Вогнедан, Повелитель. Розділ одинадцятий

Автор: Мирослава Горностаєва.
Анотація: Тяжко поранений Вогнедан Ельберійський помирає на руках побратима Воїслава. В розпачі Воїслав присягає помститися тим, хто зрадив його друга і його країну. Але, помстившись, молодий воїн відчуває, що разом з ворогами вбив у собі щось важливе. І він з власної волі йде у потойбіччя, переконаний, що дух не вмирає, і колись вони відродяться заново – він, Воїслав, Повелитель Вогнедан та Ельбер, який вони називали Коханим Краєм.

Розділ одинадцятий
Місяць в глибинах вод

Сільце Редіне загубилося в моанських лісах. Невеличкий цей маєток нічим не відріжняється від подібних йому: селище з курних хаток, посередині церква, а на бугрі така ж хата, але більша і обнесена загорожею з загострених паколів – панський дім.
Родина Редіних не багата, але й не бідна. Вони є служилими дворянами, старий Редін воював у Шанії, привіз звідти достатньо добра, щоб прикупити кріпаків і земельки. Старший син його ходив з військом воєводи Ріміни на далекий південь, де, говорять, і не люди живуть, а які-то перевертні. Привіз сестрі придане: шовки, тканини, срібні браслети, золоту чашу, трохи оплавлену з одного боку, ніби побувала у вогні, та столового срібла з яким-то незнаним гербом.. Привів на ланцюгу рабиню – звичайну собі дівчину без всяких там звірячих ознак. Пані Редіна порадила сину спершу ввести дівку у закон, а тоді вже приставляти до роботи. Син поради материної послухав, та недовго прожила рабиня – взимку й померла.
Разів зо три всього вистьобали різками, – бурчала пані Редіна, – а вона вже й злягла… Диви яке ніжне…
Молодший син Редіних, хлопчина років тринадцяти, з заздрістю дивився на звитяжного брата, мріючи про походи в теплі землі, здобич, битви та покірних рабинь. Брат та батько поблажливо ляскали хлопчину по спині – підрости, мовляв.
Біда нагрянула раптово – заїхали до маєтку імператорські слуги в багряних каптанах. Сказали, що везуть важливого в’язня, і що їм потрібен нічліг.
Пан Редін з радістю прийняв імператорських слуг. А пані Редіна зодягнулася сама в шовкову зелену сукню, доньку нарядила ще в пишнішу, блакитну, золотом ткану, і виставила на стіл привезений сином посуд.
Отут і почалося пекло… Хатню прислугу гості загнали мечами до прихатня, і там замкнули. Старших Редіних, які спробували були опиратися розбою, скрутили одразу ж, і офіцер гвардійців наказав кільком переляканим слугам з двірських взяти заступи і викопати ями. А тоді видобути з загорожі, там, де вона була трохи розхитана, дві загострені палі.
Обличчя у офіцера при тому вже не було людським – видовжене, з високими вилицями. Вуха гострі, як у вовка… А від одного погляду його чорних очей з багряним вогнем в глибині, обидві жінки зомліли на місці.
А чорноокий диявол наказав тим же двірським челядинцям набити на палі пана Редіна та його сина. Коли один з них, конюх, заперечив несміливо, чорноокий розпоров йому живота мечем. Почувши крики конюха, інші двораки вже не опиралися, а зробили те, що звелів гостровухий розбійник, на якого раптово перетворився імператорський офіцер. І вкопали палі в приготовані ями.
Сподівалися врятувати тим собі життя нещасливі челядинці, та смерть їхня вже була на кінці клинка.
Молодшого Редіна гостровухий наказав прив’язати на ґанку. Якраз навпроти паль. Приставив охорону – стрункого юнака, на якого перетворився один з гвардійців, і пішов у дім.
І тепер лише тихо скиглить хлопчина, міцно заплющивши очі. Та не може не чути криків та стогонів рідних.
З жінок гостровухий власноручно зірвав шовкові сукні. А коли побачив у старшої пані на руці тяжкого срібного браслета, де замість кілець були витворно зроблені дубові листочки, знову свиснув клинком. І звелів своїм воїнам винести мертву на двір і кинути біля паль.
Панна ж Редіна сидить нині на підлозі у власній спочивальні, забившись у найдальший куток. На її ж ложі, скинувши геть пуховики і перини сидить, схрестивши ноги, вбивця і роздивляється свого меча.
Панну не зачепив він і пальцем, та від того їй ще страшніше… Нема в очах розбійника хіті – тільки отой багряний пекельний вогонь. І здається панні, що не людина з нею поруч, а злий дух.
Воїслав же Ведангський зовсім не звертає уваги на перелякану дівчину. Судома пересмикує його лице, наче заплакати хоче воїн, та немає сліз…
Спізнився… О, як же він спізнився…
Якби на тиждень раніше… На який-то тиждень…
Схиляє голову Воїслав, згадуючи страшний останній рік…
Він пам’ятав Велику Ніч, друзів за святковим столом… Владана Парда, котрий з гордістю вимовляв рядки вірша, визнаного Повелителем найкращим…
– «Як ті слова,
Що душу полонили
Звисають з листя крапельки роси –
Мов сльози смутку
За минулим милим.» – стиха повторює нині Воїслав, і від звуків його голосу ще більше зіщулюється нага дівчина в кутку спочивальні.
А потім невідь звідки взявся ворог в середині міста. Без сигналу тривоги, без звуків битви… Наче з-під землі виріс…
Воїслав пам’ятає стрілу в грудях… І лице Повелителя просто над собою… І темряву, що огорнула розум…
– Я тоді думав, що помер, – бурмоче він, – я думав… О, набагато краще…
Отямився тоді Воїслав у льосі з округлим склепінням… Над ним схилилася вродлива срібноволоса дивна… І він, Воїслав, ту дивну знав…
– Пані Срібляно, хіба ви не в Чорногорі?… – мовив він до неї, та жінка похитала головою:
– Моє ім’я – Черна, воїне…
– Військова таємниця князя Влада, – ледве вимовив Воїслав.
– Нас з сестрою, – сказала жінка, – князь Влад послав на Сіллон у супроводі двох воїнів. Ми мали визначити можливість підняти в повітря леаран.
– То корабель таки існує? – прошепотів Воїслав, – і вам вдалося?
– Ні, – мовила Черна, – загинуло десять чоловік, і серед них – княжич Вітер Ллєг…
– О, боги відвернулися від нас, – вишептав Воїслав і знепритомнів знову.
Вдруге він прокинувся від стогону. Дівочий голос водно повторював:
– Вогнедане… Мій коханий… Мій володарю…
Наче приском обсипало Воїслава… Він тільки зараз втямив, що живий, і все довкола – не передсмертне видіння.
– Вогнедан… Що з Вогнеданом?
В протилежному кутку льоху він розгледів одну зі срібних близнючок. Вона говорила стиха якомусь воїну в чорногорському кунтуші:
– Я провидиця, а не цілителька… Трохи сили у мене є, як у більшості срібних, але лише трохи… Вона помирає, Ярославе…
– О, ну хоч що небудь, пані Срібляно, – тихо благав чорногорець, – хоч стишити біль…
– Світлянчику, – почувся знову голос жінки, що марила в агонії, – моя кровиночка… моє кошенятко… Мій Повелителю, у вас дивне дитя…
Дана… Там помирає Дана… А Вогнедан…
Воїслав рвонувся встати, але його утримала Черна.
– Лежи, – мовила, – ти вже нічого не врятуєш… Досить того, що над нею плаче Трембич.
– О, п’яте місце позаминулого року, – прошепотів Веданг, – самотній закоханець…
– З вами ще один старий приятель, пане Ранку…
Над Воїславом схилився Ростислав Барткевич, воїн з Родогори.
– Ростику, – мовив Дракон, – то ви і є отой супровід жриць?
– Атож, – мовив Барткевич, – опісля тих змагань ми з Трембичем пішли вгору. Князь Влад взяв нас у прибічні гридні, хоча і пан Дзвенислав Лелег, і пан Богудан Змій обурювалися тим, що у них забирають кращих.
– Пан Богудан живий? – спитав Веданг, – і пан Дзвенислав?
– Були живі, – мовив Барткевич, – коли ми вибиралися з Чорногори.
– Що там, нагорі?
– Горить Боговлада, – вимовив Ростислав – варвари пішли з пограбованого міста. На Квітан.
– Мені потрібно до палацу, – мовив Воїслав, і відчув, як запекло в грудях.
– Ви ще слабкий, – сказав родогорець, – ваша рана не затягнулася, хоча над нею працював цілитель. Якби не це – ви б до сьогодні не дожили.
– Вогнедан, – прошепотів Дракон, – Вогнедан…
Воїслав видужав, а Дана померла. Того дня, як він став на ноги, зранена войовниця ступила у росяні трави потойбіччя.
– Ми знайшли її на березі, – оповідала стиха Срібляна, – здавалося, що вона мертва, але пан Трембич визначив, що дихання є, хоч і слабке… Однак, не врятувати…
– Потрібно, – сказав Трембич, – поховати її у вогні… Дружина Повелителя заслужила на гідний похорон…
– О, неможливо, – прошепотів Воїслав, – варвари напевне вештаються в окрузі…
– Сестри-жриці, – озвався Барткевич, – вміють наводити ману не тільки на певну особу, але й на місце. Інакше нам би не дібратися до Сіллону, і тим більше – не повернутися звідтіля.
Святославів будиночок для побачень варвари підпалили, але вогонь спопелив лише частину дому. Обшукали моанці і льох, але до його потайної частини за роздвижною стіною не дібралися. Варвари випили все вино і пожерли всі запаси, окрім тих, що були в тайнику. Тут тримали особливо цінні вина і фрукти, які потребували для зберігання холоду. І тут таки були двері до потайного ходу, які відмикалися тим же ключем, що і в палацовім саду.
Срібляна свого часу була доброю приятелькою Святослава, в ті часи, коли він був князем Данадільським і ще не зустрів своє чорногорське кохання судьби.. Не бажаючи накладати на себе узи шлюбу, красуня-дивна зустрічалася з юним Святославом саме в цьому будиночку, і чудово знала всі тайники і льохи. Вони з Черною були вельми здивовані, коли знайшли у льосі, де спинилися на перепочинок, напівмертвого Воїслава та двох переляканих пажів.
Краду для Дани склали з уламків дерев’яного прихатня, до якого не дійшов вогонь пожежі. Жони розчесали їй волосся, загорнули в вояцький плащ пана Трембича, який вперше і востаннє доторкнувся до вуст незмірно коханої ним жінки, поклали тіло на дверцята льоху, і полили духмяною олією з єдиної вцілілої діжечки.
Воїслав дивився на вогонь, і не плакав… А поруч Черна плела в повітрі незриму павутину мани.
Попіл від вогнища зібрали в скриньку від росавського вина. І одразу ж Воїслав вирушив до палацу.
– Тобі не треба туди ходити, – мовила Черна.
Але він таки пішов… Варвари жбурнули тіла загиблих у палацовій залі воїнів на купу, в одному з садочків. То був яблуневий сад Вогнедана, який нині став братньою могилою захисників палацу.
Пройшло досить часу, щоб тіла жахливо змінилися. Воїслав зазирнув в обличчя кожному. В цій страшній роботі йому допомагали обидва пажі та Трембич з Барткевичем. Він пізнав і Винозіра Птаху, і Стражислава Вишенського… Пізнав В’ячеслава Вишневецького, лице якого подзьобали ворони… Пізнав кожного воїна ведангської палацової ровти, де був хорунжим. Але не знайшов Повелителя…
Ще одна купа мерців лежала біля кухонних дверей… Це були кругловухі челядинці, тіла яких були в страшному стані. Воїслав зав’язав собі обличчя шарфом Срібляни і обдивився всіх… Про всяк випадок… Дивних серед них не було.
А потім він побачив сім паль, і зрозумів, про що попереджала Черна.
Юнак на крайній палі був людиною, хоча визначити це можна було тільки по вухам. Будимира Воїслав пізнав одразу, рівно, як і Владана…. По статурі пізнав… Спалаха визначив за одностроєм поручника, а Мирослава Вишневського – за кунтушем з рубчастого оксамиту. Мирко, улюбленець дівчат і жон, любив похизуватися пишним одягом.
Наступний мрець здався Воїславові схожим на Вогнедана. Він наказав пажам знайти драбину, і ті принесли з заднього двору її уламок. Воїслав піднявся повище і довго роздивлявся спотворене круками лице мерця.
Врешті вирішив – не він… У Вогнедана зовсім іншої форми руки… І на небіжчикові була подерта ведангська вишиванка.
Крайній мрець теж був зодягнений в лахміття з залитими кров’ю ведангськими візерунками. Рис обличчя вже не можна було розріжнити, але Воїслав не дивився на лице. Його погляд зупинився на чорному оксамитному мішечку, який бовтався на шиї мертвого. На мішечку був вигаптуваний золотими нитками дракон, що тримав у пазурях розколотого щита.
– Незмінний і вірний, – прошепотів Воїслав, – в житті і у смерті….
Він обійняв босі батькові ноги. І закричав так страшно, що до нього підбігли пажі і чорногорці.
Тополина дивився на свого замученого володаря, і вуста його пересмикувала судома. Мовчки опустили голови воїни князя Влада. І тільки Птаха тремтів, мов осика, не насмілюючись запитати, аж поки Воїслав не прохрипів до нього:
– Повелителя тут немає, Птахо з Ведангу… Твого ж князя звати нині Воїславом…
Два дні вони ховали мертвих…
Могили вирили у Вогнедановому саду, просто під тремтячими на осінньому вітрі яблуньками. Кради для воїнів влаштувати було неможливо, тому їх теж поклали в землю. Для Вартислава його син власноручно викопав окрему яму, і сам же закидав її, знявши попередньо з батькової шиї мішечок – оберіг.
Воїслав знав, що в тому мішечку – жменя землі з Гнізда Драконів. Він повісив оберіг собі на шию, і з того часу не розлучався з ним.
– Воїславе, – сказала Черна наприкінці другого дня, – вулиці Боговлади завалені трупами. Тобі всіх не поховати…
– Але я, принаймні, – сказав Дракон спокійно, – віддав останню шану друзям і родичам.
– Ми повертаємося до Чорногори, – мовила Черна, – у князя Влада знайдеться місце і тобі, сину Чорного Дракона…
– Повелителя немає серед мертвих, – мовив Воїслав, – а отже – він у полоні. Я іду на північ. Спершу – до Ведангу, можливо там я зможу зібрати супровід… І добути коней.
– Ти загинеш, – сказала жриця, – і погубиш решту. Варварів у Веданзі і Зелеміню – як черви.
– Двічі не вмирати, – озвався Воїслав вояцькою примовкою.
– Хіба ми, – поволі мовив Трембич, – не повинні врятувати Повелителя за будь-яку ціну? Я певен, що князь Влад сам віддав би нам такий наказ.
Коней чорногорці тримали біля Святославового будиночка, в місці, вкритому маною. Шляхетних тварин було вісім – один верхівець, один в’ючний. Жриці мовчали до останку. Воїслав знав, що тут приймають рішення вони, і мовчки очікував.
– Їдемо на північ, – мовили близнючки одночасно.
– Але, – додала Черна, – в загоні не має бути кількох командирів. Це твій задум – тобі і бути старшим, князю Воїславе.
Перед від’їздом Воїслав забрав скринечку з попелом Дани і кудись зник. Повернувся вже з порожніми руками.
До Ведангу вони добиралися кружними дорогами, уникаючи варварських роз’їздів. Врешті прибули до спустошеного Гнізда Драконів. Не було ні будинку, ні саду, лише обвугленим уламком стирчала в небо Драконова Вежа.
До озера Сіллур доїхав маленький загін і вже почав розташовуватися на відпочинок. Воїслав був таким спокійним, що жриці лише тривожно перезиралися. Веданг навіть усміхатися почав, але від його усміху їжився навіть Войко Тополина.
Та ось ковзнули яром якісь тіні, і сильний людський голос вимовив:
– Ваші імена і рід!
– Я Воїслав, князь Ведангу, – відповів Воїслав, поклавши руку на зброю, – а хто питає мене про це?
– Суддя Лют Дубовий, – відповів голос, – о, хвала Богам, хоч ви живі, княжичу… Хоча ваша відповідь говорить про…
– Батька стратили моанці, – мовив Воїслав рівно, – я нині володар Гнізда Драконів.
Суддя вийшов на відкрите місце. Він був озброєний луком, а з-за спини його стирчали руків’я двох мечів. За ним стояла пані Квітослава теж з луком в руці. І ще якісь люди і дивні, впереміжку.
– Ми, взагалі-то, – мовив Дубовий, – не знаю, як і назватися… Словом, ми чинимо опір, і здаватися не збираємося… Ми вже хотіли стріляти, але почули ельберійську мову… Хоча нині можна зустріти і покидьків з нашим словом на язиці, які однак…
– О, так, – мовив Воїслав, – зрадники…
– Що там у Данаділі? Як Боговлада?
– Нема Боговлади, – сказав Воїслав, – нема…
Він оповів, що знав, і Дубовий мовив упевнено:
– Зрада… Хтось впустив варварів до міста потаємно.
– Але ж варта, – мовив Воїслав, – над брамами… на стінах… Я не знаю, звідки вони вилізли, кляті гієни… Я поховав мертвих захисників палацу, але вони не могли оповісти мені про це… А місто горить… Боговлада перетворюється на попіл… Мабуть вогонь дійде і до палацу…
– О, – сказала Квітослава, – гори вогнем! Аби не дісталося ворогу нічого!
– Князю Воїславе, – мовив суддя, – що ви збираєтеся робити далі? Вам личить очолити опір у вашому князівстві…
– Повелителя не було серед мертвих, – сказав Воїслав, – а отже – він у руках цих виродків… Зранений, в ланцюгах… Він же ніколи не попросить у ворога навіть краплі води на спечені вуста… Я їду його шукати, і проберусь навіть у їхню прокляту Моану, якщо в тому буде потреба.
– О, незмінний і вірний… – кивнув Дубовий порозуміло, – але я так сподівався на вас…
– Я призначаю вас намісником Ведангу, пане Лют, – сказав Воїслав, – на час моєї відсутньости.
І мовчки схилив голову суддя, шануючи волю Дракона.
– Я можу послати з вами осіб, – запропонував опісля, – відомих хоробрістю і відвагою.
– Жрицям важко тримати ману над великим загоном, – мовив Веданг, – я щиро вдячний, але ми впораємося самі…
До Моани вони дібралися наприкінці зими… І пробули там майже півроку…
Воїслав знав моанську мову і видавав себе за моозця-зрадника на службі у моанців. Він ходив містом під маною і збирав по шинкам плітки. Дізнався, що «елберетського князя» привезли до Моани в клітці місяць тому. Вийшов на челядинця з Цитаделі, котрий бачив на власні очі, як «принца елберетів» карали на тілі за імператорським наказом. З оповіді зрозумів, що, незважаючи на плутанину з титулами, це таки Вогнедан.
Він уявив собі, як його гордий друг стоїть перед усією цією сволотою, здригаючись під ударами бича. Стоїть, тамуючи крик болю…
Розпеченим залізом посеред чола… Щоб не утік? Чи щоб відчув себе рабом?
Челядинець знав лише, що затаврованого елберета відвели на рабський ринок. Воїслав пішов туди, і врешті – решт знайшов работорговця, який пам’ятав елберетського раба.
– Сукин син, а не чоловік, – говорив торговець в шинку, куди його запросив на чарочку Воїслав, – кажеш, утік від тебе? І не шукай – подібної тварюки я ще не бачив. Він такого наговорив одному покупцеві, що той вихопив меча і трохи не зарубав його на місці. Хто його купив? Не знаю, більше ніколи не бачив того чоловічка… Худий, шапка лахмата, шарфом замотаний по самі очі. І, ніби, з бідних, бо кожушок на ньому поганенький був…
Пошуки зайшли у глухий кут, і тут Воїслав згадав про принца Літтона. Невже молодий Чоррін не зацікавився долею чоловіка, якого називав другом? Принаймні, принц може знати про Вогнедана щось таке, про що не допитатися у челяді.
Будинок Літтона на площі Геррінд знало півміста. Вночі Воїслав пробрався туди разом з усім своїм воїнством. Принца вдома не було – будинок стояв зачиненим. Однак, Воїслав перетрусив його покої, сподіваючись на те, що письменний Літтон залишить якийсь папір, котрий може пролити світло на Вогнеданову долю.
Пошуки увінчалися успіхом – Воїслав знайшов в паперах принца купчу на раба Вогедана. В прикметах вказані були «гострі, мов у звіра, вуха», а також сині очі, і чорне з сивиною волосся. На чолі імператорське тавро, на тілі шрами від меча, числом п’ять, на спині – рубці від канчука.
– Літтон, – прошипів Воїслав, – сволота… Ти купив його, щоб познущатися… Напевне… Куди ж ти поїхав, сучий сину? А раба Вогедана з собою взяв? Нічого – знайду і під землею…
Веданг глянув на стіл принца, де стояла самотою срібна статуетка, яка зображувала давно загиблу Чорну Троянду Ведангу. Взяв її до рук, довго пестив пальцями, милуючись роботою. І раптом звернув увагу на замкнену шухляду шоррогського столика.
Замок на шухляді він зламав мечем. В шухляді лежало два зшитки – один з віршами, другий, дописаний до кінця, був щоденником Літтона.

«…мені важко, – писав Літтон на початку зими, – навіть думати про це… Прибувши з Астеону я дізнався, що Моахетанг вже є нашим майже весь, і що його правитель сидить на ланцюгу біля порогу мого батька… Я не насмілився глянути – імператор не запрошував мене до особистих покоїв, а самому проситися не слід, може запідозрити… Або комусь здасться підозрілим моя цікавість саме до цього бранця… Цитадель є правдивим гадючником… Треба вичекати. Однак, я боюся батькового нестримного норову… Говорять, що елберет метнув в нього списом, коли імператор хотів змусити його битися з тілоохоронцем на потіху всьому зібранню… І батько не покарав за це полоненика… Однак, не знаю, чим це закінчиться – нещодавно імператор убив ведмедя, так само прикутого біля його порогу.

День святого Лігенді… Був у Цитаделі… Одразу ж почув про те, що імператор позбувся своєї іграшки… Правителя Елберу хльостали бичем на задньому дворі на потіху рабам і челяді. Обрізали волосся і затаврували… Говорять, що останнє порадив зробити елберет Кеян Зелемінський, котрий нині є батьковим улюбленцем – імператор оповідає всім, що сам навернув цього язичника, котрий і приєднав землі Півдня до найсправедливішого в світі осердя мейдизму…

День святої Нерли… Я послав Хельма на рабський ринок… Батько звелів продати Вогнедана Елберійського випадковому покупцеві… З отим тавром, котре означає, що означений раб схильний до втеч і непокори. Його заб’ють на смерть… Милосердя святого Мейді повеліває мені втрутитись… Я відвезу Вогнедана до Астеону, до маєтку моєї матері. Там він житиме спокійно і на волі. Він має присягнути, що не тікатиме, але я думаю, що з цим клопоту не буде.

По святій Нерлі надвечір’я…. я грішник… Страшний грішник, котрий не в силах стримати норову, котрий дістався мені від батька. Але я вражений до самих глибин духу… Хельм привів Вогнедана на ланцюгу – так як його продавали на торговищі. Але, що за погляд був у цього упослідженого раба… Який голос… І ці очі, сповнені зневаги… Я знав зовсім іншого Вогнедана… Дати присягу він відмовився, і ображав мене доти, доки я його не ударив… Ніколи не забуду його погляд опісля цього, і його сміх…

Наступного дня… Він сидить на ложі, охопивши руками коліна. Зі мною не розмовляє. Чим я кращий за божевільного правителя Моанії, раз залишив в нашийнику людину, до якої прив’язався всім серцем.

Свято Літтона-мученика, мого покровителя… Я знайшов вихід… Вогнедан нині ходить вільно, але в ножних путах. Я не хочу ризикувати – ця людина є природженим стягом заворушень. Він навіть голову тримає, як сокіл у ковпачку. Звелів Хельму опікуватися ним і приставити до книгозбірні…

По святій Роані надвечір’я… Хвала Богу, він змирився… Працює у книгозбірні… Я їду до Астеону за батьковим наказом, але Вогнедана поки що залишу у Моані. Забагато в моєму оточенні донощиків….

Свято Рекіна Ульгонського… Я в Моані… Він утік… Я наказав висікти управителя, і вислав його в село. Туди ж вислав і дурня-коваля з сином, котрий і збив з Вогнедана кайдани. Коваль верзе таке, що я серйозно думаю, що його зурочено.

Наступного дня… Я ніяк не можу зрозуміти – навіщо? Адже він розумний чоловік, і бачить, що для його Елберу все скінчено. Чи далеко він зайде з отим тавром і взимку? Божевільний… Вони всі божевільні…

Свято Ронука-мученика. Я вражений… Моя людина в оточенні воєводи Ріміна доносить, що Вогнедан у нього в руках. Його схопили неподалік Моани, в шинку, де він прикидався бродячим грамотієм. Навів на нього воєводу з прісними мій паскудник Хельм Тенп… Мій вивідач присягається, що Вогнедан убив трьох чоловік музикою… В тому числі і поганця Хельма… Неможливо… Кеян Зелемінський, нібито наказав відрубати йому пальці на правиці… За гру на флейті… Боже мій… Цей Кеян є рідкісною паскудою.

Наступного дня…. Точніші відомості… Воєвода забрав Вогнедана до Неззу, куди Ріміна призначено на службу Їде воєвода з жоною Франою, яка, за чутками, є елбереткою, тієї ж породи, що і Вогнедан. Моя людина присягає, що воєвода сподівається дізнатися про скарбницю Боговлади, місцезнаходження якої знає тільки Вогнедан. Отже – все скінчено. Цей пес не випускає здобичі. Я плакав…»

– Може ти і непогана людина, принце Літтон, – пробурмотів Воїслав, закриваючи зшиток, – але тобі пощастило, що я не застав тебе вдома…
Веданг тремтів усім тілом. Якби йому дійсно нині трапився під руку Літтон, а ще краще – Кеян-Лемпарт, або воєвода… Молодий воїн опанував себе і сказав:
– Їдемо до Неззу і негайно. Може ще встигнемо.
Їхали вони під маною, у вигляді імператорських гвардійців. Воїслав встиг помітити, що цих, вбраних у багряні каптани вояків, боїться трохи не вся Моанії. Срібляна навела ману також на звій пергаміну, котрий мав здатися воєводі імператорським наказом. До наказу Воїслав вписав також і жону Франу, думаючи, що це якась злощасна ельфійка, яку воєвода насильно ввів у закон і взяв у наложниці.
В місті Пеллі, в єдиному на все місто заїзді, Воїслав став свідком, як ловці рабів притягли на мотузі змученого, ледве живого чоловіка. Таврований раб з відрізаними вухами напевне був ельберійцем. Більше того – дивним. Ловець, зодітий в шкіряну безрукавку бородань, шмагав свою здобич канчуком і реготав. Ельберієць мовчав, кусаючи вуста. Світлі очі його, сповнені болю, дивилися просто на Воїслава, котрий стояв в мані.
– Припини, сучий син, – раптом сказав Веданг, – ану, покажи мені цього красеня… Так і є – це раб Цитаделі… Давай сюди мотуз…
– Винагорода…, – почав було ловець.
– Смертю винагороджу, – процідив Дракон, – забирайся…
Ловець забрався, лаючись потиху. Воїслав привів полоненика на тому ж мотузі до свого покою, припнув до ліжка і звелів нагодувати. Ельберієць щось пожував і мовчки скрутився клубком на підлозі. Раптова зміна долі зовсім не збентежила його.
Воїслав міг би присягнути, що знає цього воїна. Але спотворене шрамами лице заважало згадати ім’я і рід.
З Пелли загін виїхав наступного ранку. Втікача Воїслав припнув до луки сідла і пустив коня ступою. Той йшов, поволі ступаючи збитими в кров ногами і бурмотів щось собі під носа…
Воїслав прислухався, і холод пробіг у нього поза спиною. Невідомий втікач повторював вірша Владана Парда, якого той склав в ніч падіння Ельберу.
– Як ті слова,
Що душу полонили
Звисають з листя крапельки роси –
Мов сльози смутку
За минулим милим.
Вони зупинилися на одному з пагорбів-святилищ, давно покинутому і зруйнованому, і Воїслав позбувся мани.
Втікач спершу не повірив очам. Тоді обвів поглядом воїнів і жон, котрі змінили свою зовнішність. Ущипнув себе за руку. І зомлів.
Довелося затриматися, щоб дати можливість йому отямитися. Коли втікач заговорив, Воїслав зрозумів, хто це… Родомир Болотяна Рись – як-там – далі, зелемінський прикордонник.
Родомир пригорнувся до Воїслава і не відпускав його руки, наче боявся, що той знову перетвориться на Стража Цитаделі. Він оповів про зустріч з Вогнеданом, і Воїслав нарешті зрозумів таємницю падіння Боговлади і семи паль в палацовім саду.
– Чаяна, – сказав, – Чаяна… Зразок пристойності на межі зловісності… Оце так… Отже Чаяна… Так це вона і є Франа Ріміна… Ну, що ж… Зустрінемося…
Родомиру дали змінну одежу з тороків, і забинтували босі ноги. Наступного ж дня вони зустріли трьох моанських вояків, котрі їхали з Неззу до Пелли, і Родомир отримав ще й чоботи. Найменшого розміру. Він почав усміхатися і повторював водно:
– Нарешті мені пощастило… Тож має пощастити і Повелителю…
А потім вони приїхали до Неззу… Воєвода слухняно зібрався в дорогу, побачивши неіснуючу імператорську печатку. Таку ману могла наводити лише Черна… Вона ж змогла підтримати і Воїслава, коли з нього трохи не злетіла мана…
З льоху винесли чоловіка з білим волоссям… Жодної чорної волосини… Тавро багряною плямою виріжнялося на блідому чолі… Замість рук – обрубки… На правиці немає пальців, на лівиці – кисті. Свіжа рана на лівій руці обпалена вогнем… Видно – зупиняли кров. Щоб не зійшов нею, щоб помучився ще…
Воєвода говорив, що сьогодні в’язня мали б колесувати. За те, що він збунтував рабів…
Не збунтував, напевне, а нагадав вільним, що вони є вільними… О, Вогнедан… Вогнедан, Повелитель…
Чаяни, а чи Франи з воєводою не було. Воїслав поки що цим не дуже переймався. Просто перед ним лежав його друг, його володар, його Принц Яблуневого Саду…
Просто перед ним помирав його друг.
Срібляна робила все що могла, тамуючи біль, намагаючись загоїти рани…. Черна мовила зі звичною своєю прямотою володарки темних сил, що краще подарувати страждальцю легку смерть. Воїслав помотав головою… Ні…
Почути його голос… Хоч би раз, востаннє…
Воєвода Рімін отримав своє першого ж вечора зворотнього шляху… І маленький загін рушив на південь.
І ось Воїслав сидить у панському будинку Богами забутого моанського селища. І дивиться на лезо клинка.
Те що він зробив, і робитиме далі – огидно і некрасиво… Але він не зробив би стільки зла, якби не побачив на оцих моанських коровах сукні з боговладського шовку…
Срібло на столі… Посуд з гербом Дубовицьких, родичів його матері… І браслет на руці товстої моанки… Браслет його тітки Велеради Дубовицької, сестри княгині Ружени.
В двері спочивальні обережно пошкреблися… Птаха, Вогнеданів паж… Хлопець глянув злякано в куток, де й досі сиділа оголена дівчина.
– Пане Воїславе…
– Я не є скотоложцем, Горобчику, – мовив Воїслав рівно, – мені огидно навіть дивитися в бік цієї дівки… Я тільки зірвав з неї боговладський шовк, аби вона не оскверняла його своїм немитим тілом. Що ти хотів, дитя моє?
– Повелитель, – мовив хлопчина тремтячим голосом, – кличе вас до себе…
Воїслав підхопився з ложа. Сказав, облизнувши пересохлі вуста:
– Перекажи, що іду…
Птаха щез. Воїслав задумливо глянув на моанську дівчину, все ще тримаючи в руці меча. Вона зрозуміла цей погляд по своєму. Підповзла до Веданга і охопила його ноги.
– Геть! – сказав Дракон ельберійською. Дівчина схлипнула і полізла на ложе.
– Тварина, – мовив Воїслав гидливо, – я убив твоїх рідних, а ти ладна мені віддатися? Здихай, щоб не плодила покидьків!
Свист меча… Короткий скрик… І тиша.
Воїслав витер скривавлений клинок об ковдру, що валялася на підлозі. Вийшов зі спочиваленьки… Поруч з кімнатою дівчини була спочивальня її батьків.
Там теж було ложе. Широке, з перинами і пуховиками. Перини було скинуто на підлогу, і Вогнедан лежав просто на вояцьких плащах, прикритий плащем же. Він був притомним – очі дивилися спокійно і твердо. Болю в них не було – Срібляна постаралася, але Воїслав знав, що це ненадовго.
– Милий брате Воїславе, – вимовив Вогнедан, – о, я щасливий… Ти живий…
– Ви врятували мене, Повелителю, – стає Воїслав на коліна перед ложем, – але, можливо краще було б мені померти…
– Я хочу, – ледь чутно говорить поранений, – признатися до вини…
– Я бачив, – сказав Веданг, – батькове тіло на палі… Про те, що вони хотіли від вас, я знаю теж. Ми врятували Родомира Болотяну Рись, якому ви і оповіли про падіння Боговлади.
– Може я – і сльози блиснули в синіх очах Повелителя, – мусив зізнатися?
– Батько, – мовив Воїслав, – не зміг би жити в рабстві. Що сталося, те сталося… Вони самі вибрали, наші воїни, поміж ганьбою і смертю. В цьому немає вашої вини…
– О, називай мене братом, мій Ведангу, – шепоче Вогнедан, – тоді я повірю, що ти не звинувачуєш мене в муках князя Вартислава….
– Брате Вогнедане, – говорить Веданг, – милий брате…
– Говори мені «ти», як в нашій юності…
– Я віддав би за тебе душу, – говорить Воїслав, – мій Принце Яблуневого Саду.
– Я вірив, – шепоче Вогнедан, – що побачу тебе ще раз.
– А я так був впевнений в цьому, – силиться на усмішку Воїслав, – я і флейту твою зберіг…
Він раптово замовкає і прикушує губу до крові. Теплий струмочок побіг по підборіддю.
Хто там схлипує у кутку? Це Птаха, паж Птаха… Та багряним вогнем горять сухі очі Воїславові.
– Не грати мені на флейті, Воїславе, – рівно говорить Вогнедан..
– Доберемось до Чорногори – я сам тобі гратиму, брате, – мовить Воїслав і підносить до вуст знівечену Вогнеданову правицю, – кожного вечора…
– Ти ж, ніби, більше від флейти, любив попід вікнами в панночок на гітарі грати, – шепоче Вогнедан і бачить, як від цього немудрящого жарту здригаються вуста друга, наче від болю.
– Для тебе – вивчусь, – обіцяє Воїслав, – ти тільки тримайся… Виживи, Повелителю…
– Ти бачиш, що у мене на чолі, Ведангу, – ледь здригається голос Вогнеданів, – як мені дивитись в очі дітям Ельберу?
– Хай соромляться гієни з Півночі своїх вчинків, – твердо сказав Веданг, – тобі соромитись нічого… Брате мій… Зостанься… Виживи… Не помирай. Навіть в знівеченому тілі ти є душею Ельберу.
– Змучений дух в зраненому тілі, – мовить Повелитель, – таким нині є Ельбер… Та я дійсно не хочу помирати, милий брате. Ще трохи побути в явному світі, коли поруч нема гієн… Коли руки друга стишують біль у ранах і тамують спрагу… Я мріяв… Весь цей страшний рік я мріяв ще раз побачити, як відбивається Місяць в глибинах озера Сіллур.
– Я привезу тебе туди, – обіцяє Воїслав, – а звідти ми вирушимо до Чорногори… Ви ще побачите сина, Повелителю…
– О, моє дитя, – тихе зітхання, – ні… Нехай він запам’ятає мене красивим…
Воїслав не відходить від ложа… Він тримає в долонях руку друга, якій вже ніколи не взяти ні меча, ні флейти… Він говорить якісь незначні слова, оповідає, як розшукував Вогнедана в Моані… І про щоденник принца Літтона оповів, чим спромігся викликати усміх на спалених гарячкою вустах Повелителя.
– О, цей варварський поет, – сказав Вогнедан з легкою насмішкою, – іноді мені здавалося, що цей доволі гідний дух замкнули у тілі варвара на покарання. Зрештою, я на нього не ображаюся – він дійсно не міг зробити для мене більшого, аніж зробив.
– О, звичайно ж, – пирхнув Дракон, – спершу він тримав тебе в нашийнику, тоді вдягнув кайдани на ноги…
– Він називав мене стягом, – всміхнувся Вогнедан, – а ворожий стяг не віддають переможеним, якщо вже захопили його… Наш стяг, мій меч, прозваний «Державним», вінець Богорівних… Все це в лапах воєводи Ріміна, і хоча ці речі не варті варварських грошей, воєвода не віддав би їх нізащо.
– О, воєвода Рімін, – вишкірюється Воїслав, – вже давно у мейдистському пеклі…
– Ти вбив його? – питає Вогнедан.
– Я, милий брате… І я присягаю тобі привезти до Боговлади клейноди Краю… Я покладу їх до скарбниці, і колись, у вільному стольному місті, ти знову одягнеш вінець… Ви вдягнете вінець, Повелителю…
– Повелитель, який не може взяти меча до рук, – зітхнув Вогнедан, – має поступитися місцем сину… Я сподіваюся побачити свого сина в короні з сяючим каменем. Я стану його радником, його опорою. Але Повелитель має бути втіленням краси і гармонії, а не безруким калікою з рабським тавром.
Воїслав не відповідає… Він тільки гладить знівечену руку милого брата і не може витиснути навіть сльозини з сухих очей.
А Вогнедан говорить тихим своїм голосом, що може співати, мов флейта, і звучати, мов крижаний дзвін. Оповідає, що трапилося в маєтку Ріміне, розказує про шлях до Неззу і про Даркана Логіна, який не загинув у Страгії, щоб опинитися на каторзі… Про фортецю з недокінченим муром розповідає, про її нещасливих будівничих… Воїслав зітхає – він знав особисто і Крутовицького, і Косача… А тим більше – Стаха Вербинського та пана Лисичко.
– Я сподіваюся, – закінчує Вогнедан, – що хоч частина з них вирвалася на волю…
– О, я бачив мертвих, повішених на мурах фортеці, – мовить сумно Воїслав, – але їх було набагато менше сотні… І галери в гавані не було. Він таки вийшов в море, твій Стах Вербинський.
– О, хвала Богам! – щиро сказав Повелитель, – я щасливий… Милий брате Воїславе, я ще хотів би побачити Родомира… Я так вболівав, коли його купив якийсь недолюдок…
Птаха зірвався з місця одразу ж. І за хвилину привів зелемінця.
Гідний шляхтич з порога вклонився знівеченому володарю звичаєвим уклоном. І просяяв, побачивши усмішку Повелителя.
– Ти таки чкурнув знову, – мовив Вогнедан, – заповзятливість гідна похвали…
– Та біда не проминула, – озвався Родомир, – мене схопили, і, якби не князь Ведангу… Вірите, Повелителю, коли він видер мене з рук ловців, то я навіть не запитав себе, чим я дозолив охоронцям Цитаделі. Одна думка була в голові – який же я дурень, що попався втретє…
Лице Повелителя звела судома болю… Птаха метнувся за двері прожогом, і до покоїку увійшла Срібляна.
– Досить, – звеліла, – вийдіть…
Воїслав вийшов. Ще раз витер сухі очі і подався з Родомиром надвір, змінити на варті обох чорногорців. Трембич з Барткевичем мовчки сиділи на колодах біля замкнених воріт, відвернувшись від паль з конаючими людьми. Молодший Редін, що був прив’язаний до стовпчика ґанку, висів у путах непритомним. Біля нього нудьгував Тополина.
– Ідіть, – сказав Воїслав всім трьом, – відпочиньте.
Войко одразу ж пішов у дім. Чорногорці затримались. Трембич мовив тихо:
– Ваша вельможносте, ви чините зле… Звеліть добити цих людей – їхні муки не воскресять Чорного Дракона…
– Але принесуть мені задоволення, – ошкірився Воїслав, – он і Тополині подобається…
– Ви не маєте права, – озвався Барткевич, – привчати змінену людину до непотрібної жорстокості.
– Нехай вчиться, – сказав Веданг, – злішим буде.
– Ви збожеволіли, пане Ведангу, – вимовив Ярослав, – Повелитель заборонив би вам подібне…
– Ти, – мовив Дракон люто, – мовчав би вже… Нашим пращурам потрібно було понищити людей цього світу… Гарматами з холодним вогнем… А на тих, хто залишиться – вдягти нашийники. І взяти до рук батога. А не морочитися з оцим зміненням…
– Я теж людина, – сказав Трембич, – Змінена… Ви забули?
Воїслав опам’ятався. Він подивився на Ярослава так, наче побачив його вперше. І сказав розгублено:
– Забув… Але ж таки забув, Ярославе… Чи пробачиш?
– У вас не душа – суцільна рана, – мовив Трембич, – я пробачаю… Але прислухайтесь до моїх слів.
Коли чорногорці пішли до будинку, Родомир мовив обережно:
– Воно б і правда… Занадто це все… огидно. Доцільно було б припинити страждання…
– І ти туди ж, – хмикнув Дракон, – забув про Рогволода Зоредива? Сам же й оповідав… А бачив, що зробили з Повелителем? А на себе в люстерко давно дивився?
– О, так…, – сказав зелемінець і потер обрубки вух, – але ж вороги наші – безчесні варвари… І тому…
– Я є тут старшим, – мовив Веданг, – і тому все буде по моєму слову.
Родомир опустив голову, і сів на колоду спиною до паль.

***

Маєток Воїславів загін покинув зранку. Перед тим Воїслав сотворив ще одну жорстокість – почекав, доки винесуть з двору і покладуть на ноші знову непритомного Вогнедана, і підійшов до молодшого Редіна.
– Зрозумів, хто ми? – спитав моанською
– Елберети…, – схлипнув хлопчина, – звірюки…
Добре, – всміхнувся Веданг справді нелюдським усміхом, – я залишу тобі життя… Щоб ти пам’ятав про те, що бачив, але не міг помститись…
Воїслав наздогнав своїх на виїзді з сільця. За ним палав маєток Редіних.
– Відтяв хлопчиську руки, – мовив неголосно, – і припік рани… Виживе… І пам’ятатиме, як сьорбав колись юшку ложкою з гербом Дубовицьких.
– Челядь, – сказала Срібляна, – ти так і залишив замкненою в будинку?
– Авжеж, – засміявся Веданг, – хоча їм і не по чину вогняне поховання.
З другого боку до Воїслава під’їхала Черна. Він бачив зараз замість її обличчя похмурий писок імператорського гвардійця, і мерехтіння мани довкола, доступне лише зору ельфа.
– Воїни, – сказала, – відповідають за чини свої родом усім… Але в чому винні інші люди?
– І ти теж… – прошипів Воїслав, – а в чому були винні мешканці Гралуни, на яких ти зрушила лавину, жрице Чорнобога?
– Я не знаю жалості, – холодно мовила Черна, – бо намагаюся керувати вітрами, що віють з безодні… Мені шкода не тих безмізких шматків плоті – тебе, Воїславе… Твоє переродження буде лихим…
– О, після смерти…, – пирхнув Веданг, – сподіваюся, що Боги таки розсудять справедливо, і не відродять мене моанцем….
Воїславів загін тягнув за собою кривавий слід до самої Страгії. Кілька разів вони змінювали ману, перекидаючись чи-то торговим обозом, чи-то вояцьким загоном. Веданг убивав, де тільки була можливість. Він не милував нікого – мирні північани, котрі траплялися на його шляху, вмирали так само, як і вояки. Виняток він робив лише для мешканців підкорених країв, намагаючись утриматися на грані справедливості. Гросатець, або гесутець, вважав Воїслав, був такою ж жертвою завойовників, як і він сам. Якщо, звичайно, не служив у моанському війську.
Зелемінь зустрів їх пригнобленою тишею… Мовчали покинуті хутори, а поля заростали травою. І поникли сади Ведангу, бо нікому було збирати врожаї.
Вогнедан отямлювався за весь довгий шлях ще тричі. Він прикликав до себе обох чорногорців, і довго розмовляв з ними, згадуючи минуле. Трембич наважився оповісти Повелителю про похорон Дани, і Вогнедан прошепотів ледь чутно:
– Ти теж її любив, самотній закоханцю… О, я не можу забути її очей…
– Моє прибране ім’я було – «Самотній верховинець», – озвався Трембич, – але всі однак розгадали мою таємницю.
– Вона була гідна, – вимовив Повелитель, – нашої любові… Там, в росяних травах, я простягну до неї руки… Руки, не обрубки… І вона згадає мене…
– Я не смів ревнувати, – зітхнув Ярослав, – до такого суперника… Але мені дозволено було обожнювати недосяжну зорю… Я теж сподіваюся на зустріч…
З Барткевичем Вогнедан говорив про Родогору, та пана Богудана Змія. Згадував Ратислава Летича, з яким дружив на засланні. Слухав оповіді про те, як бореться з Ішторном Чорногора… Розпитував за жінок дому Драконів – Вишню та Гордану.
– Князь Воїслав, – врешті наважився Барткевич, – потиху втрачає глузд… Він намагається приховувати це від вас – адже ви нечасто є духом з нами. Він убиває всіх, хто має нещастя визнати себе моанцем… Навіть жон і дітей… І він за весь цей час, що є з нами, не спитав про своїх дружин і синів…
– Синів? – перепитав Вогнедан.
– О, так… Пані Гордана народила здоровеньке немовля… Якраз під час облоги… Тут ішторнійці ломляться до Ігворри, а тут… Але обійшлося. Князь Влад зволив сказати, що малий Дракончик є щасливим оберегом Високого Замку… Він же і прийняв дитя на сорочку, адже пан Влад є Ведангом по матері.
– І яке ім’я у юного вельможі? – спитав Повелитель з усміхом.
– Влад Чорногорський, – мовив Барткевич, – звелів назвати дитя Вартиславом.
– О, Чорний Дракон всміхнеться у гаю дубовім, – сказав Вогнедан, – але Воїслав… Я маю з ним поговорити…
Веданг на всі докори Повелителя лише відмовчувався. Про народження сина вислухав без особливої радості, і тут таки звів розмову на інше.
– Присягни, – сказав Вогнедан врешті, – що будеш робити все, як личить воїну, не порушуючи закону й права.
– Я не можу…, – прошепотів Веданг, – дати вам таку присягу, Повелителю…
– Тоді я наказую – припинити, – жорстко мовив правитель, – чи чув, вельможний Воїславе?
Оскільки розмова ця відбулася вже на страгійській землі, Воїславу не було обтяжливо виконати наказ. Він не суперечив Повелителю – Вогнедан згасав на очах. Він почав кашляти кров’ю, а рана в грудях ніяк не загоювалась. Срібляна лише хитала головою – вона визнала себе безсилою. Загін мчав тепер майже без перепочинків – Воїслав боявся, що до Сіллуру вони Вогнедана живим не довезуть.
До озера Сіллур вони дібралися вночі, зоставивши позаду поворот до Гнізда Драконів. Був якраз повень – самий час для споглядання. Воїслав виставив варту, а сам обережно підняв на руки легеньке тіло Повелителя і пішов з ним до знайомої верби.
– Тут, – сказав, – ми колись очікували на того поганця Рибку… Боги мої, нам здавалося, що цей розбишака є найупослідженішим з людей…
Біля кореня старої верби сів Воїслав, обережно підтримуючи Вогнедана. Небо було чистим… Ні хмариночки. Лише тремтить прохолодне осіннє повітря, і міниться в небі зоряний блиск… А Місяць-повень повис над озером в сяючому ореолі.
– Гадав я, – сказав Вогнедан співуче,
Що такого вже немає,
Та ось він – ясен місяць!
Не з-за гір,
А з глибини поважно випливає!
О, яким дивом є цей Місяць в глибинах вод, що має бути ознакою нашого духу…
– Вас ніщо не здолає, – мовив Воїслав, і в його обвугленій душі щось здригнулось, – ваш дух є незнищенним, бо не втратив можливості побачити красу цієї ночі. У мене ж перед очима кривавий туман… Мені байдуже до жон у Високому Замку, байдуже до малого Воїрада… Я не зрадів народженню маляти, яке зватиметься ім’ям мого батька… Я прагну крові, неначе є упирем зі страшної чорногорської казки. І вже не можу насолоджуватися цією миттю.
– О, Воїславе, милий брате, – озвався Вогнедан опісля довгої мовчанки, – я ніколи, нічого і ні в кого не просив… Але, ставши в росяних травах, я проситиму Богів повернути мене сюди для битви… Повернути, наділивши силою пращурів… Повернути, зоставивши пам’ять про оці страшні часи. І повернути разом з тобою, щоб ми знову йшли обіруч по явному світу…
– Та невже ж, – простогнав Дракон, – моанські гієни осквернятимуть нашу землю стільки років? Невже ваш син так і не вдягне вінець Богорівних?
– Нікому не дано визначити майбутнє напевне, – мовив Вогнедан, – якщо Ельбер відродиться до мого народження, то я стану його захистом і пострахом для його ворогів.. Якщо ж ні – то я хочу стати вогняним мечем останньої битви. А нині моя кров вистигає, милий брате… Я хочу встигнути сказати… відхідну Повелителів…
Воїслав застиг в німій скорботі. Він розумів, що друг відчуває близькість смерти, але все ще відмовлявся вірити.
– У мене немає навчителя, – співуче вимовив Вогнедан, – життя – мій навчитель… У мене немає володаря, судьба – мій володар… У мене немає зброї, тверда воля є моєю зброєю… У мене немає панцира, незламний дух є моїм панциром… І я помираю знову… Щоб відродитися таким, як я бажаю…
Він знову замовк. Щось хрипіло йому в грудях, лице викривила болісна судома. Воїслав гладив волосся друга, мокре від смертного поту. Нечутно підійшли жриці… Впав поруч на коліна Родомир. Біля нього опустився на землю Войко Тополина… Темні постаті чорногорців-вартових присунулися поближче.
Паж Птаха ткнувся обличчям у вояцький плащ, яким було прикрито Вогнедана. Мовив ламким голосом підлітка:
– Мій Повелителю… Дозвольте вас супроводжувати за звичаєм….
– О, нині не ті часи, – слабко озвався Вогнедан, коли Птаха вже втратив надію почути його голос, – друже Птахо! Наказую тобі жити і битися за Ельбер. І померти у битві, якщо в тому буде потреба. Ти маєш стати воєводою для мого сина. Нехай твоїм володарем буде Світлян, Повелитель… Ти розповіси йому, друже Птахо, як я любив його… Він був занадто малим, він може забути… Моє лице зітреться з його пам’яті… Розкажи йому про той день, коли я оповідав вам про білих пардів Чорногори.
– Згідно наказу, – вимовив Птаха, схлипнувши, – згідно наказу, Повелителю…
– Я вже не бачу Місяця, – прошепотів Вогнедан, – о, як сяє зоряний шлях… Але ж я маю стати перед очі Богів і пращурів воїном… А не таврованим рабом… О, проведіть же мене ще й вояцькою молитвою, і дайте до рук хоча б флейту, якщо вже я не втримав меча…
Воїслав вийняв з-за поясу флейту з золотим саламандром. Поклав її Вогнедану на груди, і той ніжно погладив інструмент знівеченою правицею.
– А тому, хто впав у битві за рід свій, – вимовив Воїслав, стиснувши руку помираючого, – Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду…
– Так і буде, – озвався Повелитель тоді, коли всі вже подумали – скінчено, – так і буде, милий брате… Флейту… я залишаю… в цьому світі… Сину…
Голова його поволі схилилася на Воїславове плече…
– Дана…, – сказав Вогнедан востаннє, – Дана…
І затих. Поволі спинялося дихання. Воїслав так і не вловив тієї миті, коли Місяць відбився в широко розплющених очах друга і брата.
Черна стояла на березі озера і сплітала з повітря павутину мани.
Воїни готували краду неподалік. Воїслав обережно зняв з Повелителя подерте вбрання моанського крою, обмив його тіло в водах озера. Барткевич дістав з тороків своє запасове вбрання. Не було данадільської вишиванки, але Трембич, подумавши, зняв з себе сорочку-чорногорку. В неї і вбрали Повелителя, при чому Ярослав вимовив молитовно:
– О, може він відродиться в наших горах… І можливо – скоро…
Воїслав все хотів прикрити чимось тавро на чолі мертвого. Зрештою, Срібляна зняла з себе блакитний, шитий золотом шарф жриці. Веданг пов’язав тим шарфом голову Вогнедану, і обережно закрив йому очі, які наче ще дивилися на Місяць в глибинах небес…
Тіло загорнули в плащ і поклали на приготовані дрова. Воїслав довго вибивав з кресала вогонь тремтячими пальцями. Нарешті зладнав.
Вогнище палало до ранку, і до ранку ніхто з присутніх не вимовив ні слова.
Ранком Воїслав зібрав попіл від вогнища у плетену чорногорську коробку, з якої Барткевич вийняв рештки дорожніх сухарів. Приторочив ту коробку до свого сідла. І наказав загону збиратися.
Лют Дубовий вказав Воїславу місце, де можна було дізнатися про те, як з ним зустрітися. Це була хатина ремісника у передмісті Дубна, яке лише трохи почало відживати опісля того, як його взяли моанці минулого року. Ремісник, якого звали Дзвоник Косава, побачивши Воїславове лице, яке було мічене ознаками крові Драконів, оповів, що Дубовий частину загону розпустив на зиму, а сам відсиджується в схронах Чорного Яру, з жоною та ще десятком чоловік, час від часу виходячи на Дубненський шлях, і знищуючи моанські роз’їзди.
Вони дійсно віднайшли Люта в Чорному Яру, трохи не отримавши по стрілі в спину. Поштивий суддя аж кипів від люті:
– Як вам тільки до голови прийшло сунутися сюди в мані… О, необережність…
Оповідь про Вогнеданову смерть вразила партизанів. Пані Квітослава плакала, не криючись. Сам Дубовий тільки стискав кулаки, які у судді були доволі замашними. Сказав ненависно:
– Шість ран було на його тілі – за кожну по два поганця… За понівечені руки – по десятку… О, як же він грав на флейті, Вогнедан, Повелитель… Я вдостоївся почути його гру лише раз, на отих змаганнях, де ми з Трембичем відзначились. І потім довго згадував ту мить…
Воїслав дивився на Дубового, і щось собі міркував. Зрештою зібрав своїх воїнів і запросив жриць. Сказав спокійно:
– Милі мої браття… Перед вами стоїть божевільний… Я зрозумів це лише тоді, коли не побачив Місяця в глибинах Сіллуру. А отже – я не можу більше бути над вами старшим. Тим більше, що вам потрібно повернутися до Ігворри, аби віддати звіт Владу Чорногорському про невдачу з леараном. Я винен перед паном Трембичем за свої негідні власних вух слова, сказані мною тоді, в Моанії, і ще раз щиро прошу вибачення…
– О, немає потреби, – мовив Ярослав розчулено, – в вас говорило горе…
Веданг простягнув правицю, і чорногорець стиснув йому зап’ясток.
– Ми з Тополиною, – продовжував Дракон, – залишаємося у Веданзі. Це моє князівство, і я маю його обороняти. Ви ж вирушайте до князя Влада. Візьміть з собою пажа Птаху – за наказом Повелителя він має бути біля його сина. Пан Родомир Болотяна Рись має право вибору – або йти з вами, або залишитись тут.
– Я залишаюсь, – сказав Родомир, – звідси ближче до Зелеміню.
Жриці вирішили, що це найкраще рішення, і почали збиратися в дорогу. Флейту Повелителя Веданг доручив Птасі, ще раз наказавши віддати її Світляну, коли той почне підростати. А до того часу – віддати на збереження князю Владу.
Птаха, який за рік, проведений у Моанії, витягнувся і змужнів, лише мовчки кивнув головою. Він обережно розібрав флейту, склав її у гаптований мішечок, який Вогнедан тоді, у палацовій залі в останню мить пхнув йому до кишені, повісив інструмент на пояс, і обійнявся з Войком Тополиною, котрий залишався зі своїм володарем.
– Накриши там ішторнійців побільше, – всміхнувся Войко, – і приходь нам на допомогу.
Воїслав провів своїх друзів до Дубненського шляху. І повернувся до яру.
Зиму він провів з паном Дубовим, час від часу виходячи на вилазки. Лют зоставив при собі самих дивних, щоб ощаджувати на харчах, але все одно було досить скрутно – брати щось з зубожілих селян, яких і так грабували моанці, було незручно, а трофейних харчів не вистачало. Однак, зиму вони пережили.
Навесні зв’язковий Косава приніс лиху звістку. В Дубні з’явилися загони князя Кеяна. Частина цих людей була ельберійськими зрадниками і вільно володіла мовою. Дзвоник передбачав появу вивідачів, і ще якісь капості.
Воїслав з Дубовим вирішили випередити події. Вони вибралися до Дубна під маною. Воїслав створив образ моанського служилого панка, а Дубового прикрив маною його слуги-кріпака. Служити цей панок мав у Радині, де стояла моанська залога. А до Дубна, нібито, прибув у справах купівлі землі, яку Імператор якраз почав розпродувати тим моанцям, які ладні були задля прибутку ризикнути отримати в спину ельфійську, а чи просто ельберійську стрілу.
В шинку, де гуляли лише моанці (добрі люди, не говорячи вже про дивних, туди й носа не потикали) Воїслав запримітив знайому пику. Це був певний зеліборський пожиттєвий шляхтич, який свого часу був у супроводі Лемпарта, коли Драган приїздив до Боговлади затверджувати князівський титул.
Заснув той панок в шинку, поруч зі зговірливими моанцями, котрі йому і наливали, а прокинувся в яру, у схроні. І побачив перед собою ельфа з багряним вогнем в очах.
Спершу зеліборець намагався не втрачати гонору, кричав про кінець влади гостровухих нелюдей, і лаяв суддю та Тополину за те, що вони продалися поганим ельфам. Воїслав тоді чемно попрохав пані Квітославу прогулятися з Тополиною нагору, перевірити варту, і взявся за ніж…
Дубовий не суперечив. Він похмуро слухав зойки зрадника, аж доки той нарешті не став відповідати на питання.
Розповів зеліборець багато… За його словами Лемпарт, сиріч Кеян, разом зі своїм дружком, котрий звався нині вже не Руданом Логіним, а Рекіном Предславіним, перебували нині у Збраславі, очікуючи, доки у Зеліборі для них приведуть у належний вигляд князівський палац Лларанів. З ними була і пані Ріміна, яка, очевидно, вже дізналася про смерть чоловіка, і занудьгувала в його моанському маєтку. Оповів зрадник і ще про деякі цікаві речі: князь Кеян розгулює по Збраславу опоясаний Державним мечем Повелителя, за що на нього косяться навіть деякі моанці, підозрюючи в недобрих намірах. А той ельберієць, який погоджується служити Кеяну Драгану, має, на знак своєї вірності, плюнути на вінець Богорівних і потоптати ногами корогву Ельберу, які пані Ріміна привезла з собою з маєтку чоловіка. Вона ж таки, напевне, віддала брату і Вогнеданового меча.
– О, – мовив Воїслав зі страшним усміхом, – всі змії зібралися в одному кублі. Пане Люте, я обіцяв Повелителю вирвати з лап гієн клейноди Краю, бо саме я нині є їхнім охоронцем. Я думав їхати за ними аж до самої Моанії, а вони самі прибули сюди… А собі я обіцяв випустити кишки з цих трьох зрадників: пса Лемпарта, його кругловухого родича-виродка, та шлюхи, котра погубила Боговладу.
Дубовому від Воїслава були відомі всі подробиці падіння столиці. Очі судді загорілися похмурим блиском.
– Я з вами, – сказав він, – коли вирушати?
– О, в будь-який час, – мовив Воїслав, – життя без помсти осоружне, чи не так?
Напівмертвого зеліборця Воїслав наказав закопати живим віддалік від схрону. Дубовий не суперечив, але потай звелів своїм дивним добити зрадника. Суддя бачив божевілля у Воїславових очах, але все одно йшов за ним в пам’ять Повелителя і князя Вартислава.
Похід обговорювали весь наступний день. Тепер, коли з Воїславом не було жриць, він міг прикрити маною тільки себе і ще одну особу. Серед дивних Дубового володіла подібним даром лише пані Квітослава, котра охоче погодилася на небезпечну виправу. Четвертим зголосився бути Родомир Болотяна Рись, котрий чудово знав Збраславську округу, бо народився неподалік Збраславу.
Пан Дубовий наказав своїм воїнам супроводжувати їх до Долини Мертвих, і далі – по зелемінським лісам. На Збраславській же рівнині месники мали діяти вчотирьох. Перед тим, як вирушати, Воїслав, подружжя Дубових та Родомир Болотяна Рись присягнули на вмістилищі попелу від Вогнеданового поховального вогнища, що, або помстять його, або загинуть.
Коробку заховали у схроні, примітивши місце. І пішки вирушили ярами до Зелеміню.
Йшли ночами, так було надійніше… Разом з Тополиною їх було чотирнадцять. Войко вже не числився пажем – опісля одної вилазки, в якій юнак власноручно вбив двох моанців, Воїслав надав йому звання пожиттєвого шляхтича.
Біля містечка Оршави сталася сутичка ще з однім загоном «людей князя Кеяна». Більшість їх була ельберійцями. Гаслом цих негідних осіб було: «Смерть нелюдям!» Суддя Дубовий, спускаючи тятиву свого лука, був аж багряним від люті до кінчиків своїх округлих вух. Він ніяк не міг зрозуміти, з яких щілин повиповзала уся ця погань.
В цій сутичці партизани втратили одного відважного шляхтича – пана Яворського. Вони зуміли винести тіло, і поховали воїна в землю посеред зелемінського лісу.
Опісля похорону суддя призначив замісником шляхтича Дубовського – родича по ельфійській лінії родини Дубовицьких, а по людській – власного брата у других. Визначив місце збору і його час. І віддав наказ час від часу навідувати лісові зелемінські дороги з метою очищення їх від моанців і зрадників.
– О, віднині, – сумно сказав Дубовський, – ворога буває неможливо відріжнити ні за обличчям, ні навіть за мовою. Невже цим особам аж так погано велося в Ельбері Прекраснім…
– Деякі особи, – мовив Дубовий люто, – бачили красу і гармонію лише в набитих гаманцях, а з музики визнавали тільки свист та гикання. Я вже не говорю про те, що вони гидували навіть доторкнутися до книги. Зате не гидували натоптувати свої гаманці за рахунок добрих людей і дивних, чинячи крадіжки і навіть розбій. За своїм фахом я досить надивився на подібних паскуд, але чи міг я подумати, що вони матимуть нахабство встановлювати на цій землі свої порядки, які годяться хіба що для таких же злодіїв… Дуже шкода, що наші закони передбачали смертну кару на місці злочину лише за розбійництво.
І ось восьмеро дивних розчинилися поміж деревами немов тіні. П’ятеро зосталися на галявині – Войко Тополина не покинув свого князя..
Воїслав виклав свій план. Лемпарта неможливо було легко обдурити, бо він знав в обличчя всіх присутніх, включаючи подружжя Дубових, а також знав про вміння дивних ману наводити. До того ж поруч з ним була чистокровна Чаяна, яка могла також щось запідозрити. Ну, і недарма зрадники влаштовували новачкам оті перевірки з топтанням корогви. Від хвилювання мана слабла, а хіба міг котрийсь дивний-вивідач без хвилювання наступити ногою на стяг Богорівних?
Отже, потрібно було потрапити до Збраславу без перевірки. Задля того суддя та інші троє, прикрившись маною, приведуть Воїслава до Лемпарта без мани. Неначе бранця. Лемпарт зрадіє так, що не стане їх перевіряти. Веданга, ясна річ, вкинуть до якогось льоху, а там він уже зуміє заморочити голову охоронцеві, прикінчити його і прийняти його вигляд. А далі месники зустрічаються і діють разом.
– А якщо Лемпарт одразу покличе ката? – спитав суддя, – це дуже ризикована справа, мій князю…
– Тоді будемо діяти за обставинами, – незворушно сказав Воїслав, – та тільки не візьмуть мене на тортури одразу… Я ж ніяких таємниць не знаю, щоб їх з мене вибивати силою. Думати будуть, що робити зі мною: чи-то тут прикінчити на пострах добрим людям і дивним, чи-то до Моани відправити, бо все ж таки я є вельможею, а Імператора цікавлять подібні бранці. А поки думатимуть – ми зробимо свою справу. Тільки я б хотів захопити паскуд живцем. Забагато чести їм буде померти одразу від мого клинка.
Суддя запропонував трохи інший хід подій. Він з Квітославою явиться до Лемпарта під маною, і вимагатиме грошей за голову його ворога Воїслава. На доказ того, що у нього в руках саме Веданг, покаже Лемпарту його меча. Драган мав пізнати «Язик Дракона». Таким чином вони виманять зі Збраслава не тільки Лемпарта, але і всю його зграю.
– Не повірить, – мовив Дракон, – спитає, чому ви не привели мене одразу.
– А я відповім, – сказав суддя незворушно, – що не віддаю товару без грошей. І що, коли я за годину не повернуся, моїх бандитів… тобто шляхетних розбійників на тому місці вже не буде. Так що навіть на тортурах я зможу видати лише порожню криївку. Тож – спершу гроші, тоді бранець При чому – торг на моїй території, щоб не було обману.
– Вони візьмуть з собою озброєну варту, – похитала головою пані Квітослава, – ні, це не дуже добрий план…
– О, ну скільки там вони візьмуть, – ошкірився Дракон, – десяток людців? Ну, нехай два десятки… Нас троє дивних, кожний з яких здолає вісім ворогів. Саме стількох я прикінчив лише при відбитті однієї атаки на боговладські стіни. Ну, і скількись зоставимо пану судді і Тополині.
– Якої ви високої про мене думки, – протягнула пані Квітослава., – я ж бо не є войовницею. Однак, за шістьох можу ручатися… І можна задіяти луки…
Зрештою вирішили дібратися до Збраславу, і там визначитись остаточно. Воїслав прикрив маною Родомира, взявши за зразок лице вбитого ним зрадника з Зелібору, прикрився сам, те ж зробила і пані Квітослава. Суддя і Войко поки що не вдягали личину, з огляду на людський вигляд.
В Зеліборі вони зупинилися в заїзді, видаючи себе за торговців, пограбованих розбійниками. Стольне місто Зелеміню вже жило своїм життям – мертвих було поховано, потроху поверталися втікачі. От тільки на вулицях майже не траплялося дивних, озброєні ж моанці розгулювали зграями, зачіпаючи зеліборців, і відбираючи все, на що падало їхнє лихе око.
Однак торгівля в місті потиху йшла, і четверо купців зі слугою та рештками скарбу ні у кого не викликали підозри.
В місті на них очікувала приємна несподіванка. До Зелібору зволили прибути князь Рекін Предславін… Рудан, очевидячки титулував себе сам, навіть не дочекавшись, доки моанці винагородять його за зраду. Воїслав вирішив почати з нього, а потім уже зайнятися братом і сестрою.
Пані Квітослава, в дівоцтві Квітослава Творимир, зелемінська шляхтянка і наближена панна княгині Рогволоди, знала зеліборський княжий дім, наче власну спочивальню в понищеному варварами дубненському будиночку судді. Вона одразу ж сказала, що тут буде легше, ніж у Збраславі.
Коли пані Квітослава, стоячи посеред її покоїку у заїзді «Зелемінка», прикрилася новою маною, Воїслав аж усміхнувся від захвату. Перед ним стояла особа невизначеної статі, зодягнена в чорне з голови до стіп… Штани, куртка, каптур… На обличчі – чорна сіточка… Не людина, і не дивний… Тінь.
– О, так вбиралися вивідачі під час війни з Моозом, – мовив суддя, – якби у нас насправді було подібне вбрання, тоді не потрібно було б і мани. Мана – справа ненадійна: трохи розхвилюєшся, і…
– Я не хвилюватимусь, – мовила пані Квітослава, – чого бажаю і вам…
Рудан зайняв колишні покої княжича Яровита Лларана. Це винюшив Тополина, який, під виглядом злодюжки, ходив дізнаватися, чи не можна записатись до Руданових найманців. Йому порадили їхати до Збраславу, бо новобранців опитує особисто князь Кеян. І добряче потягали за вуха, перевіряючи, чи нема на ньому мани.
Вночі переходами зеліборського палацу ковзнули три тіні… Три чорних тіні, котрі мали легку ходу ельфійських воїнів…
Про всі таємні ходи палацу Лларанів знала хіба що Чаяна… Але для сповнення помсти було достатньо і того, що пані Квітослава відала про хід, який вів з Яровитових покоїв до альтанки у парку. Колись, ще до народження Яровита, покої ці займала юна Рогволода, щаслива зі свого шлюбу княгиня Зелеміню… Вночі вона ходила милуватися Місяцем до гарнесенької альтаночки, оплетеної диким виноградом, а супроводжувала її дівчинка-ельфійка, яку звали Квітославою… І яким же щастям спалахували очі Рогволоди, коли князь Володар відвідував альтанку неочікувано для неї… І говорив з усміхом: «О, ночі швидкоплинний сон… Однак, зупинити…» Тоді Квітослава вклонялася належним уклоном і залишала подружжя в альтанці на самоті.
О, ночі швидкоплинний сон… На чужому ложі розвалився Рудан Логін, маючи біля себе дівицю з моозьких переселенців. Він давно перестав морочити собі голову з гостровухими полонянками, котрі намагалися перегризти горло ґвалтівникові. Звичайно цікаво було брати подібних дівок силою, а деяких ще й загнуздувати, як кобилиць, щоб не дотяглися зубами до шиї. Однак, клопіт набридає, а коханка, ладна виконувати всі твої забаганки, є кращою за будь-яку витончену красуню.
Тіні виникають у спочивальні… Здається – просто зі стіни. Вони нечутні, немов злі духи… І такі ж безжальні.
Зранку Руданові тілоохоронці знайдуть в спочивальні шлюху з перерізаним горлом. І жодного сліду Рудана Логіна…
***

Ліс… Зелемінський ліс… Майже не обжита частина Ельберу, володарі якого намагалися зберегти, де це видавалося можливим, природу в недоторканому вигляді. І невеличкий табір на галявині, біля джерельця.
Рудан, прив’язаний до дерева, давно обмочився від страху. Він труситься всім тілом, бо в цій глушині месники не вважають за потрібне утримувати ману.
Одного Воїслава з його страшним поглядом було б досить, аби Рудан зрозумів, що смерть його буде тяжкою. А тут же ще і Родомир Лемпарт Лларан-Драган… як там його далі… Болотяна Рись, якому він, Рудан, особисто відрізав вуха, щоб причепити їх собі на мотузку перед очима закривавленого бранця…
Двох інших не може згадати Рудан, хоча обличчя і чоловіка з людей, і жінки-ельфійки здаються йому знайомими. Він бачив їх, і то навіть в зеліборському палаці… Жінка напевне – колишня двірська панна, набачився він їх свого часу… Як вони позирали в його бік – нечема, мовляв… Одну з таких дівуль він розіпнув на ліжку і розважався зі зв’язаною аж доки не набридло. А потім – віддав воячні.
Чоловік з вигляду – пожиттєвий шляхтич. Вірний раб нелюдей, хоча і серед подібних йому траплялися розумні люди… Яким не треба було пояснювати – панування ельфів закінчилося. Але цей, видно, не з таких. І так дивиться на гостровуху шлюху, що все стає зрозумілим… Цікаво, чи довго він їй віршики писав, доки вона допустила його до себе?
А біля вогнища возиться ще один знайомий – Войко Тополина, Воїславів паж.
Вся компанія розсаджується на галявинці перекусити. Неначе на прогулянці у парку… Розподіляють харчі, вділяючи чоловікам-людям більшу порцію. Поволі їдять, щось обговорюючи. Жінка сміється переливчастим сміхом…
Як їм вдалося його викрасти? Там же повен палац охорони…
Воїслав підводиться на ноги. Питає щось у свого Тополини. Чи знайшов він у лісі мурашник…. На біса їм мурашник, клятим нелюдям? І що вони зроблять з ним, Руданом?
Тополина мило усміхається і відповідає ствердно. Тоді Воїслав ввічливо вибачається перед приятелями і йде до Рудана.
Поки Веданг тримає у Логіна меча біля горла, Тополина відв’язує Рудана від дерева і скручує йому спереду руки. Тоді береться за мотуз… Воїслав грається мечем, не вимовляючи жодного слова… Рудан іде за Тополиною, відчуваючи спиною пекучий погляд Дракона.
Ось і мурашник біля дерева. Воїслав обдивляється величеньку купку, де снують діловиті комахи, і зітхає:
– Доведеться потривожити… Шкода, але що ж… Нехай вибачають маленькі воїни…
І починає мечем зрізати з Рудана одяг. Робить він це швидко, часом розсікаючи разом з тканиною живе тіло. Рудан кричить і метається на мотузі, але Тополина тримає його міцно, як селяни тримають непокірну худобу.
Скінчивши з роздяганням, Воїслав забирає у Войка мотуз, і тягне Рудана до дерева з мурашником. Саджає його просто на купу з комахами і міцно примотузовує до стовбура.
– У тебе, – говорить врешті, – буде час посидіти тут і подумати. Тут трохи зручніше, ніж на палі, але і в такому сидінні є свої приємності…
Мурахи повзають по Рудановому тілу, і порізи від Воїславова меча починають пекти вогнем.
– Згадай, – говорить Воїслав, – всіх, кого ти замордував, собако… Згадай – і здохни… Крику твого тут ніхто не почує, а вмирати ти будеш довго…. Довше, ніж мій батько вмирав.
І йде геть, а вслід йому несуться навіть не крики – виття…
– Миле паньство, – говорить Веданг, виходячи на галявину, – ми можемо їхати до Збраславу.
– О, чи не занадто, – морщиться пані Квітослава, – простіше було б прибити його мечем до ліжка поруч з його дівкою.
– Ця помста, – відповідає Веданг, – належить мені.
Коней вони купили ще в Зеліборі на гроші, які добули, пограбувавши моанського торговця. В Зеліборі ж добули і ноші, на яких привезли сюди Рудана, спеленутого, мов лялечку. Моанському роз’їзду, який трапився у них на дорозі, оповіли, що везуть додому хазяїна-купця, який підчепив проказу на зелемінських болотах. Моанців як вітром здуло – прокази, яка часом траплялася поміж кедазьким населенням Страгії, завойовники боялися ще більше, аніж багряної чуми.
І Воїслав звершив свою помсту… А нині сідає в сідло, не звертаючи уваги на крики, що луною розносяться по лісу.
– Я не виконав вашого наказу, Повелителю, – шепоче він, – але я вже не в змозі це припинити. Бо я – божевільний… Божевільний… Тобто – вільний від волі Богів…
Зелібор вони тепер обминули стороною. Вже інша мана у загону Воїслава – обличчя моанських вояків. Один Тополина їде без прикриття – його месники видають за страгійця на моанській службі.
Збраслав вони проминули теж… І звернули з Збраславського шляху.
Дорогу на болота шукає Воїслав, і не може її віднайти, бо кедаги, яких багацько було в останні роки на прикордонні, поховалися на тих самих болотах.
Зрештою, їм нарешті щастить. В якійсь покинутій хижі вони побачили самотнього кедага, який намагався розвести вогонь у хатньому вогнищі.
Коли чоловічок побачив «моанців», то затрусився і затулив голову покорченими проказою руками.
– Чого боїшся? – спитав Воїслав, роблячи знак іншим, щоб вийшли з хатини.
– Бо ви зараз вб’єте мене, за те, що я прокажений, – щиро відповів кедаг, – ваші вояки завжди так роблять, як тільки зустрінуть такого, як я…
Воїслав опустився поруч з ним на земляну підлогу. І позбувся мани…
Кедаг роззявив рота. Тоді спитав несміливо:
– Ви, пане, часом не Воїслав-вельможа?
– Ти дуже чисто розмовляєш ельберійською, – сказав Веданг зацікавлено, – звідки ти знаєш мене?
– О, я знаю не тільки вас, – похвалився кедаг, – я бачив близько самого Вогнедана, Вогнедана-володаря… І князя Парда, великого воїна…
– Ти бував аж в Чорногорі? – ще більше здивувався Воїслав.
– Я був слугою княжича Лемпарта, – мовив кедаг, – підневільним слугою…
Підохочений цікавістю гостровухого вельможі, котрий зовсім не боявся зарази, кедаг оповів, що звати його Гнеш – «просто Гнеш, мій пане, у рабів немає прізвищ», і що його разом з десятком інших слуг Рудан Логін купив таємно у страгійського торговця для Лемпарта Драгана.
Воїслав згадав кедазьких слуг Лемпарта, про яких ніхто і гадки не мав, що вони є невільниками. Аж поки не трапилася ота історія в Чорногорі. Коли загинув один з тих кедагів…
– То був мій старший брат, – зітхнув Гнеш, – коли ми почали трохи розуміти по-вашому, Хешр став запевняти всіх, що тут немає рабства, а отже і ми є вільними… Він завжди був диваком, мій Хешр… Може через те, що трохи був письменним – його навчав наш колишній господар-страгієць. Власне – навчався син господаря, а били за його помилки Хешра. Але брат таки щось та запам’ятав. Потім наш хазяїн збіднів, і нас продали…
– Твій брат, – спитав Воїслав порозуміло, – захотів здобути волю…
– Так, вельможний Воїславе, – винувато мовив кедаг, – він говорив нам, що потрібно піти до можновладця-судді… Наш пан Лемпарт змушував нас робити зле… Одного разу він послав нас викрасти дівчину… Дівчину… таку як ви. З вельможних…
– Її звали Даною? – спитав Воїслав, щось згадавши.
– Так, і вона билася, як воїн… А потім надбіг вельможний Вогнедан. Він трохи не покремсав нас мечем. Один раб, Шреж, потім помер від ран…
– О, Вогнедан оповідав мені про цей напад, – пробурмотів Воїслав, – і Дана теж… Ви дійсно зробили зле…
– І тому Хешр хотів піти до судді, який звався Гайчур, – тягнув далі кедаг, – і все йому оповісти. Але на нього доніс наш же кедаг, що звався Хрош. Пан Лемпарт разом з його родичем Руданом запороли Хешра канчуками на смерть, а тіло скинули в провалля. Я тужив за братом… Довго тужив… А тоді таки пішов до судді. Вночі і сам… Суддя взяв мене під захист, і викликав до себе мого хазяїна… Та жоден з наших кедагів не підтвердив мої слова. Всі стверджували в один голос, що стався нещасний випадок. А видобути тіло було неможливо, щоб перевірити мої слова.
– О, – мовив Дракон, – так ось звідки пішли оті чутки про…
– І нас відіслали до князя Влада, – говорив далі прокажений, – і князь Влад відібрав нас у хазяїна Лемпарта, а його самого відіслав на суд володаря Святослава.
– О, якби тоді віднайшлися докази, – зітхнув Воїслав, – звісно, Повелитель не міг засудити бездоказово… Він тільки наклав грошову віру на обох мерзотників, за те, що вони надумали погратися в рабовласників…
– І князь Влад оголосив, що ми є вільними, – продовжував кедаг, – і ми розбрелися хто куди, хоча він пропонував нам роботу челядинців… Я повернувся до Страгії… У нас живуть і вільні кедаги, хоча вільних не так і багато. Вільному потрібно думати самому, де знайти собі шматок хліба… Потім я познайомився з жінкою, її звали Лаша… Вона була хвора на проказу, тільки я цього не знав… Я теж захворів… А вона вже померла…
– Ти тут живеш? – спитав Воїслав.
– Ні, я виходжу жебрати… Це небезпечно, однак їсти треба… І ми добуваємо торф… ті, кого ще не зовсім пожерла хвороба… Нас ціла громада живе на болотах, і я там старший, бо найсильніший. Це єдине, що ми можемо продати, адже торф горить, і ті, хто його купує, не бояться зарази. В основному його беруть на страгійському боці. Але брали і тут… А потім почалася війна…
Воїслав з хвилину подумав. Тоді усміхнувся так, що кедаг знову затулив голову руками.
– Не бійся, – сказав Веданг, – хочеш мати харчі і тканини для своїх людей?
– А що я вам можу за це дати? – злякано спитав Гнеш, – хіба вам потрібен торф?
– Ні, – мовив Дракон, – але мені потрібна допомога… Нещодавно я убив Рудана Логіна. Хочеш помститися другому вбивці твого брата?
– Я б дуже хотів, – з несподіваною люттю мовив кедаг, – але ж як?
– Залишайся тут, – мовив Воїслав, – ми привеземо харчі і одежу… І ти проведеш мене до своїх людей… Я хочу знати шлях…
– Вам не запам’ятати дороги, – прожебонів кедаг.
– Запам’ятаю, – ледь всміхнувся дивний, – мені це під силу.
За харчами до містечка Теширади поїхали суддя та Тополина. Швидко й повернулися навіть не з торбинами – з возом…
– Я, суддя, займаюся розбоєм на великій дорозі, – бурчав Дубовий.
– Коханий, дивіться на це, як на військовий трофей, – ніжно промовила Квітослава, – добрій людині не гріх пограбувати моанських грабіжників.
– Так, але ж все, що на возі, – буркнув суддя, – собаки відняли у добрих людей Прикордоння…
– Нічого не поробиш, – втрутився Воїслав, – давайте торбини. Зі мною піде Родомир – у дивного менше можливостей підчепити заразу.
Гнеш провів обох воїнів в саме серце трясовини. Там було кілька сухих острівців, де й жили прокажені кедаги в хижках з очерету. Оподалік диміли печі для сушки торфу.
Кедаги спершу поховалися по хатках. Але подарунки змусили їх вибратися назовні. Веданг розподілив дари, стежачи, щоб всім дісталося порівну. Обличчя бідолах були спотворені хворобою – у кого більше, у кого менше. Дехто, як ото Гнеш, мав покорчені проказою руки. Воїслав спитав у Гнеша:
– У вас тут мало жінок, я бачу?
– Менше, ніж мужчин…- відповів кедаг.
– А як же ви пораєтеся біля того торфу? Адже хвороба…
– У багатьох вже немає сили, – зітхнув кедаг,- ви ж бачите – серед нас немає тяжкохворих. Вони померли.
– Вам потрібен раб, – сказав Воїслав, – сильний і поки що здоровий…
– Він заразиться все одно, – сказав кедаг сумно, – та і де нам взяти грошей, щоб купити раба?
– О, я привезу вам чудового раба,- прошипів Воїслав, – він мало їстиме, бо в ньому половина нашої крові. Це він нині роз’ївся, напевне, але нічого – відвикне. І привезу рабиню… Здорову жінку для кохання і праці. Раба зватимуть Кеян… Просто Кеян – адже у рабів немає прізвища. А жінку – Франа.
– Ми не сміємо і мріяти, – мовив кедаг розгублено, – але ви говорили про помсту…
– Оце і є моя помста, – засміявся Дракон, – а потім вона буде твоєю.

***

Четверо вершників в’їжджають до Збраслава літнього вечора. Четверо багато, але нечупарно вдягнених людей, з виду чи-то моозців, чи-то страгійців.
П’ятий іде поруч з конем. Руки йому скручено за спиною, а на шию накинуто петлю. Кінець мотуза від петлі тягнеться до луки сідла ватага цього маленького загону.
Бранець є дивним. Він легко ступає босими ногами по запилюженій дорозі. Старенька, бувала в бувальцях вишиванка, гаптована червоно чорними сплетеними квадратами, роздерта на грудях і забруднена кров’ю.
Обличчя полоненого теж в крові, вилицю розбито… Під носом засохли темні струмочки.
Ватаг питає у вартових, де можна побачити князя Кеяна. Ті кличуть вояків, котрі тиняються по двору фортеці, або грають у кості.
Хтось уже побіг доповідати. Решта зацікавлено роздивляється полоненого, котрий стоїть, гордовито підвівши темноволосу голову. В очах зв’язаного бранця танцюють багряні вогники.
– Оце так… Оце так-так…
Кеян Зелемінський швидко збігає по східцях на двір фортеці.
– Який у нас гість, – всміхається він, – оце так зустріч… вельможний Воїславе.
– Ми, – говорить ватаг, – є моозцями на імператорській службі. Гостровухого пса ми схопили, коли той мандрував на північ. І вирішили віддати на ваш суд…
– Ясна річ не задаром, – шкіриться другий моозець, а перший рикає:
– Заткнись! За винагороду віддати, бо чули ми, що ваша милість не терпить гостровухих…
– Та він же сам гостровухий, – доволі голосно говорить третій вояк, і ватаг знову рикає:
– Стули рота! Отже, ми до вашої милості з подарунком.
– Цінний подарунок, – мовить Кеян, підходячи поближче, – молодці, сучі сини. Матимете свою винагороду. Гей, там! Моозців нагодувати від пуза і вказати місце для ночівлі. А цю звірюку ведіть за мною.
Порожньо у залі фортеці, куди ледве проникає світло через бійниці-вікна. В кріселку біля комина сидить Чаяна, поставивши ноги на подушечку. Кедазька рабиня розчісує їй коси. Поволі розчісує, бо знає – смикне необережно, і кара її не промине.
– Чаяно! – гукає Лемпарт, якого нині вже всі звуть Кеяном, – подивись-но на нашого гостя.
В очах у жінки легке зацікавлення. Вона трохи розповніла і вподобала бахмату і широку моанську одіж.
Воїслав стоїть між двома охоронцями, непорушний, як дубок у тихий день. І дивиться неначе крізь Чаяну.
– Не думала, що ти живий, – лагідно говорить жінка, – хоча і не бачила твого мертвого тіла, Воїславе… Тоді, у Боговладі… Тебе що, не було у місті? І як це ти покинув свого Вогнедана?…
Воїслав мовчить і дивиться. Дивиться так, що у Чаяни пробігають по спині мурашки страху.
– Він, напевне, – шкіриться Кеян, – йшов його шукати… Чи не так…незмінний і вірний? Ох, шкода ти не бачив, який вигляд мав твій пихатий приятель на ланцюгу біля порога… А як він вив, коли його шмагали бичем…
– Можливо, – пропонує Чаяна, – наш вірний Воїслав захоче розділити долю друга?
– Напевне ми так і зробимо, – вирішує Кеян, – відправимо його туди, куди він так хотів дібратися. До Моани. В клітці… Подаруємо Його Могутньости ще одне звірятко замість здохлого…
– О, ти не чув, Воїславе? – запитує Чаяна ніжним голосом, – твого милого брата колесували на площі забутого Богами міста Неззу. Тобто – Богом забутого, адже я тепер мейдистка… І вдова – мій чоловік зник без вісти… В Моанії це буває – за ним приїхали гвардійці з імператорським наказом… І він щез, воєвода Рімін… А я приїхала сюди. Щоб теж не щезнути… До речі, ти знаєш, що таке колесування?
Чаяна починає мелодійним голосом описувати огидну страту. Та відсторонено спокійним є лице Веданга.
– Я думаю, – врешті говорить вона, – що перед тим, як відправити його на північ, потрібно трохи повчити цього дурня, який вважає, що своєю мовчанкою він виказує свою зневагу. Мені байдуже, Воїславе, чи ти мовчиш, а чи говориш. Бо переможені є лиш прахом і пилом. А пошани варті тільки переможці…
Мовчить Воїслав, тільки все сильніше розгоряється в його очах багряний вогонь. Мовчить він і тоді, коли його виштовхують на фортечний двір, і Кеян відбирає серед свого вояцтва бажаючого стати катом. Це – ельберієць-зрадник, котрий ненавидить дивних від усього серця. Він здирає з бранця сорочку і бере батіг…
Дуже швидко зомліває полонений… Мабуть від виснаження і голоду, а не тільки від болю. Вже на десятому ударі обвис Воїслав на мотуззі, яким його припнули за руки до стовпчиків навісу і не отямлюється, незважаючи на те, що йому в лице виплескують корець води.
– Вкиньте його до льоху, – говорить Кеян незадоволено, а Чаяна усміхається, як упириця, яка побачила кров, – нехай очуняє. І не забудьте зв’язати – цей вовк є небезпечним…
Кат-доброволець та ще один вояк родом зі Страгії тягнуть непритомного попід руки. В льосі круті східці і темно. Вояки з лайкою кидають зомлілого на підлогу і нахиляються над ним з мотузкою.
Темно в льосі… Тільки світяться в ньому багряні вогники і чути передсмертний хрип та чиєсь тяжке дихання…
З льоху виходить лише один вояк – ельберієць-зрадник. Він замикає двері на висячий замок і іде геть.
Ніч, і тиша залягла над фортецею… Страгійські вояки питають у ката-добровольця, чи не бачив він їхнього приятеля. Той відповідає, що князь Кеян для чогось викликав до себе його і тих моозців, котрі привели бранця.
Страгійці більше не допитуються, тільки потиху лають князя за те, що той і вночі не дає людям спокою.
Десь опівночі князь Кеян зі своєю сестрою виходять на задній двір у супроводі двох моозців з отої четвірки і велять їм сідлати коней.
До них підходить ельберієць-зрадник, і вони щось говорять йому тоном наказу. Той киває і теж починає готуватися в дорогу.
Коней князь звелів осідлати сімох. Скінчивши свою справу, моозці разом з вояком-ельберійцем щезають в бокових дверцятах вежі.
Вельможі очікують біля коней. Врешті, трійця виводить, а швидше виносить людину, загорнену в плащ з каптуром. Людину ту саджають на коня і міцно прив’язують до сідла. Потім таким же чином виводять другого. І теж садовлять в сідло.
Загін рушає до брами. Доки варта відчиняє її, вояк-ельберієць шепоче у відповідь на тихе питання одного з охоронців:
– Один з наших виявився вивідачем нелюдей. Він видавав себе за страгійця, а насправді то була нелюдь в людській подобі. І він хотів визволити бранця, бо бранець той є ельфійським князем. Вельможний князь Кеян бажають особисто відвезти їх обох до Предслави, де є моанська залога, бо вже не довіряє нікому з тутешніх вояків… Окрім моозців, котрі привели втікача, і мене, бо я шмагав його батогом.
Вартові дивляться перелякано один на одного. Кожен думає – а може його сусід і є ще одною нелюддю…
Загін під проводом Кеяна Зелемінського тим часом виїжджає у браму і зникає в ночі… Князь кидає на прощання хрипким застудженим голосом:
– Повернуся завтра по обіді. І щоб лад був… Бо запорю ледацюг!
Не повернувся він ні завтра, ні післязавтра… Ні він, ні його красуня-сестра…
Десь за тиждень з замкнутого льоху потягло трупним смородом. Коли збили замок, то віднайшли там труп запідозреного у шпигунстві страгійця, котрий, однак, так і зостався навіть після смерти звичайнісінькою людиною, і… вояка-ельберійця, який поїхав з князем та його сестрою.
Спішно посланий до Предслави гонець провернувся зі звісткою, що туди князь Кеян та його сестра не прибували.
І того ж дня з Зелібору приїхав вояк зі звісткою про зникнення Рекіна Предславіна, сиріч Рудана Логіна.
Страх обійняв вояків, а одного чоловіка запідозрили в тому, що він є ельфом в мані, і його забили до смерти. Та смерть не змінила його обличчя.
Останнім ударом по вкрай переляканому воїнству була знахідка в шафці, де князь Кеян тримав корону Богорівних та ельберійську корогву, перемазану брудом.
В шафці нині було порожньо. Зник і меч князя, старовинний меч в чорних з золотом піхвах. А до стінки шафки було приколото ножем коротку записку ельберійською мовою:
«Мені належить помста… Воїслав.»

***

– Мені належить помста, – повторює Воїслав співуче. Він сидить у кедазькій хижі, де допіру зустрів прокаженого Гнеша, а пані Квітослава промиває йому запалені рани на спині.
– О, я ж пропонувала інший план, – зітхає вона, – як же вони зранили вас, наш бідолашний князю… І ще мій нечемний Лют так немилосердно ударив вас в лице…
– Я сам говорив пану Дубовому, щоб він бив сильніше, – говорить Воїслав весело, – а як же… Все мало бути як слід…
– Але ж він ударив вас двічі, – жалібно мовить жінка, – а я говорила, що досить і одного разу…
– Повинно було вилитись побільше крові, – сміється Дракон. Так, він сміється справжнім сміхом, але Квітослава і присутній тут таки суддя Дубовий стурбовано переглядаються за його спиною.
Біля дверей хижі Родомир з Тополиною вартують зв’язаних бранців. У Лемпарта з Чаяною окрім того ще й заткнуті кляпами роти. Чаяна лежить тихо, а Лемпарт звивається в путах неначе змій.
Воїслав встає гнучким котячим рухом. Посміхається майже щасливо.
– Нарешті, – говорить, – мій батько там, в гаю дубовім, забуде про свої муки… А Вогнедан… О, я знову порушую наказ, мій Повелителю… Але повірте мені, коли мене шмагали батогом, лише згадка про вас допомогла мені не кричати і вдати непритомного. Пробачте мені, бо страшні у помсті Дракони, і навіть ваше слово не змусило мене її занехаяти.
Потім звертається до своїх воїнів:
– Паньство Дубові і ти, мій Тополина. Зачекайте нас тут, доки ми не повернемося.
Тоді штурханами змушує встати Лемпарта та Чаяну. Лемпарт не хоче йти, і тоді Веданг говорить спокійно:
– Не підеш – буду рубати тебе на шматочки. Повільно… Прямо тут… А потім – твою сестричку… Або по черзі… Вперед…
Вони бредуть болотяною стежкою – попереду Воїслав, за ним зв’язані бранці, а замикає вервечку Родомир.
Коли полонені падають в грязюку, Воїслав зупиняється. І терпляче очікує, коли вони підведуться. Родомир час від часу підганяє Лемпарта, який йде перед ним, вістрям меча.
Сонце хилиться до заходу, коли вони вибираються на острівець прокажених. До них біжить схвильований Гнеш.
– Вельможний Воїславе! Вам вдалося!
– О, так, мій кедазький друже! – сміється Воїслав, і упосліджений кедаг високо піднімає голову, пишаючись перед одноплемінниками приязню вельможі.
На острівці Воїслав виймає полоненим кляпи з рота, і Лемпарт тут таки вибухає брудною лайкою.
– Гарно ж тебе вивчили моанці, – мовить Воїслав лагідно, – «Привид з майбутнього»… Ти ще тоді мріяв про весь цей жах… Вірно, моанська грязюко? Імператорський раб… Тепер ти будеш кедазьким рабом, виродку. Я дарую тебе Гнешу. Пізнав його? Він дуже любив свого брата, якого ти забив на смерть…
Лемпарт обіцяє Гнешу, що задавить його на місці, як тільки йому розв’яжуть руки. Воїслав усміхається і питає кедага:
– Ти добув те, що я казав?
– Ходив за цим на страгійський бік, – гордо каже Гнеш, – і украв в спустілому маєтку.
Він приносить два ланцюги з нашийниками, а також замки і ключі.
– Отже слухай, – повчає кедага Воїслав, – їсти цьому псові давай лише тоді, коли він добуватиме торф. Не захоче – не годуй його зовсім. Він буде довго мучитись, все ж таки половина нашої крові. Перед тим, як приставляти до роботи – потримай кілька тижнів на ланцюгу… Хоча… У мене є інший спосіб змусити його забути про те, як загрожувати добрим людям…
Веданг добуває не меча – запоясника, і підходить з ножем до Лемпарта.
– Ти, – говорить, – осоромив вуха всіх П’яти Родів. Отже вони тобі і непотрібні…
Кедаг з задоволенням слухає виття Лемпарта, і підморгує Родомиру, вказуючи на його понівечені вуха – і за тебе, мовляв. Родомир стискає вуста. Сам він прирізав би Лемпарта несхибною рукою, але вважає, що Воїслав трохи перебирає міру. Родомир єдиний не вважає Дракона божевільним. Мабуть тому, що той вирвав його з лап ловців рабів.
– Без вух, – рівно мовить тим часом Воїслав, – ти маєш більш натуральний вигляд… Але я ще мушу подбати про те, щоб ти не зміг сплодити покидька навіть з прокаженою. Гнеш, поклич ще двох сильних чоловіків… І потримайте мені його…
Двоє кедагів садяться Лемпарту на ноги, а Гнеш притискає до землі його тулуб. Воїслав схиляється над своїм полоненим, а Родомир відвертається, прикусивши губу. Це вже зовсім зле, і не гідно князя Ведангу… Але він не насмілюється суперечити Дракону.
Лемпарт вже не кричить, а виє на весь острівець. Кедаги цікаво приглядаються тому, що відбувається, і регочуть. Воїслав підіймається на ноги і питає у Гнеша:
– Є у вас тут травник? Ось, тримай…Це мішечок з цілющими травами від нашої пані Квітослави. Нехай ваш знахар полікує сучого сина. А здохне пес – туди й дорога. Хоча б я хотів, щоб він подовше помучився. А ти, Гнеше, через кілька днів приходь до тієї самої хижі… Я там зоставлю тобі ще харчів. І пам’ятай – годувати цього звалашеного кнура можна потроху, йому вистачить. А потім – приставиш до роботи. Якщо виживе.
– А що з жінкою? – питає Гнеш. Двоє прокажених, що тримали Лемпарта, хихотять, дивлячись на Чаяну, яка, вперше за своє життя, злякалась по справжньому
– Хвороба не вбиває в вас бажання? – стиха запитує Воїслав.
– Ті, хто захворів не так давно, хочуть жінок, – відповідає Гнеш, – але у нас їх мало… І моя Лаша померла.
– Дівку, – сказав Веданг, – я вам дарую цілу й не знівечену. Вона дуже любить чоловіків. Чоловіків не нашої крові… Тут їх багато – таких чоловіків. Тримати її краще на ланцюгу, як і її брата. Давайте сюди ланцюг…
Кедаги швиденько вдягають нашийник на непритомного Лемпарта і приковують його до камінної ступки. Другий нашийник одягають на Чаяну, і від дотику їхніх понівечених рук вона починає кричати.
– Вона, – мовив Веданг до Гнеша, – є відпорною на хворобу. Але заразиться все одно. Не одразу, але заразиться. Вони гнитимуть живцем – вона і він.
– Вельможний Воїславе, – питає Гнеш, трохи злякавшись тяжкої злоби в голосі Веданга, – а що вони зробили лихого? Ми ж нічого не знаємо, сидячи в болоті.
– Вони продалися ворогу, – шипить Воїслав,- через них помер Повелитель Вогнедан… Помер у мене на руках, дивлячись на Місяць в глибинах вод… Через них мій батько загинув страшною смертю! Через них гине мій Ельбер Прекрасний! Через них я дивлюсь на світ крізь кривавий туман… У мене була мати, ще дві неньки і дві сестри, прекрасніші за квіти… У мене було родове гніздо… У мене був друг, вельможа з вельмож… Не стало нікого і нічого. Цей пес, який виє на ланцюгу, відрубав пальці Вогнедану Ельберійському, душа якого розмовляла музикою… О, для чого я говорю це тобі, нещасна хвора істото… Чи ти щось зрозумієш?
– Авжеж, – відповів кедаг стиха, – ви тепер такий, як ми, вельможний Воїславе… Ой, що я сказав!…
Гнеш упав на коліна, з острахом косуючи на Воїславів меч. Та Веданг лише схиляє голову
– Проказа у мене в душі, – говорить, – а це ще гірше, аніж твоя хвороба. Вставай з колін і займися дівкою.
– Воїславе! – пронизливо кричить Чаяна, – ти не зробиш це… Воїславе!
– Я не божевільний з Вербави, – всміхнувся нехороше Воїслав, – і я не буду дивитись, як ці красені розважатимуться з тобою. Вони досить милі хлопці, ну, трохи негарні з виду… Але ж тобі подобався і воєвода Рімін, Чаяно? Опісля Вогнеданових обіймів… Гаразд… Нині ти матимеш цього задосить – ці бідолахи зголодніли по жінкам. Ходімо, Родомире.
З болота вони вибралися ранком, переночувавши на сусідньому острівці. Воїслав не відмовив собі у задоволенні зазирнути у селище прокажених. Лемпарт був непритомним і тихо стогнав. Поруч, до такої ж камінної ступки було прикуто Чаяну. Вона лежала, скулившись, просто на голій землі і навіть не підняла голови.
Прийшовши до хижі, де на нього очікували Дубові з Тополиною, Воїслав звелів повертатись до Ведангу.
В зелемінському лісі вони знайшли на призначеному заздалегідь місці невеличкий табір, де перебував пан Дубовський зі своїми воїнами. Дивні ведангці зустріли своїх ватажків і приятелів радісними усміхами – вони вже й не вірили, що ті повернуться.
До Ведангу поверталися все тим же шляхом – через Долину Мертвих. І вночі пробралися до Чорного Яру.
Трохи перепочивши, Веданг сказав до судді:
– Пане Люте, мені потрібно з‘їздити до Боговлади. Зараз, поки ми ще не позбулися коней. Я обіцяв Повелителю, що зроблю те, що задумав. Ви залишаєтесь моїм намісником до мого повернення… Якщо ж мене не стане – то ваш князь у Чорногорі і зветься він Воїрадом. Подбайте про Тополину, я не хочу брати його у небезпечну дорогу.
Пані Квітослава, котра знала, куди і для чого їде Воїслав, принесла Державний меч, освячений заново в озері Сіллур, Вінець Богорівних, та чистесеньку корогву. Лише криваві плями не змогла випрати пані Дубова, а бруд весь зник, ніби й не було його.
Войко Тополина благав взяти його з собою – Воїслав відмовив.
– Ти нині є шляхтичем, а не пажем, – сказав, – і маєш командира. Слухайся пана Дубового, як слухався мене.
І зник Веданг з Чорного Яру, прихопивши з собою клейноди Краю і плетену коробку з попелом від поховального вогнища.
Попіл зостався від Повелителя – попіл зостався від його Боговлади. В місті і досі ніхто не жив. Вогонь пожер місто, і мертві тіла його захисників разом з ворожими тілами. Воїслав перебрався через річку вплав, і ледве знайшов знайому криницю в обвугленому саду.
«Він став попелом, мій яблуневий сад», – ніби прошепотів на вухо Ведангу знайомий голос, сповнений смутку.
Воїслав повернув камінь в цямрині, і спустив в колодязі воду. Тоді спустився вниз, і обернув важіль дверей, що не пропускали ні води, ні повітря. Зачинив за собою двері, і повернув інший важіль.
Там, в колодязі, почала підійматися вода.
Воїслав йшов, наче в тумані. Він розумів, чому це так – скарбницю оточувала мана… Страшна по міці мана жриці Черни. Людина ніколи б не знайшла ні дверей, ні ходу, і не кожний дивний побачив би її.
Жриця зробила це, напевне, з наказу князя Влада, який і ризикнув відкрити їй таємницю.
– Тим краще, – прошепотів Воїслав, – тим краще…
В скарбниці все було так, як він полишив минулого разу… Коли відніс сюди попіл від поховального вогнища Дани, дружини Повелителя.
Тоді він взяв красиву скринечку з вирізьбленою на ній гілочкою вишні і руною, що означала «Рідний Дім», висипав звідти білі перли – подарунок Дані від князя Буревія Ллєга на честь визнання її шлюбу, і наповнив її попелом. Поставив на кам’яний столик посередині печери, прибравши звідти все зайве. І вийшов, сподіваючись, що віднайде Вогнедана…
– Я тебе віднайшов, друже, – сказав Веданг до плетеної коробки в своїх руках, – але не врятував.
Пошукав серед скринь і згортків, і знайшов скринечку з руною «Перемога» в оточенні дубового листя. Висипав звідти чорні перли – князь Буревій, ясна річ, щось подарував і нареченому.
Пересипав попіл з коробки до скринечки. Поставив на столик..
За спиною у Веданга був згорток, з яким він і перепливав Дану-ріку. Воїслав розгорнув ганчірку і видобув звідти Вінець Богорівних і акуратно згорнуту корогву.
Державний меч висів у нього за спиною. Веданг зняв і його. Поклав просто на скриньку з переможною руною. Поруч примостив вінець.
Корогвою Воїслав накрив сусідню скринечку. Помислив при тому, що Дана заслужила на це.
Сів навпроти. Подумав про те, що відпустив на тому березі коня, а зняту з нього збрую утопив у річці. Ще помислив, що з самого початку не думав повертатись.
О, яка непростима слабкість відійти нині, коли Ельберу потрібен кожен меч…
У нього буде погане переродження… Але, можливо, він переборе всі лиха і відкує себе заново. Якби тільки Вогнедан був поруч… Вогнедан…
Зараз він зустріне його в дубовім гаї пращурів. І друг простягне йому руку з тонкими пальцями музики. А поруч стоятиме батько Вартислав, і мама Ружена… І неньки Влада та Ясна підійдуть, сміючись, а потім прибіжать сестрички…
Воїслав вийняв з піхов «Язик Дракона». Обдивився клинок.. Перев’язав його посередині шматком сорочки.
– Ти вбивав ворогів, – вимовив, – але зробив і багато зла. Обірви життя божевільного.
Тоді встав, підійшов до стіни, і впер меча в стіну. Лезо направив під серце.
– У мене немає навчителя…, – почав було, але потім вирішив, що слова цієї відхідної не личать божевільному. Постояв у нерішучості, тоді сказав жалібно:
Але ж я таки воїн, Громовице… Ми теж твої діти, Вогонь Небес…
Помовчав хвилину і почав твердим голосом:
– А тому, хто впав у битві за рід свій, Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду… Я ось, Вогнедане… Я йду…
Він майже не відчув болю. І упав у росяні трави ницьма.
Чиїсь руки підхопили його біля самої землі. Сильні руки з тонкими пальцями воїна й музики.
– О, зовсім зле, – мовив знайомий голос, – тобі потрібно було залишитись і воювати… Ти поспішив на відпочинок, Воїславе…
– Моя провина, – озвався Веданг, не розплющуючи очей, – але ж, коли подальше життя несумісне з честю – то дозволяється.
– Ну що ж, – зітхнув Повелитель, – тоді тримайся, брате Воїславе… У Богів інший рахунок часу, і нам недовго відпочивати.
Воїслав нарешті розплющив очі і взяв друга за руку. Вогнедан усміхався, як в юності, і мав ніжне вродливе лице Принца Яблуневого Саду, але на його чолі багряною плямою проступав опік тавра.
– О, навіть тут…, – прошепотів Воїслав.
– Адже я є душею поневоленого Краю, – мовив Вогнедан спокійно, – останнім Повелителем, котрий пройшов посвяту голосом теплого вітру. Та ми проб’ємося, Воїславе, крізь ворожу лаву, і я знову вдягну Вінець Богорівних.
І Воїслав, дивлячись на спокійне лице друга, зрозумів, що інакше бути просто не може.

В романі використані:
Вірші японських поетів Хейанської доби у перекладі Івана Бондаренка.
Тексти пісень Костя Єрофеєва
Вірші угорського поета Ендре Аді в перекладі Миколи Лукаша
І впевненість творців Рігведи в тому, що дух не вмирає

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *