Добре бути супергероєм: час, за деякими винятками, не має над тобою влади. Наче герой античних міфів, що не скоряється ні перед жорстокою долею, ні перед підступними людцями, ти повсякчас лишаєшся «найбажанішим холостяком Ґотема 90 років поспіль». І нехай минають десятиліття, а науково-технічний прогрес диктує свої правила, ти завжди у формі: зрештою, ти ж Бетмен! А як рейтинги трохи знизяться, то світ можна просто перезапустити — і вічно молодий плейбой-супергерой знову живіший за всіх живих. Власне, саме так і вчинила DC у 2011 році, перезапустивши увесь всесвіт під назвою NEW 52. А зі зміною всесвіту трохи змінилися правила гри — про що і свідчать «Суд Сов» та «Місто Сов».

Історія, розказана Скоттом Снайдером та Ґреґом Капулло, з перших сторінок привертає увагу читача. Усе таке знайоме: похмурі краєвиди, жорстокі злочинці, корумповані копи та нова, жахна небезпека, що загрожує місту. Цього разу Бетмену та його команді, чи то пак родині, протистоїть таємна організація — зловісний «Суд сов», який незримо керує Ґотемом, лишаючись завжди у тіні. На зміну звичним лиходіям прийшло щось цілком незбагненне. Якоїсь миті меснику в масці кажана здається, що проти нього постав його найголовніший союзник — рідне місто. «Держава — це я!» — стверджував Людовік XIV. «Ґотем — це я!» — повторює Бетмен і жорстоко помиляється. Його ворог значно сильніший, та й мешкає у Ґотемі набагато довше за пещеного мільйонера…

«Ґотем — це я!» — повторює Бетмен і жорстоко помиляється.

Власне, саме поняття тяглості часу є в коміксах доволі умовним. Супергерої існують у чомусь на кшталт позачасового хронотопу, схожого на міфічний: межі між минулим і майбутнім розмиваються, обертаючись на нескінченне теперішнє. Складається враження, що у світі не існувало нічого до появи супергероя — не Брюс Вейн виріс у Ґотемі, а Ґотем виріс навколо Брюса Вейна. Саме тому герой почасти має рацію, ототожнюючи себе з власним містом. Сьогодні спостерігається трохи інакша тенденція — розповідати про супергеройські світи без них самих: серіали «Ґотем» 2014 року і «Криптон» 2018  року — яскраве тому підтвердження. Скотт Снайдер також не пасе задніх. Він вводить нового лиходія, якому надає особливої демонічності той факт, що він існував задовго до Бетмена. Автори запрошують читача до подорожі в минуле, пропонують поглянути не тільки на батьків Брюса Вейна, а й, наприклад, на його дідуся, який одним із перших перейшов дорогу Суду сов. Таємна організація живиться власною моторошною історією, перед якою Бетмен практично безсилий — а тому він постає як жертва, яку мало не довели до божевілля. Автори вдало маніпулюють любов’ю людей до конспірологічних теорій — а тому злочинна організація набуває особливого шарму.

Читайте також: “Морт”: Життєствердна історія про Смерть

Бетмен у «Суді сов»  змальований розчавленим і слабким, адже цього разу у нього відібрали найдорожче — його місто. Він більше не може покладатися на рідні вулиці, адже втратив до них довіру. А ось у «Місті сов» він нарешті віднаходить власну ідентичність та примиряється з Ґотемом — не як легенда з легендою, а як мешканець зі своїм домом.

Як і у Бетмена, у Суду свої погляди на закон  і глибоке переконання, що виносити вироки може тільки він один.

Графічний роман «Суд сов» скидається за своєю структурою на бароковий лабіринт (маньєристичний за  Умберто Еко). Картина світу постає ймовірнісною, а істина – множинною. Це лабіринт з численними коридорами, ілюзіями і тупиками, кількома входами і кількома виходами. Лабіринт роману корелює з Лабіринтом, у який Суд сов загнав Бетмена, а барокова подвійність сюжетних ліній надає історії рельєфності. Дуалізм простежується у всьому. Сови (природні вороги кажанів) влаштовують полювання на темного лицаря. Як і у Бетмена, у Суду свої погляди на закон  і глибоке переконання, що виносити вироки може тільки він один. Скотт Снайдер пропонує по-новому поглянути на самопроголошене право вершити правосуддя. Зрештою, у певному сенсі Бетмен у своїй самопевності домірний Суду Сов, адже також вважає, що має право карати винних в обхід офіційного законодавства — про існування якого ніхто з них не згадує взагалі.  Паралелізм оприявлюються також на рівні зображення: вбрання Пазура — це стімпанківська версія костюма Бетмена. Сам Бетмен у частині сцен також дуже скидається на птаха: загострений ніс маски схожий на дзьоб.

Читайте також: Тихше, тихше, любий Бетмене

У другій книзі — «Місто сов» — параноїдальне детективне розслідування змінюється на бурхливий екшн. Бетмену слід відвоювати свій маєток, а потім і ціле місто у свавільних сов. Тема паралелізму сов і кажанів посилюється підміною знаку Бетмена в небі на знак сови, а також кульмінацією, в яку вписався (рідний?) брат Брюса Вейна. І хоча такий сюжетний хід увиразнює бароковий дуалізм образів, він видається надто клішованим: те, що спрацьовувало у Кальдерона, наразі трохи втратило актуальність. Надмір філлерних елементів також не додає динамізму. Сама по собі описана історія зовсім не погана, навіть цікава, але Снайдер поставив надто високу планку в попередній книзі. Для «Міста сов» сценаристу не вдалося придумати нічого настільки ефектного, як лабіринт. Автори коміксів часто стають заручниками серіальності своїх персонажів: можна придумати безліч способів показати падіння героя, але зрештою, доведеться обов’язково продемонструвати, як він надирає дупи всім лиходіям. А тут арсенал засобів обмежений. Тому й доводиться заповнювати історію то біографією Віктора Фріза, то ілюстрованим листом Джарвіса Пенніворта, то пригодами дівчинки-підлітка, що дуже хоче допомагати Бетмену. Якщо їх прибрати з історії, вона б нічого не втратила.

Тема паралелізму сов і кажанів посилюється підміною знаку Бетмена в небі на знак сови, а також кульмінацією, в яку вписався (рідний?) брат Брюса Вейна

І хоча де-не-де новий Бетмен втрачає бали через сюжет, він з легкістю набирає їх за рахунок вишуканих ілюстрацій. У «Суді сов» Ґреґ Капулло (художник), Ґлапіон (контурник) та FCO (колорист) не просто передають відчай Бетмена, а й повільно занурюють читача разом з улюбленим героєм у прірву безумства: перевернуті сторінки, гра з кольорами та гротескні марення вражають.  Малюнки гармонійно доповнюють історію: те, що місто належить совам, демонструють навіть елементи архітектури (уже на першій панелі). Низка фреймів виступає алюзіями або на інші комікси, або на явища масової культури: важко не впізнати в останній панелі «Суду сов»  сцену з «Чарівника країни Оз», де зла відьма з Заходу (Суд сов) відправляє своїх крилатих мавп (найманих убивць) чинити терор. У другому томі до команди приєднується низка інших художників, що вдало доповнюють одне одного своєю різноманітністю.

Приємно, що «Рідна мова», узявшись за нелегку справу видання Бетмена українською, дотримується балансу між класичними та сучасними випусками. Більше Бетменів, красивих і різних! Ми ж то з вами знаємо, кому Ґотем належить насправді. : )

Катерина Грицайчук і Анатолій Пітик