Чари, горщик, дві мітли

Першим романом у циклі Террі Пратчетта «Дискосвіт» був «Колір чарів», що вийшов друком у 1983 році й доповнився «Химерним сяйвом» у 1986-му. Хоча ці історії виявилися достатньо популярними, аби автор продовжив роботу над своїм дітищем, на думку багатьох читачів і літературних критиків, по-справжньому гумористично-фентезійна «людська комедія» веселого британця почалася з третьої книжки — «Право на чари». З неї стартував другий підцикл про відьом, якому судилася значно більша любов аудиторії, ніж пригодам Ринсвінда.

Одного разу старий чарівник Стукк Біллет прийшов у маленьке село, де ось-ось мав народитися восьмий син восьмого сина. Така вже традиція у чарівників — за мить до смерті передавати свій дар наступникові. От тільки старезний маг настільки квапився, що не помітив, як обдарував чарами … дівчинку. І тепер Ескарині доведеться стати чаклункою, хай навіть весь соціум Дискосвіту заходиться від реготу від самої лише думки про це. Звісно, жінки на Дискосвіті також вдатні до чарів, щоправда, відьомських. Між чоловічою і жіночою магією споконвіку пролягає прірва. «Жінки-чаклуни — це неправильно! Цей тип чарів не для жінок, це — чаклунські чари, книги, зірки й гемеметрія… Відьми — то геть інша справа. Це — чари від землі, а не від неба, і чоловік нізащо ними не оволодіє», — безапеляційно заявила харизматична сільська відьма бабуня Дощевіск.

Варто зазначити, що ця Бабуня — один із найяскравіших персонажів у Террі Пратчетта, і змагатися з нею за це звання може хіба що Смерть. З неймовірною любов’ю автор виписує образ мудрої, поважної старої жінки, яка вряди-годи може комусь і мітлою межи очі вперіщити. Наче Сова з «Вінні-Пуха» А. Мілна, бабуня вдає з себе експерта у всіх можливих і неможливих галузях знань: від зоології (вона точно знає, що слон — це щось на кшталт борсука) до географії (в якій вона розбирається трішки гірше, ніж у ядерній фізиці). Водночас вона розумна, практична і чудово знається на людях. Саме завдяки її наполегливості маленька Еск не скніє серед селян: спершу вона вивчає ази відьомства, а коли поклик до чарів переважає все, то мандрує до Невидної Академії.

Якщо перші два романи циклу часто сприймаються критиками як пародії на традиційне фентезі — веселі, але зовсім не самостійні — то «Право на чари» демонструє перші спроби Пратчетта виписати власний сюжет, який має на меті донести свою історію, а не висміяти чужу. Зрештою, це стане головною фішкою автора — говорити про серйозне через комічне. І за іскрометними жартами про пиво, яке, на думку відвідувачів таверни, дають коти, ховаються філософські міркування про безглуздість традицій і справжню рівність можливостей. Взявши за основу заскарузлий постулат, притаманний величезному пласту фентезі, про чіткий розподіл між чоловічими й жіночими чарами, що скидаються на кіплінгівські Схід і Захід, яким «не зійтися вдвох», автор яскраво демонструє, що врешті-решт, «хоч вони із різних світів», уся ця глибинна відмінність — надумана. Еск, звісно, не без внутрішньої боротьби, поєднує у собі обидва магічні начала.

І взагалі автор яскраво демонструє своїм романом, наскільки важлива не боротьба між статями, а співпраця між ними. Звісно, у пам’яті більшості відкладаються кпини поважних чарівників, які не можуть уявити серед своїх лав жінок, але не варто забувати, що бабуня Дощевіск так само вважає чоловіків незграбними, відірваними від реальності занудами, які хіба що на «гемеметрію» і здатні. Террі Пратчетт зіштовхує їх лобами, змушуючи ділитися секретами між собою. У кінці роману автор здійснив те, що у реальній Британії відбулося на початку ХХ століття, — скасував роздільну освіту і дав персонажам можливість змінити віковічні традиції на свою користь.

Роман прикметний ще й своїм ставленням до чарів як таких. Письменник не робить з них незбагненної містичної сутності, а радше звертається до тези Артура Кларка про те, що справжня наука невідділима від магії. Приємно бачити, з якою затятістю справжнього вченого Террі Пратчетт прагне осягнути придуманий світ. Пильний читач зверне увагу на те, що британський сатирик часом викладає реальні наукові теорії, лише трохи прибравши їх у фентезійні  шати.

«Право на чари», як і більшість інших романів Террі Пратчетта, цінується не лише за цікавий сюжет, а й за неймовірний стиль. Суміш класичного роману виховання, лавкрафтіанських богів, життєвої мудрості і яскравого гумору потішить усіх поціновувачів гарного фентезі. «Видавництво Старого Лева» вкотре пропонує гарний переклад Олександра Михельсона та чудове оформлення від творчої майстерні «Аґрафка».

Анатолій ПІТИК і Катерина ПІТИК
Фото: Вікторія ТОКАРЄВА