Володимир Арєнєв “Мандрувати та повертатися” (із колекційного видання «Дитя песиголовців»)

“Мандрувати та повертатися” , а також іще два позациклових оповідання ввійдуть до колекційного, обмеженого видання роману «Дитя песиголовців» – продовження «Пороху із драконових кісток» Володимира Арєнєва. Але читачі «Світу Фентезі» можуть прочитати його вже зараз.

Поспішайте передзамовити колекційне видання за посиланням.


Пам’яті Урсули Ле Гуїн

І крилаті леви? – запитував він. – І дракони? Ти бачила драконів?

Голос у нього був оксамитовий, погляд нагадував про Руаха. Руах чекав на неї далеко від земель смертних, і коли вона поверталася – спершу ображено вдавав, що не помічає, але зрештою, звісно, зістрибував з крісла, підходив і, муркочучи, терся лобатою головою об ноги.

Цей хлопчик теж клав їй голову на коліна, дивився знизу вгору широко розплющеними, здивованими очима.

А правда, дракони вміють розмовляти за допомогою думок?

Вона сміялася:

Чому вас тільки навчають!

І навчала сама – на лузі, де вітер хвилював смарагдову траву, і на лісових галявинах, посеред квіток зоряниці. А коли засинала, він, вдягнувшись, зривав стебла, що пахли гіркотою, сплітав вінок і клав поряд із нею.

Ти повернешся? – запитував. І сам собі відповідав: – Ну звісно ж, яка мандрівка без повернення! Я знаю, знаю, на Островах час плине по-іншому, але я чекатиму на тебе, розумієш, чекатиму!..

Вона не сказала жодного слова: навіщо руйнувати казку? Зі смертними завжди так: навіть коли вони щирі в своїх обіцянках – не знають, про що говорять.

Я чекав, – сказав він їй через півстоліття. Вони йшли мілководдям, а далі, на глибині, прослизали тіні, виблискували сріблястими боками. Від лісу лишилися тільки чорні ребра сосен, їх залили чимось на кшталт лаку, щоб не гнили й не давали ґрунту вимиватися.

Але зоряниці не було, в усьому світі не лишилося жодної квітки.

Вимерли, – сказав він. – Це природний процес.

І потім, не міняючи інтонації, запитав:

Хочеш познайомитися з сином? Йому дванадцять, учора він закінчив свій перший проект і дуже ним пишається.

До деяких речей вона ніяк не могла призвичаїтися – навіть після всього, що бачила за ці роки. До мінливості смертних. До їхньої наївності.

Вона пам’ятала часи, коли чоловіки не були здатні народжувати. Часи, коли генетичний матеріал матері належав тільки їй одній.

Вона пам’ятала часи, коли мешканці далеких Островів ходили по землі, між смертними, – і нікого це не дивувало. І часи, коли вони стали легендою, істотами з казок та легенд.

Вона пам’ятала часи, коли крилаті леви літали над цими річками й лісами – гості з далеких, чарівних країв.

Тепер дванадцятирічний хлопчик, народжений у хроноколисці, міг граючись створити такого лева. Сам він в очах своїх співвітчизників був більшим скарбом, бо в його жилах текла кров зоряних фейрі. Рідкісна порода, дарунок із зірок.

Він був ввічливим і самовпевненим й дивився на неї із захватом, коли гадав, що вона не бачить, – цей її несподіваний син.

Ти приведеш мені дракона? – спитав він. – Коли повернешся – приведеш? Я можу створити, але це… не те.

Коли вона повернулася, він не згадав про драконів. І не поспішав знайомити її з онуками.

Він повів її на могилу батька – йшов, трохи накульгуючи, і сиве волосся розвівалося на вітрі. Поряд із ними простували крилатий лев і старий рудий кіт. Лев ніколи не полишав Землю, кіт – бачив світів більше, ніж хтось зі смертних здатен був уявити.

Він чекав на тебе, – сказав її син із сивим волоссям, вчорашній хлопчик, завтрашній мрець. – І він залишив для тебе подарунок.

Могила на дні осушеного озера поросла травою, наче шерстю добродушного звіра, і вся виблискувала у променях вечірнього сонця. Це розквітали зоряниці – як робили це тисячі років, щосезону. Так сяяли вони й того вечора, коли її Острів вирушив геть від Землі, до інших світів, до левів та драконів.

Вони розквітали на одну-єдину ніч, щоб на ранок осипатися.

Чому ти повертаєшся? – спитав її син. – Ти бачила й пережила стільки всього. Навіщо?..

Вона ніколи не могла знайти відповідь на це запитання, але зараз раптом збагнула, що знає його, завжди знала.

Мандрувати – значить повертатися.

Присівши, вона вирила ямку в землі й поклала туди те, що принесла із собою: кілька паростків, відтворених із того, що колись було вінком.

Місяць зійшов над планетою, жовтий і живий, у тінях від давніх, покинутих міст. Вони дивилися на нього мовчки: людина, і фейрі, і лев з котом.

Квіти сяяли біля їхніх ніг – земні й ті, що повернулися із зірок, – схожі одна на одну так, що й не відрізниш.

Ілюстрація: sandara

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *