літтона цього вже було задосить. Скажена кров Чоррінів вдарила йому до голови, і він з усієї сили вдарив бранця в лице. Вогнедан вчепився за одвірок, щоб не впасти – дводенне голодування таки давалося взнаки.
– Отепер ви справжній Чоррін, – сказав, втираючи кров, – спадковість, нічого не вдієш… Сказати і вам, що немає меж моїй зневазі до гієн, які загиджують землю мого народу?
Принц впав у крісло і сидів там досить довго. Потім встав і покликав челядинців, не озвавшись до Вогнедана, і навіть на нього не глянувши. Побагряніле від гніву лице молодого Чорріна стало мертвотно блідим.
– Відведіть до приготованого покою, – мовив Літтон до слуг, – дайте помитися, переодягтися… Нагодуйте… І посадовіть на ланцюг.
Вогнедан засміявся. Голосно, по-людськи. Він сміявся і тоді, коли його вели коридором.
Літтон знову сів до кріселка і охопив голову руками.
– На що я сподівався? – спитав вголос, коли двері покоїку зачинились, – цей чоловік є страшним у своїй впертості і злобі. І я колись захоплювався ним… Цим Принцом… як там… Яблуневого Саду… Його спокійною лагідністю, якій могли б позаздрити і деякі мейдисти. Нічого не залишилося – тільки люта злоба. Удари долі потрібно приймати з покорою, а ця істота, незважаючи на зовнішній спокій і витримку, вчепиться в горло переможцю при першій же нагоді.
Тоді поглянув на срібну статуетку, яка зображувала ельберійську дівчину-войовницю, і заплакав.

***

Покоїк Вогнеданові було відведено біля книгозбірні, де працював отой чоловічок, який і привів його сюди з торговища.
Чоловічок теж був давнім знайомим ельберійця. Його звали Хельм Тенп, і він був товмачем моанського посланництва, яке відвідало Боговладу ще за життя Святослава, а також вільновідпущеником воєводи Ріміна. Принцу він служив уже кілька років, перекладаючи йому книги з чужоземних мов.
Віднині Вогнедан спілкувався тільки з ним. Спокусі помитися і змінити рабський одяг на пристойну одежину, ельберієць таки уліг, але з Літтоном майже не говорив, хоча той щиро каявся в своїй нестриманості. Нашийника з Вогнедана так і не зняли, хоча прикутим до стіни в своїй новій в’язниці він побув лише кілька днів. За наказом Літтона його відвели в кузню, де від нашийника відчепили ланцюг, зате на ноги вдягнули тяжкі кайдани, які кріпилися до поясу ременем. Принц, видимо, довго роздумував і винайшов ось таку угоду між бажанням дати бранцю якісь пільги і небажанням його втечі.
Вогнедан міг виходити на задній двір і дихати свіжим повітрям… Дім Літтона, як і всі будинки моанської знаті, мав загорожу з височенних дубових паль. Їхні гостряки нагадували про пережиті жахіття, і ельберієць волів сидіти на ґанку і дивитись просто перед собою на хатинки челяді.
Хельм Тенп був тепер над Вогнеданом старшим. Челяді було оголошено, що принц придбав раба-знавця іноземних мов та книг. Це нікого не здивувало – дивацтва спадкоємця трону були відомі всім.
Вогнедан працював з задоволенням. Власне кажучи, він цього і домагався – бути звичайним рабом, а не привілейованим псом на ланцюгу. Від Хельма він знав, що Літтон скоро відбуде до Астеону, де весь час були якісь заворушення, і саме на той час і призначив втечу.
План його був простим до безумства. Дім Літтона все таки не був в’язницею, і Вогнедана в покоїку не замикали. Чоррін напевне вважав, що закутий в ланцюги бранець ніде не дінеться. Тим більше, що жилося Вогнеданові, як на раба, зовсім не зле. Годували його, як і вільнонайманого Тенпа, з панського столу, до непосильної праці не приставляли – сиди собі перебирай пергаміни. І ніяких там канчуків і покарань. Челядинці шепотілися поміж собою, що гостровухому пощастило – таврованого раба зі списаною канчуками спиною ніколи не приставляли до хатніх робіт.
Вогнедан, коли на ньому міняли залізо, пильно придивлявся до коваля. Це був літній вже моанець, без нашийника – отже не раб, а вільний чи напіввільний челядинець. Ельберієць так і не розібрався до кінця в моанських відмінностях свободи й несвободи.
Підмайстром у коваля був хлопчина віку пажа Птахи. Він роздував міхи, бігав за дорученнями і взагалі робив усе, що наказував батько. Коваль гримав на хлопчиська, але Вогнедан по його очах, і голосу, який часом сповнювався грубуватої ніжності, зрозумів, що перемазаний сажею хлопчак є батьковим улюбленцем.
Під час своїх прогулянок двором, Вогнедан придивився до хатинки, де жили ковалі. Жили вони вдвох – де поділася матір хлопчини, ельберієць не зрозумів. Хатинка ця знаходилася поруч з кузнею.
Сидячи на ґанку, Вогнедан почав приважувати хлопчину смаколиками з панського столу. Ковальчук спершу сахався мовчазного елберета з тавром на чолі. Потім потроху почав звикати, а згодом вже й сам прибігав за ласощами. Коваль йому того не боронив і почав приязно кивати Вогнедану, коли йому траплялося пройти мимо.
Знаючи, що за відсутньости господаря, челядь починає лінуватися і випивати, бо пили і лінувалися слуги навіть тоді, коли Літтон виїздив до Цитаделі, Вогнедан вважав, що може опісля такої гулянки взяти ковальчука в заручники і загрозами змусити коваля збити з нього ланцюги. Як налякати бідолаху-ремісника він уже придумав – оскільки письменні люди поміж моанцями вважалися трохи не чорнокнижниками, Вогнедан надумав сказати ковалю, що дав його сину в ласощах страшну чародійську отруту. А протиотруту він, мовляв, дасть хлопчині лише тоді, коли зостанеться без ланцюгів.
Подібну історію Вогнедан вичитав в одній з шоррогських книг, яку зараз перекладав для Літтона разом з Хельмом Тенпом. І вважав, що це повинно спрацювати. Звісно, робити таке було некрасиво, але ж він, Вогнедан, не збирається вбивати хлопчиська. Навіть справжньої отрути йому не дасть – весь план тримався на тому, що обоє моанців, і батько, і син, повірять в її наявність.
І от Літтон Чоррін зібрався до Астеону. Перед від’їздом він зайшов до Вогнедана. Той старанно виводив на пергаміні лугербські літери моанського письма. Згадував при тому ельберієць пана Лисичко, товмача і мовознавця та його словник моанської мови.
– Я залишив розпорядження управителю, – мовив Літтон, – до вас ставитимуться так, як і раніше. Я бачу, що ви вже починаєте змирятися зі своєю долею…
– О, – сказав Вогнедан, – робота звільняє від поганих думок…
– Присягніть, що не станете тікати, – трохи не жалібно сказав Літтон, – і я накажу зняти з вас залізо… Хіба ви недостатньо настраждалися?
– Страждання, – всміхнувся ельберієць, – хіба це страждання? Страждання, це коли загострений кілок розриває нутрощі… А людина, чи дивний живе. І страждає…
– Ви бачили таку страту, – мовив Літтон порозуміло, – це дійсно… жахливо.
– Так померли ті, кого я любив, – сказав Вогнедан, – і тому я не стану присягати облудно.
Тиждень по від’їзді Літтона Вогнедан присвятив підготовці до втечі. Він зібрав до вкраденого ним на кухні мішечка трохи сухого хліба, поцупив там таки баклажку для води, і придивився, де висить другий сукман управителя. Сорочка й штани на ньому були міцні і теплі, а ось завеликі черевики довелося набити ганчір’ям.
Втечу він призначив на ніч по святій Еліяні. Це свято відзначалося моанцями з великою пишнотою, хоча Вогнедан так і не втямив, в чому його суть. Тверезим опісля нього не залишався майже ніхто, але Вогнедан, спостерігаючи за ковалем, зробив висновок, що поштивий ремісник є приємним винятком поміж моанцями. Пити він пив, але ніколи не валявся п’яним і ночував завжди вдома, а не у шинку, як більша частина челяді за відсутньости господаря.
Коли Вогнедан виходив зі свого покоїку з вузликом, намагаючись не брязкати обгорнутим ганчірками залізом, йому здалося, що у книгозбірні хтось є. Це було дивним – Хельм Тенп мав сьогодні ночувати вдома.
Але перевіряти вже було ніколи. Сподіваючись, що Тенп не втямить, що коїться неладне, і не здійме тривогу, Вогнедан здійняв у передпокої челядні управителів сукман, привласнив також його ж шапку і рушив до хатинки коваля.
Хлопчиська на честь свята Вогнедан нагодував ласощами по саме нікуди. Коли він зайшов до курної хатинки, де жили ковалі, обидва ремісники поглянули на нього здивовано, але приязно.
– Зі святом, – першим обізвався господар, – ти чогось хотів, елберете?
– Хотів, звісно, – мовив Вогнедан, – свята Еліяна начебто була покровителькою в’язнів… Так от, я бажаю, щоб на її честь ти збив з мене це залізо. І зняв нашийник.
– Тікати хочеш? – одразу втямив коваль, – чорта з два. Господар мене уб’є, як дізнається…
– О, тобі доведеться це зробити, – якнайстрашніше прошипів Вогнедан, – інакше твій син помре в страшних муках. У себе вдома я був відомим знахарем, і вмію готувати пекельні отрути… Одну з них я дав сьогодні твоєму синові разом з ласощами. Відмов мені, і до ранку хлопчисько не доживе!
Коваль побілів. Його син перелякано зиркнув на Вогнедана і раптом схопився за шлунок.
– Ой, – заверещав, – ой пече… Ой, помираю!
На таку дійовість своїх загроз Вогнедан і не сподівався. Малий напевне об’ївся задля свята, і не тільки солодощів. Він і так почував себе погано, а тут ще йому сказали, що він наївся отрути… Хлопчисько підскочив на лаві і виблював все що було в шлунку просто на стіл…
Це доконало коваля. Ремісник впав на коліна:
– Помилуй, чорнокнижнику! Не убивай!
– Знімеш з мене кайдани – дам хлопчині протиотруту, – мовив Вогнедан, знаючи, що у димній кімнатці, освітленій лише тліючою скіпкою, його ельфійські очі світяться моторошним синім блиском, – спробуєш підняти галас – помре на місці.
– Ходімо до кузні, – заспішив коваль, – ходімо!
– Ой тату! Ой таточку! – голосив хлопчина. Вогнедану стало трохи не по собі, але він задавив в собі жалість і пішов за ремісником до кузні.
Впорався коваль швидко. Вогнедан аж застогнав від задоволення, коли позбувся нашийника. Ноги, вільні від кайданів, здалися дивно легкими.
– Врятуй мого сина, чаклуне! – простогнав коваль, – я все зробив, як ти сказав.
Ельберієць видобув з вузлика заздалегідь приготовану кульку з білого хліба, просоченого медом. Кулька вийшла брунатною і мала досить зловісний вигляд.
– Дай це синові, – звелів Вогнедан, – і до ранку він буде здоровим. Але пам’ятай, чоловіче добрий: якщо піднімеш тривогу, кулька розбухне у хлопчиська в животі, і розірве його на шмаття. Ховатимеш синочка по частинам. Втямив?
– Втямив, – пробурчав коваль люто, – вовцюга елберетський… Хазяїн тебе поїв-годував, а ти все до лісу дивишся.
– Вовки, – сказав Вогнедан з усміхом, від якого ковалем аж затрусило, – на відміну від моанських псів, не живуть на ланцюгу. Так і передай його високості.
Він вислизнув з кузні нечутною ходою дивного вельможі. Того, що ремісник підніме галас, Вогнедан не боявся – чоловік був наляканим задосить, щоб ризикувати задля збіглого раба синовим життям.
Як некрасиво і огидно, – пробурмотів Вогнедан, відчиняючи хвірточку заднього двору, – але що поробиш… Війна війною…
Свято Святої Еліяни приблизно співпадало з весняним Рівноденням. В Ельбері уже все мало зеленіти, а тут ще лежав сніг. Вогнедан швидко йшов берегом засміченої річки туди, де виднілися в сутінках хатинки міщан. Шапку він насунув на лоба, прикривши заодно і вуха. Йшов, і обмірковував свої наступні дії.
Йти зараз на південь було б безглуздям – він просто замерзне десь у полі, або у лісі. Вкрасти десь коня, або грошей – теж, управитель Літтона напевне хватиться його зранку, і підніме на ноги всю челядь. Може задіяти і імператорських ловців, про яких Вогнедан чув на ринку… Збіглий раб Вогедан, на чолі тавро, вуха гострі, очі сині, волосся чорне…з сивиною. Опісля того, як його полонили, Повелитель жодного разу не дивився на себе в люстерко, але уявляв собі свій вигляд, побачивши Родомира. Тільки що шраму не вистачає, та вуха поки що на місці.
Залишалося задіяти план, який він винайшов, сидячи на ґанку. Задля цього у Вогнедановому вузлику окрім їжі знаходилася ще пляшечка чорнила, смужки пергаміну, два пера і ножик для їх гостріння.
Хельм Тенп якось оповідав своєму помічникові, як йому вдалося піднятися від вільновідпущеника воєводи Ріміна до особистого писаря принца Літтона. В проміжку між двома службами Хельм ходив по шинках та ринках, пропонуючи свої послуги в якості бродячого грамотія. Платили йому за це достатньо, щоб він міг прохарчуватися та переночувати в якомусь заїздику просто на підлозі. Саме цим і збирався займатися Вогнедан, аж доки не потеплішає, а ті, хто має його шукати, не послаблять пильність.
Звичайно, могло статися так, що він потрапить до рук ловців тільки завдяки тавру. Але іншого виходу нема. На щастя, моанці ходили в шапках і влітку, і взимку, не знімаючи їх навіть в помешканні. Вогнедан сподівався ще й на те, що письменний раб є в цих краях великою рідкістю, тож його одразу не запідозрять, завдяки ж завойовницьким походам Чоррінів, людність в стольному місці Моанії була настільки змішаного походження, що його риси обличчя нікого не здивують. Це в Ельбері поява чужинця навіть в стольному місті була дивиною, хоча в Боговладі завжди зупинялися іноземні торговці. Лише за останній десяток літ зелемінці звикли до біженців з сусідніх країн, шарпаних війною, а раніше навіть на прикордонні кожного чужинця знали в обличчя. Так, принаймні, оповідав Вогнеданові, коли той гостював у Зелеміню, Даркан Логін.
Отже, він є бродячим грамотієм на ім’я… Вогнедан пригадав собі мейдистський календар, який нещодавно красиво переписував на замовлення принца, і вибрав для себе ім’я Ронук. Моанською це означало «горобець», і Вогнедан з раптовою ніжністю згадав свого Горобчика Птаху. Чи вдалося хлопчині зостатися в живих?
Вирішено, він є Ронуком з Моозу, вільновідпущеником-грамотієм. Підроблена ним самим вільна грамота від імені неіснуючого моанського торговця Люстіга Ганіна була останньою його надією, в разі, коли хтось з моанців запримітить його тавро. Текст грамоти Вогнедан переписав, знайшовши у книгозбірні відпускну, яку принц надав своєму слузі Гохану. Слуга цей, однак, відмовився від волі, і зостався при особі принца. Відпускна ж залишилася в ділових паперах, які Вогнедан теж пильно перечитав, як зразки своїх майбутніх писань.
Було в цьому плані одне слабке місце – зазвичай таврованих рабів на волю не відпускали. Але не було й закону, котрий забороняв би це робити. Вогнедану це було відомо зі слів Хельма Тенпа, якого він якось взявся розпитувати про те, як поштивий перекладач опинився на свободі. Але без ризику нема війни.
Шинок він віднайшов доволі швидко. Незважаючи на ранній час, там вже було достатньо люду, аби не привертати до себе увагу. Вогнедан влаштувався в кутку довжелезної лави, заклав за вухо перо, виклав на стіл чорнильницю та папір і почав очікувати.
За півдня він вже заробив собі на обід і на ночівлю. Бажаючих скористатися послугами грамотія було дуже багато. Вогнедан переписав кілька обережних молитов, бо замовники нарікали, що панотець бере за таку послугу задорого, написав скаргу до суду, і кілька вірчих грамот. Переписав купчу, яку мали завірити в суді. І навіть написав любовного листа до якоїсь моанської дівиці для вбитого горем закоханця, подруга якого стала наложницею багатого дворянина. Лист починався так: « Гидка і премерзотна шлюхо…», а закінчувався слізним проханням повернутися.
Наступного дня Вогнедан перемандрував до іншого шинку. А тоді – ще до іншого, бо подібних закладів в Моані було безліч. Пили там темне пиво, і вбивчу суміш, котра звалася «імператорською горілкою». Доходи за її продаж йшли особисто Іркану Чорріну, то ж не диво, що пити моанцям не тільки дозволялося – їх до цього заохочували.
Незмінений люд Імперії, тепер, коли Вогнедан спостерігав за ним збоку, вже не здавався йому збіговиськом псів. Це були таки люди – грубі, нечемні, неосвічені… В якості вияву почуттів вони були грубою пародією на його кругловухих ельберійців. Навряд чи їм колись вдалося б піднятися духом до тих, кого вони намагалися зробити рабами. Якби моанці не рушили воювати Ельбер, Вогнедан міг би їх навіть пожаліти. Але жалісливість його зникла разом з яблуневим садом Боговлади.
Дуже зрідка Вогнедан наважувався вибиратися на торговище – в ті дні, коли йому потрібно було поповнити запаси чорнила, пергаміну та пер. Окрім того він купив собі короткого вигнутого ножа, який в разі чого міг надатися як зброя. І терпляче очікував тепла.
Коли сніг почав поволі танути, Вогнедан вже приблизно знав свій подальший шлях. Спершу він перемандрує до містечка Режіне, тоді до такого ж містечка, яке звалося Хледіне, а тоді вийде на шлях, котрий веде у південному напрямку. Можливо, відійшовши від Моани подалі, він роздобуде собі або коня, або грошей на його купівлю. Доведеться когось пограбувати, але, оскільки Імперія з Ельбером є в стані війни, то взяте можна буде вважати бойовим трофеєм.
Кілька разів він трохи не потрапив в облаву, які робили по шинках імператорські ловці. Зазвичай його попереджали, або ховали самі шинкарі – присутність в їхньому закладі грамотія приваблювала відвідувачів, а отже давала зиск. Дехто роздивився і його тавро, але не доносив на втікача, котрий приносив прибутки. Вогнеданові потрібно було стерегтися швидше випадкових «доброзичливців», які могли сп’яну закричати: «Хапайте збіга!» Але досі йому щастило.
В Режіному Вогнедан найперше віднайшов шинок і зайнявся тією ж самою роботою. Замовників у нього тут було ще більше, ніж в Моані, і він сподівався підкопити на дорогу грошей.
Сидячи в дальньому кутку шинку, Вогнедан старанно переписував чергову вірчу грамоту. Посипавши її пісочком, він віддав смужку пергаміну нервовому худому чоловічку, котрий, згідно грамоти, був торговцем Рісаном Хотоном, і брав у когось гроші наборг. Підвів очі на наступного замовника і побачив перед собою Хельма Тенпа.
– Ви ж, здається, письменний, добродію Хельме, – всміхнувся Вогнедан, не втративши самовладання. Але лівиця його посунулася під сукман, де було приховано ножа.
– Ви божевільний, – сказав Тенп замість привітання, – така зухвалість…
– Так я зухвалий, чи божевільний? – спитав ельберієць, – добродію Хельме, сідайте на лаву. Не стовбичте переді мною, це привертає увагу.
– І те і інше, – мовив писар, – вас же і досі розшукують по всім дорогам. Принц Літтон в гніві, він відправив управителя до свого маєтку пасти свиней.
– На вас нічого не окошилося? – спитав Вогнедан аж ніяк не співчутливо, – у мене не було вибору, шановний.
– Я ж вільнонайманий, – сказав Тенп, – принц навіть не звільнив мене. Але я здогадався, що ви не кинетеся тікати куди очі дивляться. Особливо, коли побачив, що не вистачає пер і пергаміну.
– То ви шукали мене навмисне? – примружився Вогнедан
– Ні, – мовив Тенп, – звісно ні… Якби я захотів вас знайти, мені достатньо було б обійти шинки Моани. І послати погоню по сліду. Я тут випадково – принц послав мене до одного дворянина за старовинним примірником Святого Письма лугербської роботи. Цей дворянин збіднів і тому продає цю річ.
– О, ну якщо так, – сказав Вогнедан, – тоді маю надію, що ми з вами зостанемося добрими приятелями. Зрештою, ви натерпілися того, що і я, і тому…
– Ви праві, – пробурмотів Тенп, – я теж був рабом… Взяття Гроси, мого рідного міста… Це було жахливо…
– Я можу уявити, – справжнє співчуття забриніло в голосі Повелителя, – ви, напевне, втратили рідних…
– Я багато чого втратив, – зітхнув Тенп, – в стольному місті Гросі я був не останньою особою. Але це було так давно, що навіть спогади стали попелом. Я можу спитати вас, для чого ви боретесь? Адже вже нічого не повернеш. Імперія перемеле і ваші краї, як перемолола Гросату…
– О, Ельбер стане кременем на будь-яких жорнах, – мовив Вогнедан, – і жорна розкришаться в пилюку. А я є його душею, і тому мушу боротися. Якщо помре моє тіло – душею Ельберу стане мій син. Але якщо помре мій дух – це стане вироком для мого Краю.
– Я чую жахливі речі, – сказав писар, поїжившись, – в «Повчаннях Святого Старця» сказано, що дух неба є Богом, і дух землі є Богом. І Богом є дух неба і землі… Ви говорите страшну єресь, колишній володарю. Навіть імператори цього світу приймають від Єдиного помазання, себто благословення. Але не дух…
– Ви часом не були священиком? – спитав Вогнедан втомлено. Він не мав нині настрою для богословських балачок.
– Ні, – мовив Тенп, – священиком я не був. Я небіж кертага Гросати. Кертаг був володарем нашої країни, а отже – рівним вам.
– О, біда не щадить ні людність, ні вельмож, – зітхнув Вогнедан, – але ж боротися завжди є можливість. Або, принаймні, знайти який-то вихід. Я не зміг би служити моанцям, навіть, якщо б вони самі зняли з мене кайдани.
– Отже, твердість мого духу поступається вашому, – мовив колишній вельможа з Гросати, – я задоволений своїм нинішнім життям, бо позбувся гіршої долі. Гаразд… Я зараз піду… Може трохи вип’ємо за зустріч? У мене з собою є баклажка з вином з ваших країв, воно почало з’являтися в Моані…
– О, певно як здобич, – повів плечима Вогнедан, – але хоч краплю минулого на вуста…
Тенп зняв з поясу баклажку і сполоснув горілкою з такої ж баклажки два кухлики, які стояли поруч з Вогнеданом. Часом вдячні замовники пригощали грамотія, і ельберієць робив вигляд, що п’є імператорське зілля.
– Коли я жив у Гросі, – сказав Тенп повільно, – мій дядько, правитель, дуже часто замовляв чорногорські вина вашим купцям. Це вино… Його любила моя дружина… Коли ми брали шлюб, то налили його до чар… Я витратив останні гроші на ці кілька ковтків минулого. Вона загинула, моя Анрена…. Того дня, коли моанці взяли Гросу…
Вогнедан прийняв з рук Тенпа кухлика. Крізь запах моанського зілля поволі просочувався запах спогадів…
Холодні вітри дули тоді з чорногорських верхів, змушуючи здригатися віконниці, в яких ледь дзвеніло данадільське скло. І мелодійним дзвоном відповідала вітру у спочивальні молодого подружжя гілка з золотим листям, котра стояла на коминку навпроти їхнього ложа…
Гілку він відніс до скарбниці… Точну копію гілки сріблястого клена… Виріб ельберійського майстра по золоту…
Він тоді розмістив по гарненьким глечикам зоряниці та кленову гілку, справжню кленову гілку, позоставивши чудовий, але неживий виріб дзвеніти на комині… А потім накинув на столика свіжу скатертину, виклав на таріль з зображеним на ній заморським птахом цукати і поставив поруч невеличку пляшечку старого росавського.
– «Як білий сніг,
Що падає з небес
Посутенілих
І зі споду тане
Я від кохання теж розтану весь…» – вимовив Вогнедан стиха, – за тебе, моя кохана… За твій невпокорений дух… За нашу зустріч в майбутньому втіленні. О, як я хочу пізнати тебе і в наступних життях…
– Вельможна Дана загинула? – спитав гросатець, котрий розумів ельберійську.
– Загинула при обороні Боговлади, – сказав Вогнедан, ковтаючи вино, – хай славиться…
Він пізно зрозумів, що трапилося щось лихе… Туман поплив перед очима. Рука рвонулася до зброї, та з ослаблих пальців випав ніж.
– Пес, – вимовив Вогнедан, непритомніючи, – ти, певне, зрадив і свою Гросату… О, хай би тебе пожерла Тьма…
Та темрява навалилася на нього самого… Жахлива темрява без промінчика світла…

***

Потроху отямлюючись, Вогнедан вже зрозумів – скінчено… Навіть, якби він не почув ненависні голоси Лемпарта і Чаяни, він здогадався б, до чиїх він рук потрапив. Зробити зілля, яке могло б звалити з ніг дивного, і знесилити його на невизначений час, в залежності від сили отрути, в цих краях могла тільки Чаяна. Його колишня дружина, яка свого часу так цікавилася силою різних відварів та настоянок, що трохи не вбила свого брата-двійню.
– Отямився, красунчику?
Лемпарт… Огидна істота, яка збожеволіла від заздрощів.
Вогнедан над силу підвів голову. Він лежав під стіною якоїсь кімнати. Багато вбраної світлиці, всі стіни якої були обвішані шкурами і зброєю. Попід стелею пишалися мисливські трофеї – голови кабанів та ведмедів. Крізь маленькі віконечка, затягнені якоюсь каламутною плівкою, сочилося світло.
– Тобі напевне цікаво, – засміявся Драган, – дізнатися, де ти опинився? Це Ріміне, маєток пана воєводи… А ми з Руданом тут в гостях у його жони… Достойний пан Хельм Тенп допоміг привезти тебе сюди без зайвого кровопролиття.
Достойний Хельм стояв тут таки, зав’язуючи шнурки гаманця.
– О, як огидно, – стиха мовив Вогнедан, – ота казочка про загиблу дружину… Ви, напевне, служили моанцям вивідачем, пане товмач?
– Не казочка! – раптом вереснув Тенп, – вона загинула через таких як ви! Мені обіцяли! Мені обіцяли зберегти їй життя! І я умовляв свого дядька здати місто! Я кричав йому, і всім, хто хотів слухати, що опір є безсенсовним! Що треба схилитися перед долею… Дядько відмовився здатись… Вона крикнула зі стіни, що я є зрадником! І місто взяли на меч! Мені сказали потім, що з нею погралися десятеро вояків, перш, ніж розпороти їй живота…
– Хай славиться її пам’ять, – вимовив Вогнедан, намагаючись хоча б сісти, якщо вже немає сили встати, – а ви її не гідні.
– Через таких як ви! – аж запінився Тенп, – через таких, як ви, впертих паскуд, котрі ніколи не чують голосу розуму! Через таких, як ви, загинула Анрена! Мій дядько! Її брат! Весь її рід! Вони схожі на вас, ельберійський правителю, тільки що не гостровухі… Вони теж не хотіли скоритися сильнішому! Думаєте, я не знаю, що ви пожертвували сім життів своїй гордині? Сім життів, і всю Боговладу, прекраснішу навіть за стару Гросу! Ви хоч порахували загиблих у тій бійні, клятий себелюбцю?
– Їх усіх полічено Богом Грому, – сказав Вогнедан, – і взято до його воїнства. Я зрозумів вас, гросатцю – ставши зрадником, ви ненавидите тих, хто зрадником не є… На жаль, подібні особи є і серед нашого люду.
Лемпарт поблажливо поляскав по плечу збуреного гросатця.
– Хочеш – залишайся, – сказав… Зараз у нас тут буде вистава…
Вогнедан на той час уже сів, і обдивився довкола пильніше. Посеред світлиці стояв дубовий стіл і кілька стільців зі спинками. Попід стінами виднілися окуті залізом скрині. На протилежній стіні, просто перед Вогнедановими очима, були розвішані різнобарвні короговки, а під ними – здоровезна тумба на гнутих ніжках. На тумбі теж була розікладена зброя і ще які-то речі.
– Мій Повелителю, – почувся голос Чаяни. Вона весь цей час стояла біля вікна поруч з Руданом і усміхалася… Оцей її ледь розгублений усміх завжди розчулював Вогнедана. Лише нині він зрозумів, що це є маскою, такою ж порожньою, як і її очі. Вбрана вона була в довгу парчову сукню, котра робила її схожою на ляльку. Лице жінки, густо набілене за моанським звичаєм, було схожим на лице небіжчиці.
– Мій Повелителю, – повторила вона, – колись, в Зеліборі, ви дали мені обіцянку… Ви ще не забули – яку?
Вогнедан дійсно забув. І не міг згадати, що він обіцяв цій жінці в часи, коли ще існував Ельбер…
– Що ви зіграєте мені так, як я захочу… І там, де я захочу, – мовила Чаяна, – так от я хочу послухати зараз вашу гру… Я мріяла про це довго: мати раба-музику… У мене є навіть флейта для вас – чудовий інструмент. Майже такий, як ваш, отой, з золотим саламандром…
– Атож, – хмикнув Лемпарт, – Рогволод Зоредив носив її навіть до битви. Довелося відрубати йому руки, щоб видерти з одної флейту, а з другої – меча.
Рудан, хихикнувши, підійшов до тумби і взяв з неї флейту з вигравійованою на ній квіткою зоредиву. На мить Вогнеданові здалося, що на інструменті запеклася кров Рогволода.
– О, грати для Зміївни з лихої казки, – сказав Повелитель рівно, – чи не забагато чести для подібної істоти? Однак, я дійсно обіцяв…
– До порогу його! – скомандував Лемпарт, і Вогнедан тільки зараз помітив, що біля дверей стовбичать моозькі тілоохоронці Драгана, імен яких ельберієць ніяк не міг запам’ятати.
У воєводському домі при вході до обвішаної трофеями світлиці, теж було кільце, з якого звисав ланцюг. Вогнедан пригадав собі слова Іркана Чорріна про те, що пан Рімін любив тримати на ланцюгу вельможних рабів, і прикусив губу. Незламна витримка ельберійського володаря дала першу тріщину.
– Як ти зумів позбутися нашийника, пес? – поцікавився Рудан, – чуєш, Лемпарте, нехай твої моозці припнуть його хоча б як-небудь… А я зараз принесу ще одну прикрасу нашому музиці.
Логін взяв з тієї ж тумби обруч з п’яттю променями і синім еллонським каменем. Вогнедан не підводив очей. Лемпартові тілоохоронці обмотали йому ланцюга довкола стану, а Рудан надвинув обруч на саме чоло. Камінь засвітився тремтячим блакитним сяйвом.
– Дивись, Чаяно! – сказав Лемпарт, – ти про це мріяла?
– О, трохи схоже, – сказала Чаяна манірно, – не вистачає лише очага і снігової бурі за вікном. Але у нас буде багато часу, коханий Вогнедане… Я це тобі обіцяю…
Вогнедан раптом відчув дивну ясність розуму. Слабкість тіла не минула, ні, але відчуття приниження і душевної муки кудись зникло. Його огорнув холодний спокій – подібне відчуття приходило завжди, коли він там, в Ельбері, одягав вінець Богорівних. Але тоді він і сам міг підтримувати спокій духу… Раптом прийшла до пам’яті палацова баєчка про те, що вінець може вбити того, хто вдягне його не по праву.
Цікаво, чи пробував вдягати корону Ельберу хтось з цих виродків? Просто так, щоб похизуватися? Іркан Чоррін не пробував – він кинув обруч Ріміну. Як трофей. Великому Іркану не потрібні були корони переможених володарів – він вважав їхні землі своїми від самого початку. Тільки що ці землі якимось чином відокремилися від Великої Моанії.
Рімін, напевне, не пробував теж… Практичний моанець навіть не думав про якусь можливість незалежного від Чорріна правління. В короні… А ці двоє псів – Рудан з Лемпартом? Напевне теж не наважились, а можливо просто не було нагоди…
Щось таке є в цьому камені з далекого Еллону… Щось є…
– Давайте флейту, пси, – сказав Вогнедан, – слухайте гру володаря…
Рудан жбурнув йому флейту, і Вогнедан, несподівано для себе самого, ловко упіймав інструмент на льоту. Незважаючи на слабкість… Щось ніби допомагало йому рухатися. Ельберієць вже не сумнівався, що еллонський камінь якось впливає на розум. Цього не помічала особа, котра була здоровою і при силі, а от татко Святослав частенько залишав на собі вінець опісля парадних прийомів на доволі довгий час.
Флейта загиблого Зоредива. Прекрасний інструмент з еллонського металу, зроблений ще в часи, коли працювали пристрої Богорівних. Такою ж була і власне Вогнеданова флейта, та, що зосталась з Воїславом та його пажами.
– На твою честь, Рогволоде, – мовив Вогнедан, пробігшись пальцями по клапанам, – хай славиться!
І підніс флейту до вуст.
Нехай світ твій розколовся, і тріснула під ногами земля, та не треба здаватись ніколи… Згадай пращурів – поміж зорями застиг зранений леаран, та змагається за життя команда, доки є повітря хоч в одному відсіку…
О, тихий ранок під жовтим сонцем, тихий ранок… Ранок смертного бою – про це кричать срібні ріжки Прикордонної варти… І Роговолод Зоредив тримає в руці меча, а пальці лівиці несвідомо пестять флейту, заткнуту за черес…
О, тихий ранок, о цей тихий ранок… Вартислав Ведангський стоїть біля чорної корогви з вигаптуваним на ній золотим драконом, а вістовий Іровит трубить у срібний ріжок…
«О цей тихий ранок » – дзвенять срібні труби Боговлади, і застигли лучники на стінах в очікуванні команди, а пан Ялівець вже вкотре перевіряє катапульти…
Тихим ранком, яким же тихим ранком вийшла на битву «срібна дружина» князя Квітанського…
О тихим, тихим ранком рухається дарійським шляхом загін моанських вояків, і Хмара Вигорич посвистом подає команду готуватися…
Бійся стріл ельфійських, вороже, вони несуть загибель… А поруч з дивними стоять озброєні мечами квітанці – хуторяни, ладні захищати свої домівки…
Тихим ранком реве трембіта з вершечку Високого Замку… Влад Пард іде на прорив облоги…
Тихим ранком відбиває атаку ішторнійської фльоти княжич Вітровій Ллєг, котрий став князем опісля батькової загибелі. І колись мирні кораблі ельберійців плюють у ворожі фрегати «драконовим вогнем» з глиняних розтрубів…
Тихим ранком ми вийдемо на битву, на останню битву, можливо навіть вже в інших тілах – але ми переможемо…
О, ви станете поруч зі мною, загиблі воїни Ельберу… І заревуть трембіти, даючи сигнал до битви…
Славимо Бога Грому та Блискавиці! Підніми, могутній Боже, зброю! Піднеси душі наших воїнів! Будь з нами, Вогонь Небес! Будь з нами, бо ми теж твої діти!
Наш дух не вмирає, о, позаздріть нам, ходячі мерці, напіврозкладені трупи… Ви носите в собі свою гниль і свою отруту і знаєте, що зникнете без сліду в чорній безодні володаря тьми…
Найстрашнішою карою є небуття, і воно вже роззявило пащу…
Якби я міг зупинити ваші напівзогнилі серця – я зробив би це… Я і зараз намагаюся розбити на скалки ваш розум… Ви пробили стінку леарану – то нехай порожнеча зморозить кров в ваших жилах….
Я безсмертний… Ви чуєте, істоти без розуму і чести? Я не помру ніколи, бо є душею Ельберу! Я, Вогнедан, Повелитель…
Удар у скроню змусив Вогнедана на мить зомліти і випустити з рук флейту Зоредива. Коли він отямився, то побачив таке, чого на мить злякався і сам.
Хельм Тенп лежав горілиць, дивлячись в стелю скляними очима. З носа йому спливли дві цівочки крові. Лемпартові тілоохоронці змогли виповзти за двері, і лежали там, чи-то непритомні, чи-то теж мертві. Рудан блював, сидячи на підлозі, очі його були червоними від крововиливу. На ногах трималися лише Лемпарт та Чаяна. Лемпарт, очевидно, і вдарив бранця, намагаючись зупинити смертельний крик флейти, який розривав на частини судини і розум.
– Ублюдок, – хрипло каркає зелемінець, – ох і ублюдок… Що це таке, Чаяно? Що це може бути?
– Напевне, – важко дихає Чаяна, – ота штука у нього на голові підсилює звукові коливання… Паскудник Рудан – і надало ж йому побажати ближньому більше ганьби, ніж тому належало…
Вона обережно відкинула флейту носком черевичка. І зірвала з напівпритомного Вогнедана вінець Богорівних. Ельберієць отямився одразу ж від різкого болю в голові. Та біль швидко проминає, зоставляючи слабкість та вичерпаність.
– Вам сподобалася музика, пані Чаяно? – шепоче він, однак, насмішкувато, – я дуже старався… Чи виконав я свою обіцянку?
– Навіть занадто, – прохрипів Лемпарт, і його теж вивернуло просто на підлогу. Отямившись, він мовив злісно…
– Таврований раб… Все ще не може до цього звикнути… Не буде переможної битви! І на флейті тобі більше не грати… Повелителю Вогнедане! Рудан! Вставай, сучий сину! Подивися, що там, з моїми моозцями.
Логін над силу звівся з підлоги і підійшов до дверей. Вовтузився він довго, зрештою оголосив вже міцнішим голосом:
– Обидва мертві… Я сам трохи не здох… Я відчував, як у мене плавляться мізки…
– Ти тому ще й живий, Рудане, – холодно мовила Чаяна, – що у тебе вони відсутні.
– Досить патякати! – рявкнув Лемпарт, – Рудане, тягни пса сюди. Та не трусись, він нині слабкіший за бабу… Без отої клятої флейти…
Логін розмотав ланцюг, який начепили були на Вогнедана моозці, і штурханами змусив бранця звестися на тремтячі ноги. Ельберієць позирав на наслідки своєї гри ще трохи здивовано, але вже спокійно.
– Тягни його до столу! – командує Лемпарт, – правицю на стіл… Отак і тримай… Музика… Іч… Я тобі… пограю!
Вогнедан рвонувся, та Логін навалився на нього всім тілом. Лемпарт витягнув меча. Крутонув ним в повітрі і ударив…
– Що тут в біса коїться, таке і таке вашій мамі?! – заревів від дверей басюра воєводи Ріміна, – що тут за побоїсько, туди вашу і туди! Кеяне, псяча мордо, я ж тобі наказував не чіпати бранця до мого приїзду! Ти суперечиш моїй волі в моєму ж домі? Чи може сам хочеш захапати усе боговладське золото? Ти як насмілився катувати без мене цього чортяку? Та ще й нівечити, щоб кров’ю зійшов? Франо, курво ти моя розпрекрасна, тягни сюди якогось ганчір’я, замотати йому руку… Ну все – без пальців зостався… Але, принаймні не здохне – нелюді живучі. Це що – він тут наклав стільки трупу?
Воєвода обдивився кімнату і сказав розгублено:
– Боже ж мій – так це ж отой дурник Хельм… Теж здох, туди його і туди… І оті твої моозці, Лемпарте… Чим це він їх, твій Вогнедан? Адже Хельм обіцяв напоїти цього вовцюгу Франиним зіллям, а ти, курво, присягалася, що все обійдеться без шуму.
– Флейтою, – протягнула Чаяна, явно насолоджуючись божевільнею, на яку перетворилася світлиця, – флейтою, любий пане воєводо…
– Що?! – витріщився Рімін, – п’ятеро здорових мужиків не змогли зладнати з одним, до того ж – опоєним зіллям і озброєним свистілкою? Тьху на ваші голови, заплішені дурні! Кеяне, забирай свого приятеля і котись з моєї садиби під три чорти! Я тобі цього діла не пробачу – ніхто не сміє шити в дурні воєводу Ріміна! Іч – натіяли дізнання! І майте на увазі – спробуєте донести на мене, Імператор згадає, що Логіни були присяжними ворогами його батька і діда. Не допоможуть і ваші заслуги – повісить за яйця! Це вам, дурням, щастя, що один назвався Драганом, а другий – Руданом Предславським… Вже і так Його Могутність якось зволили питати, чого це оцей молодець, якому ви пальці вкоротили, тебе, Кеяне, Логіним назвав… Забирайтесь, паскуди… А ти, курво, оббинтуй руку своєму… колишньому. Тільки не дуже жалій його… хе-хе…
Весь цей галас доходив до Вогнедана наче крізь вату. Він ще не зрозумів, що сталося. І застогнав не від болю, а від того, що почув, як під чобітьми Лемпарта хруснула флейта Рогволода Зоредива.
Воєводині челядинці віднесли його до комори, і там замкнули. Отямився Вогнедан лише через кілька днів, весь заллятий потом. Гарячка проминула – живучість дивних знову взяла своє.
– Можливо, – прошепотів ельберієць, – моє жалюгідне життя для чогось потрібне в цьому світі… Інакше – для чого все це? Для чого?
Понівечена рука пекла вогнем, він ще відчував її пальці… Свої тонкі пальці, сповнені сили. Пальці музики і мечника…
– Я можу битися з лівої, – сказав Вогнедан собі і ледве стримав стогін розпуки, – я можу тримати меч, а все інше нині не так важливо…
Як він говорив колись князю Володарю: «Флейта… Якщо я не гратиму на ній, то, напевне, не зможу жити. Це мій другий голос…» І князь Зелеміню озвався порозуміло: «Голос вашого духу»…
Голос духу його, Вогнедана, убив трьох чоловік… О, сила холодної люті, помножена на силу еллонського кристалу…
Підлий пес Лемпарт вирвав язик у його душі… Всі ці страшні місяці Вогнедан сподівався, а може колись…
О, не грати йому на флейті, більше не грати… Хіба що в наступному втіленні…
Рогволода повісили в Зеліборі, відрубавши йому руки… Рогволод Зоредив, ніжний і відважний… Як він тоді дивився на них з Даною на отих змаганнях… З шанобливим захопленням красивою парою… А як оспівував квіти зоредиви…
– «Здавалося,
Одна самотня квітка
Над ставом біля хати розцвіла
Проте на дні
Хтось посадив ще іншу….» – шепоче Вогнедан вірша замученого приятеля, і наче менше болить рука і затихає зранений дух…
«Я можу битися з лівої… Я житиму, доки зможу тримати меча…»
Воєвода тим часом збирався в дорогу. За імператорським наказом він мав наглядати за будівництвом Неззької фортеці на березі ріки Ніязи. Фортеця мала стати передовим постом моанців на землях Срегії. З собою він брав Чаяну, і, після довгих роздумів, вирішив відвезти до Неззу і Вогнедана.
– Так буде надійніше, – пояснив він Чаяні, – весь час буде перед очима, і твоя захланна рідня до нього не добереться. Іч, що надумали – вибити признання в обхід мене!
Чаяна хихикнула. Вона не збиралася пояснювати воєводі, що трапилося – все одно не зрозуміє.

***

Обоз воєводи Ріміна вирушив на північ.
За обозом, окрім челяді та охоронців, пленталося зо три десятки рабів, куплених воєводою на казенний кошт для імператорських робіт у Неззі. Всі вони були або мулярами, або каменотесами. І всі були родом з Ельберу.
Вогнедана воєвода хотів розмістити на возі, але той мовчки підійшов до останнього, непарного раба і став біля нього. Рімін тільки плюнув, вже знаючи свого бранця. Про всяк випадок воєвода звелів, щоб гостровухому вдягли на ноги кайдани, і тепер міркував, чи зможе в них іти полоненик, який є таким слабким, що хитається від вітру.
Вогнедан дійсно, ледве йшов. Хоча рани його затягувалися швидко, давався взнаки душевний біль. Невдала втеча і втрата пальців добряче струсонули цю незнищенну душу – у Вогнедановому волоссі не зосталося жодної чорної волосини.
Чаяна, котра їхала у критому возі попереду, повадилася приходити в кінець валки на привалах і ніжним голосом згадувати минулі щасливі дні в Ельбері. Сусід Вогнедана, високий одноокий здоровань, спочатку не втямив в чому річ і навіть поспівчував «бідолашній доньці Володаря», вважаючи вельможну ельфійку наложницею воєводи. Зрозумівши, що одноокий знає Чаяну особисто, на якомусь привалі Вогнедан коротко оповів йому про її заслуги у взятті Боговлади.
Одноокий підскочив на місці і випалив таку моанську лайку, що Вогнедан здивовано звів на нього очі. Сусіда пояснив, що чув про зраду Лемпарта Драгана, але ніколи не міг подумати, щоб його сестра…
– Я ж її отакесенькою знав, – гуркотів він, – а вже яка з неї виросла краля… Дружина Повелителя… Чого курві не вистачало? Хіба що пташиного молока…
– Якого ви роду, шановний добродію? – спитав Вогнедан, приглядаючись до одноокого. Його лице, покересоване шрамами, здалося ельберійцю знайомим.
– Таке і таке його мамі, – почав здоровань моанською, тоді прикрив рота рукою і зітхнув, – дожився я, старий пес, до такого, що соромно і рід свій вголос вимовити. Звати мене Даркан Логін, моанець з роду, а був я на службі у князя Володаря. І зізнаюся чесно, що це я, та моя сестра Еліяна сплодили отих двох гнид, котрі здали ворогам Зелемінь.
– Як вам вдалося зостатися в живих, пане Даркане? – спитав сумно Вогнедан, – адже вас вже давно поховали і оплакали…
– Ви часом не з зеліборського двору? – трохи розпогодився Даркан, – та ні, говорите як боговладець… Ну, певно ж, раз ви тоді були у столиці… Ми зустрічалися з вами раніше? Голос, ніби знайомий, а от з лиця – не признаю…
– Я вас теж пізнав не одразу, – сказав ельберієць, – а в тому, що залишилося від мене, важко пізнати Вогнедана Святославича…
– Їдрит його…, – мовив якось безпомічно Даркан, оговтавшись від несподіванки, – оце так горе… Звісно, де вже пізнати одне одного, коли на морді чорти горох молотили… І ця курва ще ходить ятрити вам рани… Придушу суку на місці…
З подальшої розмови з’ясувалося, що Даркан потрапив у полон ще тоді, у Страгії. Він зумів видати себе за страгійця, інакше його б закатували за зраду вітчизні. («Я вітчизні не зраджував, – заявив він гонористо, – а ось оту паскуду, яка зве себе Ірканом, придушив би подушкою…). Весь подальший час він переходив від одного хазяїна до іншого через свій неспокійний норов і постійні намагання тікати. Тікав він власне з однією метою – прикінчити і Лемпарта, і власного сина.
– Осоромили вони мої вуха, – жалівся Даркан ельберійською, – стидно добрим людям в очі дивитись. Ви перший, кому я назвався, бо чогось очі ваші мені знайомими здалися.
– А як ви опинилися поміж мулярів? – спитав Вогнедан з цікавістю.
– Та я був на імператорських роботах в Моані, – сказав здоровань, – Цитадель ми розбудовували. Я-то в основному каміння тягав. Ну й дотягався до того, що дав одній воші в писок, а воша та була наглядачем… На моє щастя якраз того дня набирали людей до Неззу, і я єдиний пішов добровільно. Інакше, мої кісточки уже б і вороння рознесло. Ну, а вас-то чого сюди? Який з вас муляр, та ще з одною рукою… Ніяк не могли меча відняти воріженьки – довелося рубонуть по пальцям?
– О, то довга і сумна історія, – сказав Вогнедан ухильно, – я не люблю оповідати про свої біди.
Повелитель не те щоб не довіряв Даркану, однак тримався від нього на відстані. Хто його знає, чи не змінився простосердий колись моанець за ці страшні часи… Вогнедан не виключав, що Даркана міг підіслати воєвода з метою розговорити бранця. Те що Даркан страждав у полоні, нічого не означало – Хельм Тенп теж був жертвою війни.
Поволі поміж рабами поширилася чутка, що з ними йде Повелитель Ельберу. Виною тому був той же Даркан: на одному з привалів він так вишпетив Чаяну, що чути його було на весь обоз. Воєвода, на щастя не допоминаючись про ім’я зухвальця, наказав висікти крикуна. Даркан переніс хльосту бадьоро, запевняючи Вогнедана опісля, що тутешнє биття нічого не варте проти батогів сторожі Цитаделі.
Якогось дня Даркан, отримавши звичайну пайку черствого хліба і солону рибину, подав Вогнеданові окрім його долі цілий вузлик хлібних уламків і дві рибини замість одної.
– Це від хлопців, – сказав, – вони для вас зібрали ще поїсти. А то, якби не кайдани, так ви злетіли б у повітря.
Вогнедан з хвилину дивився на вузлик. Прикусив губу, наче від болю. Підвівся. До нього обернулися вихудлі обличчя земляків. Більшість було затавровано – чи-то на покару, чи-то, щоб попередити втечу.
– Мої ельберійці, – мовив він голосно, – я щиро вдячний вам за допомогу. Але не відривайте від себе їжу – дивний їсть набагато менше за людину, і виснажується повільніше.
На наступному привалі Даркан віддав Вогнеданові чийогось плаща, брудного і подраного, але теплого. Ввечері до вогнища, біля якого сидів Повелитель присунувся чоловік, який назвався Листяном Радко, з тих Радко, що у Квітані, і запропонував подивитися його рану на руці.
Листян свого часу був учнем знахаря-травника, а серед рабів вважався за цілителя. Він носив з собою у мішечках хтозна де добуті сушені трави і листки молодого подорожника. Біль у руці Вогнедан відчував постійно, але тут він неначе поменшав під вправними пальцями квітанця. Листян перебрався у хвіст валки і тепер йшов поруч з Повелителем, поставивши собі в обов’язок дбати про знівеченого володаря.
– Коли ото набирали сюди людей, – оповідав він, – так їм було начхати: муляр ти чи не муляр. Аби сила була. Говорять, що у Неззі наші мруть, наче мухи – з тих, хто з осені туди потрапив, зиму більшість не пережила. Незвичні ми до холодів, ну і до батогів. Я як подивився, як тут існують навіть вільні люди, так ще більше пошкодував за тим, що втратив.
Довкілля Вогнедан майже не помічав. А в цих похмурих лісах, що оточували ледь помітну стежину, якою рухався обоз, була своєрідна краса, яка не запрошувала помилуватися собою, але насторожувала. Однак Повелитель заборонив собі навіть осмислювати те, що бачив. Краса тут може і була – не було гармонії.
Врешті перед ними відкрилися пагорби Астеону… На древніх могильниках застигли камінні стели, присвячені невідь яким Богам. Часто ці місця сили було понівечено безжалісною рукою, Даркан весь час значив себе трикутником і оповідав всім, хто хотів слухати, що в могильних курганах астеонських піратів гніздиться нежить, котра ночами жахає добрих людей. Листян з цього приводу прошепотів єхидно, що він воліє спілкуватися з нежиттю, аніж з їхніми моанськими вартовими, і що астеонці теж були розбишаками хоч куди, але не такими огидними, як їхні завойовники.
До Неззу вони добралися, проминувши майже спустошену Пеллу, колишнє стольне місто морських розбишак. Повіяло солоним морським вітром, холодним, не таким, як на Сіллоні, але Вогнедан все одно підставив йому лице, наче приймаючи вітання від давнього друга.
Наприкінці їхнього шляху, ельберієць вже оклигав повністю. Воєвода Рімін здивовано крутив головою, об’їжджаючи обоза: його цінний бранець йшов легко, наче й не у путах. Тепер вже Вогнедана не підтримував плечем Даркан – Повелитель сам допомагав знесиленим, гоячи розтерті кайданами ноги. На один звук його переливчастого голосу одразу ж підхоплювалося двоє чи троє бранців, ладних виконати наказ. Воєвода гмикав і жалівся Чаяні, що ніколи не бачив, щоб аж так корилися навіть самому Імператору.
– Любий мій варваре, – відповіла Чаяна єхидно, – ви зробили велику послугу Вогнедану Ельберійському. Він знову є Повелителем, нехай йому нині коряться всього три десятки обірванців.
– Ну, влада, звісно велика річ, – кивав воєвода порозуміло, – нічого, нехай… Не знаю тільки, яким чином його таки змусити оповісти про отой клятий тайник. Катувати – так Імператор може згадати про свою іграшку, і завжди знайдуться доброзичливці, котрі донесуть… Утаїти, мовляв, від Імператора золото Рімін хоче… Навіть ти…донесеш, курво. По очах твоїх блудливих бачу. Я нікому не довіряю, а самому ставати майстром справ заплічних воєводі не по чину. Доручити це кату – зайві вуха… Добром умовити Вогнедана твого – так як його в біса умовиш, коли він навіть не здригнувся в обличчі, дивлячись на оті сім паль.
Незз виявився бруднючим містечком на березі гарнесенької світлої ріки, що звалася Ніязою. Морем пахло і тут – зовсім поруч було гирло. Фортеця, яку мали добудовувати бранці, мусила, окрім всього іншого, охороняти місце, де, під проводом майстрів із Шорроги, будувалися галери для флоту Іркана Чорріна.
– І от скажіть мені, – бурчав Даркан Логін, брьохаючи в кайданах по грязюці, – чи оці дурні -шоррогці не тямлять, що кляті моанці на них же і попруть на оцих кораблях? Своїми руками собі біду будують…
– Дядьку Даркане, – підначував Листян, – та наче ви самі не моанець, що на них лаєтесь.
Даркана ельберійці спершу недолюблювали, тим більше він, горлаючи на Чаяну, сам оповів при всіх свій родовід і назвав своє прізвище. Однак, побачивши, що колись рудий, а тепер майже зовсім сивий здоровань є знайомцем Повелителя, і той завжди приязно з ним розмовляє, бранці пом’якшали, а Листян і взагалі охоче спілкувався з колишнім предславським прикордонником.
– Я-то моанець, – розсудливо відповідав Даркан, – але, якщо мені хотілося дати комусь в рило, вибачте на грубім слові, то я стримував себе і йшов до фехтувальної зали…
– І часто доводилося фехтувати? – не відставав Листян.
– Щодня, – незворушно відповів Логін-старший, і поміж бранцями побігла іскра сміху.
Полоненики мали будувати нижній мур здоровезної камінної споруди, що вже мала один пояс стін і чотири вежі. Каміння на будівництво довбали внизу, в каменоломнях, срегійські раби, а ельберійці зводили з того каміння стіну. Жили вони в двох довжелезних хижах, спали на соломі, а то і на голих дошках і потерпали від голоду, а взимку ще й від холоду. Менше звичні до морозів ельберійці швидко гинули, і за зиму тут їх вмерло кілька сотень. Страшні оповіді про Незз не переводилися поміж мулярами, і тими, кого моанці до них приписали, всю дорогу. Кожен божився, що чув подібне чи-то від певної особи, чи-то від чоловіка, який там був, але зумів втекти і попався знову.
Коли бранців ввечері завели на двір фортеці, воєвода зробив останню спробу умовити Вогнедана.
– Тут, – мовив, – порядок такий… Працюєш – годуємо. Чим більше працюєш – тим більше годуємо. До праці ти нездатний, отже матимеш крихти від їжі. З десяток ваших гостровухих вже давненько здихає тут з голоду, бо працювати, бачте, вони не бажають. І покарання на тілі нікого не обминає. Я можу поселити тебе в фортеці, елберете. Поживи… Подумай… Я тебе не тороплю… Про те, що сталося в Ріміному – шкодую. Щиро шкодую… Аби я прийшов раніше – поганець Кеян не утворив би такого. У вас з ним чи кревна помста, що він просто злобою кипить, коли тебе бачить?
– Він мститься на мені за свою зраду, – сказав Вогнедан з усміхом, – а щодо кращих умов – вони мені не потрібні. Я залишаюся зі своїми людьми.
– Ну, подивимось, – хмикнув Рімін, – май тільки на увазі… Надумаєш – звернися до мене. Я скажу будівничому, щоб він передав мені твої слова.
На дворі бранців вишикували і перелічили. Будівничий, чолов’яга чимось схожий на молодого Даркана Логіна, трусячи рудою бородою, оголосив приблизно те саме, що говорив Вогнедану воєвода. А наприкінці ляснув батогом і додав:
– Запорю на смерть кожну паскуду, яка насмілиться огинатися і простягати руку за їжею. Не хочеш працювати – лягай під стіну поруч з тими гостровухими ледащами, і здихай.
Опісля такої підбадьорливої промови, новоприбулих загнали до хижі, де було димно і напівтемно. Посередині курілося вогнище, а довкола нього тислись змучені проминулим днем обідранці. Дим виповзав у щілини під дахом, але все одно – дихати було нічим. Попід стіною, навпроти дверей, скулилися ще якісь істоти в лахмітті.
– Новачки, слухати сюди!
Кричав ельберійською доволі вгодований чоловік непевного віку. Листян тут таки прошепотів до Вогнедана, що цей дядечко, принаймні, харчується непогано.
– Я звуся Совик, і є тут за головного, – ознаймив чоловік, – правила у нас такі: слухатись мене, і морда буде ціла. Жерти теж розподіляю я, тож сваритися зі мною не варто. Є питання?
– Та є одне, – тут таки знайшовся Даркан, – хто тебе, такого розумного, призначив старшиною? Чи не моанці?
– Не твоє свиняче діло, – відрізав Совик, поволі буряковіючи, – гей, всі до мене!… Потрібно повчити новачка, щоб знав своє місце…
«Всіх» у Совика було чоловік п’ятнадцять. Вони скупчилися біля вогнища, недобрими очима оглядаючи прибулих. Даркан ошкірився. Йому, напевне, не вистачало фехтувальної зали.
– Оце і все? – спитав, – от цікаво, і як же ти тут пануєш? Ти часом не на торф’яних болотах раніше заробляв шматок хліба, що так добре знаєш тюремні порядки? Чи може побував і на ігворрському водогоні?
– Таки точно побував, – встряв Листян Радко, – можливо навіть Жердельську дорогу мостив, бо з такою пикою лише кури на хуторі красти.
Совик напевне побував і на дорозі теж, бо без подальших розмов підскочив до Листяна і розмахнувся. Вогнедан вчасно перехопив його руку лівицею, а Даркан вліпив нападнику такого ляща, що той трохи не сів у вогнище.
– О, вельми вдячний, – сказав молодий травник, – але я міг би і сам…
– Дивись, – сказав Совик, підіймаючись і знову рушаючи вперед, – гостровухий… Ваше панування закінчилося, недолюдки… Паняй он до кутка, де валяються такі, як ти недобитки… Шля-ахта… Вашим законам край прийшов, а я тут один встановив закон – свій власний. Ти сьогодні здохни, а я – завтра.
– О, ні, – сказав Вогнедан таким голосом, що на нього обернулися трохи не всі присутні, – сьогодні я тут – і право, і закон…
Совик лупнув очима на понівечену правицю дивного, і реготнув:
– Каліка… Безрукий, а туди ж… Та я тебе зараз…
Договорити він не встиг. Вогнедан ступив йому назустріч і ухопив лівицею під щелепу, як хапають собаку, котра раптово оскаженіла. І підняв над підлогою. Він уже мав для цього досить сили, а холодної люті дивних останнім часом йому не бракувало.
– І за моїм законом, – сказав Вогнедан напівзадушеному Совику, – ти здохнеш раніше за інших, якщо будеш порушувати ельберійське право.
З цими словами він жбурнув Совиком просто у вогнище і трохи не впав сам, бо надмірна напруга давалася взнаки.
– Щелепу, – напіврозбірливо хрипів Совик, – щелепу зламав… Витягніть мене звідси… Горю!
– Менше будеш гавкати, – мовив задоволено Даркан, – ох і люблю я ці ельфійські штучки… Замолоду я трохи сильнішим був, ніж нині, але ніколи не міг збороти Володаря…
– Отже таким чином, люди і дивні, – продовжив Вогнедан спокійно, – нині ми наново згадаємо обличчя батьків та імення дідів. Ота істота, котра дзявкотить у вогнищі, напевне є безбатченком. Ті, хто не хоче бути безпородною собакою, ставайте біля мене. А потім ми подивимось, наскільки нас більше від паршивих псів.
Істоти попід стіною попідводили голови. Вогники їхніх очей світилися у напівтемряві нашорошено і недовірливо. Кругловухі ельберійці скупчилися біля очага, спостерігаючи з деякою зловтіхою, як Совик вибирається звідти, тримаючи пропалені штани.
– Мені ще когось ударити, люди і дивні, – пролунав голос, холодний, мов крижаний дзвін, – щоб ви, нарешті, отямилися, мої ельберійці?
Поволі почали підводитися з підлоги полонені воїни – шляхтичі. Вихудлі, страшні, в рубцях від ран… І задзвеніли ланцюги кайданів, коли вони схилилися у звичаєвому уклоні.
– О, шляхта мусить встати навіть напівмертвою, – сказав Вогнедан, – але я звертаюся до люду. Чи ви незмінені, що терпите над собою знущання виродків, яких і всього-то півтора десятки?
Назустріч Вогнедану ступив обірванець, який і сказав з шиплячою зелемінською вимовою:
– Та ми, ваша вельможносте, трохи розгубилися…
– Знать полишила нас! – гукнув ще хтось.
– Гостровухі зневажають нас за те, що ми працюємо на моанців, неначе справжні раби!
– Але ж ми не можемо живитися шматочком сухаря…
– У нас немає надії, але вижити…
– Взимку тут помирало щодня більше десятка…
– Нас було кілька тисяч, а зосталося трохи більше сотні…
– Найбільше загинуло в каменоломні, це зараз туди завезли срегійців…
– Совика призначив над нами старшим будівничий, бо це злодюга, якого пошукати…
– Того, хто суперечить – б’ють батогом!
– Ви справді Вогнедан? Вогнедан Ельберійський?
– О, не стало столиці… Отже і Боговлада… – почулися голоси ельфів
– Дивіться на його руку – тільки так шляхта може віддати меча…
– Вельможний Вогнедане, чи тримається Квітан?
– А з Чорногорою що? З Чорногорою?
– О, ви надаремне умовляєте кругловухих – вони хочуть вижити за будь-яку ціну…
– Тиша, люди і дивні, – сказав Вогнедан і в хижі все замовкло одразу. Тільки Совик стогнав біля вогнища. Його приятелі розгублено перезиралися – до Вогнедана підходило все більше і більше люду.
– О, вже майже військо, – мовив Повелитель, – а тепер подивіться на той бік вогнища. Наскільки я зрозумів, оці паскуди били вас поодинці і відбирали отой ваш згорьований хліб. Говорю для дивних – я не зневажаю свій люд за їхню прокляту працю. Але мені боляче дивитися, як кілька поганців одразу ж змогли пригнобити синів Ельберу, котрі зосталися без проводирів. Милі мої браття-сонцеслави, подивіться скільки вас… І скільки їх… Невже мені навчати вас, як потрібно приходити одне одному на допомогу?
Весь цей час Даркан тупцював на місці від нетерплячки. І коли Вогнедан на хвилину замовк, моанець не витримав.
– Ой, як же я давно не фехтував! – загорлав він і стрибнув просто через вогнище на прихильників Совика. За ним кинувся ще хтось. Перш, ніж Вогнедан зміг зупинити бійку, Совикових злодійчуків відметелили трохи не до смерти.
– Що тут коїться? – рявкнув з порога будівничій, за яким стовбичило кілька вартівників, – бунт?
Совик ладен був сказати, що так воно і є, але його міцно тримав за горло Листян Радко. Його людей затисли під стіною.
– О ні, вельмишановний, – обернувся до дверей Вогнедан, – ці люди гріються, бо змерзли.
– Жартівник, – нехороше прискалився будівничій, – я думаю, з тебе ми і почнемо батожити порушників порядку…
– Я не порушую порядок, – мовив спокійно Вогнедан, – я його відновляю…
– А, – придивився пильніше моанець, – ти – отой новачок, про якого говорив воєвода… Гаразд, сучий сину, на сьогодні тобі пощастило. Але не думай, що маєш пільги: ще раз щось утвориш – вистьобаю, наче пса. Гріються вони, таке і таке вашій мамі! Зараз же заткнули роти і полягали. А то, як працювати – так ледве ворушаться, а тут навіть найперші ледацюги піднялися на ноги, яких до праці не заженеш і батогом. От привіз можний пан Рімін клопоту мені на голову.
Коли грюкнули двері, в’язні поволі почали розходитися по місцях. Але це вже були не колишні прибиті долею особи – обличчя синів Ельберу наче трохи віджили.
Совик та його приятелі забилися в найдальший кут хижі. Вогнедана оточили біля вогнища кільцем – люди і дивні впереміжку, хоча і ті і інші позирали одне на одного не дуже приязно.
Цілий вечір Вогнедан оповідав…
Він розповів про падіння Боговлади, але від цієї оповіді не плакати хотілося, а вхопитися за меч…
Він розповів про сім смертей в палацовім саду, про незламного Родомира з Зелеміню, котрий не бажав визнавати себе рабом… Про те, що Ельбер, зранений і розтерзаний, ще б’ється і ніколи не припинить опору… Про квітанські загони людей і дивних… Про відважних сіллонців… Про Чорногору і її князя, який так і не віддав ішторнійцям Ігворру.
– О, є ще надія, – мовив він, і голос його лунав, наче флейта, якої йому вже ніколи не взяти до рук., – є надія, мої воїни… Ви всі є моїми воїнами, доки іде війна. Не тримайте серця одне на одного – трапляється, що ми не розуміємо болю того, хто страждає поруч. Від сьогодні все зміниться – засвітиться надія, як промінь на світанку. Тримайтеся, мої вірні. Я звертаюся до вас усіх – тримайтеся… Ми ще маємо сили змінити долю, а все інше – судьба.
Спати в хижі полягали пізно цього вечора. Новачки, ті, що йшли з Вогнеданом весь нелегкий шлях, оточили його кільцем, охороняючи. І багато кому цієї ночі снився далекий дім, і тепле південне сонце. Навіть тим, у кого в Ельбері не зосталося нікого і нічого.
Зрання Вогнедан продовжував наводити лад під ще несміливі усмішки одних і прокльони інших.
Він відсторонив Совика та його приятелів від роздачі хліба та куховарства. На хлібну роздачу поставив своїх новачків, які ще не виснажилися так, як ті, що пробули тут зиму, і могли, в разі чого, чинити опір. Куховарством зайнявся сам особисто, пригадавши свої вправи по готуванню вояцької каші у Родогорській фортеці.
Оскільки хліб та кашу тепер поділили порівну і чесно, каменярі вперше пішли працювати не дуже голодними. Вогнедан лише зоставив трохи каші дивним, яким, за відмову від роботи, видавали в день лише по шматочку сухаря. Ніхто не суперечив – настільки всі були раді, що позбулися страху і зайвого приниження.
Воєвода Рімін, який вийшов з Чаяною прогулятися, і спустився подивитись на будівлю муру, аж очі витріщив, побачивши Вогнедана біля хижі, при казані. Ельберієць варив юшку, єдиною складовою якої була кисла капуста. Листян, якого Вогнедан зоставив при собі замість злодійчука, котрий був раніше кухарем, старанно порався біля вогнища.
– Ти що, вмієш варити юшку? – витріщився воєвода.
– Ні, – відповів Вогнедан спокійнісінько, – але я швидко навчаюся.
– І як ти вправляєшся однією рукою?
– У мене є помічник.
– Диви, – зареготав Рімін, – не хочеш, отже дарма хліба їсти? Може ти і інших гостровухих приставиш до праці?
– Може, – сказав Вогнедан, – якщо знайду за потрібне.
– Отже чортяка! – сказав воєвода трохи не захоплено, – нічого його не бере… Мені тут будівничий доповів, що ти трохи не задушив старшого по хижі…
– Старший по хижі нині я, – відповів Вогнедан з милим усміхом, – за варварським звичаєм і по праву сильнішого.
– І скажи мені, Чаяно, – хмикнув Рімін, обернувшись до жони, – чого ти його покинула, такого розумника?… Він і на тонучому кораблі став би капітаном.
Чаяна не відповіла. Вона з самого ранку була під владою якогось власноручно приготованого зілля. Воєвода смикнув її за руку і подався геть.
Опісля того, як в’язні висьорбали юшку, і знову пішли на роботу, Вогнедан роздав залишені ним рештки сьорби дивним. І сів з ними попід стіною хижі, бо вечері рабам не належало, а отже – і готувати не було чого.
Шляхтичі, яких лиха доля занесла до Неззу, майже всі були зелемінцями, або ведангцями. Вогнедан не знав їх особисто, хоча всі вони назвали йому імена, рід і родові гасла. Було їх одинадцятеро – всі, кому вдалося пережити зиму на шматочку сухаря на день і силі дивної крові.
– Напочатку нас було близько сотні, – оповідав колишній прикордонник із Збраславу пан Бранислав Творимир, – тоді ще пси сподівалися, що дивні схилять голови під ярмо… Коли ми відмовилися працювати, отой рудобородий виродок, що за старшого на будівництві…
– Гровтін, – підказав воїн ведангської ровти Світояр Крутовицький, – сукин син зі служилих дворян – так, здається, тут зветься дрібна шляхта.
– Так ось, цей Гровтін вишикував нас, і звелів повісити кожного десятого… – мовив Бранислав сумовито, – але ті, на кого випав страшний жереб, сказали, що їм ще й пощастило.
– Наші браття, – прошепотів зовсім юний ведангець Вадимир Косач, – йшли на смерть усміхаючись… Кожен проказав вірша перед стратою. Тільки-но складеного вірша. Опісля того моанці забили на смерть батогами ще двох осіб… І лише по тому дали нам спокій…
Вогнедан погладив Вадимира по схиленій голові, і юнак раптово заплакав, мабуть вперше від поразки війська князя Вартислава.
– О, не соромся, – мовив Повелитель стиха, – плач, милий друже, нехай сльози змиють кров, що запеклася на серці… Але брати мої дивні… Ви зробили те, що мали зробити, але ви зробили зле… Ви зневірились і наважились на самогубство – це ваше право. Але ви не мали права полишати людей без волі і підтримки знатних. І сталося те, що я бачив… Хвала Богам, що люди у нас таки змінені, і паскуд, котрі намагаються вижити на чужих смертях виявилося всього півтора десятки, а не півтори сотні.
– Мій Повелителю, – мовив ще один зелемінець, Рогдай Теширад, – при всій моїй до вас повазі, дозвольте заперечити вашому слову. Ми впевнилися, що люди хочуть жити у найганебніших умовах. І будуть чіплятися за життя за будь-яких обставин. Оскільки у нас зовсім інакше розуміння чести, ми вирішили позоставити їх власній долі.
Вогнедан похитав головою.
– Ти не зовсім правий тут, Рогдаю… Сподіватися на краще – це ще не означає «чіплятись за життя». У мене перед очима помер достойний боговладець Ялівець. Помер жахливою смертю, але не зганьбив себе перед ворогом. Можливо, хтось скаже, що пожиттєвий шляхтич брав приклад з воїнів, і тому… Але ж поруч з ним загинув хлопчик, молодший від пана Вадимира. Загинув, нічим не посоромивши свої круглі вуха. Вони не чіплялися за життя за будь-яку ціну.
– О, тільки винятки…, – зітхнув Рогдай.
– Не тільки, – мовив ще один дивний, – прикладом тому – квітанські загони Вигорича.
Серед бранців то був єдиний квітанець, і єдина особа, з якою Вогнедан був знайомим. Поруч з Рогдаєм сидів, загорнувшись у верету, пан Стах Вербинський з Квітану, котрий був посланником княжича Вітровія до князя Ллєга, і дібрався до Крепимирова вже після розгрому «срібної дружини»
На зворотнім шляху Стах потрапив до одного з загонів намісника Вигорича і уліг спокусі повоювати. В полон він потрапив під час взяття моанцями Дару, в якому, окрім залоги, билися загони партизанів намісника.
Син відомого божевільного, на відміну від свого батька дуже шанував людей, а про воїнів Квітану відгукувався трохи не з благоговінням. Вислухавши його, Вогнедан мовив:
– Добре, мої вірні. Ви зробили помилку, але ми вже її виправляємо. Але скажіть мені, невже і вам хочеться померти тут у зашморзі, або від виснаження?
– О, навіть і мріяти про смерть у битві… – прошепотів ведангець Вадимир, – конати повільно – так огидно… Але який же вихід.
– Втеча, – сказав Вогнедан, – не тільки наша. Всіх…
– Неможливо, – озвався Доброслав Добрит, шляхтич з Предслави, – але скажіть, що це можливо, Повелителю…
– Я думаю над цим, – мовив Вогнедан, – але скажіть спершу – чому неможливо?
– Ми думали, – мовив Крутовицький, – думали над цим, ще коли не були аж так виснаженими… Однак… Десятеро таки втекло – шестеро наших, четверо людей… А через тиждень привезли їхні понівечені тіла. Моанці шукали їх з собаками, а коли знайшли… Одна втіха, що бідолашні брати полягли в бою, бо я не бачу ріжниці між моанцем та псом у нього на службі. Звідси до Ельберу не дібратися – задалеко.
– Окрім того, – додав Добрит, – в фортеці є залога, та справа навіть не в ній, а в Неззькому полку, котрий розташований в казармах якраз на території фортеці. На її майбутньому дворі, тільки з іншого боку. Ви зверніть увагу – тут весь час вештаються вояки. Будь яка спроба втечі усіх в’язнів підніме на ноги весь Неззький полк.
– І ще срегійці у хижі поруч, – додав ще хтось, – спроба вирватися звідси хоч потиху, хоч збройно, переполошить цих гідних варварів. Гідних тому, що вони давали моанцям доброго чосу, як і ми… Але їх занадто мало.
– Я прийму це до уваги, – мовив задумливо Вогнедан, – тільки скажіть мені, браття, чи є серед вас хтось, що володіє маною?
– Тільки я, – мовив Вербинський, – тільки я… Однак, я такий хлялий, що мої слабкі здібності…
Вогнедан кивнув і заглибився в себе. Він отямився лише тоді, коли повернулася з роботи решта в’язнів.
Ще через тиждень воєвода, котрий крутився біля Вогнедана як кіт біля сала, знайшов привід викликати його до Південної вежі, де були його покої. Привід був дійсно серйозним – під час роботи сталося аж два нещасних випадки, при чому жертвами були злодюжки з компанії Совика.
– А до чого тут я? – спитав Вогнедан, коли воєвода трохи не силою посадовив його до крісла, – я не працюю на стінах. Ви ж не хочете сказати, що ці двоє недостойних осіб отруїлися моєю юшкою?
– Ні, – пирхнув воєвода, – одного задавило каменем, другий упав зо стіни. Випадково…
– Так в чому річ? Нещасний випадок…
– З твоєю появою, – гаркнув воєвода, – нещасні випадки почали траплятися з тими, хто тобі не до вподоби! Тобі, здається, все ввижається, що ти є вельможею? Ти не забув, Вогнедане з Моахетангу, що ти раб, якого я можу наказати відбатожити?
Вогнедан підвівся і рушив до дверей.
– Куди ти, чортяко? – рявкнув Рімін.
– До стовпа для покарань, – незворушно відповів ельберієць.
– Гемонське поріддя! – сказав моанець люто, – сядь, сучий сину, я ще нічого не наказував, а ти вже преш на рожен. Ти насправді не знаєш, що там трапилося?
– Ні…
– А якщо і знаєш – промовчиш, – хмикнув Рімін, – гаразд… Давай, краще поговоримо про справу… Та сядь же ти, чортів сину… Зараз принесуть наїдків і горілочки. Вина вашого тут не водиться, ти вже вибачай, ну а може пива? Воно дуже гарно йде під тутешню рибицю…
– Вельми вдячний, – сказав Вогнедан, присаджуючись, – але я не голодний.
– От же знову бреше як пес, – розвів руками Рімін, – думаєш мені не доносить Гровтін, як ти відгодовуєш отих ледацюг, а сам гризеш сухарика? Пообідай хоч раз як слід, хай тобі все добре сниться…
Вогнедан знизав плечима і став терпляче очікувати, доки челядинці накриють на стіл. Воєвода мовчав, не бажаючи говорити при слугах на слизьку тему. Врешті, гарикнув на прислужника, котрий потягнувся за глиняною сулією:
– Забирайся геть!
Наливши собі до кухля імператорського питва, Рімін зітхнув, означив себе трикутником і перехилив кухлика до денця. Взяв шматок смаженої риби, поклав до рота.
– Таки не жереш, – сказав, випльовуючи кісточки. – Ну, Бог з тобою, а радше – чортова сила. Нічого не надумав, щодо того, про що я тобі говорив?
– Надумав…- сказав Вогнедан.
– Ти згоден? – спитав воєвода недовірливо. В очах його засвітилися хижі вогники.
– На певних умовах…
– І про що ти хочеш мене просити?
– Я нікого, ніколи і ні про що не прошу. Я виставляю свої умови.
– Що за умови? – спитав Рімін, пропустивши нечемність повз вуха.
– Перше – поліпшити харчування в’язнів. Годувати тричі на день, до юшки класти м’ясо, окрім каші давати сирі овочі… Моркву, капусту, цибулю… Що тут ще можна дістати? Говорили про яку-то редьку…
– Сучий сину! – сказав воєвода, – де це бачено, щоб рабів годували від пуза?
– Ситий робітник краще працює, – сказав Вогнедан рівно, – Друге – відмінити покарання на тілі. За лад і покору я ручаюсь головою. І зняти кайдани з закутих – ланцюги розтирають ноги і заважають роботі.
– Може вам ще видати по пуховій перині? – рявкнув моанець.
– Третє, – рівно мовив Вогнедан, – видати ковдри, або верети, щоб було на чому спати і чим укритися. А тим, хто в лахмітті – видати одяг.
– Що іще? – пирхнув воєвода.
– І четверте, – сказав ельберієць, – тих осіб, на кого я вкажу – прибрати з будівництва. Продати, чи повісити – мені однаково. Щоб не було більше нещасних випадків.
– Ублюдок, – мовив Рімін, – ну не чортів ублюдок…
– Це що, – спитав Вогнедан іронічно, – не у владі Неззького воєводи?
– А як я знатиму, що ти говориш правду? – спитав моанець врешті, пустивши питання повз вуха, – раптом ти збрешеш, чортова нелюдь?
– Я відповідаю життям за свої слова, – мовив Вогнедан спокійно, – я намалюю план і вкажу місце…
– Хочеш, щоб я взяв тебе з собою? – прискалився воєвода, – аби там ти утік, або тебе відбили твої поганці? Ні, дорогесенький… Зостанешся тут, і в разі чого – дійсно відповіси головою. Колесую на площі! Втямив? Знаєш, що таке страта на колесі?
– Не знаю, – сказав Вогнедан, – але здогадуюсь.
– І все таки я тобі не вірю, – воєвода хильнув ще з кухля, – то ти дивився, оком не змигнувши, як твої приятелі конають на палях, а тут віддаєш усе за пільги для сотні обідранців, серед яких і знатних-то всього десяток. Невже аж так порозумнішав? Не вірю!
– Тепер ваша черга, – всміхнувся Вогнедан, – думати…
Воєвода думав довго. Він вихилив сулію до денця і гукнув до передпокою челядинцеві, аби той приніс ще. Довго ходив по кімнаті… Дивився у вікно на те, як шоррогські найманці намагаються втовкмачити збіговиську, яке Імператор пишномовно називав Неззьким полком Підкорювачів Півночі, чим відріжняється ліва нога від правої.
– Служба, – мовив врешті, – річ невдячна. На одному місці Імператор більше трьох літ не тримає. Не встиг зачепитися на Півдні – ось маєш, послали до Неззу. Тут, звісно, трохи спокійніше, хоча срегійці теж нападають з-за Ніязи. Однак все ж таки не те, що в твоєму клятому краю, де можуть пристрелити з-за кожного дерева. Воячня молитовки на собі носить: «Відведи від мене, Господи, ельфійську стрілу». І кінця цьому не видно… Якщо мене і винагородять землею в тих, або цих місцях, то прибуток з неї матимуть хіба що мої онуки А я хочу пожити у спокої. І в багатстві… Десь на Островах, там де тепло… Або – в Белаті. Щоб поруч баба була нічогенька… Не Франа – вона скоро ноги витягне від своїх отрут. Кинути її не можу, шлюху, бо віддається так, як мені жодна баба не віддавалася, а мав я їх сотні. Однак жінку хочу потульну і смиренну. І грошей стільки, щоб вистачило до смерти. Гаразд! Я приймаю твої… умови, таврований змій елберетський. Але ти залишаєшся тут заручником. І, якщо обдуриш – здихатимеш на колесі ще довше, ніж оті твої виродки на палях здихали. А раби, про яких ти дбаєш, навіть осені наступної не переживуть – не те, що зими.
– Я зрозумів, – сказав Вогнедан, підводячись, – кличте варту, бо мені потрібно ще впоратися з юшкою до того, як повернуться в’язні. І з завтрашнього дня починайте виконувати угоду. А мені нехай принесуть папір, чорнило і перо.
– Сволота…, – прошипів Рімін, – ти довго будеш зображувати з себе володаря?
– Я не зображую володаря, – відповів бранець, – я ним є…
На обличчі воєводи змалювалося явне бажання наплювати на все золото світу, збити полоненика з ніг і довго топтати чобітьми. А тоді наказати батожити до напівсмерти… Вогнедан усміхнувся, дивлячись на цю боротьбу захланності з гонором.
Врешті захланність перемогла. Рімін хильнув з нової сулії і мовив, втершись рукавом:
– Оце я таки нарешті зрозумів Кеяна з Франою і того Рудана… Чого вони тебе ладні порвати на шмаття. Гаразд… З завтрашнього дня угода вступає в силу…
«Нехай я тільки отримаю золото, – читалося в маленьких очицях моанця, – а тоді….»
Наступного дня очманілі від несподіванки ельберійські раби отримали посилене харчування, ковдри і одяг. Того ж дня сталася ще одна несподіванка – на роботу вийшли дивні. Хлялі, і ледь живі, вони і працю виконували легеньку. Будівничий Гровтін аж пінився, коли воєвода наказав йому не втручатися у Вогнеданові розпорядження і не придивлятися, хто де працює. Є порядок – і хвала Богу. Аби робота йшла… Розчин мішати теж комусь потрібно, рівно як і дбати про лад у хижі. Сам же воєвода раптово почав збиратися в дорогу, бо який – то чоловік з Моани привіз йому звістку про важку хворобу молодшого брата, Кірісана Ріміна, котрий нині обживався у Страгії, в маєтку, пожалуваному йому з волі Іркана Чорріна.
Перед від’їздом воєвода наказав продати в Неззі на рабському ринку тринадцять в’язнів на чолі з Совиком. Гровтін, який потиху вважав, що воєвода звихнувся, виконав його розпорядження, але сказав при тому:
– Ці люди були мені корисними… Без донощика…
– Нема тюрми! – загоготав воєвода, – нічого… Було б дерево, а дятел знайдеться.
Дійсно, одразу ж опісля від’їзду воєводи з жоною, до Гровтіна зголосився неякий Листян Радко з новачків, і доніс йому, що одноокий раб на прізвисько Даркан вкрав у наглядача баклажку шоррогського пива. Баклажку дійсно знайшли під ковдрою вищепойменованого Даркана вже порожньою. Оскільки карати в’язнів на тілі воєвода заборонив, Даркана прикували до стовпа посеред двору і добу не давали їжі і питва. Здоровань перетерпів кару, жаліючись на весь двір на свою нестриманість, а Радко став час від часу з’являтися перед очі Гровтіна з черговим оповіщенням про якісь дрібні провини в’язнів. Життя у фортеці пішло належним трибом.

***

Опісля вечері, яка тепер стала звичаєм, в’язні потиху займалися своїми справами.
Повелитель Ельберу сидів на своєму звичному місці – на настилі з дошок, який для нього зробили бранці. Настил той був неподалік від вогнища, котре диміло у хижі, але не в тому боці, куди зазвичай несло дим.
Біля правителя зібралися вже звичні до того прибічні особи: шляхтичі Бранислав Творимир та Світояр Крутовицький, пан Вадимир Косач, якого Вогнедан призначив вістовим, пан Станіслав Вербинський, котрий дуже пишався довірою правителя-в’язня, пан Даркан Логін, який самовільно зайняв місце тілоохоронця Вогнедана та так і зостався на цій посаді, травник Листян Радко, котрий став добровільним шпигуном у ворожому стані, зелемінський хуторянин Миролюб Білка, розважливий чоловік, завжди сповнений спокійної впевненості, а також не хто інший, як знавець мовознавства добродій Листян Лисичко, якого лиха доля також занесла до Неззу.
Ці вісім людей і дивних очолювали роботи по підготовці втечі.
Те, що запропонував Вогнедан, було зухвалим до безумства, як і все, що він робив, бувши у полоні. За його планом, воєвода мав шукати скарбницю ціле літо, а то і довше. Зрозумівши врешті решт, що в підвалинах поруйнованої ратуші, план якої накреслив йому Вогнедан, золота немає, воєвода мав примчати до Неззу лютий, як сто чортів. Всі бранці розуміли, що злоба Ріміна окошиться і на них, а вже на Вогнедана очікуватимуть люті муки і не менше люта смерть.
Тож утекти потрібно було наприкінці літа. Або загинути.
Але тікати вони мали морем – не суходолом. Ця думка сяйнула у Вогнедана ще тоді, коли їх гнали повз місце, де будувалися галери. Одна вже була готова і спущена на воду. На ній найманці з Шорроги навчали морській справі геть незвичних до такого моанців. Дві ще будувалися, але до осені їх не завершили б ні в якому разі. А отже – погоні бути просто не могло…
Але до галери потрібно було пробитися… Галеру потрібно було вести Північним морем вибратися на ній у Океан, і дібратися до острова Сіллон… На галеру потрібно було завантажити якісь харчі і воду…
Складнощі здавалися непоборними, але Повелитель з наближеними заповзялися їх подолати.
Капітан галери знайшовся одразу – пан Стах Вербинський, фаховий мореплавець, випускник школи морезнавців у Дарі, який мав дворічний досвід плавання в якості офіцера, котрий визначає курс корабля. Харчі і воду на галеру завантажували перед тим, як вивести її в море на пробний хід. Листян Радко, який повадився ходити до Гровтіна з доносами, винюшив, що наступна проба буде якраз наприкінці літа і зобов’язався рознюхати ще й точний час. Квітанець-травник, виявляється, теж мав справу з морем – він був цілителем на торговому кораблі, і ходив на ньому до Острівного королівства. Нині його знання шоррогської стали йому в пригоді: найманці-моряки страшенно нудьгували «в цій проклятій країні, де нема ні баб, ні доброго вина», і язики свої не стримували. А що жили вони не в містечку, а у фортеці, під захистом стін, то Радко весь час опинявся у них на дорозі, коли шоррогці підіймалися від гавані на фортечний двір, і канючив шматок хліба, або пропонував на продаж дерев’яні фігурки, вирізані одним з бранців невідь звідки роздобутим ножем.
Шоррогці звикли до Листяна, і охоче брали його товар в обмін на шматок хліба, або навіть і солонини. Радко похизувався своїм знанням мови і моря, і викликав у цих морських вовків навіть трошки поблажливої приязні. День пробного виходу в море став відомим змовникам за два місяці до нього.
Лишалося одне, але найважливіше – вирватися з фортеці і дібратися до гавані.
Вдень це було зробити неможливо – в’язнів пильно охороняли. На стінах і на вежах чергували лучники. Опісля торішньої втечі охорону навіть посилили. Вночі ж бранців замикали в хижі, і варта знов таки відбувала час на стінах, і у дворі.
Подібні заходи безпеки вживалися ще й через близькість невпокорених срегійців. За Ніязою був ворог, це проти нього будувалися укріплення. А отже – моанці боялися нападу.
До того ж до гавані потрібно було пройти крізь вояцьке поселення. Рекрути, взяті з імператорського наказу до Неззького полку, жили трохи не в таких самих хижах, як і раби. І карали їх на тілі так само, як і в’язнів… Однак, сподіватися на те, що вони не завадять втечі, було б смішно.
Потрібна була зброя. Зброя була у вартівні фортеці. Зброя хоча б для шляхтичів… Хоча б десяток справжніх мечів…
І потрібна була підмога…
Через пана Листяна Лисичко, який добре знав срегійську, Вогнедан зав’язав знайомство з срегійськими рабами, які працювали в каменоломнях, а спали в сусідній хижі. З цього приводу поміж найближчими виникла суперечка – багато хто вважав, що не можна довірятися незміненим.
Пан Лисичко, який, до речі, виявився пожиттєвим шляхтичем на службі у Вартислава Ведангського, загибель якого доблесний мовознавець не переставав оплакувати, запевняв, що якраз зі срегійцями клопоту не буде. Якщо моанці були від самого початку кублом зрадників і напівкровок, то біляві дикуни з Півночі мали загострене почуття чести, завжди дотримували раз даного слова і дуже любили волю. Пан Листян взяв домовленість зі срегійцями на себе, і, через кілька тижнів, крадькома провів Вогнедана до сусідньої хижі. Там лежав молодий срегієць, котрий не вийшов на роботу нібито через різачку.
Срегієць цей мав певний вплив на свій люд, бо був сином ватага одного з племен. В нещасливій битві, де їх було розбито, він доводив загоном молодих воїнів. Свободи юнак прагнув до безумства, і Вогнедану згадався прикутий до стіни хижі срегійський раб, якого ельберієць бачив у Моані, і котрий вив у розпачі, наче вовк на ланцюгу.
Молодика звали Слер з роду Сленті – гар, або Білого Вовка. Слер довірився Вогнедану так безоглядно, що тому аж стало незручно. Дійсно, білявий красень з такими ж самими очима кольору сапфіру, як і у самого Вогнедана, навіть подумати не міг, що нові приятелі можуть його підвести. Пан Листян сказав з цього приводу, що у срегійській мові відсутнє навіть саме слово «зрада».
Тікати срегійці хотіли лише в свої краї – через Ніязу. Перепливти її їм, навіть виснаженим, було під силу – принаймні так запевняв Вогнедана Слер. Срегійці разом з ельберійцями мусили прорватися до води, а потім одні мали захопити галеру, а другі – плисти на той берег, куди моанці боялися потикати й носа.
Слер пропонував Вогнедану махнути рукою на «нечисту посудину» і тікати до Срегії, обіцяючи йому, як великому воїну, місце біля вогнища вождів. Метке око юнака помітило і знівечену руку ельберійського проводиря, і рубці від ран під подертою сорочиною, а головне – холодний твердий погляд таврованого раба хтозна з яких земель. Вогнедан щиро подякував молодому воїну і пообіцяв прийняти його пропозицію, в разі якщо з галерою щось піде не так.
І от нині Вогнеданові вірні розробляли остаточний план дій.
Втечу призначили на свято пам’яти мученика Зоота. Злощасний Зоот загинув саме в цих краях, намагаючись навернути чи-то астеонців, чи-то срегійців. У Неззі був храм його імені, і свято це відзначалося особливо бучно. У відсутньости воєводи, як то й належало за моанським звичаєм, залога фортеці мала напитися в дим. Дещо мусило перепасти і рекрутам – всюдисущий Радко на власні вуха чув, як шоррогці насміхалися над моанською схильністю до пияцтва, і пророкували, що колись дикуни-срегійці спалять Незз саме на свято якогось великомученика.
В’язнів під час свята замикали в хижах. Але ельберійці, під проводом Миролюба Білки, працюючи ночами, вирили під стіною хатини, у якої навіть не було фундаменту, величеньку діру, яку замаскували соломою та ганчір’ям. Рили єдиним на всю громаду ножем і просто руками. Землю виносили, замотавши у лахміття і приховавши під одежею.
В ніч утечі цією дірою мали вилізти назовні Стах Вербинський та Світояр Крутовицький. Під маною з шоррогських найманців, які цієї ночі мали гуляти в місті, принаймні так запевняв Радко. Дивні окріпли, поздоровшали, і Стах міг тепер прикрити маною не лише себе, але ще одну особу.
Обидва рекомі найманці мусили увійти до фортеці. Тут було слабке місце плану – Вогнедан ризикував своїм капітаном корабля. Але вибору не залишалося.
За підрахунками Радка, котрий вважався моанцями прибічним «дятлом», сиріч донощиком Гровтіна, і частенько бував у фортеці, у вартівні вночі мусило бути не більше шести чоловік. Решта мала вартувати стіни і двору. А задля світа і ці шестеро напевне будуть п’яні в дим.
Двоє дивних мали зладнати з тими, хто буде на той час у вартівні, і впустити до фортеці решту шляхтичів, котрі тим часом мусили обережно вибратися з хижі і знищити охоронців у дворі. Двір вартувало всього четверо вояків – по двоє на кожну хижу. Це було чотири меча, а у вартівні ельберійці збиралися надбати решту.
У недобудованій фортеці відбувало службу зо три десятки вояків. Тут же жив з родиною будівничий Гровтін, та наглядачі над будівництвом. Вогнедан був певен, що його дивні впораються і самі, але, про всяк випадок наказав Даркану Логіну відібрати поміж найсильніших в’язнів ще десять чоловік задля допомоги. Срегійців потрібно було випустити в останню хвилину – тиші й ладу від них очікувати не було чого, а Вогнедан не хотів переполошити вояцтво з того боку фортеці.
І вже зі зброєю люди і дивні разом зі срегійцями мали прорватися до гавані.
– Це, звичайно, лише план, – говорив Вогнедан до блідих облич, які були повернуті до нього, наче квіти до сонця, – може статися всяке. Може нам не вдасться прорватися, і доведеться зачинитися у фортеці, витримувати облогу і так загинути. Може ми загинемо по дорозі до гавані. Але, принаймні, ми загинемо зі зброєю в руках. Я так стомився бути рабом, мої вірні…
– О, так вас назвати, – стиха мовив Вадимир, – не наважаться…
– І ще одне, – сказав Вогнедан, ледь всміхнувшись до свого вістового, – можливо станеться, що я загину… Або мене не буде серед тих, хто добереться до галери… Війна війною, мої милі браття, і тому я наказую в такому випадку відпливати без мене…
– О, ні! – сказав Стах, – без вас не попливемо…
– Мені повторити наказ, воїне? – крижаним голосом спитав Вогнедан, і Вербинський схилив повинну голову.
– От саме тому, – знову заговорив Вогнедан, – я і змушений віддати цей наказ. Може статися так, що неможливо буде повернутися назад і розшукувати мене серед мертвих. Я не хочу, щоб всі, присутні тут, загинули через одну особу. Звичайно, я певен власного виграшу, але всі ви знаєте, що без ризику нема війни, і часто неможливо винести полеглих і навіть поранених. Тому мій другий наказ щодо власної особи звучатиме так: я наказую добити мене у випадку тяжкого поранення. Ельбер не зостанеться бездушним трупом – у мене є син, який і стане душею Краю.
Восьмеро найближчих поволі схилили голови, скоряючись волі Повелителя.

***
Ніч… Ніч прохолодного північного літа… Ніч моанського свята…
Двоє шоррогських найманців, підтримуючи одне одного, ледве плентаються через двір. Вартові біля рабських хиж заздрісно проводжають їх поглядами.
Двійця грюкає кільцем у тяжкі двері біля вартівні. Двері відчиняються не одразу, і вартові не менше заздрісно обговорюють те, скільки випили їхні приятелі опісля зміни варти. Раптом вони замовкають.
Ні шереху… Ні звуку… Тиша…
В тиші – звук, схожий на передсмертний хрип…
Вартові знову сидять біля хиж, загорнуті в плащі. Тінь з синіми очима-вогниками говорить до одного стиха:
– Пильнуйте, пане Даркан…
– Авжеж, – хрипить моанець, закутуючись в плащ щільніше, – дивитимемось…
Десять тіней ковзнуло двором… Нечутно, наче привиди.
Чатові позирають зі стін донизу, позіхаючи. Тиша… Варта біля хиж… Спокій…
Двері вартівні відчиняються нечутно. І тіні прослизають досередини.
У вартівні шість трупів… Стах уже без мани, швидко розподіляє зброю. Ключа від зброярні він зняв з убитого.
Вартові на стінах пильно вдивляються в темряву за Ніязою – чи не заблискотять вогні смолоскипів, чи не з’являться плями човнів на річковій гладі…
Тіні виростають за ними… Тіні з палаючими очима…
Даремно воєвода наказав звільнити від кайданів вивчену бою ельфійську знать, ой, даремно…
Даркан Логін з радістю загледів, як на стіні блиснув вогник смолоскипа… Вгору… Вниз… Вгору…
Він відмикає хижу, і звідти виходять ельберійці, сповнені божевільної надії.
Будівничого Гровтіна тим часом Рогдай Теширад прибив мечем просто до подружнього ліжка, а його жінку і двійко таких же рудоволосих дітей, обімлілих від страху настільки, що у них нема і голосу кричати, замкнув у коморі.
Окрім них трьох у фортеці не зосталося живих людей.
На дворі розподіляють зброю… Мечі, списи, луки… Нарешті відмикають хижу, де срегійці аж зубами скреготять, очікуючи своєї години. Слер отримує списа, і Вогнедан вділяє білявим воїнам кілька мечів.
Беззбройні похватали що трапилося під руку – лопати, кельми, ломи…
– До ріки, – неголосно наказує Вогнедан, і ельберійці рушають першими до спуску.
– Ря-атуйте!
Крик зо стіни… Та який же голосний.
– Ой, людоньки, рятуйте!
– Клята баба, – ричить Даркан, – чого її не прирізали разом з виводком?!
Рогдай Теширад, у якого моанці вирізали всю родину, прикушує губу як від болю.
– Я просто, – говорить, – не зміг… А вона якось вибралася з того закутка.
– Вперед! – кричить Вогнедан, – проб’ємося! Вперед!
Вниз, до гавані, хлинула людська лавина… Та вже реве ріг, підіймаючи вояків у хижах внизу.
– Хай славиться! – гукають дивні, їхній крик підхоплюють сини Ельберу, а сини Срегії виють так, наче на прорив йде вовча зграя.
Бій іде у тьмі, при відблисках смолоскипів, не бій навіть – різанина… Срегійці кидають смолоскипи на дахи вояцьких хиж, і суха солома спалахує високим вогнем.
Дивні стріляють на бігу, влучаючи стрілами майже не цілячись, а тоді відкидають порожні тули і виймають мечі…
Лучники-моанці встигли вишикуватися поміж хижами… Вони стріляють, і падають надбігаючі, але наступна хвиля зминає стрільців і прокочується далі.
А серед мертвих лежить зі стрілою в грудях Вогнедан, Повелитель… І намагається намацати поруч з собою меча.
– Мій Повелителю!
Даркан Логін хапає на руки пораненого, робить кілька кроків, та ворожий лучник, котрий зачаївся поміж вояцькими хижами, вбиває моанцю в спину дві стріли…
Даркан валиться на землю, придавивши собою того, кого хотів врятувати… І Вогнедан, лежачи на боці, охоплює стрілу лівицею, і з силою продвигає її глибше, шукаючи гостряком свого серця…
І тьму, що спадає на нього, приймає він за смерть і усміхається скривавленими вустами так, як колись усміхався до Дани Лелег.
Срегійці кидаються в річку і пливуть… Пливуть… По ним стріляють моанські лучники, але видима смерть не віднімає у відважних північан бажання волі…
Ельберійці вже на галері, і Стах Вербинський кричить зірваним голосом, віддаючи команди веслярам… З шурхотом розправляється вітрило на єдиній щоглі…. Стріли впинаються в борти корабля, але вже піднято кітву, і галера поволі відходить від причалу. Сходні падають просто в воду…
Слер з роду Білого Вовка вже доплив до того берега. Він нагий, бо одежа зі шкур заважала плисти, і тепер витанцьовує в недосяжності для стріл, показуючи моанцям то зад, то сором. Біля нього виють на ріжні голоси врятовані срегійці.
Багато їх зосталося в світлих водах Ніязи. Але і живі, і мертві отримали волю.
Галера виходить з гавані, і сини Ельберу мовчки налягають на весла…
Нема радості… Нема переможного крику…
Як дитя, ридає під щоглою Листян Радко, а Вадимир Косач тягне весло, час від часу втираючи сльози тильною стороною долоні. І застиг на капітанському місці Стах Вербинський, кусаючи вуста від болю і розпуки…
Людей загинуло зо два десятки, і троє дивних не дійшли до корабля…
І зостався на чужому березі Вогнедан, Повелитель, якому ніхто з живих не віддавав останньої послуги…
Воєвода Рімін повернувся до Неззу якраз ранком, опісля побоїська. Він гнав щодуху, бо давно знав, що станеться неладне. Чаяні він звелів залишитися в Ріміному, а сам поїхав верхи, лише з одним вістовим…
Місяць шукав воєвода скарбу в руїнах боговладської ратуші, доки зрозумів, що його одурено. Зрозумів, і для чого одурено – клятий елберет напевне задумав якусь гидоту. Тоді і помчав воєвода на північ, зоставивши далеко позаду свій обоз і повіз з жоною
Не помилився воєвода – Незз зустрів його спустошенням і тліючими остовами вояцьких хиж. А з гавані зникла новесенька галера.
Тіла загиблих в’язнів наказав воєвода четвертувати, і останки повісити на міській площі. Кількох поранених – повісити за ноги на стіні фортеці.
І приготувати колесо ще для одного пораненого втікача…
В підземеллі фортеці воєвода довго дивиться в бліде, аж прозоре обличчя колишнього володаря Ельберу. Стрілу з грудей у ельберійця вийняв військовий лікар з шоррогських найманців, і воєвода нині очікує, чи отямиться поранений.
Бо бажає Рімін, щоб помер на колесі його бранець, бувши притомним.
Не може зрозуміти воєвода, як він зміг повірити Вогнедановим словам… Тепер він уже ладен признати, що вояцькі байки мають рацію – гостровухі елберети є чаклунами, і накладають з чортом.
– Зурочив він мене отими своїми очиськами, – бурчить воєвода, – ой, зурочив… А Франа, шлюха, богом проклята, лише регоче… Присягаю, сука знала з самого початку, що він мене одурить.
Тихий стогін уриває смутні думи воєводи.
– Синочок мій, – шепоче поранений, – світле дитя моє…
Нахиляється нижче воєвода, та не розуміє він мови Півдня, протяглої і ніжної навіть в передсмертному стогоні.
– Дана… Моя Дана… О, тиха вода, що зриває греблі розуму…
– Сукин син, – бурчить воєвода, – оце б зараз його і розпитати… Напвіпритомний чого тільки не виляпає… Та він же белькоче по своєму… Хоч би Франа тут була, а то зовсім нікого з їхнього зміїного гнізда.
– Я оповім тобі про пардів, дитя моє…. Вони розумні істоти…
Воєвода вибухає гидкою лайкою і штурхає чоботом непорушне тіло на в’язці соломи.
– Воїславе, – шепоче непритомний, – вони мене вбивають, Воїславе… О як мені пече тавро раба…
І виходить з темниці Рімін, клянучи таємницю, що вислизає у нього з рук.
Тиждень минув від повстання рабів у Неззі, а Вогнедан марить у підземеллі, не помираючи, і не приходячи до тями. Зрештою воєвода плюнув і мовив до прибічних:
– Страту призначаю на завтра. На колесі отямиться, сучий син…
Востаннє спустився він до Вогнеданової цюпи, маючи біля себе полкового ката, котрий карав провинних вояків. Цей же кат мав завтра катувати помираючого ельберійця перед очима неззьких міщан.
– Навряд чи отямиться, – зробив висновок майстер заплічних справ, – хіба що зараз спробувати припекти вогнем… Бувало у мене таке іноді – вже напівмертвий, а піднесеш вогнику, стрибає як живий…
Воєвода посмикав себе за бороду. Глянув на Вогнедана і хмикнув. Той сліпо мацав обіч себе лівицею, наче щось шукаючи…
– Ти і мертвий шукатимеш зброї, – сказав Рімін люто, – о, проклята вовча породо! Я відрубаю тобі і лівицю, щоб ти й на тому світі не підняв на нас меча! Чув, майстре? Зроби це, і припечи вогнем рану… Нехай завтра здихає не як воїн – як таврований раб…
Крик болю чути в підземеллі фортеці Неззу… Так кричить конаючий – пронизливо і страшно… Ще один крик – і тиша… Та ще не відпускає зранене тіло дивного душу на волю.
– Але ж живуча нелюдь, – шкіриться Рімін, виходячи на свіже повітря, де не пахне кров’ю і смородом, – можу присягнути, що він таки опритомнів, хоч на хвильку… І повністю відчув…хе-хе…
Та зранку, перед тим, як воєвода віддав наказ приготувати ганебний повіз для стратенця, до фортеці під’їжджає невеличкий загін.
Попереду – імператорський офіцер – гвардієць в багряному каптані Стража Цитаделі. За ним – семеро вояків в такому ж вбранні.
Воєвода прудко вибігає їм назустріч. Бо в руці у офіцера – наказ Іркана Чорріна, скріплений печаткою з головою яструба.
Воєводин писар читає наказ, і Рімін блідне… Страшно блідне…
«Ти, смердячий шолудивий пес, – написано рукою прибічного священика Його Могутньости, – насмілився втаїти від мене те, що полонений елберет Вогедан знає, де заховане золото цих собак. Також дійшло до мене, що ти тримаєш означеного елберета біля себе, в надії привласнити імператорську здобич. Наказую тобі, погана гнидо, зараз же виїхати до Моани разом з твоєю жоною Франою, у супроводі моїх людей, без зброї, і без обозу, а елберета доставити туди ж живим або мертвим.
Імператор Великої Моанії, покровитель усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Астеону, Моозу, Страгії, а також всього Моахетангу, Його Могутність Іркан Чоррін власну печатку приклав.
Мовчки збирається воєвода. Погані жарти з імператорським гнівом. Хто ж його здав? Франа? Недарма в наказі про неї згадується… А може – її божевільний брат, а чи його приятель Рудан… Ну, Рудан у нього, воєводи, в жмені – варто лишень згадати його прізвище… А втім… Занадто непередбачуваною особою є Його Могутність.
Те, що у фортеці нема дружини Ріміна, офіцер сприйняв спокійно. А коли Рімін почав йому пояснювати, що помираючого елберета вони і до Пелли, не те що до Моани, не довезуть, буркнув сердито:
– Наказ чув, воєводо?
Авжеж чув… І чого вони, пси Цитаделі, так несуться собою.. Цей молодик з молодих та ранній… Іч пишається, сучий син.
Замість того, щоб везти бранця на неззьку площу, його загорнули в плащі і примістили на ноші, закріплені поміж двома конями. Коней для цього дав воєвода, а сам, зітхаючи, теж витеребився верхи.
Гвардієць якось дуже довго приглядався до обличчя помираючого а тоді спитав якось розгублено:
– Це що – він?
– Він самий, – буркнув Рімін, – Вогнедан… Тварюка, яких мало. Збунтував мені рабів, підбив на втечу… За що і було його катовано, а зовсім не через скарби.
Гвардієць не вдостоїв воєводу відповіддю, і торкнув коня.
День вони їхали астеонськими пагорбами, лише раз зробивши привал, а надвечір зупинилися на ночівлю на одному такому пагорбі, біля камінних стел, де третій камінь покладений був на два інших, наче брама. А поруч стирчав ще один камінь, наче палець, що загрожував небу.
– Погане це місце, – сказав воєвода несміливо, – старі астеонці тут Богам своїм молились… Тут напевне повно чортів…
Гвардієць не звернув уваги на його слова. Його воїни обережно знімали з коней ноші. Поклали на землю.
Воєвода сів на землю і став перевзуватися. А коли підвів голову – обімлів.
Не офіцер стояв перед ним – привид князя Вартислава Ведангського. І багряним вогнем горіли очі дивного воїна, вбраного замість червоного каптана в чорний витертий кунтуш.
Над ношами, на яких лежав Вогнедан, схилилися дві жони, зовсім однакові з виду, і волосся їхнє сяяло сріблом. Троє чоловіків підійшли поближче – воїн-ельф та звичайного вигляду молодик з вусиками підківкою. Третім був таврований раб з відрізаними вухами, який нехороше усміхався. А біля коней поралося ще двоє людей – стрункий юнак з дитячими ще рисами обличчя, і хлопчина-підліток.
– А…, – сказав воєвода, – демони… А…
– Краще б тобі зустріти демона, моанський пес, – сказав привид, – бо ім’я моє – князь Воїслав Ведангський, син Вартислава, онук Вартимира.
І вдарив Ріміна чоботом в скроню.
Отямився воєвода вже прив’язаним до каменя-пальця. Ельберійці тим часом спокійнісінько розвели вогнище і почали готувати вечерю. Одна з жон стояла на краю пагорба, підвівши руки до похмурого неба, і пальці її неначе сплітали з повітря незриму павутину. Друга сиділа біля нош. Вогнедан вже не стогнав – лежав непорушно. Рука жінки торкалася його чола.
Поївши кулеші з сухарями, воїни і жони полягали спати, виставивши сторожу. Лише Воїслав – воєвода згадав молодика: саме він командував почесною вартою, коли Рімін приїздив до Боговлади з посланництвом – не спав, а сидів біля нош, час від часу схиляючи голову чи-то від втоми, чи-то від душевного болю. І час від часу схлипував підліток, скулившись клубочком.
Як тільки почало світати, зібрався в дорогу маленький загін. Воїслав підійшов до Ріміна і усміхнувся так страшно, що моанець зрозумів – смерть настане просто зараз… І то – нелегка.
– Я не пізнав свого володаря, – тихо мовив Веданг моанською. Він не кричав, не лаявся і від цього було ще страшніше, – я його не пізнав… А батькове тіло на палі можна було розпізнати лише по оберегу. Круки видзьобали йому очі… Ти глумився над його муками, пес? Ти катував Повелителя, гниль з моанського лісу? Ти привів своїх убивць до наших садів?
– Я виконував наказ Імператора, – гонористо сказав воєвода, – ти теж здохнеш на палі, виплодок…
Воїслав, усміхаючись, потягнув з піхов меча. Сказав до свого загону:
– Їдьте, я наздожену…
Воїни рушили… Веданг продовжував гратися клинком.
– Мій меч, – сказав, – зветься «Язик Дракона»… І доторк його є легким, як поцілунок коханої…
Прибічні Воїслава очікували внизу. З пагорба долинали крики, що часом переходили у вереск.
– Такий здоровенний чолов’яга, – сказав юнак з дитячим лицем, – а вищить, мов породілля…
– Замовкни, будь ласка, Тополино, – мовила одна з жінок, – Воїслав творить суд і кару, і тут немає місця для насмішок.
Юнак покірно схилив голову. Зиркнув на ноші, біля яких тримався згорьований підліток, що мав такі червоні очі, наче всю ніч проплакав.
– Шкода, – сказав Тополина, – що мій князь не дозволив мені прийняти участь…
– Не поспішай у пекло, – мовив дивний воїн за його спиною, – обпечешся…
На пагорбі Воїслав обтирав клинок жмутом трави. Позирнув на те, що було прив’язане до каменя. Обличчя у воєводи не було – сама кривава рана. З розпоротого живота вивалились кишки. Але чоловік ще жив…
– Добий, – хрипів Рімін, – добий… Милосердя…
– Мій батько, – сказав Воїслав, – не прохав у тебе милосердя. А що ти приготував для Повелителя? Що ви зробили з душею Ельберу? Ти будеш першим, моанський пес, з тих, хто взнає, що таке Воїславова помста.
Веданг вкинув меча до піхов і пішов з пагорба легкою танцюючою ходою дивного. Тополина підвів йому коня, і він вистрибнув в сідло.
– Ману, – звелів, – приготуватися…
Обидві жони заплющили очі. І напружився сам Воїслав…
Моанські вояки сиділи в сідлах… Імператорські гвардійці… Пси Цитаделі.
– Рушаймо! – гукнув Веданг, і вони торкнули коней, намагаючись не дослухатися до виття з вершини пагорбу.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *