Чотири сезони в химерному домі
Чотири сезони в химерному домі
Нове видавництво ― завжди подія. Нове жанрове видавництво, що опікується українськими авторами ― подія потрійна. “Дім Химер” цього жовтня відсвяткує дворіччя, і за час існування вже може похвалитися власними бестселерами ― “Арканом вовків” та “Тенетами війни” Павла Дерев’янка, “Степовим богом” Євгена Ліра та “Безоднею” Влада Сорда. Однак проживши з книжками видавництва майже весь останній рік, редакція “Світу Фентезі” вирішила обрати з портфелю “Дому Химер” чотири неочевидні видання ― по одному на кожну пору року. Магічний реалізм і темне фентезі, дитсадковий горор і антиутопічна притча ― дізнаємось, як українські письменники заповнюють жанрові лакуни і дошукуються нових форм художнього висловлювання.
Літо: антипатріархальне фентезі Алевтіни Шавлач
Надолужуючи очевидний брак жанрової літератури на українському ринку, автори беруться за імпортозаміщення не тільки популярніших (на кшталт міського фентезі чи горору, хоча останній досі переважно уникає великих форм), але й таких “проклятих” напрямів, як “попаданської” літератури. Звісно, не провина самого жанру, що його було суцільно дискредитовано великою пропагандистською машиною сусідньої держави ― за належної авторської майстерності і здорового глузду ідея переходу до іншого часу/виміру цілком робоча; вдавалося ж це якось, зрештою, Маркові Твейну й Андре Нортон!
Алевтіна Шавлач не церемониться з героїнею “Знаку Єви” й не підсолоджує долю вродливої білявки, закидаючи її у світ антропоморфних вовків, що живуть у середньовічному феодальному суспільстві та розмовляють архаїчною говіркою. Вовкулаки не шанують а) людей, б) жінок і в) слабкості взагалі, тож лише незвичний колір волосся та нехарактерно виклична Євина поведінка змушує їх якщо спершу й не поважати, то принаймні переосмислювати своє ставлення до бранки. Звісно, до визнання у жорстокому патріархальному суспільстві героїні доведеться пройти чималий шлях і пережити масу просто-таки гидких (буквально 18+) епізодів, однак у допитливої й спостережливої дівчини знайдуться свої козирі, аби розумом та хитрістю ствердитись при вовчому дворі.
Тв’їй образ, образ блідої уярмленої дівиці, котра сама єдна, без помочі, спромогласі піти супроти св’їх образників та ба й вразить єднего із них, став длє сих злиденних, безугавно принижуваних, створінь, чимсь на кшталт Божества, особливого Ідола. Вни уважа тбе св’єю натхненницею. Кидаючись у бій, вни вигукують: “За бліду бранку! За волю! За свободу! За одродженнє роду людськеґо!”
Як уже мало би бути зрозуміло, “Знак Єви” ― книжка наскрізно феміністична, і контури цієї історії однаково пасували би історичному романові про радикальний суфражизм. Не маючи змоги вирватися з чужого світу, Єва кидається в нього з головою, вивчаючи хитросплетіння панівних династій; не маючи інших засобів впливу, окрім зовнішності й гострого язика, перетворює їх на диверсійну зброю. Позаяк один з головних її аргументів у внутрішніх вовчих суперечках наочно винесено на обкладинку видання, у готовності героїні відстоювати власні інтереси, навіть якщо для цього доведеться збурити соціальні заворушення, можна не сумніватися.
Та якщо дещо мелодраматичний ухил сюжету й може припасти до душі не всім читачам, надто тим, що в рольовках віддають перевагу воїнам, а не клірикам чи злодіям, то літературна складова “Знаку Єви” не може не тішити. Заснована на західноукраїнських діалектах вовча мова (не хвилюйтеся, до неї є словничок) гарантує повноцінне занурення у фентезійний сетинг, тож єдині невдалі з точки зору діалогів епізоди ― лише ті, що пов’язані з реальним світом. Воно й не дивно, що навіть у самої Єви скептицизм до колишнього людського життя зростає з кожним місяцем, проведеним у вовчому стані; щиро кажучи, в нас, поціновувачів фантастичної літератури, справи з поверненням до буття у 2020-му такі само кепські.
Осінь: Дистопічна містерія Сергія Рибницького
Сергій Рибницький ― автор із поетичним бекґраундом, і на це варто зважати, підступаючись до його прозової творчості. “Жовтий закон” недарма позиціонувався свого часу як найнезвичніше видання “Дому Химер”: те, що починається як антиутопія про не таке вже і фантастичне альтернативне українське майбутнє, охоплене владою військового диктату, дуже скоро виходить на хисткий ґрунт філософської притчі, в якій замість персонажів-людей перед нами постають архетипно-міфічні фігури. Журналістка й оператор приїжджають знімати репортаж на місце теракту ― вибуху, що знищив будівлю Міністерства транспорту, ― але замість традиційних коментарів від місцевого населення чи військових наштовхуються на маленького хлопчика, який, схоже, може повідомити цим нетямким дорослим набагато більше, аніж ті сподівалися чи й узагалі готові були почути.
Осінь у Рибницького ― це і розкидане довкруж вибухом паперове листя, і душевний стан героїні-журналістки з не найвдалішим особистим життям, і загалом ― доля країни, в якій уряд може змінюватися чи не щомісяця, влада належить тому, чия зброя виявиться найпереконливішою, а адмінпосади роздаються чи не під примусом, бо ж напевно стануть дорогою в один кінець. Журналістам у цій системі відводиться роль мисливців за сенсаціями, так званих “прискорювачів інформації”, що тільки заплутують усе, паразитуючи на навколишньому хаосі. Тож не дивно, що для дитини-носія ціннісної системи військового часу, надто дорослого на свої роки сина корумпованих (інших тепер і не знайти) чиновників, ця професія виявляється не надто авторитетною. Хлопчик підходить до жінки попросити паперу ― а зрештою не просто повністю захоплює їхню із оператором увагу, але й перетворює інтерв’ю на суміш філософського диспуту та театральної містерії.
Звісно, правдоподібності у мові хлопчика, що постійно переключається з дорослих розмірковувань про політику на цілком дитячі скарги, не більше ніж у дворічної Софії з Діківського “Валісу”, та, як уже згадувалося, “Жовтий закон” ― твір радше поетичний, ніж реалістичний. Дитина швидко розподіляє між присутніми ролі: Людина, Смерть, Бог і Сатана, Філософ і Любов ― а далі межі між грою й буттям швидко стираються, і от уже руїнами крокують віковічні істоти, обговорюючи долю самого світу. Політика, інформаційний обіг, екологія, місце дитини у цьому хворому суспільстві ― й ось уже спливають на поверхню страшні зізнання, таємниці, болісні спогади, поки Людина йде сповідуватися до Бога, намагаючись присоромити Смерть і пізнати Любов.
Стиль Рибницького безперечно незвичний і потребує адаптації попередніх очікувань, однак має на меті поступове долучення до дискусії нового невидимого персонажа ― Читача. Читача, який матиме власні стосунки з цим містеріальним багатокутником і на кожне поставлене питання відповідатиме по-своєму, приймаючи чи заперечуючи думки героїв, однак не уникаючи розмірковувань над власним досвідом. Адже нехай справжня Україна й далека від її дистопічного образу в “Законі”, проблеми її все ж таки відгукуються фантомними болями у нашому світі.
Зима: Химерний катабасис Олега Полякова
Перше, на що звертаєш увагу, розгортаючи “Крижану карусель” Олега Полякова ― це вигадливо-примхлива літературна мова, що вимальовує сюжетні перипетії, немов морозом по склу. Кожен окремий елемент оповіді видається химерно знайомим, майже побутовим, та все одно нетиповим; коли ж камера від’їжджає назад, показуючи цілісну картину, вже незрозуміло, що з цього взагалі могло бути реальним. Що далі заглиблюєшся у текст, то помітніше стає, наскільки старанно Поляков уникає жанрових опор ― це міг би бути магічний реалізм, якби не періодичні з’яви надто впізнаваних суспільних недоліків; могла би бути драма, якби не перебільшена неоковирність надто людської поведінки персонажів. Усе в цій книзі дивне, хистке, неймовірне, іронічне ― і саме тому живе.
