Кораліна: жахи про ґудзики та батьків

Усі ми, діти та дорослі, мріємо бути сміливими й сильними, однак на практиці дуже часто лякаємося купи речей і не можемо подолати навіть буденні перешкоди. Але «бути хоробрим не означає не мати страху… Ти можеш бути смертельно перепудженим, але все-таки вчинити те, що маєш учинити», — розповідає Ніл Ґейман своїм маленьким донечкам, а заразом і читачеві у не по-дитячому моторошній повісті «Кораліна».

У центрі сюжету — дівчинка Кораліна, яка разом зі своїми батьками оселяється у старому будинку з пришелепкуватими сусідами. Поверхом нижче мешкають дві товстезні пані, колишні актриси міс Примула і міс Форсібілла, які на старості років стали нікому не потрібними. Обидві вправляються в читанні майбутнього по чайному листю й доглядають за цілою зграєю тер’єрів. А на горищі віддавна живе п’яниця містер Бобо, який запевняє, буцімто тренує мишачий цирк.

Якось допитлива Кораліна знаходить дверцята, що ведуть до таємничого світу — схожого на її власний, але кращого. Тут мама завжди привітна,  а тато смачно готує, мишачий цирк існує насправді, а сусідки-актриси  — молоді й гарні. Але є одна моторошна відмінність: замість очей всі мають пришиті ґудзики. Та й захопливий барвистий світ — лише хитромудра пастка…

Усесвітньо відомий кінорежисер Гільєрмо дель Торо колись правильно зазначив, що діти за своєю природою — невротики, і Ґейман згоден з цією тезою. Дітлахів лякає усе на світі: дивні сходи, темні комори та незнайомі люди. Автор дитячої повісті вправно грається з потаємними страхами ще не до кінця сформованих особистостей, уособлюючи їх у почварах. Цікаво, що химерне ім’я головної героїні — Кораліна, а не Кароліна, за зізнанням автора, виникло випадково. Але він використав його, демонструючи, як усі навколо прагнуть стандартизувати незвичайну дівчинку — її інтереси, її зовнішній вигляд і навіть ім’я.  Окрім того, висвітлюється інший дитячий комплекс: переконання, що чужі батьки завжди кращі. Вони добріші, смачніше готують, цікавіше виглядають, більше дозволяють…   Усе це втілюють «інші» мама й тато Кораліни, які за всю свою люб’язність хочуть малесенької поступки — аби дівчинка дозволила пришити ґудзики замість очей.

Ці маленькі ґудзички ховають низку метафор. Дорослий читач одразу подумає про 2 монети —  зловісну плату Харону, який має перевезти померлого через Стікс. Зрештою, прийнявши пропозицію самозванців, дівчинка помре для своїх батьків — та й навряд чи виживе у цьому чудесному новому світі. Також можуть виникнути асоціації з останніми роботами Девіда Бові, у яких фігурував персонаж з ґудзиками замість очей. Зрозуміло, що навряд чи музикант надихався саме Кораліною, радше Ґейман і Бові звертаються до одних і тих самих архетипів. Найцікавіше, що, за зізнанням самого Ґеймана, такий моторошний страх ґудзики замість очей викликають саме у дорослих, а не у дітей. «Діти вважають людей з ґудзиками замість очей класними. Поки мені не траплялися діти, для яких би це становило проблему. У них же є ляльки з ґудзиками замість очей, і це їх не лякає. Я щотижня отримую листи зі шкіл з малюнками. Дітям шалено весело таке малювати», — розповідав письменник в одному з інтерв’ю. Таким чином, виникає інша асоціація. Іграшки з ґудзиками замість очей — і такі самі люди. Дозволивши Іншій матері пришити цей аксесуар, Кораліна погодилася б стати її іграшкою, позбавленої власної волі, потреб і особистості.

Написана для власних доньок у вільний від роботи час, повість отримала низку премій та нагород, ставши чимось більшим за казочку для домашнього вузького кола. Через 7 років після її публікації режисер Генрі Селик випустив на широкі екрани однойменний мультфільм, який у списку найкасовіших лялькових мультфільмів посів третє місце після «Втечі з курника» та «Воллас і Ґромміт: прокляття кролика-перевертня».

Історія, переказана мовою лялькової анімації, здобула нових барв та підтекстів. Режисера підібрали  дуже вдало, адже він не вперше працював з таким матеріалом. Ще у 1993 році він працював з Тімом Бартоном над класикою сучасної анімації — «Жахом перед Різдвом». Звертаючись до того самого стилю, він міцно вкорінює повість Ґеймана серед макабричних бартонівських шедеврів, хай навіть останній не брав жодної участі в роботі над «Кораліною». Трішки інакше, ніж у книжці, вибудовується саспенс: у мультфільмі Кароліна кілька разів, засинаючи в чарівному світі, прокидається у світі реальному — але востаннє метод не спрацьовує. З одного боку, це допомагає збільшити тривалість доволі короткої повісті, а з іншого, сильніше нагнітає атмосферу. Вдалі повернення додому ще більше розслабляють глядача, особливо юного, тому подальша безвихідь лякає сильніше. Окрім того, у фільмів з’являється персонаж дивакуватого хлопчика, з яким чоловічій аудиторії мультфільму значно легше себе ототожнювати. Метафора іграшки оприявлюється на екрані чіткіше, ніж у книжці. Сцена на початку демонструє, як саме лиховісна Інша матір шиє ляльку з ґудзиками замість очей. По суті, Генрі Селик використовує пояснення, яке пізніше надав Ґейман у інтерв’ю щодо сюжету своєї казки. Окрім того, у мультфільмі всі персонажі обростають купою різноманітних деталей, часом дуже милих. Взагалі мультиплікаційна версія значно складніша і доросліша за літературну. Звісно, це жодним чином не применшує чеснот книжки, але якщо повість розрахована на дітей 6-12 років, то мультфільм універсальніший і  здатен налякати навіть батьків.

Тим не менш, книжка має і свої, суто літературні фішки: наприклад, макабричні пісеньки мишей і жартівлива колискова, яку склав  тато Кораліни. Олександр Мокровольський переклав їх весело, жваво і в риму. Його переклад вирізняють словесні ігри та унікальна атмосфера. Першому українському перекладачеві «Гобіта» вдалася й «Кораліна».

«Кораліна» — чудовий зразок дитячої літератури. Повість здатна як навчити чомусь читача, так і розважити й налякати його. У ній є мораль, але немає моралізаторства, яке дуже часто вбиває навіть найкращі ідеї. А персонаж харизматичного й іронічного кота нікого не залишить байдужим.

Анатолій ПІТИК та Катерина ПІТИК