Ричард К. Морґан: «Кіберпанк – це моя спроба зрозуміти світ»
Ричард К. Морґан: «Кіберпанк – це моя спроба зрозуміти світ»
Хто не знає Ричарда Морґана? Талановитий британський фантаст, він здобув славу після виходу своєї першої книжки – суворого кіберпанкового роману «Видозмінений вуглець» про пригоди Такеші Ковача та світ, де практично ніхто не може померти по-справжньому. Окрім того, він пише фентезійні історії та створює сценарії до комп’ютерних ігор. А ще Ричард Морґан – просто класна людина. Зараз він робить щось круте з Gunzilla Games, і свого часу ми обов’язково випитаємо у нього всі подробиці. А поки що пропонуємо найперше інтерв’ю пана Морґана на українській землі: «Світу Фентезі» вдалося поспілкуватися з ним у затишній книгарні «Буква» перед автограф-сесію.
Пане Морґане, ви вперше в Україні?
Так, це моя перша подорож до України. Так далеко на сході Європи я ще не бував. У Києві дуже приємно. Якщо чесно, я ще не встиг багато всього побачити, але їжа точно смачна. Насправді я тільки-но з аеропорту, тому поки встиг надивитися хіба що на дорожній рух, але краєм оком помітив старе місто – і воно вражає. Особливо мене зацікавила річка, Дніпро. Ми їдемо мостом, знову сягаємо землі – і я думаю собі: «Ого, яка широка річка!», а тоді з’ясовується, що клаптик суходолу – це тільки острівець, і на нас чекає ще стільки само води. Можу з упевненістю сказати, що ширшої річки я в житті не бачив. Знаю, що Дніпро відіграє важливу роль в історії: вікінги мандрували ним, щоб торгувати і надирати сраку Константинополю.
Нещодавно Netflix випустив екранізацію вашого «Видозміненого вуглецю». Чи подобається вона вам? Чи передає серіал ті самі ідеї, що і книжка?
Так, перший сезон мені дуже подобається. Звісно, траплялися речі, які в книжці були зовсім інакшими, і частину з них, можливо, я б і не знімав, якби міг, проте у глобальному сенсі перший сезон чудово передає дух книжки. Майже все, що було в романі, так чи інакше з’явилося в першому сезоні серіалу. Часом думки висловлювали інші персонажі або якийсь нюанс зринав не там само, де в книжці. Однак найважливіші ідеї, що я заклав у «Видозмінений вуглець», показали на екрані. Окрім того, шоуранери розвинули чимало ідей, про які я тільки натякав або згадував одним рядком. Взяти хоча б сцени з бабусею Крістін Ортеґи: вони вийшли дуже зворушливими, хоча у книжці я згадую про це дуже коротко. Мені надзвичайно сподобався перший сезон.
А ось другий… Він радше просто нормальний. Йому вдалося досягти того, що він ставив на меті. Я дуже ціную стандарти, на які орієнтувалися творці, та чудову акторську гру. Мені сподобалася робота Ентоні Макі… От тільки це вже була не моя історія. І Ковач там був не мій. Мене часто запитують, який Ковач мені більше до вподоби: Ентоні Макі чи Юель Кіннаман. Попри все я обираю Кіннамана, адже саме він втілює мого Ковача. Авжеж, він не ідентичний з моїм книжковим персонажем, але я дивлюся на його гру і бачу, що це той хлопець, якого я прописав. А коли я дивлюся на персонажа Макі, то думаю: «Я не знаю, що це за хлоп. Так, його звати Такеші Ковач, але я не відчуваю зв’язку з цим персонажем». Мій персонаж опинився там, куди я не мав наміру його приводити. Нічого страшного: зрештою, це не моє шоу, і творці серіалу самі мали вирішувати, що робити з персонажем. Та не кривитиму душею: у книжок другий сезон також взяв чимало. Я сидів, дивився і радів, коли натрапляв на сцени зі своєї історії. Однак другий сезон захопив мене не так, як перший. Бо коли я дивився перший сезон, то усвідомлював, що це найкрутіша екранізація, на яку я тільки міг сподіватися.
У першому сезоні дуже відчутна атмосфера «Того, що біжить по лезу» Рідлі Скотта…
Так-так, звісно! Здебільшого ми чули позитивні відгуки на серіал, але ті, кому не сподобалося, дорікали, що сетинг дуже схожий на атмосферу «Того, що біжить по лезу». Ну звісно ж, він схожий! Бляха, та «Той, що біжить по лезу» – головна причина, чому я написав цю історію! Я надихався «Тим, що біжить по лезу» і творами Вільяма Ґібсона. Це може побачити кожен, хто прочитає книжку. Я не приховую своїх джерел натхнення і не соромлюся їх. Як на мене, цілком логічно, що серіал також орієнтувався на «Того, що біжить по лезу». Шоуранери побачили, що робив я, і взяли це за відправну точку.
Кіберпанк почався з двох неперевершених шедеврів: «Того що біжить по лезу» Рідлі Скотта і «Нейроманта» Вільяма Ґібсона. Хто із цих двох сильніше вплинув на вас та на світ «Видозміненого вуглецю»?
Такого в мене ще не запитували. Зазвичай я розглядав їхній вплив як двоїстий і рівнозначний. Але, якщо зовсім чесно, гадаю, «Той, що біжить по лезу» справив на мене більше враження. «Той, що біжить по лезу» зміг створити атмосферу, яка і пронизує моє письмо.
Але Ґібсон з’явився в моєму житті раніше. Я прочитав його оповідання задовго до того, як побачив фільм Рідлі Скотта. Пригадую, як уперше прочитав «Джонні Мнемоніка» десь у 1990-1991 роках. Пам’ятаю, як думав тоді: «Саме таку наукову фантастику я хотів би писати». Таким чином Вільям Ґібсон був першим, але «Той, що біжить по лезу» вразив мене більше своєю візуальною складовою. Фільм такий яскравий і всеохопний.
Вплив «Того, що біжить по лезу» відчутний всюди – не лише в літературі, а й у реальному житті, наприклад, в архітектурному дизайні. То було епохальне кіно у прямому сенсі слова.
Розкажіть про ваш творчий метод. Ви спершу створюєте світ, а потім продумуєте історію в ньому, чи спершу народжується конфлікт, який потім обростає світом?
Гадаю, насамперед я створюю персонажів. Яку б книжку я не писав, спершу придумую кількох героїв. Все починається з простої взаємодії між ними – розмови у барі чи бійки (теж у барі). Я створюю жменьку дрібних сцен, які розростаються в різні боки й нагромаджуються, розвиваючи історію. Тому я точно можу сказати, що не починаю зі створення світу. Насправді я не певен, чи є у мене взагалі конкретний творчий метод.
Чи знаєте ви з самого початку, чим завершаться ваші історії?
Зазвичай так. Починаю з персонажів, певного набору сцен і розуміння, що з вигаданої історії можна написати роман. І десь тоді я вже приблизно розумію, яким має бути фінал. Звісно, у процесі роботи різне трапляється: іноді розв’язка трішечки змінюється порівняно з первісним задумом, але таке рідко буває. Здебільшого я знаю, чим усе завершиться – було лише 1-2 винятки.
Чи хотіли б ви мешкати в описаному вами майбутньому? Чи хотіли б ви жити завжди?
О, гадаю, ми б усі хотіли жити вічно! Без сумніву. Якби мені випала нагода пожити ще кілька сотень років, я став би дуже щасливим. Але, гадаю, ми не запрограмовані жити так довго. Саме це питання і зринає у «Видозміненому вуглеці». Нам просто складно жити настільки довго. Однак, з іншого боку… Я за своє життя вивчив кілька мов, але є ще сотні інших. Часом я думаю: «Може, мені вивчити японську?» А тоді розумію, що не маю на це часу. А як щодо місць, які б хотілося відвідати? Десь у тридцять років до мене прийшло усвідомлення, що я не зможу об’їздити геть увесь світ, просто забракне років життя. А ще ж книжки… Будуть книжки, які я ніколи не прочитаю. Я звик вважати себе людиною, що багато мандрує, але потім дивлюся на карту світу і розумію, що ще майже ніде не був. Тому якщо у сімдесятип’ятирічному віці я отримаю пропозицію переселитися у нове двадцятип’ятирічне тіло, я точно погоджуся :).
В Україні ви насамперед відомі як автор науково-фантастичного циклу «Видозмінений вуглець», але ж ви писали також і фентезі. Що вам було цікавіше створювати? А що складніше?
Насправді різниці для мене практично немає. Пригадую, що коли я писав The Steel Remains, то свідомо вирішив не змінювати свій звичний стиль. Проте все одно певні зміни неминучі: наприклад, неможливо розказати про космічні кораблі – доведеться маскувати їх під щось інше. Для мене одним із найцікавіших аспектів у фентезі була робота з часом: аби дістатися з точки А в точку Б, персонажам потрібно багато часу. Ось сидять вони у місті, а їм треба на інший край світу. Я згадую, їхати треба на конях, а тоді… Бляха, та вони пертимуться три місяці! Доводиться щось робити або із самою мандрівкою, або з персонажем. Якщо герой їде додому три місяці, отже, він має час переосмислити себе, усе пережите і фінальний сюжетний поворот. І так недолік стає перевагою. Будь-яку жанрову форму можна змусити працювати на тебе.
Інстинктивно мене більше вабить наукова фантастика, особливо кіберпанк, бо для мене такі тексти справжніші. Кіберпанк – це моя спроба зрозуміти світ. Світ, до якого ми рухаємося. Щодо фентезі, то це значно загальніший жанр, але водночас він дарує свободу авторській уяві. Мені дуже подобалося створювати надприродних персонажів, адже це крута можливість погратися. Чимало речей у моїх фентезійних книжках опинилися там просто тому, що вони мені до смаку. Часто я додавав ті чи інші сцени, бо вони видавалися мені крутими. І чхати я хотів, наскільки вони логічні :).
Будь ласка, назвіть своїх улюблених сучасних фантастів. Кіберпанк ще живий?
Звісно, кіберпанк живий! У певному сенсі він подібний до нуару – ніколи не зникає назовсім. Це більше спосіб сприйняття світу, аніж жанр. Усі завжди кажуть, що такий кіберпанк, як ми його знали раніше, мертвий, однак, на мою думку, йдеться про хибне розуміння сутності кіберпанку. Кіберпанк – це спосіб дивитися на життя, і він нікуди не зник. Якщо говорити про сучасних авторів, то є чимало крутих письменників, що працюють у жанрі кіберпанку. Звісно, точаться суперечки, чи дійсно належать вони до кіберпанку, а не, скажімо, до біопанку, але це не настільки важливо, адже йдеться про одне й те саме сприйняття світу.
Візьмімо, до прикладу, Паоло Бачіґалупі. Часто його історії записують до біопанку, але це не так просто, адже в його романах є все те, що вирізняє кіберпанк. Гадаю, він запропонував чудовий напрямок руху. А ще я великий фанат Пітера Воттса. Не знаю, як він сам жанрово визначає себе і наскільки його творчість можна віднести до кіберпанку, але є в його роботах необхідна гіркота і критична цинічність. Я читатиму все, що напише Пітер. Він належить до тих небагатьох письменників, яким я заздрю. Я читаю його книжки і думаю, що сам би хотів їх написати. Згадаю також австралійського письменника Тіма Неппера. Він почав публікуватися зовсім нещодавно. Я читав його збірку оповідань Neon Leviathan. Мені дуже сподобався його кут зору і акцент на Південно-Тихоокеанському регіоні (зрештою, він австралієць). Тім наче наново вигадує кіберпанк і переосмислює його. Цьогоріч має вийти його перший роман – і я сподіваюся, що коли повернуся з цієї подорожі, книжка вже чекатиме на мене у поштовій скриньці.
Як ваші подорожі впливають на творчість? Чи є шанс, що в одному із ваших майбутніх творів з’явиться трохи України?
Так, цілком можливо. Звісно, на все потрібен час, адже письмо – повільний процес. Я їду кудись, бачу щось цікаве для себе – а потім десь за два роки розумію, що саме це мені й потрібно для історії. Наприкінці місяця я знову прибуду до Києва на зустріч з командою Gunzilla Games. І з часом пережиті протягом цих візитів пригоди із вражень перетворяться на корисний матеріал.
Розкажіть, будь ласка, нашим читачам таємницю про себе чи свою творчість, яку ви ще ніколи не розповідали.
У дитинстві я боявся павуків та й досі не дуже їх полюбляю.
Тобто фільми про Людину-Павука вам не подобаються…
О, я зовсім не люблю «Людину-Павука», але із зовсім інших причин :).
Спілкувався Анатолій ПІТИК
Допомагала придумувати запитання і перекладати Катерина ПІТИК
Дякуємо видавництву «КМ-Букс» за допомогу з організацією інтерв’ю.