Остаточно ж підкорює спраглого до літературної нешаблонності читача головний козир Полякова ― нетипова, ба навіть непутяща героїня. Христя, вона ж Хризантема, скоює чи не найстрайшніший для Києва 2014 року гріх ― краде гроші зі скриньки пожертвувань Майдану. Коли злочин викрито, Христя вчиняє, як і належить людині, якій нічого втрачати, ― напивається й блукає в нещасливому алкогольному делірії нічним зимовим Києвом. А тоді, підкорюючись розпачливому внутрішньому пориванню, вирушає з подругою Желькою до села Старі Маслюки, що на Житомирщині (“славетному краї космосу, морозива і шкарпеток”) ― адже там нібито оселився її батько, якого героїня не бачила вже багато років.
Подальші поневіряння Христі нагадують чи то пригоди Ґейманівського Тіні в маленькому містечку під орудою хитрого кобольда, чи то напівпсиходелічну лондонську подорож Берджессівського доктора Спіндріфта. Старі Маслюки виявляються дивом децентралізації задовго до самої децентралізації: готель із зимовим садом, копія Бранденбурзьких воріт, гімназія імені Геродота, молочна ферма імені Махатми Ґанді, якою заправляє таємничий місцевий гуру на ймення Рикша. Ну й, звісно, знаменита Крижана карусель, вирізане посеред озера величезне льодяне коло, на честь якого проводиться щорічне свято з поважними гостями й лотереєю. Незважаючи на дещо маргінальний вигляд і дивовижну нетактовність Христі та Жельки, зустрічають незнайомок привітно ― аж надто привітно; що далі обставини відсувають очікувану зустріч із батьком, то більше героїня починає підозрювати, що в тихому болоті, як то мовиться, чорти водяться.
Попри гадану абсурдність декорацій, соціально “Крижана карусель” точно вловлює дух часу ― причому без зайвого пафосу, властивого постмайданній белетристиці. Поляков показує без жодних прикрас не тільки головну героїню, але й цілий ряд другорядних персонажів ― а тут вистачає і скептиків Майдану, і тих, хто на ньому відверто наживається, і несхвальних відгуків про персоналій. Ба навіть міфологізації нещодавнього минулого: водій машини, яку ловлять автостопом Христя і Желька, встигає виголосити розлогу теорію про героїзм і суспільне значення майора Мельниченка. Старі Маслюки, здавалося б, живуть іншими реаліями ― в них є місцевий святий, популярний фестиваль і легенда про чорного фармацевта, проте й туди дістаються нещадні спокуси цивілізації ― жадоба збагачення та заздрощі до успішніших.
― Про що мрієш, Рикшо? ― запитує тато.
― Про зустріч із Богом, ― провадить Рикша, не розплющуючи очей. ― Вже набрид мені цей світ, дорогенькі, а країна й поготів. Це якась антикраїна, запрограмована на руйнацію всього і вся. […] А що таке зустріч із Богом?… Це фактично зустріч із самим собою. З тим собою, яким би кожен з нас міг стати, якби не грішив, не руйнував себе злом. Радісним, розумним, світлим, зрештою ― бо-го-по-діб-ним.
Для Христі ж усі митарства, як і варто очікувати, стають необхідною складовою дорослішання й усвідомлення себе, своїх сильних та слабких сторін, свого місця у соціумі: неможливо піднестися, не впавши на самісіньке дно, туди, де споглядання власної нікчемності стає майже нестерпним. Саме незвичність та подекуди ― абсурдність подій навколо химерним чином допомагають дівчині поступово приборкати хаос у голові. Поки крутиться рулетка-карусель, підтримуючи круговерть життя та людських доль, поки у центрі Києва країна болісно відривається від минулого, змінюючи цивілізаційну парадигму, Христина-Хризантема, якій очевидно бракує любові в усіх її проявах, проходить вимушену моральну реабілітацію, наново знаходить родину й проти власної волі розкриває похмурі таємниці Старих Маслюків. І, що найголовніше ― спершу нетвердо, а тоді все впевненіше стає на власний шлях.
І раптом один із коней розвертається до мене на повному ходу й щось шепоче на вухо; його дихання пахне розпеченим літнім степом з високим небом, полином і парним молоком, медом, вином і ще чимось прекрасним. “Саме зараз ти знову народжуєшся, бо ми набрали надзвукову швидкість, ― раптом починаю я розуміти кінську мову. ― Ми понесемо тебе в нове життя ― дивне та прекрасне, як і будь-яке життя. А про себе минулу потроху забувай, тебе вже там немає й ніколи не буде”.
Весна: Дитячі-недитячі оповідки Артура Закордонця
“…далеко не завжди наявність такого друга свідчить про самотність дитини, чи про те, що вона, як Малюк із книжки про Карлсона, почувається наодинці з цілим світом. Найчастіше прагнення спілкуватися з уявним другом ― це окрема, ні від чого не залежна потреба дитини з яскравою уявою. Діти переживають унаслідок цього спілкування емоції, схожі на ті, що їх доросла людина отримує від читання цікавої книги або перегляду захопливого фільму…”
Почнемо з того, що видавнича анотація трохи лукавить: якщо налаштуватися на “Гримулю” як на українську версію “Воно”, можна де-факто отримати від неї абсолютно протилежні враження. Подібність твору Артура Закордонця до класики Кінга полягає суто в опрацюванні теми дитячих страхів, проте на етапі реалізації спільні риси розвіюються ― на рівні як внутрішньої міфології, так і сюжету. Гримуля ― невеликий монстр, витворений фантазією малюків із дитячого садка, і, на відміну від злостивого за природою Пеннівайза, вчинки його не настільки страхітливі, ба навіть частково виправдані довіреною йому місією: захищати своїх маленьких творців від усілякої кривди.
Звісно, на появу чудернацького створіння всі реагують по-різному, і це тільки підкреслює, наскільки дитяче сприйняття відрізняється від дорослого. Діти вважають Гримулю захисником і товаришем, вихователька групи всіляко намагається достукатися до правди, випитуючи подробиці дивовижі хитрістю та завоюванням довіри вихованців, а немолода директорка садка, як і належить статечній чиновниці, вдається до повного заперечення паранормальної активності, хай би навіть та відбувалася просто в неї під носом. Невловимий Гримуля тим часом вдосконалює зовнішність та уміння, бешкетує, дратуючи персонал, і вдається до партизанських вилазок до особливо неслухняних батьків своїх улюбленців ― ніхто ж бо не сміє змушувати малечу рюмсати!
У минулі віки дорослі так перекрутили цей світ у своїх головах, що майже перестали його чути та бачити, а про розуміння вже й не йдеться. Дорослі вигадали безліч усього, проте чомусь те вигадане лише спочатку буває чистим та справжнім, а потім звично перекручується, мізернішає, впадає в сірість та нікчемність.
Ще одна суттєва відмінність “Гримулі” від її гіпотетичного західного прототипу ― це її помітна колажність. Справа не лише в тому, що солідний більш ніж тисячесторінковий обсяг кінгівської класики встигає детальніше відрефлексувати особисті драми кожного з головних героїв, ніж сто сімдесят сторінок українського видання. У творі Закордонця справді багато як головних, так і другорядних персонажів, деякі з яких з’являються в кадрі всього на кілька сторінок та щезають, лишивши по собі незначний натяк на загальну картину. Більше того, якщо дві третини “Гримулі” сприймаються як більш-менш монолітна історія, то остання третина робить рвучкий розворот, намагаючись пояснити сам механізм появи істоти ― і, частково заінтригувавши, де в чому заплутує ще більше.
Однак якщо замислитися, всі незвичні особливості книги вимальовують її доволі несподівану жанрову приналежність. “Гримуля” ― не що інше, як літературизована кріпіпаста, сукупність оповідок про істоту з міського фольклору епохи інтернету і повсюдних камер спостереження, зображення якої здатні були б налякати не згірш за псевдорепортажність SCP Foundation чи “Країни грибів”. Глобально ж це історія про те, що дошкільнята ― найчистіші створіння, і їхні методи вирішення серйозних проблем здатні бути щирішими й оригінальнішими, ніж у дорослих. Достатньо тільки захотіти, а необмежена дитяча фантазія довершить справу.
Ната ГРИЦЕНКО
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817