“Воно 2”: Зловісна клоунада
"Воно 2": Зловісна клоунада
Усі вже встигли подивитися «Воно 2»? Сподіваємося, що так, адже настав час розібрати стрічку на цеглинки! Попереджаємо: спойлери будуть! Тому матеріал для тих, хто уже бачив фільм або кому ті спойлери по цимбалах (як, наприклад, нам).
Пеннівайз повернувся після 27 років сплячки. Клоун-убивця знову тероризує непримітне американське містечко Деррі, тож «Клубу Невдах» доведеться зібратися ще раз, аби нарешті остаточно перемогти абсолютне зло. Перша частина нової екранізації культового роману Стівена Кінга у 2016 році мала неабиякий успіх. Високі оцінки кінокритиків доповнилися шаленими фінансовими успіхами фільму. Два роки тому майже всі захоплено обговорювали жахливчик і з нетерпінням чекали на продовження, яке обіцяло бути ще крутішим за першу частину. Але якоїсь миті щось пішло не так. Чому нову роботу Андреса Мускетті більше критикують і менше люблять? А головне, чи могло бути інакше?
Перш ніж ми почнемо аналізувати фільм, хотілося б зробити одне попередження та одне зізнання! По-перше, нагадуємо, в цій статті буде дуже багато спойлерів (як до фільмів, так і до книжки), а по-друге, «Воно» не є нашим улюбленим романом Стівена Кінга. Ми ставимося до автора з величезним теплом і ніжністю, та й крутезний український переклад Олександра Красюка, Анастасії Рогози та Сергія Крикуна дуже любимо, от тільки саме цей роман про дітлахів, які стають на смертний бій з віковічним монстром, не потрапляє у наш особистий топ. Нам дуже подобаються образ клоуна-маніяка і сцени, присвячені життю дітей. Щоправда, на нашу думку, ці елементи погано сполучаються. Будьмо відвертими, але «Воно» — це перекачане стероїдами «Тіло». У невеличкій повістині 1982 року Кінг майстерно описав дитячу дружбу та болісний, але неминучий процес дорослішання. Підкуповує реалістичність проблем, із якими малим доводиться мати справу. Так, хлопчаки не протистоять космічному злу: перед ними лише купка старших хуліганів. Але й великої черепахи А-Туїна (ой, здається, не той Всесвіт:) у них за спиною немає. Через це і конфлікт сприймається гостріше.
Щодо самого Воно, то Кінг відверто заплутався, про що саме хоче розповідати: чи про знеособлене зло, яке ховається в душах людей, чи про космічну почвару на кшталт Щось. У роману, звісно, є беззаперечні переваги: сцени з дітьми прописані надзвичайно майстерно, а задушливість маленького огидного містечка мало не виповзає за межі сторінок. До того ж, це крута енциклопедія монстрів, але головний козир роману лишається блефом. Пеннівайз розкритий лише частково. Кінг майже не грається з двоїстістю образу блазня чи то пак клоуна. Бредбері у своєму «Щось лихе насуває» впорався з цим значно краще.
Екранізацій у роману є дві: телевізійний міні-серіал 1990 року та новітня дилогія. Першому «Воно» пощастило з Тімом Каррі. Цей чортяка створив ідеального клоуна. Недоліки екранізації можна списати на низький бюджет та специфічну манеру зйомки, притаманну телебаченню тих років. Та повернімося до новинки. Перший фільм Андреса Мускетті нас не вразив, оскільки режисер відверто не дружить із саспенсом. У нього є сім персонажів, з якими треба познайомити глядача — і робить він це через сім сцен-лякалок, які йдуть практично одна за одною, без жодних пауз. Перший скример спрацьовує, а от уже починаючи з третього навіть найстійкіші боягузи здаються. Стає просто-напросто нудно. У романі це зроблено значно майстерніше. Кінг нікуди не поспішає (для його творчості триста сторінок експозиції — це нормально), тому читач устигає по-справжньому розслабитися перед новим бу-ефектом.
«Воно 2» вийшло ще слабшим за першу частину з низки причин. І хоча в деяких недоліках фільму винен сам письменник, найбільшу свиню творці підклали собі самі: не варто було розділяти історію на два окремих фільми за принципом «спершу все про дітей, потім — усе про дорослих». У романі Стівена Кінга дві хронологічні лінії переплетені між собою. Читач легко асоціює себе з головними героями, які страждають на амнезію. Він сам нічого не знає, тому спокійно рухається ключовими точками квесту, вряди-годи ловлячи «деррівські флешбеки». Розподіл за часовими пластами знищив ідею амнезії. Глядачеві ж насправді байдуже, що персонаж чогось там не пам’ятає, якщо самому глядачеві це відомо. Базові принципи драматургії, але, але…
Популярність першої частини базується багато в чому на класних дітях-акторах. Зрозуміло, що вони повинні були повернутися в продовженні. А оскільки Мускетті, як ми вже казали, не дружить із саспенсом, він знову повторює улюблену схему про кілька лякалок поспіль, які цього разу доповнюються ще й флешбеками про те, про що глядач вже і так знає. Мета цих вставок не повідомити нову інформацію (за винятком одного героя), а нагадати, що в першому фільмі були милі дітлахи, які всім сподобалися. Ви ж їх пам’ятаєте, пам’ятаєте? Точно пам’ятаєте? До речі, коли бу-ефекти закінчаться, глядач розслабиться, а головні герої спустяться в каналізацію до лігва Воно, фільм знову повторить свій улюблений трюк: розділить головних героїв і почне лякати кожного по окремості. Все б нічого, але ніхто не забув, що цих персонажів — шестеро?!
Щодо дорослих акторів, то з ними також не все однозначно. Ми не приєднуватимемося до загального хору «Діти були кращими», але й не скажемо, що нові актори на 100% впоралися із поставленими завданнями. Беззаперечний плюс у тому, що справді можна повірити, ніби діти з першого фільму виросли в ось таких дорослих. Ідеально було втілено Едді Каспбрака й Річчі Тозієра. Джеймс Ренсон та Білл Гейдер підійшли на ролі бездоганно, розвинувши образи, які створили Джек Ділан Грейзер та Фінн Вулфгард. Джессіка Честейн сильно програє у харизмі Софії Лілліс, а от Джеймс Мак-Евой завиграшки кладе на лопатки Джейдена Ліберера. Щодо інших акторів, то пригадуєте першу частину, де двоє із компанії були нецікавими картонками? Цей принцип зберігся і у сиквелі. Попереднього разу жертвами такого підходу стали Стен та Майк, а цього разу через самогубство Стена на самому початку фільму, крім Майка цілковито порожнім місцем став Бен. Джей Раян, можливо, і схожий на дорослу і худу версію Джеремі Рея Тейлора, але ані сценарист, ані режисер не дають йому нагоди розкритися.
Фільм триває 169 хвилин, і все одно історію шалено порізали. Зникло дуже багато побіжних сюжетних ліній, які невидимими нитками зшивали розрізнені моторошні сцени у масштабне філософське полотно. Якщо прибрати усі так дбайливо розвішані по стінах тельбухи, лишиться історія про дитинство та те, як сильно воно здатне травмувати особистість. Усі члени «Клубу Невдах» навіть через 27 років після першої зустрічі з клоуном страждають від комплексів та страхів, які визначають їхні життя. Мускетті, здається, не зрозумів, з чим насправді мають боротися його герої. Замість притчі у нього вийшов атракціон. Яскравий кривавий гран-гіньоль, на кшталт франшизи «Пункт призначення». Чудовий саундтрек, вигадлива операторська робота і… ідейна порожнеча за ними. Найкращий момент у фільмі — чарівне камео Стівена Кінга.
P.S. Дописавши статтю, виявили, що ми нічого не сказали про самого Пеннівайза. Його творчий метод можна охарактеризувати одним словом: КУСЬ!!!
Анатолій ПІТИК і Катерина ПІТИК
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817
