Розриваючи вуаль сновидіння: путівник світами Філіпа К. Діка для початківців

«Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити».

Десь у паралельному всесвіті, дуже схожому на наш, цієї зими відзначив своє 90-річчя письменник Філіп К. Дік, чиї твори вплинули на всю сучасну фантастичну культуру: від «Матриці» до «Донні Дарко», від коміксів до відеоігор. Спадок Діка з кожним роком стає відчутнішим не лише в мистецтві, але й просто на вулицях великих міст: планета повним ходом рухається до повного техногенного охоплення, температура влітку підвищується, екологія псується, а з-за людських облич де-не-де проступають геть нелюдські риси. Фантастам не обов’язково досконало передбачати фактологію майбутнього, але щойно ви як читач просочуєтеся тривожною й холодною атмосферою Діківських творів, її складові починають скрізь впадати вам у вічі.

Однак справа не в невеселих прогнозах. Бо ж речі, про які часто писав Дік — телепати, андроїди, міжгалактичні польоти, колонії на Марсі та Місяці тощо — на перший погляд видаються застарілими декораціями епохи дешевих науково-фантастичних журналів, але з-за лаштунків дещо запилюженого контексту визирає істина, яку дуже важливо усвідомити: бути Філіпом Діком означало мати неабияку хоробрість.

Одкровення, що його переживає Нео, вперше дізнавшись про штучність Матриці і побачивши реальний світ, було лише відображенням того одкровення, що його Дік переживав увесь час. Те, що інколи скидалося на параноїдальні ствердження, сильні когнітивні упередження та спроби втекти від реальності, для Діка було щоденним пошуком відповіді на питання: чи справжній цей світ? Якщо ні, то який — справжній? І чи здатні ми осягнути цю справжність, не осліпнувши, не збожеволівши й не померши? Чи, можливо, це і є прийнятна ціна правди?

Життя самого Діка було настільки насиченим, що він не цурався описувати його у власних творах знову і знову, перетворюючи себе на персонажів, причому іноді на кількох одночасно. Його сестра-близнючка Джейн померла невдовзі після народження, лишивши Філіпа з пожиттєвими екзистенційними питаннями. У самого Діка було п’ятеро дружин і троє дітей, не рахуючи всиновлених, і оскільки годувати себе та чергову родину треба було творчістю, він нерідко писав нові романи під великими дозами амфетамінів (і якби ж тільки амфетамінів), вкладаючись у неймовірно короткі терміни. Він надсилав доноси в ФБР, побоюючись шпигунства навіть із боку близьких, намагався накласти на себе руки, а в 45 років пережив неймовірний духовно-містичний досвід, що до певної міри розкрив йому очі на світ. 

Нам, імовірно, ніколи не дізнатися, що з того, про що стверджував Дік, — правда, а що лише містифікації, які він так полюбляв. Головне, про що письменник потурбувався, — це дати нам у руки оптику, за допомогою якої ми зможемо поглянути на світ з іншого боку, поставити під сумнів, здавалося б, очевидні й беззаперечні речі, бо правда, якою б страшною не була, для Діка завжди є важливішою за комфортну ілюзію.

Тому говорячи про Філіпа Діка, ми мимоволі заражаємося частинкою його безумства — або ж на малесенький крок стаємо ближчими до істини. Як дізнатися напевне?

Ясно одне: найсміливіші бояться не ступити у невідомість, а лишитися на зручному місці і так ніколи цього й не спробувати.

А тому спробуємо й ми. Можливо, саме цей крихітний крок відділяє нас від того, що вже давно чекало на нас там, у темряві незнання.

Частина перша. Пошуки

Дікові пощастило заробляти на життя письменництвом, але, як і іншим літераторам, спершу довелося отримати багацько відмов від видавців. До успіху «Людини у високому замку» довелося йти через два десятки інших романів та незліченну кількість малої прози; тодішня дружина Діка його всіляко підтримувала, вважаючи, що невизнаний митець — неминуча стадія професійного становлення. Втім він уперто продовжував писати, читати літературу найширшого профілю та шукати себе в різних тематичних напрямах, доки зрештою вдача йому не всміхнулася.

Першим оповіданням, що його Дік зумів продати (хоча й не першим опублікованим), стала історія про собаку, який спостерігає за тим, як сміттярі вивозять дбайливо складене його хазяєвами сміття, і висновує, що насправді то інопланетяни, які збирають пожертви для власних дослідів. Власне, вже у цій короткій замальовці яскраво постульована тема, що проходитиме практично крізь усі подальші твори Діка: проблема різниці індивідуального світобачення і браку ефективної комунікації, щоб донести власну думку до іншого. Пес та його хазяї сприймають реальність абсолютно по-різному: для людей ці недоїдки — просто сміття, яке треба винести з дому, для пса ж то свіжа, смачна й придатна до вживання їжа, отже, істоти, що відбирають її у хазяїв, — вороги. Він робить цілком правильні висновки з доступних йому фактів, але не може обмінятися ними з людьми і тому приречений на нерозуміння.

Утім Дік не став би культовим письменником, якби все зводилося до некомпетентності пса. Справа в тому, що із самого початку оповідання нам абсолютно точно дають повірити в те, що сміттярі — справді інопланетяни, а отже пес — єдиний, хто знає правду, але не може нею поділитися.

В оповіданні «Повішений незнайомець» головний герой — єдиний, хто бачить на стовпі цього самого повішеного незнайомця і обурюється цим. Всі інші навколо, здається, геть не переймаються мерцем, тож протагоніст не може не відчувати, ніби божеволіє. Ви вже здогадалися? Повішений виявляється лише приманкою інопланетян, які захоплюють людські тіла, а за схвильованою реакцією на тіло на стовпі ефективно вираховують тих, хто досі лишився на волі. Нещодавня екранізація оповідання в одній із серій «Електричних мрій Філіпа К. Діка» трактує історію як встановлення саморегульованої тоталітарної держави, але посил лишається тим же: якщо ти знаєш правду, тебе знайдуть і позбавлять можливості її донести. До того ж перед тобою стоїть важкий вибір: або прийняти навколишню реальність та ігнорувати нестиковки, або ж попри все дошукатися істини — навіть якщо всі інші вважатимуть тебе навіженим.

Перераховувати можна до нескінченності. У «Виставковому експонаті» куратор історичної виставки, присвяченої родинному побуту двадцятого століття, переступає невидиму межу — та справді опиняється у родині двадцятого століття і тепер уже геть не певен, хто він та з якого він часу, бо ж обидві реальності: і минулого, і майбутнього — однаково переконують його, що лише ця сторона — єдино найреальніша. В оповіданні «Згадаємо для вас гуртом», яке лягло в основу фільму «Згадати все», протагоніст вирішує скористатися послугою імплантації фальшивих спогадів та побути в шкірі урядового агента — і на загальне здивування, виявляється, що імплантовані йому спогади справжні, він дійсно був урядовим агентом, якому стерли пам’ять. Щоб уникнути проблем, герой просить імплантувати йому інші спогади — абсолютно фантастичні: нібито він стикався з інопланетянами і зумів переконати їх відтермінувати напад на землю. Дурня, звісно, але занепокоєне керівництво погоджується.

Авжеж, ви все правильно зрозуміли. Ці спогади теж виявляються справжніми. Просто того разу їх стерли не урядовці, а самі інопланетяни.

Як зрозуміти, що реальне, а що — ні? Чи існує взагалі спосіб дізнатися? Дік шукав відповідь на це питання все своє життя і дійшов певних проміжних висновків. Наприклад, запозичив із давньогрецької філософії поняття idios kosmos та koinos kosmos — особистої реальності та колективної реальності. Фактично koinos kosmos може й не існувати, бо кожен із нас перебуває у бульбашці власного унікального уявлення про світ, сформованого оточенням, вихованням, батьками, школою, суспільством, зрештою, навіть хімічним складом мозку. Наші реальності, наші погляди можуть кардинально відрізнятися, як відрізняється сприйняття оптиміста й песиміста, людини зі звичним сприйняттям кольорів та людини з дальтонізмом, здорової людини та людини з психічними розладами. Стверджувати, що ваша особиста реальність тотожна колективній реальності, щонайменше наївно: безумовно, людство домовилося про спільне сприйняття форм, кольорів та суспільних явищ, проте ви ніколи не зможете пояснити людині зі слуховими галюцинаціями, що того, що вона чує, не існує. Знімки активності слухових зон її мозку покажуть, що для неї вони ще й як існують, і, по суті, визнавати чи не визнавати її право на власну реальність — це виключно ваша проблема.

Найкраще визначення, що його Дік зумів дати цьому поняттю, було таким: «Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Свято його дотримуючись, він ретельно перевіряв будь-яку інформацію, розмірковував, сумнівався, зважував протилежні точки зору і завжди ставив собі питання: а що як…? Чи то: а що, якби…?

Перший успішний роман Діка, який 1963 року отримав найвищу фантастичну відзнаку, «Г’юґо» — «Людина у високому замку» — замахнувся одразу на святе: а що якби США програли у Другій світовій війні і опинилися розділеними між нацистською Німеччиною та імператорською Японією? Одним із небагатьох промінчиків світла в однаково непридатному для життя тоталітарному світі по обидві сторони кордону є книга таємничого Готорна Абендсена «І обтяжіє коник»: у ній розповідається альтернативний варіант історії, де Німеччина все-таки програє війну. Утім надалі в книзі світову владу захоплює Британія, так само підкорюючи Сполучені Штати та перетворюючись після цього на наддержаву. З точки зору Діка, ані той світ, ані третя реальність, наша реальність, у яку буквально на кілька хвилин потрапляє один із персонажів, містер Таґомі, нічим не кращі за першу. Дік, як і багато його сучасників-митців, не толерував американську зовнішню політику, дії ФБР, зовнішні війни та особливо майбутнього президента Ніксона, якого він в одному з останніх своїх романів прирівнює до Антихриста. 

Добре відомо, що роман «Людина у високому замку» був написаний за допомогою оракула «І цзін», так само як у творі тим же оракулом керувався для написання «Коника» Абендсен. Головній героїні, Джуліані, вдається знайти Абендсена і поставити йому, тобто насправді оракулу, одне-єдине питання: навіщо? Навіщо «І цзін» написав цю книгу, і чому вона має всіх навчити? І оракул відповідає: все написане — правда. Німеччина справді програла війну. Ваша реальність — несправжня.

Звісно, Дік, для якого відповідь оракула стала такою самою несподіванкою, після цього жодним чином не міг бути впевнений, що його реальність — справжня. Можливо, правильна відповідь, як і для героїв роману, завжди лежатиме в іншій реальності, але не у твоїй. Питання лише в тому, чи можна хоча б одним оком побачити той, справжній світ, і чи варто взагалі це робити.

Утім для Діка ця гра завжди була варта участі. І він продовжив шукати.

Частина друга. Сновидець прокидається

Біограф Діка Еммануель Каррер згадує історію, яку письменник прочитав після спроби самогубства у 1972-му і яка справила на нього величезне враження. Через медичну помилку трирічний хлопчик прокинувся після операції сліпим, глухим і німим. Дік із жахом намагався уявити собі, як це — ще вчора бачити й чути світ, усвідомлювати себе, а сьогодні опинитися ув’язненим у темряві власного тіла, не маючи змоги навіть покликати на допомогу. Він не міг не ставити себе на місце хлопчика і не міг не припускати, що 44 роки тому насправді померла не Джейн, а він, і що з того часу він просто перебуває у збіса правдоподібній ілюзії існування, коли насправді це геть не так.

Що підводить нас до очевидного питання: так, у нашому світі Філіп Кіндред Дік помер від удару у 1982-му, але звідки нам знати, що в іншому світі він не відзначив нині своє 90-річчя, а ми всі взагалі народилися?

В есе «Людина, андроїд та машина» Дік розлого розмірковує на тему можливості існування тканини, що поєднує увесь Всесвіт і всіх людей — ноосфери, колективного несвідомого, або ж одного великого сновидіння, «реальності, що сниться сама собі». Неможливо визначити, чиє саме це сновидіння, але сновидець цей спілкується з нами через наші сни, а ще — роздає підказки у нашій реальності, маленькі деталі, помітні тим, хто вміє й хоче їх помічати. Ми самі можемо бути машинами, через які сновидець пізнає та усвідомлює світ; можемо виявитися й сновидцями — це не настільки важливо; важливо лише, що зараз ми досі перебуваємо у цьому сні, у стазисі, у клітці вічної зими, але на обрії вже жевріє весна, яка розтопить лід і наверне нас на шлях відновлення пам’яті про нашу справжню сутність.

Тому практично кожен твір Діка — це літературна спроба розбудити сновидця, незалежно від того, стукає з зовнішнього боку клітки Бог чи ми самі, чи то пак, якась безсмертна версія нас, що намагається нагадати нам про те, ким ми є насправді. Ми забули про своє істинне я, відмовилися від пам’яті, але лишили собі підказки, щоб зрештою згадати. Щоб побачити світ таким, яким він є.

Один із найстрашніших романів Діка на цю тему, «Звихнувся час», був написаний ще 1959 року. Головний герой, Реґл Ґамм, живе в маленькому містечку і заробляє на життя, щодня розгадуючи в місцевій газеті головоломку «Де з’явиться зелений чоловічок» — та незмінно виграючи. Втім, його ідилічний світ, за декількома винятками, схожий на наш, починає давати маленькі тріщинки — як-от незрозумілі переконання, що в будинку мусять бути зайва сходинка чи вимикач, яких там ніколи не було, але пам’ять про які збереглася; далі кіоск із напоями на очах у Реґла анігілюється, лишаючи по собі клаптик паперу з написом «Кіоск із напоями», потім віднаходиться журнал зі статтею про Мерилін Монро, якої в реальності Ґамма ніколи не існувало, а одного разу герої вловлюють приймачем переговори пілотів, які пролітають над будинком зі словами на кшталт: «Ґамм що, знову прокидається?». Штучна реальність поступово розпадається, оголюючи дистопічний справжній світ, в якому триває війна між Землею й Місяцем, а Ґамм — єдиний, хто здатен вгадати місця наступних бомбардувань Землі; пам’ять йому стерли, щоб він не перейшов на бік колоністів. Читати «Звихнувся час» може бути доволі важко саме через буденність тону: що звичнішим видається оточення, то страхітливіше з нього вибиваються непояснювані невідповідності і тим більш шокуючою може виявитися правда.

Утім впродовж 1960-х письменник раз за разом розвиває тему й у фантастичних сетингах майбутнього. У «Трьох стигматах Палмера Елдріча» примусово виселені з Землі колоністи змушені вживати наркотик, щоб відволікатися від труднощів буття та згадки про неповернення на Землю, але таємничий магнат Палмер Елдріч вже захоплює ринок новою речовиною, ефект від якої не минає ніколи, а всі навколо споживача (та й він сам зрештою) починають набувати трьох рис самого Елдріча: штучної руки, очей та зубів — і, вірогідно, стають ним самим. Створення роману підштовхнула криза у стосунках Діка та його третьої дружини, а ще — страшний величезний металевий лик, який Дік узрів у небі одного дня 1963-го. Він так і не зумів би до кінця відповісти собі, бачив він Сатану, як то стверджував йому священик (після цього випадку Дік із дружиною офіційно навернулися в католицизм), чи самого Бога — бо ж хто би зміг стверджувати напевне, що Бог цього світу, якщо він справді існує, справді такий добрий і милостивий, як про нього розповідають? Може, Елдріч і є тим самим Богом — жорстоким та вічним? Може, всі навколо вже давно стали його агентами і потурбувалися, аби світ ніколи не прокинувся від ілюзії?

Максимальна неоднозначність проходить і крізь найвідоміший роман Діка, «Чи мріють андроїди про електроовець?»: якщо класична екранізація так і не давала чіткої відповіді на питання, людина Декарт чи андроїд (все вирішує ваша любов до єдинорогів), то книга торкається питання людяності як такої. Багато художніх творів про роботів та андроїдів зосереджувалися на доведенні тези, що штучні істоти мають таке саме право на існування, бо здатні бути людянішими за самих людей, але Дік розбиває цю думку вщент однією-єдиною сценою, в якій андроїдиня Пріс відриває лапки ймовірно останньому павукові на Землі. Можливо, в цій історії не має рації ніхто, а можливо, лише в протистоянні органічного і штучного виявиться, що людство, втративши щось важливе в гонитві за технологіями, досі здатне знаходити дещо істинно гуманне у собі самих.

Нарешті нашу нездатність дати остаточну відповідь на питання реальності через неможливість повноцінно її осягнути й пізнати розкриває роман «Убік». Весь «Убік», від початку й до кінця, — історія про сновидців, парафраз відомої притчі про Чжуан-цзи та метелика. У романі людство знайшло спосіб частково підтримувати свідомість людини після смерті за допомогою кріосну, «напівжиття», і таким чином Ґлен Ранситер, керівник великої корпорації з попередження телепатичного втручання та шпигунства, може радитися щодо важливих рішень із покійною дружиною. Втім сам Ранситер гине під час вибуху, а група підлеглих йому телепатів втрачає зв’язок із реальністю й починає буквально зотлівати, поки їхній час із шаленою швидкістю відмотується в минуле. При цьому вони продовжують отримувати незрозумілі послання від начебто загиблого шефа та його дружини, у свідомість якої вдирається інший сновидець, а спроби хоч якось у цій катавасії розібратися ускладнюються наявністю в команді телепатки, здатної змінювати події минулого… Дружина Діка підкреслювала парадоксальність сюжету роману: скоріше за все, зрозуміти, хто ким у цій історії снить, і хто з героїв живий, хто перебуває у кріосні, а хто — лише витвір чужої фантазії, читачеві до кінця не вдасться, але єдиним їхнім порятунком (і стабільним елементом історії) лишається цілюща речовина Убік, він же Бог, який створив усе, він же Логос, Слово.

Сам Дік у «Людині, андроїді та машині» не лише описує цікаву концепцію зворотного часу, але й припускає, що, можливо, ілюзія, вуаль, створена Всесвітом/Богом/Логосом, служить вищій меті й оберігає нас від істини, яка може нам нашкодити. Сновидець досі спить, але колись він прокинеться, і з ним прокинемося — або зникнемо — ми. Можливо, ми всі перебуваємо в напівжитті, а власний Ранситер намагається нас розбудити. Можливо, колись ця вуаль спаде, але ми повинні бути до цього готовими, інакше реальність за нею виявиться надто жахливою.

Для Діка, який усе життя готував себе до пізнання (принаймні особистої) істинної реальності, прозріння настало вже дуже скоро.

Частина третя. Екзегеза

У лютому 1974 року додому до Діка, який страждав від болю через видалені напередодні зуби, завітала дівчина-кур’єр із аптеки. Однак відчинивши двері, письменник одразу забув, навіщо та прийшла. На шиї у дівчини виблискувала золота підвіска у вигляді риби. «Що це таке?» — спитав вражений Дік. «Знак, який використовували ранні християни», — відповіла дівчина.

Тієї миті світ для Діка цілковито перевернувся. Він не просто зрозумів, він згадав. Його звали Хома, він жив у Римі першого сторіччя і був християнином, як і ця дівчина: їх переслідували, і вони могли спілкуватися між собою лише знаками — такими, як ця риба. Відчуття не лише не зникло того вечора, воно нібито розірвало завісу забуття, і наступні два місяці (цей період біографії Діка відомий як 2–3–74) письменник переживав постійний потік містичних та метафізичних видінь. Він був одночасно Філіпом Діком і першохристиянином Хомою, який не пам’ятав нічого після 70 року н.е., нічого не розумів у сучасній техніці (Дікові довелося на деякий час перестати керувати машиною), проте був чудово обізнаний у подіях двотисячолітньої давнини, вільно розмовляв латиною, давньогрецькою, івритом і санскритом, а головне — надавав письменникові фантастичні обсяги знань і порад із будь-якого приводу.

Наскільки б неймовірно це не звучало, та все життя Діка з тієї миті радикально змінилося. Він звільнив своїх агента й видавця і почав відтоді заробляти купу грошей, втратив вагу, підстригся, почав пити пиво замість вина, змінив мистецькі смаки тощо. Поза загалом пояснюваними з раціональної точки зору деталями були й інші: Дік услід за Хомою починав використовувати мови, яких ніколи не знав, а одного разу поставив терміновий і дуже точний медичний діагноз своєму синові, фактично врятувавши того від смерті. Правдивість цих осяянь підтверджували дружина Діка, надзвичайно здивований лікар сина та спеціаліст із давніх мов, до якого звернулися за порадою. Потік інформації перервався у березні 1974-го, але відтоді й до кінця життя Дік щодня намагався осмислити цей досвід, детально занотовуючи всі свої теорії у кількатисячносторінковому щоденнику, що його сам називав «Екзегезою» («Тлумачення»).

Матеріали Екзегези очікувано лягли в основу всіх останніх романів Діка. Вже перший написаний після релігійного одкровення роман «Валіс» — неприховано автобіографічний: головний герой, Фет Горславер («Фет» англійською — «гладкий», як і «Dick» німецькою; «Horselover» — «любитель коней», переклад грецького імені Філіп), чи то божеволіє, чи то починає бачити Бога, що являється йому у вигляді рожевого променя і надає величезну кількість раніше невідомої йому інформації. Фет переосмислює своє життя, пише замітки під назвою «Екзегеза», ставить діагноз синові… ну, ви зрозуміли. Причому ще на початку роману оповідач без вагань повідомляє нам, що Фет — це він сам, але надалі він буде провадити розповідь від третьої особи, супроводжуючи її постійними іронічними коментарями щодо адекватності головного героя.

Аналізуючи це оригінальне розщеплення автора на спостерігача і того, за ким спостерігають, повернемося на рік раніше, у 1973-й, коли Дік завершує один із найкращих своїх романів — «Затьмарення». У центрі сюжету — наркоман Боб Арктор, і він міцно сидить на новій речовині під назвою Препарат С (С = Смерть), яка поступово руйнує зв’язки між півкулями мозку. Арктор живе в будинку з чудернацькими друзями-наркоманами, але одночасно примудряється анонімно (агенти з’являються на зустрічах лише у спеціальних шифрувальних костюмах, що змінюють зовнішність та голос) працювати у відділі боротьби з наркотиками, де йому наказують цілодобово спостерігати за будинком вірогідних дилерів, особливо за одним найпідозріливішим суб’єктом на ім’я Боб Арктор. Роман м’яко й органічно затягує у вир Аркторівської параної, бо ж під постійною дією препарата він дедалі гірше розрізняє, який із Аркторів — він сам; друзі ж, підозрюючи стеження за будинком, лише нагнітають атмосферу — наприклад, злякавшись, що нарковідділ був у них удома і міг знайти їхню наркоту чи підкинути їм нову, пропонують самим подзвонити у той самий нарковідділ, щоб ті обшукали будинок і знайшли підкинуту їм наркоту. Пікантності нагромадженню цих шалених рекурсій надає той факт, що якщо вірити біографам, Дік заснував більшість деталей роману на власному досвіді: на початку 1970-х, після розлучення з черговою дружиною, він дійсно тусувався в будинку з групою наркоманів, і численні описані в романі випадки є щирою правдою. Принаймні, за версією реальності Філіпа Діка.

Незважаючи на запевнення самого письменника, що роман присвячено осмисленню вбивчої дії наркотиків, основна думка його пролягає набагато глибше. Препарат С зачиняє Арктора у в’язниці власного тіла, топить у забутті, позбавляє останніх паростків свідомості, але якась неочікувана іскра, радше інстинкт, ніж розуміння, насамкінець підказує йому, як врятувати якщо й не себе, то хоча б інших. Сам Арктор навряд чи прокинеться, просто як той хлопчик після операції, але хтось чи щось постукало у стінки його клітки та лишило йому підказку, яка спасе світ. Не кожному з нас дано прозріти, не кожен зуміє прозрінням скористатися, але надія завжди є — як вона після стількох років темряви осяяла самого Діка. Оригінальна назва роману — A Scanner Darkly — посилається на біблійський вираз із Послання апостола Павла до коринтян: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж — обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний». Що означає: поки що людство бачить світ немовби через металеве дзеркало чи непрозоре скло, лише неясне відображення, але прихід Царства Господнього явить істину. Саме той ефект, який справило на Діка його одкровення.

Просто Ісус пообіцяв своїм відданим послідовникам, серед яких був і Хома, вічне життя; одного дня Хома заснув у своєму часі, але майже через дві тисячі років прокинувся у тілі Філіпа Діка — і продовжив жити. 

2 березня 1982 року він заснув у тілі Філіпа Діка, але напевне пообіцяв повернутися.

***

Всесвітньою іконою фантастичної культури Діка зробила екранізація Рідлі Скотта, до прем’єри якої він не дожив чотири місяці — далися взнаки багаторічні експерименти зі здоров’ям. Розповідають, що суворий батько Діка розридався на похороні сина, побачивши у розритій сімейній могилі малесеньку труну новонародженої Джейн.

Письменник-початківець Вільям Ґібсон, побувавши на прем’єрі «Того, що біжить по лезу», ледь не кинув писати свій дебютний роман «Нейромант», бо виявив, що Філіп Дік майже все це придумав до нього.

Всі сорок чотири романи Діка, навіть найперші, від яких із презирством відмовлялися видавці, наразі опубліковані й перекладаються багатьма мовами світу. Кількість художніх творів, у яких простежуються ідеї письменника, не піддається підрахунку.

Сновидець на ім’я Філіп Дік полишив цю реальність, але лишив нам свої сновидіння, і що найголовніше — підказки, як дивитися на світ навколо нас, щоб мати змогу пізнати правду, коли та тихенько постукає по клітці.

Наступний крок — лише за нами.

Ната ГРИЦЕНКО