Дрімучий ліс: Стежка углиб себе

Повість Анастасії Лавренішиної “Дрімучий ліс” здобула перемогу у конкурсі “Напишіть про мене книжку 2017”, а 2018 року вийшла друком у видавництві “Фонтан казок”.

Твір цікавий не тільки для дітей та підлітків, на яких від початку зорієнтований, але і для дорослих. І не дивно: адже “Дрімучий ліс” — це казка в її глибинному, подекуди страшному розумінні. Книжка, яка змушує читачів зазирати не тільки у думки героїв, але й у самих себе, та може викликати сильну емоційну реакцію. Окрім авторської майстерності, на це є ще одна вагома причина — вправне використання казкових архетипів, що ними авторка оперує, стверджуючи одні та заперечуючи інші.

У своїй дослідницькій книзі “Історичні корені чарівної казки” Володимир Пропп зазначає, що фольклорні казки здебільшого відображають обряд ініціації, посвяти у доросле життя, тісно пов’язаний з небезпечними випробуваннями. Починається така казкова посвята завжди з темного, дрімучого лісу, у який герой або героїня потрапляють. Через ліс пролягає шлях до іншого світу, де відбувається дорослішання, куди треба піти, а потім повернутися; сам ліс — перепона, яку варто подолати.

Головна героїня повісті А. Лавренішиної “Дрімучий ліс”, Уляна, у лісі живе. Проте до певного часу вона лишається у хатині Старої, злостивої рогатої баби, що її виховала. Стара лякає Уляну — не ходи в ліс, тебе можуть з’їсти вовки. Втім не у вовках річ. Насправді Стара не хоче, щоб Уляна більше дізналася про ліс, пройшла “посвяту” і подорослішала.

За В. Проппом, у чарівних казках існує кілька типів “баби-яги”, відьми. Найцікавішими в контексті “Дрімучого лісу” є два типи: відьма, яка допомагає герою чи героїні “подорослішати”, праматір роду (у повісті — просто Відьма), і відьма, що викрадає та вбиває дітей. Обидва ці типи присутні у книжці.

Відьма, що викрадає дітей, — це, звичайно, Стара. Безліч маркерів пов’язує її зі смертю, лихом, пітьмою: кістяки тварин у вбранні, роги, убивства, які вона коїть, прямий зв’язок із потойбіччям. При цьому А. Лавренішина неодноразово підкреслює: Стара — не справжня володарка лісу, її сила викрадена, і була вона нещодавно обідраною жебрачкою. Жебрацтво — ще один маркер зв’язку зі смертю, недарма у казках через жебрака можна “передати звісточку” загиблим родичам.

Отже, Стара не має над лісом сили. Тому він перепона і для неї. Стара не просто “викрадає дітей”, вона ще й хоче пройти обряд посвяти замість Уляни, “подорослішати” і отримати “дорослі” привілеї, котрі у розумінні Старої зводяться до влади. Такої, що більш ніхто і ніколи не прожене.

У повісті “Дрімучий ліс” повністю розкриті лише три персонажі: Уляна, Сірий Вовк і Стара. Ми бачимо їхні думки — і думки Старої та Сірого Вовка перегукуються. Вони обидвоє хочуть знайти своє місце у житті, бо є вже неодноразово битими, гнаними і переслідуваними. Проте так стається не без причини: і Стара, і Сірий Вовк у минулому вчинили зло. Те, що з ними відбувається у книжці, — це розплата, а водночас і спокута. Можливість повернутися до того, з чого все почалося, і цього разу зробити правильний вибір.

Уляна ніякого зла поки що не коїла. Тому все зло, яке коїть їй Стара, іде Уляні радше на користь: вона боїться темного лісу, але саме у лісі знаходить собі друга і шлях до справжнього дому; вона потрапляє у підземний світ, натомість стає сильнішою; зрештою, вона “програє” Старій… і це також виявляється на краще. Кожне випробування веде до того, що кількість перепон перед Уляною меншає: долаючи їх, вона поступово стає сильною і гармонійною особистістю. “Дорослою”.

Мимоволі саме Стара підштовхує Уляну до повної сили — і це в якомусь сенсі наближує Стару до праматері роду. Бо вона, хоча шкодить, а не допомагає, при цьому змушує діяти.

Сама Стара також діє, щоб отримати жадану “дорослу” владу — насильницьким чином. Це цілком вписується в архетип, лише вже не відьомський. Тут радше пригадуються брати і сестри казкових героїв, зазвичай старші, які для досягнення своєї мети послуговуються обманом. Яскравий приклад — Попелюшчині сестри. І все вони роблять “неправильно”, неналежним чином. Друзів перетворюють на полонених, тварин-помічників зневажають і використовують, а то і намагаються вбити молодшу сестру чи то брата.

Так само вчиняє Стара. Згадати тільки, що вона робить із Сірим Вовком! Сірий, до речі, у книжці — більше, ніж тварина-помічник. Це не схематичний Сірий Вовк із казок. У Вовка А. Лавренішиної є своя тінь, своя історія, своя ноша. Його образ у “Дрімучому лісі” виростає з архетипу, але в процесі перевершує архетип, сяє чи не яскравіше, ніж образ самої Уляни. На відміну від неї, Сірий Вовк не такий молодий та ідеальний, тому за ним цікавіше спостерігати. Це — зламана особистість, яка знайшла сили зібрати себе докупи.

Психологічна глибина у розкритті персонажів “Дрімучого лісу” поєднується з безліччю моментів, на які читачі вже натрапляли у казках: світ, у якому все живе, діє і розмовляє, дерева, птахи, звірі, речі, навіть вхоплений зі столу пиріжок; власне ім’я, яке нікому не можна продавати; підземний світ, де не варто нічого їсти; танок мавок — засіб загубити себе назавжди; квітка папороті, що цвіте одну-єдину ніч; Змій-охоронець; чарівні предмети; вогник-дороговказ; порушені заборони; зустрічі із померлими; вода як кордон між смертю і життям; “видимість” і “невидимість”; замовляння і примовки, які призводять до бажаного результату.

Завдяки такому поєднанню глибини образів та казкових архетипів, а ще — вишуканій філігранній мові, “Дрімучий ліс” здатен зачепити за живе. Книжка не тільки вповні розкриває тему дорослішання, як в обрядово-глибинному, так і сучасно-психологічному сенсі, але й дозволяє пережити цей не найпростіший досвід “посвяти” знову — тим читачам, які вже устигли подорослішати. Адже “у будь-якій чарівній історії багато шляхів, хочеш — іди однією стежиною, хочеш — іншою. Будь-яка стежка на початку помахує хвостом, потім хвицьне, звузиться й заведе углиб себе” [А. Лавренішина “Дрімучий ліс”, ст. 180].

Головне — не загубитися дорогою.

Любов БАЗЬ