Що читала редакція на весняному карантині 2020

Що читала редакція на весняному карантині 2020

Через весняний карантин було скасовано чимало подій, серед яких і фестиваль Книжковий Арсенал. Його інтелектуальна частина перейшла в онлайн, пропонуючи численні прямі трансляції з дискусіями та лекціями, а функцію ярмарку цілком і повністю на себе перебрали великі книжкові мережі. Якщо ви не підписані на розсилку книгарні «Є», то вам дуже пощастило: таку кількість промокодів і акцій не витримає жоден гаманець. Видавництва були змушені відкласти кілька проектів на більш оптимістичне майбутнє, але попри всі негаразди продовжували тішити книголюбів приємними новинками. Флешмоб #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020, котрий пропонував викласти фотографії найочікуваніших видань, показав, що людей цікавить і фантастика: збірка оповідань Кена Лю «Паперовий звіринець та інші оповідання», перший том прозових творів Едґара Алана По, продовження українського фентезі Павла Дерев’янка «Тенета війни», новий позасерійний роман Наталії Матолінець «Керамічні серця» та ін. А редакція «Світу Фентезі» тим часом встигла підчитати хвостики з попередніх років. Про них і розповімо.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

Від новачка до майстра

Розпочався карантин «Химерним сяйвом» Террі Пратчетта. Ще минулого року познайомилася із недочарівником Ринсвіндом і довго відкладала продовження, а тут така нагода. І… давно такого трешаку не було. Добре, що почала читати Пратчетта з циклу про Варту, бо інакше історія про Ринсвінда поставила б на ньому хрест. Пригоди майжечарівника і його друга-туриста Двоцвіта тривають. Дивним чином їм вдалося врятуватися після падіння з Краю світу, однак цей порятунок коштував усім зміною реальності. Аби повернути черепаху Великого А-Туїна на безпечну орбіту, потрібно зачитати давню книгу «Октавію». За лихим збігом долі, одне із заклинань «Октавії» засіло в голові Ринсвінда, а той буквально пішов за Край світу. Тепер чарівники полюють на недомага, аби врятувати світ, але самому Риндсвінду про це нічого не сказали.

Першу половину роману пропустили через м’ясорубку, а потім висмикнули десяту частину тексту (ту саму, де валяються натяки на логічні переходи між сюжетними лініями). Десь ближче до середини в палату випадково ввалився досвідчений хірург і схопився за голову — малу-помалу, а текст почав зшиватися в осмислену вервечку подій, набувати форми інтриги й напруженого фіналу, подекуди вдало вишивати хрестиком несподівані повороти. Я дуже рада, що це закінчилося, і хочу прочитати третю книжку циклу (невже ця мука з другою була намарне?!). АЛЕ, якщо ви хочете насолодитися Дискосвітом на повну, то краще після “Кольору магії” зробити перерву на інші книжки чи й відразу почати з іншого циклу.

«Морт» цього ж автора був на порядок краще написаним та дотепнішим. Це перша книжка з циклу про Смерть, а саме про його учня Морта. Побут женця душ, смертельні будні, різні причини й наслідки смерті… а також типова історія порятунку принцеси із нетиповим кінцем. Цей роман попри загалом серйозну тему читати легко. Для розваги, саме для довгих карантинних вечорів.

Ну ду-у-уже заплутана історія

І наостанок — «Крук та Чорний Метелик: Голос давніх сновидінь» Ольги Мігель. Романтичне фентезі від української авторки, всього другий її виданий роман. Це дуже типове потраплянське фентезі, з мері-сьюшними нотками й зливою стьобу з жанру. На жаль, книжка досить сира, в мене лишилося враження, що її зарано віддали в друк і показали редактору здалеку. Але, якщо ви переживете перші сто сторінок Вікіпедії про новий для головної героїні світ, на вас чекає кілька непогано прописаних любовних ліній, досить динамічний і закручений сюжет, багато яскраво виражених героїв.

Аліса Гайлінова отримала чарівний дар випадково, магія їй буквально звалилася на голову через прогалину між світами. Після двох років самонавчання й кривавих сутичок із різною нечистю її нарешті знаходять маги та забирають у свій середньовічний світ навчатися в Університеті для магів стихій. Але кротовину ще не залатали, і поки над цим мізкують, нечисть підшукала собі ковчег на випадок кінця світу… Ясна річ, це лише перша частина, п’ятсот сторінок тексту складаються з десятків ниточок початих сюжетних ліній, додаткових оповідань і навіть маленької поеми. Тримаю кулаки за роботу над стилем авторки. Чи «злетить» серія, покаже саме друга частина — чи зможе авторка дати лад усім закинутим вудкам, позбудеться енциклопедичного стилю і чи додасть видавництво карту для бідолашних читачів без географічної пам’яті?

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Козацька романтика 2.0

В Америці — ковбої, в Японії — самураї, а в Україні — козаки. Козацьке фентезі існувало ще до того, як українське фентезі почало кудись активно рухатися. Роман “Аркан вовків” Павла Дерев’янка продовжує цю славну традицію, водночас слідуючи актуальному запиту на альтернативну історію ХІХ — початку ХХ століть. Не дивно, що саме ця книжка якісно виділилася в 2019 році, і навіть ті книжкові блогери, які не тяжіють до фантастики, були в захваті.

Читати огляд роману «Аркан вовків»

За сюжетом, держава Хмельницького вистояла. І, щоб її захищати, було створено спеціальну організацію — Сірий орден. Головний герой Северин все своє життя готувався до того, щоб стати характерником і долучитися до героїчних лав. Але доля проклятої вовчої стежки не така вже й романтична, як він думав…

Сама історія навряд чи стане несподіванкою для шанувальника жанру. Є юнак-воїн, який проходить ініціацію, долає з товаришами по зброї випробовування та мужнішає, перетворюючись на чоловіка. Додавання вовчого культу лише підсилює ці архетипи, актуалізує їх до української міфології. Зокрема, сцена ініціації дуже чітко повторює мотиви дорослішання юнака-воїна: зі смертю, мандрами потойбіччям, перебуванням у шкірі вовка і здобуванням нового імені. Навіть перша ніч із дівчиною стає частиною цього переходу.

І хоча міфологічна частина про проклятих воїнів дуже сильна, текст більш сучасний у своїх мотивах. Персонажі свідомі таких проблем, як сімейне насильство і алкоголізм. У Сірому ордені також панує гендерна рівність. Попри те, що головні герої — чоловіки, тут зустрічаються кілька непоганих другорядних жіночих персонажів, як-от Віра Забіла чи Катря Бойко. Що ж до атмосфери часу, то в різних місцях прочитуються натяки, що на світ чекають великі зміни — майбутнє за технологічним розвитком.

Та найбільше мені сподобалося те, як роман працює над створенням різнопланової, але цілісної України. Сірий орден — це зрівнювальний майданчик для всіх станів і прошарків. Що екзотичний Пилип, що шляхтич Ярема, що дитя міських вулиць Савка — усі вони приймають один одного з однаковою відкритістю. Водночас це дозволяє переосмислити козацьку романтику, спростувати уявлення про козаків як про вправних, але простацьких воїнів.

«Аркан вовків» — безпрограшний варіант, щоб заманити людину до українського фентезі, показати, що унікального воно може запропонувати. А тут такого чимало: і козацькі ордени, і латинка, і характерницькі дуби-автовідповідачі.

Цієї весни вийшла друга частина трилогії — «Тенета війни».

Яскравий сон фантастолюба

Якби поціновувачу («ретро») фантастики міг наснитися сон з перемішаними елементами з різних історій, то він нагадував би повість «Сапієнси» Володомира Арєнєва. Жанрово це дитяча пригодницька наукова фантастика, що вже є несподіванкою на нашому ринку.

Далеке майбутнє. Групка школярів зголосилася вступити до першої Школи зореплавства і попри всі старання учителів зіштовхнулася з великою проблемою у вигляді ворожого прибульця-люстерника. Та пам’ятаймо, що саме кризові ситуації допомагають загартувати справжнього зореплавця!

«Сапієнси» — це вияв пошани до жанру фантастики у формі художньої вигадки. Великодники тут на кожному кроці: в іменах персонажів та в назвах технологій. Наприклад, одну з героїнь звуть Алісою Шелдон, а статечного мудрого адмірала — Сергієм Оксеником. Приємно, що трапляються посилання і на сучасніші твори, як-от «Франческа» Джорджа Бату чи «Нечуй. Немов. Небач» Петра Яценка. Кожну власну назву можна використовувати як ключове слово для пошуку в Google.

Атмосфера історії чимось нагадує фільми про Алісу Селезньову та інші тодішні НФ-сюжети для школярів. Водночас тексту не бракує самоіронії: «Люстерникова аватара якраз тягнулася другою рукою до Мишкового плеча: вищирилася і, певно, хотіла була виголосити типову промову переможця, згадати про свої підступні плани, потішитися безпорадністю жертви — та якраз цієї миті двигун спрацював». Або ось особисто моя найулюбленіша цитата: «Комусь сказати — не повірять. Сашко Ненарок і Мишко Неборак. Як персонажі дешевої комедії, чесне слово».

Сподіваюся, на цьому експерименти з дитячою науковою фантастикою в Україні не обмежаться і ми побачимо ще багато унікальних історій.

Повернення перської міфології

Видавництво «UA Comix» щоразу пропонує щось нове й незвичайне. Комікс «Захисник вогню» не став винятком. Він створений у співавторстві з іранським сценаристом Іманом Тадайоном і українською художницею Танею Приймич. За сюжетом, Вічний ворог намагається відчинити ворота, через які до нашого світу увійдуть лихі деви, щоб остаточно знищити людство. Лише спеціально навчені жреці храму зороастризму можуть йому протистояти і зупинити Апокаліпсис.

Мрією Імана Тадайона було створити книгу про перську міфологію. На жаль, в Ірані його текст не пройшов цензуру з політичних і релігійних міркувань, тому видавців довелося шукати деінде. Так сталося, що він познайомився з «UA Comix», і вони спільно вирішили робити цей твір у форматі коміксу, щоб краще донести культуру сасанідів. Фактично всі образи створювалися сценаристом і художницею з нуля, усі можливі деталі вичитувалися зі старовинних текстів і доповнювалися авторським баченням. Сама історія має два майданчики: комікс на кілька частин та настільну гру з 3D-фігурками.

«Захисник вогню» — вельми естетичне читання. Таня Приймич на презентаціях зізнається, що вона більше живописець, аніж графік. Її малюнок майже не має контуру, акцент робиться на кольори, форми і мазки. Укупі з доволі незвичною тематикою зороастризму він створює незвичний тандем, який одначе працює. При першому прочитанні ти мало що розумієш, але дивним чином занурюєшся з головою у прекрасний малюнок та динамічний сюжет. При другому прочитанні, заздалегідь озброївшись статтями із Вікіпедії про зороастризм, Персію та прочитавши анотацію на другій сторінці (яка схематично пояснює час і місце), події стають набагато зрозумілішими. Перша частина обривається на найцікавішому моменті, лишаючи читача з імпульсом кинутися шукати продовження.

Анатолій і Катерина Пітики, куратори відділу “Кіно”

Киньте гріш відьмакові...

Розповідь про наші читацькі пригоди під час карантину, мабуть, варто розпочати з Нетфлікса, який 20 грудня 2019 випустив перший сезон нового серіалу «Відьмак» з Генрі Кевіллом у ролі суворого білявця. Усі наші друзі та знайомці ніби збожеволіли! «Toss a coin to your witcher» лунало практично звідусіль. Оригінал, різноманітні кавери, переклади і звісно ж… мемасики. Здається, сам серіал обговорювали втричі менше, ніж цю пісню Любистка.

Взимку було не до серіалів, а от весна «потішила» карантином. І хоча ані роботи не поменшало, ані вільного часу не побільшало, все ж ми замислилися про перегляд нового «Відьмака». Проте виявили, що поганенько пам’ятаємо романи Анджея Сапковського. «Читати чи не читати» ніколи не було для нас питанням, тож ми взялися за історію, яку переклав Сергій Легеза, від самого початку. Власне за карантин ми встигли подужати лише «Останнє бажання» та «Меч призначення», але не сильно переймаємося через це, бо зможемо зараз розповісти про найулюбленіші частини циклу.

Захопливе постмодерністське фентезі «Відьмак» розпочалося з окремих оповідань. Саме вони й утворили перші два томи. Розрізнені історії (принаймні, в «Останньому бажанні») об’єднані єдиним світом і харизматичним головним героєм. Кожна з них пропонує новий погляд на класичні сюжети: трохи реалістичніший, трохи чесніший, трохи відвертіший. На горіхи отримали абсолютно всі. Закохана у чудовисько красуня виявилася кровожерливою вампіркою, а Білосніжка — бандиткою, що заради помсти готова вирізати всіх на базарній площі. Король не поспішає віддавати розчакловану доньку за її рятівника, а сорочкою з кропиви не вдається нікому повернути людську подобу.

Анджей Сапковський витворює живий світ високого середньовіччя, де є місце як благородним пориванням, так і ницим зрадам. Використовуючи фентезійні декорації, він говорить про так болючі навіть для сучасного світу речі, як ксенофобія, нерівність між суспільними прошарками, імперіалістичні експансії. Говорить майстерно, яскраво — і кожну історію проживаєш разом із персонажами, кожному герою віриш. Дуже цікаво спостерігати за внутрішніми метаморфозами Ґеральта з Ривії, мутанта з цеху відьмаків, єдине призначення якого — захищати людей від різномастої нечисті. Щоправда, дуже часто Ґеральт виступає на її боці: надто багато зла і чорної ненависті ховаються в серцях людей, яких він має боронити.

Ми жодного разу не пошкодували, що повернулися до цього циклу. Насолоджувалися кожною сторінкою, кожним словом і сюжетним поворотом. Ґеральт, Єнніфер, Любисток,  Цирі… Усі вони вперше з’явилися на сторінках цієї умовної дилогії з оповідань. У подальших томах на них чекають нові химерні пригоди, зустрічі й відкриття. Багато хто більше цінує наступні частини циклу, вважаючи «Останнє бажання» і «Меч призначення» лише прологом до великої історії про відьмака й Дитя Призначення, однак, на нашу думку, це все ж таки дещо більше.

Затишшя після бурі

«АССА» під час карантину випустила четвертий том пригод невгамовних дітлахів у англійському містечку Кілмор-Ков із циклу «Секретні щоденники Улісса Мура» — «Острів масок». Трішки шкода, що на продовження довелося чекати майже рік, але ми розуміємо, скільки часу займає створення по-справжньому гарної книжки, тому не сильно нарікаємо на тривалу паузу. До того ж, видання з усіх точок зору на висоті. Яскрава суперобкладинка, хай не кольорові, але все одно класні внутрішні ілюстрації та приємний переклад Любові Котляр.

Український видавець неабияк постарався, а от італійський автор вирішив трішки відпочити. На нашу думку, найкращий формат для будь-якої пригодницької, фантастичної чи фентезійної історії — це трилогія. Трилогія — це добре. Трилогія — це надійно. Навіть, якщо вона не вистрелить, завжди можна вчасно піти, не сильно втомивши читачів. Інша справа, коли ти замахнувся на щось грандіозніше. Наприклад, П’єрдоменіко Баккаларіо, чи то пак Улісс Мур, написав аж 13 книжок про близнюків Джулію та Джейсона та їхнього спільного друга Ріка. Фінал першої «трилогії» у нього вийшов потужним та пронизливим. Головні герої не встигли запобігти підступним планам лиходійки, але цей сюжетний виверт не свідчив про програну війну. Навпаки: «Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить». Ми сподівалися, що наступна книга циклу підтримуватиме тон та напругу «Будинку дзеркал», але не так сталося, як гадалося.

«Острів Масок» — історія значно спокійніша. З одного боку, вона підкидає допитливим читачам дрібку нової інформації про чарівні ключі та розкриває таємницю особистості власника вілли «Арго» Улісса Мура, а з іншого, за всіма зовнішніми ознаками є типовим філером. Події зошита четвертого розгортаються у Венеції вісімнадцятого століття. З’являються нові персонажі: двійко волоцюг — Дон Дієго Валенте та Дієґвіта — і подружжя Келлерів — Альберто та Роселла — які допомагають нашим героям виконати поточний квест. Цього разу протистоїть веселій трійці моторошний Граф Попіл. Точніше, автор хоче, щоб ми повірили, буцімто він їм протистоїть. Щоправда, реальність виявляється інакшою: Граф Попіл — лише міньйон Облівії Ньютон, а нові герої — надто функціональні. Крім песика, звісно. Він крутий!

Дуже хотілося б, щоб у подальшому пригоди були яскравішими і мали більшу вагу. Якщо ми правильно вловили патерн серії — чергування мандрівок у минуле та досліджень таємниць Кілмор-Кова та вілли «Арго» — то так воно й має статися. Єдине що, радимо читати ці книжечками сетами — хоча б по дві одразу — бо події розгортаються в рамках кількох днів, а так буде легше уникнути розривів у сприйнятті нової інформації.

Право на чари

Кожна дитина, яка хоч трохи любить пригоди і таємниці, не може стояти осторонь історій і легенд, якими повниться її край. А якщо дитина ще й має гарну уяву та хист до літератури, то згодом і сама вчиться створювати чарівні світи. Відома дитяча письменниця Крессида Ковелл, яка здобула славу завдяки серії книжок «Як приборкати дракона», у дитинстві провела багато часу в дідуся й бабусі, що мешкали у графстві Сассекс поміж мальовничих пагорбів Саут-Даунс на півдні Англії. Та місцина повнилася старовинними фортами залізної доби. Ходили легенди, буцімто їх побудували справжні велетні, а в порослих мохом курганах мешкав народ фей. Усі ці перекази надихнули Крессиду Ковелл на нову серію книжок у жанрі пригодницького фентезі — «Були собі чаклуни». У видавництві «Рідна мова» вийшли перші дві частини у перекладі Олекси Негребецького — «Чари перші» та «Чари другі». Саме про них і піде мова.

Три тисячі років тому на Британських островах, «ще до того, як ті дізналися, що вони Британські», мешкали два ворожих народи — Воїни та Чаклуни. Раніше в лісі панували самі тільки чаклуни, що жили в гармонії з природою, однак згодом на їхні землі прийшли воїни. Вони мали залізну зброю, а тому були непідвладні чарам, люто ненавиділи їх і винищували. За атмосферою і сетингом книжка трохи нагадує валійські міфи, а саме протистояння воїнів і чаклунів — війну англосаксів із кельтами.

Головні герої історії — хлопчик Зар, син короля чаклунів Енканзо, і дівчинка Бажана, донька королеви воїнів Сихоракс (і тут дорослі читачі миттєво згадують Шекспірову «Бурю»). Зар вважає себе обранцем долі, проте має неабияку проблему: йому вже тринадцять, а чари досі не прийшли. Що він тільки не робить, аби отримати магічний дар! Навіть влаштовує пастку на легендарну почвару — відьмака (Сапковський тут ні до чого) — щоб за всяку ціну здобути чарівну силу, хай навіть із темного джерела. Однак, до його пастки потрапила незвичайна воїнська принцеса Бажана, яка також має чимало таємниць.

Зар і Бажана зовсім не відповідають уявленням про правильних принца і принцесу. Власне плем’я вважає кожного з них ганьбою роду, а рідні батьки — великим розчаруванням. Зар — веселий, кмітливий і симпатичний, проте він належить до тих дітей, які спершу роблять, а потім думають. Він самозакоханий і егоїстичний, однак дуже сміливий і не позбавлений шарму. Правда, через його прагнення довести батькові й старшому братові власну крутість розпочинається армагеддон місцевого масштабу, але то пусте. Батько повсякчас намагається завдати йому гарної прочуханки, щоби спрямувати малого шибеника на шлях мудрості (і його важко звинувачувати після всього накоєного Заром), але стає тільки гірше.

Бажані також не вдається виправдати материних сподівань. Допитлива, розбишакувата і з пов’язкою на оці, вона до своїх тринадцяти так і не навчилася до ладу писати й постійно потрапляє у всілякі халепи. Наприклад, обирає собі в домашні улюбленці… живу залізну ложку. Кожного порядного воїна чари жахають і обурюють, проте Бажана хоче їх зрозуміти. Не така войовнича й успішна, як старші сестри, дівчинка постійно страждає від невпевненості в собі й прагне материної любові, але ж усім відомо, наскільки складно відповідати очікуванням батьків — байдуже, в реальному світі чи в казковому. Герої повсякчас прагнуть врятувати світ, а потім виправити власні помилки — і дорослий читач мало не вголос просить їх не лізти в чергову халепу — проте вони все одно викликають симпатію і співчуття. Щоправда, чи вдасться їм подолати страшне зло, яке нищить увесь ліс і помирити свої племена, невідомо, адже останню книжку історії Крессида Ковелл вже анонсувала, але ще не видала.

На щастя, Зар і Бажана вештаються Поганоліссям не самі (інакше б їх уже давно зжерли відьмаки), а в товаристві лісових ельфів, мудрого ворона Ескалібура, снігокотів і велетня Чавила. А у «Чарах других» до них приєднується ще й вовкулака. Історія цікава з точки зору розвитку сюжету: те, що починається як дрібна дитяча витівка, обертається на серйозну пригоду, здатну зробити всіх — і героїв, і читачів — трішки мудрішими й розумнішими. До всього, книжки приховують особу невідомого оповідача, який про все знає, але не зізнається, хто він. І, якщо чесно, ми досі не знайшли відповіді. Обидва томи мають карту місцевості (відомо ж, що всі гарні книжки про пригоди мають містити карту), а також уривки з Книги заклинань. Сторінки рясно прикрашені ілюстраціями самої Крессиди Ковелл, які краще допомагають уявити персонажів та їхній світ. Навряд чи така історія залишить байдужими юних читачів, а різноманітні культурні алюзії точно подарують утіху дорослим.

А Ната Гриценко прочитала і написала великий огляд українського темного фентезі Володимира Кузнєцова “Вогневир”. Його ви можете знайти за цим посиланням.

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *