Уривки

«І вбивати людей не смій!» Джордж Мартін, уривок оповідання зі збірки «Ночеліт»

Видавництво «КМ-Букс» ось-ось подарує читачам цікавезну збірку ранніх творів славетного Джорджа Мартіна. Сьогодні майже всі на світі знають про Джорджа Мартіна. А втім, чи існував він до «Пісні Льоду та Полум’я»? До тривалих зим, драконів та хитромудрих карликів? Так, існував, і «Ночеліт» – яскраве тому підтвердження. Це літературна машина часу, яка поверне читачів до витоків, покаже їм становлення одного із найвизначніших фантастів сучасності  і, звісно ж, подарує жменю нових захопливих історій. Замість похмурого середньовіччя — далекі космічні світи.

Не менш прекрасні, не менш страшні.

Анатолій Пітик, Катерина Пітик


Зовні на стінах висіли діти джаенші. Ряд маленьких тіл із сірим хутром, спокійних і нерухомих, на кінцях довгих мотузок. Найстарших, вочевидь, убили ще до повішання: отут, прив’язаний зашморгом за ноги, гойдався хлопець із відтятою головою, а отам розхитувалося обпечене дівоче тіло. Та більшість із них, темних і кошлатих дітей з виряченими золотавими очима, просто повісили. Надвечір, коли з зубчастих схилів сходив, вихруючи, вітер, тіла легших дітей крутилися на кінцях мотузок і билися об міські стіни, так ніби вони були живі й стукали, щоб їх впустили.

Проте охоронці, що безупинно розходжували колами по стінах, не звертали на грюкання жодної уваги, і поіржавіла залізна брама не відчинялася.

— Ти віриш у зло? — спитав Арік ні-Крол у Дженніс Райтер, коли вони позирали на місто Сталевих Янголів із вершини ближнього пагорба. Він сидів навпочіпки серед уламків колишньої молитовної піраміди джаенші, і гнів читався у кожнісінькій рисі його плаского брунатного обличчя.

— Зло? — неуважно пробурмотіла Райтер. Вона не відривала очей від стін із червоного каменя, на фоні яких чітко вирізнялися темні дитячі тіла. Сонце, повнява червона куля, що її Сталеві Янголи називали Серцем Баккалона, сідало за обрій, і здавалося, наче долина під ними пливла у кривавому мареві.

— Зло, — повторив ні-Крол. Торговець був приземкуватим, із виразно монголоїдними рисами. Хіба що мав вогненно-руде волосся, що сягало йому майже до пояса. — Це релігійне поняття, а я людина не релігійна. Ще давно, коли я зростав дитиною на ай-Емерелі, то вирішив, що немає добра і зла, є тільки різні способи мислення. — Його м’які маленькі долоні шаруділи в пилюці навколо, аж доки не знайшли великий вищерблений уламок, який поміщався у нього в кулаці. Чоловік підвівся й простягнув його Райтер. — Сталеві Янголи знову змусили мене повірити у зло.

Вона мовчки взяла в нього уламок і покрутила в руках. Райтер була значно вищою й худішою за ні-Крола — сувора кощава жінка з видовженим обличчям, коротким темним волоссям і беземоційними очима. Просякнутий потом робочий одяг теліпався на її сухорлявому тілі.

— Цікаво, — врешті промовила вона, пообстежувавши уламок впродовж кількох хвилин. Той був важким і гладеньким, наче скло, але твердішим, матового червоного кольору, проте настільки темного, що видавався майже чорним. — Пластик? — спитала, кидаючи його назад на землю.

Ні-Крол знизав плечима.

— Теж так думав, та звісно, це неможливо. Джаенші працюють із кісткою й деревом, інколи металом, але пластик для них — далеке майбутнє.

— Чи минуле. Кажеш, ті молитовні піраміди розкидані по всьому лісу?

— Так, скрізь, куди я дійшов. Але Янголи знищили всі поблизу своєї долини, щоб розігнати джаенші. І розширюючи володіння, а вони саме так і чинитимуть, знищать й інші також.

Райтер кивнула. Вона глянула в долину ще раз, і в ту саму мить останній промінь Серця Баккалона ковзнув горами на заході, і у місті почали з’являтися вогні. Діти джаенші погойдувалися в острівцях м’якого блакитного сяйва, а просто над міською брамою можна було помітити два силуети. Вони рвучко підняли щось назовні, розмотали мотузку, і ще одна маленька тінь шарпнулася й засмикалася біля стіни.

— Чому? — незворушно спитала Райтер, спостерігаючи за цим.

— Джаенші намагалися захистити одну з пірамід, — ні-Крол був далеким від незворушності. — Списи, ножі й каміння супроти Сталевих Янголів із лазерами, бластерами та вискострілами. Та все ж вони заскочили їх зненацька, вбили людину. Проктор сповістив, що це більше не повториться… — він сплюнув. — Зло. Бачиш, діти їм довіряли.

— Цікаво.

— Ти можеш щось зробити? — збуджено спитав ні-Крол. — У тебе є корабель, екіпаж. Джаенші потрібен оборонець, Дженніс. Вони беззахисні перед Янголами.

— У мене четверо в команді, — спокійно мовила Райтер. — Може, ще чотири мисливські лазери, — вся її відповідь.

Нічого? — ні-Крол безпомічно дивився на неї.

— Можливо, завтра проктор викличе нас. Він точно бачив, як сідали «Вогні». Можливо, янголи захочуть торгувати, — вона знову кинула погляд у долину. — Ходім, Аріку, треба вертатись на базу. Завантажувати товар.

* * *

Ваятт, проктор Дітей Баккалона у Світі Корлоса, був високим, червоношкірим та схожим на скелета, а на його голих руках виразно вимальовувалися м’язи. Синяво-чорне волосся дуже коротко стрижене, постава — пряма й жорстка. Як і на всіх Сталевих Янголах, на ньому була уніформа з маскувальної матерії (наразі — блідо-коричневої, оскільки він стояв на краю маленького й нехитрого злітного поля при денному світлі), сталевий сітчастий пояс із ручним лазером, переговорним пристроєм та вискострілом, і жорсткий червоний священицький комір. Єдиною ознакою статусу Ваятта була крихітна статуетка на шийному ланцюжку — блідий отрок Баккалон, оголений, беззахисний і ясноокий, але з великим чорним мечем у маленькій руці.

За ним стояли ще четверо Янголів: двоє чоловіків, двоє жінок, усі однаково вбрані. Обличчя також були подібними; волосся — біляве, руде чи каштанове — завжди бездоганно підстрижене, очі насторожені, холодні й трохи фанатичні, виправка, що відрізняла членів воєнно-релігійної секти, тіла міцні й стрункі. Пухкому, згорбленому й неохайному ні-Кролові в Янголах не подобалося геть усе.

Проктор Ваятт прибув невдовзі після світанку, надіславши один зі своїх загонів постукати у двері маленької сірої модульної сфери, що слугувала ні-Кролові торгівельною базою і домом. Сонний і злий, але стримано-ввічливий, торговець підвівся привітати Янголів і супроводив їх до центру злітного поля, де на трьох висувних ногах приземлився пошарпаний металевий краплеподібний корпус «Вогнів Джолостара».

Вантажні порти вже були запломбовані; більшу частину вечора команда Райтер вивантажувала ні-Кролові торгівельні товари і замінювала їх у відсіках корабля ящиками з артефактами джаенші, що могли би витягнути гарні гроші з колекціонерів іншопланетного мистецтва. Не дізнаєшся, доки перекупник не побачить товар; Райтер висадила ні-Крола лише рік тому, і це був її перший забір товару.

— Я незалежний торговець, і Арік — мій посередник у цьому світі, — повідомила Райтер прокторові, зустрівшись із ним на краю поля. — Працюйте через нього.

— Ясно, — відповів проктор Ваятт. Він досі тримав список, який запропонував Райтер, із товарами, що Янголи бажали б отримати з промислових колоній на Авалоні та Землі Джемісона. — Але ні-Крол не матиме з нами справи.

Райтер здивовано глянула на нього.

— І не дарма, — відрізав ні-Крол. — Я торгую з джаенші, ви ж їх ріжете.

Проктор часто спілкувався з ні-Кролом у ті місяці, відколи Сталеві Янголи заснували своє місто-колонію, і всі розмови закінчувалися суперечками; тепер він його просто ігнорував.

— Ми вжили необхідних заходів, — мовив Ваятт до Райтер. — Якщо тварина вбиває людину, тварину треба покарати, а інші тварини мусять дивитися й вчитися, щоб навіть звірі знали, що людина, нащадок Землі й дитя Баккалона, є правителем і повелителем над ними всіма.

— Джаенші не звірі, прокторе, — пирхнув ні-Крол. — Вони розумна раса, із власною релігією, мистецтвом і звичаями, і вони…

Ваятт зиркнув на нього.

— У них немає душі. Лише діти Баккалона мають душу, лише нащадки Землі. Який там у них розум, цікавить лише тебе й, можливо, їх. Без душі вони всього-на-всього звірі.

— Арік показав мені збудовані ними молитовні піраміди, — подала голос Райтер. — Істоти, що створили такі святилища, напевно мусять мати душу.

— Ваші припущення помилкові, — похитав головою проктор. — Книга ясно каже: ми, нащадки Землі — єдині справжні діти Баккалона, і ніхто інший. Решта — тварини, і в ім’я Баккалона ми мусимо над ними панувати.

— Чудово, — сказала Райтер. — Та боюся, вам доведеться панувати без сприяння «Вогнів Джолостара». І мушу повідомити, прокторе, що я вважаю ваші дії направду обурливими і маю намір доповісти про них після повернення до Землі Джемісона.

— На менше я й не розраховував, — зазначив Ваятт. — Можливо, до наступного року ви запалаєте любов’ю до Баккалона, і тоді ми поговоримо знову. До того ж часу Корлос житиме. — Він віддав їй честь і поспіхом облишив поле з чотирма Сталевими Янголами за спиною.

— Яка користь із того, щоб доповісти про них? — гірко спитав ні-Крол, коли ті пішли.

— Жодної, — відповіла Райтер, позираючи у бік лісу. Вітер здіймав навколо неї куряву, і вона горбилася, ніби від значної утоми. — Джемі начхати, та навіть якби й ні, що б вони зробили?

Ні-Крол згадав важку книгу в червоній оправі, що її Ваятт вручив йому кілька місяців тому.

— І Баккалон, блідий отрок, створив дітей своїх зі сталі, — процитував він, — бо зламають зорі тих, що з м’якої плоті пороблені. І в руку кожному дитяті новоствореному вклав він меча кованого, сказавши їм: «Це є правда і шлях ваш»… — ні-Крол гидливо сплюнув. — Це ж основа їхнього віровчення. І ми нічого не можемо з цим вдіяти?

Лице Райтер було позбавлене всякого виразу.

— Я лишу тобі два лазери. Переконайся, що за рік джаенші вмітимуть ними користуватися. Здається, я знаю, які саме товари привезу на обмін.

Переклад Нати Гриценко

 

 

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *