“Морт”: Життєствердна історія про Смерть

В одному з останніх інтерв’ю сер Террі Пратчетт сказав таке: «Мудра людина ставиться до смерті як до друга — якщо цей друг зайде трішки пізніше». Дивовижний британський письменник мав удосталь часу поміркувати про смерть, адже довгі роки вів виснажливу  — і, на жаль, заздалегідь програшну — боротьбу з Альцгеймером. Вражає, з якою доброю іронією та сміхом говорить він про таку жахливу річ, як власна смерть. Може, тому, що він уже з нею зустрічався? Точніше, він сам придумав її — чи то пак його, скелета-філософа в чорному плащі. І хоча Смерть і раніше зринав на сторінках Пратчеттових творів, сольну партію він уперше зіграв у  романі «Морт».

Террі Пратчетт. Морт; пер. з англ. О.Любарська. —
Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 304 с
.

Фото: starylev.com.ua

«Морт» було написано у 1987 році. Це четвертий роман автора про Дискосвіт, який  розпочинає, мабуть, найпопулярніший із циклів — про Смерть. У центрі сюжету — сільський парубок Мортимер (скорочено — Морт), у якого не було хисту до жодної справи. Проте одного разу йому пощастило: за ним прийшов Смерть — і запропонував стати його учнем. За довгу вічність Смерть трохи втомився, тому вирішив перекласти частину своїх обов’язків на молодого падавана. Той і радий був би працювати добре, але втрутилося кохання — і замість того, щоб забрати життя принцеси Келі, Морт убиває її вбивцю. Чим ставить під загрозу всю структуру світобудови. Реальність опирається змінам, вперто відмовляючись визнавати Келі живою. Наче диснеївський учень чародія, Морт відчайдушно намагається виправити завдану шкоду й узаконити право принцеси на життя.

Смерть у Террі Пратчетта виявився найживішим персонажем  з усіх, придуманих ним. Він розумний, трохи меланхолійний і дуже іронічний. Разом з тим, як зрозумів Морт, «Смерть — найсамотніша істота у всесвіті. На святі Створення світу його місце було на кухні». Смерть любить котів та карі й часто не може збагнути людську жорстокість. І що б там не підказували правила здорового глузду, Пратчеттового персонажа хочеться запросити на гостину.

Ілюстрація: Omar Rayyan

Роман вражає не стільки заплутаним сюжетом чи гумористичними сценами, а життєвою філософією автора. Гуманіст і життєлюб, він не боїться ані свого персонажа, ані явища, яке стоїть за ним. І дізнавшись про страшний діагноз у 2007 році, навряд чи Террі Пратчетт камлав «Чому я? За що?», адже ще у «Морті» він вклав у вуста Смерті такі слова: «НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Є ТІЛЬКИ Я». Смерть постає невідворотною і неминучою — але не загрозою, а просто дійсністю.

Оскільки автор був атеїстом, він висміював надмірну віру людства у потойбічне благоденство. Певно, він дотримувався поглядів Епікура, який стверджував, що смерть узагалі не має стосунку до людей, адже коли ми є, смерті ще немає,  а коли з’являється смерть, уже немає нас. У романі він не оминув нагоди пустити шпильку в бік священнослужителів. «Та вони весь час тільки розводяться, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту», — каже відьма, коли Морт приходить забрати її.

Хоча «Морт» — це фентезі, а Дискосвіт — узагалі вигаданий всесвіт, який не має стосунку до Землі, уважному читачеві варто звернути увагу на образ автора у творі. Ні, він не є одним із мешканців Дискосвіту — він з нашої планети. Низка алюзій чітко вказують на час написання твору. Зокрема, згадується про Агатійську імперію, мешканці якої страшенно щасливі, бо живуть за високою стіною і не бачать, що відбувається за кордоном. А як тільки вони намагаються «визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи», небесні стражі віддавлюють їм пальці рук. До речі, а в цій дискосвітській імперії стіна не Берлінською зветься? Також Пратчетт ділиться своїм поглядом на історію. Цікаво спостерігати, як те, про що писав британець у 1987 році, знову стає для України актуальним у 2018 (хоча, здається, це ніколи не втрачало актуальності): «Та історія не така… Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди — так чи інакше — примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто міняє її».

Книжка пересипана яскравими і веселими алюзіями. Пратчетт був справжньою людиною Відродження — і це помітно в романі: те, з якою легкістю, він переплітає «Великі сподівання» Чарльза Діккенса, сонети Шекспіра, «Принцесу на горошині» та смерть Клеопатри, зачаровує. Йому завжди вдається підібрати найефектнішу алюзію, не перетворивши текст на квест із пошуку цитат. Ось як пояснював сам  Пратчетт в одному з інтерв’ю свою роботу з культурними посиланнями: «У моїй історіях немає справжнього Чехова, а є те, що люди, які не багато знають про нього, вважають Чеховим».

Видавництво Старого Лева вкотре продемонструвало високу якість роботи: чудовий переклад від Ольги Любарської доповнюється вишуканим поліграфічним дизайном від Романи Романишин та Андрія Лесіва. Хіба що, на нашу думку, корпус приміток міг би бути трішки ширшим — завжди хочеться зазирнути за лаштунки.

Ілюстрація: NarnMindWalker

P.S. 12 березня 2015 року, коли Террі Пратчетт відійшов у засвіти, у його Твіттері з’явилося 2 останніх записи: «ЗРЕШТОЮ, СЕР ТЕРРІ, НАМ СЛІД ІТИ РАЗОМ» та «Террі взяв Смерть за руку й пішов за ним крізь двері до чорної пустелі під безмежною ніччю». Якщо думка письменника, що кожен отримає після смерті те, чого хоче, правдива, можливо, просто зараз він грає в шахи зі своїм улюбленим персонажем.

Au revoir, сер Террі.

Катерина ГРИЦАЙЧУК і Анатолій ПІТИК

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *