Щоденник божевільного
Автор: Аліна Негрова
Анотація: Старий світ дав тріщину, розсипався мільйонами ілюзій. Причиною цього є сік яблука із райського саду, яким Єва спокусила Адама. Отруйна рідина перетікала в жили наступних поколінь, аж доки таємниця не відкрилася. Це стало початком великого полювання й запустило ланцюжок дивних подій. Чи не запізно рятувати світ?
Відьма пішла в таємну комірчину, до якої ніхто не зазирав, окрім неї, і зробила отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але той, хто б його надкусив, відразу помер би. ( Казки братів Грімм)
***
Старий світ дав тріщину. Розсипався мільйонами ілюзій. Ввіткнувшись у ґаджети люди, мов вгодовані свині, чекали Месію. Вони забули, що трапляється з відгодованою худобою, коли приходить час. Ще за часів першого пришестя ходили перекази, що Ісус приніс не мир, але меч. Та й чи могло щось врятувати світ, отруєний соком яблука, яким Єва спокусила Адама в погоні за ідеєю всемогутності?
Отруйна рідина перетікала в жили наступних поколінь, змушуючи воїнів застеляти собою грішну землю в марній боротьбі за владу і безсмертя. Зрештою, це обернулось коричневою чумою – найбільшою трагедією XX століття. Людство поринуло в хаос руйнівної ідеї всемогутності і панування надлюдей.
Дехто вважає мене божевільним. Інші мовчки терплять мої дивацтва. Але я таки знайшов формулу клятої отрути!
Це було вкрай нелегко. Я знав, що хімічний склад яблука залежить від багатьох факторів: від сорту, зрілості, умов, у яких його вирощували, терміну зберігання та ряду інших критеріїв, які я уважно досліджував протягом багатьох років.
Склад плоду із райського саду суттєво відрізняється від звичайного яблука. Про це не здогадувалась навіть моя родина, дивуючись, чому я ненавиджу цей кисло-солодкий фрукт. А далі лиш справа техніки. Тепер у моїх руках доля людства. Але навряд чи за свої відкриття мені світить Нобелівська премія. Скоріше розп’яття, хоча я не претендую на роль святого.
Я, навіть, впевнений, що моя рідня буде в числі перших із натовпу, що підкидатиме хмиз до багаття, на якому спопелять мене як клятого алхіміка. Хоча зараз ви не впізнаєте в мені великого науковця. Я непомітний. Розчиняюсь у сірому пилі великого міста. Але якщо зможу знайти антидот, світ стане іншим. І тоді я отримаю заслужену славу.
***
Ранок був прекрасним. Сонце золотило чуприни каштанів. Спека ще не висушила повітря після нічного дощу й воно було напрочуд свіжим та приємним. Єдине, що здавалося дивним – нестримна радість, від якої хотілося обійняти весь світ. Хоча, така поведінка точно б здивувала випадкових перехожих.
Стас себе не впізнавав. Ще вчора йому хотілося вистрибнути із вікна. Холодна рама боляче врізалась у пальці, але він так і не наважився зробити останній крок. Груди стискало місто сталевою хваткою хижака. Як же він ненавидів ці бліді однотипні сірникові коробки з прозорими очима вікон. А сьогодні відпустило. Навпаки, енергія пульсувала, била в голову нестримним натхненням.
У кишені завібрував мобільний. І навіть цей малоприємний звук відгукнувся в його серці щемливим радісним передчуттям.
– Як ти себе почуваєш? – запитав спокійний голос.
– Все класно, – хотів було сказати Стас, але запнувся. Розмита здогадка блискавкою пронизала його думки.
– Що ти мені підсипав? Антидепресант чи якусь наркотичну гидоту?
– То був яблучний компот.
Стас недовірливо хмикнув, але промовчав. Він лише тепер помітив, що місто дуже змінилось. Замість обрізаних нещасних кленів алеї були засаджені незнайомими фруктовими деревами, що заповнювали все навколо м’яким ароматом.
На місці асфальту зеленіла пишна трава, густо зрошена яскравим сяйвом безлічі дрібних квіток. Посеред вулиці сипало прохолодними бризками маленьке джерело. Будинки більше не нагадували сіру клітку для творчої душі художника. Все їство хлопця сприймало побачене як належне. Ніби й правда нічого дивного не відбувалось.
Щось легко торкнулось ноги. Стас озернувся і застиг. У потерту кросівку, куплену півроку тому в одному з магазинчиків на цьому ж перехресті, тицяв носом білий тигр. Такі картинки хлопець бачив лише у листівках відомої секти, які ще вчора тут роздавали підозрілі на вигляд молодики. Але, на свій подив, замість хвилі жаху від побаченого хижака, Стас відчув непереборне бажання погладити білу полосату шерсть. Хвилину повагавшись, хлопець змирився з думкою, що збожеволів і підкорився своєму бажанню.
На душі було спокійно. Неймовірне відчуття безпеки і щастя. Мудрець описав би це солодким словом «блаженство». Але Стас був звичайним вуличним художником і не знав таких красивих слів.
***
Я зробив це. Можливо, варто було розпочати з себе, а не наражати на небезпеку п’яного художника. Але тоді б світ згнив, потонувши в продуктах власної життєдільності.
Його ніхто не шукатиме. Місто навіть не помітить зникнення мандрівного художника, пияки і песиміста. А я подарував людині шлях до щастя.
Вони вірять у хибні істини. Насправді не потрібно створювати надлюдину. Варто виправити помилку першорідного гріха і стерти сліди клятого яблука з нашої свідомості.
Чому Нью-Йорк, найбільше місто США, головний торгівельно-фінансовий центр світу називають Великим яблуком? Попри надзвичайне різноманіття фруктів на планеті Земля, в якості символа обирають саме яблуко?
Існує версія, що яблуня була першим деревом, посадженим на території майбутнього мегаполісу. За іншими даними, яким я більше довіряю, у ХIX столітті саме «яблуками Єви» називали повій із першого Нью-Йоркського борделю, заснованому емігранткою французького походження Евелін Клод де Сент–Емерод. Пізніше всіх легковажних панночок міста називали ніяк інакше як «яблучками». Цей клятий символ там на кожному кроці. Массонський заговір?
Я відчуваю. Отруйний сік проник дуже глибоко у наш світ. Необхідно поспішати, доки не пізно.
***
Стас не знав скільки часу минуло. Сонця не було. В траві палахкотіли яскравим вогнем факелів гарячі кульбаби. Вони так приросли до землі, що їх тонкі стебла неможливо було зірвати, та й не хотілось. Але Стаса обпікали не вони, а жага творчості. От би сюди хоча б аркуш і мольберт.
Тигр скочив, розвів лапи і…розчинився в повітрі. Що за галюцинації? Хоча, можливо це типово для божевільних.
Хлопець згадав про телефон і почав гарячкувато ритись у кишенях. Чому б не сфотографувати цей дивний пейзаж? Проте всі зусилля виявились марними. Даремно, що розрекламований Apple. Око камери бачило лише велику білу пляму.
Стас зітхнув і здивовано помітив, що телефон перебуває в мережі.
Гудки йшли, відбиваючись ехом серед квітучого різнобарв’я. Але варто було пролунати сонному голосу Марини, як марево розвіялось. Стас стояв на пустій міській алеї, оповитій вечірніми сутінками. В повітрі висів запах розпеченого асфальту. Під втомленим від спраги кленом обіймалась закохана парочка. Дівчина дурнувато хіхікала, а юнак вперто намагався залізти їй під спідницю.
– Ти щось хотів? – допитувався голос.
Марина. Він про неї вже забув.
– Зайчик, ти не повіриш, що зі мною трапилось…
Зв’язок обірвався. Звісно, вона не повірить. Вирішила, що знову напився.
Художник розчаровано поплентався сонною алеєю.
***
— З вами все добре?
Сусід обережно зазирнув у щілину прочинених дверей. В квартирі було лячно. Тхнуло сирістю, ніби зі старого підвалу.
Старий знав. Сім’я сьогодні святкує День народження молодшої доньки. Вдома лишився старший син. Дивакуватий відлюдькуватий хлопчина, який обірвав всі яблука із його, дідового, дерева.
Якось зловив бешкетника на гарячому. Годину допитувався нащо йому рожевобокі красуні. Ти ж не їси їх, кажу, лобуряка. Попроси культурно – дам повне відро, тільки нащо? Мовчить. Втупився в землю і мовчить. Так і не допитався.
Старий тихо прочинив двері. Кімната була пустою.
На столі блокнот у товстій шкіряній обкладинці, настільна лампа, нахилена до самого низу. На підлозі лежить розкрита книга. Галина Вдовиченко, «Пів’яблука». Мабуть, звалилася із шафи. Чому?
Сусід відкрив блокнот. Остання сторінка була вся покрита кривуватими надписами, ніби автор дуже поспішав, залишаючи їх, або був у страшенній паніці. Чорна кулькова ручка давилась, ковзаючи по папері, стрибала, натикаючись на невидимі перешкоди. Старий витягнув з кишені окуляри і придивився. Фраза повторювалась і здавалася дивною.
Щось пішло не так.
Щось пішло не так.
Щось пішло не так.
***
«Світове Дерево або Дерево Життя – стародавній символ, який простежується у культурах різних народів. Воно корінням сягає в підземне царство, а віттям у небесне, що уособлює модель взаємодії всесвіту і людини», – голос лектора звучно розносився напівпустою аудиторією. Відлуння розсипалося ехом по голих стінах.
«Дерево є посередником між світами: земного, небесного, який біблійське вчення називає Раєм, і потойбіччям. Цей символ зустрічається на рушниках та килимах, на писанках та керамічних виробах, в піснях та колядках, а також на стінах триподільної української хати і в розписі древніх храмів».
Напівсонні студенти щось креслили у блокнотах, хоча думками були вже далеко. Попереду чекали омріяні вихідні й кожен будував свої плани.
— На могилах традиційно саджають дерева чи кущі, хто може пояснити навіщо?
Лектор зробив марну спробу розігнати сонний туман, що безповоротно склеював повіки вчорашніх школярів. Але ніхто не стрепенувся. Наткнувшись на таку відверту байдужість, викладач розчаровано закрив лекційний зошит і тихо процідив: «Пару закінчено».
Студенти ожили, виповзаючи сонними мухами на залите яскравим промінням подвір’я.
***
— Світове дерево, потойбіччя… Аж голова розболілась слухати таку маячню! В аудиторії мабуть немає мух, бо вони позасинали на льоту від його лекцій.
Руслан потягнувся до кишені за телефоном.
Хлопці завернули ліворуч і спіткнулись. Під ногами лежала купа старої потрощеної цегли. Погляд зупинився на темній дирі стіни.
Колись тут метушились коридорами серйозні чоловіки у краватках та цокотіли стримані дами із сталевим поглядом. Постійно мігрували між кабінетами із таким виглядом, ніби від них залежить майбутнє планети Земля.
Згодом їх замінили інші шарлатани. Обклеїли фасад будівлі огидною рекламою. Незграбно приліплена пальма на фоні оксамитових хвиль. Звісно, ніхто не бажає демонструвати в рекламі брудні пляжі Чорного моря, запорошені пластиком й поліетиленом.
А ось підвал нових власників зовсім не цікавив. Він був старим, непридатним для висмикування грошей із кишень довірливих громадян.
Руслан озирнувся, потім обережно просунув голову в темінь розтрощеної стіни.
— Я чув, тут кілька років тому зник безвісти один малий. А потім десь завіявся сусід, що першим ринувся на його пошуки, – ніби сам до себе промовив Антон і нетерпляче шарпнув друга за рукав.
— Ну що там?
— Сам глянь.
Темрява вдарила в очі холодним запахом вологи. Невелика кімната, темний коридор, купа запилених паперів, перев’язаних брудною мотузкою. Старий стілець, обтягнутий затертою тканиною. При землі пробивався промінь із-під заліпленого газетами невеликого віконечка. В кутку стояв стіл. Біля мікроскопу високі скляні ковби, на дні засохлі темні плями. Пожовтілі папери, зошити, шприци… Більше роздивитися не вдавалось. Підступна темрява старанно ховала свої таємниці.
— Ану тримай!
Руслан кинув товаришеві сумку і, обламавши залишки крихкої цегли, розширив вхід. За мить непомітно прослизнув всередину, прихопивши з собою лише мобільний телефон.
— Чуєш, мені здається це лігво нашого чудного професора з філософії. Може тут він готує свої дурнуваті лекції?
Голос звучав глухо. Через хвилину в отворі показалась рука, а в ній зіжмаканий пожовклий аркуш із шкільного зошита в клітинку. На папері чорною кульковою ручкою було зображене світове дерево – стовбур із трьома заквітчаними гілками. Внизу були незнайомі надписи латиною Arbor vitae. Alea iacta est.
***
Якщо Дерево Життя – це міст, по якому можна перейти до світу богів, чому ж на ньому ростуть отруйні яблука?
Надкусивши яблуко, Єва, сама того не знаючи, запустила незворотній ланцюжок подій. Під впливом соку вона спокусила Адама. І тепер жоден смертний не може пройти по цьому мосту від народження до смерті, не скуштувавши гріха. Ми змушені спокутувати свою провину стражданнями знову і знову. Називаємо себе рабами Божими, а насправді перебуваємо в полоні власного призначення.
Я знайшов формулу, та чи врятує це світ?
***
Різкий звук пронизав ранкове повітря. Антон спросоння не второпав, що сьогодні вихідний і став похапцем натягувати джинси.
— От фігня, я вчора не вимкнув будильника!
І, жбунувши одяг подалі, вмостився знову в нагріту постіль. Але сон не йшов.
За віном вже наповну кипіло життя. Розсипалися галасливі перехожі, забігали автомобілі. Тут хіба заснеш?
Антон потягнувся за телефоном.
Стрічка новин майоріла повідомленнями про численні ДТП, крадіжки, новинки гламуру та ще купою всякої маячні.
Раптом хлопця кинуло в жар. Незрозуміло чому він відчув непереборне відчуття тривоги.
« Сьогодні, о четвертій годині ночі сталася пожежа. Полум’я охопило туристичне агентство «Гранд». Вщент вигорів головний офіс та прилеглі до нього приміщення…»
Антон набрав номер товариша і, почувши знайомий сонний голос, прошепотів: «Здається, ми вскочили в халепу».
***
Руслан був не в гуморі. Він так мріяв виспатись, але, варто було не вимкнути телефон, як його жагуче бажання розсипалось вщент. Дивак все-таки цей Антон. Якого біса пертись кудись о восьмій ранку? Цього хлопець зрозуміти не зміг.
Він розлючено блимнув очима на перехожого, що ледве не збив його з ніг. Той винно відвів погляд і поспішив пройти мимо.
І чого Антону, не спиться? Скрізь йому мерещяться заговори!
Руслан дійшов до перехрестя і зупинився, шукаючи в кишені телефон. Як крізь землю провалився, от халепа!
На перехресті хлопець знову помітив дивного перехожого. Невисокий юнак у сірій бейсболці уважно розглядав вітрину магазину спортивного одягу. Руслан зробив кілька кроків і помітив, що погляд супутника мельком ковзнув у його бік. Це вже цікаво.
Руслан зайшов до найближчої крамниці, постояв в черзі, намагаючись не привертати до себе уваги, і обережно визирнув.
Підозрілого юнака не було. Він зник. Розтанув у ранковій метушні збудженого міста.
Ти чого, граєш Джеймса Бонда? Де камери, закохані фанати? – пролунало за спиною. Антон намагався жартувати, хоча в очах ще лишились сліди ранкової тривоги.
— Та є тут один, – хотів було сказати Руслан, але натомість накинувся на друга. – Тобі чого не спиться? Я вчора до ночі грав в танки, сьогодні планував відпочити, а тут ти зі своїми секретними новинами!
— Не знаю, мене не залишає відчуття, що пожежа була не випадковою. Ми стали свідками чогось небезпечного, розумієш?
– Не вигадуй! Після нас там могла побувати дітвора. Кинули недопалок. Ти ж сам бачив скільки там мотлоху!
Антон із полегшенням зітхнув. Страх помалу залишав його.
— А чого на дзвінки не відповідаєш?
— Телефон забув вдома. Ладно, ходімо перекусимо.
Студенти поспішили до найближчого кафе.
***
Аудиторія схвильовано шуміла. Останні новини стали сенсацію тижня. Найбільше приголомшений був Руслан. Всі кинулись розпитувати його, але хлопець сам нічого не розумів.
Антон зник. Власниця квартири запідозрила неладне і звернулася за допомогою до сусідів.
Кімната була заперта з середини. На столі недопита кава, черствий круасан, купа брудних тарілок в засохлому соусі. А студента ніде не було видно. Не міг же він непомітно вистрибнути із шостого поверху?
Відразу примчались стурбовані батьки, почалися пошуки. Руслана не полишало давуче передчуття, що наступним стане він. Тільки звідки чекати небезпеку?
Потинявшись безцільно містом, марно намагаючись вивітрити із голови страшні думки, хлопець повернувся до гуртожитку.
В кінці коридору хтось бездарно бриньчав на гітарі. На кухні метушилися дівчата, чутно було гіркуватий запах підгорілої засмажки.
Літери конспекту зливались в суцільну розмиту пляму, голова була пустою. Відчуття страшенної втоми нещадно тримало за плечі.
В шибку хтось постукав. За склом, під тьмяним світлом вуличного ліхтаря, стояла постать. Руслан навіть не злякався. Він чекав цього. Ноги стали ватними, неслухняними, але він взяв куртку й вийшов у ніч.
***
Постать не зупинялася. Вони пройшли кілька кварталів і опинилися біля сірого непримітного під’їзду.
— Чого чекаєш? – запитав хриплуватий голос.
Руслан підкорився.
Квартира була схожа на житло затятого холостяка. Зачинивши двері, чоловік зітхнув із полегшенням і нарешті ввімкнув світло.
— Ви? – ошелешено запитав Руслан.
— Вибач, що відразу не представився, треба було поспішати. Тут буде безпечніше.
Професор вмостився у крісло й уважно вивчав поглядом гостя.
— Я знаю, що ви там були… у лабораторії.
Чоловік зробив довгу паузу, але Руслан мовчав. Тоді професор перейшов на шепіт: Що ти там знайшов? Покажи мені.
Хлопець порився в кишені і дістав зіжмаканий папірець із примітивним малюнком та незрозумілими написами. Георгій Вікторович розправив аркуш так обережно, ніби це був цінний артефакт і підніс до світла: Хм, я так і думав.
Руслан знесилено опустився на підлогу, прикрив обличчя долонями і запитав: Ви знаєте де Антон?
— Вони його стерли.
Хлопець отетерів від почутого: Хто вони? Як це стерли?
Професор взяв зі столу чистий аркуш і провів по ньому олівцем тонку лінію.
— Цей папір – наш простір. Лінія – ми. Картинка, що вважає себе господарем всесвіту. Небезпечна ілюзія, яку можна… – і лінія повільно зникла під невблаганним натиском гумки.
— Стерта лінія не зникає, вона переходить в інший простір. Все зрозуміло?
— Не зовсім. Хто вони?
Професор встав, заклав руки за спину і почав повільно міряти кімнату кроками.
— Я мало що знаю і не переконаний, що ця інформація не нашкодить тобі. Лицарі ордену Дерева Життя. Таємна структура, що охороняє формулу первородного гріха. Я знав того, хто це намалював. Це підказка, знак, попередження про небезпеку.
Чоловік зітхнув і продовжив: цього хлопця не любили. Нещасна дитина. Маленький геній. Я став свідком бійки і захистив його від хуліганів. Теж непогані хлопці, діти вічно зайнятих батьків. Ти вибач, маю таку шкідливу звичку інколи відходити від теми.
Професор закашлявся.
— Я став його єдиним другом. Тоді він і розкрив мені, старому дурню, свою теорію. Я, звісно, не повірив. Мені, вихованому на радянських атеїстичних поняттях, викладачу філософії, важко було слухати фантазії підлітка. Тоді хлопець вперше розповів про орден і про небезпечну гру, яку він затіяв.
У кімнаті запанувала тиша. Руслан уважно вслухався у стукіт настінного годинника і час від часу кидав погляд у темряву вікна. Він боявся побачити там чиїсь очі. На щастя, подвір’я було пустим.
***
Тіло не слухалось. Голова тріщала від сильного болю. Неприємний різкий скрегіт монотонно нив у вухах. Десь далеко в нім тонули людські голоси, нестерпні крики, що переходили в регіт. Антон нічого не пам’ятав. Перед очима крутилась гігантська сіра шестерня. Вона просто висіла в повітрі і, мабуть, саме її повільні рухи змушували серце стискуватись від металевого скреготу.
— Де я?
— Це вічність. – пролунало здалеку і розлетілось ехом, ніби оперний спів на пустій театральній сцені.
— Я помер? Як це трапилось? Нічого не пам’ятаю.
— Тут не існує часу, тільки простір. В тебе немає минулого.
Антон тільки тепер усвідомив, що не промовив ні слова. Він не міг навіть вдихнути. Таємничий співрозмовник ніби читав думки. Чи може розмова відбувалась у його голові?
— Смерті не існує. Це лише перехід матерії. Ти залишив у старому світі все, що обмежувало. Тепер ти вільний.
— Але я ж мав так багато планів…навіть не встиг сказати батькам, які важливі вони для мене, не встиг подякувати. Просто не встиг. Я думав, що попереду ще достатньо часу.
— Це вже не важливо. Вони знають.
Головний біль потроху зникав. Звук шестерні розтавав у сонному мареві білого туману.
Хлопець відчув, що падає, стрімголов летить у небуття.
***
Руслан прокинувся від хвилі паніки, що судомила тіло відчуттям небезпеки. Напружено вслухався в темряву. Шум заливав вуха пекучою хвилею, а серце голосно калатало, мов недільні церковні дзвони. Крізь шум дощу і монотонний скрип засохлого гілля під вікном складно було розпізнати шепіт.
Але то таки був шепіт. Говорили двоє.
— А я вам кажу, що хлопець нічого не знає. Він не становить небезпеки для Ордену.
— Ти порушив обітницю…Якби не покровительство, я б з тобою навіть не говорив.
Останні слова, мабуть, так зачепили співрозмовника, що він, забувши про обережність, перейшов на крик.
— А чи не забагато ви на себе берете? Чи не ваша імпульсивність призвела до таких наслідків? Я мав втертися в довіру й випитати все. І я впорався із цим завданням!
Руслан впізнав голос професора. Той виголосив свою емоційну промову й у кімнаті повисла напружена тиша.
