4 причини, чому я майже кричала на «Книгу Еміля» і одна — коли вона кричала на мене
Коли Ілларіон Павлюк, один із найпопулярніших українських авторів, оголосив про вихід нової книжки, на цю кампанію купилася навіть я, хоча дуже довго опиралася знайомству з цим автором. «Але з третьої книжки можна й спробувати», — подумала і одразу поставила її собі в план найближчого читання. Мандрівка утім виявилася доволі довгою навіть попри 770 сторінок: не найбільше, що я читала, але точно з більшою кількістю метафоричних гір, ніж я очікувала. Але про це й поговоримо. Зі СПОЙЛЕРАМИ. 😉
1. Травматична чи терапевтична?
Еміль, 9-річний хлопчик, який ніколи не спить, переїжджає з мамою на засніжений острів, де їх поселяють просто у школі. Атмосферка тут, правду кажучи, непривітна. Ще й мама щоранку забуває, хто вона, і Еміль змушений їй нагадувати. Аж ось у школі дзвонить телефон — це Левчик, його старший брат, який помер кілька років тому, і він просить Еміля його повернути. Що наш герой, звісно ж, обіцяє зробити: з глибших причин, ніж просто туга за ним. Але для цього йому доведеться помандрувати в інші світи до Криниць Долі, поклястися серцем матері запалити Лазурове Полум’я, пройти крізь найгірші спогади й не зіграти на руку Гастроподу.
В одному інтерв’ю автор каже, що «Книга Еміля» — це «психологічна драма, яка переходить у певний момент у фентезійну реальність». І попри жанрові ознаки й міфологічні надбудови це справді психологічна драма — темна й емоційно виснажлива не лише для героя, а й для читача. У цій книзі багато особистого, багато про банальність жорстокості, повсякденне насилля, а понад усе про брак знаків любові, коли вони так потрібні.
Шкільна арка — з директором Ресселем, однокласником Булдаковим та його мамою — мабуть, найдинамічніша, але водночас найпохмуріша. Світ, який оточує Еміля, щиро дивується тому, що мама… його не б’є. Бо підставляти, бити й кричати в цій реальності є абсолютною нормою. За що? А щоб було. І за щось, і для проформи, і бо саме так тут спілкуються. Життя тут нещасливе, а понад те невмотивовано несправедливе.
Еміль лише трохи доторкається цього світу, але всі його спостереження забарвлені в негативні барви. В якийсь момент мене як читачку це стало втомлювати: таке враження, що це на мене постійно кричать, а це геть не те, що мені хотілося б отримати від будь-якого тексту. Немає жодного емоційного продиху, жодної розрядки, і книгу час від часу доводилося відкладати. Усі люди тут такі… безглуздо жорстокі, що навіть дивно, як вони самі не втомлюються весь час тримати марку.
Мама Булдакова, як на мене, — окремий підвид гнилизни, я навіть не здивувалася, коли дізналася найзаповітнішу мрію самого Булдакова — закритися в місці, де до нього ніхто не дотягнеться. Це буквально моє бажання впродовж читання першої третини «Книги Еміля». Вона не просто погана вчителька і погана мама, яка зривається на синові сто разів на день, вона ще й ница підстилка, якій сказали очорнити нову вчительку — і вона це слухняно виконала, єхидно при цьому усміхаючись, хоча перед тим неодноразово думала, що директор — п’яничка. Мама Булдакова віддзеркалює ту тітку з найгіршого спогаду Еміля, яка сказала йому про смерть Левчика. Але робить це віддзеркалення у кожній сцені, в якій тільки не з’являється. На неї немає управи, від неї немає спасу.
В одній із розмов Еміль каже:
— Напевно, в цьому й помилка — хотіти, щоб люди були іншими.
— А як тоді? — здивувалася русалка.
— Треба хотіти, щоб іншими були вчинки.
Це мінімальний мінімум для мами Булдакова. Кожен її вчинок ниций. І найбільша трагедія в тому, що вона ж, певно, не зла, а просто не вміє жити інакше, так само як Булдаков не знає, як правильно дружити.
Друга й основна лінія цієї драми — це стосунки Еміля та його мами. Ольга Ігорівна — єдина доросла, яка тут не кричить чи не роздає лящів. Але вона не може бути опорою чи бодай просвітком. Бо саме її треба рятувати. Еміль хоче, щоб мама його любила — реально показувала, що вона його любить. Бо знати — це одне, діти ж потребують конкретних знаків. Ольга Ігорівна, Кульґа, застрягла в своєму горі після втрати старшого сина. Еміль наївно вважає, що повернувши Левчика, він зможе її «розморозити». І тим болючіше його розчарування, коли він дізнається, що дзвінок від брата виявився обманом.
У фентезі сюжет, в якому діти рятують своїх батьків, не новий, зокрема й з емоційної прірви. Наприклад, в «Артемісі Фаулі» Овена Колфера головний герой розгортає цілу злочинну операцію, яка може спричинити війну між людьми й чарівним народом, не заради грошей чи слави, як ми спершу думаємо. Його мета в іншому — повернути до тями матір, яка впала в депресію після зникнення чоловіка. А чарівний народ володіє такими здібностями.
Утім «Книга Еміля» спрямована на старшого читача і занурює нас в усю пітьму (вибачте за каламбур) просто з головою. Я не сумніваюся, що писати цю книгу було терапевтично. А от який ефект вона справляє на читача? Такі речі завжди двосічні: вони або допомагають, або опускають.
Для мене це було радше травматично, ніж терапевтично, єдина втіха, що фінал відносно щасливий — і це правильно, бо інакше я б теж сильно кричала. До речі, помітила, що мені легше було співпереживати героям, поки я НЕ читала книжку. Коли ж читала, намагалася від них відсторонитися. Маленьких моментів розрядки тут дуже бракувало як на такий довжелезний текст. Суб’єктивно, у цей момент мого життя мені такий текст взагалі не потрібен був.
Цікаво, що в підсумку пережили ви — напишіть у коментарях.
2. Чи поб'ють автора фанати фентезі?
Еміль як протагоніст — маленький хлопчик, який не прорубує собі шлях мечем, і це, як напівжартома зауважує автор, може спричинити нерозуміння серед фанатів жанру: «Боюся, що мене зберуться і поб’ють фанати фентезі». Очевидно, фентезі не обмежується м’язистими героями із замашними залізяками. Далеко ходити не треба, згадаємо хоча б «Крестомансі» Діани Вінн Джонс і на цьому закінчимо зі списком, який вийде довшим за цю статтю. А діти, які рятують своїх батьків чи братів-сестер — взагалі класика, яка бере початок із казок.
Але чи є щось інше, за що варто «побити» автора?
Я б умовно розділила фантастичну світобудову на три компоненти: метафізичну, міфологічну та авторську.
У метафізичну запишемо концепт спогадів, мрій, бажань та переписувань часу. Це хребет «Книги Еміля», і для того, щоб зрозуміти, що, де і як, потрібно намалювати схеми, розкласти карти і з’єднати ключове червоними нитками. Зі спогадами і мріями трохи легше. Це фантастична метафора про нашу психологію, зокрема про травматичні події, які затягують людину у чорну прірву і не випускають із неї.
А от зворот часу змусить людину, малознайому з хронофантастикою, трохи попітніти. Як це: прожити спогад навпаки? І як плисти вгору течією часу? Як правило, є три основні типи таких виправлень. Перший можна проілюструвати «Гаррі Поттером і в’язнем Азкабану»: ти вже зробив те, що зробиш у минулому, помандрувавши до нього з майбутнього. А тому часова лінія завжди має єдиний хід подій. Другий теж тримає часову лінію більш-менш цілою, але працює за методом нескінченного переписування: будь-яка дія мандрівника у часі, скільки б він не мандрував, коригує подальший час, стираючи попереднє майбутнє. І це може призводити до парадоксів. Класичний приклад — фільми «Назад у майбутнє» чи роман/ серіал Стівена Кінга «11/22/63». І третя модель — теорія мультивсесвітів. Кожне порушення чинної лінії часу «створює» нову часову гілку, тому мандрівник у часі просто переходить у новий всесвіт, залишаючи попередній. На останньому базується серіал «Локі»: спеціальні сили слідкують за тим, аби не проростали нові надто відмінні гілки. Або ж книжка/серіал Блейка Крауча «Темна матерія».
У «Книзі Еміля» Гастропод не просто змінює одну мить, він проживає ціле життя навспак, щоб привести часову лінію до тієї, якою вона зрештою стане. Тому перше враження — це сценарій «Гаррі Поттера»: усе, що станеться, уже сталося. Утім, оскільки Еміль так і не стає Гастроподом, я схиляюся до того, що це другий тип, нескінченний ефект метелика, в якому часова лінія не брунькується.
Загалом, метафізичний концепт мені сподобався, було цікаво розгадувати закладену логіку.
Міфологічна компонента сама собою зрозуміла — це посилання передовсім на скандинавські міфи й окремі запозичення з інших. Сподіваюсь, тут не поб’ють мене, якщо скажу, що міфологія тут дещо… поверхнева.
Безперечно, вона додає присмаку й розбавляє сетинг, створює канву для дев’яти світів, якими Еміль має мандрувати. Але загалом ця структура відіграє набагато слабшу роль, ніж метафізична. Складається враження, що міфологічні елементи, які всі кинулися розгадувати, тут не мали конкретної мети, окрім як створити додатковий шар фантазійного. Можна шукати в цьому сенси, чому Дочка океану, чому Хенті-Менті, але до основної проблематики це мало додає, навіть якщо супутники Еміля — йотун і ундина. У книжках такої величини я люблю розгорнуті й продумані лори, а тут історія тримається на дещо іншому, тож такого роду заміфічування мені видалося дещо надмірним.
Але напишіть, як оцінили включення міфів ви: чи сподобалася вам гра у здогадки, чи ви залишилися до неї байдужими.
І нарешті остання компонента — авторські фішки. Це фантастичні елементи, які додають родзинки: равлик, чорне серце, ліфт із переходом у інші світи, непідключений робочий телефон, шухляди-жукляди, ножиці, які перерізають нитку долі, та, звісно ж, згорілі сірники. Цей шар значно виділяється і в купі з психологічною драмою створює впізнаваний авторський почерк. От фаном чого я тут стала — так це цих штук. Серйозно, таємничий телефон, який дзвонить уночі посеред порожньої школи — і співрозмовником виявляється померлий брат? Сипте мені такого більше, візьму два кілограми і ще трошки.
3. Текст повзе, як равлик, чи жене, як вовк?
У певний момент хочеться кричати чи то на текст, чи то на себе: «Я тебе дочитаю, паскудо!» Темп тексту нерівномірний: 1–200 сторінки дуже динамічні, 200–500 повільні, 500–770 знову швидкі. Тому якщо ви в певний момент загрузли на половині читання, заспокойтеся, ще одна-дві сотні сторінок — і моторчик сюжету знову задеренчить.
Що ж відбувається на тих трьохстах сторінках? По-перше, з’являються нові персонажі і нові світи, які треба представити й розкрутити. Це як експозиція на половині пригоди. По-друге, ми дізнаємося багато флешбеків та принципів цього світу. Оскільки все це слабо прив’язано до руху самого Еміля чи інших персонажів, то текст переходить на повзання. А вже як герой з’ясовує, куди рухатися, то починає бігти, подекуди буквально.
Хотілося б, щоб середина не була такою повільною, щоб та фінальна квазівиправа, в яку вирушає Еміль, не була такою змазаною. Але є як є, і добре, що у фіналі емоційна віддача таки стається. Чорні історії не зобов’язані закінчуватися цинічно, і я дуже вдячна, що ця закінчилася щасливо й обнадійливо.
Впродовж читання ставлення до книжки змінюється: від зацікавленого до трохи знудженого, потім до знову зацікавленого і у фіналі до катарсису.
4. Навіщо тут західний діалект?
…спитало багато читачів, коли читало цю книжку. У цьому я навіть не сумніваюся. Певна, у тредсі вже десь є скиглення на цю тему і «тиранію клятих галичан». Тому розберемо, як говорять персонажі. Тим паче що це перша книжка, яку автор повністю написав українською. До того він писав російською і віддавав текст на переклад.
З йотунами, зокрема Б’юле, наче все зрозуміло: згідно з міфологією, ця раса населяла гори. А де в нас гори? Правильно, в Карпатах! Тому є певна традиція передавати говірку будь-яких горян за допомогою українського відповідника – закарпатського. Рішення цілком логічне. І річ не в конкретних словах, бо діалекти й говірки — не лише про лексику. А й про фонетику (йотований початок слова переходить в є, икання) та морфологію. Автор створює для Б’юле цілком правдоподібну мову, хоча наскільки вона точна — судити самим горянам. Я ж людина з півночі, бойків і лемків не розрізняю.
Окрім того, йотуни називають звичні ймення зі скандинавських міфів переінакшено, а подекуди й адаптовано: не Мйольнір Тора, а Громогурк Форра, не Іґґдрасілль, а Ґрімдрасиль тощо. Це цікаве рішення, яке збагачує світобудову. Я так і не зрозуміла, правда, хто такий Грарк — щось середнє між Фенріром і Гармом.
Другий пласт лексики — це те, як говорять на острові, на який переїжджає Еміль. За поясненням мені довелося знову звернутися до інтерв’ю автора: він хотів передати підлітковий сленг, та в процесі пошуків відмовився від мови сучасних підлітків і згадав, як говорили в його дитинстві, зокрема, коли він з батьками переїхав на Сахалін.
Варто зауважити, що це стосується не лише персонажів-дітей, а й дорослих: учителів, директора і так далі. Оскільки я перед читанням не слухала жодних інтерв’ю, то мені їхня мова в українському тексті видавалася вкрай дивною. Наче переклад з (радянської) російської, при чому дуже впізнаваних фраз і словоформ: «розмови» (разґаворчікі), «побалакай мені тут» (паґаварі мнє тут), «нахабство – друге щастя» (наґлость – второє счастьє), «ухтишка», «ну-ка», «полюбе», «Маша — дівчинка хороша» і т.д. Особисто я саме таких словоформ українською не чула й не читала, тому не впевнена, наскільки воно є доречним. З одного боку, це лише підкреслює чужість описаної реальності, наче читаєш дуже темний варіант пригод Аліси Сєлєзньової. Та й по психіці такий добір слів б’є добряче, що, зокрема, й було метою цієї арки. З іншого, якщо тут була спроба від’єднати реальність і створити на базі цього фантастичну абстракцію, то це радше не вдалося. Адже окрім поведінки персонажів, проти них свідчить і сама дуже реальна мова.
Інші персонажі говорять більш-менш стандартно, зокрема, й сам Еміль. Але він син вчительки літератури, йому можна. 😉
То чи варто було читати?
Я можу сказати точно лише одне: це книжка, яка не оцінюється у рамках подобається/не подобається. Чи запам’ятається вона мені? Безперечно. Чи додам я її до найкращого (або найгіршого) прочитаного за рік? Навряд.
Але починаю розуміти дихотомію стосовно творів Ілларіона Павлюка: такі книжки або твої, або не твої. Хоч я й лаялася на динаміку та міфологію, визнаю, автор — майстерний оповідач. Він вміє зачіпати сенсовими питаннями, і текст в нього тече легко. Лише раз перечепилася через зоопарк тваринних порівнянь на двох сусідніх сторінках. Авторські фішки тут яскраві і добрі, неможливо на них не купитися.
Та головне — це текст відвертий, йому є що сказати. Таке варто цінувати. Не дивно, що Ілларіон Павлюк — не жанровий автор, а вже почесно мейнстримовий.
Хтось каже, що це найслабший роман автора. Можливо. Але основна слабкість і причина, чому текст дещо проходить повз, для мене полягає в іншому — він просто мені не був потрібен у ці часи. Якби я прочитала його бодай на десять років раніше, мабуть, мала б зовсім інше враження.
Ну, а інших читачів закликаю судити самостійно. Вас зачепило чи ні?
Текст і фото:
Оксана ПРОНЬКО
