Що читала редакція взимку 2018 – 2019

Зима вже закінчилася, але вітрища досі свищуть, пророкуючи буревісний восьмий сезон “Гри престолів”. А ми, редакція “Світу Фентезі”, повертаємося до сезонної рубрики, щоб розповісти вам про прочитане за останні три місяці. Утім, ми не тільки читали, а й видали свою збірку фантастичних оповідань. “ДЕREЗА” — альманах, укладений за підсумками конкурсу ретелінгів “Коза-Дереза на орбіті”, який ми проводили до Kyiv Comic Con’16. 16 оповідань — усі за казками й у різних жанрах. Казковішої зими у нас ще не було!

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Зима переважно була присвячена українському фентезі: як новинкам 2018-го, так і пропущеним виданням з попередніх років.

Темне фентезі Нати Гриценко “Тінь на порозі” чимось нагадало мені Кінга. Юний діджей Томаш знаходиться на самому дні, і дивні хлопці, які починають на нього полювати, не поліпшують справи. Річ у тім, що в ньому живе небезпечна сила, яку він весь час сприймав за розлади психіки, намагався глушити пігулками. Тінь — це описаний психологом Карлом Юнгом архетип несвідомого, а в повісті — й доволі реальний дар, з яким хлопцю доведеться навчитися жити.

Але кінгівський в цьому тексті саме підхід до історії: авторка довго розкачує читача, заглиблюючи його в самокопання і відчай головного героя. І вже тоді, коли він повністю осягає, що ж відбувається, то починається дія. З одного боку, перша половина повісті видається затягнутою, сируватою, та з іншого, в тексті є атмосфера чогось химерного, шаманського, з потойбічними ритмами музики. Персонажам, здавалося б, уже нема чого втрачати, можна здатися й забити. Але вони зрештою віднаходять себе і приймають моральні рішення.

Не змогла оминути улюблений період початку ХХ століття. У 2018 році вийшло дві смачнющі новинки на цю тему: роман Світлани Тараторіної “Лазарус” та друга частина коміксу “Воля”. “Лазарус” — це все, що тільки можна бажати від українського міського історичного фентезі. Зображений у книзі Київ живий і правдивий. Окрім того, що авторка вигадує цілу міфологічну систему, накладаючи її на реальне різноманіття жителів того часу, тут можна зустріти й відсилки до відомих тогочасних подій, як-от справа Бейліса. Структурно це кілька детективних справ, які ведуть до розгадки місцезнаходження серця Змія. Порівняно з фентезійним елементом, детективна складова дещо програє, але головна інтрига лишається до кінця.

В “Лазарусі” багато плюсів: й унікальний світ, й своя міфологія, й таємниці, й алюзії, й динамічна історія. Та все ж після прочитання я можу сказати, що найбільше мені сподобався образ Тюрина. Чоловік з імперської столиці, хоч і з корінням із Києва, потрапляє в “чужу” спільноту, яку він мусить зневажати, але поступово ця спільнота стає для нього “своєю”. Стирається ота межа між “нами” та “ними”. Двоїста ідентичність Тюрина була властива багатьом жителям українських земель того часу. У фінальній сцені, мені здається, підсумовується визнання цього факту самим героєм — і разом з тим це усвідомлює читач.

Що ж до “Волі-2”, то вона помітно виросла, порівняно з попередньою частиною. Тут вже є цілісний сюжет з кількома лініями, загадки і досить цікаві візуальні відсилки (Кремль у вигляді Мордора). Турбують тільки неврівноважені жіночі персонажі, які б’ються між собою за чоловіка. Якщо це мали бути “круті жінки”, то вийшло не дуже.

Перечитала “Порох із драконових кісток” Володимира Арєнєва, щоб взятися нарешті за другу частину — “Дитя песиголовців”. Зовсім інші враження отримала від першої частини: більше похмурого передчуття, що це тільки початок божевілля, яке охопить ту країну. І “Дитя песиголовців” уповні справджує це сподівання. Кожен розділ книги роз’ятрює рани, показує паніку, ненависть і абсурдизм жителів Нижнього Ортинська. Песиголовці, “вороги з-за річки”, цілеспрямовано знелюднюються на очах у мешканців міста. Їх тримають у клітці, як тварин, просто посеред площі, щоб кожен міг підійти і проклясти їх. Ця сцена набуває нового відтінку пізніше, коли Марта намагається згадати обличчя своєї покійної мами, теж жительки заріччя. Вона на якусь мить сумнівається, чи справді та була людиною. І це, мабуть, найбільше лякає.

Чого я точно не чекала цієї зими, то це українського перекладу ретелінгу Джесіки Дей Джордж “Сонце і Місяць, сніг і лід”, який я вже давно хотіла прочитати. Книжка стала справжнім подарунком на Новий рік. Вона базується на норвезькій казці “На схід від Сонця, на захід від Місяця”, значно розширює і доповнює її, разом із тим зберігаючи казкову атмосферу. Дівчина без імені із бідної сім’ї дроворуба отримує пропозицію прожити із великим білим ведмедем ізбйорном цілий рік в обмін на достаток для своєї родини. Вона потрапляє до пишного крижаного замку, стіни якого тхнуть м’ясом, а кімнати зберігають веретена й дивні письмена. Тож Дівча ставить собі за мету розгадати таємниці своєї золотої клітки та з’ясувати, як вона пов’язана з її старшим братом.

Авторці вдається розповісти захопливу історію, перенести читача в засніжені краї зі злими тролями, чарівними оленями, що виконують бажання, та норовливими братами-вітрами. Якщо ви шукаєте гарну книжку на вечір, щоб поринути в неї з головою, то “Сонце і Місяць…” чудово для цього підходить.

Інна Ковалишена, оглядач

Ця зима видалася для мене дуже дитячою.

Я прочитала дилогію Ненсі Фармер “Море тролів” та “Країна срібних яблук”. Це дитяче фентезі з числа тих, які називають “книгами для середнього шкільного віку”. Але це не зовсім звичайні дитячі книги — це дитячі книги про раннє Середньовіччя. Таке раннє, що ви про нього знаєте хіба що те, що це були темні віки. Це історії про Скандинавію та Британські острови у сьомому столітті, показані очима дітей. Історії, які намагаються показати ту епоху у всій її суперечливості. Показати часи, коли руїни просторих римських вілл стояли на окраїні селища саксів з їхніми маленькими тісними хатинками, біля монастиря живе Володарка озера, а деякі надприродні істоти хрещені і обурюються, коли їх називають язичниками. Перша книга присвячена славнозвісним нападам вікінгів на Британські острови, а друга — намагається показати тодішні клаптикові британські королівства. Про темні віки в історії Європи написано, на диво, мало фентезі, і тим паче дивує те, наскільки хорошим та якісним вийшло дитяче фентезі Ненсі Фармер.

Друге дитяче чтиво — трилогія Коліна Мелоя про Дикий ліс була не менш захопливою, хоча значно менш приємною. Починається вона вельми казково: на окраїні міста Портленда стоїть Дикий ліс, куди ніхто не ходить. Але якось зграя ворон викрадає меншого братика головної героїні, і вона вибирається на пошуки. А далі починається адський постмодерн з велосипедним переворотом, койотами-мілітаристами, які встають з колін і носять російські імена, куртуазною цивілізацією кротів у підземеллях під Диким лісом, жертвопринесеннями і дитячим притулком, який ніби списували водночас із книг Діккенса та Лемоні Снікета. А директорка притулку — українка, і оце та сама ложка дьогтю, яка умудрилася зіпсувати враження від цілком непоганої, цікавої і веселої трилогії, автор якої жартівливим тоном викликає читача на діалог про серйозні речі.

Анатолій Пітик і Катерина Пітик, перекладачі, кореспонденти

Колись давно Нед Старк попереджав: зима близько. Що ж, це актуально і для нас, проте ми вже по інший бік від неї. Поки всі гарячково перечитують «Пісню льоду та полум’я» і клянуть на чім світ стоїть повільного Мартіна, ми вирішили піти проти мейнстріму і присвятити свою зиму зовсім іншій літературі. Ми встигли як відкрити для себе нове ім’я, так і поглибити знайомство зі старим літературним приятелем.

Коли у 2012 року студія Disney випустила серіал для дітей «Ґравіті Фоллз», світ охопила справжня лихоманка. Мультсеріал зацінили не тільки діти, а й дорослі. Творцю проекту Алексу Гіршу вдалося наповнити своє шоу справжніми таємницями, які справді було цікаво розгадувати. Крутезні пригоди, веселі персонажі, вишукані гік-алюзії… Але ніщо не може тривати вічно. У 2016 році завершився другий і останній сезон серіалу. І якщо американські читачі мають змогу насолоджуватися ще й коміксами та романами про подальші пригоди Діппера та Мейбл, то ми такої можливості поки позбавлені. Водночас спраглих за класною пригодницькою літературою підлітків можуть зацікавити щоденники Улісса Мура авторства П’єрдомініко Баккаларіо, які у нас взялося публікувати видавництво «Асса». До речі, не шукайте імені автора на обкладинці — за концепцією серії, ним і є сам Улісс Мур, один із персонажів, який хоча й нібито помер ще до початку першого розділу, але незримо присутній протягом усієї історії.

У першому «зошиті», читай — томі, «Двері у міжчасся», йдеться про пригоди близнюків Джейсона та Джулії, що переїхали разом з батьками з Лондона до вілли Арго, та їхнього друга, місцевого хлопчика Ріка. Старовинний будинок, який належав колись місцевому диваку Уліссу Муру, повниться секретами і привидами, як вважає Джейсон. Природна допитливість та кмітливий розум допомагають підліткам знайти відповіді. Приємно, що персонажі практично позбавлені мері- та марті-сьюшності: кожен з них має як сильні, так і слабкі сторони. Усі герої розвиваються протягом історії, і покладаються не на такі звичні для фентезійної літератури видіння та пророцтва, а на власні мізки, логіку та … «Словник забутих мов», супер-пупер-вундервафлю, яка допомагає малим розшифровувати усі мови світу, які їм тільки трапляються. (І де таке можна купити? Кожен порядний філолог віддав би за цю книженцію руку). Але, звісно, перший том — це лише експозиція. Справжні пригоди починаються в «Крамниці забутих мап».

Другий том — це класична історія про потраплянців. Герої переносяться до Стародавнього Єгипту, в часи правління славнозвісного Тутанхамона. (Спершу ми хотіли вибачитися за спойлер, але потім збагнули, що назва першої частини, «Двері у міжчасся», доволі чітко вказує на напрямок майбутніх мандрівок). Там підлітки зустрічають місцеву дівчинку, яка приєднується до їхніх подальших пригод. Цього разу на них чекає нова головоломка: у нетрях старовинної бібліотеки, заплутаності якої позаздрив би й монастир з «Імені Рози» Умберто Еко, потрібно знайти карту, яку тут сховав колишній власник вілли Арго від загребущих лап лиходіїв, що вже дихають невгамовним підліткам у потилицю. В історії суттєво зріс рівень саспенсу: тепер на героїв чигає справжня небезпека. Головним персонажам треба боятися не лише звивистих коридорів і привидів у таємних печерах, а й цілком реальних людей. Роман пронизаний духом ранніх фільмів про Індіану Джонса чи про Тін-Тіна. Читатимуть навіть найледачіші. Сприятиме цьому і комфортний текст, над яким добре попрацювали Віктор Степанов і Любов Котляр, кожен з яких узяв на себе по одному тому.

Ця поки що дилогія справді здатна пробудити інтерес дитини історії, археології, лінгвістики, та й узагалі до дослідження світу навколо. Щоправда, доведеться пильнувати, аби, начитавшись про подвиги Джейсона, Джулії та Ріка, дітлахи не почали віддирати шпалери у вашій улюбленій вітальні в пошуках таємного проходу до незвіданого. Окремо хочеться відзначити, з якою уважністю «Асса» поставилася до цих видань. Кожна з них має суперобкладинку, рясно ілюстровані форзаци та наповнені деталями малюнки всередині самої книжки. Романи не тільки розповідають про класні речі, а й яскраво демонструють їх, пропонуючи дитині також долучитися до детективної гри.

А на десерт ми залишили собі Ніла Ґеймана, милого та гожого, наче прибулець із Мельмаку Альф. «Зоряний пил» належить до його програмних творів. На думку багатьох критиків, саме в цьому романі англо-американський письменник стрибнув вище своєї голови, переповівши на свій манір кращі зразки англійського фольклору. Цей роман — казка, але казка жорстока, написана для дорослих. Романтичні пригоди в ній переплітаються з кривавими подробицями, від яких застигала кров у жилах читачів братів Грімм.

Усе починається в часи, ще коли королева Вікторія була молодою. Пункт відліку — миле англійське село Стіна, де немає нічого особливого, крім власне, самої стіни, діра в якій слугує переходом до дивокраю. Простий крамарчук Трістран Торн (ну гаразд, не такий уже й простий), закохавшись по вуха у першу красуню на селі Вікторію, пообіцяв їй принести зірку, що впала з небес, в обмін на поцілунок. А оскільки впала вона по той бік Стіни, Трістрану доводиться рушати в мандрівку. Старий гобіт Більбо, альтер-его будь-якого порядного британського селянина, не дарма казав, що «це небезпечна справа — ступати за власний поріг». Після повної випробувань мандрівки — по суті, ініціації — Трістран обертається на значно дорослішу і прокачанішу версію себе, розкриває власний потенціал, бореться зі злом, долає сумніви… Власне, займається всім тим, чим і належить займатися закоханим юнакам.

От тільки фабула — якою цікавою б вона не була — лише приманка для читача. Справжня мета письменника — реконструювати світ англійського фольклору. Ґейман свідомо звертається до дотолкінвського англійського фентезі, стилізується під нього, іронічно обігруючи класичні британські міфеми й міфологеми, оприявлені в дитячих пісеньках. Уривки з них не просто зринають на сторінках роману — вони виступають рушіями сюжету й програмують наративну структуру «Зоряного пилу». «Скільки миль до Вавилону?» виявляється потужним закляттям, яке й допомагає Трістрану відшукати зірку. А втрутившись у закарбований не лише в пісеньці, а й на гербі бій Лева з Єдинорогом, юнак запустив цілу сюжетну арку. Окрасою історії є також чудовий стиль — веселий, іронічний, інтелектуальний. Чудовий вибір для шанувальників розумного фентезі.

Ті, кого «Зоряний пил» вразив, можуть ще ознайомитися з однойменною екранізацією роману 2007 року. Щоправда, це той випадок, коли книжка дійсно краща. Фільм може похвалитися потужним кастом, який викладається на всі 100 відсотків, бо інакше просто не може: Пітер О’Тулл (роль епізодична, та все ж…), Мішель Пфайфер, Марк Стронґ, Роберт де Ніро та інші.  Спецефекти також непогані. Проте на цьому його заслуги завершується. Сценарій фільму, як влучно зауважував літературний критик Михайло Назаренко, повністю позбувся того, заради чого писався роман. Чому так сталося, зрозуміти можна: студія Paramount pictures вирішила позбутися незнайомого більшості глядачів англійського фольклору, замінивши його екшеном. Однак ніхто не звернув увагу, що самі ті дитячі пісеньки та байки невидимими нитками сплітали історію в одне ціле. Цікаво, що знята на два роки пізніше «Кораліна» також в деяких моментах сильно відходила від сюжету першоджерела та натомість пропонувала власну захопливу історію. А от «Зоряний пил» вивалює на глядачів цілу купу елементів, які дуже умовно сполучаються між собою. Замість витонченого дійства — яскравий, дорогий капусник. Фільм відчайдушно прагне стати ілюстративним матеріалом для роману, але катастрофічно не дотягує до потужності малюнків Чарльза Весса, яких так бракує в українському виданні.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *