«Чорний телефон»: літній жахливчик від Джо Гілла

В ідеальному світі без повномасштабного вторгнення фільм, знятий за оповіданням Джо Гілла, став би найгарячішою темою для обговорення серед ґік-фанатів горору. Не так сталося, як гадалося, і тепер у реальному житті нам вистачає монстрів, які й не снилися ні самому Джо Гіллу, ні навіть його зірковому тату Стівену Кінгу. Але, попри все, кінотеатри працюють, і до українських глядачів нарешті дістався «Чорний телефон». Яким він вийшов? Чи вдалося йому стати таким само страшним, як «Воно»?

Кінець 1970-х. Підліток Фінні Блейк живе разом із сестрою та жорстоким батьком-алкоголіком, ходить до школи, потерпає від місцевих хуліганів і несміливо позирає в бік дівчат. Усе було б якщо й не добре, то хоча б цілком стерпно, але його маленьке містечко тероризує маніяк-викрадач. За останній час уже кілька дітей зникли безвісти, і Фінні Блейку судилося стати наступною жертвою. Після зустрічі з екстравагантним фокусником , який тримає у своєму фургончику чорні кульки, хлопчик опиняється в підвалі. Єдиною надією на порятунок стає чорний телефон, через який з Фінні говорять попередні жертви психопата.

Мати популярних батьків – ще те випробування, та щоб працювати з ними на одному полі, узагалі потрібна неабияка сміливість. Знімаємо капелюха перед Джо Гіллом: він не тільки не побоявся писати жахи, а ще й досягнув у цій царині пристойного успіху. Оповідання про чорний телефон вперше було опубліковано у 2004 році. Камерна історія про страх, відчай, сміливість та відплату. Автор витиснув максимум із короткої форми: оповідання хоч нічим особливим і не вражало, проте врізалося в пам’ять. Звісно, у ньому помітні фірмові «кінгвіські» фішечки: усі елементи конструктора ви десь уже бачили, але склалися вони в доволі елегантну споруду.

На екранізацію оповідання чекало досить довго, а екранізація, своєю чергою, досить довго чекала на реліз – ковід постарався. Фільм, знятий відомим горор-мейкером Скоттом Дерріксоном, вийшов похмурим та самобутнім. Автори з розумом скористалися мізерним бюджетом, щоб вибудувати мінімалістичну оповідь. Сценаристи «Чорного телефону» – Скотт Дерріксон та Крістофер Роберт Карґілл – грамотно розширили оригінальне оповідання Джо Гілла, що дозволило краще зрозуміти персонажів та глибше відчути їхню трагедію.

Стрічці пощастило з хорошим кастом. Майже всі справляються зі своїми завданнями і виглядають у кадрі цілком природно. Найбільше хотілося б виокремити новачка в Голлівуді Мейсона Темза, який зіграв Фінні Блейка, та Ітана Гоука, що приміряв на себе амплуа похмурого Хапача. Геть не схожий на свого книжкового прототипа, він випромінює справжню загрозу: на його психологічному протистоянні з викраденим хлопчиком багато в чому й тримається атмосфера фільму.

«Чорний телефон» прогнозовано працює з кінгівськими тропами, проте часто вдається до антитези, а не наслідування. Дуже легко говорити про те, що у Стівена Кінга та Джо Гілла спільного, однак цікавіше все ж таки поглянути, чим вони відрізняються один від одного. Найкраще це зробити, порівнявши «Чорний телефон» з нещодавньою екранізацією роману «Воно». І там, і там маніяк, що вбиває дітей, і там, і там, дітлахи кидають йому виклик, і там, і там, купа поп-культурних алюзій – і, звісно ж, кульки: червоні – у Пеннівайза та чорні – у Хапача. Хіба що у Джо Гілла вийшло значно реалістичніше, а тому й страшніше. Яскраве та масштабне «Воно» скидається на атракціон, що дивує, але по-справжньому не лякає. А от «Чорний телефон» відразу затягує глядачів у атмосферу відчаю та безнадії.

Зло тут оприявлюється не через лихого клоуна з космосу, а через химерного штукаря, якому подобається мордувати своїх жертв. Навіть команда героїв, які йому протистоять, майже вся складається з мерців. Взагалі, і Джо Гілл, і Скотт Дерріксон багато та проникливо говорять про смерть. Для вбитих Хапачем дітей допомога Фінні – це не стільки спосіб поквитатися з маніяком, як можливість повернути собі себе. «Ім’я – це найперше, що ти тут втрачаєш», – каже один з голосів у телефоні. Ця думка надовго лишиться з вами після перегляду.

Автори фільму цікаво працюють із відтворенням атмосфери кінця 70-х. Темний приглушений візуал перемежовується уривками, що стилізуються під зйомки на стару дешеву камеру, пропонуючи нестабільну зернисту картинку з різко акцентованими теплими відтінками. У такій манері витримані пророчі сни сестри головного героя (так, без дитини, що «сяє», не обійшлося) та титри фільму. Вони від самого початку задають тон усій стрічці, викликаючи асоціації з «Техаською різаниною бензопилою». Здогад виявляється правильним, бо буквально через п’ять хвилин хлопчаки радять одне одному подивитися саме цей жахливчик. Приємно, що хоча б хтось згадав: до 80-х теж знімали фільми, на які можна посилатися.

«Чорний телефон» не стане новим словом у жанрі. «Психо» та «Мізері» можуть не хвилюватися на своїх п’єдесталах, бо їм нічого не загрожує. Стрічка Скотта Дерріксона має низку недоліків, які не дають їй вийти у вищу лігу. Наприклад, хотілося б трішки більше дізнатися про маніяка, а не тричі дивитися однакову сцену з молитвою сестри героя. Також трохи дивує Хапач: він геть не помічає, що викрав прототипа Кевіна Мак-Калістера із «Самого вдома». Водночас фільм динамічний, цікавий і незатягнутий. Автори добре працюють з атмосферою жаху і майже не використовують скримери, а це вже показник. Якщо вас довели до сказу новий «Кендімен» і «Гелловін вбиває», спробуйте «Чорний телефон».

Сходіть на нього в кіно, підтримайте кінотеатри й українську економіку.

Катерина та Анатолій ПІТИКИ