Сільвана Де Марі “Останній ельф” (уривок)

Сільвана Де Марі "Останній ельф" (уривок)

Роман “Останній ельф” про останнього ельфа у спустошеному світі італійської письменниці Сільвани Де Марі здобув прихильність юних читачів по всьому світу. Минулого року він з’явився і в Україні у видавництві “Урбіно”. Ми пропонуємо нашим читачам уривок із цього роману для ознайомлення. 

Переклад з італійської Романа Скакуна.

Читати огляд книжки “Останній ельф” Сільвани Де Марі

 
Місце, де я жив, затопило, – відповів малий. Спогад про це щемом відгукнувся в його серці. Обличчя скривилося, а очі від смутку зблякли, набравши сіруватого кольору, у якому колишня блакить розчинилася так само, як зникає синява неба в брудній калюжі.

– Затопило? Що, геть зовсім?

– Так, усе опинилося під водою. І бабуся сказала, щоб я йшов.

– Куди йшов?

– Не знаю. Просто йшов.

– А що, твоя бабуся не знала якоїсь магії? Ну, скажімо, спробувати нагріти воду, щоб вона випарувалася, як ото калюжі на сонці? Щось таке…

– Це можна зробити, коли води мало. З мискою води, наприклад. А не тоді, коли всесвітній потоп. Крім того, моя мама пішла туди, звідки не повертаються. Моя мама, а її дочка. Після цього бабуся більше не могла чарувати. Коли сум надто сильний – магія тоне в ньому, як ото людина може потонути у воді. Але бабуся знала, як це робиться. Треба дуже сильно думати про щось, і воно справджується. Та якщо всередині тебе тільки сум, із твоєї голови вже не виходить нічого, крім суму. Тоді ти не здатний навіть вогонь запалити. У нас була піч, і там завжди горів вогонь. Якби він погас, ми б нічого не вдіяли, бо бабуся більше не мала сили, а я був надто малий. А потім прийшла вода й залила вогонь у печі. А тоді було ще більше води, ще і ще. І бабуся сказала мені: «Йди звідси».

– Куди йти? – запитав я. – У будь-яке інше місце, – відказала вона. – Вода змила всі вартові вежі, тебе ніхто не зупинить. Іди. Я вже надто стара, але ти даси собі раду. Іди геть і не оглядайся.

І я пішов. Крок за кроком, спочатку по багнюці, потім по воді. Але я все-таки озирнувся. У місцях для ельфів хати не мають ні дверей, ні навіть вікон, просто отвори, і я бачив, як бабуся сидить на своєму стільці, а вода піднімається, піднімається, і от уже скрізь тільки вода.

Малий знову заплакав – тихо-тихо, ледь чутно схлипуючи.

Чоловік і жінка розпалили вогонь за допомогою жевріючого труту, який мав із собою мисливець. А тоді, пройшовшись узліссям, назбирали пригорщу каштанів. Спікши їх, вони віддали майже всі малому ельфові, бо, як не дивно, раптом зауважили, що зовсім не голодні.

Малий їв поволі, крихта за крихтою, розтягуючи задоволення, і його смуток потроху розчинився у світлій м’якоті каштанів.

Перш ніж заснути, він знову подумав про підходяще ім’я для собаки, який був такого самого кольору, що й каштани, але бігав і гавкав, тоді як каштани лежать собі тихо, не пробують лизнути тебе в лице й не вміють метляти хвостом. Тому ім’я Каштан теж не годиться. Треба почекати, поки спаде на думку щось краще. Утім, не дочекавшись, він так і заснув коло вогнища, посередині між чоловіком і жінкою, замотаний у свою вовняну хустину.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *