Плєс

Автор – Остап Українець

Ще за Дьордьового Йвана хочу тобі розказати, бо то теж цікава легенда. Дьордьо жив через ріку і через гору від Підзахаричів, на другім боці Гриняв. Був лісорубом, ая, всі тоді були лісорубами чи бокорошами, бо інакше що мали робити? Але Дьордьо – то був хлоп здоровий, столітню смереку міг сам звалити, а Йван його вдався в мамку, один з усеї сім’ї. Мамку звали Оксана, але вона все життя була Ксенькою, бо мала була і вутла. І Йванко її був такий самий – дрібне, худе, але вертляве як сам дідько. Заки було йому десять літ – устиг збігати ліси над селом вздовж і впоперек. То було за скількись часу до того, як Підзахаричі вимерли, коли люди тільки-тільки починали пропадати. Але в Рожнові собі з того не робили діла, а може й не знали – бо я не сказав би, що люди помежи селами тоді сильно спілкувалися.

Коли Йванові завернуло на другий десяток, котрогось літа, Дьордьови смерека втяла ноги. Вкалічів, бідака, але такой вижив. Тоді Йван, хоча й дітвак, шукав йому грошей на доктора. Спочатку жебрав, а далі… Де шукав і як шукав – то друга історія, розкажу іншим разом. Але десь якось на свальбі, куди трапив цілком випадково, взяв до рук флоєру і зачав грати. І люди, котрі були на тотій свальбі, кажуть, що ніколи до того ше не чули, аби хлопчак такої вигравав. Спробував піти до дансю – і так само, ніби від маленького вчивси. З тих пір не було свальби, де би не кликали грати малого Йвана. І до дансю він все з дорослими чоловіками ставав, ще й леґіньом не бувши, і коли чоловіки вже на ногах не стояли, Йванкові було хоч би що. Дьордьо Йванковими силами потім на ноги став, ая, але я не про то зараз. Всьому свій час.

Сам він розказував, що в голові собі видів музику з кождого звуку, які лише були. Чув вітер, шум ріки ци цюкання сокир десь у лісі – і вже знав, як то з ними має грати його дихання ци кроки, як має ступити, як рухатиси, аби його власні звуки не вибивалися зі світу, аби бути з цим світом одним. І на свальбах так само – він слухав не тільки музику, а ше й дансі других чоловіків, Йванко вмів рухатиси так, аби танцювати не лише з музиками, а зі всім, що тільки було навкруг нього. Ніхто такого більше не знав робити – він один.

І як минуло пару років, то про него знали і по той, і по сей бік Гриняв – навіть у Косові про него чули і не раз кликали, котрі ґазди були багатші, грати їм до плєсу. То я нині вже по-чужому кажу, дансь. Тото всьо через німаків. Тоді люди по-свому називали то плєсом. І не було на цілі Карпати нікого, хто міг би Йванка з Рожнова переплєсати. А тоді люди стали пропадати і по цей бік Гриняв. Пропадали не як у Підзахаричах – там тільки лісоруби. А то за літо десять пішли до лісу і не вернулиси. Ну, але всі, котрі йшли – йшли проти ночі, то ясно, що й до чого було. Ще тільки починало смеркати – і люди як один верталиси до села, котрі дальше в лісах працювали – то будували сторожки, такі хижі, де мож було ночувати. Із тих хиж люди не пропадаля – і так перезимували в Рожнові без пригод.

А вже другого року, як минув Великдень та й зайшло на Зелені Свята, зачалися перші свальби по селах. Той рік, хоть і пропадали люди, був жирний, то й свальби були жирні. І десь в кінці мая, чи, може, на початку червня, покликали Йванка з його флоєрою на свальбу в Кути. Йванко пішов, бо няньо його, хоть і став на ноги, більше ліс рубати не міг, лишень майстрував столи і крісла, та й багато грошей з того не мав. Він тоді вже легіньом був, дай боже, може би й сам женився на другий рік чи коли. Але пішов на свальбу, та й з неї не вернувся. І шукали його потому, і банували за ним, і примирилися. Ксенька по двох літах вмерла від горя і хороби, а брати зі свого села роз’їхалиси котрий куди. Тільки старий Дьордьо лишився на місцю, дожив там до старості і вмер щасливий, хай і самотній. А все того, що Дьордьо був лісорубом, хоть і колишнім, а прото добре знав ліс і тямив, що з його сином сталося.

А сталося з ним таке. Ту свальбу Йванко не добув, бо чи з ґаздою погиркав, чи з молодим, про то на Кутах згадувати не люблять люде, але надвечір, вже як усі гості добре розігрілиси, пішов через гори додому. Через дві гори, і ще й добре зарослі, треба було йти, але Йванові то було до одного – він би за пару годин був дома своїм темпом, якби не збився з дороги і перший раз в життю заблудився в горах. Плай лежав нижче по горі, а він думав, що гребенем дійде швидше, але коли зійшов на гребінь, то ввидів, що не знає дороги далі, бо в усі боки ліс був однаковісінький, ніби на зло, а ніч була така густа, що навіть спуску з гори на плай він не годен був найти.

Тому Йванко йшов туди, де, як він думав, був його дім. Йшов ніби по чужому лісу, бо все навколо нього виглядало так, ніби він ніколи раніше тут не був. Йшов довго, довше, ніж йому звикле було треба на таку дорогу, аж став думати про те, щоби спочити, коли побачив стежку, яка йшла з гори вже до самого його села. А на верху, біля стежки, стояв високий обламаний стовбур. Знизу ще виднілася порепана кора, на якій засохла живиця, а зверху, біля зламу, стром був цілий зарослий мохом, який десь вкривав його периною, а десь звішувався до самої землі. І як би темно не було в лісі – його з мохом було добре видно. Йванко тільки спинився розгледіти той стовбур, а він узяв і встав.

Стовбур устав, лишивши по собі низенький смерековий пеньок і, розвівши руки, ступив уліво, заступивши собою стежку. Йванко не почув ні звуку. Стовбур, котрий тепер був високим і кошлатим чоловіком, вбраним у кору і мох, рушив до нього, ставлячи кожен крок між шелестами вітру і ухканням сов, так що кожен його рух був частиною, продовженням лісу, в якому він стояв. Так Чугайстер просив Іванка до плєсу. Сам Іванко, слухаючи ліс, зробив крок чи два назустріч Чугайстру. Обидва спинилися, придивляючись до суперника і, не чуючи кроків іншого в шумі лісу, обдумували наступний крок.

Першим знову рушив Чугайстер, він заводив плєс колом, але вів його так швидко, що Йван ніяк не міг повернутися на стежку і втікти від Чугайстра додому. Раз уже почався плєс, то вийти з нього мож було, хіба переплєсавши другого. Чугайстер бив у задерев’янілі долоні і від оплесків, подібних на звуки, з якими ламається сухостій, птахи злітали з дерев, і шум їхніх крил робив музику плєсу складнішою і швидшою, і кождий рух давався обом трудніше, трудніше було не змилитися з кроком і не випасти з руху, котрий зв’язав двох так міцно, що вже нічого не могло розірвати той зв’язок.

Обидва рухалися швидше і швидше, листя і глиця в них під ногами вже розлетілися, обидвоє плєсали на сирій землі, з кождим кроком втоптуючи її глибше і май глибше. Дерева навколо них тріщали від напруги і хмари закручували свій плєс, наслідуючи їх, земля стогнала так, ніби мала провалитися і забрати їх до себе, але не піддавалася. Але піддавалися дерева, тріскали і ламалися, відлітаючи геть, тікаючи від їхнього плєсу. Хмари над головами розкручувалися швидше і швидше, блискавицями сходили на землю, подивитися на них, і пекли землю, висушену до краплі їхніми кроками. Йванко тримав темп і не відставав від Чугайстра, чув, чого той хоче. З кождим кроком, з кождим колом росла швидкість, і Йван добре відчував, коли цей рух має скінчитися, коли Чугайстер має останній раз тупнути об землю, лишивши його до краю виснаженим, настільки, що ще одного плєсу, якщо Чугайстер не відступиться, він не переживе. Тому Йван добре слухав, як усе швидша і швидша лісова мелодія їхнього плєсу, над якою Чугайстер був повністю владний, близиться до кінця. Як мелодія обіцяє власне закінчення. Закінчення, якого він чекав.

Чугайстер зробив останній крок, у найшвидшій точці руху лісу навколо них, за якою, здавалося, ліс перестав би бути сам собою і розпався б на окремі миті стовбурів, каміння і гілля. І зупинився в цій миті, і з ним зупинився в абсолютній тиші ліс, чекаючи, коли чоловік перед ним випаде з цієї картини, знесилений, випаде з руху, з плєсу, і знайде собі вимріяний у цьому русі спокій. І Йван, почувши тишу ще до того, як вона настала, дозволив собі вичекати ще якусь частку миті, поки чугайстрове копито спиниться, загрузнувши в розбитому ґрунті, і щойно тоді закінчив свій крок, ступивши назад. Під його ногою хруснула гілка. Не слухаючись її хрускоту він завів ногу за ногу і зашарудів розкиданою глицею. І кожен наступний його рух, хоч і з останніх сил, творив шум, а не музику, а ноги Йванові слухалиси тільки флоєри, котра грала для него одного, в його голові, котру Чугайстер чути не міг.

Той пробував відповісти на плєс, крок за кроком, пробував почути музику, під яку рухався хлопець, але вже не мав як. Бо хлопець танцював не з ним і не з лісом, а сам із собою. І вони знову рухалися одне проти одного, але ліс мовчав. І Чугайстрові ніц не лишалося, крім як слухати кроків Івана. І він не чув його кроків, бо Йван добре знав ліс і вмів із ним зливатися – так, що навіть Чугайстер не міг більше розібрати, де людина, а де ліс. І Чугайстер з кождим кроком збивався все більше і більше, і зливався з лісом, якого більше не чув, і розпадався в мовчазному лісі, і розпався на стовбури, каміння і гілля.

Зрештою лишився тільки Йван, котрий стояв на гребені гори біля стежки, котра вела до його села. Стояв і тяжко дихав, бо такого плєсу в життю ще не мав. І такий намучений був тим плєсом, що сів передихнути на пень, перше як спускатися до села. Довго сидів. Лишень коли побачив, що минули години і дні, що в лісі, де він сидить, не надходить світанок, лишень тоді встав, відірвав стовбур від пня, розвів молоде гілля в боки, потягуючись, обтрусив листя, яке вже вспіло нападати на мох його голови, обійшов дерева, розламані небесним плєсом, коли хмари зійшли подивитися на них, підняв один зі смерекових стовбурів, що підходив живицею, одним рухом зняв з поваленої берези кору і сів майструвати. Домайструвавши, притулив до губ свисток і заграв на цілі гори. Десь у селах, унизу, люди обертали голови на похоронний плач, а він, догравши, спер готову трембіту на свій пень, дістав із тайстри флоєру і заграв на ню, дивлячись на стежку, котра вела з його гори до кожного села в Карпатах. І так, граючи на флоєру і ступаючи в новому плєсі крок за кроком, привчав свій ліс до нової музики.