Лавкрафт: Нотатки про написання жанру вірд
Нотатки про написання жанру вірд
Говард Філіпс Лавкрафт
Говард Філіпс Лавкрафт (1890-1937) — американський письменник-фантаст, журналіст та поет, творець всесвіту міфічного Ктулху. Вважається одним із прабатьків сучасного жанру жахів. Писав у жанрі, який має назву вірд-фікшн (weird fiction), і в по даному далі есе ведеться мова про його особливості.
Жанр вірд містить у собі елементи жахів, містики та фентезі. Він виник наприкінці 19 століття і був популярним у 20-му. Конкретні його ознаки важко окреслити, це химерні історії про надприродне, міфічне, чудернацьке, сюрреалістичне. Варто зазначити, що в 21 столітті з’явився наступник вірду — нью-вірд, в якому пишуть Чайна М’євіль, Стів Свейнстон, К. Дж. Бішоп.
Есе переклала Анна Князева.
Я пишу історії, щоб отримати задоволення від чіткішого, детальнішого та стійкішого уявлення тих невизначених, невловимих, уривчастих вражень від подиву, краси та захопливого очікування, які я отримую від певних видовищ (сценічних, архітектурних, атмосферних і т.д.), ідей, випадків та зображень, на які натрапляю у творах мистецтва та літературі. Я обрав історії у жанрі вірд (weird fiction), бо вони найкраще відображають моє захоплення — одне із моїх найсильніших та найстійкіших бажань досягти, хай навіть на мить, ілюзії незвичайного припинення чи порушення зухвалих обмежень часом, простором, законами природи, що назавжди полонять нас і зводять нанівець зацікавленість безкінечним космічним простором поза межами нашого бачення та аналізу. Ці історії часто наголошують на елементі жаху, тому що страх — це найглибше та найсильніше людське почуття. Воно одне з тих, що найкраще допомагає створювати ілюзії, які йдуть урозріз із законами природи. Жах та невідомість чи незнайомість завжди тісно взаємопов’язані, тож важко створити переконливу картинку повного заперечення законів природи чи космічного вторгнення, чи «зовнішнього боку» без наголосу на почутті страху. Час відіграє значну роль у стількох моїх оповіданнях, тому що цей елемент, на мою думку, найбільш вражаюча і нещадно жахлива річ у Всесвіті. Конфлікт із часом, як мені здається, найбільш потужна і родюча тема в усіх людських способах вираження.
Хоча обрана мною форма написання оповідань, вочевидь, особлива і, можливо, обмежена, тим не менше, це такий стійкий і постійний спосіб вираження, настільки ж давній, як і сама література. Завжди знайдеться невелика кількість людей, що відчувають надзвичайний інтерес до невідомого зовнішнього простору і палке бажання втекти із в’язниці відомого і реального до тих зачарованих земель неймовірних пригод і безкінечних можливостей, які відкривають перед нами мрії, миттєво малюючи в уяві дрімучі ліси, фантастичні міські вежі і полум’яний захід сонця. До таких людей належать як великі автори, так і невідомі аматори, як я: Дансені, По, Артур Мейчен, М. Р. Джеймс, Альджернон Блеквуд і Вальтер Де Ла Мар — типові майстри у цій галузі.
Що ж до того, як я пишу оповідання, то єдиного способу не існує. У кожного своя історія. Раз чи двічі це був літературно описаний сон, але зазвичай я починаю із настрою чи ідеї, картинки, яку хочу висловити, і обдумую її, аж доки не знаходжу найкращий спосіб, як втілити її у певний ланцюжок вражаючих випадковостей, який можна описати конкретними термінами. Зазвичай я подумки пробігаюсь переліком основних обставин чи подій, які найкраще підходять до цього настрою, ідеї або зображення, а потім починаю обдумувати логічне чи природне пояснення конкретного настрою, ідеї чи зображення у контексті основних обраних обставин чи ж ситуацій.
Фактичний процес написання, звичайно, різниться залежно від вибору теми або внутрішньої концепції, але, якщо проаналізувати історію усіх моїх оповідань, то можна вивести загальну методику:
1) підготуй план чи сценарій подій у тому порядку, в якому вони траплятимуться, а не в тому, в якому вони будуть згадані. Описуй їх достатньо повно, щоб висвітлити усі важливі моменти і пояснити усе заплановане. Деталі, коментарі та оцінка наслідків інколи бажані у цьому тимчасовому плані;
2) підготуй другий план чи сценарій подій – цього разу в тому порядку, в якому вони будуть згадані (а не в тому, як вони траплятимуться), з достатньою повнотою деталей та нотатками про те, як змінюватиметься перспектива, наголоси та кульмінація. Внеси зміни до оригінального плану, якщо виникне така потреба, щоб підвищити драматизм чи загальну ефективність оповідання. Додай або прибери події за бажанням — не зв’язуй себе початковим задумом, навіть якщо у кінцевому результаті оповідання буде повністю відрізнятися від задуманого. Внось доповнення та зміни, коли б це не знадобилось у процесі написання;
3) запиши історію – жваво, швидкоруч і не надто критично – за другим планом або за планом, в якому події описані послідовно. Змінюй випадки та сюжет, коли б розвиток подій цього не вимагав, ніколи не обмежуй себе рамками жодного із попередніх планів. Якщо розвиток сюжету раптом відкриває нову можливість для драматичного ефекту чи яскравої оповіді, додай що завгодно, якщо це буде корисно, і повернись назад та узгодь попередні частини із новим планом. Вставляй та видаляй цілі частини, якщо це буде потрібно або якщо буде таке бажання, спробуй різні початки та закінчення, аж доки не отримаєш найкращий варіант. Але переконайся, що всі взаємозв’язки в оповіданні повністю відповідають остаточному плану. Прибери усі можливі надлишки — слова, речення, абзаци, цілі епізоди чи елементи — дотримуйся звичних застережень стосовно узгодження усіх зв’язків;
4) перевір остаточний варіант тексту, звертаючи особливу увагу на лексику, синтаксис, ритмічність прози, співвідношення частин, точність стилю, витонченість та переконливість переходів (від сцени до сцени, від повільної та детальної дії до швидкої та уривчастої і навпаки, і так далі), ефектність початку, закінчення, кульмінацій і т.д., драматичну невизначеність та інтерес, правдоподібність і атмосферу та інші різноманітні елементи;
5) підготуй акуратно надруковану копію — не вагаючись внось фінальні правки там, де вони здаватимуться доречними.
Перший із цих кроків найчастіше є виключно ментальним — низка обставин і подій, яку я ретельно обдумую і ніколи не записую до того, як буду готовий записати детальний план подій у порядку оповіді. Потім, щоправда, я інколи починаю навіть фактично написання ще до того, як знатиму, як розвиватиму ідею — цей початок формує проблему, яку я потім і розвиваю.
На мою думку, існує чотири окремих види вірд-історій: один виражає настрій чи почуття, інший — яскравий задум, третій — звичайну ситуацію, умову, легенду чи інтелектуальний задум, а четвертий пояснює точно визначену живописну картину або особливо драматичну ситуацію чи кульмінацію. З іншого боку, вірд-історії можна об’єднати у дві умовні групи: ті, в яких диво чи жахіття стосується якоїсь обставини чи феномену, та ті, у яких вони пов’язані із чиїмись діями у поєднанні із незвичною обставиною чи феноменом.
Кожна вірд-історія, якщо говорити саме про жахи, включає п’ять визначальних елементів:
а) базові, які підкреслюють жах чи аномалію — обставини, істоти і т.д.;
б) загальні ефекти, які стосуються жаху;
в) спосіб виявлення — об’єкт, що уособлює жах та помічений феномен;
г) типи страху — реакція на жах;
д) особливі наслідки жаху в поєднанні із наявною низкою обставин.
Коли я пишу вірд-історії, то завжди намагаюся дуже обережно досягти правильного настрою та атмосфери, наголосу на правильному місці, там де він і має бути. Не можна уявити, якщо не рахувати недосвідчених писак, сукупність неможливих, неправдоподібних чи непереконливих феноменів, як от звичайна оповідь про вмотивовані дії та шаблонні почуття. Непереконливі події та обставини — це ті особливі перешкоди, які потрібно подолати. А досягти ідеальності можна лише через підтримання ретельного реалізму на кожному етапі історії, за винятком того, що стосується дива. Цим дивом мають насолоджуватися без поспіху, із обережним нашаруванням почуттів, інакше воно здаватиметься пласким і непереконливим. Саме його існування, як основного елементу оповідання, має бути приховане у персонажах та подіях. Але персонажі та події мають бути закономірними та природними, за винятком тих випадків, коли вони дотичні до окремого дива. Залежно від центрального дива, персонажі мають показати однакове непереборне почуття, яке такі ж персонажі відчули б у реальному житті. Ніколи не сприймай диво як належне. Навіть якщо персонажі мають бути звиклими до дива, я намагаюся зіткати в повітрі атмосферу благоговіння та значимості відповідно до того, що повинен відчути читач. Звичайний стиль руйнує будь-яку серйозну вигадку.
Атмосфера, а не дія, найбільш бажана для жанру вірд. А й справді, всі ті дивовижні оповідання можуть бути яскравою картинкою певного типу людського настрою. Якщо вони намагаються стати чимось іншим, то перетворюються на дешеві, легковажні та непереконливі. Основні наголоси потрібно ставити на ледь помітні вказівки — незначні натяки та деталі обраної асоціативної подробиці, що виражає тінь настрою та створює туманну ілюзію невідомої реальності нереального. Уникай простого переліку неймовірних випадковостей, які не мають значення без хмари кольору та символізму, яка їх підтримує.
Це правила чи норми, яких я дотримуюсь, свідомо чи несвідомо, ще відколи я вперше всерйоз спробував писати фантастику. Наскільки вдалими є мої досягнення, питання дискусійне, але я майже впевнений, що якби ігнорував тези, згадані у кількох останніх абзацах, то вони були б куди гіршими, аніж тепер.
Передрук з журналу “Світ Фентезі, спецвипуск, вересень, 2016”.
