Там, на перетині світів… Пам’яті Олега Авраменка

Сьогодні минає рівно півроку, відколи пішов у засвіти український письменник-фантаст Олег Авраменко. Він був літератором, перекладачем, науковцем і громадським діячем, а ще — надзвичайно сильною людиною, яка всупереч гнітючим обставинам лишалася невиправним оптимістом. Олег Євгенович помер у 50, лишивши на згадку про себе понад 20 книжок і безмір фантастичних усесвітів.

ЯКЩО Я МАЮ БІЦЕПСИ ДУШІ

Олег Авраменко народився 25 вересня 1967 року в Херсоні. Добрий, лагідний і мрійливий, він з раннього дитинства мав хист як до гуманітарних, так і до точних наук. Особливо яскраво проявився його талант у математиці та фізиці — вже у шостому класі хлопчина з сільської восьмирічки вигравав обласні та республіканські олімпіади. Здібності Олега не лишилися непоміченими: його запросили на навчання до спеціалізованої фізико-математичної школи при Київському державному університеті (нині — КНУ ім. Тараса Шевченка). Здавалося, все складеться добре, адже не забарилися перемоги навіть на всесоюзних змаганнях. На юнака чекало блискуче майбутнє науковця-дослідника… але втрутився фатум — проблеми зі здоров’ям.

Ще з 11 років Олег Авраменко жив з однією ниркою, а біда ж ніколи не ходить одна… Майбутній письменник так і не закінчив свою спеціалізовану школу, адже був змушений повернутися до рідного Херсона, щоб родина могла допомагати йому з лікуванням. Така перешкода здатна зламати кого завгодно, відібравши інтерес і смак до життя, але Олег не здавався. Хвороба накладала обмеження на фізичні пересування, тож він мандрував у чарівних літературних світах — чужих і власних. За спогадами його брата Валентина, Олег захоплювався історичними романами — зокрема, творами Дюма-батька. Інтерес до французької культури письменник проніс через усе життя, і те, що починалося як юнацьке захоплення, потім надзвичайно вплинуло на його власну творчість. Та де ж було взяти романи Дюма в Радянському Союзі? Хіба що у відділі іноземної літератури, мовою оригіналу. Тому хлопець самотужки вивчив французьку, яку потім доповнив англійською та іспанською. І знову зовнішні обмеження та перешкоди обернулися на рушій до саморозвитку. Це та риса, яку Авраменко передасть майже усім своїм персонажам. Кожен із них — байдуже, Владислав це з «Сутінків Великих» чи Стефан Матусевич зі «Жмені вічності» та «Зруйнованих зір» — живуть під гнітом зовнішніх сил, які вони прагнуть здолати.

Тяжкі хвороби зовсім не озлобили письменника. За спогадами родичів, друзів та колег, Олег був дуже доброю, порядною людиною, здатною на високу емпатію. Показово те, з якою ніжністю ставився він до своїх домашніх тварин — котів. Валентин Авраменко розповідає: « Котів за життя у нього було багато. Перші, яких я пам’ятаю, то були звичайні сіро-рябі дворові улюбленці. Потім — сіамська кицька, декілька чорних знайд, рудий красень Боніфацій, трикольорова кицька, що починаючи з дев’ятимісячного віку чи не щопівроку приводила зграйку чорно-рудо-білих кошенят, потім знову рябий Сірко…» Цікаво, що котики дуже часто фігурують у творах пана Олега, а в «Сутінках Великих» харизматичний та розумний котяра Леопольд не тільки рухає сюжет уперед, а й у потрібний момент уміє перетворюватися на коня. Позитивні герої О. Авраменка запозичили в автора не одну рису характеру — і зокрема, любов до представників сімейства котячих. Наприклад, уже згадуваний Владислав із «Сутінків Великих» розповідає: «Узагалі, я люблю котів. Усіх — породистих і безпорідних, домашніх і бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх».

Та поруч із милими тваринами й цікавими книжками існувала сувора реальність. Попри чудові математичні здібності, юнака не прийняли на навчання до престижного Московського фізико-технічного інституту за неможливою сьогодні причиною — «незадовільний стан здоров’я». Тому Олег вступив до КДУ і до третього курсу лишався найкращим студентом потоку. У молодого фізика був неймовірний шанс — потрапити на навчання до Гарвардського університету. Тоді тільки починали з’являтися програми обміну із закордонними навчальними закладами, і американці, ознайомившись із дослідженнями О. Авраменка, запропонували йому рік навчання в США.

МОЯ СВОБОДА ЗАВЖДИ ПРИ МЕНІ

У 1988 році радянська імперія вже дихала на ладан, але пазурів ще не ховала. Пана Олега не відпустили до Штатів, адже той не мав схвальної комсомольської характеристики. Та й з КДБ були проблеми. О. Авраменко вже тоді був членом Української Гельсінської Спілки, тому вважався мало того що ненадійним, так ще й націоналістом. Саме через це у майбутнього письменника виникло бажання покинути університет, а з початком «Революції на граніті» будь-які шляхи у стіни alma mater виявилися закритими. Він згадував у інтерв’ю 1999 року: «Коли я кинув фізику і зайнявся літературою, то кинувся наосліп, навіть не замислившись про можливі шляхи до відступу. Коротше кажучи, спалив за собою всі мости».

У листопаді 1989 року з’являється «Центральна рада» — газета, що видавалася О. Авраменком у Києві і розповсюджувалася його братом у Херсоні та Миколаєві. Пан Олег був головним редактором, а його друзі – журналістами. Вже у 1991 році газета стала позаструктурним виданням Української Гельсінської Спілки, а потім і Української Республіканської партії. Однак, письменник вирішив завершити журналістську діяльність, оскільки тут спрацювала класична теза: той, хто бачив, як робиться ковбаса і політика, не захоче ні того, ні іншого. Політичне життя, що зароджувалося в країні, не сподобалося пану Олегу, адже воно суперечило його баченню щирості та порядності. Журналістика стала проміжним етапом на шляху до літератури.

Щоправда, навіть у подальші роки письменник не лишався осторонь суспільного життя. Він дуже переймався питаннями розвитку української культури й щосили прагнув розширити її горизонти. «Мене дратують деякі наші заслужені діячі від мистецтва, які виступають за те, щоб українська література була винятково «глибокою», «серйозною» та «високохудожньою», — розповідав Олег Авраменко в інтерв’ю Володимиру Пузію у далекому 1999-му. — Вони не хочуть зрозуміти, що елітарна культура не може існувати без масової і, звісно ж, навпаки. Коли почався бум перекладних видань, ці поборники моралі наїжачилися: мовляв, не стерпимо у себе всіляких чейзів та анжелік. Не стерпіли. Не допустили. І замість того, щоб заохочувати видання фантастики, гостросюжетних детективів, пригодницьких і любовних романів в українських перекладах, повністю поступилися ринком російським перекладам. Саме так було змарновано чудовий шанс без нав’язливості та примусу при порівняно невеликих витратах дати суттєвий поштовх популяризації української мови».  Аж дивно, наскільки очевидними ці речі були вже двадцять років тому, але майже всі відмовлялися їх помічати.

Пости письменника у Фейсбуці свідчать про його занепокоєння становищем української мови в нашій державі. Мовне питання було дуже болючим для О. Авраменка. Його рідна мова — українська, проте левова частка  творів видавалася саме російською — і найчастіше лише російською. Пан Олег писав українською в стіл і займався автоперекладом, аби його романи друкували, і тільки наприкінці життя він звернувся до послуг перекладачки. «… На початку 2013, закінчивши першу дилоґію “Саги про Первісну”, я вирішив не мучити себе й не робити переклад російською — просто відчував, що мені на це забракне сил та нервів», — писав він у мережі.  Таке рішення дозволило вивільнити час для іншої творчої діяльності — в останні роки О. Авраменко перекладав на українську наукові праці з фізики та математики, зокрема «Вступний курс квантової теорії поля» (том 1) Пекіна та Шродера і «Квантову механіку в сучасному викладі»  Леслі Е. Балентайна. Взагалі доля пана Олега демонструє одну з наріжних трагедій сучасної україномовної фантастики. Украй обурлива ситуація, що тягнулася з часів розвалу Радянського Союзу, робила українських письменників цілковито залежними від «Старшого Брата», найчастіше ставлячи їх під перед важким вибором: публікуватися російською або не публікуватися ніяк. Хтось через це пішов у внутрішню еміграцію, хтось — радо прийняв правила гри, а інші з болем у серці змушені були йти на компроміси з власними переконаннями, щоб хоч у якійсь формі побачити власні твори надрукованими. Пан Олег належав до останніх.

ЩОБ ТІЛЬКИ НЕБО, НЕБО І ЗІРКИ

Дилему про фізиків та ліриків Олег Авраменко вирішив по-елегантному просто: по суті, він нею ніколи й не переймався, легко поєднуючи обидві свої іпостасі. Він щиро не розумів, як і навіщо протиставляти науку мистецтву, якщо і те, й інше — Творчість? «Рівняння Максвела не менше естетичні, ніж, наприклад, П’ята симфонія Бетховена, просто для їхнього сприйняття потрібен певний склад розуму й відповідна підготовка. Повір: знайомлячись із теорією відносності чи квантовою механікою я отримував не меншу насолоду, ніж від найбільших шедеврів світової культури», — розповідав письменник у згадуваному раніше інтерв’ю.

Писати О. Авраменко почав іще в юності. Однак, перші його фантастичні оповідання, створені близько 1981 року в шкільних зошитах і проілюстровані кольоровими олівцями, на сьогоднішній день втрачені — вони залишилися в одній з орендованих квартир у Києві. Вимушений переїзд не залишав їм шансу.

Першим опублікованим твором пана Олега стало його єдине оповідання «Я, мій чорт і…», яке у 1991 році з’явилося на сторінках літературного додатку «Молодої гвардії». Згодом уже почали виходити й інші його твори. Майже відразу стали очевидними головні риси його романів. Дослідники відзначають схильність до симбіозу історичного, фантастичного та любовного романів,  а також потяг до неймовірної масштабності та побудови складних багатогранних світів. Зумовлювалося це тим, що, як казав сам автор, він має досконало знати простір, в якому діють його персонажі, а єдиною передумовою до цього є побудова світу з нуля. У передмові до «Принца Галії» Олег Авраменко пише про свій творчий метод таке: «Куди простіше й чесніше відійти вбік і, набравшись терпіння, спершу закласти підмурівок, потім звести на ньому нову стіну, вбити в неї цвях, а вже після цього чіпляти свою картину. Цебто — створити власну історію, альтернативну нашій, але генетично пов’язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уяві і заодно не вигадати всю історію цілком?…» Тільки так письменник міг здобути повну свободу. Цілком можливо, що саме вимушене самітництво і сприяло такому розмаїттю жанрів. Пан Олег справді спілкувався насамперед зі своїми читачами, а не колегами по цеху. Йому дуже хотілося поділитися з ними своїми думками, поглядами і переживаннями —  зрештою, як і усім письменникам.

На формування культурних смаків О. Авраменка вплинула як французька література (уже згадуваний Дюма, а ще Бальзак і Дрюон), так і класика фантастики (і західної, і радянської). Він читав «Аргонавтів всесвіту» Владко, «Туманність Андромеди» Єфремова, «Зоряних королів» Гамільтона і «Сталевого щура» Гаррісона.  Не цурався пан Олег і кінематографу: йому подобалися як фантастичні  «Зоряні війни» й «Зоряний шлях», так і комедійні «Альф» і «Друзі». Улюблені культурні феномени лягли в основу тонких, іронічних інтертекстуальних алюзій, що пронизують романи письменника. Наприклад, у дилогії «Жменя вічності» та «Зруйновані зорі», написаній у співавторстві з В. Авраменком, однією з космічних рас є такі собі альви, що живуть… як ви гадаєте, де? На планеті Мельмак. Ось таке великоднє яйце приготував автор для шанувальників Ґордона Шамвея.

Широке поле інтересів сприяло жанровій та сюжетній різноманітності творчого доробку митця. Частина його романів виникала як прояв внутрішньої незгоди з думками старших колег (наприклад, саме так народився цикл «Світи Джерела» — автор не приховує, що багато в чому творив під впливом «Хронік Амбера» Р. Желязни; О. Авраменка вразила масштабність задуму, але він не погоджувався з ідеєю соліпсизму. До того ж, йому не подобалося ототожнення цивілізації з Порядком, бо сам він дотримувався думки, що Хаос і Порядок – це зовнішні сили, ну а людина – як завжди, десь посередині).

Інші його твори, написані в жанрі наукової фантастики, демонструють, що хоч колись давно пан Олег і порвав з академічним світом, науку він не забував ніколи. Яскравим прикладом є роман «Зруйновані зорі» — пригодницька ода необмеженим можливостям людства. Жагою пізнання далеких світів і глибинним гуманізмом історія перегукується з кращими зразками космічної ретрофантастики, на кшталт культового серіалу «Зоряний Шлях» Джина Родденберрі. «Усі ці вогники є галактиками, віддаленими від нас на десятки, сотні й тисячі мегапарсеків. Нещодавно вони здавалися нам недосяжними, ми могли тільки мріяти про них. Та й тепер нам під силу дістатися лише до найближчих. Але колись настане час, і наші нащадки зможуть вибрати навмання будь-яку з цих цяток і долетіти до неї, хоч би як далеко вона не була. Я вірю в це — для людства немає нічого неможливого», — говорить О. Авраменко вустами одного зі своїх героїв.

Херсонські степи закінчилися, зосталася тільки пам’ять. Смерть кожної людини — завжди трагедія і несправедливість. Що вже казати, коли стара з косою приходить настільки рано? Не стало людини, її болю й страждань. Але ж лишилася мрія… Понад усе херсонський самітник, як звали Олега Авраменка колеги, мріяв, аби його книжки виходили рідною мовою. Може, це і є та дрібка, якої бракує для справжнього безсмертя? #видайтеукраїнською.

Анатолій ПІТИК і Катерина ПІТИК

Дякуємо за надані матеріали брату покійного Валентину Авраменку.