Чужа тінь

Автор: Ольга Мігель
Анотація: Вбити надокучливу журналістку, яка зайшла надто далеко? Для депутата, що тримав місто в кримінальному кулаці, це навіть не було чимось особливим… якби не залізна воля його супротивника. Хто б міг подумати, що багатий і впливовий король життя почне боятися власної тіні?

– Ну що, паскудо, вже не така смілива, га?! – люто закричав Артем, вдаривши Олену ногою в живіт… проте у відповідь знову отримав лише глузливу посмішку та зверхній погляд сірих очей.

«Чорт, невже цій ненормальній навіть зараз зовсім не страшно? Вона божевільна, вона точно божевільна!»

– Дописалася, журналістка? – прошипів бандит. Його груба вузлувата рука схопила підборіддя молодого вродливого обличчя. Але навіть цей жест не зумів стерти переможну посмішку дівчини, якій заломили руки двоє бритоголових здоровил.

– ЯКОГО БІСА ШКІРИШСЯ, ЛЯРВО?!! – не витримав Артем і загорлав на все горло. Все одно до міста п’ять кілометрів, тож ніхто не почує. – Ти хіба не розумієш, що зараз відбувається? Що все це для тебе означає?! Та будь-яка нормальна людина вже б ридала вимолюючи пощади, а не витріщалась наче тупа скотина! – істерично закричав він розуміючи, що цей погляд далекий від «витріщалась наче тупа скотина»: то був осмислений, гідний і, щонайгірше для нього, владний погляд. Олена, схоже, теж це розуміла, бо глузлива посмішка на її губах набула особливого відтінку. Артем не визнавав цього відверто, але він боявся цієї дівчини, завжди боявся. Боялися її і його кремезні охоронці, та й інші можновладці теж.

Лють ще сильніше закипіла в Артемові. Він з ненавистю схопив руку Олени та зламав їй палець. Від болю дівчина голосно закричала, але швидко опанувала себе, стисла зуби, підвела погляд і, дивлячись в очі бандита, глузливо сказала:

– Це і є все, що ти можеш?

Від слів, які дзвінко пролунали мов грім серед ясного неба, Артем закляк.

«Вона божевільна… ні, вона диявол!»

Він знав, що Олена відчуває його страх. Але не розумів: як же сталося так, що це він боїться її, а не вона його?

– Уже з твоїх статей я зрозумів, що ти несповна розуму. А тепер я мав можливість переконатись у цьому особисто, – проговорив бандит. Його голос зрадницьки тремтів. – Здається, ти зовсім не усвідомлюєш свого становища.

– Ні, – зухвало заперечила дівчина. – Це ти не усвідомлюєш свого становища.

Артем ледве втримався на ногах.

«Що вона несе?!»

– Ти що, не розумієш?! – видихав він, важко хапаючи ротом повітря. – Для тебе це кінець, ти догралася! Все! Тебе попереджали, але ти не слухала! Цей фінал був для тебе неминучим. І от він настав! Тобі кінець, я переміг!

Серце Артема спинилося, коли він почув владний сміх Олени, який зловісно лунав крізь зімкнуті губи.

– Боже, як же незграбно ти дуриш сам себе! – лукаво проговорила дівчина. – Ти програв, це я перемогла!

Досі Артем був переконаний, що сильніше шокувати його ця журналістка вже не зможе. Проте коли останні слова пролунали, він зрозумів як сильно помилявся.

– Ти… ти несповна розуму! – видихнув бандит. – Я ж тебе зараз вб’ю та позбавлюсь усіх пов’язаних з тобою проблем! Яким боком ти, корм для могильних хробаків, можеш мене перемогти?!

– Ти наївний, – сказала Олена зі спокійною посмішкою. – А ще дурний. Сам подивись: ти хочеш вбити мене, бо впоратись зі мною ти не в змозі. Ти не можеш мене здолати, тож вирішив просто застрелити, і цим самим визнав свою поразку. Після моєї смерті ти назавжди залишися переможеним.

Слова застрягли в горлі.

«Маячня! Вона ж несе маячню! Вона помре, зникне з дороги! А я залишуся жити, і ніхто не буде плутатись під ногами!»

– Зізнаюся, до цієї миті я тебе переоцінювала, – вела далі Олена. – Тільки не подумай неправильно! Я з самого початку знала, що ти мені не суперник. Але враховуючи те, як високо ти заліз, я від тебе очікувала більшого, любий депутате міськради!

– Більшого?! – вилупив очі Артем.

– Так, більшого. Я очікувала боротьби, складної стратегічної гри, мета якої – знищити мене як людину, зламати мою волю. А отримала лише банальний удар по голові, мішок на голову, заламані руки та двох твоїх охоронців, які завезли мене далеко за місто та побили. Скажу чесно, ти нудний. Хотілося б прийняти смерть від більш достойної людини… але нічого, все одно це не змінює суті: перемога за мною.

Артем мріяв лише втекти подалі, позбутись цієї божевільної!

– Нуж-бо, вбивай мене, залиш мені цю перемогу та живи з усвідомленням поразки решту життя! – говорила вона з цим гордим, владним, зневажливим поглядом; зі своєю клятою усмішкою! – Ти нікчема, і всім, що тут відбувається, ти лише підтверджуєш мої слова. Ти не людина, ти хробак, сміття, виродок. Я тебе не боялась і не боюся. Як казав Жан-Жак Руссо, «Не можна позбавити честі того, хто не боїться смерті». Ти забереш моє життя, але не мою честь. Твоя поразка ніколи не дасть тобі спокою. Ти – ніщо.

Артем не витримав. Його рука сама вихопила пістолет і спустила курок. А далі він просто дивився на розпростерте на зеленій траві струнке тіло та гарячу кров, яка фарбувала в червоний колір довге світле волосся.

– Ходімо звідси, – без жодних емоцій сказав він охоронцям і пошкандибав до машини.

* * *

«Вона не може, не може перемогти. Вона ж мертва, чорт забирай! Вона, а не я! – думав Артем, нерухомо стоячи в душі під потоком холодної води. – Треба викинути все це з голови, я позбувся її і тепер можу далі займатись своїми справами».

Артем закрив воду та витерся м’яким рушником. Подивившись у дзеркало, чоловік трохи здивувався: хоч він і мився холодною водою, та скло запітніло. Втім, бандит все одно не став його витирати і, надіваючи на ходу халат, пішов до спальні.

* * *

«З одного боку добре, що я живу прямо біля міськради – до роботи три хвилини. Але шкода, що через це не вдається особливо поїздити на новій машині», – думав Артем, переходячи вулицю: засідання мало початися за кілька хвилин.

Спогади про вчорашнє все ще крутилися в голові депутата.

«Ну подумаєш, вбив журналістку! Теж мені, подія року – не вона перша, не вона остання! От тільки цей її погляд…»

Артем зупинився біля газетного кіоску щоб купити улюблений журнал. Коли він обернувся, його погляд випадково впав на асфальт… і депутат завмер. Він озирнувся подивитись – чи не стоїть хтось позаду? Але ні, він один. Проте що ж тоді ЦЕ може означати? Чоловік шоковано дивився на тінь, що стрілою простягалася від його ніг: струнка фігура в довгому плащі, волосся до лопаток, класичний фетровий капелюх… ЯКОГО БІСА! ЦЕ Ж НЕ ЙОГО ТІНЬ!

І ніби підтверджуючи цей факт, тінь піднесла руку до капелюха та, нахиливши голову, трохи поправила його.

– Сатана! – важко прошепотів Артем і, забувши про засідання разом з усім на світі, побіг вперед, куди бачили очі. Чоловік віддав би що завгодно, аби тільки не дивитись на асфальт, куди сонце зрадницьки кидало чужу тінь. Але кляті очі знову й знову поверталися туди… для того, аби тієї ж миті злякано відвернутись.

Під’їзд! Темний під’їзд потрапив у поле зору Артема: там немає світла, отже немає і тіні! Депутат відчайдушно забіг всередину та хутко зачинив за собою двері, аби жоден промінчик світла не зміг потрапити всередину. Трясучись від страху, він сів у найвіддаленішому куточку та обхопив коліна руками – наче мала дитина, що злякалася бабая.

«Що це, що?!» – з жахом питав себе Артем. Його зіниці були розширені. Чоловікові хотілось назавжди заплющити очі, тільки б більше ніколи нічого не бачити! Проте повіки не зважали на його бажання, відмовляючись стулитися хоч на мить.

«Усього цього не може бути! Мені, напевне, привиділось… все це через вчорашнє, просто зайві враження? Та які до біса враження?! Так, вбив нахабне дівчисько, то й що? От тільки той її вираз обличчя… ніколи не бачив такого в людини, приреченої на смерть».

