Фестивальна

Автор: Максим Гах
Жанр: магічний реалізм
Анотація: Літо, спека. Зупинка за містом. Група дачників марно чекає автобуса, коли раптом на дорозі з’являється самотній бігун із факелом. Його вигляд наводить на дивні здогади. І лише поява таємничого “сусіда” ставить усе на свої місця…

– Фес-ти-валь-на, – уважно, по складах прочитала Оксанка.

Слово було непросте, і відкривалось воно не відразу. Лише розгорнувши хрустку обгортку “фес”, з нього можна було вийняти гладеньке заокруглене “валь”, схоже на одне з кольорових скелець Оксанчиного калейдоскопа, який вона вчора позичила Тані з третьої групи. Таке слово мусило означати щось дуже-дуже хороше.

Питанням, чому зупинка називається саме так, ніхто із дорослих не задавався. Для них білий напис на синій, вкопаній у землю табличці давно перестав означати будь-що, крім цього конкретного, посипаного гравієм пустиря, достатньо просторого для розвороту автобуса.

День видався спокійним, безвітряним; пообідня спека, правда, накинула на нього ледь помітну пелену куряви, від чого здавалося, ніби сонце світить крізь старий пожовклий тюль. Метрів за п’ять від таблички стояла цегляна трансформаторна будка, трохи далі – невелика, обшита профлистом крамниця в оточенні пивних столиків. По той бік дороги, до якої примикав пустир, під високим порожнім небом лежали яскраво-зелені поля, якими кудись на південь брела колона високовольтних вишок.

– Доцю! Йди сюди! – гукнула мама. – Зараз автобус буде.

Оксанка озирнулась: ніякого автобуса ніде не було.

– Запізнюється, – пробурмотів Хвостенко, інженер-конструктор на пенсії у вигорілій, як літнє небо, сорочці на короткий рукав та темно-зелених дірчастих сандалях, схожих на пару випатраних крокодилячих голів. – Куди не плюнь – кругом бардак!..

– А ти, Ілліч, сильно спішиш, можна подумати, – засміявся член спілки журналістів Капущак. Сам він розвалився за одним зі столиків, ховаючись від немилосердного сонця під широкою квадратною парасолею, і навіть встиг узяти в крамниці бокал пива.

– Яка різниця, спішу я чи не спішу, – обурився Хвостенко. – Так чи інакше, а порядок має бути! Написано четверта тридцять – значить, четверта тридцять. І крапка.

– Ви, Всеволод Ілліч, не хвилюйтесь, – озвалася Майя Григорівна. – Ще почекаємо. Хтозна, може, аварія на маршруті…

Вона ніжно притисла до грудей букет альстремерій, так, ніби це був подарунок зірці провінційного театру від єдиного вдячного глядача.

– Та яка там аварія! – махнув рукою Хвостенко. – Бардак на маршруті, от і все. – Він невідривно вдивлявся в точку, де дорога встромляла у горизонт своє текуче від спеки вістря.

– А ти, Ілліч, на це з іншого боку глянь, – порадив Капущак. – Може, бардак – він якраз і є нормальним станом речей? А ця твоя табличка, – він кивнув на автобусний розклад, – взагалі злочин проти життя.

– От сам так і живи, раз такий розумний, – відрубав Хвостенко. – А я хочу, щоб автобус тоді приїжджав, коли написано, ясно?

Над розігрітим асфальтом стояв густий запах смоли – від цього могло скластися враження, ніби десь поблизу знаходиться невелике заміське пекло.

– Ну чого ти так зразу? – здивувався Капущак. – Я от книжку недавно читав, історичну, про бронзовий вік – і уяви собі, ніяких автобусів тоді не було. Хочеш кудись добратися  – прошу дуже, виходь на дорогу та йди. Або на віслюка сідай, якщо є.

– Це ж так добрий тиждень іти можна. А то й місяць, – здивувалась Оксанчина мама.

– Можна, – кивнув Капущак. – Так і ходили… Або сорок років пустелею взяти – там взагалі, ні доріг, ні транспорту не було.

Хвостенко фиркнув:

– Ну, жиди – вони і в пустелі жиди!

– А все-таки всі дороги ведуть до Риму, – вставила свої не дуже зрозумілі п’ять копійок Майя Григорівна.

– Хай собі ведуть, куди хочуть, – твердо стояв на своєму інженер. – Тільки б по них щось їздило. Інакше для чого вони потрібні? Я, наприклад, на ніч на дачі лишатись не планував; грозу передавали.

– Тобі, Ілліч, на дачі одну єдину ніч переночувати тяжко, – розійшовся Капущак. – А люди в давнину і в лісах жили, і в печерах, і в джунглях непрохідних. І нічого, грози не боялись.

– Жили то й жили – що з того? Тепер часи не ті. Прогрес, ясно?

Капущак лише похитав головою.

– Ти, Ілліч, не ображайся, але світ широкий та повний таємниць. А ми все життя спочатку за партою, а потім по конторах сидимо – що ми взагалі про нього знаємо? От хіба раз на тиждень на дачу виберемось, та й то, без автобуса вже й назад вернутись не можемо…

– А що про нього знати, про світ? – не витримав Хвостенко. – Кожен своїм ділом займатись має. І в чуже не лізти – крапка! Інакше бардак. А то он газету відкриєш – часом таке понаписують…

Капущак посміхнувся:

– Все одно ж читаєш.

– Панове, панове! Тільки не сваріться, я вас благаю… – розхвилювалась Майя Григорівна.

– Та ніхто не свариться, – процідив крізь зуби Хвостенко.

Він глянув на годинник, на циферблаті якого похилими золотистими літерами виведено було слово “Ракета”. Хоча, як для ракети годинник ішов надто вже повільно; принаймні останні півгодини суб’єктивного часу, здається, так і не зрушили стрілки з їх попередніх позицій.

– Став… – розгублено пробурмотів інженер, прислухавшись до схованого в опуклу металеву коробочку механізму. Це був перший подібний випадок на його пам’яті.

– До речі, останній номер “Експресу” читали? – не звертаючись ні до кого конкретного, спитав Капущак. – Цікава стаття там є, про четверте ПТУ.

Хвостенко позіхнув.

– А що там із ним?

– Зараз, секунду… – Капущак зашарудів газетою, розкрив розворот, пробігся поглядом по шпальтах. – Ось: Четвертому ПТУ повернуть історичну назву.

– А як воно називалося історично? – поцікавилась Оксанчина мама.

– Гімназія Святого Августина.

Хвостенко присвиснув.

– Приїхали… Так і до церковно-приходських шкіл недалеко.

– На засіданні міськвиконкому, – вголос прочитав Капущак, – серед іншого вирішено повернути четвертому профтехучилищу історичну назву – Гімназія Святого Августина. Нагадаємо, Святий Августин був видатним мислителем свого часу. Одним із перших він задався питанням: що існувало до сотворіння світу? І дав на нього доволі парадоксальну відповідь: оскільки час є невід’ємною частиною реальності, Бог-творець існував поза часом, точніше, в іншому різновиді часу, який можна умовно назвати вічністю. Тобто, виходячи з Августинових міркувань, той час, до якого всі ми звикли, тече всередині іншого. Або, послуговуючись аналогією з сучасною гіпотезою мультивсесвіту, окремі бульбашки розрідженого часу перебувають у темпоральному потоці вищої щільності.  

– Значно пізніше, – продовжив Капущак, – дану теорію розвинув ірландський льотчик Джон Ві…

– А до чого ти це взагалі згадав? – перебив його Хвостенко.

Капущак відклав газету.

– Не знаю… – знизав плечима він. – Цікаво просто.

– Дивіться, а що це там таке? – спитала Майя Григорівна.

– Де?

– Та он же, на дорозі.

Всі повернули голови туди, куди показувала жінка. Вони побачили далеку рухому точку, що гойдалась у розрідженому від спеки повітрі, ніби вогник невидимої свічки.

– Чорт його знає, – нахмурився Хвостенко, приставивши долоню козирком до чола.

Точка росла, поступово перетворюючись на людський силует – за якусь хвилину стало ясно, що це чоловік, і він біжить.

– Мужик, по ходу, – пробурмотів Капущак.

– З Ливмаша, видно. Автобуса чекати набридло, – спробував пожартувати Хвостенко. Зрештою, жарт вийшов не надто смішним – до міста була добра година їзди, під таким сонцем можна й не добігти…

Скоро відстань між чоловіком та зупинкою скоротилась настільки, що дачники змогли роздивитись одяг бігуна. Це була лляна спідниця і дивний високий капелюх, теж лляний. Сандалі, браслети та важкий круглий амулет на грудях виблискували золотом. У лівій руці чоловік тримав щось на зразок посоха; факел у правій горів блідим синюватим полум’ям.

Темна чоловікова шкіра блищала на сонці. Краплі поту котились по ній і падали на потрісканий асфальт. Обличчя застигло маскою зосередженості. Цілком можливо, колись воно мало інтелігентний, навіть красивий вигляд, проте надлишок життєвого досвіду округлив його та розрихлив, дозволивши прожитим рокам відкластися темними колами під очима.  

Капущак подумав, що вже десь чоловіка бачив, швидше за все по телевізору. Але не тому, що справді згадав це конкретне лице, а тому, що давно здогадувався: телевізор якраз і придумали, щоб у ньому схожі лиця показувати.  

– Може, це він той, олімпійський факел несе? – припустила Оксанчина мама.

– Більше на банщика схожий, – скептично зауважив Хвостенко.

Майя Григорівна злякано прикрила долонею рот:

– Обікрали…

Всі замовкли, обмірковуючи її здогад.

– Логічно, – погодилась Оксанчина мама. – Чого б іще у простирадлі по вулиці бігати?

– А факел тоді для чого? – здивувався Капущак. – І шайба ця на шиї – позолочена, а не зняли. Ні, не сходиться…

Доросла розмова Оксанку не цікавила. Вона присіла коло маминих ніг, роздивляючись зелені скляні піщинки, що виблискували у гравії. Їй здалось, ніби кожна з них була уламком великого, розбитого на друзки калейдоскопа, чимось схожого на трилітрову банку огірків, що її тато якось впустив на сходах, викрикнувши при цьому слово, яке мама заборонила повторювати. Але думка виявилась надто складною та надто незрозумілою, щоб додумати її до кінця.

Чоловік із палаючим факелом тим часом був уже зовсім близько. Він біг повільно та втомлено, не звертаючи на людей на зупинці ані найменшої уваги.

– Бідненький, – співчутливо похитала головою Майя Григорівна. Хвостенко лише зітхнув: мовляв, кому тепер легко?

Довго, ніби вві сні, вони проводжали поглядами темну, мокру від поту спину бігуна – здається, так минула ціла вічність.

– По-моєму, – промовив Капущак, коли вічність добігла кінця. – У тій книжці теж щось подібне було. – Його рука з пивним бокалом завмерла над столиком.

– В якій книжці? – автоматичним жіночим жестом Майя Григорівна відкинула з чола пасмо волосся.

– У тій, що про бронзовий вік.

– І що ж там таке подібне було? – поцікавився Хвостенко. – Теж мужик по дорозі біг?

Капущак подивився на нього так, ніби вперше в житті побачив.

– Біг. Тільки там не мужик був, а фараон.

– І куди він біг? – спитала Оксанчина мама.

Капущак повільно похитав головою.

– Не пам’ятаю… Хоча, може, там точно й не сказано.

Хвостенко сховав поцятковані старечими плямами руки до кишень.

– А навіщо йому взагалі бігти, раз він фараон? Не міг на верблюда сісти?

– Та ні, там не в тому суть, – зовсім тихо промовив Капущак. – Там інше.

Він відсьорбнув пива та глибоко задумався. Майя Григорівна мрійливо понюхала свій букет. Сонце повисло в небі золотою кулею, зменшений до розмірів пустиря світ принишк. І без того повільний день, здається, зовсім зупинився…

Після довгого мовчання першим заговорив Хвостенко.

– Чуєте? – невдоволено пробурмотів він. – Гниллю занесло.

Майя Григорівна підняла осоловіло-сонні очі. Відганяючи дрімоту, Оксанчина мама потерла чоло.

– Падаллю, – уточнив інженер.

– Мам!.. – Оксанка легенько смикнула за поділ маминої спідниці. – Мам, дивись, ще один дядя!

Наближення цього другого “дяді” всі умудрились проґавити. Не поспішаючи, він ішов дорогою, звідти ж, звідки прибіг перший, і вже встиг дійти майже до самої трансформаторної будки. Високий, жилавий, у білій дірявій майці та шортах кольору хакі, він ніс сапу в одній руці та якусь іржаву залізяку в іншій. Залізяка мала вигляд хреста зі скобою на кінці та нагадувала збільшений разів у десять брелок.

Хода новоприбулого була дивною, він ступав штивно та незграбно, як заводна лялька. Його обличчя виглядало цілком звичайним, навіть невиразним. Разом із тим, було в ньому щось відштовхуюче, щось не зовсім людське. Великі, ледь розкосі очі мали дивний рудувато-карий відтінок полірованого горіха; усмішка виглядала не стільки усмішкою, скільки злегка пом’якшеним різновидом оскалу. Люди на зупинці відразу відчули: із новоприбулим краще не жартувати.

Чоловік із сапою зупинився, не доходячи до крамниці, та обвів групку дачників уважним поглядом.

– Як пивко? – промовив він на диво мелодійним джодассенівським голосом.

Питання, судячи з усього, адресувалось Капущакові.

– Та я знаю… Пивко як пивко, – промимрив той.

– А газета ваша? – спитав новоприбулий.

– Моя.

– Вам вона ще потрібна?

– Та ні, в принципі… А що?

– Я б сапу замотав.

– Ну беріть, – Капущак ледве стримався, щоб не затулити носа – від новоприбулого тхнуло свіжим перегноєм. Узявши газету, чоловік із горіховими очима якось недобре посміхнувся.

– Панове, а чого це ви тут зібралися? – ні з того ні з сього спитав він.

Дачники перезирнулись. Ніхто не відповів.

– Так автобус має бути, – набрався сміливості Хвостенко. – Точніше мав, ще в половині п’ятої.

– Автобус?.. – чоловік почухав потилицю. – Не буде автобуса сьогодні.

– Як це, не буде?

– А так. Фестиваль.

– Фестиваль? – перепитала Майя Григорівна. – Який фестиваль?

– Ну он мужик побіг, бачили? Це і є фестиваль.

– Який же це фестиваль! – обурився Хвостенко.

Чоловік зміряв його суворим поглядом.

– А такий. Вам не зрозуміти.

Мама інстинктивно пригорнула Оксанку до себе. Та чоловік із сапою відразу подобрішав.

– Анекдот хочете? – спитав він. Ніхто заперечувати не став. – Працював мужик все життя в Калуші, на автобазі. І помер, за два дні до пенсії – прикиньте, не повезло. Ну і, само собою, на той світ попадає. А там, значить, зустрічає його цей, типу як куратор. Каже: слухай, ти ніби нормально жив, претензій особливих нема. На справжній рай, звичайно, не потягнеш, але то таке, не переживай. В інше місце тебе пристроїмо, нічим не гірше. Ну і відправляють мужика цього не так, щоб прямо до Калуша, але ніби як до потойбічного його аналога. І знову на автобазу – ну, думає мужик, незле! Знайомих купа – тих, що померли, само собою; робота ніби як звична. Можна жити, одним словом. Навіть у квартиру ту саму поселили.

Попрацює він, значить, рік, два – це умовно, звичайно; часу там, як такого, нема – вічність, самі розумієте – працює, значить, і думає: а чим це, власне, не рай? Шампанське ріками, звичайно, не тече і ангели на арфах не грають. Але все одно, чим тут гірше?

Тут якраз куратор, який його зустрічав, із перевіркою прилітає. Ну як воно? – питає. Життя молоде? Та нічого, помаленьку, каже мужик. Тільки от поцікавитися хотів… Цікався, каже куратор. От ви казали, ніби не в рай відправляєте, каже мужик, а я от, наприклад, різниці зрозуміти не можу. Знайоме все, рідне навколо. Погода хороша; ставку підняли, премії виплачують. І що тобі не ясно? – не зрозумів де… ну, тобто куратор. Та от якраз і не ясно, чим же це не рай, каже мужик. Той на нього здивовано так глянув: ти серйозно? – питає. Мужик каже: серйозно. А що? Та нічого, каже куратор. Просто стаж же не йде…   

Новоприбулий обвів поглядом напружені лиця дачників – ніхто навіть не усміхнувся.

– Ясно… – розчаровано зітхнув він. – Тугувато з гумором у вас тут.

Хвостенко нервово прокашлявся:

– Шановний, а ви, власне, хто такий?

– Як хто? – здивувався новоприбулий. – Я сусід.

– Сусід? – перепитав Хвостенко. – Який сусід? Щось я вас не пригадую…

Лице чоловіка з сапою розпливлось у широкій фальшивій усмішці.

– Зате я вас пригадую. Ви ж Хвостенко, правильно?

– Правильно…

– А ви Капущак.

Капущак байдуже кивнув. Схоже, він був зайнятий власними думками.

– А звідки ви про фестиваль знаєте? – спитала Майя Григорівна.

– Як звідки? – здивувався сусід. – Он же табличка висить.  

– Жартівник знайшовся… – пробурмотів Хвостенко.

– То чого чекаємо? – знову спитав новоприбулий. – Час то спливає, – він підняв руку із залізякою, роблячи вигляд, що дивиться на годинник, якого не було.

Хвостенко крадькома глянув на циферблат своєї “Ракети” – та досі стояла.

– А що ви пропонуєте? Пішки йти?

– Я нічого не пропоную. Я застерігаю.

Хвостенко розсердився.

– Слухайте, та хто ви взагалі такий…

Майя Григорівна торкнулась його ліктя.

– Не треба, Всеволод Ілліч, – прошепотіла вона з тривогою в голосі, ніби знала про новоприбулого щось таке, чого не знав Хвостенко. – Не треба…

Сусід обгорнув газетою сапу.

– Майя Григорівна правильно каже. Для чого шум піднімати?

Хвостенко склав руки на грудях та сердито втупився в асфальт.

– Добре, піду я вже, – сказав сусід. – А то й правда, часу нема.

Дачники розступились, щоб дати йому пройти. Зблизька чоловік виглядав ще дивніше. Його тіло було ніби з воску. Оксанчиній мамі на якусь мить взагалі здалось, що насправді він не жива істота, а просто опудало, що все це якийсь дурнуватий жарт.

Капущак, який останні хвилин десять просидів, ніби загіпнотизований, раптом ожив.

– Я перепрошую… – звернувся він до сусіда. – Я перепрошую, а цей, який біг, – це ж фараон, правда?

Сусід зупинився, уважно глянув на Капущака та самовдоволено вишкірився.

– Правда.

Капущаку підступив до горла клубок. Так, ніби раптом справдились найгірші його побоювання.

– А куди він біжить?

– Куди? – якось замріяно перепитав сусід. – А хто його знає… Куди взагалі тут бігти можна?

– А для чого тоді?

– Для чого що?

– Ну бігти…

Сусід закотив очі.

– Таке скажете! – ніби за щось виправдовуючись, він знизав плечима. –  Фестиваль…

Капущак схвильовано глянув у тому напрямку, куди не так давно зник бігун.

– А… – почав він, але не договорив.

– Перепрошую? – втупив у нього свої поліровані очі сусід.

– А… – у Капущака був такий вигляд, ніби він от-от заплаче. – А не запізно?

Сусід посерйознішав:

– А не все одно? – суворо промовив він.

Капущак нервово кивнув. Він був сам на себе не схожий, у ньому відбулась якась разюча зміна. Його бадьору життєрадісність як вітром здуло. Натомість щось сталося із очима – у них ніби застиг тихий крик розпачу.

Своїм новим поглядом Капущак обвів решту дачників – Оксанчина мама відвернулась. Напівпорожній пластиковий бокал перекинувся, тонкий струмінь пива потік у суху землю. Важко дихаючи, Капущак відштовхнув з дороги стілець.

Хвостенко не повірив своїм очам.

– Куди ти, Ігор?.. – гукнув він йому навздогін.

Але Капущак не слухав. Насупивши брови, він глибоко вдихнув, видихнув та побіг.

Він вибіг на сіру стрічку дороги, поцятковану чорними озерцями талої смоли. Десять, двадцять, п’ятдесят метрів… Його постать віддалялася від зупинки, таке враження, все швидше і швидше. Позаду нього, ніби невеликий ядерний гриб, повільно росла хмара куряви.

– Побіг… – пробурмотів інженер.

– Побіг, – погодився з ним сусід.

– І як же це так? З ким я тепер?..

– Не хвилюйтесь. Це на краще.

Майя Григорівна сильніше притисла букет до грудей. Оксанка радісно заплескала в долоні:

– Мам, мам! А ми теж побіжимо?

– Ми ні. У нас торби важкі.

– Мам, ну будь ласочка…

– Не будьласкай мені! От виростеш, побіжиш, куди захочеш. А поки тут, біля мене стій.

Сусід також зібрався йти.

– Що ж, друзі, пора мені, – зітхнув він.

Дачники промовчали. Здається, імпульсивний вчинок Капущака заставив кожного задуматись про своє; якщо не рахувати Оксанки, ніхто сусідові навіть не подивився вслід. Його висока худорлява постать потрохи меншала, аж поки не розчинилася зовсім в далекому просторі, що пах смолою та польовими квітами.

– Дивний він якийсь, – пробурмотіла Майя Григорівна, коли тиша, що затягнулася, стала зовсім нестерпною.

– Не те слово, – погодився Хвостенко.

Оксанчина мама нахмурилась.

– Неприємний тип…

– А що це вони про фараона говорили? – спитала Майя Григорівна. – Хтось щось зрозумів?

– Та не дуже, – пробурмотів інженер.

– І куди ж це він зірвався отак?

– Хто, Капущак?

– Ага. Почекав би ще трохи.

– Може, як автобус приїде, його шофер по дорозі підбере, – припустила Оксанчина мама.

Майя Григорівна зітхнула.

– Може…

Хвостенко прислухався. Йому здалось, він почув якесь тихе клацання. Він підніс до вуха годинник і щиро, по-дитячому зрадів.

– Пішов!

– Що це? Ви чули?.. – спитала Оксанчина мама насторожено.

– Чули що?

– Та земля якось ніби здригнулась.

– Не знаю, – знизав плечима Хвостенко. Сам він нічого такого не помітив. – Може, товарняк проїхав.

– А може, землетрус? – в голосі Майї Григорівни з’явилась тривога.

– Навряд. В нас тут такого не буває.

– Ось! Знову!.. – вигукнула Оксанчина мама. – Відчули?

Цього разу вони відчули.

– Оксанка, доця, далеко не відходь!

Хвостенко підняв голову: куряви, що висіла в повітрі весь день, стало ніби як більше. Чомусь він пригадав слова “сусіда” про те, що нема куди бігти.

– А, може, це на полігоні стріляють? Тут полігонів часом по сусідству нема?..

– Якби були, ми про це давно б уже знали.

– Дивно якось… Ось, знову! Чуєте?

Немає куди бігти, думав інженер. Але чому? І навіщо тоді, якщо все одно немає куди? Хвостенко відчував, тут мало бути якесь просте пояснення… Він перевів погляд на синю табличку з білими літерами, і раптом до нього дійшло: якщо мужик у простирадлі нікуди конкретно не біг, значить, він просто від чогось тікав!

Ця думка з’явилась, ніби череп у чорнильній плямі, який неможливо розучитися бачити, як не старайся. Вона була тим гачком, за який зачепилось та полізло із глибини на поверхню щось настільки неприйнятне, наскільки неприйнятними бувають лише очевидні речі, про які якщо й згадуєш, то лише зрідка та мимохідь, як, наприклад, про те, що дихаєш або старієш.

Хвостенкові перехопило подих.

– Це не… – прохрипів він. – Це не…

Жінки подивились на нього злякано.

– Ніяка це не зупинка… – врешті видавив із себе він.

Майя Григорівна здригнулась. Її шкірою побігли мурашки.

– Чому ви так кажете? Звідки ви знаєте?

Про це Хвостенко й сам уявлення не мав.

– Я просто… Я просто дещо… Я просто дещо згадав.

Земля завібрувала. Здійнявся вітер.

– Що?

– Там, – Хвостенко показав туди, звідки спочатку прибіг банщик, а потім прийшов сусід. Сам він стояв до дороги спиною і не зважувався обернутись.

– Що? Що там?

– Там… Там… – Хвостенко зажмурився. Він намагався закінчити речення, але не міг.

– Там? – повторила за інженером Оксанчина мама, ніби перевіряючи, з чого зроблене слово.

– Там… – Хвостенко зігнувся навпіл. Він намацав долонями землю і сів.

Але навіть сидіти було важко. Інженер упав на бік та обхопив руками коліна. Він заплакав.

– Не можу, не можу… – замотав головою Хвостенко. – Заберіть мене звідси! Заберіть…

Вітер грубо шарпнув пивні парасолі. Курява вимазала небо темною сепією.

– Що в вами?.. Що з ним?

– Не знаю, – розгублено пробурмотіла Майя Григорівна.

Опустивши голову так, щоб не бачити дороги, вона закрутилась на місці, ніби шукала, куди пристроїти букет.

– Не знаю. Але мені здається… Мені здається…

Нарешті вона розкрила обійми, і квіти посипалися на гравій. Жінка зупинилась. Вона втупилась у власні руки, ніби до цього не підозрювала, що вони в неї є.  

Курява наповзала. Не було більше ні сонячного дня, ні крамниці, ні трансформаторної будки. Оксанчина мама взялася за голову – нарешті й вона усе зрозуміла.  

– О господи, о господи…

Вітер кидав в обличчя пісок цілими жменями. Руда хмара встигла поглинути Хвостенка та Майю Григорівну. Повітря стало сухим та колючим. Простір стискався.

– Оксанка! Доця! – голос звучав безсило, надривно. Вона сама була з піску, вона розсипалась…

Оксанка здивовано підняла голову.  

– Доцю!.. Не дивись туди… Не дивись, – прошепотіла мама, відчайдушно мотаючи головою. Це виглядало так, ніби вона намагається відвернутися від фар локомотива, не сходячи при цьому з рейок. – Все добре, все буде добре. Ти тільки не дивись…

Та Оксанка все одно не дивилась. Вигляд важких рудих хмар, за якими зникали обриси знайомого пейзажу, зовсім не викликав страху в її маленькій дитячій душі. Лише дуже захотілося спати.

За спиною наростав гуркіт, ніби там стартувала ракета або, може, армія колісниць ішла в атаку. Непроглядний червоний туман поглинув усе, крім синьої таблички з білим написом. Оксанка позіхнула – сон налягав, опиратись йому було неможливо. Фес-ти-валь-на, про себе повторила вона слово, значення якого не розуміла.

Солодка важкість взяла її в тісні обійми та потягла за собою. Кольорові скельця літер спалахнули та згасли під темними склепіннями повік – треба не забути забрати в Тані калейдоскоп, нагадала собі Оксанка.