Скандинавська міфологія для чайників

Творчість Ніла Ґеймана залишається незмінним трендом серед любителів фантастики протягом останніх кількох років. Наразі про «Американських богів» не чув хіба лінивий. Популярності додав автору і однойменний серіал за мотивами книги, прем’єра якого відбулася 30 квітня 2017 року. На цій хвилі всезагального захоплення і була опублікована нова книга Ґеймана «Скандинавська міфологія».

Багато років тому ще маленьким хлопчиком Ніл Ґейман наткнувся на графічні романи Джека Кірбі та Стена Лі про Тора, його підступного зведеного брата Локі та королівство Асґард. Так почалося захоплення Нілом скандинавською міфологією. Із часом інтерес переріс у щось більше. Холодний жорсткий північний дух вчувається у багатьох романах автора, а надто у славнозвісних «Американських богах».

Одразу хочу розставити всі крапки над «і»: «Скандинавська міфологія» — це не продовження «Американських богів» і взагалі не роман, хоч про це і пишуть на деяких Інтернет-ресурсах. Водночас це не ґрунтовна наукова праця про міфологію північних народів. Якщо період знайомства з богами Півночі для читача минув і він хоче глибше дослідити світогляд давніх скандинавів, то йому варто підібрати щось інше.

Для кого ж написана ця книга? Для людей, які тільки починають знайомитися з міфологією скандинавів і не читали ще ні першоджерел, ні інших переказів чи адаптацій. П’ятнадцять незалежних одне від одного оповідань, написаних легкою та доступною мовою, та короткий словничок-глосарій наприкінці познайомлять читача з ключовими міфами народів Півночі, включно зі славнозвісним Рагнарьоком, загибеллю богів. У легкій іронічній формі, що так полюбилась фанатам, Ґейман переказує історії про те як Одін позбувся свого ока, про незвичне весілля Фрейї, про те, як з’явилися поети, та інші оповіді про персонажів міфології войовничих скандинавів. Це саме вільний переказ, автор жодним чином не змінює хід сюжету, зрештою, він на це і не претендує, по що прямо заявляє у передмові до книги.

Як і невідомий автор «Старшої Едди», Ґейман не виправдовує своїх героїв. Вони постають перед читачем такі, які є, з усіма своїми недоліками. Багато хто закидає автору «Скандинавської міфології» надто легковажне ставлення до богів Півночі, однак тут якраз Ґейман не надто далеко відходить від канону. Справа в тому, що дещо вільне поводження зі своїми богами — річ, характерна для скандинавів чи принаймні для автора «Старшої Едди», яка є найдавнішим джерелом відомостей про міфологію скандинавів. Хто читав оригінальні «Словесні чвари Локі», той зрозуміє, про що я.

Взагалі Локі — це душа «Скандинавської міфології». Так пише Ґейман про цього непостійного бога: «Існував певний порядок дій, якого Тор дотримувався, коли щось ішло не так. Насамперед, він запитував себе, чи не винен у тому, що сталося, Локі. Якщо Локі цього разу був не винен, Тор переходив до наступного кроку: просив у нього поради. Локі – кмітливий хлопець, він придумає, що робити». І таки справді, більшість міфологічних сюжетів побудована на тому, як Локі створює богам проблеми, а опісля сам геніально їх вирішує. Хитрий і підступний трікстер, майстер перевтілень — таким він постає перед читачем. Моральний компас Локі безнадійно зламаний — він робить, що хоче: здобуває для Тора молот Мйольнір і сплановує вбивство Бальдра, підлаштовує викрадення богині Ідунн і сам рятує її. При цьому в його серці немає ненависті чи люті, а лише цікавість і нудьга, яку він намагається розвіяти достатньо зловісними способами. Локі далеко не завжди вдається вийти сухим з води, та його це не зупиняє.

Майже завжди він розділяє свої пригоди з Тором — грубим і простуватим, але дуже справедливим воїном. Найчастіше саме він за допомогою свого молота може впоратися там, де не спрацьовує хитрість. А ще тільки Тора і його Мйольніра боїться хитромудрий Локі.

Решті богів у книзі часу приділено набагато менше. Мало похмурого Одіна, батька богів, володаря магії, мало Фрейї, в загальних рисах описані принципи світобудови в уявленнях народів Півночі, всього два абзаци про протистояння асів та ванів, а про скандинавських героїв не написано взагалі жодного слова.

Ґейман умисне добирав кумедні сюжети, над якими не можна було не засміятися. Чого лише варта історія про мед поезії чи спосіб, у який Локі вдалося обдурити велетня-будівельника, який зводив стіну навколо Асґарда. Незважаючи на легкий іронічний характер книги, деякі з міфів переказані у серйозному ключі. Глибоке співчуття викликає тяжка доля Сігюн, дружини Локі. Містикою і похмурим символізмом наповнений переказ легенди про голову Міміра та втрачене око Одіна, а також історія Рагнарьоку, смерті богів.

Книга залишила по собі дуже неоднозначне враження. З одного боку, популяризація скандинавської міфології — це, безумовно, великий плюс. Можливо, хтось, побачивши на книжкових поличках у книгарні книгу з іменем улюбленого автора, таким чином почне своє знайомство з міфологією народів Півночі. З іншого боку, від Ніла Ґеймана очікуєш чогось особливого. А тут мимоволі питаєш себе, чи стала би книга бестселером, якби на її обкладинці стояло інше ім’я? Відповідь на це питання хай кожен шукає сам.

Ярослава ЗУЄНКО