Хитаючись з боку в бік, Артем згадував всіх, хто був до неї. Кожен з них, немов посипаний сіллю хробак, звивався та розмазував по обличчю сльози, облизував його черевики та гірко вимолював пощади до тієї самої миті, як він натискав на курок. Але цього разу було інакше: обличчя переможця мала та, хто була приреченою. В той час як він, немов жертва, не тямив себе від страху коли робив постріл.

…Але ж він вбив її, вбив! Вона тепер просто скривавлений труп, який скоро згниє, в той час як він – один з наймогутніших людей у цьому місті! Чому ж він так тремтить?

Артем трохи отямився та усвідомив, що лежить на холодній бетонній підлозі, згорнувшись калачиком. Він витирає брудну підлогу під’їзду дорогим костюмом, а прямо під його носом валяється недопалок цигарки.

«Чого це я?! – подумав Артем, через силу намагаючись сміятись з самого себе. – Привиділось мені щось, а я власної тіні злякався, і тепер, мов свиня, в бруді валяюся!»

Чоловік піднявся та почав обтрушувати пил з сірого піджака. Сама лише думка про те, щоб йти на засідання в цьому костюмі, викликала огиду. Треба було сходити додому та переодягтися, тим паче засідання все одно вже почалося.

Депутат підняв портфель та вийшов з під’їзду.

…Чужа тінь знову відскочила від його ніг!

Враз забувши про брудний костюм, Артем щодуху побіг до міськради. Здивованих перехожих він не помічав – їх просто не існувало, була лише ця клята чужа тінь, яка ніби глузувала з нього підносячи пальці до полів капелюха, та вітально киваючи головою.

– Що це з вами? – здивовано проговорив Данило, щойно його запізнілий партієць сів поряд, перед цим поставивши на вуха всю залу засідань своєю ексцентричною появою. Всі депутати вилупились на нього та крадькома посміхалась з брудного пом’ятого костюму. Але Артемові було начхати на цих пихатих йолопів: всі його думки займала тінь.

– Не важливо, – відказав депутат. Данило лише посміхнувся кутиками губ.

– Слухай, а пам’ятаєш ту журналістку, яка під тебе копала? Чув? Сьогодні вранці знайшли її труп в п’яти кілометрах від міста. Уявляєш таке? – проговорив депутат з прозорим сарказмом.

– Справді? – кинув Артем, всіма силами намагаючись вдавати байдужість.

– Так, її застрелили. Тіло в морзі, готують до розтину. От тільки чомусь мені здається, що власника зброї так і не знайдуть.

– Яка прикрість, – буркнув Артем… і обімлів: на його плечі ліг холод – ніби крижані жіночі руки, що обійняли його зі спини.

Блідий мов крейда, Артем скрикнув, скочив з місця та, залишивши портфель, чимдуж вибіг із зали засідань.

Але куди тікати? Де сховатись від власної тіні?.. ні, не власної – чужої, лютої, що так вперто його переслідує!

Додому, тільки додому: замкнутися, вимкнути світло, завісити штори – аби нічого не бачити, і щоб його самого ніхто не бачив.

Важкі броньовані двері зачинилися з лунким гуркотом: поспіхом, на всі замки та ланцюжки. Розкішні порт’єри з червоного оксамиту замурували вікна, не горіло жодної лампочки. Проте серце Артема так само перелякано калатало.

Телевізор! Треба увімкнути телевізор! Він відволіче, затягне мозок у плазмовий екран!

Вузлувата рука схопила пульт та натиснула на кнопку. Новини.

Артем плюхнувся в крісло та спрямував погляд на екран.

– Сьогодні вранці, в п’яти кілометрах від міста, пастухи знайшли в траві тіло нашої колеги, Олени Марусенко, – повідомляла дикторка. – Журналістку було жорстоко вбито. На тілі, крім вогнепального поранення в голову, також знайдено чисельні сліди побоїв. Слідча група…

Чоловік нерухомо сидів у кріслі не зводячи очей з екрану телевізора… з якого йому так само нахабно, глузливо посміхалося мертве обличчя Олени.

Артема затрясло: певно, ніхто крім нього цього й не помітив! Але коли тіло журналістки підняли аби покласти на ноші, воно не відкидало тіні.

– Господи, святий боже! – ледь чутно прошепотів Артем губами, які нестерпно тремтіли. Депутат ніколи не був віруючим. Навіть тоді, коли під час виборчої кампанії пожертвував певну суму на реконструкцію храму, в якому згодом зібрав прес-конференцію аби перед камерами причаститись та поцілувати розп’яття.

Але тепер… У що йому вірити чи не вірити?! В кого шукати допомоги? В Бога? Чи, може, в чорта, до якого він, якщо вже вірити Біблії, все одно потрапить після своєї смерті? А чи потрібен він хоч першому, хоч другому?!

Артем вирішив напитися. Та варто було йому встати з крісла і чоловік відчув, що його хитає так, ніби він уже п’яний.

Депутат підійшов до бару, дістав пляшку колекційного коньяку, та осушив її на чверть – ніби в ній була вода. Хміль прийшов швидко. Страх потроху відступав, і навіть з’явилась небачена досі впевненість.

Справді, що йому з тої тіні?! Ну подумаєш – не його. Що, що з того? Уваги на це все одно ніхто не звертає, то чому його самого це має турбувати? Нехай собі й ходить за ним, киває скільки хоче… та хоч прапорцями махає! Треба просто на це не зважати!

Таке рішення здалося Артемові найбільш підходящим. Радий та заспокоєний такою чудовою думкою, він п’яно пробуркотів «Ну от і добре!», прямо в брудному одязі впав на ліжко та міцно заснув.

* * *

Артем прокинувся, розбивши ніч криком, та щодуху побіг до туалету – його знудило. Цей сон… що за чортівня? Мабуть дійсно зайвого хильнув, перехвилювався…

За вікном темна ніч знову тонула в світлі вітрин та сітілайтів.

Бандит пригадав, як уві сні танцював з тією клятою тінню під вальс «Мій ласкавий та ніжний звір». Як руки тіні могильним холодом лежали на його плечах, а ритм по спіралі затягував у царство мороку та крижаного страху. З кожним новим «Раз-два-три! Раз-два-три!» він ніби опускався на один виток знаючи, що там, внизу, на нього чекає саме втілення жаху.

«Це лише сон, просто сон», – запевняв себе бандит.

Але він, немов від змаху чарівної палички, був тверезий, і сп’яніння більше не давало колишньої мужності.

Артем навіть не помітив, що увімкнув світильник. Телевізор досі працював – йшов якийсь безглуздий серіал. Крізь відчинену квартирку з вулиці долинали крики веселої компанії.

– Чого тобі від мене треба?! – нервово крикнув Артем тіні, яку побачив на стіні. – Чому ти до мене причепилась?!

Але тінь, як не дивно, залишилась німою.

– Дай мені спокій, чуєш! Дай мені спокій! ЗАБИРАЙСЯ!!!

Тінь досі залишалася на стіні нерухомою, аж раптом сама зробила крок! Потім ще один. Артемові тільки й залишалось повертати спочатку голову, а потім й весь корпус, слідкуючи за рухами тіні. Колінка бандита трусилися так, що здавалось, зараз розсиплються на потерть…

Коли раптом тінь опинилась саме на телевізорі, та відійшла від стіни! Вона стояла просто тут, посеред кімнати!

Ноги Артема підкосило, і він незграбно впав на сідниці. В той час як тінь елегантно опустилася на одне коліно та склала руки на другому так, щоб лікті були розведені. Голова трохи нахилена. В такій позі тінь неначе дивилась на нього спідлоба, а те місце, на якому мало б бути обличчя, прикривали поля капелюха.

Губи Артема затремтіли, коли голова та верхня половина тулуба тіні почали ставати об’ємними! Мов статуя з чорного скла, тінь продовжувала ховати обличчя за капелюхом. Але коли вона підвела погляд, Артемові не знадобилось багато зусиль, аби впізнати цей владний погляд, цю зухвалу посмішку. Йому здалось, що він чує тихий, моторошний сміх крізь зімкнені губи!

Все, що зумів зробити один з наймогутніших людей міста, це зомліти та безсило, незграбно простягтися на підлозі.

* * *

Знову ранок. Знову депутат прийшов до тями, та поглянувши на стіну побачив цю чортову тінь. Артем навіть не збирався йти на роботу – хай там думають що хочуть, з дому він не вийде! Позбавитися світла, потонути в темряві, ніколи не виходити звідси…

От тільки це йому теж не допомогло. Коли Артем опинився в абсолютній темряві, він відчув дотик крижаної руки до свого плеча. Але ж якщо увімкнути світло, тінь буде видно! Розгублений Артем не знав, куди від усього цього втекти… Хіба що на цвинтар.

Знову напитись? Так, це врятує, уже допомагало…

Він схопив пляшку, але по руці пробіг холод і пальці самі розтиснулись, коньяк вилився на дорогий бежевий килим. Депутат нахилився підняти її, але перш ніж його пальці торкнулись прозорого скла, воно тріснуло та розсипалося! І килим, немов губка, увібрав залишки коньяку.

Артем взяв з бару інший напій, але знову не зміг випити: пляшка розкололася прямо в його руках!

Наступні спроби виявились ще більш невдалими – пляшки з дорогим алкоголем розліталися скельцями, варто було чоловікові просто піднести до них руку!

Артем облизав пересохлі губи та оперся спиною на стінку. Виходу немає, НЕМАЄ!.. Ні, вихід є, один вихід є. Не так давно він сам би сказав, що це не вихід для нього – впливового та багатого! Але на НЕЇ він не міг вплинути за її життя, а після смерті, коли проблеми мали б уже зникнути, стало тільки гірше. Вперте дівчисько!!!

Артем щодуху побіг до ванни, прихопивши дорогою на кухні ніж. Чоловік став біля умивальника та запалив світло. Тінь, схрестивши руки на грудях, залишалася на стіні.

– Ну все, з мене годі! – стукаючи зубами, рявкнув Артем і навскіс чиркнув ножем по зап’ястю… але за мить до того, як лезо торкнулося шкіри, тінь виставила свою руку та прикрила нею вени! Лезо ножа сковзнуло по тіні, не залишивши на зап’ясті навіть сліду! У відчаї Артем зробив ще кілька спроб, але фінал був однаковим.

Тоді чоловік спробував заколоти себе ножем, але лезо знову відскочило від виставленої навпроти серця долоні тіні!

Бандит поспіхом зайшов до свого кабінету, дістав з сейфу пістолет, приставив дуло до скроні та вистрілив…

…жоден звук не потривожив повітря, тільки куля покотилася підлогою, в той час як Артем тупо дивився в простір перед собою.

У відчаї він вистрибнув з вікна! Друзки вибитого скла полетіли з сьомого поверху до почорнілого в несподіваній нічній темряві асфальту. Але сам депутат залишився стояти у віконній рамі, впираючись у невидимий бар’єр!

Нічний вітер залетів у квартиру – розвивав портьєри, протягом відкривав та закривав двері, змітав папери зі столу та зривав зі щік Артема божевільні сльози відчаю. Ніяк, ніяк від цього не позбудеться! Невже тепер кожен наступний день його життя буде ТАКИМ?!

Бандит дивився на тінь і чітко відчував її глузливу посмішку.

– Я знаю, – сумно, приречено проговорив Артем. – Я знаю, чого ти прагнула З САМОГО ПОЧАТКУ, чого добивалася і за що померла. Саме це завжди було твоєю метою. Добре, якщо ти ЦЬОГО хочеш, я зроблю це.

* * *

Наступні кілька днів поставили на вуха не тільки все місто, а й цілу країну: депутат міської ради, зовсім не схожий на ту людину, яким його знали, – блідий, посивілий, схудлий – прийшов до прокуратури та зробив зізнання у вбивстві журналіста, одразу ж здавши і своїх спільників. Більш того, приніс цілий мішок документів: його власна кримінальна діяльність, протизаконні дії можновладців, які тримали місто в руках, та всі можливі кримінальні схеми, які тільки мали місце за останні роки. До документів були додані й розгорнуті показання самого депутата, які він давав протягом двох тижнів. За таку допомогу слідству йому запропонували пом’якшувальні обставини, але чоловік заявив, що вимагає вищої міри покарання.

В результаті чисельних судових процесів до тюрем надійшло значне поповнення. Самому Артемові дали довічне з конфіскацією майна та без права на амністію.

«Ну от і все, – думав колишній депутат, сидячі на подвір’ї в’язниці в перший день свого перебування на зоні. – Ти отримала те, що хотіла. Ти перемогла мене. Перемога була твоєю з самого початку, і ти добре це знала. Шкода що в цій війні ми були по різні сторони барикад. Разом… якби ми працювали разом, ти б перетворила мене на свого козачка, правда ж? Я б ніколи тебе не здолав. Перемога твоя».

Погляд Артема зупинився на цегляній стіні, верхівку якої прикрашав колючий дріт. Прямо на залізному штирі стояла струнка дівоча постать у довгому чорному плащі. Світле волосся до лопаток розвіював вітер, ліва рука притримувала за поля чорний фетровий капелюх. Цей гордий, переможний погляд сірих очей, ця глузлива посмішка…

В небо здійнялася велика зграя голубів, яка своїми крилами на мить закрила постать від Артема. Коли птахи полетіли, верхівка стіни знову була порожня.

КІНЕЦЬ

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *