Вогневир: Темне літературне чаклунство
“Вогневир”: Темне літературне чаклунство
Володимир Кузнєцов не дає забути про себе українському фантастичному фендому ― впродовж фактично трьох місяців від виходу космогорору “Закоłот. Невимовні культи” маємо нову книжку автора, “Вогневир”, видану під патронатом творців коміксу “Воля”. Так, попри оманливу обкладинку та багатоколірні ілюстрації, це не комікс, а цілком повноцінний похмуро-фентезійний роман. Точніше кажучи, за формою це радше дві пов’язані повісті під спільною обкладинкою, що закладають підвалини авторського всесвіту, його історії, воєнно-політичного устрою та магічного потенціалу. Знаючи схильність Кузнєцова водночас до масштабності та детальної проробки своїх вигаданих світів, за першим томом “Вогневиру” легко може з’явитися не лише другий, але і п’ятий ― була б на те тільки читацька воля, а матеріалу вистачить.
Сетинг твору загалом вкладається в канони темного фентезі ― тутешній цивілізований світ потерпає від наступу могутньої Навали, незліченного війська, озброєного темними чаклунськими силами. У лісах живуть чудовиська, ладні натуралістично випатрати нещасливого мандрівника, а на полі бою сходяться давні боги та мерці. Авжеж, це тільки контури історії: люди потерпають не лише від зовнішньої загрози, але й від міжусобиць, і важко сказати, чи вийде з цієї халепи переможцем хоч хтось, бо гріхи водяться практично за всіма. Курс на неідеальність персонажів, узятий сторітеллерами кілька десятиліть тому, дає свої плоди ― далеко не всі герої “Вогневиру” претендують на безкомпромісний героїзм, багато хто діє відповідно до скрутних обставин, демонструючи при цьому спроможність до ситуативної кмітливості та спонтанного благородства.
Довге лускате тіло завтовшки зі старий дуб височіло над водою, закінчуючись гнучким жіночим торсом, що скидався б на людський, якби не був утричі більший. Виблискували золоті намиста на білій, чистій шкірі, важка пектораль прикрашала оголені груди; з довгого чорного волосся струменіла скляно-прозора вода. Обличчя вражало неземною вродою, та в очах палало золотаве полум’я люті, а між повними губами вишкірялися довгі зміїні ікла ― кожне з долоню завдовжки. Руки нижче ліктів вкривала луска, грубшаючи на долонях, а довгі пальці вінчали викривлені, мов шаблі, зазубрені пазури.
В описах Рутенії, звісно, легко впізнати Київську Русь, як і в її сюжетних супутниках ― варягів та кочові народи, хіба що ця альтернатива нашій історії тринадцятого століття щедро прокачана магією та спорадичними відсилками до фентезійної попкультури. Перша частина книжки, “Викрадення”, обертається навколо дівчинки Горислави ― князівської доньки, що поза власною волею опиняється на перехресті чужих інтересів та політичних інтриг. Власне, якщо ви нічого не чули про твір раніше, від початку може скластися враження, немовби перед вами таке собі ненав’язливе підліткове пригодницьке фентезі. От тільки з розгортанням сюжету враження це поступово руйнується, надто вже соковитими виявляються авторські описи бойових сутичок та пошматованих чудовиськами тіл. Звісно, відвертого сплаттеру, як у “Закоłоті”, очікувати не варто, але й квіточок теж: обороняти країну від зла ― справа кривава, неприємна й не розрахована на слабкодухих, що б ви там собі не подумали, роздивляючись симпатичну глянцеву обкладинку.
Втім, якщо історія поневірянь Горислави в рутенських лісах та її екстренного дорослішення під покровительством мовчазного відьмака ― справа для українського фентезі вже доволі звична, то друга частина, “Облога”, здатна полоскотати смакові рецептори любителів чого похтонічніше. Потому як Навала невмолимо просувається вперед, на її шляху постає колись уже спалене дощенту місто Черлень ― дотепер надійно сховане магією як від очей чужинців, так і від колишніх союзників. І оскільки саме від його оборони залежить доля світу, на захист стає не лише загін головних героїв цієї частини, що шукав місто з відомих лише його чаклунам причин, але й мертві, стригої, які порушують перед лицем спільного ворога давні заборони й ретельно виплеканий нейтралітет.
Попри родючий міфологічний ґрунт, українське фентезі з національною основою надто обережне з темою потойбіччя, хоча у минулорічних виданнях вже зустрічалися гідні зразки ― наприклад, сцена посвячення з “Аркану вовків” Павла Дерев’янка чи Рівнина передсмертя з “Бісової душі” Володимира Арєнєва. Кузнєцов підносить ще мало проговорену в нас тему смерті та посмертя на новий рівень: життя на тому боці має свої, як то кажуть, плюси, мінуси та підводні камені, а обрані здатні досягти й магічної могутності ― щоправда, аж ніяк не припинять від цього бути мертвими. Звісно, самі стригої ― персонажі дещо західнішого походження, однак, щиро кажучи, у “Вогневирі” саме вони здатні вкрасти ваше вибагливе серденько.
Ніктія обережно вивчала коло стригоїв, всотуючи слабке тремтіння, що утворювали їхні дряхлі оболонки. Вона відчувала тлін, що роз’їдав їхні ряси та мантії, чорну іржу, якою заростало срібне шитво, а під усім цим ― висохлі, закоснілі тіла, крихкі, наче у висохлих комах. Нав вигризала їх із середини, давно замінивши внутрішній вогонь глухою порожнечею. Але в тій порожнечі й полягала сила стригоя, те, що робило його справді небезпечним. Вони безперервно спілкувалися між собою: нерозбірливим шепотінням, короткими рухами, шелестом ряс, тремтінням борід…
Якщо ж говорити про спільні риси між “Вогневиром” та “Закоłотом”, чи то пак, уже доволі яскраві елементи авторського стилю Кузнєцова, то таких можна відзначити щонайменше два: насичену літературну мову й наявність актуальної соціополітичної повістки. “Як постали над людьми князі, так люди й про себе дбати перестали, ― справедливо скаржиться один з персонажів. ― Не вирішують більше за себе. Кожен із них день у день хліб собі здобуває, данину платить, а про інше й не дбає”. Так, зрештою, жанрова література (як і література загалом) не зобов’язана нічому вчити свого читача чи, боронь Боже, вдаватися в моралізаторство, але ж мовить вона зазвичай про людські конфлікти, а вони лишалися тими самими з давніх давен, тим паче з князівських часів. Попри всі внутрішні незгоди, сильний зовнішній ворог змушує об’єднуватися найнеймовірніших союзників; і горе тим, хто, як мовить помилково приписувана Данте (але від того не менш потужна) цитата, “зберігає нейтралітет у часи найбільших моральних потрясінь.” Якщо на прості геройські вчинки спроможні неідеалізовані фентезійні герої, то й ми цілком здатні наслідувати їхній приклад.
Ната ГРИЦЕНКО
Фото: Оксана ПРОНЬКО
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817
“Вогневир” дійсно крутезний! Із нетерпінням чекаю на другий том!