Що читала редакція влітку та найбажаніші книжки до Book Forum 2018
Літо минуло б тихо, та бурхлива погода, немов мала дитина, яка ще не навчилася керувати своєю магією до Гоґвортсу, то вдаряла вітрами, то пекла сонцем. Таке собі фентезі в реальному світі. І коли, здавалося, діло вляглося, у нашої головної редакторки, Вікторії Токарєвої, все тільки почалося. Вітаємо її з народженням донечки Марії Микитівни і бажаємо сил та наснаги в цьому непростому квесті! Тож поки Віка пише свою сагу, решта редакції “Світу Фентезі” розкаже вам про прочитані влітку книжки та що кожен найбільше очікує з новинок до 25 Book Forum.
Оксана Пронько, заступниця головної редакторки
Літо в читацькому плані видалося досить апатичне, хоча початок був динамічний. “Варта у Грі” — це дебютний роман української авторки Наталії Матолінець у жанрі міського фентезі про змагання темних і світлих магів на вулицях сучасного Львова. Головна героїня Варта за підтримки таємничого юнака Златана бере участь у щосторічній Грі, яка визначить, хто буде правити балетом наступні сто років. Жертвоприношення на околицях міста Лева включено.
Книжка вийшла у новій серії “Час фентезі” видавництва “АССА”, яка орієнтована на підліткову та молодіжну аудиторію. Вона невеличка і не занудна, дозволяє поринути в квест з героями та розкрити таємниці, сховані за організацією Гри. Утім не можна не помітити, що це розписування початківця, а тому можна говорити про не там розставлені акценти, засилля другорядних персонажів і тому подібне.
Наступна книжка Наталії Матолінець, “Гессі”, яка вийшла одночасно з “Вартою…” у видавництві “Vivat”, порадувала мене значно більше. Вона за темпом неспішна, але більш продумана. Видалася мені таким собі коктейлем між “Поліанною” Елеонори Портер і “Кульбабовим вином” Рея Бредбері. Історія відбувається за часів Belle Époque у місті, дуже схожому на Львів, і розповідає про юну панянку Гессі, яка нещодавно втратила старшого брата Аїдена, читає про його пригоди в академії для богів, має фотоапарат, який може робити людей щасливими, живе в цукерні і, звісно ж, не оминає любовних переживань.
Що мені подобається в “Гессі”, то це багатолінійність сюжету. Ти поступово заглиблюєшся в життя головної героїні і дізнаєшся про її справжню природу, заразом спостерігаючи, як вона намагається робити людей з проблемами щасливими. Тут багато окремих міні-історій про колоритних персонажів, але вони завершені й добродушні. Пам’ятаєте, Поліанна заповідала завжди радіти?
Єдине, що може інколи відвертати від роману, — це його “солодкавість”. Просто не намагайтеся його читати, якщо ви цинік по життю або зараз виконуєте челендж “30 днів без солодкого”. Це справжня спокуса для тих, хто намагається відмовитися від тістечок і тортиків.
“Пиши” Таіс Золотковської — непоганий нон-фікшн для авторів-початківців. Тут є чимало практичних порад, хоча, як на мене, книжка переважно мотиваційно-організаційна: до якої міри збирати матеріал, як перебороти страх перед чистою сторінкою і таке інше. Загальна корисна інформація. Певно, я все-таки прихильник посібників з creative writing, де є вправи на кшталт: “прочитайте цей шикарний опис з Орвелла і спробуйте зробити так само для свого персонажа, щоб розкрити його суть в одному абзаці”.
Доволі незвичайна дитяча книжка — це “Як прокласти залізницю” Мартіна Содомки. Автор зробив цілу серію таких техноказок, а саме ця частина неодмінно зацікавить шанувальників стімпанку. Розповідає вона про побудову локомотива за участі миша-інженера Макса, який після здобуття спеціальності ніяк не міг знайти гідну його рівня роботу. Історія за жанром наполовину фентезі, наполовину нон-фікшн, а також звертається до практики виробничих романів. Я була в захваті від коментованих схем на повну сторінку про те, як працюють паровий двигун та інші механізми. Знати трішки фізику рекомендується.
Завершу відгуком на трилогію фанфіків за “Гаррі Поттером”. Якщо чесно, я була вражена різноманітними ідеями, які пропонує англомовний фендом, у тому числі історією на 144 розділи про Петунію, в якій пробудилася магія, і вона стала жити в маєтку далекої тітки з драконами, що вміють розмовляти, й навіть рознесла Ґрінґотс. Від цього в мене аж пробудилася ностальгія за Пратчеттом… Але все ж. Я б хотіла поговорити про фанфік розміром з роман “A Year Like None Other” автора Aspen in the Sunlight. Він писався до виходу останніх двох книжок ГП і зображає альтернативний шостий рік у Гоґвортсі. Метою було розкрити персонажа Гаррі Поттера з психологічної точки зору після втрати Сіріуса — його останньої надії на сім’ю. Якщо душа бажає хорошої порції ангсту та hurt/comfort, то це саме воно. Що ж до мене, то сюжет потрапив просто в кокоро через слідування усім шаблонам, які я люблю: по-перше, Северітус, тобто Снейп бере під своє крило Гаррі як ментор і/або батько, по-друге, дружба з Драко, по-третє, учні Слизерину постають не просто поганцями, по-четверте, Гаррі вчать мислити раціонально, по-п’яте, нарешті — о боги! — Гаррі використовує дар до парселмови і заводить собі змію. Хай живе і процвітає автор цього фанфіка. Історія має продовження у двох частинах: “A Summer Like None Other” та “A Family Like None Other”.
Найбажаніші книжки до Book Forum. Багато хороших новинок з’являться або вже з’явилися цієї осені, деякі я вже навіть маю у своїй бібліотеці. Спробую обмежитися п’ятьма пунктами. Перш за все, “Лазарус” Світлани Тараторіної (“КМ-Букс”). Стиль авторки полюбився мені ще з її оповідання у збірці “Питання людяності” від “Зоряної фортеці”. Ну, а стилістика Прекрасної епохи, альтернативна Україна та детектив поставили цей роман на перше місце у списку бажаного. Другим у ньому стоїть Пітер Воттс “Сліпобачення” (“Видавництво Жупанського”), третім — Яцек Дукай “Крига” (“Астролябія”). Про обидві книжки неодноразово говорили ще з минулої осені на ЛіТерраКоні, на Книжковому Арсеналі, тому, зізнаюся, я неабияк заінтригована. На четвертому опинилася книжка “Ніч у самотньому жовтні” Роджера Желязни (“Навчальна книга — Богдан”) — чтиво до Гелловіну, за відгуками, майстерно написане, ще й від імені собаки. І на п’яте місце я все ж поставлю “Багряного сокола” Артура Закордонця (“Твердиня”). Каюся, я ще не прочитала другу частину цієї серії, але колекцію треба завершити.
Інна Ковалишена, оглядач
Цього літа я прочитала чудову книгу “Срібна сніжинка” класикині фентезі Андре Нортон. Це доволі цікава історія, переробка китайської легенди про наложницю імператора, котра потрапила в опалу, бо не дала хабаря євнуху. Історія Срібної сніжинки проста та лінійна, але описана майстерно, а фентезійний елемент органічно вплетений в історичне тло. Нортон гарно (як на американку) описує давньокитайську культуру, намагаючись передати читачу навіть те, як думали тогочасні люди.
Ще одне моє фентезійне китайське чтиво — книга Гая Гевріела Кея “Зоряна ріка”. Дуже гарна, непроста і сумна історія про боротьбу за відродження занепалої держави, про вірність і любов. Кей — один з найкращих авторів історичного фентезі і його книга захопила мене навіть попри всю мою нелюбов до похмурих книг, кінцівка яких приводить до найменш поганого з усіх поганих кінців. Історія Жень Даяня, того, хто був вірним до кінця. Своїй країні, своїм мріям і своїм ідеалам. А ще там божественної краси майстерний пролог, якому я буду заздрити найближчі років десять.
І останнє далекосхідне фентезі в моєму літньому списку — “Дім тітоньок” письменниці Цзень Чо (Zen Cho). Невеличка історія про життя і переживання школярки А Лі, котра не просто школярка, а й понтіанак — різновид індонезійських вампірів. Коротка і моторошна історія, причому моторошність її не в тому, що А Лі на обіді в школі їсть людські нутрощі, замасковані під нагетси, а в тому, що сім жінок однієї родини, що жили приблизно в один час в минулому столітті, померли при пологах — саме так стають понтіанаками.
Крім того, я читала невелику, але дуже химерну повість “Сім воріт” Олени Захарченко. Всі ми чули про вавилонських богів, про Енліля та Іштар, про героїв Гільгамеша та Енккіду. А що як вони, ці боги та герої, досі живі, завдяки здатності займати людські тіла? Що як вони зараз живуть в Україні, а сім воріт, якими Іштар має спускатися до світу мертвих — це сім залізничних станцій на гілці “Львів-Київ”. Але ця історія не лише про давніх богів у сучасному світі. Це історія про самотніх людей, котрі блукають в межах своїх самотностей і не можуть перетнутися.
Книга Діани Вінн Джонс “Будинок безлічі шляхів” — це історія, на вихід якої українською я чекала довгих чотири роки. І дочекалася, щоб зустрітися зі старими знайомими Софі та Хаулом (тут їх, щоправда, небагато) і з новою героїнею, Чармен Бейкер. Так, це дитяча книга, але в Діани вінн Джонс, здається, не буває дитячих книг, нецікавих дорослим.
Найбажаніші книжки до Book Forum. Найбільше з усіх Форумних новинок я чекаю на “Лазаруса” Світлани Тараторіної. І не лише тому, що на мені перевіряли синопсис перед тим, як відправити рукопис на конкурс. Історичне фентезі — мій улюблений жанр і в українській літературі вкрай мало такого історичного фентезі, яке не нагадує лубочну картинку, а написане після старанного опрацювання матеріалів про обрану епоху.
Ну і якщо бути відвертою до кінця, то мені завжди не вистачало в історії напередодні Першої світової України та українськості. Незважаючи на те, що найвідоміші наші класики творили саме в 19 ст., це століття в масовій культурі на Україну уваги не звертає. А “Лазарус” — це історія про Київ так званої “Прекрасної епохи”. Це наче спроба повернути тому Києву українськість, хай навіть це, можливо, й не входило у плани авторки.
Крім того, я чекаю на книгу “Дитя песиголовців” Володимира Арєнєва. Чекаю вже кілька років, відколи прочитала “Порох із драконових кісток”. Відтоді обіцяна дилогія перетворилася на трилогію і я не знаю чи хочу, чи не хочу, аби вона продовжувала зростати. Все ж навіть найулюбленішим історіям приходить пора закінчуватися, як би сумно від цього не було читачам.
Список фентезійних бажань замикають “Віщі сестри” Пратчетта, тому що на нові книги сера Теренса українською я чекала. чекаю, і чекатиму, доки остання з них не вийде друком.
Анатолій Пітик і Катерина Пітик, перекладачі, кореспонденти
Дуґлас Адамс «Життя, Всесвіт та все інше». Якщо згадувати стовпи, на яких тримається британська культура, то, окрім чаю та колоніалізму, на думку спадає культова комік-група «Монті Пайтон» та культовий науково-фантастичний серіал «Доктор Хто». Десь посередині між ними стоїть Дуґлас Адамс. Він дружив з британськими коміками і навіть був автором деяких скетчів, а також писав сценарії до певних серій з Четвертим Доктором. Однак, свій власний культовий статус він здобув завдяки іншим досягненням. Дуґлас Адамс — автор, певно, найвеселішого в історії науково-фантастичного циклу — «Путівник по Галактиці для космотуристів».
Автор часто називав свої твори «Трилогією в п’яти частинах», хоча більшість його фанатів воліли б вважати «Путівник…» дилогією і про існування ще трьох романів навіть не згадувати. Справа в тому, що після «Ресторану «Кінець світу» Дуглас не планував повертатися до пригод Артура Дента, однак через тиск громадськості та вельми щедрий чек від видавництва таки взявся за нову частину.
Основою «Життя, Всесвіту та всього іншого» став невикористаний сценарій для «Доктора Хто». Хоча Дуґлас Адамс, за його власними словами переписав у тому сценарії майже кожнісіньке слово, знаючи про базис історії, можна зрозуміти, чому вона не схожа на попередні пригоди. Разом із тим, роман все ще залишається блискучим прикладом абсурдистського класично-британського гумору. Він починається з того, що Артура Дента вилаяв прибулець, який поклав собі за мету образити кожну живу істоту у Всесвіті, продовжується — гонитвою героїв за просторово-часовою аномалією, що прийняла подобу честерфілдської софи і завершується — найдраматичнішою в історії грою в крикет.
Безладні блукання героїв неозорими просторами космосу залишилися в минулому. Тепер персонажами керує цілком зрозуміле бажання врятувати світ від неминучого знищення. Імовірно, така чітка і, будьмо чесними, типова для героїв науково-фантастичної літератури мотивація виникла в романі через «Доктора Хто». Також, можна відзначити, що білі роботи з роману Дуґласа Адамса трохи нагадують кіберлюдей, а затятість з, якою мешканці Криккіту прагнуть знищити цивілізації на інших планетах, прирівнює їх до Даллеків.
Звісно, «Життя, Всесвіт та все інше» не найкращий вибір для першого знайомства з «Путівником…», і справа навіть не в тому, що це третя частина циклу. Але й оминати роман не варто. Він шалено веселий.
Андрій Данкович «Війна богів». Від гумористичної фантастики хочеться перейти до фантастики епічної, а від класичного роману — до роману графічного. «Війна Богів» Андрія Данковича відразу привернула до себе нашу увагу нестандартним авторським малюнком. Кольорові олівці — незвичний вибір для художника, який вирішив творити комікси. Спершу ілюстрації можуть навіть викликати антагонізм у читача, надто вже це відрізняється від звичної картинки. Проте з часом стає зрозуміло, наскільки цей стиль пасує розказаній історії.
За основу сюжету А. Данкович узяв гіпотезу палеоконтакту, згідно з якою прибульці вже давно відвідували нашу планету і навіть допомагали людям будувати піраміди. У «Війні богів» відчувається вплив «Зоряної брами» Роланда Еммериха, «Прометея» Рідлі Скотта і зовсім трохи — «П’ятого елементу» Люка Бессона. Велика галактична війна, добрі прибульці, злі прибульці і люди, які ще вчора про весь цей епік не знали, але тепер змушені у прискореному темпі вивчати історію, географію та економіку галактики, аби не отримати в диню невідомо від кого.
Присутні у сюжеті коміксу земляни — типові персонажі-бовванці, які працюють ретлянсляторами інформації для читачів. Самостійно вони майже нічого не роблять, покладаючись на поради та допомогу чужинців з далеких планет. Сама історія, попри свій галактичний масштаб, не дає цим масштабом насолодитися. Занадто багато персонажів, важливих подій та нюансів, які просто не вдається розкрити на сторінках доволі об’ємного, як для українського, графічного роману. Втрачаються відтінки та півтони, конфлікту бракує об’ємності та глибини. На щастя, автор нещодавно анонсував другу частину, тож є надія, що розвішані в першому томі рушниці, вистрелять у продовженні. Історія має потенціал, тому нові пригоди в цьому світі побачити хочеться.
Денис Скорбатюк і Артьом Бурлик «Сага про сонценосців». Останнім вітчизняним коміксом, що потрапив цього літа нам до рук, стала «Сага про сонценосців» від творчого тандему Дениса Скорбатюка (автор сценарію) та Артьома Бурлика (художник). «Епічна пригода в суворих скандинавських тонах» доволі швидко закінчується (обсяг коміксу становить 36 сторінок), але западає в пам’ять похмурими зимовими пейзажами і передчуттям Раґнарьоку, який і мають спинити головні герої. Приємне враження справляє малюнок: особливо вдало у художника вийшли батальні сцени під дощем. Головний герой Бранд розкривається перед читачами з різних боків — і як воїн, і як друг, і як коханець. Сюжет звертається до класичних скандинавських міфологем — одноокий старець Одін, Раґнарьок тощо — і вряди-годи послуговується поняттями давньоскандинавського світу (на кшталт, скальда, ульфхеднара), яких, може, і недостатньо, щоб задовольнити справжніх знавців, але точно вистачить, щоб зацікавити новачків у темі й, можливо, пробудити їхній інтерес до автентичних джерел (Старша і Молодша Едди). Щоправда, авторам би не завадило трішки детальніше перевірити матчастину: у скандинавській міфологічній парадигмі сирен не буває. Всіляких капосних магічних жіночок, які причаровують мандрівників у лісах/морях/озерах не бракувало, але саме сирени — суто давньогрецький продукт.
Однак, сценарій на загальному рівні має ті самі вади, що й «Війна Богів» Андрія Данковича. «Сага про сонценосців» — лише перша частина сюжетної арки. Як окрема одиниця вона не має особливої цінності. Спираючись на досвід закордонних колег, вітчизняні коміксисти навчилися розповідати цікаві історії, але не завжди здатні дати раду правилам українського книжкового ринку. В Америці чи Європі продовження цих коміксів з’явилося б уже через місяць, але наші читачі, як і автори, такої розкоші позбавлені. Найкраще було б, якби кожен випуск коміксу був окремою історією, а не тизером з потужним кліфхенгером на майбутнє. Бо в таких випадках хочеться лише зацитувати Леся Подерев’янського: «…скажіть, коли, бо вже нема ніякого терпіння».
Найбажаніші книжки до Book Forum. Що ж, певно, не будемо оригінальними і визнаємо, що, як і решта членів редакції, чекаємо на “Лазаруса” Світлани Тараторіної. Ні, ми не читали її оповідання зі збірки “Питання людяності” і не знаємо про сюжет нічого, окрім анотації від видавництва, але є сподівання, що це буде щось по-справжньому цікаве.
Також хочеться знову насолодитися прозою Курта Воннеґута, тож його “Буфонада” точно потрапить до нас. Та й про Кінга, а точніше Кінгів, забувати не варто. “Сплячі красуні” у неперевершеному перекладі Красюка — це таки подія, яку неможливо пропустити.
Вікторія Токарєва, головна редакторка
Відверто кажучи, літо було таким насиченим, що книжки в нього втискувалися в режимі час-пік. Серед щасливчиків “Альянс” Ярини Каторож із трилогії “Палімпсест. Це друга частина циклу і третя книжка в доробку молодої письменниці. У порівнянні з попередньою книгою якість тексту суттєво зросла — схоже, в авторки з’явився шикарний редактор чи багацько бета-рідерів. Епічне фентезі про двійників (двійниць? двійникинь? двійнікес?) стожара-чарівниці Анни й воїна-дарвенхардки Ханни змушує перехоплювати подих, читати за їжею та в транспорті, вночі підсвічувати текст телефоном й коїти решту читацьких збочень, аби дізнатися що там далі. Захоплює, вражає, закохує. За сюжетом молода стожар разом із друзями-павутинцями беруть у полон елітних воїнів імперії — дарвенхардців Ханну та Всевлада. Дівчата виявляються схожими як дві краплі води, тому компанія вирішує укласти тимчасовий союз, аби не вбивати один одного. Анна хоче дізнатися більше про стожарів і аби бранці не виказали місцезнаходження Павутиння, натомість дарвенхардці просять врятувати одних людей та порішити інших. Особливо мені сподобалася лінія з історією стожарів — авторка розповіла більше про зниклих чаклунів очима одного з останніх магів. Мій читацький голод цілком задоволений розвитком героїв — нарешті стожар еволюціонувала, Ханну ми побачили у всіх півтонах, а лінія Всевлада набирає обертів за всіма законами жанру. Закладаюся, коли “Палімпсест” піде в маси, у цього хлопа буде дівочий фан-клуб. Про книжку хочеться сказати ще дуже багато, і сподіваюся про неї розповісти в більшій рецензії.
“Кімната” Марини Смагіної тягуча й сонячна, ніби мед. Сторінка за сторінкою тебе затягує у переферійний спокій приморського містечка, де головна героїня все літо прибирає щойно придбану дядьком квартиру. Колись там мешкала чудернацька бабуся, яка збирала й повертала людям старі загублені речі. Якимось чином пошарпані іграшки й забуті відеокасети вбирали в себе людські спогади буквально. З’ясувавши магічність запилюженого барахла, дівчина вирішує якось повернути це колишнім власникам. Історія насичена смачними описами — гарне доповнення до розміреного й безкінечно довгого вечора за кавою.
І скоріше з перечитаного, ніж із прочитаного, “Персі Джексон і викрадач блискавок” Ріка Ріордана. В якийсь момент з’ясувалося, що молодша сестра ще не прочитала жодної книжки за літо, і ми засіли читати історію сина Посейдона вголос. Це дало неабиякий ефект — фентезійну цеглину подолано за два дні. Чудове підліткове фентезі, грецькі міфи за склянкою синьої коли — що ще потрібно в дванадцять років?
Найбажаніші книжки до Book Forum. Хоча й до Форуму з’явиться чимало новинок, по-справжньому чекаю всього декілька книжок. По-перше, “Лід” Яцека Дукая — таку цеглину видавництву довелося розбити на два томи, а сам переклад зайняв чимало часу. Сюжет роману про всесковуючий лід із півночі Росії обіцяє бути вкрай актуальним і дуже сподіваюся, що не розчарує. З українського фентезі інтригує підліткове “Реальність Барґеста” Аліни Штефан — анотація зацікавила світом синтезованих магічних істот. Звісно, серед бажаних новинок “Лазарус” Світлани Тараторіної — впевнена, роман буде не менш оригінальним за оповідання “Мова Вавилону” зі збірки “Питання людяності”. Ще серед бажаного теж підліткове “Дитя песиголовців” Володимира Арєнєва. Це продовження “Пороху із драконових кісток”, першої частини трилогії “Сезон Кіноварі” про дівчинку Марту, яка вміє розчакловувати токсичні кістяки рептилій. Після прочитання книжка залишила по собі забагато питань, маю надію, на частину з них автор відповість у другій книзі. А замикає п’ятірку найочікуванішого “Сліпобачення” Пітера Воттса — відверто кажучи, тільки завдяки захопливому шуму моєї фейсбук-стрічки. Нарешті дізнаюся, чому ж усі так жадають цю НФ.