Ні кроків, ні шепоту, тільки шум дощу за вікном.
Руслан навшпиньки прокрався до вікна і розчинив його.
— Куди зібрався?
Із темряви дверей на порозі виросла фігура. Хлопець хотів було вискочити в густу стіну дощу, але тіло не слухалось. Шум у вухах і калатання дзвонів заважало зосередитись і взяти себе в руки.
Професор був вже поруч. Він спокійно зачинив вікно, обернувся і став уважно вдивлятись у мокре від капель дощу обличчя. Тікати було пізно.
***
Він один із них. Як я міг не помічати цього раніше? Його намагання переконати мене в безглуздості задуманого, дивні фрази про природу речей і незмінність головного задуму. Я списував все на професорське дивацтво. Думав, що він, як і всі інші, вважає мене божевільним. Це моя провина. Я не розумів натяків. Він намагався мене попередити. Тепер вже пізно.
***
Яке ж воно красиве! Тонке гілля із ніжними переливами сяйва. Ніби зіткане із живих сонячних крихт. Ось воно, світло в кінці тунелю, яке описують люди після коми. Славнозвісна межа життя та смерті, Світове Дерево. Антон навіть не здивувався. Навколо була темінь і лише воно відганяло це повзуче небуття. Дерево здавалось таким тендітним і прозорим, що до нього хотілося торкнутися, але страшно було зруйнувати красу необережним рухом.
В порівнянні з цим неймовірним видовищем всі проблеми людства здавалися дрібницями, а саме життя ілюзією, грою підсвідомості, повною випробувань на стійкість.
Антон підійшов ближче. На одній із гілок тремтіла прозорими й ніжними, мов крильця метелика, пелюстками квітка. Вона рухала ними, наче лапками жучок.
Хлопець зачаровано спостерігав як пелюстки склались докупи і квітка стала схожою на маленький кулачок. А коли відкрились, на дні прозорої долоні лежало…яблуко. Червоне, апетитне і сяюче, мов натерте воском.
Антон обережно взяв дивний фрукт і він відразу розпався на половинки. В середині лежало два сяючих зернятка.
Антону стало все зрозуміло. У цьому світі людина швидко наповнюється мудрістю, як яблуко солодким соком.
У долонях лежало саме воно, яблуко гріха. Так хочеться скуштувати його, але той, хто наважиться на це, стане рабом.
Хлопець обережно дістав зерня, щоб роздивитись поближче. Якась загадка ховалась за сяючою шкіркою. Антон присів і торкнувся холодної твердості під своїми ногами. Від тепла його рук чорнота почала танути на очах. У ній утворилось невелике заглиблення. Антон поклав зернятка на дно і темрява зімкнула їх у своїх обіймах.
Нехай виросте ще одне таке дерево. Можливо, й правда, краса врятує світ.
Хлопцю здалося, що на мить блиск Світового дерева став ще яскравішим, а потім якась невідома сила підкинула Антона догори, мов легку повітряну кульку. Більше він нічого не пам’ятав.
***
— Пам’ятаєш, я говорив, що тут тобі нічого не загрожує? А на вулиці намокнеш і застудишся, ночі нині прохолодні.
Професор перевів погляд на стіну зі старими шпалерами. Голос звучав розслаблено, ніби чоловік розмовляє сам із собою, кидає думки в простір пустої кімнати.
— Завтра ти нічого не пам’ятатимеш. Мало що може наснитись втомленому студенту після пар філософії. Лягай спати, синку. Лягай.
Руслан і сам не помітив як поринув у густий туман нічних примар. Професор по-батьківськи вкрив його оголені плечі теплою ковдрою, а сам ще довго стояв біля вікна, вслухаючись у монотонний шум дощу. Гроза ніяк не вщухала.
***
Графіт кришився й залишав на папері брудні сліди. Стас ніяк не міг зрозуміти у чому справа. Чому так складно завершити цей клятий ескіз?
Перед ним сидів чоловік. Звичайний перехожий із типовою зовнішністю: майже симетричні риси обличчя, високе чоло, ніс із невеликою горбинкою й злегка прищурені очі. Але щось у його посмішці стискало серце художника незрозумілою тривогою.
Стільки портретів довелося малювати Стасу за своє життя? Із них можна було зібрати цілу колекцію, але жоден не змушував художника так сильно пітніти.
Ескіз був невдалим й більше нагадував серію хаотичних ліній, аніж графічний портрет.
Чоловік продовжував блаженно посміхатися.
— Нелегко починати життя заново, правда? – він провів по обличчі художника холодним лезом темних очей і Стас приготувався до страшенно «цікавих» історій із життя дивакуватого незнайомця.
Якого біса люди вважають художників мішками для зберігання власного непотребу? Повчальних історій із життя колишнього сусіда, байок про нещасне кохання троюрідної сестри й постійних скарг на нелегку долю українських пенсіонерів. Відколи це митці стали безкоштовними психологами, психіатрами і ще хтознаким?
Але чоловік мовчав.
— Далеко не кожному щастить воскреснути, – нарешті озвався він й хлопця кинуло в жар.
— Що вам потрібно? – Стас відклав олівця й підійняв очі на незнайомця.
Той не промовив ні слова, хоча й не зводив зі Стаса пильного погляду.
У напруженій тиші тонули запальні мелодії вуличних музикантів, шум фонтану, що сипав в усі боки холодними бризками й сміх дітвори, яка годувала крихтами зграйку голубів. Все завмерло. Життя маленького міста зупинилося.
Стас обернувся. На води фонтану сріблястою змією повільно наповзала крига. Здавалося, її холодні пазурі от-от прошиють серце художника.
Незнайомець продовжував посміхатися.
— Вода стає твердою, як камінь, а потім розчиняється легкою парою й напоює собою хмари, – його голос наростав, мов сніжна лавина, що зірвалася з гірського схилу й змітає все на своєму шляху. – Як бачиш, перехід до іншого стану змінює форму, але не суть.
Чоловік перевів погляд на замерзлий фонтан.
— Твоє повернення пробудило силу, здатну примножити талант. Вплести у вени тонкі нитки блаженства. Вона навчила твої руки виливати людські скорботи в німе полотно. Тепер ти можеш розчиняти печаль, наповнювати серця натхненням за допомогою пензля й магії кольорів. Прекрасний дар, чи не так?
Стас й не помітив як замріяна посмішка стерла залишки тривоги на його обличчі. Він завжди вірив у здатність мистецтва змінювати світ, а тепер це здавалось таким очевидним й простим, що не лишало й краплі сумніву.
Незнайомець встав й одягнув капелюх.
Крижана скульптура фонтану знову розсипалась прохолодними бризками. Площу залило життям: яскравим сонячним промінням, дружніми теревенями й запальними ритмами вуличних музикантів.
Чоловік обвів поглядом юрбу, яка осипала оплесками симпатичну солістку й поплескав Стаса по плечу.
***
Ранок проривався в кімнату нав’язливими криками. В коридорі лаялись дівчата із сусідньої кімнати. Руслан дістав зі столу телефон і, сонно позіхаючи, пробурмотів: «Рано ще. І чого їм не спиться у вихідний день?»
Відкрив непрочитане повідомлення від друга. «Ти не забув? Сьогодні о дев’ятій. Я вже збираюсь».
Руслан пригадав, що обіцяв сходити із Антоном до магазину музичних інструментів вибрати нові струни для його гітари.
Нічого, встигну ще, сходимо. Заодно і поснідаємо. Там поруч є непогане кафе.
Хлопець солодко прицмокнув, вкутався з головою в ковдру і поринув додивлятись вранішній сон.