Динозаври Майкла Крайтона: теорія хаосу проти американських гірок

Бувають книжки, екранізації яких так і зостаються блідими тінями першоджерела, або ж такі, яким до кіноадаптації далеко, як куцому до зайця. Але вряди-годи яскравий фільм змушує забути про чесноти справді вартісної книжки, підміняючи невеселі думки про науку та людину в ній на барвистий атракціон. Ще до завершення роботи над «Парком Юрського періоду» Майкл Крайтон продав права на екранізацію Стівену Спілбергу. Це стало для його дітища благословенням і прокляттям водночас. Сам письменник помер у 2008 році, а його динозаври живі й досі — зовсім нещодавно завершився прокат уже п’ятого фільму франшизи про загадкових створінь давнини. Чудова нагода обговорити як літературну, так і кінематографічну версії історії.

Звісно, Крайтон не перший, хто писав про доісторичних тварин, що дожили до наших днів. Ще у 1864 році в романі «Подорож до центру Землі» Жуль Верн описав прадавніх істот, які мешкають під поверхнею планети. Тему продовжив Артур Конан-Дойль. У «Загубленому світі» 1912 року він розповідає про пригоди експедиції, що дісталася до таємничого плато в Південній Америці, де динозаври змогли вижити. (Саме на цей твір заклав алюзію Майкл Крайтон, даючи назву другому тому своєї дилогії). Пізніше інтерес до питання виявляв і Едгар Берроуз, і низка інших письменників, та саме Майкл Крайтон запропонував науковий (наскільки це можливо) підхід. Поштовхом до цього стали неймовірні успіхи генної інженерії. Автор абсорбував передові на час написання теорії та досягнення і витворив історію, яка створила плацдарм для філософських роздумів.

Сюжет першого роману відомий кожному, адже майже нічим не відрізняється від формальної фабули спілбергівського блокбастера. Ексцентричний мільйонер Джон Геммонд на одному з віддалених островів Південної Америки за допомогою надновітніх досягнень науки зміг воскресити динозаврів. Старигань планує зробити з них експонатів неймовірного криптозоопарку, але, перш ніж відкривати свій «Парк Юрського періоду» для широкої аудиторії, він запрошує групу вчених, аби вони дали експертну оцінку — а по суті, зелене світло — його проекту. За законами жанру, якоїсь миті все іде шкереберть. Усе, що могло зламатися на цьому острові, зламалося через непродуману логістику або саботаж одного з працівників, якому конкуренти Геммонда заплатили за викрадення технологій. Динозаври вирвалися на волю і дуже хочуть поласувати смачними лисими приматами, яких на острові так багато.

Диявол, як то кажуть, ховається в деталях. Прикметно, що тон книжки значно похмуріший за фільм. Почати варто хоча б з персонажів. Зберігши їхні імена та посади, Спілберг наділив їх зовсім іншими рисами, які не завжди збігалися з першоджерелом. Найбільших змін зазнав образ Джона Геммонда. У фільмі він постає залюбленим у динозаврів диваком, який, може, і нехтує технікою безпеки на острові, але робить це без злого наміру. Роль стариганя виконує шалено милий патентований Санта-Клаус американського кінематографа Річард Аттенборо. Однак у романі цей чарівний дідусь зображений винятковою сволотою: він поклоняється не прадавнім ящерам, а золотому тельцю. Метою створення зоопарку було отримання шалених грошей, які він би не зміг заробити, якби просто досліджував стовбурові клітини чи шукав ліки від раку.

«Хворі не стануть платити по тисячі за дозу ліків, які їм так потрібні, — вони не подякують, а почнуть обурюватися… Тож, з комерційної точки зору, допомагати людству — надто ризикована справа. Особисто я за це ніколи б не взявся».

Він не романтик, а пройдисвіт, який навіть власних онуків кидає у пащу монстрам лише для того, щоб акціонери повірили в безпечність парку й не закрили його.

Помітно різницю в підходах Крайтона та Спілберга до однієї і тієї самої історії. Режисера насамперед цікавлять динозаври і він без жалю відсікає усе, що може відволікти увагу глядачів від чергового монстра минулого. Його безмежна пристрасть до цих невідомих величних тварин втілилася у образі літнього філантропа, сильно приглушивши похмурі теми, до яких звертається письменник.

У романі центральною постаттю є математик Малкольм, який вельми песимістично спостерігає за тим, що відбувається навколо, тоді як у стрічці на перший план виведено доктора Гранта, котрий вештається парком з дітьми та динозаврами. Звісно, такий концепт яскравий і динамічний, але він не відповідає задуму автора, адже, зрештою, книжка зосереджується не на криптобіології, а… на математиці. Звичайно, Крайтон приділяє багато уваги досягненням генної інженерії, але найважливішими є зауваги Малкольма про теорію хаосу. У книжці лунає фраза, яка потім перекочувала до фільму й стала гаслом усієї франшизи: «Життя завжди обходить усі бар’єри». Але якщо у фільмі вона скидається на заяву проповідника, що бореться з контрацепцією, то у романі це беззаперечний факт. І справа навіть не в тому, що самки динозаврів довільно змінюватимуть стать і розмножуватимуться. Просто запропонований Геммондом проект провальний з точки зору математики: занадто багато змінних, які неможливо не те що контролювати, а й навіть передбачити.

«Нестабільності, що лежать в основі системи, неминуче почнуть проявлятися».

Крайтон повільно і дуже вправно нагнітає атмосферу. Вустами Малкольма письменник нагадує, що вчені мають нести відповідальність за свої винаходи і ретельно прораховувати наслідки своїх дій. У цьому роман перегукується з п’єсою Фрідріха Дюрренматта «Фізики», де порушуються ті самі питання. Разом з тим, Майкл Крайтон не може відмовити собі в задоволенні пошпиняти вчених за їхню допитливість: мовляв, не варто лізти в аж надто складні матерії. За це історію справедливо критикував відомий учений та популяризатор науки Карл Саган. Він звинувачував творців у тиражуванні в поп-культурі образу вченого-маніяка, що, по суті, замість поширювати науку, тільки її дискредитує. Звісно, насамперед це зауваження Сагана стосується фільму, але не можна стверджувати, що роман Крайтона позбавлений недоречного цькування вчених.

Шалений успіх першої книжки та першого фільму зробив появу сиквела неминучою. Тож у 1995 році виходить новий роман, «Загублений світ», а у 1997 Спілберг знову повертається до улюблених звіриків. Продовження успіху оригіналу не досягнули, але роман Крайтона все одно приємніше сприймати, ніж фільм. Для початку, радієш поверненню Іяна Малкольма, чутки про смерть якого виявилися перебільшеними (так-так, у першій частині фінал Крайтона значно похмуріший за Спілбергів). Плюс, якщо перший роман був пригодницькою розповіддю про теорію хаосу, то «Загублений світ» — пригодницька розповідь про теорію вимирання видів. Друга книжка — це робота Крайтона над помилками. Устами своїх персонажів він намагається виправити ті ляпи, яких припустився в першому томі. По-перше, виявляється, що справжня лабораторія по створенню динозаврів перебувала не на тому самому острові, що парк. По-друге, тиранозаври вже реагують на нерухомі об’єкти. Щодо інших аспектів, то «Загублений світ» тотожний «Парку Юрського періоду». Знову ізольована від решти світу ділянка з живими динозаврами, знову троє вчених, науковий персонал і двоє дітей… і знову наприкінці роману Малкольм просторікує зі зламаною ногою. Все одно цікаво, але трохи вторинно.

Франшиза «Парк Юрського періоду» продемонструвала неабияку живучість, що свідчить про любов аудиторії до динозаврів та наукових дилем. Це перша поява творів Майкла Крайтона українською, і видавництво «КМ-Букс» чудово впоралося. Роман Клочко виконав переклад дилогії на дуже високому рівні. Йому вдалося уповні передати специфічний стиль Крайтона, де напружений екшн перемежовується витримками з наукових праць. Звісно, є один кумедний ляп щодо раціону юних велоцерапторів, але для двох романів по 500 сторінок кожен це дрібниці. Сподіваємося, видавництво продовжуватиме видавати Майкла Крайтона і ми зможемо ще не раз зануритися в моторошну атмосферу його технотрилерів.

Катерина ПІТИК і Анатолій ПІТИК