Бобот та сценарне дно

30 серпня відбулася прем’єра українського науково-фантастичного фільму для дітей «Бобот та енергія Всесвіту». За сюжетом, хлопчик Ім’я-Якого-Не-Можна-Називати і водночас Обраний має втекти з літнього табору та врятувати планету Земля від неминучої загибелі. У цьому йому допоможе божевільний професор, який бомжує поруч із табором, і трансформаторна будка Бобот. А завадити йому спробують достобіса круті і, можливо, лихі Сміттярі.

Фото з передпрезентації на KyivComicCon 2018

Відсутність ідеї

Коли на КиївКомікКоні показали трейлер фільму, я була впевнена, що «Бобот» не тільки буде свіжим подихом в нашому кіно, але й в українській фантастиці загалом. Ідея для стрічки з’явилася з кліпу гурту ТНМК «Новина», де трансформаторні будки ходили самі по собі. І це, погодьтеся, доволі непогана задумка. Окрім того, мало б поставати актуальне питання щодо видобутку/заощадження енергії.

То що могло піти не так? Перш за все, творці фільму не визначили навіть мінімальний конфлікт та систему цінностей героїв. Ми вже давно звикли до чорно-білої схеми: є добро, є зло, є якась проблема, і добро має боротися за те, що правильно, тому що <причина добра>, а <причина зла> взагалі неправильна.

У «Боботі» нам розповідають про те, що через вибух на Сонці може зникнути вся електроенергія, бо зруйнується захисний Щит, який Сміттярі хочуть вимкнути, повернувши Землю до первісного існування. «Добро» думає, що Щит треба увімкнути назад, бо Енергія — жива і… тому що без неї не можна. І коли зникне електрика, то багато що повибухає. Аргумент. Сміттярі (панове «Зло») переконані, що Енергія — це зла тітка, і люди незабаром з нею дограються до самознищення, а тому треба знешкодити її щонайшвидше, щоб цього не допустити.

Я до кінця фільму чесно чекала, до чого ж це приведе. Можливо, як у старі-добрі часи, вони зрозуміють одне одного, увімкнуть Щит, але почнуть ставитися до електрики обережно? Або у чорно-білому випадку нам пояснять, що панове «Зло» просто маніпулювали ідеологією і лише хотіли знищити людство? Ха! Ні, хлопчик Ім’я-Якого-Не-Можна-Називати виконав свою місію і повернувся у табір, щоб стрибати бомбочкою у річку, так і нічого не зрозумівши в цьому конфлікті про енергію. Глядач теж навряд чи щось зрозумів.

Говори зі мною, хай навіть слова ці нічого не змінять

«Бобот», за даними Вікіпедії, триває цілих 100 хвилин, це трохи більше, ніж півтори години. Здавалося б, можна зробити кілька діалогів або навіть вставити закадровий голос оповідача, який розкаже нам про героїв та їхні думки. Натомість глядач натикається на повну словесну тишу. Якщо у «Плем’ї» це було виправданим прийомом, то у «Боботі» це невиправдано погана робота сценариста. За весь квест хлопчик Ім’я-Якого-Не-Можна-Називати промовляє лише кілька простих речень, часто односкладних або безособових. Найулюбленіші його фрази: «Ого!» і «Що мені робити?» І я недарма кличу головного героя Ім’я-Якого-Не-Можна-Називати, тому що його ім’я звучить у фільмі раз чи два. Мені здається, що інші персонажі просто знають, що Вадик — це скорочено від Волдеморт, тому тільки найсміливіші зважуються звернутися до нього нормально. У «Боботі» є ще дівчинка Ім’я-Якої-Ви-Не-Дізнаєтесь. Але чому ЇЇ ім’я приховують, я боюся навіть думати.

Якщо серйозно, то відсутність діалогів дуже псує фільм. Я навіть не можу сказати, наскільки добре грав Віктор Григор’єв Вадика, тому що реплік у нього майже нема. Навіть у задрипаному шьонені, який складається зі слів «Виродок!», «Я тебе вб’ю!», «Тобі кінець!» та «А-а-а!», головний герой видає більше звуків, ніж у «Боботі».

Ситуацію подекуди рятує дует вожатих, яким було відведено комедійну роль. Як не дивно, глядач не забуває, що їх звати Костя і Валєра, а ще в них стилізована під суржик мова. Скидається на те, що їхню лінію писав хтось окремий. У цих персонажів навіть смішні жарти є:

— Валєра, дай мені биту.

(Пан Валерій заспокійливо кладе руку на плече пана Костянтина)

— Не псіхуй.

А тому лінія Кості і Валєри найживіша і найцікавіша з усіх. Магія імені, кажу вам.

Любо глянути?

Та все ж і в «Складках часу», ще одному сценарному провалу, були плюси. А саме приємний оку візуал. Там, де підкачав сценарій, оператор і монтаж зробили своє діло. Кольорова схема «Бобота» дійсно виглядає якісно. Прекрасну роботу виконали і художник по костюмам та гримери: видно, що люди підійшли до створення образів із душею. Особливо сподобалася торба в клітинку на спині в одного зі Сміттярів та велика пляма від опіку на обличчі у дівчинки Ім’я-Якої-Ви-Не-Дізнаєтесь.

Підкину ложку догтю. Коли створювалися образи, вочевидь, відбулося якесь непорозуміння зі сценаристом. І Професор, і Вадік постійно тягають за спинами великі важкі рюкзаки, в яких немає Допоміжного Інвентарю. Навіщо вони вперто тягають ті рюкзаки, невідомо. Але виглядає круто, так.


Коли я вийшла із залу кінотеатру, то була дуже розчарована «Боботом». І проблема тут не в графіці, поганій звуковій доріжці, малому фінансуванні чи українській кіноіндустрії загалом, а в тому, що творці фільму просто не вміють розповідати історію. Ми, глядачі сучасного кіно, часто жаліємося на передбачувані сюжети, на клішованих антагоністів, на спрощену мораль. На жаль, «Бобот» не дотягнув навіть до цієї планки, показавши, що таке повне сценарне дно.

Оксана ПРОНЬКО

1 коментар до “Бобот та сценарне дно

  • Ольга Мігель
    15.09.2018 р. о 06:11
    Permalink

    Як не прикро, але слабкі сценарії – це ахілесова п’ята майже всіх сучасних українських проектів 🙁

    Відповідь

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *