Інша

Автор: Олена Тарасенко
Анотація: У притулок потрапляє дивна мовчазна дівчинка. Дитина відмовляється контактувати з дорослими та не розлучається із іграшкою… Юна вихователька, котра прагне залікувати власні душевні рани, заприязнилася із малою дивачкою та зясувала, шо дівчинка — зовсім не та, ким видається…

«Його звуть Джонатан».
Це єдині слова, які чули від неї працівники притулку.
Вона взагалі була вкрай дивною дитиною. У супровідних документах було вказано, що їй сім років, хоч виглядала дівчинка максимум чотирирічною. Страшенно худенька, скрізь випинаються кісточки, біляве, майже безбарвне ріденьке волосся… Та найдивнішими були очі. Світло-сірі, точніше, майже білі із сірою облямівкою, погляд… навіть не те щоб дорослий, просто завжди зосереджений. Дивилася завжди просто у вічі, майже не кліпаючи, але мовчала, вперто мовчала. Не розуміла зверненої до неї мови? Свідомо не бажало відповідати? Бо чула вона добре, на гучні звуки здригалася, часом до чогось прислухалася…
Знайшли її на порозі напівзруйнованого старого будинку. Як дівчинка туди потрапила – не відомо. Робочі, які вранці прийшли, щоб розпочати демонтаж і знайшли незнайомку, присягалися, що паркан навколо аварійної ділянки здолати годі. Дядьки у робах чесно намагалися з’ясувати у цілковито спокійної дитини бодай якусь інформацію. А тоді просто викликали поліцію. Дівчинку відвезли до лікарні, оглянули, жодних захворювань чи травм не виявили. Санітарці дали доручення дитину відмити та підібрати більш-менш відповідний одяг. Мала слухняно дозволила себе роздягнути, санітарка всадовила її до ванни та згорнула лахміття, щоб винести. У тій же купі опинилося і щось незрозуміле, якась брудна іграшка, яку дівчинка увесь час притискала до грудей. Тоді вперше й пролунало оте:
– Його звуть Джонатан, – і мала простягнула руку, вимагаючи повернути їй забавку.
Старенька санітарка мовчки висмикнула з брудного згортку замурзане щось і віддала. Дівчинка задоволено пригорнула іграшку, а тоді занурила у воду. Так вони купалися удвох, а потім їх разом загорнули у великого старого рушника і понесли до палати.
Виявилося, що Джонатаном звуть … іграшкову видру. Звірятко мало штучне хутро фіолетового кольору і чорні блискучі очиці. Більше спроб розлучити дівчинку і видру ніхто не робив.
Наступного ранку дівчинку відвезли до притулку, і на мить нашого знайомства вона мешкала там уже шість днів. А я…

А мені двадцять два, місяць тому я отримала диплом педагогічного вузу. Не знаю якими міркуваннями я керувалася, коли погоджувалася на цю роботу. Вихователь у притулку – це, звичайно, благородно, майже жертовно, ну й досвіду можна набратися неабиякого. А може, я просто боялася, що не зможу знайти роботу, тому погодилася на цю пропозицію. Ще навесні втомлена, передчасно постаріла директриса притулку, підписуючи нам документи, що засвідчували успішне проходження педагогічної практики, запросила нас на роботу.
– Приходьте, дівчатка… У нас завжди є вакансії. Я розумію, робота важка, часом невдячна, але така потрібна…
Мабуть, оті благальні інтонації в її голосі змусили мене почуватися майже зобов’язаною прийти працювати саме сюди. Ні, лукавлю, у мене була іще одна вагома причина.
Мене покинув хлопець.
Звичайно, у двадцять два це неабияка драма. Ми зустрічалися два роки, усе було доволі безхмарним, я уже подумки встигла і весілля спланувати, і сімейне життя уявляла, і навіть вагітність… Але ми закінчили вуз, відсвяткували випускний, мій коханий просто зник. Слухавки не брав, із гуртожитку виїхав. Я ледве знайшла одного з його друзів, і той спокійнісінько мені відповів, що мій хлопець… повернувся у рідне місто. Та я не могла повірити, що він отак просто зник, нічого не пояснивши, навіть не прощаючись… Коли тобі двадцять два, легше переконати себе, що з коханим трапилося щось на кшталт амнезії чи автокатастрофи, аніж повірити, що тебе отак запросто покинули.
Адже у нас справді були стосунки, котрі тривали майже два роки. Він навіть з мамою моєю був знайомий ! Звичайно, жодних обіцянок мені не давали, проте…
Мої сподівання навіть не відшукати, а просто десь випадково зустріти його перетворювалися на нав’язливий стан. Я часом намагалася розгледіти у натовпі знайому постать, а іноді наче збирала чудернацький пазл: ось той юнак за столиком у кав’ярні точнісінько таким же рухом відкидає з чола неслухняне волосся… он чоловік, що йде назустріч – у нього такий же погляд з-під лоба…он юнак, він зі спини дуже схожий, от тільки зростом нижчий…
Це ставало нестерпним, я мусила негайно собі чимось зарадити. Відтак думка, що складна відповідальна робота мене відволіче, була доволі слушною. Отож, мене чекав мій перший робочий день. Мені навіть подобалося те, що я трохи нервую, бо так я майже не згадувала про свою трагедію.
Мене зустріла методист, дівчина, старша, мабуть, усього на кілька років. Показала відведену для мене шафку у кімнаті для працівників, дала змогу перевзутися і повела до дітей.
– Ось, це наша «середня група» – діти від семи до одинадцяти років. Зараз у них вільний час, ти знайомся, звикай… А за двадцять хвилин час розпочинати заняття. Діти, це Наталя Михайлівна! – оголосила методист, і, вважаючи свій обов’язок виконаним, вийшла.
На мене мовчки дивилися п’ять пар очей.
Ось тут, мабуть, варто розповісти бодай кількома реченнями про місце, де мені доведеться працювати. У притулок привозять дітей, яких знаходять на вулиці або забирають із небезпечних для їхнього життя чи здоров’я місць. Зазвичай це маленькі втікачі, жебраки, діти із родин, де зловживають алкоголем чи наркотиками. Притулок – то наче тимчасовий перепочинок для таких дітей тривалість щонайбільше у три місяці. За цей час різноманітні служби намагаються знайти родини і повернути дітей, або ж влаштовують до дитбудинку чи інтернату, якщо повернення у сім’ю не можливе.
Що ж, час знайомитися. Хлопчиків троє – двоє дуже схожі між собою, і сидять поруч, брати, напевне… На вигляд їм вісім та десять років. Ще один, клаповухий, дрібненький, виглядав дошкільником, хоч згодом я з’ясувала, що йому вісім… Двоє дівчаток, одна пухкенька, смаглява, із чорним кучерявим волоссям.
І вона.
Хлопчики, Володя і Денис, справді виявилися братиками. Батька у них не було, мати страшенно пила і зникала з дому. Діти тижнями сиділи удома самі. Сусіди їх, звичайно, підгодовували, але одного разу просто викликали поліцію, і малих привезли сюди. Восьмирічного Юру привезли з вокзалу, він тинявся із гуртом таких же юних «мандрівнків», періодично втікаючи з інтернату. Чорнява дівчинка Вайолка, а за документами – Віолетта, були із закарпатських ромів. Методист потім розповідала, що періодично до притулку навідувалася ледь не половина табору, страшенно галасували і вимагали віддати дитину. Лагідна директриса своїм втомленим голосом якось примудрилася їм пояснити, що для повернення дитини потрібні певні документи… Найстарший у натовпі чоловік підняв руку, і натовп за командою замовк. Директрису вислухав, кивнув на знак згоди головою, знову махнув рукою, і всі мовчки розвернулися і пішли. А за тиждень до брами притулку під’їхав старенький «Мерседес». З нього вийшли той самий старший чоловік, молода циганка – мати Вайолки, та юнак. Вони пішли до директриси, були там зо пів години, а тоді їм таки повернули малу.
А тим часом Вайолка підійшла до мене першою. Білозубо усміхалася, смикала за блузку і щось без упину торохтіла своєю говіркою. Я безпомічно озиралася у пошуках когось, хто б мені бодай приблизно пояснив, чого вона хоче.
– Сережки твої їй сподобалися, – то Юра, котрий саме бавився на килимі іграшковими автівками, піймав мій розпачливий погляд. – Каже, щоб ти їй подарувала, а собі нові купиш.
– Я не можу, то мамин подарунок… – спробувала пояснити я. Юра щось крикнув дівчинці її говіркою, усього кілька слів, але вони миттю припинила мене смикати, закопилила губи і ображено відійшла.
– Я, поки вокзалами мандрував, часом коли циган терся… То й навчися трохи розуміти, а тоді й балакати… – пояснив Юра.
– Гаразд, час трохи повчитися, – раптом я згадала про свої обов’язки.
Юра підвівся і пішов сідати за парту. Братики і так уже сиділи. Я підійшла до Вайолки:
– Ходімо, трошки почитаємо книжечку…
Дівчинка щось буркнула, смикнула плечем і відвернулася.
– Вона каже, що жінці того не треба, – звично переклав Юра.
Що ж, принаймні українську мову вона розуміє.
– О, знаєш що? Ходімо я навчу тебе робити красиві браслети. Таке жінкам треба?
Вайолка підвела на мене очі і знову білозубо усміхнулася, щось відповіла, певне на знак згоди. Добре, що я, пам’ятаючи свою практику, завбачливо захопила з дому кілька разків старого намиста та фурнітуру.
Нарешті я наважилася підійти до іншої дівчинки, яка увесь цей час просиділа у кутку кімнати просто на підлозі, обійнявши рученятами притиснуті до грудей колінця.
– Привіт, а тебе як звуть? Робитимеш разом із нами браслети?
– Даремно стараєшся, вона мовчатиме, – знову озвався Юра.- Уже майже тиждень, а вона так нічого й не сказала. Жодного слова, уявляєш? Навіть як її звуть, ніхто не знає. Тому ми прозвали її Найда.
Я нарешті зауважила, що увесь цей час Юра звертався до мене на «ти». Але чомусь бажання виправляти його чи повчати у мене не виникло.
Найда? Як безпритульного цуцика назвали… Тим часом дівчинка не зводила з мене своїх прозорих очей.
– Його звуть Джонатан, – тоненька ручка простягнула мені щось безформне фіолетового кольору. Я покрутила в руках іграшку та для себе визначила, що то мабуть, швидше за все видра… Сама не зауважила, що просто сіла на підлогу поряд з малою.
– Це твій друг? Такий приємний на дотик, – усміхнулася я. Іграшка і справді видалася мені зворушливою: старенька, бувала в бувальцях, але така улюблена… – Підеш на ручки?
Я запитала це несподівано для самої себе. Просто якось вмить стало так шкода цю дивну дитину, аж стислося серце. І вона справді пішла до мене, обгорнула рученятами шию і притулилася до мого вуха щічкою. Отак ми і сиділи ушістьох – братики щось читали кожен у своїй книжці, Юра розфарбовував трансформера, Вайолка жадібно дивилася, як я роблю для неї браслет. А Найда просто сиділа у мене на колінах, не випускаючи з рук Джонатана.
З тієї миті вона від мене практично не відходила. Мовчала, нічого не робила, просто ходила за мною, як хвостик. Ще дивним було те, що Найда майже не їла, вживала тільки хліб або сухе печиво, і пила компот чи чай. Усі спроби нагодувати її бодай першим, навіть з ложечки, як малюка, успіху не мали. Періодично Найду возили на якісь обстеження, бо у нас понад усе полюбляють ставити діагнози… Проте що у неї – аутизм чи відставання у розвитку, медики так і не з’ясували.
Усе йшло звично. Вайолку забрали родичі, знайшлися тітка та бабуся братиків, погодилися взяти їх під опіку. У мене з’явилися нові вихованці: Настя, яку бабуся виганяла жебракувати, Маруся, що втекла із далекого села від батьків, які змушувати надміру працювати, втікач з інтернату Максим, котрий три дні жив на автовокзалі…
Проте коло неме завжди були Юра, якого не поспішали відправляти назад до інтернату, і Найда, з якою досі усе було не зрозумілим. Її ніхто не розшукував, ніхто не звертався за оголошенням «Увага, дитина у розшуку». Найда та її Джонатан були у притулку уже місяць. Аж поки не трапилася звичайна подія, котра мала незвичайні наслідки.
Минали останні дні серпня, і я вивела дітлахів на внутрішнє подвір’я, щоб погасали на свіжому повітрі. Два дні тому у нас з’явився новенький, дев’ятирічний Ярослав, котрий втік з дому від прийомних батьків. Батьків швидко знайшли, щоправда, аж у сусідній області, і вони уже їхали за дитиною. Ярослав виявися хлопчиком не злим, проте дещо розгальмованим – не вмів контролювати власні імпульси, опановувати емоції. Відтак, коли дізнався. Що за ним уже їдуть, не на жарт розійшовся – гасав подвір’ям, горлав щось недоладне… Так намагався дати вихід злості та обуренню, адже не хотів повертатися додому.
Нарешті Ярослав, певне, втомився гасати, але емоцій до кінці не вихлюпнув. Побачив невелику купу каміння, схопив найбільшу каменюку і пожбурив у бік інших дітей. У цю мить Найда, що досі апатично тримала мене за руку, різко зірвалася та гайнула навперейми каменю з криком «Не можна!» Видра Джонатан впала на траву…
Всі, звичайно, кинулися у розтіч. Камінь ні у кого не втрапив, та Найду, виявляється, турбувала не безпека дітей. Вона схилилася, обережно підняла камінь і принесла його мені.
– Йому боляче… – Найда простягнула мені шматок граніту розміром як її кулачок.
Після цього вона почала говорити.
Голос Найди був низького як для маленької дівчинки тембру, розмовляла, точніше, розповідала вона повільно, наче обмірковуючи кожне слово.
– Він живий, ти розумієш? Дихає, рухається, їсть. Йому боляче і страшно… Не можна так, розумієш, не можна…
– Рухається? – спантеличено перепитала я.
– Звичайно, – відповіла Найда так, наче я з доброго дива питаю про всім відомі речі. – Просто ваш світ дуже швидкий, і ви не помічаєте тих, хто живе… з іншою швидкістю. Камені – найдавніші істоти у вашому світі, вони бачили всі часи, вони можуть вам відкрити усе, що ви й досі вважаєте таємницями. А ви… Метушливі, галасливі, хапаєте тільки те, що лежить на поверхні, не вмієте докладати зусиль. А найголовніше – самовпевнені і переконані у тому, що є найдосконалішими… Вгамуйтеся, зрозумійте, що усе, що вас оточує, не декорації… Усе це таке ж живе, як і ви, і має таке ж право жити. Перестаньте галасувати, і ви почуєте ще когось, окрім себе…
Найда обережно поклала камінь у траву коло паркану. Я була така вражена, що навіть не встигла нічого запитати – дітей погукали вечеряти. Найда підняла видру, звичним рухом притисла її до грудей і повела мене до їдальні. Власне, о вісімнадцятій моя зміна закінчилася, прийшла чергова вихователь, котра залишалася з дітьми до восьмої ранку. Я побажала дітям смачного і попрощалася, але Найда була єдиною, хто мені не відповів.
Чи я була здивована, вражена? Так, усе це вкупі, я була збитою з пантелику цілковито… Що це за дитина? Чому вона не розмовляла? Чому, коли почала говорити, це було так… вражаюче? У мене мурашки були від її голосу, справді. І оце щойно зрозуміла, що вона говорила цілком як доросла людина, досвідчена, втомлена доросла…
Після цього я кілька разів намагалася її «розговорити», проте даремно. Я вже почала думати, що отой монолог насправді мені наснився, і дні у притулку знову стали схожими, мов намистини на разку. Якось мені зателефонувала приятелька, колишня одногрупниця, і запросила на каву після роботи. Мовляв, є розмова.
Я здала зміну нічному вихователю та попрощалася, і ось уже жовтий автобус бадьоро везе мене вуличками вересневого міста. За пів години ми сиділи у маленькій затишній кав’ярні та теревенили.
– Власне, я чому з тобою зустрітися хотіла… Вчора твого колишнього бачила.
Серце у грудях стислося і упало у прірву.
– І що ? – я з останніх сил намагалася тримати себе у руках.
– Зупинила, порозмовляла з ним трохи… Ну як порозмовляла. Ти ж мене знаєш, просто до стіни його притисла і дізналася все, що мені потрібно…
– Та не зволікай вже! – мені справді було важко опанувати емоції.
– Ну словом… він зустрічався з тобою, поки навчався. Просто так, тимчасова дівчина у чужому місті, ну щоб не нудно було. У нас на старших курсах усі парами ходили, ти ж знаєш… От він і знайшов «підходящий варіант». А по-людськи з тобою порозмовляти, пояснити бодай щось, попрощатися – курячого духу не вистачило…
У мене було таке відчуття, наче усередині мене трапився землетрус, і мою душу завалило кам’яними брилами… Як дійшла додому, що робила далі – ледве пригадаю. Наступного дня у такому ж стані побрела на роботу.
Перевзулася, помила руки, пішла у групу до дітей. Сіла на кріселко за парту, жодної думки у голові, ані найменшого бажання щось робити. Раптом маленька ручка лягла мені на груди.
– Дірка, – Найда зазирнула мені у вічі. – У тебе тут дірка.
– Ні, нема… – я автоматично поглянула на кофтину. – Усе гаразд, не хвилюйся.
О, вона знову заговорила…
– Усередині дірка. Чорна, пекуча. Дуже болить?
Тут я зрозуміла, про що дитина веде мову.
– Так, дуже…
– Давай полікую, – Найда миттю сіла мені на коліна, обгорнула руками шию і міцно притулилася усім тільцем до моїх грудей. Я заплющила очі…
Не знаю, скільки часу ми отак просиділи. Біль не минув, але повернулася ясність мислення, зникла апатія.
– Розплющуй очі, – наказав голос Найди. – Ось так буде краще. Далі ти сама впораєшся. Ви нестерпні, справді… Ви так легко робите дірки отут… один одному. Випалюєте. А їх так важко загоїти, так важко. І знаки назавжди залишаються. А людина, якій бодай раз таку дірку випалили, буде страшенно боятися знову до когось пригорнутися… Боїться, бо ніколи не знає, чи той, кого зустрів, залікує стару дірку, а чи зробить нову… Але знаєш що? Ви ще й добряче умієте самі собі дірки палити. Страхом.
Найда злізла з колін, узяла залишену на столі видру Джонатана і повернулася в улюблений кут.
На зміну мякому вересню прийшов дощовий жовтень. Повернувся у інтернат Юрко, хоч наостанок усміхнувся і кинув: «Я не прощаюся». Повернулася до батьків Маруся, історія із тиранами-батьками виявилася неправдивою. Заплакана жінка, мама Марусі та іще трьох дітей, розповіла нам, що одинадцятирічній дочці батько заборонив іти у клуб, де збиралися щосуботи підлітки та молодь, а вона, щоб допекти, втекла з дому. Директриса довго ходила начальницькими кабінетами, але домоглася. Щоб розумного та розсудливого Максима забрали з інтернату у дитбудинок сімейного типу, яким опікувався священик.
У нас зявлялися нові діти, різного віку та долі, із правдивими та вигаданими історіями. Якось до мене підійшла методист.
– Завтра Найду переводять до інтернату для дітей з вадами розвитку. Це непоганий заклад, у одному з райцентрів, у нього хороші спонсори, волонтери опікуються постійно… Це найкраще, що ми можемо для неї зробити. Власне, у мене до тебе прохання. Щойно телефонувала нічна вихователька, у неї якісь надзвичайні обставини… Словом, ти б не могла залишитися на нічну зміну? А тоді добу відпочиватимеш…
Звичайно, я погодилася, навіть зраділа. Мені видалося, що це гарна нагода провести якомога більше часу із Найдою до її відїзду, адже я справді прикипіла до цієї дитини, відчутно виділяла її серед інших вихованців.
День швидко збіг, після вечері діти трохи часу дивилися телевізор, бавилися, тоді пили компот з печивом, вмивалися, і врешті вляглися. Я дала їм п’ятнадцять хвилин набалакатися, а тоді вимкнула світло. Час повернутися до групової кімнати, навести лад, тоді, мабуть, сяду трохи за документацію…
У кімнаті на у своєму кутку сиділа Найда.
– А як ти… я ж тебе щойно…
– Ти ж хотіла поговорити.
Усі двері та вікна були замкненими, я двічі перевірила. Нічний сторож був на своєму місці, з ним я віталася крізь грати у кімнаті вихователів. Усі речі нарешті відпочивали на своїх місцях, а посуд був вимитий. Я принесла для Найди ковдру і щільно її загорнула, а собі приготувала гарячого чаю.
– Я скажу одну річ про тебе, хочеш? Ти відчувала біль, тоді гіркоту, а зараз – пустку. У душі ти гадаєш, що вартуєш кращої долі, так? Але ти так і не зрозуміла головного: тільки доля знає, як для нас буде найкраще.
Я слухала її, мабуть, роззявивши рота. Це насправді небачено: семирічна дитина вчить мене жити… І до її слів варто прислухатися. Зрештою, я спромоглася видати єдине запитання:
– Хто ти?
– Спробую пояснити, – вперше усміхнулася Найда. – Я належу до іншого світу. Мій дім там, де сходить два сонця. Де течуть повноводні ріки, і повітря завжди наповнене пахощами трав. Де каміння уміють говорити, де кожному є гідне місце і певне призначення. Іноді ми з’являємося у вашому світі, щоб допомогти … Але люди страшенні невігласи, і бояться усіх, хто не схожий на них. Бояться, але пам’ятають, і передають пам’ять про нас із покоління у покоління і переказах, казках, легендах… Скажімо, такі як я відомі під назвою «одмінок» – дитя нечистої сили, яке поміняли на людське. Певною мірою це правда… Часом таких, як я, справді тимчасові підмінювали на людських дітей… щоб дати можливість долі йти вірним порядком. Щоб допомогти втіленню призначення деяких людей. Щоб запобігти лиху, яке мало б трапитися, бо хтось пішов проти долі. Ми виконували завдання, поверталися у свій світ, а людська дитина, якщо була підмінена, верталася до батьків… Відтак диму без вогню не буває, ваші міфи мають часом правдиве підґрунтя.
– А навіщо ти опинилася тут?
– Задля тебе, звичайно. Підправити твою долю… трішечки. Відтак ти уникнула найгіршого, найбільш руйнівного варіанту розвитку подій. Мала б їхати стрімголов шукати свого горе-«коханого», він би наговорив тоді страшенних дурниць прямісінько у очі, і ти б…
– Що?
– Чесно?
– Та кажи уже… – я розмовляла з нею, як з колежанкою, з ровесницею.
– Ти б віку собі вкоротила… з великою вірогідністю. А так – ти дізналася правду і змогла її сприйняти. Затям – доля краще за нас знає, як має бути. Часом вона дає нам право вибрати, а часом – треба сприйняти її як належне і вірити, що у неї є кращий план. Не для нашого комфорту чи задоволення, а для того, щоб кожен із нас втілив своє призначення, те, задля чого прийшов у цей світ…
– А ти? Теж підвладна долі?
– Певною мірою, – Найда втомлено схилила голову на рученята. – Але здебільшого я – її інструмент.
– А Джонатан? Він якийсь особливий?
– Це просто колись улюблена і покинута іграшка. Поки я чекала світанку у тому покинутому будинку, відчула його самотність… Не могла ж я залишити його там. Він хороший і неймовірно вдячний.
– Завтра тебе переведуть до інтернату, ти знаєш?
– Звичайно.
– Можна я тебе навідуватиму? Можливо вдасться забирати тебе на канікули…
– Ти така кумедна, – Найда усміхнулася та позіхнула. – Який інтернат… я виконала своє призначення, саме вдалий час, щоб повернутися додому…
Те, що відбувалося далі, я спробую стисло розповісти. Наступного ранку за Найдою і справді приїхала працівниця інтернату. Дівчинка слухняно поїхала з нею, вони щасливо дісталися місця призначення. Зникла Найду вночі, із спальні, і, звичайно, ніхто нічогісінько не помітив. Її оголосили втікачкою, оформили з цієї нагоди чергову порцію документів, і швидко забули про її існування.
А увечері того ж дня у своїй шафці я знайшла видру Джонатана. Вона і досі у мене.
І ще… За два тижні після зникнення Найди у крихітній кухні для працівників я зустріла директрису та незнайомого юнака. Вони пили каву і про щось гомоніли. Виглядало, що моя поява перервала жваву розмову.
– Знайомся, Наталю… Це – моя гордість, моє постійне нагадування, яку важливу справу ми тут робимо усі… Микола у дитинстві тричі потрапляв до нас, а нині – ось який парубок чудовий!
– Насправді – чотири рази, – поточнив Микола. – Я до вас відїдатися та відсипатися приходив, чого гріха таїти… Ні, вперше, дається, міліція привезла, а далі – сам.
– Так, синку, життя у тебе не мед було… та чого старе згадувати. Виріс, вивчився, працюєш – ось що уваги варте! Гаразд, ось залишаю тебе на Наталю, бо мені час до міськради, – і директриса миттю зникла.
Я сиділа навпроти Миколи і почувалася цілковитою дурепою. Як себе поводити? Як педагог? Але ж він не мій вихованець… Як дівчина у присутності симпатичного хлопця? Але ж я на роботі…
Поки я вирішувала це надскладне завдання, Микола підвівся з-за столу.
– Гаразд, Наталю. каву я допив…Марія Пилипівна, власне, звернулася до мене по допомогу, казала, у вас пральна машина зламалася…Ви мене проведете до пральні, добре?
Я вела Миколу через подвіря до пральні. Але якщо він був тут чотири рази, то мав би знати, де пральня, чи не так? Щоб не йти у цілковитій тиші, я щось говорила про поломану побутову техніку у нас удома… Ми з мамою живемо удвох, і є досить безпорадними у цих питаннях.
– Жодних проблем, Наталю. Я можу прийти у зручний час і поглянути і нашу посудомийну машину, і на праску, і навіть на мікрохвильову… Ні, з працівників притулку я грошей не беру. Ну-у-у… На знак вдячності можете піти зі мною у кіно. Ви любите кіно?
Я стояла у дверях пральні і силувалася пригадати, коли востаннє була в кіно.
Раптом мені почулося, що звідкись знадвору долинає тихий хриплуватий сміх Найди.