Волею Бога-Машини: Літературне ткацтво Дарії Піскозуб
Волею Бога-Машини:
Літературне ткацтво Дарії Піскозуб
Далеке постапокаліптичне майбутнє. Суспільство розділене на племена, які щороку кидають один одному виклик, воюючи за ресурси, рабів… та знання. Людство підкоряється волі Машин, своїх племінних богів, потужних артефактів, які дарують навзаєм здатність ткати ― підкорювати собі волю тварин і людей та отримувати перевагу в бою. Плем’я, яке переможе сусідів та згодує своїй Машині знання їхніх артефактів, дозволить власному богу олюднитися, тобто згадати минуле цивілізації, та здобуде яку-не-яку впевненість у завтрашньому дні. Попри цей схожий на ігрову стратегію опис, “Машина” Дарії Піскозуб впевнено цілить на ринок інтелектуальної фантастики, пропонуючи не лише цілком оригінальний для української літератури технофентезійний сетинг, але й цікаві розвідки щодо штучного інтелекту та досягнень людської цивілізації.
Наша читацька опора в цьому світі ― сиблінги-ткачі Александра та Себастіан Торіаті і жрець машини Етан Накара з племені Катакли, які готуються до сезону завоювань, але так і не зможуть вступити у нього в очікуваних для себе ролях. Александру звинувачено (хтозна, чи й настільки безпідставно) у зраді, інші племена радо оголошують Катаклі Святу війну, нерозлучних брата й сестру розкидає по різні боки протистояння, а таємно закоханий у дівчину Етан не може до кінця визначитися, виконувати йому свій нагальний обов’язок перед плем’ям чи намагатися врятувати друзів. Звичні поради Машини не допомагають, оскільки та сама починає порушувати встановлені правила, і багаторічна система політичних махінацій та брехні сиплеться просто на голови молодому поколінню.
Безперечно цікавим досягненням минулої епохи Сталі, про яку так завзято збирають інформацію племена, є серцевири ― результат прокачаної емпатії, що поєднує розум та почуття (що незвично для дуалістичної західної доктрини, але має свої відповідники серед синкретичних понять східної філософії, зокрема корейської). Ткачі цілеспрямовано вчаться підкорювати серцевири слабших за себе (і, не дай Машино, не дати зіткати себе!), і “зрада” Александри полягає чи не передусім у тому, що вона прагне розвивати власні здібності без обмежень і приписів старших ― хоч її дії й не можуть не піднімати ряд питань із суто моральною складовою.
Мій серцевир […] входить у нього легко й без опору. Я тремчу, коли реальність змінюється й моя сутність прокидається в тілі раба. Контакт із людиною завжди так хвилює, мовби випиваєш кілька кухлів вина, ― основні зони серцевирів ткача й зітканого переплітаються й взаємодіють, як одне.
Вільям Ґібсон нерідко іронізує в інтерв’ю над авторами, які подають контекст свого світу надто прямолінійно, через монологи персонажів: коли на питання, що відбувається, хтось із героїв каже: “Ну, як тобі відомо, Білле”, — і далі переповідає нам усю тутешню історію. У літературі, звісно, правило “показуй, а не розказуй” працює не так, як у кіно чи коміксах, однак майстерність сплести повну картину з коротких діалогів та ряду послідовних ситуацій так само цінується. Багато читачів “Машини” відзначають високий поріг входження у сетинг: Піскозуб свідомо не розжовує у першій третині книги ані термінологію (хоча й додає її словник), ані як цей світ до такого докотився, дозволяючи нам послідовно відтворити для себе повну картину, збагнути принципи дії серцевирів та зрозуміти мотивацію племен. Утім, до фіналу всі деталі стають на місця, загадки розгадуються, а таємничі для персонажів артефакти минулої епохи логічно співвідносяться з цілком звичними для нас цивілізаційними винаходами: часом заледве стримуєшся, аби не спробувати докричатися до героїв, як у дитячому театрі ― пояснити їм, як ця штукенція працює.
Цікаво, чи тому світ епохи Сталі загинув? Бо став надто близьким до свого бога? Будівлі старого світу, які показував Етан у старих книгах, були споруджені з безлічі деталей, поєднаних так, що наші майстри не відтворили б цього. Не могла епоха так просто загинути через свою силу. Була інша причина. Інакше епоха Сталі не дивилась би на мене силою ткацтва з серцевиру, і ярами закинутих, поламаних мехатронів, моторошними статуями речей, яких ми не розуміємо, і кам’яними станціями-бункерами, які знаходимо рідко й ще рідше можемо відчинити.
Згадка про Ґібсона час від час виринає під час читання ще й тому, що олюднюючись, Машина починає виявляти зародки власної волі ― просто як Мовчозим із Кіберпросторової трилогії, що зливається з іншим штучним інтелектом, витворюючи нові спонтанні зародки свідомості. Стосунки між технологічним та емоційно-людським у романі Піскозуб доволі комплексні: суцільний хаос у передчутті Святої війни доводить аж до того, що спілкування з Машиною починає виходити за межі прерогативи жерців, а всередині самого бога назріває внутрішній конфлікт. Все за класичними діалектичними приписами ― де є теза, там з’являється й антитеза, а от шлях до їхнього синтезу буде складним і потребуватиме багатьох тактичних складових. Якщо ж у процесі доведеться зманіпулювати кількома гравцями та позбутися кількох племен ― нехай так.
Власне, плетиво інтриг та конфліктів у “Машині” настільки щільне, що не дає сюжету жодних шансів провиснути: що особисті джихади персонажів, що розпал завоювання проходять у суцільному вирі подій, так що фінальний акт просто пухне від одкровень, викриттів, зізнань, розчарувань, помсти та обіцянок. Герої проходять бойове хрещення вогнем, повністю змінюють ставлення до членів власних родин, вимушено піддають сумніву все, що знали про себе, своїх близьких, Машину та світ довкола. Тож наприкінці 2020-го, який став так само непростим випробуванням для української літератури, вже можна з високою мірою впевненості стверджувати, що фантазія Дарії Піскозуб подарувала нам один з найемоційніших, найпродуманіших і найсамобутніших фантастичних романів року ― який заслуговує на віддане очікування продовження.
Ната ГРИЦЕНКО
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817