Віщі сестри: Бухкай, пахкай, чахкай чан!
Віщі сестри: Булькай, пахкай, чахкай чан!
Усі люди поділяються на дві категорії: ті, хто люблять романи Террі Пратчетта, і ті, хто ще їх не читав. А як же ті, кому його «Дискосвіт» не до смаку? Гадаємо, вони просто ще не знають, як його готувати читати. Рано чи пізно сер Террі знайде ключик до серця кожного. Наприклад, якщо ви затятий британофіл і перечитали всього-всього Шекспіра по кілька разів, вам точно сподобаються «Віщі сестри» від «Видавництва Старого Лева» — другий роман із циклу «Відьми».
У державі ланкрській завелась гнилизна: підлий герцог Шельметь вбиває свого двоюрідного брата — короля Веренца — і сідає на трон разом зі своєю капосною дружиною. Справжній монарх приречений блукати замком як привид — Смерть відмовляється забирати його з собою. Здавалося б, до чого тут відьми? Їм на голову у маленькому згортку звалюється хлопчик, що вижив — мацюпунький королевич. А на додачу ще й корона. Трійця відьом (вже знайома читачам за «Правом на чари» Бабуня Дощевіск, тричі заміжня Тітуня Оґґ і молоденька Маґрат Часник) вирішує прилаштувати малого у родину мандрівного актора. На цьому їхнє втручання в державні справи Ланкру мусило б завершитися, але дуже швидко відьми помічають, як країна страждає від правління самозванців. Мова йде не стільки про муки обтяжених податками селян, скільки про опір самої землі. Що ж робити? Споконвіку на Дискосвіті магія «поза політикою», але чи вдасться невгамовному тріо довго залишатися осторонь?
Одна з головних рис, які так вражають у романах Террі Пратчетта — це неймовірне переплетення смислів. У всіх його історій є друге, третє й навіть четверте дно. Звісно, «Віщі сестри» не виняток. Найглибший у хронологічному сенсі шар авторських алюзій сягає ще кельтських часів і, якщо точніше, артурівського циклу міфів. Саме королівство бунтує проти загарбника, адже земля — єдине ціле із законним володарем. Як тут не згадати прекрасну й трагічну сцену з фільму «Екскалібур», коли в мить етичного самогубства Артура королівство враз охопила руїна, а земля стала безплідною і ворожою до людей, адже похитнулася сила правителя… Схожого лиха зазнало і королівство Ланкр, керманич якого помер із цілком природної як для його статусу причини — ножа в спині. Що, власне, і підводить нас до наступного рівня інтертексту — Шекспіра.
Славетний британський драматург настільки вріс у культуру своєї країни, що практично жоден твір, гарний чи ні, не обходиться без алюзій на його п’єси чи сонети. Пратчетт вже й раніше часом звертався до спадку Вільяма Шекспіра, але у «Віщих сестрах» він перевершив самого себе. Він залучає класика у веселу гру, повсякчас цитує його, перелицьовує й актуалізує так несправедливо забутий комічний пласт шекспірівського дискурсу. Робить він це за рахунок надзвичайно харизматичних персонажів. Відьми у нього вийшли не схожими одна на одну, але живими та діяльними. Кожна з них елегантно доповнює магічне тріо. Пратчетт позбавляє пафосу як магічне ремесло, так і світ похмурого середньовіччя, у якому живуть його персонажі. Раптом стає зрозуміло, що для емоційного катарсису необов’язково бути постійно серйозним.
Базисом для «Віщих сестер» став «Макбет». Саме цю «шотландську п’єсу» Террі Пратчетт вирішив використати як основу для свого фарсу. Воно і зрозуміло: що краще пасує для комічної інтерпретації, ніж одна з найпохмуріших шекспірівських п’єс? Згадати хоча б те, що роман «Віщі сестри» починається зустріччю трьох відьом. Саме так починався і «Макбет». Убивця короля Шельметь так само, як і Макбет, постійно перебуває в стані глибокої депресії через скоєний злочин:
— Що бачу я? Передо мною кинджал? — пробурмотів він.
— Гм… Ні, мій пане. Це, розумієте, носовичок. Якщо придивитеся, різницю помітити не важко: у носовичка не такі гострі краї.
І таких от перлин розсипано по всьому роману цілі жмені. Майже кожна сторінка — хитрий виверт. «Віщі сестри» нагадують коктейль із британського комедійного телесеріалу «Чорна гадюка» з Ровеном Аткінсоном в головній ролі та п’єси Тома Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві». Так, можна прочитати цей роман, нічого не знаючи про Шекспіра, можна насолоджуватися суперечками таких милих і несхожих між собою відьом, жахатися і тішитися опису походеньок котиська Тітуні Оґґ Ґрібо чи гиготіти над тим, як привид короля дрібно капостить (адже на більше він не здатен) своєму вбивці, постійно пересолюючи його кашу. Але повірте: краще все ж таки освіжити в пам’яті «Макбета». І, до речі, не тільки його: під кінець роману історія дуже природно доповнюється «Гамлетом» із його викривальною п’єсою. А наш улюблений жарт узагалі апелює до «Генріха V»:
Здебільшого це були королі, що здіймали підданих у битву о п’ятій ранку посеред зими — і примудрялися переконати їх, що долю прокленуть ті, хто лишився цього дня у ліжках.
Розібратися що й до чого допомагають примітки перекладача Олександра Михельсона, який повсякчас підказує, на що натякає Террі Пратчетт, проте найбільшу насолоду отримуєш, коли можеш самостійно помітити авторське підморгування.
До речі, «Віщі сестри» — це ще й історія, якою можна насолодитися двічі. Уперше — у форматі книжки, а вдруге — у форматі маленького ретро-мультсеріалу 1997 року. Екранізація вийшла скромною, але дуже веселою. Мало того, що творцям вдалося майже без втрат переказати фабулу роману, так вони ще й змогли переповісти її соковитою кіномовою. Окрім словесних жартів, мультфільм повниться яскравими візуальними гегами та часом яскравіше оприявлює пратчеттівські алюзії. Наприклад, гном Г’юл, який і в романі був абсолютно очевидним двійником Вільяма Шекспіра, у мультсеріалі перебрав на себе, крім його звичок і текстів, ще й зовнішність. Звісно, найкраще аніматорам вдалися відьми. Після перегляду мультсеріалу їх узагалі важко уявити якось інакше.
Наразі ми вважаємо «Віщих сестер» найкращим романом Террі Пратчетта з тих, які ми вже встигли прочитати. Тут є усе, що ми так любимо: класні персонажі, тонкий гумористичний стиль, глибокі морально-етичні дилеми (настільки ж актуальні для сучасної України теми «невтручання» магів, відьом, співаків, поетів, художників у державні справи) і… Шекспір. Дуже багато Шекспіра. Нас роман причарував, ще коли ми побачили шикарнючу обкладинку від Романи Романишин і Андрія Лесіва — так, їм знову вдалося. Вона настільки ж абстрактно чарівна, як і відверто спойлерна. (Але тссс! Ми вам нічого не казали.) Читайте і регочіть разом з нами.
Катерина та Анатолій ПІТИКИ
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817
