Сірі метелики (уривок із роману)

Автор: Ольга Мігель
Анотація: Вони знають про тебе все, варто їм поглянути в твої очі!
Сірі метелики: душі, що блукають в густому тумані, полонені примарним павутинням. Один змах сірих крилець, і в цьому світі залишиться лише твоє бездушне тіло з копією свідомості. А ти опинишся в новому – скопійованому з оригіналу спеціально для тебе. І в ньому збудиться твоє найпотаємніше бажання! Тільки от наслідки  змусять тебе тисячу разів пошкодувати про це. Будь обережний зі своїми бажаннями. Адже їх може почути хто завгодно — навіть маленький сірий метелик, що причаївся в тумані… і якщо це станеться, вже ніщо не зможе врятувати тебе.
Заради єдиної мети він пройшов сотні світів-копій. Його кінцевий пункт — світ-оригінал; його провідна нитка на шляху до нього — душа, яка уклала контракт із сірим метеликом. І він зробить все заради того, щоб виправити свою болісну помилку. Навіть якщо всьому загадковому павутинню доведеться згоріти вщент.

ПРОЛОГ. Метелик з туману

Це була справжня осінь: сіра, туманна та вогка. Вечір неквапно насувався на алеї старого парку з голими деревами. Сьогодні ніхто не захотів прогулятися тут, вдихающи запах озону, тому жодна жива душа не побачила б самотній вогник від сигарети, затиснутої пальцями з дорогим манікюром. Курити Дарина почала нещодавно, близько двох тижнів тому. І з кожним днем потрібно було все більше й більше цигарок для того, щоб заспокоїти нерви.

– Можна присісти? – несподівано пролунало поряд. Озирнувшись, Дарина побачила поряд з собою вродливу дівчину в довгому сірому пальто. Незнайомка мала біляве волосся до плечей та великі очі того самого блакитного кольору, якого вже давно не знало забране осінню небо.

– Так, звісно, – розгублено відказала Дарина, а собі подумала:

«І звідки вона так раптово з’явилася? Та й… хіба тут інших лавочок немає?»

Але її роздуми перервав приємний голос незнайомки:

– Бачу, тебе щось тривожить?

– Не те щоб, – знервовано відповіла дівчина та щосили затягнула в легені гіркий дим. Ділитися своїми проблемами з випадковими перехожими вона жодним чином не збиралася.

– Але є те, що не дає тобі спокою, – наполягала красуня. Поглянувши на неї, Дарина зазирнула в її чарівні очі та несподівано для себе зрозуміла, що не може відвести погляд: немов метелик, який потрапив у шовкове павутиння. – Якби ти могла загадати одне єдине бажання знаючи, що воно здійсниться, що б ти побажала?

– Коли так… то є одна річ, яка дуже сильно мене лякає, – заговорила Дарина, сама не вірячи в свою раптову красномовність. – Нещодавно ховали одну мою родичку. На похороні всі були дуже засмучені, але коли я йшла додому, то побачила кількох хлопчаків, що бавились на вулиці. Вони бігали, гомоніли та голосно сміялися. Ці діти щиро раділи не зважаючи на те, що людини, яка жила неподалік їхніх домівок, не стало. І тоді я подумала про мільярди інших людей в усьому світі, які також сміялися того дня, коли труну з тілом померлої жінки закопали на іншому кінці планети! Тієї миті мені стало страшно, по жилам пробіг лютий мороз, а на гарячій шкірі виступили краплини поту. Бо я зрозуміла: в день моєї смерті буде так само. Якщо я не зможу зробити щось особливе, стати настільки значущою, що моя смерть оберне всіх у скорботу… люди сміятимуться! Сміятимуться та радітимуть, коли я назавжди залишу цей світ і втрачу все, що так сильно люблю.

– І ти хочеш…

– Щоб у день моєї смерті ніхто не засміявся, навіть не посміхнувся. Всі вони мають тужити та гірко плакати!

– Ти впевнена? – перепитала дівчина. – Будь обережна зі своїми бажаннями. Невже ти дійсно цього хочеш? Хіба тобі буде не байдуже хто і що думатиме чи робитиме після того, як ти помреш?

– Звісно не байдуже! – знервовано фиркнула Дарина, викинувши недопалок. – Так, я хочу цього!

– Твоє бажання – твоя особиста стежка, – зітхнула незнайомка і на мить стулила спокійні блакитні очі. Тоді Дарині здалося, ніби щось вхопило її душу великими лапами та перетягнуло з одного місця на інше, хоч за фактом вона залишилася сидіти на тій самій лавочці.

– Ця стежка відходить від основної дороги, хоч і пролягатиме певний час недалеко від неї, – повідомила красуня. – Вона тільки для тебе. Тут тобі все справжнє, живи як знаєш, а основна стежка житиме по-своєму так, як жила б без твого бажання. Але це тебе більше не стосується, бо тут в день твоєї смерті всі люди світу гірко плакатимуть.

Не сказавши більше ні слова, незнайомка встала з лавочки та спокійно рушила вздовж алеї. Дарина не наважилась ворухнутись і просто проводжала її поглядом, аж поки стрункий силует не поглинув густий туман.

 

* * *

 

Відтоді минуло тридцять сім років. І несподівано для всіх спокійне життя обірвалося немов нитка, якої торкнулося гостре лезо ножа. Все почалося, коли світ накрила серія землетрусів. Не встигли люди зрозуміти що до чого, як прибережні міста по всій планеті змили десятки шалених цунамі. Але природі було мало: надвечір почалося масове виверження вулканів.

Зруйновані вулиці заповнили божевільні, зневірені люди, які віщали про судний день і розплату людства за гріхи. Хтось їх слухав, а хтось просто сидів посеред уламків, міцно стискаючи в кулаках власне волосся. Але що б хто не робив, в одному всі люди були спільні: на Землі не залишилося жодного, кого б оминуло лихо. Хтось втратив усе своє майно, хтось близьких, а хтось і перше, й друге. Кожен плакав навзрид.

…і в усьому цьому божевіллі ніхто навіть не помітив, що за хвилину до того одна квола літня жіночка на ім’я Дарина, після кількох років тяжкої хвороби, в муках пішла з життя.

 

ЧАСТИНА 1. Дедлайн 14

1. Миші під дощем

Несподівано вечір вдарив по нервам дзвінким літнім дощем. Хмари налетіли зненацька та дуже швидко, і щонайгірше – рясна злива дала зрозуміти, що не закінчиться найближчим часом.

– Чорти б вхопили цей дощ! – пробурчала Вікторія, забиваючи в гугл сайт прогнозу погоди. Проглянувши перші три, які видав пошуковик, дівчина ще більше розлютилась: усі вони обіцяли на сьогодні сонячну погоду по всьому місту і навіть зараз, коли дощ лив немов з відра, не поспішали змінювати своєї думки.

Зазвичай у нижній шафці її робочого столу лежала компактна складна парасолька, але саме кілька днів тому вона забрала її додому під час несподіваного дощу і забула принести назад.

Терпіння в дівчини вистачило рівно на півгодини. Не побачивши жодних ознак того, щоб дощ збирався хоч трохи вщухнути, вона вимкнула комп’ютер та попрямувала до виходу.

– Яка ти відчайдушна жінка! – посміхнувся верстальник, зустрівши її у коридорі. В руках молодого русявого хлопця в чудернацькій футболці була чашка гарячого чаю, за яким він, певно, і ходив до кімнати відпочинку.

– А що поробиш, Сашко! Не люблю сидіти на роботі до ночі, мені є чим вдома зайнятись! – знизала плечима Вікторія, перш ніж вислизнути з редакції на мокру, слизьку вулицю.

Поморщивши носа, дівчина глибоко зітхнула та спокійним, але швидким кроком попрямувала до зупинки. Біляве волосся середньої довжини за хвилину промокло, так само, як і легкий літній одяг. Ноги щохвилини намагались вислизнути з босоніжок.

До зупинки залишалось ще десять хвилин ходу головними вулицями, або п’ять – якщо йти вузенькими провулками з побитим асфальтом. Не вагаючись, Вікторія пірнула в один з них та швиденько поспішила давно розвіданою дорогою… чортихаючись кожного разу, коли підбори чорних черевичків потрапляли у вибоїни.

Зненацька по маленькій вуличці пронісся полохливий жіночій крик, який супроводжував дзвінкий сплеск холодної води! Висловлюючись словами, які жодним чином не підходять для вихованої дівчини з вищою освітою, Вікторія сиділа в глибокій калюжі та з ненавистю розглядала порвану босоніжку, через яку і опинилась в такому незавидному становищі.

«А щоб тебе! Треба було ще кілька хвилин на роботі почекати», – безсило подумала дівчина: саме цієї хвилини мерзенний дощ несподівано закінчився!

Підібравши з землі невеличку чорну сумочку, Вікторія неквапно пошкандибала до зупинки. Після біглого погляду в дзеркальну вітрину бідолаха зрозуміла: тепер їй залишається хіба сподіватись, що водій з жалості дозволить їй зайти до маршрутки. Стало нестерпно прикро, набігло те відчуття, коли тобі себе неймовірно шкода, і від цього хочеться заплакати. Певно саме тому слизька від дощу сумочка висковзнула зі змерзлої руки.

Вікторія нахилилась підняти її… і саме цієї миті помітила у відображенні вітрини високого чоловіка в мішкуватому одязі! Найбільше її злякали в ньому дві речі:

Перша – його обличчя приховувала балаклава.

Друга – в руці незнайомець стискав білу хустину, якою саме тягнувся до дівчини!

– Рятуйте!!! – загорлала Вікторія, перед цим щосили вдаривши нападника поміж ніг! Скрутившись в три погибелі, чоловік впустив хустину і та впала поряд з напівпорожньою пляшечкою хлороформу, яка вивалилась з кишені на мокрий асфальт.

Не чекаючи поки бандит отямиться, дівчина вихопила з сумочки газовий балончик та виприснула сльозогінний газ в очі нападника. Це дало їй кілька секунд фори, яких саме вистачило, щоб вибігти з провулка на головну вулицю та ще голосніше закричати.

За хвилину до неї підійшов молодий міліціонер. Але коли вони разом повернулись до провулку, нападника там вже не було. Викликане підкріплення продовжило безрезультатно обшукувати вуличку, в той час як саму Вікторію відвезли до найближчого відділку.

Певно молодість, гарненьке личко та журналістське посвідчення нещасної жертви нападника розчулили міліціонерів. Тож перш ніж почати складати протокол, Вікторії запропонували ковдру та гарячий чай.

– Отже, пані Кушинова, ви стверджуєте, що грабіжник приховував обличчя за балаклавою?

– Не думаю, що це грабіжник, – зауважила Вікторія. – Він намагався викрасти мене.

– Звідки така впевненість? – знизав плечима слідчий.

– Коли це грабіжники почали присипляти своїх жертв хлороформом?! – обурилась дівчина. – Цей чоловік не з ножем чи пістолетом до мене підійшов! Він підкрався та хотів відключити мене. Гадаю, це був цілеспрямований напад на журналіста.

– Гучно сказано, пані, – стомлено зітхнув міліціонер. – В якій ви там газеті працюєте, «Гучномовець»? От скажіть, кому ж може надокучити кореспондент провладної газети, яка зроду не писала нічого гострішого за проблему бездомних тварин – та й то розказуючи про кроки, які міська адміністрація здійснює задля її вирішення? Ні, це однозначно був звичайний напад грабіжника. Кому яке діло до вас як до журналіста?

Після цих слів Вікторія ледве втрималась від того, щоб виплеснути чай в обличчя пихатого міліціонера. Звісно, що такого може написати вона, гарненька білявочка у фіолетовій суконці, яка тільки й уміє, що красиво кліпати великими карими очима! Образ чудово працював на себе, її майже не сприймали всерйоз. Але в такі от моменти виникало дуже сильне бажання повторити все те, що вона нещодавно зробила з нападником.

– Але я, все ж, вимагаю, щоб цю справу розслідували як напад на журналіста, – наполегливо проговорила Вікторія… та зворушливо подивилась на міліціонера.

– Добре, тільки щоб ви були задоволені! – посміхнувся дядько. – Але все одно це безглуздо. Ви ж самі сказали, що він ховав обличчя. Та й одяг на ньому був мішкуватий, тож навіть його комплекції ми не знайдемо. Ну а скільки в нашому місті чоловіків такого зросту, ви й самі, певно, в курсі. Тому як би ми справу не називали, все одно вона далі цієї кімнати не піде.

Хоч Вікторія й сама все розуміла, проте слова слідчого однаково збільшили її розпач. Певно це було помітно, тому що сивенький міліціонер передпенсійного віку поставив перед нею нову чашку чаю… та ще й кинув туди шматочок лимону.

– Не переживайте, сонечко. Не думаю, що цей бандюк ще вам зустрінеться! – спробував підбадьорити дідок.

– Буду на це сподіватись, – сказала Вікторія, і поки слідчий писав протокол, дістала з сумочки телефон, на який саме прийшло повідомлення. Ще більше дівчина розізлилась, коли повідомлення виявилось звичайним спамом, який агітував переходити на новий тариф. Зітхнувши, журналістка видалила набридливе СМС та поклала телефон на стіл.

– Який гарненький брилок! – несподівано посміхнувся старий міліціонер, вказуючи на сіре пластикове мишеня, яке прикрашало мобільник Вікторії.

– А-а-а-а… так, дякую, – відмахнулась дівчина.

– Звідки ж він у вас? – продовжував допитуватися дідусь, чим змусив журналістку поморщити носа: подібної балаканини вона ніколи не розуміла,  та й не любила.

– Не знаю, знайшла на роботі коли прибирала в шухляді кілька дів тому. Певно, після попереднього журналіста завалявся. А що?

– Просто згадав я дещо, – задумався міліціонер. – Років тридцять тому я був серед тих, хто вів дуже резонансну справу. Вся країна тоді тільки про неї й говорила.

– Що за справа? – поцікавилась Вікторія.

– Серійний вбивця, ми його Котом прозвали. Протягом трьох років він раз на місяць вбивав одну жертву. Вік, стать, національність, рівень достатку – нічого спільного в них не було. Крім одного: кожен на початку місяця знаходив у школі, вдома чи на роботі мишку – брилок, фігурку, дзеркальце чи заколку із зображенням мишеняти. І після того що б вони не робили, куди б не тікали і де не ховалися, щонайбільше за чотирнадцять днів їх знаходили обезглавленими!..

– Юрію Івановичу, може досить вже жахати дівчину своїми старими байками?! – не витерпів слідчий, що саме дописав протокол. – Вона і так налякана після нападу, а ви ще й зі своїми історіями!

– Та я ж просто згадав… – почав виправдовуватись дідусь.

– Ви згадали, а вона тепер, може, й вночі не спатиме! – розізлився слідчий. – Погляньте ж на неї, хіба таким можна ці ваші страшні історії розказувати? Ще диви боятиметься з дому виходити! Та ви не бійтеся, пані Кушинова! Тій справі вже більше, ніж вам.

– Але вбивцю ми так і не зловили, – знову втрутився дідусь.

– То й що?! – ще більше розлютився міліціонер. – Вбивства припинились. Може його й самого хтось у провулку застрелив, а тіло в річку кинув. Та й три десятиліття пройшло, він вже має бути старшим за вас. А в дідуся-вбивці не багато шансів на успішну кар’єру маніяка, погодьтесь! – засміявся слідчий. – Дурість це все. Тому не забивайте собі голову, панночко! Краще статтю про цей ваш напад на журналіста напишіть, – ще ширше посміхнувся міліціонер, передаючи Вікторії протокол на підпис.

– Обов’язково напишу, – пообіцяла дівчина і, пробігшись очима по документу, тремтячими пальцями поставила в ньому криву закарлючку.

 

2. Мадам Пуазон

– Вікторіє, вас викликає директор, – несподівано сповістив головний редактор. Ця звістка жодним чином не покращила настрій журналістці: власниця газети її очевидно недолюблювала з якихось невідомих причин. Тому якщо й і викликала, то лише щоб висловити чергові безглузді претензії.

Ще більше дівчина насупилась, коли секретарка сповістила, що директор зайнята і доведеться почекати. А коли вже мова йшла про Ганну Сафонову, очікування цілком могло затягнутися на двійко годин.

За рідкісним винятком кожен працівник, зрозуміло, має свої причини не любити  начальника. Але у випадку з директором архітектурної компанії «Королева» ці причини були надто вагомі. Владна та багата, перша бізнес-леді міста була настільки впливовою, наскільки й дволичною. Завжди привітна, усміхнена та неймовірно чарівна з клієнтами, вона буквально не сприймала своїх працівників за людей. А ще її ставлення до них мало циклічний характер.

Перший цикл тривав місяць-два після приходу на фірму нового співробітника і умовно називався «нова іграшка». Для працівника це був золотий час, адже зацікавлена директорка ставилась до новачка на диво приязно. Завжди була привітна, весела, не могла ним намилуватися та постійно хвалила. А якщо й сварила, то дуже ніжно та м’яко – ніби улюбленого котика, який ненавмисне зробив дрібненьку шкоду.

Коли інтерес Ганни Борисівни несподівано зникав… фактично на цьому етапі багато хто просто звільнявся з елітної архітектурної компанії, одночасно записуючись на прийом до невропатолога. Бо саме тоді для працівника починалось несподіване пекло. Вчорашній улюбленець зненацька перетворювався на застарілу модель мобільного телефону, який мажорна дівчинка намагається розбити об асфальт, щоб батьки купили їй новий. Той, кого тільки вчора балували, ставав цапом-відбувайло, на якого кричали словами, які не пропускає цензура; весь час вираховували з і так крихітної зарплатні збитки, в яких він був винуватий лише у фантазії директора. А будь-яка виконана робота настільки не подобалась начальниці, що бідоласі тільки й лишалось, що повіситись на комп’ютерній мишці.

Ті, хто переживали другий цикл та мирилися з різкою зміною статусу з улюбленця на хлопчика для биття, частенько затримувались на кілька місяців. Але й на цих людей не можна було дивитись будучи впевненим, що одного дня вони не зникнуть. Адже те, що хвилину тому ця жінка щиро посміхалась тобі та розпитувала про життя, ще не означало, що за твоєю спиною вона не шукає на твоє місце когось іншого – нову іграшку.

Проте Ганна Сафонова цілком могла собі це дозволити: фірма «Королева» була лідером з надсучасного ремонту, в якій хотіли працювати всі, хто не знав, що криється за лискучою ширмою. Особливо зараз – в часи, коли знайти роботу було доволі проблематично. Розробка унікальних інтер’єрів та проведення ремонтних робіт користувались чималою популярністю, і це приваблювало як клієнтів, так і працівників. Кмітлива бізнес-леді розробила гнучку цінову політику, завдяки якій до неї звертались і багатії, які оплачували розкішний ремонт маєтків, і представники середнього класу, що могли замовити більш скромний інтер’єр як для всієї квартири, так і для однієї з кімнат. Найкращі дизайнери-архітектори міста розробляли на комп’ютері тривимірні моделі майбутньої кімнати, після чого робітники в найкоротші терміни проводили ремонтні роботи.

Те, що до цієї контори потрапила Вікторія, дивувало і її саму. Але так вже сталося, що власниця надсучасної архітектурної фірми захотіла відкрити газету. За її словами, вона прагнула й собі мати невеличкий перст «четвертої влади». Та за фактом «Гучномовець» був для неї просто черговою іграшкою, якою вона розпоряджалася невміло. Воно й не дивно, сама бізнес-леді нічого не тямила в журналістиці, проте не припиняла роздавати вказівки головним редакторам, що тікали від неї зі швидкістю, якій позаздрив би навіть їжак Сонік. Тож по суті єдине, заради чого Ганна Сафонова утримувала газету – це можливість похизуватись перед друзями в комітетах міської ради, та час від часу їх-же і вітати на сторінках «Гучномовця» з різноманітними святами.

І от, коли кілька місяців тому місце штатного журналіста знову звільнилося, Вікторії «пощастило» потрапити на вільну вакансію. Спочатку вона навіть раділа можливості працювати за фахом… але радість двадцятисемирічної журналістки тривала не довго.

– Віко, можеш заходити, – раптом сповістила Олена, мініатюрна секретарка Ганни Борисівни – одна з небагатьох працівників, яким директор «Королеви», схоже, була задоволена.

– Дякую, – кивнула журналістка, та, постукавши, зайшла до розкішного кабінету, оздобленого панелями з червоного дерева. Ноги в дешевих босоніжках одразу потонули у високому ворсі шикарного бежевого килима.

– Проходь, Віко! – привітно покликала бізнес-леді, а по сумісництву депутат провладної партії у міській раді.

У відповідь Вікторія мило посміхнулась та попрямувала до крісла навпроти розкішної пані, намагаючись дорогою не врізатись в одну з корон, якими директорка заставила весь свій кабінет. Корона була символом фірми «Королева», тож на підлозі, столі, етажерках та полицях красувалась ціла колекція найрізноманітніших корон, частину з яких бізнес-леді придбала сама, а інші отримала в подарунок. Коронами була декорована також і позолочена рама, в якій висіла велика фотографія Ганни Сафонової разом з пані Президент та паном Прем’єр-міністром.

Щойно журналістка вмостилась у рипуче шкіряне крісло, Ганна Борисівна відставила ноутбук трохи вбік і так само привітно заговорила:

– Віко, ти читаєш «Білого Сокола»?

– Ні, – одразу відповіла дівчина. На деякі запитання в цьому кабінеті відповідь була очевидна.

– Але що це за сайт ти маєш знати, – продовжувала директор. – А ще, напевне, ти чула про їхню кореспондентку, яка підписується псевдонімом «Мадам Пуазон».

У відповідь Вікторія кивнула. Напевно в країні не було того, хто не знав би про неї – і неважливо, чи читає він при цьому «Білого Сокола»: єдину електронну газету Української республіки, яку знали майже по всьому Союзу Трьох Республік як медіа, що досі робило спроби критикувати владу. Проте навіть серед журналістів цього сайту не знаходилось того, хто наважувався б написати те, про що писала Мадам Пуазон. Якщо вірити «Гучномовцеві» та багатьом подібним до нього газетам… та навіть патетичному «Епіцентру», який славився першою міською газетою, – ні в місті, ні в країні не було жодних проблем: влада дбала про народ, незначні труднощі легко долалися енергійною командою, а рівень достатку стабільно зростав. І лише в статтях Мадам Пуазон підіймалися питання тотальної бідності населення, разом з якою підозріло зростав добробут кількох владних сімей (серед яких, до речі, була також і родина Сафонових). Лише Мадам Пуазон порівнювала суми, які рада республіки виділяла на свої чудові проекти та ініціативи, з сумами, які були витрачені на них насправді. Мадам Пуазон була єдиною, хто розслідував та оприлюднював заплутані схеми, які наймогутніші люди країни намагалися втримати в таємниці. Вона писала чітко, ясно та дуже жорстко.

Зрозуміло що діяльність цієї журналістки багато для кого була небажаною. Проте спроби вирахувати її не мали результату: особистості Мадам Пуазон не знав навіть головний редактор «Білого Сокола» (який сам, до речі, жив за кордоном). Він лише отримував статті  електронною поштою. Листи ж, як виявилось, надходили з різних інтернет-клубів – з комп’ютерів, за якими на час відправки листа завжди працювали абсолютно різні люди, ідентифікувати яких не вдалося.

Інтерес Ганни Сафонової до Мадам Пуазон був цілком зрозумілим: вчора на сайті «Білого Сокола» під іменем цієї журналістки було опубліковано статтю, в якій йшла мова про те, як та скільки грошей з міського бюджету йде на закупівлю будівельних матеріалів для компанії «Королева». А ще – скільки конкуруючих фірм було придушено головним міським архітектором, а по сумісництву чоловіком пані Сафонової.

– Так от, – вела далі Ганна Борисівна. – В мене для тебе буде дуже відповідальне, дуже важливе завдання. Нарешті ми маємо шанс зловити цю гадюку за хвоста.

– Не може бути, – здригнулася Вікторія.

– Може! – самовдоволено посміхнулась бізнес-леді. – Нещодавно я вступила з нею в переписку і повідомила, що працюю кореспондентом у «Гучномовці» та маю що розказати. Ця панночка проковтнула наживку і сьогодні ввечері чекатиме на інформатора в кав’ярні неподалік. Ти підеш з нею на зустріч, поговориш, а потім, коли підійду я та мої люди, підеш додому вечеряти.

– Але… чому я? – здивовано видихнула Вікторія.

– А хто ж іще? Зі штатних журналістів ти у нас одна, позаштатників у це втягувати я не хочу, верстальника чи коректора на таке кликати безглуздо, а головного редактора, у разі чого, буде замінити значно важче, ніж кореспондента. Тому зараз, сонечко, йди працюй, зрозуміло що нікому про нашу розмову не кажи, а після роботи вирушай до «Мандаринки», де сівши за столик зроби з серветки кораблика та поклади біля себе. Все зрозуміла? Тоді давай, біжи! Люблю, цілую, Аня!

Жвавенько помахавши на прощання, бізнес-леді вказала на вихід та потонула в екрані свого ноутбука. Вікторії тільки й залишалось, що покинути начальницький кабінет та повернутись до просторого офісу редакції.

 

3. Котячі кігті

Щойно дівчина опинилась на своєму робочому місці, її зустрів співчутливий погляд головного редактора.

– Що цього разу? – поцікавився молодий чоловік, виглядаючи з-за кришки ноутбука.

– Довго розказувати, – відмахнулась Вікторія. – Але, принаймні, її ненависть до мене очевидна.

– Припиніть! – зітхнув редактор. – Якби вона вас так вже не любила, то і на роботі не тримала б!

У відповідь Вікторія ледь втрималась від того, щоб нагадати, що кілька спроб делікатно її звільнити директорка вже робила, але за щасливим збігом обставин закінчилися вони нічим.

– Просто відстоюйте свою думку коли вважаєте, що Ганна Борисівна неправа, от і все!

Після цих слів єдине, що залишалось журналістці, це мовчки покласти голову на стіл. Дмитро, добродушний молодик двадцяти дев’яти років, все ще перебував у циклі «нова іграшка»… який, щоправда, вже добігав кінця і мав закінчитись з дня на день.

– Просто випий чаю та заспокойся, – привітно посміхнувся верстальник Сашко та поставив перед дівчиною гарячу чашку. – Цукерка підійме тобі настрій! – додав хлопець і поклав поряд з чашкою привабливі солодощі.

– А мені цукерку? – награно надувся Дмитро.

– І ви тримайте! – засміявся верстальник та кинув головному редакторові шоколадку цукерку, яку той спритно зловив.

Якщо й була вагома причина, з якої Вікторія досі не звільнилась з «солідної компанії» пані Скрудж, так це атмосфера в редакції, що не аби як контрастувала із загалом похмурою та знервованою атмосферою безпосередньо в архітектурній фірмі «Королева». Дівчині справді подобалось приходити до просторого світлого офісу, теревенити з редактором, бачитись зі знайомим ще зі студентства Сашком, коли той приходив верстати макет; перекидатися парою слів з привітним коректором Катериною Василівною, яка забігала вичитувати гранки двічі на тиждень. Тут було дійсно весело, а робота приносила задоволення, не зважаючи на копійчану зарплатню та відсутність перспектив.

Втім, саме значення слова «перспектива» було для Вікторії досить розмитим. Її успіхи та досягнення різко зійшли нанівець, щойно вона закінчила навчання та потрапила до реального світу, де її диплом мало кого цікавив. Трудова книжка молодої журналістки досі залишалась чистою, наче перший сніг під ногами Мадонни. В редакціях провінційних газет журналістові майбутнього в принципі не було. І те, що на «Гучномовець» вона працювала без цієї самої трудової, було одним з багатьох тому підтверджень. Але в свої двадцять сім дівчина ні як не могла переступити через себе та піти працювати на відносно перспективну, але при тому до відрази нецікаву роботу, на якій можна було б відпрацювати три десятиліття заради пенсії. Тож колишня студентка-відмінниця Вікторія Кушинова наразі належала до тієї групи людей, яких сучасне суспільство йменувало невдахами.

– Віко, як ти? – замість «привіт» вигукнула Катерина Василівна, яка несподівано увірвалась до редакції.

– Тобто? – поцікавилась Вікторія, саме проковтнувши цукерку.

– Ну, на тебе ж вчора грабіжник напав!

– А-а-а, то ви про це? Та все добре, – відмахнулась дівчина. Надія на те, що на роботі про вчорашній інцидент не довідаються, безнадійно розтанула. Втім, цього варто було очікувати: в Катерини Василівни було повно знайомих, серед яких значилися журналісти, редактори та працівники правоохоронних органів, тож всі новини вона відала краще за читачів більшості міських газет.

На жаль «все добре» не вдовольнило ні цікавості Катерини Василівни, ні раптового інтересу Дмитра та Сашка, тому довелось розповідати. Коли ж історія дійшла до тієї частини, де йшлося про несправедливу неувагу міліціонерів до цієї пригоди, дівчині мимоволі згадалась розказана старим слідчим історія.

«Мабуть варто на цьому зупинитись», – подумала Вікторія і після кількох секунд паузи квапливо сказала:

– Ну от, в принципі, й усе!

Кілька хвилин довелося потерпіти зітхання та обговорення почутого, але це тривало не довго. Врешті решт робочий день продовжувався, термін здачі номеру наближався і ніхто не мав часу на те, щоб байдикувати – особливо в редакції, власницею якої була директор компанії «Королева».

Поки Сашко з Катериною Василівною вносили правки в макет, а Дмитро поспіхом дописував останню статтю, Вікторії належало готуватись до інтерв’ю з директором краєзнавчого музею. Але на лихо жодне із запитань про унікальну експозицію «Таємниці скіфських курганів» не спадало на думку! А все тому, що ці самі думки молодої журналістки були зайняті резонансною справою тридцятирічної давності. Можливо дивний збіг обставин з цією мишкою-брелком розбурхав її фантазію, а може річ була просто в чималій цікавості самої справи. Та думати про щось інше Вікторія в будь-якому разі не могла.

Врешті дівчина піддалася допитливості та залізла в Інтернет. Як не дивно, там вона майже нічого не знайшла. Цього варто було очікувати: Інтернет-журналістики, блогів чи форумів на той час не було, як і самого Інтернету. Але якщо копнути трохи глибше!..

Він несподіваного успіху Вікторія потерла долоні: на одному із закритих для пошукових систем кріп-форумів, де вона іноді бувала, внутрішній пошук знайшов присвячену «Коту» тему восьмирічної давнини. Тексту було небагато, але дівчина припала до нього очима з небувалою жадібністю:

«18 квітня 1980 року країна, яка завжди жила у «правильній та справедливій» системі, була шокована. Але ніхто тоді навіть подумати не міг, що цей шок був лише першою ластівкою фільму жаху, який затягнеться на цілих три роки. Усі старання місцевої влади приховати страшні злочини зазнали краху, бо люди перешіптувалися про це, і незабаром тримати все в таємниці вже не мало сенсу.

14 квітня 1980 року, о 5;30, на цвинтарі невеликого провінційного міста, біля самого входу, знайшли відрізану голову восьмикласниці Ілони Шапнової. В роті померлої лежало маленьке дзеркальце, на якому зі зворотного боку було зображене веселе сіре мишеня.

Тіло дівчини годиною пізніше побачила мати, яка прийшла будити доньку до школи. Як убивця потрапив до квартири на шостому поверсі залишалося загадкою, бо вхідні двері були зачинені.

Про це вбивство не писали в газетах, слідчим та родинам загиблої заборонили щось розказувати, але про страшний злочин наступного дня все одно вже знало все місто і кожен, хто мав друзів та родичів в інших містах, саме поспішав написати листа, в якому описував страшний інцидент. Власне зі стопки таких листів я і дізнався про перші вбивства.

Розслідування зайшло в глухий кут. Жодних слідів, жодних підозрілих осіб, з якими б контактувала померла, і жодних можливостей, за які вбивця міг би непомітно потрапити до квартири посеред ночі та вбити дівчину без єдиного звуку. Вбита горем мати відмітила тільки знервований стан зазвичай сумирної та слухняної доньки за кілька днів до смерті.

А на світанку 13 травня того ж року, неподалік від входу до того самого кладовища, знайшли голову наступної жертви – студентки на ім’я Юля (прізвища в листі не було). В роті дівчини лежала біла хустина з плямами крові, на якій було вишите сіре мишеня. Тіло знаходилось в гуртожитку: його знайшла сусідка по кімнаті, яка спала на ліжку навпроти.

Прокуратура продовжувала офіційно тримати все в таємниці за наказом «згори», але всі на той час розуміли, що це даремно, тому що місто вже охопив страх.

Коли ж 15 червня біля входу на цвинтар знайшли голову сорокарічного чоботаря, в роті якої лежав ґудзик з усміхненою головою мишеняти, навіть верхівка влади зрозуміла, що тримати все в таємниці марно. Тоді про вбивства і почали писати газети.

А потім сталося те, чому спершу не придали уваги, але потім це перевернуло все з ніг на голову. Другого липня до прокуратури прийшла літня вчителька, яка в паніці поклала на стіл головного слідчого по справі ручку з намальованим на ковпачку мишеням. Жінка стверджувала, що знайшла її на роботі. Вона точно пам’ятала: не купляла такої. Та й колеги запевняли, що не мають до цього жодного відношення.

Вирішивши, що жіночка просто піддалася паніці, або стала жертвою чийогось злого жарту, слідчий спровадив її та знову зарився у факти по справі. Проте на одинадцятий день після того голова цієї самої жінки лежала біля входу на кладовище, стискаючи в зубах ковпачок від ручки з намальованим мишеням.

Про це, звісно, написали в газетах та попередили людей, щоб негайно звертались до прокуратури, якщо знайдуть серед своїх речей будь-який незнайомий предмет із зображенням мишеняти. До кінця місяця таких було цілих десятеро: хтось вирішив пожартувати сам, а над кимось пожартували знайомі. Одинадцятим став десятирічний хлопчик, який прийшов до прокуратури 1 серпня з м’ячиком для настільного тенісу, на якому було зображено мишку. Ще кілька людей звернулись після нього. За всіма ними наглядали, але нагляд не допоміг: голову хлопчика знайшли 15 серпня.

Після цього в газетах, разом з інформацією про вбивство, з’явилося попередження: всіх комедіантів, які прийдуть до прокуратури та залишаться живі, буде покарано. Аби довести, що це не жарти, до в’язниці закинули більшість чоловік, які приходили з «мишиними предметами». Вирахували та посадили навіть декого з тих, хто заради сміху підкидав такі речі своїм знайомим.

Цей план слідчих таки спрацював: наступного місяця прийшла лише одна людина з «мишачою міткою» – молодий хлопець, який знайшов у себе в сумці маленьку керамічну фігурку мишки. Його вже охороняли по повній програмі!.. але це нічого не змінило. Все закінчилось так само, як і попередні п’ять разів.

Так тривало майже три роки. Слідчі робили все можливе, але не могли змінити кривавого фіналу: жертва помирала щонайбільше через чотирнадцять днів після того, як знаходила свою «мишку».

Але смерть була не єдиним, що чекало на обраних вбивцею людей. Буквально з перших днів маніяк починав «гратися» зі своїми «мишками», за що і був прозваний Котом. Він вистежував їх у провулках та лякав, декого викрадав та відвозив з місця на місце, а потім просто залишав десь біля пам’ятника чи під парканом. Вбивця якимсь містичним чином знаходив жертву де б вона не була і не робив нічого крім того, що залишав для неї невеличкі, зрозумілі лише їм обом послання. Таким чином людина, яка знала про свою участь з тієї миті, як знаходила мишеня, до цього самого чотирнадцятого дня була на межі психозу, а іноді навіть за нею.

Здавалось, місто житиме в страху вічно… але все закінчилось так само несподівано, як і почалося. Вбивства просто припинилися. Останньою жертвою стала сімнадцятирічна Галина Довірова, голову якої знайшли на світанку 15 грудня 1982 року.

Самого Кота так і не зловили. Ким він був, чому все це робив та що з ним сталося так і залишилося таємницею… однією з наймоторошніших, найкривавіших таємниць двадцятого століття. Але хто знає, можливо він досі живий і просто чекає на щось?»

Починаючи читати, Вікторія сподівалася, що цей текст трохи вдовольнить її цікавість, але за фактом сталося навпаки: він її тільки розбурхав. Але що робити тепер?

До призначеного часу інтерв’ю залишалося трохи більше ніж півгодини. І хоч музей зовсім поряд, варто було поквапитись.

Впевнившись, що всі зайняті своєю роботою і ніхто на неї не дивиться, Вікторія ввела в адресний рядок «3ch.hk» і за мить опинилась на головній сторінці «Три-ча», найпопулярнішого в мережі іміджборду. Не довго думаючи, дівчина зайшла в розділ «містика» та клікнула на «створити тред»:

«Анон, днями я натрапив на цікаву вінрарну кулсторі. Тому я дуже сподіваюсь, що ти підкинеш мені щодо неї інфи.

Мова про серію вбивств 80-х років, відому як «Справа Кота». Тоді вона змусила всю країну нервово курити, а жителі міста N, в якому події мали місце, взагалі відкладали десятилітні запаси цегли».

Виклавши коротко суть справи, Вікторія додала до треду змонтовану в фотошопі картинку з котиком, який скалився страшною пащекою, та клікнула на «відправити».

Тема одразу з’явилася на дошці, тож дівчина зі спокійною совістю вимкнула комп’ютер та побігла до музею, на ходу придумуючи питання для інтерв’ю. Якщо знайдуться люди, які зможуть щось розказати, тред не потоне і ввечері вона зможе оцінити рівень обізнаності завсідників «містикача».

 

4. Підставна мішень

Як і очікувалось, розмова з директором музею була милою та пізнавальною. Коли журналістка закінчила, то поспіхом повернулась в редакцію за кілька хвилин до закінчення робочого дня.

– Що сталося? – затурбувалась Вікторія, побачивши головного редактора у незвичному для нього депресивному стані.

– Сашко звільнився, – з сумом повідомив чоловік.

– Як так? Чому?

– Не знайшов спільної мови з директором, – пояснив Дмитро. – Ми готували макет номера і принесли їй його на затвердження. Спочатку все було гаразд, але раптом пані Сафонова вирішила, що деякі матеріали треба поміняти місцями. Зрозуміло що це Сашкові треба було переверстувати всю газету, це за дві-то години до здачі на друкарню! Він заледве втримався і пішов уже з кабінету, коли в дверях його наздогнав голос директора, який наказав йому зробити номер кольоровим! А в Сашка ще й не було кольорового шаблону, отже його треба було повністю робити заново, бо де подівся той, який був ще до його приходу в газету, не знав ніхто. Потім відбулось багато чого, що я навіть і описувати не хочу. Було чимало сварок та нервів, і все закінчилось тим, що Сашка директор поставила перед фактом: за цей номер вона йому не заплатить. Тоді Сашко заявив, що коли так, то він звільняється. У відповідь на це пані Сафонова просто вказала йому на двері!

– В мене немає жодного цензурного слова! – просичала Вікторія. Молодий та веселий верстальник їй дуже подобався, на відміну від істеричної директорки.

– В мене теж, – зітхнув Дмитро. – На додачу вона накричала ще й на мене, розказала недрукованими словами, який я бездарний, ні на що не здатний редактор, через якого в неї самі лише збитки з цією газетою! І це при тому, що всі мої ініціативи вона придушувала з першого дня, аж поки я не плюнув на них з кінцями! Мені вже набридло. Не знаю чи довго ще залишуся на цій роботі… не така це вже й робота, щоб так за неї триматися.

У відповідь Вікторія змогла лише співчутливо зітхнути. Схоже, Дмитро щойно перестав бути «новою іграшкою» і для нього розпочався другий цикл. Цікаво, чи втримається?

– Кепсько все це. Ну, побачимося завтра, мені вже пора, – проговорила дівчина та поспішила покинути редакцію. Її офіційний робочий день саме закінчився… а це означало, що настав час виконати наказ директора. Так, зараз вона могла б просто наплювати на все та піти додому. Але наслідки, які після цього на неї чекали б, могли бути значно серйозніші за звільнення.

Кав’ярня «Мандаринка» знаходилась зовсім неподалік. Світла та затишна, просочена ваніллю, вона цілком відповідала тому образу, який Вікторія вибудувала для себе в уяві пані Сафонової.

Журналістка обрала столик у лівому від входу куточку та сіла спиною до стіни – так, щоб бачити вхідні двері, а ті, хто знайдуть до кав’ярні, одразу бачили її.

Біла цупка серветка швидко перетворилась на паперовий кораблик, який дівчина поклала на стіл, попередньо замовивши кави. Тендітна рука була стиснута в кулак та лежала на столі поряд з корабликом, і лише вказівний палець вистукував знервований ритм.

Так Вікторія просиділа в кав’ярні майже дві години. За цей час вона випила три чашки кави, з’їла тістечко та невеличку піцу. Але загадкова Мадам Пуазон так і не з’явилася.

Задзвонив телефон.

– Можеш йти додому, – скомандував владний і очевидно роздратований голос пані Сафонової. Щойно ці слова пролунали, директор компанії «Королева» поклала слухавку.

Вікторія швидко розплатилась і поспішила додому. Досі пам’ятаючи про напад, вона обрала довшу дорогу, на якій постійно метушилися перехожі.

Незабаром журналістка вийшла з маршрутки та попрямувала до свого будинку.

– Дякую за попередження, – несподівано пролунало за її спиною.

Ця жінка стояла в тіні дерева. Не зважаючи на ефектну зовнішність, не потрапляти на очі в неї виходило дуже вдало.

– Нема за що, – відказала Вікторія. Сховавшись в тіні, вона краще розгледіла незнайомку: висока, вродлива, в стильному костюмі та чобітках на високих підборах. Так, це вона, саме її журналістка бачила в кафе. Тоді жінка зайшла на кілька хвилин – випила чашку кави та пішла собі.

– Хоч мені напередодні казали, щоб я була максимально обачною, але якби ти не подала умовний знак, що це пастка, мене б зараз, вірогідно, саме скидали до найближчої канави. Тому я, все ж, вважаю, що є за що. Добре що Сафонова спробувала підсадити когось з наших, інакше мені б так не пощастило.

– Це правда,  – кивнула Вікторія. – Та жінка зараз ладна розірвати кожного, хто під руку попадеться. Що б вона не казала про своє непохитне становище, та остання стаття її дуже розізлила.

– На те й працюємо! Якби ще люди реагували якось активніше за розмови на кухнях…

– Думаю, одного дня так і буде, – оптимістично посміхнулась Вікторія.

– Я, звісно, не Мадам Пуазон, просто член мережі, та й хто вона навіть гадки не маю, – доброзичливо гмикнула краля. – Але все одно йтиму за нею до кінця заради того, щоб нарешті змінити цей клятий світ на краще.

– Так само, як і всі ми. Люди, які будують свою владу на крові, не повинні керувати країною, – кивнула журналістка і, попрощавшись з незнайомкою, поспішила до своєї квартири.

 

Коли Вікторія зайшла в створений нею тред на «Три-чі», на неї чекала приємна несподіванка: тема Кота чимало зацікавила анонімів. Більшість відвідувачів просто обговорювали інформацію, яку прочитали в цьому ж треді. Щоправда значна частина цієї інформації була скопійованими фрагментами з тої самої теми, яку Вікторія відшукала на форумі. Але дещо нове та корисне також знайшлося!

До такої інформації цілком можна було зарахувати хронологічний список жертв Кота, в якому були зазначені час та дата, коли знайшли голову.

«Я от чого не розумію, – писав один з анонімних користувачів. – Якщо в одному й тому самому місці, в одні й ті самі дні місяця, майже в один і той самий час знаходили відрізані голови… вони що, зовсім тупі? Невже не можна було посадити ментів у засідку?»

«А вони так і зробили, – відповідав йому інший анонім. – Але користі було по нулям. Вони тільки голови почали раніше знаходити, а того, хто їх туди приносив, так і не бачили. Ніби їх там чарівна фея залишала!»

Серед цікавинок в треді Вікторія побачила також скановану сторінку з газети «Епіцентр» за 16 лютого 1981 року:

«Міліція не змогла врятувати чергову жертву божевільного вбивці, відомого нам як Кіт.

Цього разу життя втратила двадцятисемирічна Катерина Самохіна, яка працювала бухгалтером при міській раді.

Останні дні свого життя пані Самохіна провела, замкнувшись у квартирі разом зі своїм чоловіком, який будь що не збирався її залишати. Саме він і побачив першим її обезглавлене тіло, поряд з яким прокинувся вранці в своєму ліжку.

 Біля під’їзду та безпосередньо дверей оселі загиблої було виставлено загін міліції, але всі вони стверджують, що нічого не бачили.

Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця. Четвертого лютого вона зомліла дорогою з роботи, а прокинулась вранці, лежачі у фонтані посеред центральної площі.

Починаючи з сьомого лютого вона стала піддаватись паніці та запевняла, що бачить і чує речі, які не піддаються раціональному поясненню. Померла також стверджувала, що на вулицях знаходить залишені для неї Котом знаки.

Десятого лютого Катерина Самохіна, відправивши дітей до свекрухи, забарикадувалась з чоловіком у квартирі, де врешті зустріла свою смерть».

Судячи з розміру статті, журналісти вже втомилися писати присвячені Коту матеріали на розворот. Тому інформативність була цілком посередня, однак серед кількох скупих абзаців дещо дуже сильно схвилювало Вікторію:

«Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця».

Вівторок, вона знайшла той клятий брилок у вівторок… чи в середу?

У два кліки Вікторія відкрила на моніторі календар і відчула, як голова наповнюється свинцем:

Вівторок, перше серпня. Сім днів тому.

Але ж минуло понад тридцять років, хіба таке можливо? Чи може це наступник, або божевільний імітатор?

Та що тут можна зробити, окрім як рознюхувати інформацію, Вікторія поки не знала. В міліцію з тим, що вона наразі мала, йти було безглуздо – тільки висміють і спровадять. Та й попереднім тридцяти трьом жертвам міліція не надто допомогла…

Попереднім?

Зригнувшись, Вікторія з жахом відігнала від себе думки про те, що вона тепер наступна, та повернулась до треду. Але, на жаль, нічого корисного там далі не було.

«А взагалі, щось по цій справі треба шукати або в архівах прокуратури, або в газетних підшивках того часу», – порадив один з анонімів, і ця порада видалася дівчині найбільш слушною.

Аби не загубити нічого важливого, Вікторія скопіювала всю зібрану інформацію в один документ та роздрукувала його.

Але зараз найбільше на світі дівчині хотілося хоч якось відволіктись від страшних думок. Година була вже пізня, а інтерв’ю розшифрувати краще сьогодні, бо завтра на роботі на це навряд буде час. Тож журналістка заварила велику чашку чаю, влаштувалась в м’якому комп’ютерному кріслі, скинула файл з інтерв’ю на комп’ютер та переключила звук на навушники – так їй завжди було легше працювати.

Рядок за рядком, короткі запитання та змістовні відповіді з’являлися чорними символами на білому екрані. Директор краєзнавчого музею нарешті закінчив розказувати про найцінніший експонат виставки і Вікторія поставила йому наступне запитання. Чоловік задумався на кілька секунд… і перш ніж він знову почав говорити, журналістка почула в навушниках якийсь дивний шум. Він лунав трохи більше секунди, був дуже тихий та нерозбірливий. Дивно, здається директор нічого не говорив, та й до кабінету ніхто не заходив.

Насупивши брови, Вікторія пересунула бігунок в аудіоплеєрі трохи назад. Ось вона закінчує своє запитання… щоб краще розібрати дивний шум, дівчина поставила гучність на максимум і почула хрипкий, глухий голос, який прогарчав:

«Хто ти?»

За мить директор музею почав відповідати на запитання, але Вікторія не чула його голосу, максимально підсиленого динаміками: навушники валялись на підлозі біля стіни, в той час як сама дівчина нерухомо сиділа в старому комп’ютерному кріслі.

 

5. Мишачій забіг

Перед тим, як попрямувати до редакції, Вікторія відвідала брифінг в прокуратурі, тому на своєму робочому місці опинилась близько дванадцятої.

– Щось знову сталося? – з острахом запитала дівчина, коли побачила, що рівень кислотності мини головного редактора відучора значно підвищився.

– Катерина Василівна звільнилась.

– Як?! І вона теж?! – не повірила Вікторія. – Чому?!

– Не знайшла з директором спільної мови у фінансовому плані, – пояснив Дмитро. – Можливо це відучора Ганну Борисівну ґедзь вкусив та не пускає, а може ще щось… але коли Катерина Василівна прийшла сьогодні вранці за своїм гонораром, у бухгалтерії їй виплатили на дві сотні менше, сказавши, що такий наказ директора. Після короткої розмови з пані Скрудж Катерина Василівна зайшла до мене та сказала, що тепер ми з  вами працюватимемо з якимось іншим коректором, а вона свої руки вмиває.

– Невже наша королева вирішила розігнати всю редакцію? – пробурчала Вікторія. Двоє працівників за два дні – це, щонайменше, занадто.

– А дідько її знає, – так само безнадійно проговорив Дмитро.

 

– Що означає, чотири дні?! – обурилася Вікторія, не в змозі побороти відчай.

– Пробачте, але швидше ніяк неможна, – пояснила працівниця архіву, перед якою журналістка ладна була б впасти на коліна, аби та схилилась до співпраці. – Ви замовили підшивки «Епіцентру», «Чистої правди», «Гучного слова» та «Вісімнадцятої хвилі» за три роки, та ще й такої давності. Крім того, в нашому читальному залі працює багато науковців, тому черга велика.

– Але ви не розумієте, це буквально питання життя та смерті! Від цього залежить життя людини! – не здавалася Вікторія.

– А ви не перебільшуєте? – насупилась жіночка.

– Боюся що ні.

– Тоді я спробую щось зробити. Але в будь якому разі це буде не швидше, ніж за два-три дні.

– Дякую, – тільки й змогла простогнати журналістка, перш ніж поплентатись до виходу. Попереду ще залишалась половина робочого дня, який треба якось пережити.

Від міського архіву до редакції «Гучномовця» було досить далеко, тому Вікторія боялася, що не встигне повернутись до кінця обідньої перерви. Звісно, журналістові завжди можна відмазатись сказавши, що ходив пробивати матеріал. Але щось підказувало дівчині, що після вчорашнього на пані Скрудж краще не нариватися.

Та одного Вікторія не могла зрозуміти: що ж змусило Ганну Сафонову ось так взяти та викласти все під час особистої бесіди? Вона ж могла просто, нічого не пояснюючи, наказати їй піти в ту кав’ярню після роботи та зробити той клятий кораблик з серветки! Натомість хитра та владна директорка фірми «Королева» розповіла і про своє ставлення до Мадам Пуазон, і про переписку з нею, а на додачу ще й прямим текстом сказала Вікторії про свій намір використати її як приманку. То чи не може бути такого, що пані Сафонова в чомусь її запідозрила і вирішила перевірити це? Але як? Журналістка завжди була вкрай обережна, вдавала не надто розумну білявочку і не давала приводу навіть подумати про її причетність до таємної мережі анархістів! Та Ганна Сафонова не з тих людей, які робитимуть щось просто так.

Несподівано Вікторія зупинилася та поморщила носа, не в змозі стримати огиду: посеред тротуару лежав дохлий пацюк! Спочатку дівчина відступила на крок назад, а потім обійшла бридке тільце, намагаючись не дивитися на нього. Лише на мить вона зиркнула на пацюка бічним зором, та цього цілком вистачило, аби шоковано завмерти та заціпеніти, дивлячись на трупик: пацюк не мав голови!

Через неприємні асоціації, викликані таким моторошним збігом обставин, Вікторії стало не по собі. Вона різко розвернулася та пішла далі, повз клумби та будівельні магазини. Проте відійти далеко журналістка так і не встигла. Бо лише за кілька кроків побачила посеред клумби, яка квітнула на розвилці, півметровий іржавий штир, на якому смажилася на сонці велика пацюча голова!

Удар серця вдарив по скроням немов важкий молоток. Можливо це все ще збіг обставин, можливо просто дворові хлопчаки вбили пацюка та вирішили заради сміху «прикрасити» клумбу, а зараз ховаються та регочуть за найближчими кущами?!

Не задумуючись Вікторія звернула вліво та пішла іншою стежкою. Ця дорога до редакції була значно довша і тепер вона точно спізниться, але дівчина зараз не надто цим переймалася.

Підбори босоніжок швидко вистукували по теплому асфальту. Журналістка намагалася концентруватися на них, на дзвінких ритмічних стуках, та мимоволі розглядала все навколо.

Під старим, давно нефарбованим парканом сидів великий сірий кіт з надірваним вухом та писком бувалого бандита з району. Його масивна лапа міцно тримала вгодовану мишу, яка щосили намагалась втекти. Тонкий переляканий писк було чути навіть за кілька метрів. Як і належить котові, сірий волоцюга час від часу відпускав свою жертву, аби дати їй примарну надію на порятунок, але майже одразу знову опускав на неї кігтясті лапи. Врешті змучена тварина лежала на асфальті і майже не рухалася. Схоже, дихати їй залишилось зовсім недовго… і кіт либонь теж це зрозумів, бо із задоволеним писком стиснув на маленькому тільці міцні щелепи.

Від звуку, з яким кіт розгризав мишу, Вікторію мало не знудило. Це ж… був збіг, правда? Вона просто натрапила на кота, який зловив мишу! Ну справді, не буде ж маніяк-убивця всаджувати під парканом кота та кидати йому заздалегідь зловлену мишу тільки для того, щоб залякати молоду журналістку! На додачу, як він міг дізнатися, що вона раптово змінить маршрут та піде саме цією дорогою? Бути ж такого не може!

Проте велика цегляна стіна старого будинку, на яку наштовхнувся погляд Вікторії, безжально розбила останню надію на те, що все це лише результат підлої гри надто розвиненої уяви. Посеред стіни білою фарбою через трафарет було намальовано мультяшну мишачу голову з хрестиками замість очей, під якою червоною фарбою розтеклася калюжа крові!

Дівчина більше не дивилася нікуди, навіть намагалася якнайчастіше замружувати очі. Ноги щодуху несли її до власної квартири, затишної та безпечної… безпечної хоча б у примарних мріях та сподіваннях.

 

6. Відірви та викинь

Іти на роботу після вчорашньої втечі Вікторії було не менш страшно, ніж просто виходити на вулицю. Тоді вона, спантеличена та налякана, прибігла додому, замкнулась і до кінця дня просиділа на дивані. Лише о дев’ятій вечора дівчина подумала про те, що не повернулася з обіду й не повідомила навіть головного редактора! А мобільний на лихо саме розрядився і якщо Дмитро й пробував до неї додзвонитись, то марно. Тож тепер варто було очікувати небаченої люті й без того злого директора.

Однак те, що чекало на Вікторію за фактом, перевершило всі її сподівання. Один тільки настрій головного редактора щонайменше насторожував – не важко було здогадатись, що вчора йому чимало влетіло за прогул Вікторії.

Але що вразило журналістку значно більше, так це миленька мініатюрна дівчина з коротким чорнявим волоссям, яка сиділа за її столом та рилася в її робочому комп’ютері!

– Еммм… а що тут, власне, відбувається? – здивовано протягнула журналістка, так і заклякши в дверях.

– А самі не здогадуєтесь? – з сумом зітхнув Дмитро. – Коли ви вчора не прийшли і я не зміг до вас додзвонитися, директор сказала: «Якщо вона так не хоче повертатись на своє робоче місце після обіду, то може й взагалі сюди не приходити! Втім, якщо виявиться, що її під час перерви вбили, то так вже й бути, пробачу її». А потім наказала мені викликати на співбесіду трьох найкращих позаштатників, з яких і обрала Надю. Пробачте, Віко, я пробував вас відстояти, але якби ж ви хоч увімкнули телефон… тоді б нам ще вдалося хоч якось викрутитися. Але ви не хвилюйтесь, я виплачу вам гонорари за статті, які ви вже написали. І можете також присилати мені матеріали як позаштатний журналіст.

Останнє Вікторію, на жаль, мало втішило. І найбільше її пригнічувало розуміння того, що вона сама була в усьому винна! Знала ж, що пані Скрудж вже давно хоче її позбутись, тільки привід шукає! А замінити звичайного журналіста для неї все одно, що випити ранкову каву – в країні й так катастрофічне безробіття, а серед провінційних журналістів то й поготів. Тож потонулі у відчаї люди з радістю підуть на будь-яку роботу, навіть якщо там платитимуть мало, навантажуватимуть неоплачуваними понаднормовими та ставитимуться мов до сміття… принаймні після того, як закінчиться цикл «нова іграшка».

Та з іншого боку, якщо Кіт справді повернувся і полює зараз на неї, можливо це й на краще. Так вона матиме більше часу на те, щоб розробити план порятунку. А якщо нічого дієвого так і не придумається то вона, принаймні, проживе останні п’ять днів свого життя, не гнучи спину на ту гидку лицемірку.

– Дякую вам за все, – посміхнулась Вікторія і, несподівано для самого Дмитра, підійшла до нього та потисла руку. – Була дуже рада з вами працювати!

Двері редакції зачинилися за нею дуже швидко і гаряче літнє повітря вдарило в обличчя сухим вітром. Очі від нього защипало, тож дівчина поспішила сховати їх за темними окулярами.

 

– Він відмахнувся від мене, просто відмахнувся! – відчайдушно просичав чоловік, який разом зі своїм приятелем сидів у маршрутці на кріслі попереду Вікторії. – Покрутив мою заяву, в якій я прохав виплатити мені заборгованість зарплати, та промемлив, що ні чим не може мені допомогти! Я благав його, пояснював що моя маленька донечка смертельно хвора і потрібні гроші на лікування… а він лише сказав, що у нас в країні медицина «безкоштовна» і якось, та викрутимося! Я наполягав, але він відігнав мене та пішов до нового авто, на якому поїхав до свого будинку… себто маєтку!

– Покидьок, – злісно фиркнув другий чоловік.

– Чотири місяці зарплати не платили взагалі! Потім за один місяць заплатили… і от другий вже знову не платять! Кляті бики! Розікрали все, що могли вкрасти, а їм все одно мало, все одно тягнуть і тягнуть з нас останню кров, коли ми й так вже майже мерці! Чому моя Ірочка повинна помирати через те, що якийсь виродок захотів собі нову дорогу машину?! Знаєш, Остапе, мені вже все однаково. Я просто більше не можу так жити, не можу терпіти того, що моїй родині нема чого їсти і я нічого не можу з цим подіяти. Тому я лише мрію про день, коли підійму на вилах всіх тих покидьків, які довели нас до такого життя.

– Обережніше з такими словами, – злякано попередив чоловік. – Ще почують…

– Якби ж нас хоч хтось почув, Пилипе. Хоч хтось. Але всім їм байдужі наші слова бо вони впевнені, що ми їм нічого не зможемо зробити.

«То робіть щось! – подумки видихнула Вікторія. – Чому ж ви досі не робите нічого, окрім як жалієтесь на кухнях?! Чхати хотіла пані Президент на ваші кухні; чхати хотів пан Прем’єр-мініст на ваші нарікання! Чхати хотіла Ганна Сафонова на ваші гнівні листівки в соціальних мережах! Всі вони, всі до одного втратили страх перед своїм народом. А сталося це лише тому, що сам народ не здається політичній прислузі тим, чого варто було б боятися. Стадо баранів! Постригти їх, здерти шкури та зарізати на м’ясо – а вони тільки побекають, хоч насправді мають і роги, й копита».

 

Сигнал телефону пролунав дзвінко та несподівано, і від того трохи налякав.

– Невже вона вже в курсі? – здивовано пробурчала дівчина, поглянувши на екран. А за мить, зітхнувши, встала з-за комп’ютера, взяла слухавку та сказала: – Привіт, мамо!

– Привіт, сонечко! – поспіхом привіталася жінка і одразу перейшла до суті. – Мені тут знайомі донесли, що тебе сьогодні звільнили. Це правда?

– Так, мамо, – проговорила Вікторія якомога спокійніше. Все ж не легко, коли ти працюєш… вірніше працювала в одній компанії разом зі старою материною приятелькою.

– Ох лишенько! – долинуло зі слухавки, і горе-журналістці навіть здалося, що вона чує, як мати хапається за серце. – Що ж ти тепер робитимеш?

– Поки не знаю, – відмахнулась Вікторія, а потім, щоб заспокоїти маму, додала. – Кілька днів відпочину, а потім шукатиму щось інше.

– Знову журналістом?

– Так, звісно…

– Ну ти даєш, так нічому й не навчилася! – забідкалася жінка. – Спочатку п’ять років після захисту диплому перебивалася якимись підробітками, нікого не слухала. Але врешті взявши своє, влаштувавшись на роботу в газеті, ти там не втрималася! Навіть року не пропрацювала, та й то без трудової сиділа! Ти про що взагалі думаєш? Без пенсії ж залишишся! От думаєш спочатку, що рано-рано, а потім РАЗ і все, залишаєшся без копійки на старість!

– Мамо, ми вже про це говорили! – змучено застогнала Вікторія. – Роботу зараз і так знайти не легко, а для журналіста в нашому місті вакансій немає взагалі, чотири п’ятих наших міських журналістів або позаштатними, або працюють без трудової.

– Але ж ти розумна, влаштувалася б!

– Щоб влаштуватися в нашій країні, потрібні зв’язки, а в мене їх немає, – вже втомилася пояснювати дівчина.

– То заведи!

– Де? Мамо, зв’язки – це не ховрашок, якого можна завести, купивши в найближчому зоомагазині!

– Тоді шукай іншу роботу! – не вгамовувалася жінка. – Освоюй іншу спеціальність, або йди працювати в офіс і зроби нарешті кар’єру в якійсь компанії.

– Не хочу, мені подобається моя спеціальність!

– Але ж за нею працювати ти не можеш! Годі, Віко! Скільки вже можна чекати в моря погоди? Пора подорослішати та повернутись в реальний світ. Твої інфантильні мрії це, звісно, дуже мило, але далеко на них не заїдеш. Літатимеш в хмарах – то все життя пропустиш!

– А хіба сидячи цілодобово в офісі, я його не пропущу?

На кілька секунд мама замовкла, але врешті додала:

– Годі, ти вже переросла всю цю дурню. Не засмучуй мене більше будь ласка і знайди хорошу роботу. Обіцяєш?

– Я постараюся, мамо, – приречено проговорила Вікторія.

– От і добре, моя мила! Бувай, сонечко!

За мить дзвінок закінчився, але Вікторія сиділа на дивані з телефоном в руках ще кілька хвилин. Дівчина завжди мріяла змінити світ на краще… та невже ось все це – саме те, чого вона бажала?

 

7. Ранок добрим не буває

Вчорашній день минув без витівок Кота (якщо це, звісно, був він), тож Вікторія дозволила собі трохи розслабитись. Першим її бажанням було як слід виспатися, проте воно так і не здійснилось. Зруйнував усе виставлений у мобільному телефоні будильник, який щодня дзвонив о сьомій ранку сповіщаючи, що пора вставати на роботу. Вчора дівчина була настільки пригнічена, що якось забула його вимкнути.

Звичним жестом вона потягнулася рукою до телефону… але так і не змогла намацати його на звичному місці. А клята чорна коробочка тим часом продовжувала грати Skillet – Whispers In The Dark: ту саму пісню, яку Вікторія колись страшенно любила, але врешті зненавиділа через цей клятий будильник. Так само, як і всі інші пісні, що будили її кожного ранку останні вісім років. Але саме цю їй чомусь зовсім не хотілося міняти… хоч все це і було з її боку трохи наївно. Врешті, вони з ним не в таких стосунках.

Терпець увірвався і Вікторія, розплющивши очі, підвелася в пошуках телефону, але так і не змогла його знайти. Коли раптом периферійний зір вихопив комп’ютерний стіл, на якому і лежав клятий мобільний! Дівчина здивовано підійшла до столу та вимкнула телефон. Вона все намагалася зрозуміти, як він там опинився – вона ж завжди клала його на краю зручного двоспального ліжка, поряд зі своєю подушкою. Можливо це через вчорашній стрес?

В будь-якому разі сон було втрачено, тож безробітна журналістка попленталася на кухню. Вона одразу відкрила одну з шафок аби дістати турку, та її там не було! Захотілося вилаятись, але дівчина втрималась. Більше хвилини вона обшукувала шафку, аж поки не озирнулась: клята турка стояла на кухонному столі!

– Що за дідько? – пробурчала Вікторія. Дівчина пам’ятала, що ввечері кави, як завжди, не пила. А йдучи вчора на роботу, вона точно поставила турку на місце!

Намагаючись привести до тями свій розум, Вікторія насипала в турку меленої кави, додала кориці та поставила на вогонь, а сама занурилась у холодильник в пошуках сніданку. Побачена картина її чимало засмутила, а надто тепер – після звільнення. Невже доведеться знову шукати якийсь підробіток сподіваючись, що врешті її колись візьмуть у штат якоїсь газети? Вкрай важко буде навіть знайти таку, де головний редактор або власник не прожене її з порогу через те, що він з оточення Ганни Сафонової. Ця жінка була з найвпливовіших людей міста, ба навіть більше – в студентські роки приятелювала з пані Президент. Та й по всій країні вона мала чималий вплив. Потрапити до неї на роботу та бути звільненою за подібних обставин фактично означало поставити хрест на своїй журналістській кар’єрі, якими б незначними не були в ній перспективи.

Яйця неквапно досмажилися, кава саме доварилася і Вікторія вже потягнулася за улюбленою чашкою, але її також не було на звичному місці!

– Та що ж це за день такий?! – з нерозумінням випалила дівчина, коли знайшла чашку на підвіконні.

Яєчня поїдалася повільно і без особливого ентузіазму, Вікторія навіть не відчувала смаку. Щось було не так. Стрес стресом, але вона не могла одночасно порушити стільки своїх звичок!

Осушивши чашку кави останнім ковтком, дівчина підійшла до раковини щоб помити за собою посуд. Мимоволі погляд зачепився за відро для сміття, не винесене відучора. В ньому, немов хизуючись, на найвиднішому місці валялося щось невеличке, яскраво-зелене. Вікторія посміхом сполоснула чашку та нахилилася до відра. Дивним предметом виявився фантик від лимонної жувальної гумки.

Дівчина заціпеніла, фізично відчуваючи мороз, який хвилею пройшовся по її шкірі. Губи знервовано тремтіли, випускаючи гучне перелякане дихання.

Вона ненавиділа жуйку! Все своє життя вона ненавиділа кляту жуйку та ніколи її не купляла. І який би не був у неї стрес, вона б точно не стала робити цього зараз, та ще й брати гумку зі смаком остогидлого лимону!

То невже… поки вона спала, у квартирі хтось був?

Дівчина одразу кинулась до вхідних дверей і з жахом усвідомила, що вони були відчинені! Але ж вона точно пам’ятала, що зачинялася на всі замки – зараз вона була до такого особливо уважна! Як?!! Як він це зробив?! Від самої лише думки про те, що безжалісний вбивця ходив по її квартирі та стояв біля її ліжка поки вона спала, затьмарювався розум. Знервовані уривчасті крики виривалися з неї навпіл з істеричними слізьми. Та жінка, якій він відрізав голову, поки вона спала у ліжку з власним чоловіком… вона так само спала і нічого не почула! Була впевнена, що міліція її захистить і порятує!

У паніці Вікторія забилася в куточок коридору і з жахом дивилася на вхідні двері. Цей псих дав зрозуміти, що вона ніде не буде в безпеці, навіть у зачиненій на всі замки квартирі.

Серце, яке перелякано билося, несподівано завмерло: пролунав сигнал, який сповіщав про СМС. Хитаючись, дівчина пішла до спальні та взяла до рук телефон. Повідомлення, відправлене з незнайомого номера, відкрилося швидко та було коротким:

«Доброго ранку, моя люба!»

На кілька секунд Вікторія завмерла, а потім швидко зателефонувала за номером, з якого прийшло повідомлення. Але єдиним, що вона почула, було:

«Абонент знаходиться поза зоною зв’язку, зателефонуйте пізніше».

І лише після цього дівчина помітила маленький брелок з мишеням: той самий, який Вікторія істерично зняла з телефону майже два дні тому, після втечі додому з обідньої перерви! І коли вона прокинулась та вимикала будильник, його там теж не було!

Її поглинуло дивне, незрозуміле відчуття. Здавалося, земля пішла спід ніг, а голова провалилась у бездонну яму, але дівчина так само нерухомо стояла на місці.

Він залишався тут навіть після того, як задзвонив будильник, і пішов кілька хвилин тому, а вона цього навіть не помітила!

Але може ще є надія на те, що вона просто збожеволіла?

Телефон, який Вікторія так само тримала в руці, задзвонив. Кілька секунд вона з нерозумінням дивилася на нього, перш ніж наважилася відповісти на дзвінок.

– Слухаю.

– Пані Кушинова, це Галя, з міського архіву. Ви в нас підшивки газет замовляли… так от, ми вже все підготували! Можете сьогодні ж приходити працювати.

– Дуже дякую! – прошепотіла Вікторія. – Скоро буду.

– Чекаємо на вас.

Збори забрали лічені хвилини. Дівчина не стала робити макіяж чи ретельно підбирати одяг, просто влізла в перше, що попалося в шафі під руку, та вибігла з квартири. Несподівана надія дуже порадувала, але страх тримав надто сильно. Та найбільше вона боялася, що знайдена сьогодні інформація ні як не допоможе, тільки підтвердить безнадійність її становища.

 

8. Добре забуте старе

Попереду на Вікторію чекало чимало роботи: тільки «Епіцентр» виходив раз на тиждень, отже в його підшивках за три роки було понад півтори сотні газет. На щастя, вона мала непоганий чіт-код, який полегшував їй роботу – список жертв та дати їхніх смертей. Тому дівчина точно знала, які саме номери треба шукати, за що була неймовірно вдячна аноніму з «Три-ча».

Перша стаття, в якій йшлося про жертв Кота, знайшлася дуже швидко. Її, як і кожну наступну, Вікторія читала надзвичайно ретельно, роблячи нотатки в блокноті. З усіх проаналізованих статей випливало, що кожного разу Кіт дотримувався суворої послідовності дій:

Першого числа він підкидав своїй жертві предмет із зображенням мишеняти. За кілька днів після того на людину нападали. Декому вдавалось втекти, інших присипали та залишали там, де їх могли б швидко знайти. Отже, можна було припустити, що для Кота був важливий сам факт нападу, під час якого жодної шкоди жертві він не завдавав.

Після того з деким відбувалось щось незрозуміле: вони скаржились на моторошний шум, почутий чи то з динаміків радіоприймача, чи то з колонок магнітофону… дехто навіть розпізнавав в ньому голос, який щось у них питав. Проте подібне згадували лише вісім з тридцяти трьох жертв.

Наступне, що відбувалось з усіма – зловісні знаки, помічені посеред вулиці. Суть усіх їх була одна: мертва миша або пацюк, іноді – вбиті котами. Дехто пробував змінювати маршрут, навіть поспіхом йшов до зовсім інших місць, але знаки все одно траплялися на шляху.

Невдовзі після того, як не дивно, всі жертви запевняли, що вночі в їхній квартирі хтось побував, а дехто навіть був впевнений, що чужинець залишався там деякий час після того, як вони попрокидалися. Міліція запевняла, що стежила за квартирою, але жертв це не переконувало.

Те, про що йшла мова далі, видавалось занадто дивним, особливо скептично налаштованим журналістам та слідчим. За їхніми словами, жертви остаточно божеволіли. Вони боялися виходити з дому, але й залишатись там їм також було страшно. Вони плакали, кричали, переконували, що їх мало не демони переслідують.

Останнє особливо зацікавило Вікторію. Що це, галюцинації? Він підсипає щось у продукти? Пускає в квартиру якийсь газ? Чи дійсно зводить своїх жертв з розуму?

Люди пробували рятуватись, просили допомоги в усіх, у кого могли: від міліції до церкви. Саме в церкві і переховувалась одна бабця, і саме в церкві, біля іконостасу, знайшли її обезглавлене тіло.

Якусь двадцятирічну дівчину чотири дні тримали у відділку під охороною та намагались заспокоїти її безперервні істерики, причиною яких були очевидно галюцинації. Лише раз слідчий залишив її саму в кімнаті, зачинивши на ключ… а коли за півгодини повернувся, то знайшов тіло без голови.

Наступну жертву – літнього чоловіка – також пробували заховати у відділку, і цього разу вирішили вже не залишати ні на мить. Та з якихось невідомих причин всі охоронці заснули. А прокинувшись… якщо вірити статтям, двоє молодих міліціонерів навіть збожеволіли після того.

Одна жінка таємно виїхала з країни, попередивши про це лише своїх батьків, але її це теж не врятувало. Тіло знайшли в Празі, а голову – біля входу до того самого кладовища. Більш того, після цього випадку справа набула міжнародного розголосу.

Та для Кота це нічого не змінило, першого числа нові жертви так і отримували своїх мишенят. І хто б що не робив, фінал завжди був один: щонайбільше через чотирнадцять днів на місці вбивства знаходили обезглавлене тіло, а біля входу на кладовище – голову з підкинутим предметом у роті. Вбивцю не зупиняли зачинені двері чи загони міліції, які охороняли жертву. Він вистежував та вбивав їх, де б вони не були: у себе вдома, на вулиці, в громадських місцях. І завжди, кожного разу залишався непоміченим та не почутим.

«Його всі бояться. Дехто навіть впевнений, що він демон, – коментував головний слідчий по справі в статті до дванадцятого вбивства. – Але головна причина його майстерності та невразливості в тому, що він і сам вважає себе демоном».

Особливо зацікавило Вікторію, що кожного разу вмирала тільки жертва. А тих, хто був з нею поряд, убивця не чіпав. Вони або відходили ненадовго, або засинали непробудним сном. Не важливо скільки їх було, допомогти нещасним їм не вдавалося.

Коли остання підшивка була переглянута, Вікторія більше не сумнівалася: Кіт не просто м’ясник, він раб ритуалу, який для нього, як для серійного вбивці, дуже важливий. І єдиний її ключ до порятунку – зрозуміти цей ритуал та знайти спосіб обійти його. Навіщо, для чого він робить кожен зі своїх кроків? Який сакральний сенс вкладає у кожен вчинок? Лише розклавши все по поличкам, вона зможе бути на крок по переду та зіграти з Котом по його правилам. Тільки так в неї буде шанс вижити, загнати вбивцю у його власну пастку.

Вікторія чітко вирішила одне: що б там не було, а тому покидькові не дістанеться її голова. Врешті, бажаючих і так вдосталь, тому коли він на щось сподівається, то нехай стає в чергу!

Але… чи стане їй це до снаги? Адже з ним тридцять років тому не впоралася ціла команда першокласних слідчих! Врешті, на кону її життя, отже зараз не до ігор. Тому найрозсудливішим варіантом дівчині здалося просто піти до міліції та попросити допомоги. За тридцять років з’явилися нові технології, і можливо за їх допомогою її зможуть захистити? Тепер, коли вона переглянула статті та мала вагомі аргументи, які підтвердять, що її слова спираються на факти з минулого, дійсно є шанс, що їй повірять.

Сьогодні вже було пізно, тож Вікторія вирішила піти до відділку завтра зранку. Це лише десятий день, та й божевільних галюцинацій в неї поки не починалося. Тому можна сподіватись, що до ранку їй вдасться дожити.

Коли з усім було покінчено, безробітна журналістка подякувала працівниці архіву, здала підшивки за кілька хвилин до закриття та пішла додому. На щастя, вона швидко зловила маршрутку. Ще більше її порадувало, що мікроавтобус був майже порожнім – окрім неї в ньому їхало всього троє чоловік. І сидячи на зручному кріслі в теплому салоні, дівчина несподівано зрозуміла, яка ж вона виснажена – схоже, стрес та день роботи над паперами далися взнаки. Вона щосили намагалася опиратися дрімоті, але врешті не витримала та відключилася.

 

Кімната була темна і порожня: єдине світло – від ліхтарів знадвору, єдина людина – дівчинка-підліток, яка сиділа на підлозі біля письмового столу. Вбрана в стареньку блакитну сукню, худорлява красуня з розтріпаним рудим волоссям перелякано замружувала очі та невпинно щось шепотіла.

Несподівано пролунав гуркіт – не гучний, але чіткий. І дівчина, скрикнувши, продовжила завзятіше шепотіти та лише сильніше замружила очі. Слово за словом, звук за звуком… нарешті з її слів можна було розрізнити:

– У що я не вірю, того немає. Чого немає, те мені не зашкодить. Боженька мене захистить. У що я не вірю, того немає. Чого немає, те мені не зашкодить. Боженька мене захистить. Боженька мене захистить! БОЖЕНЬКА МЕНЕ ЗАХИСТИТЬ!!!

Бідолаха щосили закричала, коли її плеча торкнулось щось бліде та холодне, слизьке та огидне на дотик: кістляві пальці загорнутої в тінь сірої руки, які лагідно сковзнули до її шиї…

 

Вікторія прокинулась, важко дихаючи. Кілька секунд вона бездумно витріщалася у вікно та хапала ротом повітря, наче витягнута з води риба… аж доки не усвідомила, що проїхала свою зупинку!

Дівчина одразу підскочила та попросила водія зупинити. Йти додому порожніми вулицями так багато вона зараз дуже боялася, і байдуже що вбивати її поки що рано. Однак виходу не було, тож Вікторія прискорила крок і поспішила до свого будинку.

 

Повертаючись додому, дівчина мала на увазі, що її можуть спробувати накачати галюциногенами. Тому дорогою вона зайшла до супермаркету та купила свіжих продуктів (все одно в холодильнику майже нічого не лишалося), а повернувшись до квартири, відчинила всі вікна.

На мить Вікторія задумалася: а чи не може той божевільний пролізти в квартиру через вікно? Що коли він якийсь паркурист, і для нього піднятись до балкону на четвертому поверсі все одно, що прогулятися набережною? Проте не варто було забувати про його вік. За логікою, йому вже мало б бути років так п’ятдесят-шістдесят. Навіть якщо він тримає себе у формі, такі трюки йому навряд під силу.

Та якщо це справді наступник або імітатор? Тоді можливо все.

Зваживши на це, Вікторія спочатку було захотіла зачинити вікна на ніч, але потім зрозуміла, що минулої ночі їй не допомогли ні зачинені вікна, ні зачинені двері.

В буд-якому разі, поки що дівчина вирішила розібрати покупки. Старі продукти вона викинула та завбачливо вимила холодильник, перш ніж скласти в нього нові. І лише закриваючи обклеєні декоративною плівкою дверцята Вікторія помітила, що магнітики на них розвішані у формі смайлика.

Отже, він знову був тут – поки її, на щастя, не було вдома.

Вікторія одразу кинулась до дверей, зачинила їх на всі замки та забарикадувала великим комодом, що стояв у передпокої. Можливо вбивцю це не зупинить, але принаймні потрапити в квартиру швидко та безшумно в нього вже не вийде.

Приміщення добре провітрювалось, тож якщо тут і був якийсь газ, його тепер точно не лишилося. Відчувши незначне полегшення, дівчина вимила посуд щойно купленими губкою та миючим засобом і почала готувати вечерю. З кожною новою хвилиною в неї вибудовувався план дій, а разом з тим підвищувався рівень оптимізму. Вона покаже йому, що миша кота теж тяпнути може!

Заспокоєна, Вікторія зварила гарячого какао та всілася в своє улюблене крісло за комп’ютером.

У створеному нею треді про Кота дискусія активно тривала, але там радше пережовували старе. Подумавши хвилину, Вікторія вирішила поділитись своїми знахідками та написала про те, що дізналась, дослідивши архівні статті. Ще їй дуже хотілося написати, що Кіт повернувся і тепер полює на неї. Можливо навіть знайдеться двійко дивакуватих анонімів, які їй повірять! Але більшість вирішить, що вона просто хоче приколотися, та пропустить все повз вуха, відпустивши кілька жартівливих коментарів.

Чашка з какао спорожніла і Вікторія вирішила помити її, поки та не засохла. За кілька кроків вона дійшла по темному коридору до дверей кухні та завмерла, заледве перетнувши поріг:

Біля вікна стояв огрядний темний силует! Мить, ще одна… а потім він розвернувся та пішов до неї!

Чашка випала з рук. Але перш ніж вона долетіла до підлоги та розлетілася на друзки, рука дівчини блискавично потягнулася до вимикача. Світло одразу загорілося… і Вікторія з нерозумінням дивилась на порожню кухню з відчиненим вікном.

9. Відчай та надія

До міліції! Негайно, якнайшвидше!

Цієї ночі вона майже не засинала, тому почувалась зовсім знесиленою. Під очима вже з’явилися мішки, щоки трохи запали, а немите два дні волосся довелося зібрати в тугий хвіст. Будь вона чоловіком, і до цієї картини неодмінно додалася б груба щетина. Вікторія усвідомлювала, що виглядала зараз вкрій жалюгідно, але це не мало значення. Єдине що її турбувало, так це те, щоб їй повірили.

Невдовзі вона переступила поріг відділку, до якого потрапила кілька днів тому, після нападу Кота посеред вулиці. Найкраще було б переговорити з тим самим старим, який вперше і розповів їй про цю справу, але його, наче на зло, не було на місці.

Зваживши всі «за» та «проти», дівчина попросила провести її до обласного прокурора, який розташувався в сусідньому крилі. Врешті, він повинен бути найбільш інформованим, а посвідчення журналіста поки що відкривало для неї ці двері. На щастя, хоч Вікторія більше й не працювала на «Гучномовець», та її посвідчення залишилося в неї, і воно буде дійсним до кінця року.

Як і слід було очікувати, довелося посидіти в черзі. Спочатку з кабінету вийшов чимось дуже задоволений пузатий дядько в костюмі. Тоді секретарка запросила засмучену та знервовану літню жіночку – коли Вікторія зайшла до приймальні, та вже хтозна скільки зминала пальцями складки своєї бузкової сукні з квіточками.

І от нарешті коли жіночка, ще більше засмучена, покинула кабінет, секретарка повідомила начальникові, що до нього журналістка, та запросила Вікторію увійти.

– Оце так сюрприз! – вигукнув чоловік, сплеснувши в долоні, ледве за Вікторією зачинилися двері. – Мені кажуть, журналіст до мене, я й думаю – хто? А виявляється, той самий, на якого днями нападали! – з насмішкою кинув прокурор. – Чи то колишній журналіст?

– Звідки ви…

– Бачився вчора з вашою колишньою начальницею. То чому прийшли?

Поборовши бажання розвернутись та піти з кабінету цього неприємного типа, Вікторія дістала блокнот зі своїми нотатками та почала ретельно розказувати суть справи. Кілька хвилин обласний прокурор слухав її мовчки, зі зверхньою посмішкою, аж раптом перебив:

– От скажіть, це на вас так історії нашого старого Івановича подіяли, чи вам просто нудно і ви хочете привернути до себе увагу?

У Вікторії затряслися руки. Вона, звісно, припускала, що так цілком може статися, але все ж сподівалася на краще. Проте коли Ганна Сафонова вже встигла розказати цьому чоловікові, яка вона така-сяка, навряд варто було очікувати чогось іншого. Краще б вона пішла до якогось звичайного слідчого!

– Все це правда, – тихо випалила Вікторія, чудово розуміючи недолугість своєї спроби.

– Звісно правда! А якщо ви негайно не заберетеся з мого кабінету, чи спробуєте забивати цим баки комусь з моїх людей, то розказувати цю правду будете санітарам в божевільні. Вам все зрозуміло? Тоді до побачення!

Іще ніколи Вікторії не доводилося так сильно стискати зуби. Вона навіть не підозрювала, що ці кляті п’ять метрів до дверей кабінету можуть стати таким нестерпно довгим шляхом, на якому її спину пропалюватиме зневажлива посмішка обласного прокурора. Завдяки Ганні Сафоновій вона перетворилася на клоуна, якого скоро приріжуть на забаву натовпу!

Поспішаючи від прокуратури до власного будинку, безробітна журналістка ясно розуміла одне: вона залишилась сама самісінька і більше ніхто не прийде їй на допомогу.

 

– Привіт, як справи? Знаю, що кепсько! – хмикнув з порога Сашко. Вдягнений в одну зі своїх звичних чудернацьких футболок, хлопець стояв біля дверей, спираючись на одвірки.

– Рада тебе бачити.

– Навіть не сумніваюся! – кивнув Сашко, проходячи в квартиру. – З твоєю то-котячою кашею.

– Звідки!.. – мало не впустила щелепу Вікторія.

– А хто, ти думаєш, тобі на Три-чі підкидав інфу та поради давав? – посміхнувся хлопець та пройшов на кухню, де поставив чайник. – Я помітив як ти створювала той тред та вирішив стежити за ним. І якщо те, що ти писала там вчора, правда, то в нас з тобою дуже серйозні проблеми.

– Я сьогодні ходила до міліції, але вони…

– Ти хіба на інше сподівалася? – відрізав Сашко, навіть не дослуховуючи до кінця. – Міліція… вони вже давно карально-репресивний орган, для якого захист людей – останній клопіт. Тільки вчора ходив як кореспондент до моргу та непомітно пробрався до столу, на якому лежить один з наших журналістів.

– З НАШИХ?

– Саме так, з НАШИХ, – підтвердив Сашко. – Днями його взяли під липовими обвинуваченнями сподіваючись, що він щось знає і допоможе вийти на мене. Чотири дні тортур в ізоляторі. Побої, електрошок, складні ножі в руки та ноги… В офіційному рапорті на тілі не було виявлено жодних тілесних ушкоджень, а помер він від гнійного менінгіту. Але ж я сам тіло бачив! На ньому живого місця немає, самі синці, садни та сліди від неглибоких порізів. Стаття з фоторепортажем для «Білого сокола» готова та відправлена, вийде у вівторок, проте того хлопця вона вже не оживить.

– Паскуди, – просичала Вікторія.

Свист чайника, який закипів, обірвав занадто довгу паузу. І Сашко, заваривши чаю, пішов разом з Вікторією до вітальні.

Вони познайомилися, коли Вікторія вже закінчувала навчання, в той час як для Сашка воно тільки починалося. Розумний, амбітний та сильний духом другокурсник одразу сподобався Вікторії і вони почали спілкуватись. Спільних знайомих в них не було, та й час вони проводили разом загалом поза межами університету, тож про їхню дружбу ніхто особливо й не знав.

Де в чому їхні смаки та погляди не співпадали, проте було те, що об’єднувало обох міцніше за будівельний клей: ненависть до режиму прихованої диктатури, який закріпився в Союзі Трьох Республік в останні роки. Свобода слова стала чимось умовним та недолугим – жалюгідною сценою, на якій показували шоу, покликані дати натовпу впевненість у прозорості політичної ситуації та відвернути увагу від реальних проблем. Можливість розпочати свою справу, не маючи певного роду зв’язків, була лише ілюзією, яку унеможливлювало здирницьке податкове законодавство. Тому єдине, що залишалося людям – йти працювати на різноманітних «пані Сафонових» до кінця життя, або ж забувати про совість та дертися нагору найбруднішими шляхами. Навіть людське життя не важило абсолютно нічого – будь-яку людину, яка заважала, можна було легко прибрати. І щонайгірше, вже давно не було тих, хто реально міг цьому протистояти. Люди споживали різноманітні шоу, які для них готували, та повільно тупіли. Вони перетворилися на стадо худоби, яке не здатне рухатись, якщо їх хтось не веде за повідок; розучилися мислити й діяти. І найбільше в світі Сашко та Вікторія мріяли, щоб люди цьому знову навчилися.

Так з’явилася мережа «Мадам Пуазон»: таємна організація супротиву, члени якої не боялися поставити своє життя заради того, щоб змінити цю країну. Спочатку вона охоплювала лише одне місто, але потім поширилася на всю країну. Сашко очолював її, керував діяльністю та писав статті, але матеріали по крупицях збиралися десятками журналістів та службовців, які потихеньку рознюхували інформацію. І в усій цій мережі Сашко та Вікторія, як її засновники, були єдиними, хто знали один одного особисто. Інші – для всіх, окрім Сашка – були лише нікнеймами та аватарами, які ховалися на закритому сайті в тіньовому Інтернеті.

– Дмитро сказав мені, що та курка тебе звільнила, – поцікавився Сашко, певно для того, щоб розбавити напружену атмосферу.

– Є діло, – кивнула Вікторія.

– Що ж сталося?

– Перелякалась після знаків на вулицях та побігла додому. А наступного дня на моєму місці вже сиділа інша дівчина.

– Це в її дусі, – пробурчав Сашко. – І що тепер робитимеш? Я-то й без «Гучномовця» ще верстаю дві газети та щомісячний журнал, плюс підробляю позаштатним кореспондентом у парі газет – протягну якось, може ще замовлення на макети братиму. А от з тобою все значно сумніше, на самі гонорари зі статей в наш час та в нашому місті не проживеш.

– Мені головне б вижити для початку, – натягнуто усміхнулась дівчина.

– Виживеш, не переживай. В мене вже навіть певні ідеї є. В першу чергу, ми встановимо в твоїй квартирі ось це, – повідомив Сашко наказним тоном та продемонстрував шість веб-камер, які лежали в його сумці. – У кожній кімнаті, навіть у ванній та туалеті. Відтепер хто б чи що у твоїй квартирі не пробігло, ми його побачимо, навіть якщо воно з унітазу вилізе. Також я пробив для тебе саморобну сигналізацію, яка не тільки заверещить гучніше за пожежну сирену, а ще й вирубить електрошком будь-кого, хто спробує пролізти в твою квартиру через вікна та двері. Тому цієї ночі твій сон буде спокійним як ніколи. Якщо вірити числам, то сьогодні ти ще маєш бути в безпеці. Тому зараз я збігаю декуди на розвідку, а від завтрашнього вечора поселюся на твоєму дивані й нікуди звідси не піду, поки ми з цим не покінчимо.

Допивши чай, Сашко взявся за роботу. Незабаром камери та сигналізація були встановлені, тож хлопець, помахавши на прощання, попросив берегти себе та попрямував до дверей.

– Дякую що відгукнувся, – сказала Вікторія на прощання.

– Нема за що дякувати, – посміхнувся хлопець. – Я своїх ніколи не кину.

Впевненість Сашка трохи додала їй сил. Можливо він і дещо перебільшував демонструючи спокій, але це, схоже, подіяло: на душі вже було не так кепсько, і навіть з’явився промінчик надії.

Отже, залишилося три дні до крайнього терміну. Вікторія подумала, що варто відвідати батьків… але роздратовано відігнала від себе цю думку. Вона відвідає їх пізніше – днів через п’ять, коли все закінчиться.

 

Засинаючи, дівчина була майже певна, що їй цієї ночі нічого боятися. Вона вірила в Сашка, завжди вірила, а він ніколи не давав приводу сумніватись в собі. Вперше за багато днів ковдра була теплою та м’якою, і так само тепло та м’яко Вікторія провалювалась у сон. З кожним новим ударом стрілок настінного годинника дрімота наближалася на крок, обіцяючи полегшення та спокій.

Дівчина неквапно опускалася до межі між сном та явою. Здавалося, щось потроху тисне на тіло. Наче марево, пробігали аморфні тіні, долинали шурхіт та голоси – немов з-за стін сусідньої квартири. Тиск на груди посилювався, а за мить до нього додалося відчуття холодного дотику – на грудях, на ключицях і зрештою на шиї…

Коли раптом над обличчям Вікторії, немов стрімкий яструб, пронеслися чорні руки, які вилізли зі стіни за її головою! Хижим ривком вони впилися в те саме місце на шиї, яке секунду тому відчувало дотик холодної шкіри! Ці кляті крижані руки душили її – сильно, безжально. Дівчина намагалася борсатись, крутитися… коли несподівано зрозуміла, що її тіло насправді лежить на місці та нерухомо дозволяє душити себе тим страшним рукам! Закричати, вирватися, зробити хоч щось!..

Вікторія продовжувала кричати та триматись за шию ще кілька секунд навіть не розуміючи, що вона вже прокинулася. Жодна сила не здатна була вгамувати тремтіння, разом з яким на очі навертались сльози. Світильник увімкнувся одразу, щойно дівчина змогла поворухнутись. І в паніці їй навіть здалося що вона бачить, як ховаючись від світла, по стіні прудко сповзає липка чорна тінь.

Шия страшенно боліла. Поморщившись, Вікторія підійшла до дзеркала, а за мить увімкнула люстру щоб переконатись, що їй нічого не привиділося:

На шкірі залишилися сліди десятьох пальців – синці, на яких проступали пухирі від крижаних опіків.

 

10. Хижі тіні

Ніч видалася надто тяжкою. Перев’язавши шию бинтом, Вікторія сиділа на дивані з увімкненим світлом та понад усе боялася заснути. Проте втома та виснаження не дали шансу протистояти цьому страхові. Вона відчувала, як безнадійно провалюється в безмежну чорну прірву та кожного разу щипала себе, била по щокам, вмивалася холодною водою… але ніщо не допомагало, за хвилину після того знову накочувала дрімота.

Врешті дівчина програла сну, але той, на диво, був до неї трохи поблажливішим. Просто вимкнулося світло, і увімкнулося воно тільки вранці, неприємно світячи в очі.

«А що коли Кіт зловить мене, і буде так само? – приречено подумала Вікторія. Вона так і сиділа на дивані, не поворухнувши навіть кінчиком пальця. – Так само темно та порожньо, тільки сонце потім не розбудить, вдаривши в очі? Раптом в мене немає душі, і після смерті я просто зникну?»

Безсонна ніч далася взнаки: коли Вікторія поглянула на годинник то зрозуміла, що проспала аж до обіду. Сніданок зовсім не ліз в горло, проте дівчина змусила себе поїсти і вже хотіла було сісти за комп’ютер, але натомість вирішила прибрати в квартирі. Зависання перед монітором навряд відволіче її, а от прибирання цілком могло перемкнути увагу.

Вікторія не стала вагатись і одразу взялася за діло. Перевдягнувшись в зручний робочий одяг, вона увімкнула дискографію Evanescence, починаючи з улюбленої Bring Me To Life, та взялася за ганчірку.

Не те щоб дівчина була неохайною, але на прибирання часу не знаходила вже давно. Тому постійно чхала, здуваючи з полиць шари бруду та вимітаючи сміття спід дивану. Останнє показало, що під меблями справді краще прибрати ретельніше. Тому коли справа дійшла до ліжка, Вікторія озброїлася віником та розпростерлася на підлозі, намагаючись вигребти як бруд з підлоги, так і пил, що бурульками звисав з матрацу. Один удар віника, ще один… аж раптом, разом з клаптями пилу, з матрацу впало ще щось – невеличкий шматок пожовклого цупкого паперу.

Зацікавлено насупивши брови, дівчина зробила кілька незграбних рухів віником, аби притягнути предмет до себе.

Вікторія підвелася та рукавом витерла папірець, яким виявилась стара фотографія 9Х12. Кольори на ній поблякли, а сама фотокартка трохи вицвіла, але все одно залишалася дуже красивою та зворушливою. На ній було зображено гарненьку дівчину з довгим руденьким волоссям, вбрану в легеньке біле плаття та мереживну шаль, зв’язану гачком з легкого хлопку. Красуня сиділа на підлозі, спираючись тонкою рукою на м’який килим з високим ворсом. Фантазія фотографа, який робив цей знімок, справила на Вікторію чимале враження: на фоні було розвішано білі вуалі і дві з них висіли так, що здавалося, ніби це крила, які відходять від спини двома ніжними променями. Все це виглядало неймовірно природно та гармонійно. Вікторія навіть подумати не могла, що тема дівчини-янгола може так сильно вразити її. Особливо сьогодні, в добу, коли кожна друга дівчинка прифотопошлює собі янгольські крильця на якійсь дурнуватій фото, зробленій з мобільника в туалеті, та ставить це убозтво собі на аватар в соціальній мережі.

Але що ж це за фотографія? Обличчя дівчини здавалося знайомим. Можливо якась далека родичка, на фотографії якої вона колись натрапляла, гортаючи старі сімейні альбоми? Дивно що ця картка знайшлася тільки зараз, коли минав вже четвертий рік її проживання в цій квартирі. Раніше тут жила її тітка, може це якась її двоюрідна сестра, або подруга?

Зацікавлена Вікторія спершу навіть забула про прибирання, але одразу осмикнула себе: Сашко незабаром прийде, і доти треба навести порядок. Фотокартка швидко була захована в шухляду столу і дівчина продовжила наводити в квартирі лад.

Незабаром її скромна оселя мало не блищала від чистоти! Лишилося, хіба що, протерти дзеркало в передпокої. Вікторія дістала очищувач і ганчірку для скла та охоче поспішила зробити цей останній штрих.

З кожним її рухом скло ставало все чистішим, а відображення в ньому набувало неймовірної ясності. Воно здавалось таким живим та яскравим, що навіть важко було повірити, ніби це лише скло. Залишилась одна єдина цяточка, яка ніяк не хотіла відходити. Вікторія зосередилася на ній та кілька секунд ретельно терла ту точку на дзеркалі, де вона була. Прибравши палець, дівчина сильно здивувалася: плямка ніби й зникла, але… це що, новий бруд? Саме на тому місці, де вона знаходилась, тепер можна було вгледіти щось чорне.

Вікторія ще раз спробувала ретельно протерти проблемне місце, але коли вона прибрала ганчірку, пляма стала більшою! Здивована дівчина перевірила ганчірку – може це вона десь забруднилась? Але ні, та була чиста. Та що ж це…

Чорна плямка знову збільшилась. З того, як вона розташувалась на склі, здавалось, ніби та виповзає до коридору з глибин вітальні. Це здається, чи…

Дівчина заклякла: ганчірка так і лишалася в її руках, в той час як пляма в дзеркалі продовжувала повільно збільшуватись – с кожною секундою все швидше! В’язка чорна тінь виповзала з-за дивану, стелилася коридором та наближалася, набуваючи форми. Тепер вона була огрядна та висока – десь на дві голови вища за Вікторію. Все ближче й ближче ця істота ставала до дівчини у відображенні. Зла, люта, ненаситна чорна тінь, яка тягнулася до неї крихкими аморфними пальцями!..

Відскочивши на крок, Вікторія різко обернулася, проте не побачила за своєю спиною нікого та нічого. А єдиним, що вона після того вгледіла в дзеркалі, була охайна, чисто прибрана квартира, яка тонула у вечірніх тінях.

 

До повернення Сашка Вікторія так і не встигла зготувати вечері, але хлопець, на щастя, прийшов з великою піцою.

Зрозуміло що перше, чим поцікався Сашко, стала пов’язка на шиї Вікторії. Перш ніж щось пояснювати, дівчина обережно розмотала бинт та показала десять синюватих смужок – оточених синцями відкритих ран. Коли хлопець нарешті прийшов до тями, вона розповіла йому про свій сон… а потім про сьогоднішню тінь у дзеркалі, темний силует на кухні, сон у маршрутці та запис білого шуму, який вона почула у файлі зі свого диктофона. Наостанок Вікторія дала другові послухати той самий запис, а потім ще кілька хвилин спостерігала, як він нерухомо сидить в її улюбленому кріслі.

– Знаєш, наразі в мене є два пояснення того, що відбувається, – нарешті заговорив Сашко. – Перше: ти збожеволіла або тебе все ж чимось накачали, причому так, що ти сама якимсь чином нанесла собі ті рани на шиї. Друге: Тебе намагаються вбити за допомогою якоїсь чорної магії… а можливо й сам демон, який прийшов до нашого світу тридцять років тому і тепер знову повернувся. Не подумай що я впертий скептик, я вірю в те, що в цьому світі може відбуватись щось надприродне. Просто на твоєму місці я б сподівався на перший варіант. Бо не знаю як ти, а я не вмію демонів виганяти. Проте якщо допустити другий варіант, то педантична прив’язаність цього психа до ритуалу стає цілком виправданою. А отже, якщо якось порушити ритуал, все що відбувається втратить для нього сенс.

– Але коли вірити моєму дослідженню газет, я вже на останній стадії, – песимістично пробурчала дівчина. – Схоже, саме на цьому етапі жертв Кота визнавали несповна розуму. А далі тільки відрізана голова.

– Та одна лазівка все ж залишається: крайній термін, чотирнадцять днів. Якщо ти протримаєшся до середи, тебе врятовано. Тому нам необхідно забарикадуватися, сісти в коло з солі та не підпускати до тебе нікого й нічого. Протримаємось! А коли все закінчиться, напишемо статтю з назвою «Повернення Кота»!

Показний оптимізм Сашка діяв якось дивно, можна сказати поверхнево: зовнішні шари психологічної сутності заспокоїлись, але всередині все тільки більше трусилося зі страху.

Зітхнувши, Вікторія вирішила сходити на кухню щоб принести чай та піцу. Дорогою вона зупинилась біля того самого дзеркала в передпокої, щоб знову замотати шию. Шар за шаром, бинт повернувся на місце.

– Гей, Сашко! – покликала Вікторія та озирнулась. Хлопець поглянув на неї… але того, що вона казала, не слухав:

З того місця, де він сидів, було чудово видно дзеркало та відображення Вікторії в ньому… відображення, яке плавно, неквапно повертало голову, дивлячись прямо перед себе. Посміхнувшись немов до самого Сашка, воно почало повертатися назад і прийняло ту ж саму позицію, що і Вікторія, за мить до того, як вона знову обернулась до дзеркала.

– То що скажеш? – перепитала дівчина, поправляючи вузлик на пов’язці.

– Га? Що?! – підскочив хлопець.

– Та забудь, – махнула рукою дівчина і пішла на кухню по піцу. Перш ніж вона зникла з поля зору, Сашко встиг помітити, що відображення в дзеркалі на мить розвернулось і кивнуло йому. Але коли Вікторія відійшла від клятого люстра, воно також зникло за рамою.

Решту вечора Сашко уважно стежив за дзеркальним відображенням Вікторії і сумнівів в нього більше не лишилося: коли дівчина дивилась в дзеркало – все гаразд: її відображення це її відображення. Проте щойно вона відводила від нього погляд, воно відв’язувалося наче маріонетка з порваними нитками та починало робити все, що забажає. І так тривало до тієї самої миті, як Вікторія погляне в дзеркало, знову прикувавши до себе кожен рух свого відображення.

Спочатку хлопець хотів їй про це розказати, але за хвилину змінив своє рішення. Навряд це їй якось допоможе, тільки ще більше налякає. А з того, що Сашко чув про привидів, випливало, що саме людським страхом вони й живляться. Тому найбільш слушним йому здалося відволікти її розмовами про сьогоднішню спробу громади влаштувати мітинг біля стін міської ради. Народу туди прийшло небагато і їх усіх дуже швидко розігнали. Проте сам факт того, що люди в цьому місці зважилися на подібне, ясно свідчив: «Мадам Пуазон» працює не даремно!

План Сашка, схоже, спрацював: Вікторія дійсно прийшла до тями, трохи відволіклася та лягаючи спати почувалась досить непогано. Сам хлопець вмостився на дивані у вітальні, попередньо відчинивши всі двері в квартирі, щоб у разі чого почути найменший шурхіт. За кілька хвилин він уже спав.

А от Вікторія ніяк не могла примусити себе заснути. Спочатку кілька хвилин, потім півгодини, годину… вона просто лежала в ліжку із заплющеними очима та, час від часу, переверталася з боку на бік.

З-за вікна, врізаючись в штори, долинало жовте світло ліхтарів. Дівчина зрозуміла, що вже хвилин десять дивиться на них широко розплющеними очима. Врешті вона глибоко зітхнула, встала з ліжка та підійшла до вікна.

Штора була ковзкою, прохолодно приємною на дотик. Вікторія відсунула її обережно, тихо-тихо, щоб не розбудити Сашка. Жовте світло відбивалося від вікна блідою смужкою та падало на волосся, обличчя, руки… її руки завжди були дуже ніжні, звиклі гортати духмяні сторінки книжок. І з тією ж легкістю, з якою вони торкалися цих самих сторінок, пальці дівчини торкнулись холодного скла. Один палець, другий, третій, а потім і вся рука. Вікторія дивилася на неї і на скло… на скло, яке почало повільно рухатись, здуватись, а потім бурлити – ніби вода, що закипіла! Несподівано накотила слабкість – така сильна, що від неї підкошувало ноги. В очах потемніло і Вікторія зомліла.

Їй здалося, що минула лише мить, але скільки насправді – дівчина не знала. Вона лежала на своєму ліжку та дивилася поперед себе: на стіну, по якій шмигнула тінь! Змією вона наблизилась до Вікторії та витягнула до неї довгі, крихкі аморфні руки. Не треба було довго думати щоб зрозуміти, що націлені вони на перемотану бинтом шию!

Різким рухом Вікторія ухилилася від жадібних пазурів, але за мить вони знову атакували її! Дівчина металася, ворочалася на змоклих від поту простирадлах наче вугор, та жахлива тінь не припиняла свої спроби!

Зненацька в затьмареній голові Вікторії промайнула світла думка:

Сашко! Зовсім поряд спить Сашко! Треба розбудити його!

Спроба закричати закінчилася тільки надривистим болем у горлі. Дівчина почала використовувати кожну вільну мить, кожен зайвий рух щоб щосили вдарити ногою по спинці ліжка. Але Сашко не прокидався, а сил ухилятися від тіні більше не лишилося!..

Коли раптом хижі пальці кинулися до неї так, що Вікторія зрозуміла: попалася, вона більше не зможе ухилитись! Крик нарешті вирвався з її роздертої болем горлянки!..

 

А наступної миті дівчина зрозуміла, що з усіх сил б’ється в руках Сашка.

– Віко, отямся!!! – кричав хлопець, трясучи її за плечі. Вона ж тільки кліпала очима та нерухомо лежала на його колінах. – Віко, ти мене чуєш?!

У відповідь Вікторія знайшла в собі сили легенько кивнути.

– Чорт забирай, що це було?! – видихнув Сашко, заспокійливо обіймаючи Вікторію.

– Мабуть страшний сон, – невпевнено прошепотіла дівчина.

– Нічого собі, страшний сон! – знервовано проговорив верстальник. – Ти кілька хвилин билася в істериці та кричала, а я не міг тебе розбудити! Це не страшний сон, це якась клята чортівня.

– Гадаю так воно і є, – знесилено видихнула Вікторія.

Решту ночі дівчина не стуляла очей, а Сашко не відходив від неї навіть на метр. Лише на світанку їй вдалося заснути, знову опинившись у безмежній чорноті.